Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка6/19
Дата конвертації22.12.2019
Розмір3,67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ЛІТЕРАТУРА:
1. Стус В. Двоє слів читачеві // Дорога болю: Поезії / Упоряд. та післямова М.Х.Коцюбинської. – К.: Рад. письменник, 1990. – С.7-8.

2. Стус В. Твори: У 4 т. – Львів: Просвіта, 1994. – Т.1. – Кн.2. – 302 с.

3. Чижевський Д. До проблеми бароко // Дмитро Чижевський і світова славістика: Матеріали наукового семінару // Славістика. – Дрогобич: Коло, 2003. – Т. 1. – С.339-351.

4. Дзюба І. Свіча у кам’яній пітьмі // Стус В. Палімпсест. – К.: Факт, 2003. – С.7- 32.

5. Коцюбинська М. Поет // Стус В. Твори: У 4 т. – Львів: Просвіта, 1994. – Кн.1. – С.7-38.

6. Стус В. Твори: У 4 т. – Львів: Просвіта, 1994. – Т.4. – 544 с.

7. Довженко О. Твори: У 5 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т.5. – С. 349.



8. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004. – 368 с.

9. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. Пер. со слов. – М.: Прогресс, 1979. – 320 с.

10. Лист Василя Стуса до Панаса Заливахи від 15.11.1966 // Стус Василь. Твори: У 4 т. – Львів: Просвіта, 1994. – Т.6. – Кн.2. – С.41.

11. Листи Василя Стуса до Віри Вовк // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. О.Орач. – К.: Укр. письменник, 1993. – С.96-112.

12. Горбаль М. „Тримайся за кручі, як терен колючий!” // Пое-
зія-2’ 90: Збірник / Редкол.: М.Вінграновський та ін. – К.: Рад. письменник, 1990. – Вип. 2. – С.164-170.

13. Павлишин Марко. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.: Час, 1997. – 447 с.

14. Плахотнік Н. Профетичні мотиви в українській поезії
ХХ століття (В.Свідзінський, Є.Маланюк, Є.Плужник, В.Стус): Автореф. дис. канд. філол. наук. 10.0.01 / Київський національний університет ім. Т.Шевченка. – К., 2005. – 18 с.

15. Кравець Д. Чубай з роду Гетьманів. – Рівне: Перспектива, 2005. – 292 с.



ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Олена РОСІНСЬКА,

старший викладач Донецького інституту

соціальної освіти
ОБРАЗ «ОСЬОВОГО МОМЕНТУ»

ЯК РУХ ДО «МЕЖІ БУТТЯ»

(На матеріалі поезії В. Стуса)
У статті розглядається осмислений за теорією
К. Ясперса ключовий у поетичній картині світу В. Стуса часопросторовий символ «осьового моменту» як такого, яким визначається вся система координат поетичного хронотопу.

Сама логіка побудови часової структури в поезії В. Стуса дещо інакша, ніж загальнокультурна. У часовій структурі поетичного світу творів В. Стуса маємо коло чи, власне, спіраль, здатну згортатися чи розгортатися. При розгортанні спіралі час стає вічністю в її сакральному окресленні, при згортанні – замикається в рамках одного людського існування. Ця спіраль пронизана віссю (осьовий час самоідентифікації екзистенційного суб’єкта), що є важливим моментом для окреслення екзистенційної природи світобудови поезій. При цьому «повного зречення «я» в коловороті міфологічного і в перспективі трансцендентального новонароджуваного часу немає, свідомість чоловіка пульсує і живе – насамперед мовно» [5; 25]. Через активне усвідомлення часу й простору, себе в часопросторі екзистенційний суб’єкт самоокреслюється і визначає для себе «самособоюнаповнюваний» світ.

Для екзистенційної філософії К. Ясперса, філософське світосприйняття якого, на нашу думку, дуже близьке до Стусового, актуальними були такі унікальні, створені ним категорії, як «реальний небокрай історії», «вісь світової історії», «осьовий час» тощо. Згідно з «історично-антропологічною концепцією К. Ясперса людина немовби чотири рази відштовхується у своєму розвиткові від нового підґрунтя» [9; 81], і «осьовий час» практично дає людству поштовх для інтелектуально-культурного розвитку в тому напрямку, який демонструє нам сучасна філософія та історія. Тому саме «осьовий час» є найбільш важливим для розвитку людства. «Осьовий час асимілює все інше. Якщо відштовхуватися від нього, то світова історія набуває структури та єдності, які здатні зберегтися в часі та, у будь-якому випадку, зберегтися до сьогодні» [22; 39]. Крім того, філософ пов’язував поняття осьового часу з «вражаючим багатством духовного творіння», з процесом «одухотворення індивіда», що сприяє «появі розуму та особистісності» людини й створює можливість для її внутрішнього протиставлення «себе всьому світові».

Отже, на думку К. Ясперса, «осьовий час» поступово призводить до створення екзистенційної ситуації, в якій людина протиставляє себе світові абсурду через усвідомлення своєї особистої відповідальності. Таємницю «осьового часу»
К. Ясперс пов’язував з «духовним та історичним розвитком людства, яке раптом почало усвідомлювати та осмислювати своє існування» [22; 34], з появою «духовної комунікації на більш високому рівні» [22; 34]. З проходженням моменту «осьового часу» людина безмежно відкривається для світу, людська істота, «як у цьому прагне переконати німецький філософ, формує своє «Я», постаючи як частина безпосередності, всеосяжності, історичності тощо» [9; 84].
«Як екзистенція я існую, усвідомлюючи, що подарований собі трансцендентністю» [22; 428].

Для нас постає питання, наскільки ці ідеї К. Ясперса можуть бути реалізовані в аналізі хронотопної будови поетичного світу творів В. Стуса. Ми вже констатували, що і в часі, і в просторі ліричний суб’єкт постійно актуалізує для себе поняття проходження певної межі, за якою міняється його сутність, за якою він долає рамки своєї соціальної та й узагалі людської несвободи й починає існувати в іншому вимірі. Звичайно, перехід у цьому випадку реалізується не в рамках загальної історії, про що пише німецький філософ, а в рамках індивідуальної свідомості. Однак, оскільки ми розглядаємо внутрішньо створюваний ліричним суб’єктом світ із своїми вимірами й хронотопними характеристиками, таке узагальнення є не менш важливим.

Ліричний суб’єкт через проходження межі набуває таких внутрішніх характеристик, про які пише К. Ясперс, що оскільки «людина – це не просто істота, якою керують інстинкти, не просто комора глузду, але й така істота, яка, звеличуючи себе, немовби полишає власні межі. Її сутність не вичерпується тим, що є предметом фізіологічного, психологічного або ж соціологічного дослідження. Вона співпричетна всеосяжності, й тільки це дає їй можливість бути собою. Ми називаємо це ідеєю, оскільки людина є духом, називаємо це вірою, оскільки вона є екзистенцією» [22; 227]. Отже, на нашу думку, саме через проходження межі ліричний суб’єкт долучається до всеосяжності, за якою «немає світу, я існую сам».

Якщо К. Ясперс вдається до терміна «осьовий час», який є доречним у рамках світової історії, то для нашого дослідження специфіки символічного хронотопу поезії В. Стуса актуальним буде поняття «осьового виміру» чи «осьового моменту». Обидва терміни видаються придатними, але в різному контексті.

Говорячи про «осьовий вимір», ми характеризуємо метафізичний вимір, в якому самоідентифікується ліричний суб’єкт у тому розумінні, що він перебуває на межі, над прірвою, на перехресті доріг, оскільки саме через ці образи розкривається характеризований нами вимір. Перехід в осьовий вимір є власне бажаним, оскільки «віщий обрій назирай – / де ані радості, ані надії. / То – твій правдивий край. Ото – твій край» [19; 131]. Тут «твориться... космос нового, трансцендентального світовідчування, не обмеженого ані історично, ані духовно, ані тілесно: «Благослови мене, блаженна мить – / раптове самоспалення і вічне / навернення до тіла. Проминання / і входження зненацька – в сто світів, / де кожен надмолодь. Бо не живу / у кожному» [5; 23].

Так, дослідники відзначають: «У випадку В. Стуса все це загострюється суцільною пограничною ситуацією, яка ненавмисне «сприяла» написанню поезії такого високого ґатунку. Поняття «погранична ситуація» ввів німецький філософ і психіатр К. Ясперс, воно виразно характеризує психологічний стан, в якому творять митці. Під цим поняттям розуміється ситуація, коли для людини несуттєвим стає все те, що заповнювало її повсякденне життя, це – ситуація між життям і смертю, боротьба, провина, страждання. У такі моменти людина пізнає свою сутність, у ній відкривається приховане раніше бачення реальності за трансцендентною межею, відкривається інше інформаційне поле – позапросторове й позачасове. Мова цієї реальності символічна, сповнена метафор і сифор, релігійних образів» [14; 64]. В одному зі своїх листів до рідних В. Стус визначає своє сприймання межової ситуації таким чином: «Автор дивиться очима людства – на те, як заходить зима існування і кожен вигибає поокремо. Це ситуація межи (Підкреслення автора) – ситуація самоусвідомлення межипростору: себе в межипросторі. Тут є амбівалентність людської психології, людини, яку свідомість винесла за край землі – інерцією вислаблого інстинкту. Територія існування така неокрая, а від того й саме існування – неокреслене. Це веде до роздвоєння й самоочужіння. Бо миттьовий інтерес поділено надвоє – між тим, що донедавна було за межею, і тим, що позначало збайдужілий світ. Відповідно й розподілені сили любові й збайдужіння, сусідуючи, починають взаємно поглинатися. І цікаво бачити, що нова «реальність», ставши рухливою і йдучи з нами водно крок, завжди дорівнює іншому інтересові до неї. А ми, йдучи за цим «інтересом», доходимо до краю. Наше життя якраз розраховане на відстань цього інтересу...» (до дружини й сина, від 1115.09.1975) [20, Т. 6., Кн. 1, 165166]. Так само окреслюється перебування «межи просторів» і в творах поета: «Порвались ланцюги надмостя / межи світами порожнеч / мов блискавка. Господній меч / трощить і трощить наші кості» [20, Т. 6., Кн. 1, 85]; «Неначе стріли, випущені в безліт, / згубилися між обидвох країв, / проваджені не силою тятив, / а спогадом про образи почезлі, / так душі наші: о порі вагань, / під сольний спів земного притягання» [20, Т. 6., Кн. 1, 42]; «Отак відчуй себе – і відсторонь, / щоб образ з образом не злютувався. / Бо цим ти жив, а того – начувався...» [20, Т. 6., Кн. 1, 358]. Однак такий розрив, роздвоєність вимагають свого розв’язання, яке й наступає шляхом переходу з одного стану в інший – за межу, «у тишу, в безвість, у смеркання, / де Бог простер усепрощенну длань» [20, Т. 6., Кн. 1, 42].

Дорога, символічні означення якої ми розглядали попередньо, часто веде ліричного суб’єкта за межу, де здійснюється перехід із реального часопростору в метафізичний, ірреальний, перехід із життя в смерть (чи навпаки, оскільки полюси цих понять міняються): «Вглядаюсь в осінні стерни – / куди ти біжиш, дорого? З-за обрію – хто поверне, / як холодно і волого?» [19; 256] – у цьому випадку межа об’єктивується через образ обрію, горизонту, класичного символу переходу із реальності в позареальність. Загалом перехід за межу призводить свідомість до стану крайнього абстрагування: «Деперсоналізація душі. / Один як перст стою себе супроти / (супроти себе сам стою супроти). / Ніч ночі. Темінь теміні. Лиш зойк / підноситься над зорі. Перший крок / а чи останній?» [19; 243]. У цьому вірші яскраво відчутно, що межа, яку має перейти суб’єкт, – це насамперед його внутрішня межа, в результаті переходу якої він і стає «сам себе супроти». Світ ніби ділиться на два світи – «до» й «після» межі, – звідки й виникають образи «ніч ночі». «темінь теміні». Для суб’єкта такого стану справді, як зазначає С. Саржевський, «історії вже немає, хоча існують ще циклічні процеси поміж «я» і «не-я», бо він перебуває в світі «білої ночі потойбічності» [16; 72]. Далі дослідник досить оригінально порівнює цей стан зі станом клінічної смерті, при якій, справді, як вважають, душа, відділившись від тіла, може спостерігати власне вмирання, тобто «вивільнений дух легко витікає з усіх приготованих для нього форм» [16; 74]. І біль, який відчуває ліричний суб’єкт при переході межі, – це «біль переродження. Передчування інобуття, іножиття, момент людської смертності» [16; 75] і водночас її переборення в рамках духу.

Практично ми маємо тут справу із таким хронотопом, який М. Бахтін характеризує як «хронотоп кризи і життєвого перелому» [1; 107], пов’язуючи його з топосами порогу, сходів, коридору тощо. У нашому випадку перехід здійснюється не в рамках життєвого простору, а в рамках простору символіко-метафізичного, тому й символи-топоси тут виступають зовсім інші: межа, прірва, ріка (загальнокультурний символ межі між світами) тощо. Символ порогу теж інколи реалізується в хронотопі поезій В. Стуса: «...а помремо на чужині, / шукавши отчого порогу» [19; 122], хоча й не актуалізується тут у такій мірі. Подібне зустрічаємо також у В. Герасим’юка: «Пороги юдолі земної були охоронцями / дороги його, а коли підіймався вогонь, / з’являлась, на нього дивилась, як на сторонського, / ота, що в дорогу колись виряджала його» [4; 64].

Межа (межовість, знаходження між чимось і чимось) – це, власне, один і той самий символ, що має кілька боків інтерпретації. Знаходження «між» – це одночасно перехід за межу, перехід в інший вимір, що може, скажімо, осмислюватися як рай, хіба що представлений не зовсім за традиційними християнськими уявленнями, а за апокрифічними: «Між загород відшукаємо рай, / цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли / геть впокоїли простір надокола, / що кращого у Бога й не питай» [19; 296].

З другого боку, в поетовій естетиці актуалізується також осьовий момент, тобто такий момент, після якого перехід за межу вже здійснений, «вже перейдено життєву гру і все розчиняється у білій німоті повної одинокості, що вже дає метафізичний спокій» [5; 22], і ліричний суб’єкт починає новий відлік свого існування, на зразок, скажімо, такого, як


«У тридцять літ ти тільки народився» [19; 67]. Як відзначає М. Коцюбинська щодо цього вірша, «справді, він щойно народився у своєму справжньому духовному єстві – і відразу ж зрозумів: «мертвий ти єси у мертвім світі» [10; 28]. Констатація «мертвотності» може осмислюватися в цьому контексті як соціальна смерть задля життя духовного, але цю проблему ми будемо розглядати докладніше далі. Ми не вповні можемо погодитися із дослідницею І. Онікієнко, яка зазначає, що «...самоусвідомлення «за межею, за ріллею» – найболючіше місце поетової естетики, осмислювань як дорога «самопочезання», як шлях від себе, на якому втрачено «пракорені свої». На цьому шляху описано стан екзистенційного перебування на краю душі, немов над урвищем» [12; 10]. На нашу думку, перехід межі й перебування за межею для екзистенційного суб’єкта є не втратою себе, своїх коренів, а виходом на інший рівень трансцендентного сприймання світу, шляхом до екзистенційної свободи, однак, у дусі К. Ясперса, не очищеної від відповідальності за себе, свій народ, людськість загалом.

Екзистенційний суб’єкт поезій В. Стуса знаходить у собі сили свідомо перейти межу, він здійснює свій вибір хоч і важко, але впевнено, переборюючи відчуження як несправжній спосіб існування. Як пише К. Ясперс, для перебування в «межовій ситуації» необхідна мужність, і ця думка неодноразово виникає в поезіях Стуса. Якщо в цьому контексті припустимо провести паралель між ліричним суб’єктом і автором, то процитуємо слова М. Коцюбинської щодо того, як сам В. Стус здійснює свій екзистенційний вибір і переходить межу соціального існування: «Відома акція в кінотеатрі «Україна» 3 вересня 1965 р., коли Стус голосно, всім єством підтримав заклик Івана Дзюби до протесту проти репресій («Хто проти тиранії – встаньте!»), свідчила однозначно: рубікон перейдено. То був перший акт Стусових життєвих палімпсестів: як на старих пергаментах стирали первісний текст, щоб написати на ньому новий, так і Стус мужньо «стер» свою звичну, «таку, як у всіх», життєву дорогу і ступив на нову, яка неминуче (і він це розумів) мала привести людину такої емоційної наснаги, такого кришталевого сумління, такої абсолютної безкомпромісності, як він, на Голгофу» [10; 23]. Така паралель припустима, на нашу думку, в контексті одного з постулатів екзистенціалізму: «Ось зразок справді екзистенційного розгляду питання: перевір істинність своєї ідеї не іншою ідеєю, наскільки б привабливою вона не виглядала, а своєю «натурою». Спробуй сам здійснити її, а потім прислухайся, що скаже тобі сама твоя «натура» [8; 204]. Отже, екзистенційний вибір потребує переходу певної межі, й індивід спонукуваний до цього почуттям відповідальності за свою особисту долю та за долю усього людства. Суб’єкт для здійснення свого вибору, для переходу межі має усвідомити себе не просто часткою всесвіту, а самим всесвітом, оскільки, як зазначав в одному з листів В. Стус, що, аналізуючи твори зі східної філософії, він зрозумів: людина має існувати в світі, наче всесвіт малий (своєрідне розкриття символу «самособою­наповнення»), пробудити в собі одвічні космічні сили, власне, наповнити собою світ: «Втратити себе, щоб бути всім-світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни все-сущих-станів» (до дружини, 04.03.84). Саме на такому шляху віднаходить себе екзистенційний суб’єкт, свідомий свого вибору.

Ліричним суб’єктом рухає сила свідомого прийняття на себе ролі зберігача духу народу, його совісті, тобто у момент «межової ситуації» він, власне, заступає собою рід (народ), на який покладається обов’язок збереження культурної пам’яті, а отже, існує «фактично на межі між поцейбіччям і потойбіччям, життям і смертю, сучасним і минулим», а буття його «переважно часове: позначене інверсивною грою опозицій «зник – з’явився», «вмер – народився». Ритмічною синусоїдою життів і смертей, «то виринав, то потопав». Рід – спосіб зв’язку, сам процес переходу Ніщо у Щось, позачасся в час, можливого в дійсне і т.д., а також зворотнього переходу» [11; 285]. Коли ж людина в саморефлексуванні стає в «осерді серця» світу, то вона уже «стає межовою і креативною: посередником між світом Роду і позамежовим «великим світом»... Людина – посередник між буттям Роду і буттєвістю просторової Всеєдності. Але водночас, перебуваючи на периферії (та реалізуючи множинність буття), людина орієнтується на центральну «вісь світу» як важливу, нормодавчу і ціннісну, бо там оприсутнюється сенс» [11; 285]. Для Стусового ліричного суб’єкта такою віссю може в горизонталі стати розхрестя доріг, у вертикальному ж вимірі вісь може позначатися горою, перевалом чи символом свічки. Загалом, «Стус чи не єдиний український поет, в якого свічка стає прямим об’єктом концентрації (свіча в свічаді), а не тільки символічною прикметою» [16; 75]. Інколи можна зустріти й інше означення межі – горб, гора, хоча й не так часто: «Там, за розпадком, за горбом, / блаженний паділ дикий...» [19; 314]. Однак більш актуальними означеннями межі чи переходу, «осьового простору», крім власне образу межі, є також образи-символи провалля, урвища, прірви, обрію: «Вечір урочить і паморочить. / Звівся – і впав, увігнався в провалля / пам’яті» [19; 265]; «Обрій – мов гайворон. І до зорі / вже не дійти» [19; 265]; «Дорога в провалля. В провалля – дорога. / Середина пекла. Розбіглись кінці» [19; 277]; «Тож – в неба провалля, в бездоння, без долий / нагірний, всегнівний, всещедрий, всекволий» [19; 277]; «...і хоч у прірву, хоч на волю / пірвешся із останніх сил» [19; 283]; «Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? / Урвище? Залом? А чи зигзаг?» [19; 123]; «О Боже мій! Така мені печаль / і самота моя – така безмежна. / Нема – вітчизни. Око обережно обмацує дорогу між проваль» [20; Т. 3, кн.2, 79]: «Провалля і кручі. Горби і горби» [19; 305]; «...аж стягне темінь навісна у виглухлім проваллі» [19; 314]. Так само частий у Стуса образ яру – межі, топосу зникнення: «Осліпле листя відчувало яр / і палене збігало до потоку, / брело стежками, навпрошки і покотом / донизу, в воду – загасить пожар» [19; 42]; «Розкрилені висі твої пронеслися. / Попереду – прірва, і очі не мруж. / Ти бачиш розхрестя дороги? Молися! / Бо ще ти не воїн і ще ти не муж // Ще горбляться горді Славутові кручі, / та сторч головою зривається світ. / Чіпляйся за кручі, як терен колючий, / чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. // За обрієм обрій, за далями далі, – допоки напруглий не вигасне день, – погорбли тополі в глибокій печалі / своїх калинових, вишневих пісень, // бо вже ослонився безкрай чужинний, / і гнеться в жалобі кривавий розмай. / Прощай. Україно, моя Україно, / чужа Україно, навіки прощай!»; «А те, що було тобою, / за чорним яром спливло, / а те, що було тобою, / сповзає в безодню» [20. Т. 1, 123].

Також поет постійно використовує лексему край (край дороги тощо): «...пильнуючи твій слід, котрий од краю / душі моєї ліг на цілий світ» [19; 270]; «Ще трохи краще край Господніх брам / людська душа себе відчути може. / Я спекався тебе, моя тривоже. / Немає світу. Я існую сам» [19; 282]; «Крайкіл! – скрикнуло ізліва, – / перейми-но, переймай! / Україно, будь щаслива, / сон-тополе, прощавай!» [19; 325]; «Дотягни до краю. Хай руками, / хай на ліктях, поповзом – дарма, / душу хай обшмульгаю об камінь – все одно...» [20; 2, 156]; «...(окраї землі – / тамтого світу в пекло провисання – / призналися відверто до душі)» [19; 63]. Цікаве в цьому сенсі зауваження дослідниці А. Бондаренко про те, що «край дороги», за фольклорною традицією, – це просторова реалізація заборони чинити «по-іншому» [2; 74]. У такому сенсі досягнення краю є власне символом остаточності здійсненого вибору.

У листі до рідних від 28.–30.07.74 В. Стус пише: «Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови, то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в... київському творчому шарварку...».

Дослідник архетипів української культури І. Мойсеєв відзначає, що для українського світосприймання взагалі характерний певний «межовизм», тобто усвідомлення існування вибору (скажімо, у національному самовизначенні) тощо, у зв’язку з чим «сформувався тип людини – межовика (від билинних богатирів до улюбленого Козака Мамая) з його принциповою парадоксальністю» [11; 265]. Вираження подібного «межовизму» спостерігаємо, наприклад, у «Слові о полку Ігоревім», коли рефреном повторюється: «Гей, Руська земле, ти вже за горою!» [6; 173], тобто констатується перехід межі сакральної рідної землі. Отже, для національно закоріненого екзистенційного суб’єкта поезій В. Стуса – перехід межі є не тільки шляхом екзистенційного самовизначення, але й підсвідомо закладений у ньому самою логікою розвитку культури предків порив до межі, прірви, за якою мислиться віднайдення нового раю, хоча б навіть внутрішнього, віднайдення гармонії (якої так наполегливо шукали українські митці доби бароко). Інший дослідник Ю. Бондаренко характеризує специфіку «межової ситуації» для українця як «болюче перебування на грані між зденаціоналізованим середовищем і космосом етнічної духовності», відзначаючи, що «поляризованість двох світів створює величезної сили психологічний тиск» [7; 66].

Перехід часто пов’язується із традиційний символом ріки як межі між світами, оскільки «первинно поляризований «орієнтований хаос», що його онтологізує річка часу, яка змією оточує ойкумену. Звідси амбівалент «ватерлінії» в нашій культурі...» [11; 265266]: «О, не муч мене. / О, не муч, / річко спогадів / забуття мого, / річко тиші» [19; 39]; «Червона барка в чорноводді доль / загубиться, і фенікс довгоногий / тебе перенесе в ясні чертоги / від самоволь, покори і сваволь. / А все то те, що виснив у житті, / як рить, проб’ється на плиті могильній, / бо ти єси тепер довіку вільний / розіп’ятий на чорному хресті» [20, Т. 6, Кн. 1, 153]; «Ковчег твій – це похмурий саркофаг, / якому ти до скону вже стерничий» [19; 381]. Ріка як певна ватерлінія, до речі, є досить актуальним символом у творчості наступника В. Стуса В. Герасим’юка: «Навіть ти затихаєш, не переболіла, / з-під високих потоків до мене біжиш, / на холодному склі залишаючи тіло, / все – розбризкане!.. Срібла безмежний капіж» [4; 49]; «...прошуміла над хатою / Черемошем вісімдесятого» [4; 56]. Ця так звана ватерлінія і тут виступає як межа між життям і смертю, причому не в загальноприйнятому вигляді переходу від світу живих до світу мертвих (хоча й така інтерпретація у певних поезіях буде доречною), а частіше перехід із світу духовного мертвого у світ екзистенційної свободи й духовного життя. І для здійснення переходу часто необхідний момент «смерті» як духовної ініціації: «Ще й до жнив не дожив, / ані жита не жав, / не згубив, не лишив. / І не жив. І не жаль. / Тьмавих протобажань / заповітна межа: / ці напасті зі щастям / давно на ножах»
[19; 130]; «... і синь ріки, і голуба долина, / і золота, як мрія, Україна – / ще не зникайте! Краю мій, зажди / мене на смертнім кидати путі» [19; 319]. Перехід, як ми бачимо, може осмислюватися в суто християнському ключі як прийняття розп’яття, що приносить повну свободу.

На межі ламаються звичні для людини виміри, просторові означення, уявлення, все втрачає свою окресленість, міняються полюси, «межа буття виінакшує відносну цінність земних благ» [21; 48]: «Тут паверх, паниз, пажиття і паскін, / переступай лискуче лезо меж, / і рідні лиця за порожні маски / тобі здадуться з понадгірних веж» [19; 332]; «Це довге кружляння над світом і під / високими хмарами, під багряними – / з пожежами замірів» [20, Т. 6., Кн. 1., 261], оскільки, як сам автор пише в одному з листів, «потойбіч – ось концентр відчуття і постійний ракурс» (до дружини й сина, 15.02.73). Світ стає тим неосяжним Космосом, яким сприймає його звільнена від дріб’язковості людська свідомість, оскільки «...коли мертвому простору протиставити поокреме людське життя, то в першу голову наражаємося на труднощі його означення, на незбагненність його смислу. Цей смисл існує тільки в суб’єктивному заповненні голої порожнечі Невіді, у неможливості віддзеркалення в свідомості того, що не піддається усвідомленню» [21; 46].



За межею світ набуває просторової й часової розмитості, невизначеності, поскільки «приборкана... буттєвість Вічного-Безміру змушена «працювати» у проміжках між станами, між речами: зв’язувати їх часово і просторово. Часопростору ніби нема – через очевидність, він нібито витіснений за межі натурального буття (в потойбіччя) і перебуває «між» речами – як усвідомлення їхнього зв’язку» [11; 283]: «Ступаю безворотньою дорогою, / Де втрачено початки і кінці» [18; 116].

У такому сенсі маємо справу із «одним із непрямих дескрипторів міфологеми шляху (дороги) є рух як процесуальна дія» [3; 74], власне переходу з одного виміру в інший. Справді, не можна стверджувати, що перехід через межу – одноактова дія. Ні, цю дію суб’єкт здійснює постійно, у критичні моменти свого існування, тому від нього вимагається постійне напруження, готовність до вистоювання. Своєрідно осмислений архетипічний мотив дороги, що для ліричного суб’єкта поезій


В. Стуса є безкінечною, такою, що не має кінця і краю, остаточної мети, призводить до того витворення іншого мотиву – ритуальної дії переходу. По цій дорозі вже не можна повернутися назад, до втраченої гармонії дитинства і юності, але й попереду немає надії знайти подібну гармонію. Суб’єкт доходить граничної думки про відсутність самого світу, про те, що єдиною реальністю є його нещасна душа, його безкінечне розумування над сенсом існування. І в цьому він ніби знаходить заспокоєння: «Я спекався тебе, моя тривоже. / Не має світу. Я існую сам» [18; 141].

Отже, розмитість і часових, і просторових вимірів доходить до того, що суб’єкт взагалі зневірюється в існуванні самої реальності. Він відчуває, що, крім нього, на світі нічого немає. Єдина реальність – це він сам і його душа – «розпечена лялечка», тобто щось таке, що досі не реалізувалося, не народилося. Світ – божевілля, якому немає реального пояснення: «Все. Більше пристановиська нема, / немає дому. Світ утратив вісь» [18; 100]. «У випробуваннях і муках вже перейдено межу, яка достоту змінює і саму людину, і її сприйняття світу, за якою по-інакшому оцінюється геть усе: «Задзюркотіла вічна мерзлота, / прийшла весна – западиста, химерна. / Та ні душі, ні волі вже не верне: / не та бо воля, і душа не та» [17; 281]. І саме цей «осьовий момент» є моментом остаточного усвідомлення, що світ є «самособоюнапов­нюваною» субстанцією, і це, як писав в одному з листів сам поет, «...рятує людину від загрузання в часі, «в злобі дня», ...береже людський дух – аби був не уярмлений у часі, аби – як і належить духові – витав, ширяв над» (до дружини, від 10.08.81) [20, Т. 6., Кн. 1, 392]. Б. Рубчак, аналізуючи подібний контекст, визначає його як межову ситуацію: «Межова ситуація неначе пробуджує людину, кидаючи її в розпач раптово відкритих необмежених можливостей власного існування. Людина стає перед найголовнішим вибором: або задеревіти в скорчі жаху над однією головокружною безоднею, або ж одчайдушно скочити в неї у вірі, що там на неї чекає абсолютне само-оновлення. Так само само-оновлення (або своєрідне воскресіння) рівнозначне для Кіркеґора з «сліпою» – себто незабезпеченою раціональними доказами, отож „всевидющою” вірою в Бога» [15; 340].

У художній реальності поезій виникають навіть такі поняття, як «позапростір», «позачас», тобто той символічний надреальний простір «безкінечності» і час «вічності» (незважаючи на абсурдність таких понять), що непідвладний людським вимірам, людській волі. Але саме в цьому надзвичайному хронотопі суб’єкт і знаходить заспокоєння, вирішення тих суперечливих, нерозв’язних питань, що його турбують.

Таким чином, перехід межі як пошук індивідуальної внутрішньої свободи (оскільки в одному з листів Стус пише: «Спільне – то мертве; живе – то індивідуальне» (до дружини, від 10.08.1981) [20, Т. 6., Кн. 1, 385]), логічно пов’язується з проблемою екзистенційного вибору.

Простір поезії Стуса, отже, виразно «зцентралізований, на відміну від постмодерністського. Центром лишається та єдність, одиничність, де, хоч і в пустому просторі, все ще може існувати не розсіяне, не згущене сутнісне значення. Ця одиниця – тулуб, стовбур, труна, свіча, писане слово – одиниця, передусім, конкретна, але також і метафізична. Це певна самоідентифікаційна комірка, матриця. Оскільки вона закріплюється словесно, вона може бути наповнена інтенцією спрямованого до неї і через неї трансцендентального суб’єкта, освітлена світлом, озвучена голосом» [5; 16]; крім того, «у Стуса вертикальність пов’язана з праведною смертю: то поетове «я» зависло «у вертикальній трумні», то Алла Горська «ввійшла /
у вертикальний склеп, куди живущим / заказано ходити».
У цьому ж вірші смерть – вихід зі світу, який існує як сума різних чотиригранних обмежень... Смерть визволяє – що також виражено образом перемоги геометрії (тут – прямої лінії»
[13; 40]. Погоджуючись із висновками Т. Гундорової та
М. Павлишина, відзначимо, що центром не тільки простору, але й хронотопу загалом є топос переходу – межі, обрію, прірви, ріки (у горизонталі), горба, гори, сопки, свічки (у вертикалі), однак усі ці символи пов’язані із семантикою «осьового виміру», осьового моменту».

Символіка переходу межі є актуальною й для інших поетів, але проявляється вона, звичайно, своєрідно. Наприклад, у В. Герасим’юка: «Перед тобою, над горою – ліс темний, / високими снігами спинений. / За тобою, під горою – село вечірнє, / першою колядою засвічене» [4; 31]; у І. Багряного: «Що пройшли і, мов велетні древні, / Штурмом злота взяли рубікон» [198; 8]; «Як пройдете за браму, а майбутнє?» [198; 8]; у І. Гнатюка: «Переходять через рубікони, / Чисті, як молитва чи любов... » [198; 62]; у І. Калинця: «через провалля / вузького столика / я такий легкий від нетерпіння / що перейду по нім» [198; 104]. Це ще раз доводить актуальність розглядуваного нами символу межі й семантично близьких до нього образів.

Таким чином, центральним і завершальним символом хронотопу є символ «межі», що виступає виявом реалізації «осьової ситуації» й «осьового моменту» й пов’язаний органічно із такими символами хронотопу, як «дорога», «перехрестя» (хрест), «вічність», «життя», «смерть» тощо.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
Харцизького металургійного технікуму Донецького національного технічного університету, м. Харцизьк
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво....
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка