Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка4/19
Дата конвертації22.12.2019
Розмір3,67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ЛІТЕРАТУРА:
1. Бетко І.П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця ХІХ­ початку ХХ століття. – К., 1992. – 211 с.

2. Голубовська І. Виплекані мрією і любов’ю. Легенди старокиєвські Наталени Королевої – тематична своєрідність // Слово і час. – 2002. – № 11. – С. 28–35.

3. Голубовська І. Життєпис сучасниці: повість Наталени Королевої “Без коріння” // Дивослово. – 2004. –№ 6. – С. 50–54.

4. Історія української літератури ХХ ст.: У 2-х. томах. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998.

5. Королева Н. На могилу Вчителеві (з приводу 20-х роковин смерті). // Дзвони. – 1982. – № 10. – С. 659–661.

6. Мень А. В поисках подлинного Христа. – Екатеринбург: Средне-Уральское книгоиз-во, 1991. – С. 16-35.

7.Сверстюк Є. Українська література: християнська традиція // Сучасність. –1992. – №12. – С.137-145.

8.Сулима В. Біблія і українська література: Навч. посібник. – К.: Освіта, 1998. – 400 с.

9. Шевчук В.О. Дорога в тисячу років: роздуми, статті, есе. –К., 1990. – 411 с.
ББК 83.3 (4 Укр) 6-44
Галина БОНДАРЕНКО,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури Слов’янського державного

педагогічного університету
ВИЯВ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ У ТВОРЧОСТІ О.ДОВЖЕНКА
Стаття продовжує цикл публікацій автора з теорії і методики виховання. У цій статті розглянуто процес формування загальнолюдських моральних цінностей учнів старших класів на уроках української літератури під час вивчення творчості О.Довженка.

Ключові слова: моральність, духовний світ, кіноповість.
Сьогодні людство зазнає духовного та морального падіння. Занепадають такі цінності, як доброта, чесність, милосердя. Нехтуються здобутки національної культури. Ми повинні перейти межу, за якою людство перестає бути організованою спільністю, що існує на засадах взаємоповаги та взаємодопомоги.

Найпереконливішим вихователем людини є правдива історія її народу, культура, традиції нації. А літературі, безумовно, відводиться одне з найпочесніших місць у виховній системі. Бо саме вона є невичерпною скарбницею духовності, нашим безперервним зв’язком з минулим та майбутнім; завдяки їй ми маємо можливість спілкуватися з прабатьками, вбирати досвід й мудрість поколінь. Тільки літературі, яка в центр уваги ставить людину, її духовний світ, творчий потенціал, підвладне відродження втрачених критеріїв моральності, утвердження вічних загальнолюдських уявлень про совість, честь, поняття добра і зла.

Можна без перебільшення сказати, що література становить собою школу життя, де підростаюче покоління знайомиться з життям рідного народу та всього людства – його минулим та сучасним, вчиться давати правильну, обґрунтовану оцінку подіям, зображеним у літературному творі, з позиції загальнолюдських моральних цінностей.

Література є предметом виховання, і велика роль в ній належить насамперед класикам, серед яких видатний український кінорежисер, прозаїк, драматург, публіцист, художник та невтомний громадський діяч Олександр Петрович Довженко.

Тож мета статті допомогти учням правильно усвідомити зміст не тільки прочитаного твору, але й життєвих явищ, які знайшли в ньому відображення; формувати їх світогляд, загальнокультурний рівень.

Новій суверенній Україні потрібні нові люди, тобто такі її громадяни, які характеризуються глибоко осмисленою життєвою позицією. Виховати таку особистість можна тільки за умови розвитку національної освіти, в якій система виховання і навчання ґрунтується на ідеях національного світогляду, народної філософії, на засадах родинного виховання української етнопедагогіки, наукової педагогічної думки [5, 66 ].

Нехтування здобутками національної культури у вихованні школярів призвело до того, що молода Українська держава успадкувала настрої соціальної апатії, національного зречення, байдужості до рідної мови, ерозію моральних норм, девальвацію вищих духовних цінностей, історичне безпам’ятство, національний нігілізм, “роздвоєння свідомості”, зневіру у власні сили [3, 53].

Реалії життя суверенної України зумовлюють потребу в розбудові національної школи, в якій найповніше здійснюється процес патріотичного виховання засобами художнього слова. Тепер, коли стало можливим з усією об’єктивністю оглядати наше недавнє минуле, настав час для нового прочитання творчості Олександра Петровича Довженка.

Олександр Довженко увійшов в історію світової культури як самобутній поет екрана і слова. Феномен його творчості полягає в органічному поєднанні таланту кіносценариста, режисера, художника і письменника. О.Довженка як митця чуйного і спостережливого тривожили також ті деформації, які відбувалися в радянському суспільстві. Так постає гнітюча картина його морального занепаду, виражена в забутті історії, у відсутності національної гордості, у роздвоєності духовних засад. Ці болючі питання письменник сфокусовує в окремих образах. Так, кіноповість ”Україна в огні” розпочинається своєрідним ліричним зачином: у батьківське гніздо, щоб вшанувати матір у день її народження, злітаються всі діти дружної родини Лавріна Запорожця. Це сини Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка-чорноморець, агроном Григорій, ”майстер урожаю” Трохим, дочка Олеся – ”всьому роду втіха”. Простий український рід уособлює увесь український народ, який неможливо знищити і подолати. Ідея безсмертя народу втілюється в тому, що письменник кожному з цієї родини визначив свій хресний шлях через страхіття війни. І кожний прийняв свою долю гідно і мужньо [1, 151].

Нині зростає інтерес до неповторної художньої спадщини Олександра Петровича Довженка як на Україні, так і за рубежем. Аналіз літературної спадщини Олександра Довженка займає особливе місце в гуманітарному вихованні учнів. Складне і надзвичайно напружене життя нашого геніального кіномитця й письменника пройшло через страшні терени сталінської системи. Він, як, може, ніхто інший, відчував свою підневільність, залежність від влади, трагедію загнання таланту в рамки, визначені комуністичною ідеологією. “Але попри все письменник вистояв і не погодився на роль блазня епохи”.


Він залишився романтиком у прозі й кіномистецтві, мужнім і вірним сином своєї України” [7, 44]. Саме тому для самовдосконалення її розвитку школярів так багато дають уроки вивчення творчості О.Довженка. На цих уроках легко створити в учнів оптимістичний настрій, звернутися до їхнього індивідуального досвіду, дібрати підходи до внутрішнього світу дитини, щоб формувати гармонійно розвинену особистість.

Довженко гостро відчував подих сучасності, завжди був там, де народжувалося нове, де з сучасності проростало майбутнє. Він закликав митців “говорити на весь голос”, “жити великими передовими ідеями свого часу”. Ось чому ми впевнено можемо сказати: Довженко – явище не колишнє, а сьогоднішнє; він – з нами, в одних рядах з активними будівниками нового життя. Довженко – наш великий сучасник! [3, 58].

Довженко протягом усього життя створював неповторний літопис трудівників та їх героїчних звершень. В основу своїх кіноповістей він брав корінні події і явища історії. Так, “Зачарована Десна” є поетичною розповіддю про село напередодні революції, про витоки таланту і краси мистецтва; “Арсенал” і “Щорс” – про героїку революції і громадянської війни; “Земля”, “Іван”, “Аероград”, “Потомки запорожців” – про соціалістичні перетворення в країні; “Ніч перед боєм”, “Мати”, “На колючому дроті”, “Україна в огні”, “Повість полум’яних літ” – про подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні; “Мічурін” – про “російського Мікеланджело природи”; “Поема про море” – це величний гімн людям-інтернаціоналістам, що будували комунізм.

Довженко умів звертатися до свого народу, говорити від його імені, умів і створювати образи, в яких ніби матеріалізовано весь народ, його дух.

Як і в оповіданні “Ніч перед боєм”, у кіносценарії “Україна в огні” Довженко сміливо вникав в усі героїчні й складні драматичні сторінки війни: відступи, окупації німецькими фашистами України. Розкриваючи героїчне, Довженко розкривав і низьке, слабодухе явище людської малості, страху, роздумував над їхніми причинами, щоправда, подеколи надто відверто передоручаючи героям свої публіцистичні тези про недостатність виховання історією, брак національної свідомості.

“Україна в огні” – це крик болю, це перше, гостре, вразливе сприймання фашистської навали. Довженко не оминає гострих проблем, устами героїв запитує самого вождя, як оце сталося, що не “б’ємо ворога на його території” і цілий народ український – віддано на поталу. Ясна річ, кіноповість “не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і постановки... Мені важко від свідомості, – записував у щоденнику О.Довженко – що “Україна в огні” – це правда” [4, 4]. Кіноповість “Україна в огні” в життєвій і творчій біографії О.Довженка посідає особливе місце. А в усій українській літературі про Велику Вітчизняну війну цей твір цілком обґрунтовано можна вважати якщо не вершинним, то одним з найкращих.

“Зачарована Десна” – це, власне, автобіографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, про “перші радощі і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...” [2, 43].

Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми про “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”, інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим – багатство їхніх душ, моральне здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до “найвищого і тонкого”, про війну і спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами “Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаючись я часом до криниці, з якої пив колись воду... і в якому висловлено знамениту формулу: “Сучасне завжди на порозі з минулого в майбутнє” [2, 44].

Адже людина, яка пригадує минуле, як правило, вибирає з нього найяскравіші штрихи і деталі, що збереглися в пам’яті. Вони постають в особливому освітленні – піднесеному, романтичному.

Своїми фільмами і кіноповістями О. Довженко примножив світову славу української культури. Його називали поетом і водночас політиком кіно, його порівнюють з Гомером, Шекспіром, Рабе, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. Сам він казав, що свої картини “писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя”. Система влади, використовуючи цю “гарячу любов”, не тільки підносила митця, а й ламала його. Олександр Довженко – єдиний, що й за таких умов насправді став митцем світового значення, ім’я його входить у всі енциклопедії, антології світового кіномистецтва [6, 8].

Олександр Довженко всією своєю творчістю принципово обстоював погляд на людину як на неповторну особистість. Навіть у добу беззастережного панування класових інтересів митець орієнтувався на загальнолюдські закони буття. Звідси і глибоко гуманістична концепція кіноповістей періоду війни, і визначальний для Довженкових творів, епічний конфлікт між людиною-особистістю і людиною-гвинтиком. Довженко, як ніхто до нього та і тривалий час після нього, масштабно і різнобічно підійшов до з’ясування суті цього конфлікту.

На кращих творах літератури мають формуватися ідеали молоді. Уроки літератури мають бути уроками роздумів, глибоких переживань. Тільки та інформація, яка зігріта почуттям, пережита й осмислена учнями і вчителем, здатна впливати на розвиток особистості. Зокрема в цьому полягає завдання у плані виховання літературних творів. У процесі їх аналізу вчитель повинен звернути увагу на ті першооснови, що рухають героїв на патріотичні й громадські вчинки. Вони западають в учнівські душі, викликають адекватні дії.

Художня література як один із видів мистецтва – найпопулярніший і найдоступніший усім. Вона приносить радість людині, підносить її духовно. Сила впливу художнього слова найвизначніших літературних творів не лише в тому, що вони правдиво в образах моделюють різні сторони і грані дійсності, а й у тому, що вони гуманістичні за своєю суттю. Вивчення літератури в школі проводиться не лише з освітньою, але й з виховною метою. Адже засобами мистецтва слова виховується любов до України, повага до її мови, історії, звичаїв і традицій. Велике значення рідної літератури в естетичному, моральному вихованні шкільної молоді. На прикладі літературних взірців для наслідування маємо виховати, розвинути людину зі стійким характером, сильною волею, добрим серцем, чистою совістю.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бернадська Н.І. Українська література ХХ століття. – К.:”Знання-Прес”. – 2006. – С.140-156.

2. Вдовенко Л. Відображення світогляду наших предків у повісті О. Довженка “Зачарована Десна” // Дивослово. – 1999. – № 11. – С. 42-45.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Либідь, 1995.– 272 с.

4. Касянова С. Синтез індивідуального сприйняття і загально­людського досвіду в “Україні в огні” О. Довженка // Українська мова та література. – 1997.  – № 43. – С. 4-5.

5. Кочерган Ю.Ф. Проблема естетичного ідеалу (На матеріалі творів О. Довженка та О. Гончара) // Українська мова і література в школі. – 1988. – № 12. – С. 65-67.

6. Кошелівець І. О. Довженко: Спроба творчої біографії // Українська мова та література. – 1998. – № 41. – С. 3-10.



7. Купцова В. Про особистісно зорієнтоване навчання: на прикладі вивчення творчості О. Довженка // Дивослово. – 2000. – № 7. – С. 44-45.
ББК 83.3 (4 Укр) Б-44

Лариса ЖИЖЧЕНКО,

старший викладач кафедри української мови

та літератури Слов’янського державного

педагогічного університету
Жанрова своєрідність повісті

Ольги Кобилянської „Земля”
У статті розглядаються особливості жанрової модифікації повісті. Йдеться про вплив новелістичного, трагедійного на повістеву природу художнього твору.

Ключові слова: жанр, жанрова проблематика, етологічний зміст, повість, новелістичні елементи.
Визначення жанру того чи іншого твору часто буває досить не простим завданням. Жанрове визначення самого автора не завжди співпадає із визначенням критиків та дослідників, а інколи й сам автор щодо жанру одного й того ж твору висловлюється по-різному. Цікавою в цьому сенсі є “жанрова історія” повісті Ольги Кобилянської „Земля”. Свій твір „Земля” письменниця називає то романом, то повістю, то оповіданням. У листі до П.Тодорова Ольга Кобилянська пише: „Мій роман „Земля” друкується в „Літературно-науковому віснику” [5, с. 502]. Звертаючись до О.Маковея, письменниця відзначає: „Повість „Земля” читайте, коли Вам догідно, найліпше у вакації, в супокою” [5, с. 507]. У деяких джерелах твір „Земля” О. Кобилянська називає ще й оповіданням.
В „Автобіографіях” різних років жанр „Землі” О. Кобилянською визначається як повість.

Сучасники О. Кобилянської теж неоднозначні у жанрових визначеннях „Землі”. Для І.Франка „Земля” – повість, яка сповнена високої поезії. Для Лесі Українки – роман з драматизмом внутрішньої дії. Відзначимо, що на початку ХХ ст. теорія жанру не була вивченою, а тому ні Ольга Кобилянська, ні Леся Українка не обґрунтовують жанрове визначення своїх творів. Приналежність твору до того чи іншого жанру, очевидно, вгадується інтуїтивно. І хоча з часом теорія жанру в літературознавстві стала предметом спеціального вивчення, питання жанрової приналежності творів залишилось дискусійним. Жанрове визначення „Землі” – яскраве тому свідчення. Сучасні літературознавці твір класифікують як повість (загальновизнаний варіант), як роман, як трагедійний роман-новелу.

Відомий дослідник творчості О. Кобилянської З.Гузар у книзі „Вивчення творчості О. Кобилянської” „Землю” класифікує як повість [2, с. 35]. Дещо пізніше цей же автор в іншій книзі „О. Кобилянська. Семінарій” пише: „Жанр твору („Земля” – Л.Ж.) можна визначити як трагедійний роман-новелу” [3, с. 34]. У цій же книзі один із розділів має такий заголовок: „Роман „Земля” – вершинний твір О. Кобилянської”. Проте далі, у самому тексті розділу, З.Гузар твір „Земля” автоматично називає знову повістю [3, с. 132–133].

Автор підручника „Теорія літератури” О.Галич, простежуючи еволюцію повісті як жанру в українській літературі, називає низку авторів, твори яких класично визнають як повісті. Серед цих письменників О. Кобилянська та її повість „Земля” [1, с. 270].

Отже, з часу появи твору О. Кобилянської „Земля” (1902) і до наших днів (О.Галич. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001) у розумінні жанру твору „Земля” існує різноплановість. Необхідно визнати, що різні точки зору письменників, критиків та теоретиків на розуміння жанрової природи повісті „Земля” обумовлені й аргументовані. Жодне із тверджень навряд чи може бути виключеним із низки визначень.

Жанр – надзвичайно багатоманітне утворення і, як визначає І.Денисюк, перебуває в складних взаємозв’язках з літературним родом, літературним напрямом, творчою індивідуальністю автора [9, с. 193]. У процесі художнього моделювання жанрової структури „Землі” зазначені твердження теж віднайшли свій вияв. Взявши до уваги думки авторитетних науковців, спробуємо визначити жанрову своєрідність відомого твору. Для цього вкажемо на основні складові, за якими визначають жанр (вид) літературного твору. Поняття жанру досі не має достатньо чітких наукових дефініцій, таких, за якими б можна було з упевненістю віднести твір до того чи іншого жанру. Але існують класичні підходи, зважаючи на які, все ж можливо осягнути своєрідність жанрової структури того чи іншого твору.

Так, І.Денисюк вважає, що жанр – синтез характерних особливостей змісту і форми певного виду творів, своєрідна модель художньої структури ряду творів, у яких специфічно закодовано спрямованість на певний зміст [9, с. 193]. Провідним критерієм у розмежуванні епічних жанрів, за Г.Поспеловим, є тип жанрового змісту. У рамках цієї класифікації виділяють романічні, етологічні, національно-історичні жанри. Повість належить до етологічних жанрів. За принцип жанрового розрізнення у цій класифікації взято принцип зображення людей та обставин у творі. У системі координат етологічного жанру твір О. Кобилянської „Земля” сприймається як повість (провідною жанровою ознакою повісті є зображення життєвого устрою означеного соціального середовища, тобто переважна увага письменників до опису звичаїв та побуту) [7, с. 530].

У повісті О. Кобилянської „Земля” на передньому плані стоїть не розвиток характерів героїв, а зображення суспільно-побутового середовища, яке визначає стиль повсякденного існування селянина, його поведінку та психологію. На цьому ґрунті О. Кобилянська художньо досліджує різні колізії, що виникають між людиною і суспільством, законом та церквою. На думку О.Гнідан, цим пояснюється пильна увага


О. Кобилянської до жанрово-соціологічних зарисовок сере­довища й широких соціальних узагальнень, втілених в індивідуально-виразних типових характерах: Івоніки, Марійки, Михайла та Сави Федорчуків, Анни, Рахіри та інших [4, с. 162].
Ці персонажі постають як носії стійких якостей, вихованих відповідним способом життя, селянським побутом та етичними цінностями середовища. Відповідно до поетики етологічних жанрів, у „Землі” життя зображується в багатьох деталях, але характери героїв тяжіють до внутрішньої статичності. Аналізуючи характери героїв повісті „Земля”, вкажемо на те, що кожен із героїв є носієм і виразником відповідних людських якостей. Так, Івоніку характеризують як істинного християнина і зразкового хлібороба; Анну О.Грицай вважає подібною до „нових” героїнь О.Кобилянської; Сава – втілення людської гріховності і т.ін. Такими герої залишаються впродовж всієї сюжетної акції. Які б життєві випробування вони не проходили, їх поведінка, повнота морального й духовного буття цілком вкладається в рамки, що визначаються етичними цінностями селянського світу. У цьому світі головним чинником в оцінці людини, у визначенні її права на благо є праця на землі, яка й тримає на світі кожного з героїв. Конфлікти в „Землі” є також „динамічними” різновидами духовного, людського волевиявлення. Вчинки всіх героїв повісті визначаються силами добра чи зла.

Описовість – важливий художній принцип авторів етологічних жанрів. Манерою викладу „Землі” є розповідь, а сам твір надзвичайно багатий на описи: природи, землеробської праці, обрядів, церковних свят, народних вірувань. Описи мають самостійне естетичне та філософське звучання, вони є важливими чинниками в сюжетно-композиційній структурі твору. Отже, підсумовуючи вищесказане, стверджуємо, що основу жанрової структури твору О. Кобилянської „Земля” складає повість.



Однак жанрово-структурна своєрідність повісті „Земля” не була б повною без врахування елементів новелістичного та романного мислення, які віднайшли суттєвий вияв у творі. Новела – це твір про незвичайну подію з несподіваним кінцем. Якщо взяти це до уваги, то можна сказати, що такі ознаки характерні для „Землі”. Несподіваною в повісті є основна трагічна подія (братовбивство). Задум та „процес визрівання вчинку” письменниця свідомо пропускає. За це свого часу їй дорікав С.Єфремов, вважаючи, що подія є несподіваною. Проте еліптичність та фрагментарність сюжету все ж не порушують його хронікальності. До новелістичних ознак у структурі „Землі” З.Гузар відносить романтичність, ліризм, музичність, особливу настроєвість пейзажу. Це, на його думку, ріднить „Землю” із українською новелою початку ХХ століття. До ознак новелістичного, очевидно, можна віднести і трагедійну тональність твору. І хоча трагедійне – ознака не власне жанрова, а скоріше ознака поетики О. Кобилянської, при аналізі структури твору її не можна не враховувати. До цього нас підводить позиція російських літературознавців. Конкретний літературний твір, як відзначає „Словник літературознавчих термінів” за редакцією Л.І.Тимофєєва та С.В.Тураєва, зберігаючи загальні родові ознаки й структурні особливості виду, має в собі своєрідні риси, які диктуються потребами часу, особливостями матеріалу та особливостями таланту митця.
Ці ознаки вкладаються в неповторну „жанрову форму” [8, с. 83]. Ця жанрова категорія є найбільш конкретною. При її характеристиці враховують не тільки тематичну своєрідність змісту, а й особливості ідейно-емоційної трактовки зображуваного (сатиричний роман, лірична комедія). Ідейно-емоційна зображальність повісті „Земля” – трагічна. Трагічною є основна подія в сюжеті, у трагічних ситуаціях перебувають майже всі персонажі твору. Світогляд та умонастрої героїв теж позначені ознаками трагізму: очікування найгіршого, тяжкі переживання, „гризота” за землю та страх її втратити. Усе це вщент роз’їдає духовні основи родинного устрою селянських сімей. Глибока душевна тривога Івоніки Федорчука в сюжеті матеріалізується в мученицькій смерті Михайла й стражданнях інших членів родини Федорчуків. Страхіття Анни теж не безпідставні. Суть трагічного в непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагічних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки навіяний світопорядок і долі людей цілковито залежали від нього
[6, с. 691]. У повісті „Земля” Івоніка Федорчук у всіх сімейних лихах звинувачує Долю, яку сприймає на зразок грецького фатуму. У повісті „Земля” Долю людини можуть сповістити ворожки, але вплинути на неї, змінити її ніщо і ніхто не в змозі. Поза волею людини наявність „темної безодні” в душі героїв. Ідейно-художній зміст категорії трагічного в О.Кобилянської зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності героями повісті „Земля”. Але, як письменниця модерністичної школи, О.Кобилянська зобразила складники селянського світогляду не в плані етнографічно-побутовому, а в площині морально-етичній.

Селянська тема для української літератури є рідною. Попередниками О.Кобилянської в глибокому й усебічному зображенні селянського життя були і І.Нечуй-Левицький, П.Мирний та інші. Найближчим до неї у часі був Панас Мирний зі своїми соціально-психологічними романами. Тож можна говорити, що твір „Земля” як „генологічний” спадок має романну панорамність, широту охоплення життя та глибину соціально-психологічного аналізу. І хоч, змальовуючи події, О.Кобилянська не виходить за вузькі межі одного села, Іван Франко відзначав, що письменниця в „Землі” дала „широку картину культурного рівня буковинського народу”.

Тож можемо говорити про елементи романного мислення в повісті О.Кобилянської „Земля”. Отже, у процесі формування жанрової структури твору наявні елементи новелістичного, трагедійного та романного мислення. У творі вони взаємопроникають і модифікуються, утворюючи новаторське, жанрове явище. Отож, можемо говорити, що твір О.Кобилянської „Земля” – це повість з елементами новелістичного, трагедійного та романного.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Галич О. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001.

2. Гузар З.П. Вивчення творчості О.Кобилянської. Посібник для вчителів. – К.: Рад школа, 1978.

3. Гузар З.П. О.Кобилянська: Семінарій: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1990.

4. Історія української літератури. Кінець ХІХ – поч. ХХ століття:


У 2 кн.: Підручник / За ред. проф. О.Д.Гнідан. – К.: Либідь, 2005. – Кн.1.

5. Кобилянська О. Твори в 5-ти т. – К., 1963. – Т.5.

6. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997.

7. Поспелов Г.Н. Теория литературы: Учебник для у-тов. – М.: Высшая. школа, 1978.

8. Словарь литературоведческих терминов. Ред.-сост.: Л.И.Тимофеев и С.В.Тукраев. – М.: Просвещение. 1974.

9. Українська літературна Енциклопедія: В 5 т. – К.: УЕР, 1990. – Т.2.
ББК 83.3 (4 Укр) 6

Максим КИРЧАНІВ,

аспірант кафедри міжнародних відносин

і регіональних студій факультету міжнародних відносин

Воронезького державного університету
«БЛАКИТНИЙ РОМАН»

ГНАТА МИХАЙЛИЧЕНКА І ПРОБЛЕМИ РАННЬОЇ ІСТОРІЇ РАДЯНСЬКОЇ

МОДЕРНОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Творчі пошуки української інтелігенції під час революційних потрясінь, ідейна боротьба серед українських інтелектуалів привертає увагу українських істориків. На тлі численних наукових студій про романтиків, неоклясиків, футуристів і модерністів постать Гната Михайличенка [1], українського письменника і політичного діяча, що народився в Курській губернії, але життя котрого нерозривно пов’язане з Україною, здається майже забутою. В українській історіографії вже в 1920-і роки до нього встановилося зневажливе ставлення.

Наприклад, Сергій Єфремов у своїй “Історії українського письменства” озивався про нього так: “плодовитий, але без іскри навіть таланту письменник”, а коментуючи його новели, писав: “типова інтелігентська „літературщина”: істерична, з нахилом з усього робити трагедії, без того чуття реальності й простоти, які раз у раз інстинктом, коли не доброю школою, витримує справжній талант. У цього ж письменника навіть з колористими назвами твори уявляють із себе щось надто безколірне, недокровне, одноманітне. Скроєно їх усі на одну мірку, на один дешевий трафарет: по-репортерському невдало переказаний факт і істерична риторика з приводу нього. Читати отаку „літературу” - суща тобі мука. Замість стислості, сконцентрованості враження, маємо одноманітне ремиґання заяложених сюжетів, і тому найкоротші навіть речі в читанні робляться без краю довгими, подужати їх можна тільки з великою напругою” [2]. Таке ставлення успадковувала і радянська офіційна історія літератури. Проте все-таки ким був Гнат Михайличенко? Спробою відповісти на питання буде ця стаття.

Гнат Михайличенко відомий як політик1 і письменник.
У 1919 році він разом з Михайлем Семенком редагував журнал “Мистецтво”, сприяв виходу літературного альманаху “Музагет”. Літературна спадщина Михайличенка невелика – його активна культурна діяльність була перервана в 1919 р., коли Київ захоплюють денікінські війська. Денікін, прихильник неподільної Росії, починає терор проти українського національного руху. Арешту письменника сприяли його ліві політичні пристрасті. Після арешту він і деякі інші українські діячі були розстріляні. В історію української літератури
Г. Михайличенко увійшов як автор “Блакитного роману”, новел “Повія”, “Кольорові аркушики”, “Коли цвітуть айстри”, “Поцілунок”, “Тюрма”, “Місто”, “Дівча”, “Історія одного замаху”, котрі знайшли свого читача після його загибелі [3].

“Блакитний роман” - найважливіший твір Михайличенка. Художня мова роману дуже яскрава, описи героїв і подій ємкі і багатопланові: “В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ. Первісний шал і дикунська невибагливість. В Твоїй душі була блакить безмежних глибин холодних океанів. В ній було омління південних місячних ночей і млявість застиглого болотяного повітря, насиченого отруйними гострими пахощами. І міріядами бактерій жахливих хвороб” [4]. У своєму романі Михайличенко намагається радикально розірвати з традиціями старої прози і відмовитися від них, оскільки вони здавалися йому застарілими, архаїчними і не відповідали викликам епохи. Таку позицію в прозі він намагався укріпити і критично. Наприклад, у статті “Пролетарское искусство” він писав, что “старе, буржуазне мистецтво, зокрема поезія, було мистецтвом байдикування, празности, мистецтвом святкової лінії… пролетарське мистецтво має перед собою порожнє місце” [5].

У такій ситуації особливу увагу Михайличенко надав опису героїв, розвитку їх внутрішнього світу. Саме ними він хотів населити літературу нового мистецтва. Герої книги зливаються з природою. Дійові особи книги вписані в простір, в українську природу, в ландшафт: “В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі. Ти прагнув знати все і нічого. Ти не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття. Іна – твоя наречена. Ти не знав цього, але відчував. З самого початку. У Іни була блакитна душа, і Ти не знав її, а відчував байдужий. З самого початку. В її душі була блакить свіжого весняного неба, блакить веселих квітів сонячної левади, омитих прозорою росою. В ній був простір і міць вільного моря і бадьорість ранішнього вітру гірських верховин” [4].

У такому контексті можлива паралель з творчістю Михайла Коцюбинського. Ймовірно, під впливом саме Коцюбинського стиль Михайличенка став ємким, а описи героїв короткими і стилізованими: “не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кучері… туго росла дитина, а все ж підростала… безстрашно забирався в чорний ліс… під ним в долині кипів холодний Черемош” [6]. Тому герої Михайличенка, як і Коцюбинського, – люди, що прийшли в світ від природи. Коцюбинського можна назвати одним з учителів Михайличенка. Тому “Блакитний роман” може бути прочитаний як переосмислення і продовження деяких ідей Коцюбинського, який той виказав ще в “Тінях забутих предків”.

Герої Михайличенка переживають постійний і безперервний конфлікт – з собою, з іншими, з світом, з своїми амбіціями і почуттями: “Ти не кохав Іни, і ніхто не покохав її. Її всі любили за те, що вона їх любить. Іна була закохана у багатьох, але нікого не кохала” [4]. У такій ситуації особливо актуальною стає для них проблема непостійності миру, проблема того, що все в світі скороминуще і не знає постійності, що вони не в змозі контролювати не тільки світ, але і себе. Життя зштовхує їх з собою, відкривається їм як безперервний біг буття і круговорот подій. Життя перетворюється в статичну стабільність природних змін і сезонів, які символічні і пов’язані з образами природи, котрі символізують біг життя і обмеженість людини в розумінні природи.

“Блакитний роман” демонструє тенденцію відходу від традицій реалістичної прози. Герої стають менш реальними, але більш художніми. У своєму прагненні відмовитися від реалізму Михайличенко не був самотній. У той час українські інтелектуали багато дискутували з питань теорії мистецтва і літератури. На хвилі відходу від старого, на хвилі революційного романтизму ідея викинути старе мистецтво з реалізмом на “звалище історії” знайшла немало прихильників і популяризаторів. У 1921 році, коментуючи ситуацію, І. Кулик, наприклад, писав: “Тепер на арені нового мистецтва реалізм виглядає як старий, стоптаний чобіт, випадково залишений неохайним декоратором на фоні пожежею роз’ятреного світанкового неба” [7].

У контексті цієї полеміки, коментуючи своє ставлення до проблеми життя, Михайличенко порівняв його з впалим листям і писав: “Падає, падає листя. Падає листя пожовкле на Твою голову, на руки. В прозоро-блакитному, ніжно-холодному сонячному повітрі жовто-золоті сльози жалю за минулим... Падають нечутні і тануть як завмираючий лебединий сміх лоскотною тихою тугою радісного небуття. Оповитий розмаїто-жовтим серпанком осені садок задумливо конав. Шемрали верхівля дерев тобі про останнє... Молитовним піснепохороном линули з хати звуки сопілки, на котрій тужила Іна за вікном. Тужила за весною. А за осінню? Осінь – то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки. Ти полюбив осінь” [8].

Цей фрагмент показовий, оскільки дозволяє прослідити деякі літературні витоки “Блакитного роману”. Тема “листу” не була відкрита Михайличенком, і ми можемо знайти різні її елементи і прояви в українській прозаїчній традиції початку


ХХ століття. У 1911 році вийшла книга Леоніда Пахаревського “Пожовкле листя”, початок якої (“Пожовкло листя. Воно плаче – шелестить, як наступиш ногою і тяжко йти в зажурений садок. Вмерле листя будить навісні думки про те, що постелилося позаду сірою смужкою, про те, що збулося, туманом пойнялося. Тільки осінь – а не весна молода – обертає назад, будить згадки. Зринають спомини, і нема думки про те, що буде колись. Вмирає краса зеленого літа – і хочеться пригадати усі болі, смутки перебуті. Навіщо? Хочеться. Плаче листя під ногою” [9]) ритмічно, текстуально і змістовно дуже схожий з початком “Блакитного роману”. Таким чином, між цими двома текстами багато спільного. В даному випадку ми не говоримо про плагіят з боку Михайличенка. Ми можемо лише констатувати факт могутнього інтелектуального впливу, який випробував Михайличенко з боку своїх попередників. Це підтверджує, що його творчість була інтегрована в український літературний контекст першої чверті ХХ століття і розвивалася за тими ж законами, що й інші твори української прози.

Роман насичений архетипами й образами, характерними для тієї української культури, яка розвивалася в модернових надрах модернової культури. Образи, навколо яких розвивається оповідання, одночасно архаїчно традиційні і сучасні. Тут перед нами майже традиційний образ якоїсь міфічної потойбічної царівни і калейдоскоп сучасних образів: Коли пожовкне листя і полетить, повисне в павутинному повітрі... Коли Твоя душа полине услід їм прозорим золотаво-блідим листком і подібно їм лишиться в павутинному повітрі... Ти кохав. Дочку таємниць споконвічного, свою недосяжну дружину – біловолосу царівну з пишною квіткою лотосу на голові замість корони, із смарагдовими очима й губами-жаринами, з гадючим тілом-вогнем, з безсоромними рухами, Ти покохав безсонними блакитними ночами, покохав надлюдською мукою-коханням” [8].

Тоді, коли Михайличенко писав свій “Блакитний роман”, образ царівни вже розроблявся в українській літературі. Якщо Михайличенко культивує цей образ у прозі, то Рильський створює його поетичними версіями: “Тобі одній, уявлена царівно, тобі одній дзвенять мої пісні, тобі одній в моєму храмі дивно пливуть молитви і горять огні” [10]. Як і у Михайличенка, у Рильського образ царівни – міфічний концепт, потойбічний образ. Наратив Михайличенка, як і Рильського, базується на персоніфікованому сприйнятті цього архетипного образу.



Роман не просто блакитний, він справді кольоровий. Роман українських письменників з блакитним кольором почався в перші роки ХХ століття. Ще Микола Вороний закликав українських письменників писати твори, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба” [11]. Вони почули і розуміли цей заклик. На сторінках “Блакитного роману” перед читачами розгортається ціла палітра кольорових образів, кольорів-символів, забарвлених у різні тони і відтінки, які асоціюються з явищами природи і буття людини: “В її душі була осліпляюче-яскрава сонячна блакить. Її душа була овіяна згагою життя”. Функція кольору символічна, вона демонструє героїв як самотніх, але вічно мінливих, подорожніх в незавершеній подорожі по власному життю. Кольори як не можна краще, на думку письменника, відповідали внутрішньому світу саме таких характерів: В Тебе закохувалося кожне серце, в яке порожнім одрухом спадав Твій блакитно-тьмавий погляд” [4].

Своєрідний “блакитний” (не у плані сексуальної орієнтації, а в національній символічній перспективі) сигнал був пізніше підхоплений українськими поетами 1920 – 1930-х років. Одним з тих, хто культивував в українській поезії цей образ, був Олег Ольжич. Блакитний колір в його віршах заграв своїми різними відтінками – тут ми знаходимо і синє небо (“І небо – синь, і синява – розлив, і хвилі – каламутні і мінливі” [12]), і “блакитний дим” (“не повітря – найтонші звуки, не долина – блакитний дим і весни пустотливі руки у волоссі моїм” [13]), і крихкість цього світу. У цьому контексті Ольжич особливо близький Михайличенку: вони обидва відчували тимчасовість людського існування, непостійний характер буття. На такому фоні могло зникнути все, людина могла померти, але і тоді ця міфічна “блакить” залишилася б з нею: “Над кручею, за садом, на горі, розквітла яблуня. Іди, тебе немає. Здалека злото котять дзвонарі, і вітер тихо квіти коливає. Тебе немає. На траві прибитій не видко сліду і на мить, як станеш ти угледіти крізь віти густу, глибоку і м’яку блакить” [14]. У прозі блакитними кольорами грають твори Миколи Хвильового, але, приймаючи до уваги велику літературну та критичну спадщину Хвильового, вплив на нього з боку Михайличенка не був помітним. Сучасний український дослідник О. Вісич припускає, що Хвильовий “увійшов в історію української літератури справжнім лицарем синіх та блакитних барв” [15]. Блакитний колір у різних тонах і відтінках фігурує в назвах деяких з його творів (“Сині етюди”, “Синій листопад”, “Блакитний мед”, “Ярмарок в країні голубих диліжансів”) [16].

Герої роману кольорові, а їх кольори постійно міняються. Ця безперервна еволюція кольорів покликана підкреслити мінливість людини. Тому мова роману дуже соковита, наповнена візуальними образами, які автор пропонує читачу. Михайличенко майстрово володів і грав цим світом ним уявних кольорів. Можливо, він належав до числа тих письменників, які заклали основи літературного прийому гри з кольорами, перетворення тексту з простого художнього наративу в художньо-кольоровий: “Її душа була переповнена натхненним змістом і осліпляюче яскравою сонячною блакиттю. Блакить її душі була протилежною Твоїй. Ваші душі були бігунами одної кулі: вони не могли існувати одна без одної і не могли злитися. Як бігуни кулі – бігуни ваших душ не можна уявити ні нарізно, ні вкупі. Ти не знав цього, але відчував з самого початку” [8].

Михайличенко не був основоположником цієї “кольорової теми” в українській літературі, але він належав до числа письменників, які могли максимально використовувати її потенціял у створенні художнього тексту. Аналізуючи цей аспект “Блакитного роману”, ми можемо провести декілька паралелей з творчістю його сучасників. Наприклад, ми можемо згадати вірш “Два кубки” Максима Рильського. Він має характерний підзаголовок “Біле і червоне” [17]. Кольорові мотиви присутні і в українських авторів 1920 – 1930-х років, які могли писати при безпосередньому або непрямому впливі з боку творчої спадщини Михайличенка. Мотиви, навіяні творчістю загиблого в 1919 році письменника, ми можемо знайти у Євгена Маланюка, хоча прослідити прямий вплив складно і неможливо. Хоча ми і не можемо з повною упевненістю стверджувати, що Маланюк був знайомий з “Блакитним романом”, деякі його мотиви очевидні в творчості ідейного лідера пражан. Маланюка і Михайличенка зближують ідеї безвихідності і неможливості розірвати замкнутий життєвий цикл. Якщо Михайличенко виражав ці настрої в прозі, то Маланюк намагався виразити їх поетично: “Чорне, чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок. Лиш пекучої пристрасті змора, - до безодні останній крок” [18].

Як би не були герої яскраві, якими б кольорами не грав їх внутрішній світ, вони неминуче стикаються з сірістю і безбарвністю людського існування і виживання. Життя і колір виявляються несумісними поняттями. Тому герої приречені на постійні роздуми про себе, на безперервну саморефлексію про свою даремність і непотрібність у світі, де все вже було вирішено без них і до них: “Кажете, нудно? Коли розгубили життьові цінності, нічого не залишається більше, як лише нудьгувати й жити на прибутки від чужих капіталів. Мені вас дуже шкода, бо ви мені подобалися, і я хочу примусити вас переконатися ві мні” [19]. Так у романі виникає громадянська і політична тематика, і світ відкривається в новій перспективі – боротьби двох світів, двох кольорових образів. Перший світ – кольоровий і яскравий, ідеальний світ. Другий – світ, майже позбавлений кольору і унікальності, світ сірої повсякденності: “Довгі роки точилася нещадна боротьба двох світів. Давно вже вона загубила свої окреслені форми і перетворилася в стихійно уперту масово-криваву боротьбу, людськість забула мирне життя. І ніхто не знав, що трапиться з ним завтра. Не хотів знати” [Там само].

Функції кольорових наративів у романі не обмежуються лише постійним підкресленням унікальності героїв і неможливості відобразити буття в конкретно узятий, вільно вирваний з часу і простору момент. Колір важливий у текстуальнім ритмічнім контексті. Саме колір, його різні відтінки конструюють ритміку роману, його ритмічну спрямованість. Текст роману цілісний, але деякі його моменти явно дефрагментовані, виключені зі всього текстуального контексту. Вони вириваються за рамки стилю, звучать як своєрідні вірші в прозі: “Блакитна Іна. Іна блакитна! Я гордий за тебе! Я зараз заграва!... Палала, грала червона заграва” [20].

Текст, який розвивається навколо взаємозв’язків ритму і кольору, розкривається на прикладі соціяльного зіткнення двох опозиційних світів. Соціяльний конфлікт ускладнюється гендерним1. Чоловік і жінка символізують різні світи, різні соціяльні пріоритети. Вони не можуть досягти взаєморозуміння, вони приречені на постійний конфлікт. Він не може зрозуміти її, вона не бачить розуміння в його діях. Тому вони відштовхують один одного. Коли вона приходить до нього, намагається звернутися до його самосвідомості, як людини у соціяльному вимірюванні, він не чує її. Він тільки задається питанням: “Чого вона сюди з’явилась? Чого їй треба? Вона за щось, здається, вдарила мене. Але я їй нічого не зробив!” [21]. Відштовхнувши її, він відмовляється від нового – його долею стає постійна самотність. Такий герой відсторонився від усього, “заснув без снів”. Коли ж він прокинеться, його вже нічого не чекає. Змалювавши ситуацію так, Михайличенко прагне підкреслити, що старий світ приречений і доживає свої останні дні.

Фінальний, виникаючий у романі образ – це смерть, яка символізує кінець кольору, гри кольорів, припинення ходу буття. Вона означає перемогу “ніщо”. Образ смерті – знаковий, він символізує безвихідність і даремність одиничного людського існування. Такий художній хід виглядає чудно на фоні особистої активної позиції письменника, який добровільно не збирався йти з життя. Образ померлої героїні відштовхує, лякає своєю простотою і природністю. З другого боку, він не відпускає читача, привертаючи його тим, що органічно зливається з українською природою, з Дніпром: “Її прибивало на берег Дніпровими хвилями. Зі сніжно-білим мокрим волоссям.


Зі вплетеними в нього раками замість квітів. З жахливо-посинілою красою роздутого тіла. З заплющеними очима – Іріс. Вона, нежива, злазила на кручу над Дніпром і докірливо лягала блакитним трупом на пожовклих листях під місячним промінням” [22].

Потім гинуть і інші герої, йдуть добровільно, просто, буденно і непомітно: “В маленькій блакитно-освітленій спальні... Повітря холодне нагрілось диханням, палаючим щастям. Грудень сухий і безсніжний не міг остудить – ви стали чоловіком і жінкою. Два мертвих трупи з обличчями білими, як нововипавший сніг, спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах”. Все закінчується, трупи відвезуть в місцевий крематорій і спалять. Все кінчено, нічого не залишилося. І “над ранок випав сніг, який убив ваші блакитні душі” [23]. Загибель цих “блакитних душ” дуже символічна, це загибель надій, “блакитної мрії” про українську незалежність. Автор не просто вибрав блакитний колір. Він пам’ятав про нього як про перший у українському прапорі. Перемога білого снігу над блакитним кольором теж не позбавлена символічного підтексту. Ймовірно, це і передчуття можливої швидкої власної загибелі – загибелі в снігу, в білій завірюсі “білого руху”.

Гнат Михайличенко був одним із найбільших пись­менників свого часу. Правда, його сучасники зрозуміли це вже після смерті автора. Тоді він зміг знайти свого читача, але ті мали нагоду читати його книги недовго. У другій половині 1930-х років, під час політики репресій, були репресовані ті автори, з якими Михайличенко співробітничав, вважав своїми однодумцями. Хоча історія і не знає умовного нахилу, ми можемо припустити, що якщо він не був убитий у 1919 році, він загинув би під час репресій.

Після цього наступає період забуття його творчої спадщини. Михайличенко повернувся в 1950-і роки, коли його знов починають згадувати в дослідженнях з історії української літератури. Таке повернення не було повним і не було вдалим. Радянська критика не змогла зрозуміти справжнього значення його творів, і хоча Михайличенко – класична жертва білого терору – радянські історики не знаходили для нього добрих слів. Вони не змогли знайти для нього місця в радянській українській історичній пам’яті і інтегрувати в створюваний ними пантеон героїв – революційних романтиків і мучеників. Така позиція малозрозуміла, якщо прийняти до уваги те, що він був одним з перших ідеологів українського комунізму. Якщо для розстріляної в 1941 році німцями Олени Теліги в національному радянському пантеоні не було місця, оскільки радянські історики були схильні бачити в ній буржуазну націоналістку, то на Михайличенка вони дивилися як на випадкового попутника, реакціонера, який політично коливався і не міг усвідомити позитивної ролі радянського комунізму. Така ситуація – доказ того, що радянський дискурс сприйняття історії української літератури завжди залишався статичним. Радянським історикам було украй складно вийти за рамки офіційної радянської парадигми, і тому багато аспектів роману так і залишилися непрочитаними.

“Блакитний роман” виявився знаковим твором свого часу. Це був роман-бунт. Якщо проза Ольги Кобилянської і драматургія Лесі Українки були тим місцем, де народжувалася нова емансипована жінка, то текст “Блакитного роману” став лабораторією, де Михайличенко намагався створити нову людину. Це була спроба пережити нову ідентичність, спробувати збудувати її в рамках літературного тексту. Роман не був випадковим явищем, як здавалося радянським критикам. Своєю появою він був зобов’язаний ранній українській літературній традиції.

Роман став продовженням тієї модерністської традиції, яка розвивалася в українській літературі з 90-х років ХIХ століття.


З іншого боку, він несе в собі елементи нової стилістики, нової літератури. “Блакитний роман” - твір західномодерністський за настроєм, але за ідейною спрямованістю – лівий ранньо­радянський (чи проторадянський). У цьому романі Михайличенко заклав основи могутньої марксистської модерністської традиції, яка розвивалася в Радянській Україні між двома світовими війнами. Інтелектуальний вплив роману не обмежується тільки радянською літературою. Його відгомони можна знайти і в літературі української діяспори.

Літературна спадщина письменника невелика, незрівняна з тим, що зробили його попередники, і тим, що встигли зробити його сучасники, але це не робить його книги менш значущими і цінними для історії української літератури ХХ століття. Вони ще чекають своїх дослідників, які осмислять його місце в українському літературному процесі, вписавши твори Михайличенка в український модерністський контекст.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
Харцизького металургійного технікуму Донецького національного технічного університету, м. Харцизьк
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво....
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка