Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка7/19
Дата конвертації22.12.2019
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

ЛІТЕРАТУРА:
1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 386 с.

2. Бондаренко А.І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. – К.: Видав. центр «Академія», 2003. – 231 с.

3. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. – 2003. – № 6. – С. 64-69.

4. Герасим’юк В. Була така земля. Вибране. – К.: Факт, 2003. – 392 с.

5. Гундорова Т. Феномен Стусового жертвослова // Стус як текст / Під ред. М. Павлишина. – Мельбурн: Унів. ім. Монаша, відділ славістики, 1992. – С. 1-31.

6. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. –
Т. ІІ. – К.: Либідь, 1993. – С. 159-221.

7. Гуссерль З. Феноменологія внутреннего сознания времени //


Гуссерль З. Собрание сочинений. – Т. 1. – М.: РИГ «Логос»: Гнозис, 1994. – 162 с.

8. Давыдов Ю.Н. Поминки по экзистенциализму // Вопросы литературы. – 1980. – № 4. – С. 190-230.

9. Єсипенко Д. Соціофілософський досвід К. Ясперса // Філософська думка. – 2000. – № 1. – С. 90.

10. Коцюбинська М. На цвинтарі розстріляних ілюзій: В. Стус // Слово і час. – 1990. – № 6. – С. 21-32.

11. Мойсеїв І.К. Логіка семіосфери та числокоди ментальності // Храм української культури. – Кн. 2. – К.: Наук. фольклорно-етнографічний центр «Рідна хата», 1999. – 353 с.

12. Онікієнко І. Філософське осмислення часу у віршах В. Стуса і Й.-В. Гете // Василь Стус в контексті європейської літератури. – Донецьк: Вид-во Донецьк. нац. ун-ту, 2001. – С. 186-192.

13. Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса. / Стус як текст / Під ред. М. Павлишина. – Мельбурн: Унів.
ім. Монаша, відділ славістики, 1992. – С. 31-53.

14. Плахотник Н. Профетичні мотиви в поезії Василя Стуса // Слово і час. – 2004. – № 4. – С. 63-66.

15. Рубчак Б. Перемога над прірвою. Про поезію Василя Стуса // Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. – Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. Балтимор – Торонто, 1987. – С. 352-363.

16. Саржевський С. Практика духовного тривання і прориву в поезії Василя Стуса. // Стус як текст. – Мельбурн, 1992. – С. 63-78.

17. Соловей Е. Про поезію В. Стуса // Слово і час. – 1998. – № 6. – С. 23-25.

18. Стус В. Вибране: Поезії / Упоряд. А.І. Лазаренко. – Донецьк: Донбас, 1998. – 203 с.

19. Стус В. Палімпсест. Вибране / Упоряд. Д. Стус. – К.: Факт, 2003. – 432 с.

20. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури


ім. Т.Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. – Львів: Просвіта, 1994-1999.

21. Стус Д. Берегами конспектів В. Стуса // Слово і час. – 2000. –


№ 9. – С. 42-44.

22. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Республика, 1994. – 525 с. (327).


ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Віра ПРОСАЛОВА,

доктор філологічних наук, професор

Донецького національного університету
ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ Г.КРИВДИ

У ЖАНРОВОМУ АСПЕКТІ
Творчий доробок Г. Кривди чималий за обсягом. Кількість, звичайно, – не основний показник, головне (без сумніву) якість, ідейно-художня вартість створеного. Чи знайде у його творах чиясь душа розраду і заспокоєння, чи так і лишиться байдужою? Чи стане читач поетовим співрозмовником, чи так і відійде глухим і невидющим? Буде поетове слово своєрідним відкриттям чи лише констатацією відомого? Побоювання такого типу непокоїли і самого письменника, змушували його уникати легких доріг, шукати і знаходити свій шлях до людських сердець.

Григорій Федосійович Кривда дебютував у 50-х роках – той складний період літературного життя, коли застійні явища в суспільстві негативно позначалися на ідейно-естетичних пошуках українських письменників. Голос молодого автора вирізнявся простотою і щирістю, пристрасними і на рідкість земними інтонаціями. Навіть тоді, коли його молодші побратими по перу, зокрема І.Драч, М.Вінграновський, входили в літературу голосно і завзято, Г.Кривда не втрачав сили земного тяжіння, лишався вірним обраному шляху. Недарма одну зі своїх збірок 60-х років він назвав „Гомоном землі”, мовби ще раз підтверджуючи кревний зв’язок із нею, прекрасною у повноті буття, багатоголоссі світу, буянні барв. Гомін землі – це, на думку В.Костенко, „гомін життя, вічного оновлення” [1, 82], плекання сили. Терень Масенко назвав поета „вдумливим учасником складної і великої боротьби за щоденний рух вперед” [2, 186], помітивши в його ще учнівських спробах прагнення відчути життя, вдихнути його на повні груди, збагнути його таємниці.



Г.Кривда належав до тих авторів, до яких доля ніколи прихильною не була. Він звідав голод і тягар непосильної праці, відчув біль образ і гіркоту окупації, що й у мирний час нагадувала про себе: то недовірою колег-заздрісників, то анонімними листами, а то й відвертими погрозами на його адресу. В архіві автора цієї статті зберігається адресована правлінню Донецької письменницької організації заява І.С.Костирі про приховування Г.Кривдою біографічних відомостей із пропозицією виключення його із членів Спілки письменників: „В связи с тем, что Г.Ф. Кривда, как официально нас поинформировали, служил во время фашистской оккупации в Вольном козачестве и карательных войсках, действовавших против партизан-защитников Родины и патриотов, и что эти факты из своей биографии он скрыл при его приеме в Союз советских писателей, считаю всё вышеизложенное несовместимым с требованиями Устава Союза писателей СССР и поэтому необходимо поставить вопрос об исключении Г.Ф.Кривды из членов Союза писателей СССР. И.С. Костыря”. Заява була отримана 12 липня 1972 року, як зазаначалося в резолюції, а от до виключення не призвела, як того хотілося опонентові, який, очевидно, не мав доказів.

Однак пережите письменником змушувало не легковажити словом, не кидатися ним всує, а бути вимогливим до себе і творів, зважувати і вивіряти кожен крок, адже всілякі плітки охоче поширювали ті, хто заздрив, по суті, його популярності.

Мета цієї статті – визначити жанровий діапазон ідейно-естетичних пошуків Г.Кривди, жанрові домінанти його поетичних творів і, таким чином, простежити еволюцію художнього мислення, прикметного як широтою осягнення жанрових форм, так і їх синтезом.

Г.Кривда прагнув випробувати себе в різних сферах, відчути смак подолання стійкого опору незвичних форм. Тому в його арсеналі знаходимо і сонети, і байки, й епіграми, і поеми, і новели, і повісті. Це далеко не повний перелік тих жанрів, які невтомно освоював автор. Нe всі вони, звичайно, вдавалися однаковою мірою, та суть, власне, не в цьому. Головне, що письменник завжди шукав нових форм вираження, адекватних змісту.

Органічним для Г.Кривди виявився жанр балади. Драматизмом, напруженістю зображуваних подій відзначається поетове „Слово про сількора”, у якому важливий не стільки перебіг подій, скільки сюжет внутрішній, настроєвий. У творі смерть сількора передається через сприйняття матері, тому особливо гостро. Із психологічним аспектом зображення тут гармонують картини природи – похмурої, зловіщої, що служать не тільки тлом для подій, а й своєрідним емоційно-психологічним камертоном:
Низько схилилось зав’южене небо,

Мовчки над трупом клялись:

- Знай, ми відплатим убивцям за тебе!..

- Знай... – і гвинтівки звелись

[3, 36].


Недомовленістю, навмисною узагальненістю вислову передається думка про те, що естафету приймає надійна зміна: не я, не він, а саме вони, представники молодшого покоління.

У творах Г.Кривди виразно виявилися баладні мотиви, що, однак, не набули властивого цьому жанру, тобто баладі, художнього вирішення, поєднуючись із життєствердними інтонаціями. У „Баладі про шевця”, присвяченій пам’яті батька, зображується загибель героїв у бою – факт, без сумніву, трагічний, відповідний жанру. Проте змалюванням героїчної смерті шевця і його побратима Захарка вірш не закінчується. Друга частина твору – на відміну від першої – звучить життєствердно. Інвалід, колись нікому не потрібний, усіма забутий, що мусив лише чекати милостиню від перехожих, зміг знайти себе, своє місце в житті, ставши потрібним людям. Він, як і колись, сидить на тому ж місці, але вже не в очікуванні милостині, а для того, щоб лагодити людям взуття. Тому так весело вистукує його молоток, тому й грає на його обличчі усмішка.

До улюблених жанрів Г.Кривди належить сонет, що дисциплінує думку, змушує бути вимогливим до себе, лаконічним. Сонети Г.Кривди цікаві, змістовні, художньо вагомі. У них клекочуть пристрасті, палахкотять емоції, нуртують думки. У сонеті „Дороги йдуть...”, наприклад, окреслюються протилежні життєві шляхи: тернисті, осяяні світлою метою, і легкі, безхмарні та, зрештою, і безцільні. Поета захоплюють ті, хто, незважаючи на труднощі, невдачі, не збивається на манівці, а впевнено йде до поставленої мети, „хто серцем юний, хто життя пізнав, хто раз хоч падав, але все ж не впав” [3, 58]. Їм поетова шана і хвала, їм поетові симпатії і слова.


Я славлю тих, хто вугілля руба,

Кого хвилює сонячна доба...

[3, 58].


Така ясність позиції, чіткість акцентів притаманні поетові, якому, проте, не завжди вдається уникнути загальників, декларативності.

Г.Кривді скорився не лише жанр сонета, посильною йому видалася й така складна форма, як їх вінок. У „Гомін землі” ввійшло п’ятнадцять творів, їх відкриває магістральний сонет, що складається з перших рядків наступних віршів. Пройнятий відразою до спокою, пронизаний струмом найвищої напруги, він служить своєрідним резонатором наступних. Ліричний герой розуміє, що життя складне, що в ньому є і боротьба, і незворушний спокій, і смерть. Турбуючись про долю планети, він ставить перед собою і перед іншими нелегке питання: „Що ж ти зробив для того, щоб дитя / Не умивалось матері сльозою?..” [4, 335]. Бажання активних дій, прагнення відчувати свою причетність до позитивних змін у житті вирізняє героя з-поміж інших. Лишатися спокійним він не може, бо це протиприродньо, бо це означає зупинитись, тобто не жити, приректи себе на передчасну смерть.


Нехай життя – лише коротка мить,

Любити, будувати і творить –

Що є прекрасніш в світі для людини!

[4, 340].


Серце героя неспроможна змінити навіть війна, воно продовжує битися інтенсивно і неспокійно і після її переможного закінчення – у передчутті нового, у наполегливому прагненні боротися за нього до кінця. Його спостережливе око помічає все: і визрівання тугої зернини, і достигання плодів, і приємні метаморфози („де був окоп – шепоче з вітром цвіт”). Герой сповідує активні життєві принципи: ситий спокій і безтурботне існування йому чужі. У зв’язку з цим у вінку сонетів піднімається ще одна проблема: значущості художнього слова. Яким воно повинно бути, те слово, що хвилює і непокоїть, бореться і перемагає, додає сил і снаги? Г.Кривда підкреслює, що воно повинно дзвеніти, як струна, гриміти, як грім. Ремінісценції зі стефаниківськими „Амбіціями” ледь уловимі, відчутні хіба що на рівні теми, бо поет пише про те, що турбує його самого, що йде з глибини його душі. Саме тому йому віриш, вважаєш не позою, а щирим одкровенням оці безхитрісні рядки-прохання:
Пролийся ж, музо, щедрістю в слова,

Нехай в сонетах вічність ожива,

Якщо вже ти назвалась нескупою

[4, 341].


У цих словах відчувається одвічна поетова невдоволеність зробленим, пошуки ним отого єдиного слова, що народжується у світлі хвилини творчого осяяння.

Окремого слова заслуговує сатирично-гумористична творчість поета, представлена байками, гуморесками, літературними епіграмами, фейлетонами. Їх вістря автор спрямовує проти неробства, підлабузництва, зазнайства, крутійства – всього потворного в житті. Звертаючись до відомих сюжетів, автор надає байкам сучасного звучання. У новій байці на старий лад – „Директор, Вовк та Ягня” – хоч і зображується добре відома ситуація з безпомічним Ягнятком, проте вчувається дихання сучасного життя, його проблем. Якщо в байці Л.Глібова на першому плані класовий антагонізм, то у Г.Кривди – підлабузництво, споживацтво. Виявляється, Вовкові Ягнятко потрібне для того, щоб задобрити свого шефа. Досягти цього йому вдалося – і він був призначений „доставалою” із легкої руки директора радгоспу, ласого поживитися за рахунок держави. Отже, традиційний образ хижого Вовка набуває нових якостей: хитрого, спритного пристосуванця.

Не менш колоритним виявляється й образ Лева – владного, могутнього самодура. Він керує будівництвом, так би мовити, здаля, не заглиблюючись у суть справи. Тому й викликає у нього подив відсутність спеціального входу вже після закінчення будівництва. Некомпетентність у тому, що відбувається, чим він керує, яскраво підтверджується його подивом, зумовленим незнанням того, що він сам підписував цей проект. Тип самодура, який відчуває свою безмежну владу і використовує її згідно зі своїми забаганками, саморозкривається і, таким чином, викривається у творі.

Мораль у байках Г.Кривди виконує не стільки роль повчання, скільки своєрідного підсумку, лаконічного і чіткого. Здебільшого вона є органічною у творі, служачи образним вираженням ідейного змісту, як, наприклад, у байці „Розмова у полі”. З розмови ховрахів вимальовуються два типи господарів: дбайливого, хазяйновитого і горе-голови, який жодного разу не побував у полі під час жнив, не боровся зі втратами. Урожай збирався невчасно, тому на полях лишалося багато поживи ховрахам, яким жилося привільно і легко, адже „зима на носі, а у полі зерна ще всякого доволі”. Ховрахам та їх рідні вигідні такі голови колгоспів – до такого висновку підводить читача байкар.

Байкарський доробок Г.Кривди розмаїтий, представлений не лише творами з розвинутою фабулою, а й короткими байками, байками-приказками, що дають можливість оперативно відгукнутися на те чи інше явище, подію. У творах цього типу немає розгорнутих характеристик персонажів, деталізації місця і часу подій. Байкар невимушено, одним-двома реченнями вводить героїв у комічні ситуації, максимально ущільнюючи сюжет. В однойменній байці Світлячок, наприклад, збирався „затьмарити собою цілий світ”, але, зірвавшись у політ, відразу ж упав. Комізм досягається тут невідповідністю між уявним і реальним. У байці викриваються ті, хто переоцінює себе, свої заслуги, хоч прямо про це ніде не говориться, окрім моралі: „Не уявляй про себе, що великий, / Якщо родивсь з маленькими крильми!” [4, 121]. Це дружня порада і водночас пересторога тим, хто високо дере носа, хто нехтує нормами і принципами моралі, перебільшуючи свою значущість.

У коротких байках Г.Кривди мораль – не обов’язковий елемент. Так, у байці „Горб на рівнім місці” все настільки ясне, що вона була б зайвою. Початок твору відразу вводить у перебіг подій: на поле вивезли два вози гною, але не розкидали вчасно. Тож і набундючився гній, перейменувавши себе горбом. Проте як не називай себе, але суть від цього не змінюється.

Г.Кривда уміє помічати комічне в житті, уміє зображувати його так колоритно, що сприймається воно як малюнок із натури. „Отелячив” – цією назвою підкреслює гуморист результати крутійства спритного комірника, який зміг приховати крадіжки, списавши їх на мишей. А оскільки нестача була досить значною, той миша, що з’їла стільки добра, повинна досягати небувалих розмірів. Тому, за словами комірника, вона „така, як корова...”. Мовна партія персонажа служить створенню повнокровного образу, його індивідуалізації, інакше це був би не образ, а схема, яка нікого не хвилює, нікому не запам’ятовується. З цієї ситуації автор не виводить повчання, як байкар, лише змальовує реакцію самого комірника на такий бажаний фінал. Виявляється, йому повірили і все списали. Довірливість керівників на руку таким торбохватам, як він.

Герої гуморесок Г.Кривди розкриваються здебільшого у словесних зіткненнях, що дозволяють виявлятися кожній зі сторін. У гуморесці „Буває й так” автор зображує сцену з родинного життя: дружину, що засідала у виконкомі мало не до ранку, зустрічає обурений чоловік. Через конкретне, побутове поет зумів показати типове, характерне для діяльності деяких наших адміністративних органів, що не звільнилися від зайвої метушні і галасу. Захоплення засіданнями, зборами, нарадами, які відбирали багато часу, а приносили мало користі, відривало людей від роботи, дезорганізовувало їх.

Поет дотепно висміює ледарів, які зайняли високі пости і тільки шкодили господарству. Тип такого нероби, що (до того ж!) керує колгоспом, вимальовується у „Пригодах з Юхимом”. Дії цього керівника змальовуються у гротескному плані: Юхим лише п’є та спить, тому й проспав той час, коли його зняли з посади. Отож і доводиться рядовій колгоспниці вказувати йому на воли і батіг, щоб опам’ятався. Цей красномовний жест, приперчений в’їдливими словами, викликає лише загальний регіт. А сміх, як відомо, впливає навіть на тих, на кого інші засоби вже не діють. Сатирично-гумористичні твори Г.Кривди різноманітні тематикою, вагомі змістом, цікаві формою. Вони прицільно б’ють по негативних явищах суспільно-побутового і родинного життя.

Поема як жанр утверджувалася у творчості Г.Кривди поступово, виростала з його лірики, тому й розвивала вже окреслені мотиви. „Пам’ять болю” – це поема, що ввібрала, зокрема, виявлені в ліриці мотиви, проте осмислювала їх на іншому життєвому матеріалі. У творі йдеться не просто про пам’ять матері, а про пам’ять цілого народу, що в нелегких випробуваннях виборов собі весну. Ця пам’ять зберігає і обгорілий колос, і „посвист куль, і посвист солов’їв, і синь очей дівочих помертвілих”. І доки вона існує, доти живе людина, доти живуть її справи – героїчні чи, навпаки, підступні, добрі чи злі. Їх критерієм виступає совість, непідкупна, всевладна. Саме з позицій совісті, доброти і людяності оцінюються вчинки героїв, їх поведінка. Мати в поeта – не лише страдниця, вірніше, не просто, а насамперед жінка героїчної долі, що змогла перебороти особисте горе і стала на захист Вітчизни. У важкий для країни час вона не почуває себе самотньою, хоч втратила чоловіка і сина. Вона разом з іншими стає учасницею підпільної боротьби з ворогом. Мов про рідних, тепер вона дбає про бійців партизанського загону, вболіває про долю кожного з них. Мати постає втіленням кращих рис людини, бо для неї життєвим правилом стали принципи колективізму і людяності. Не можна не відзначити, проте, деякої переобтяженості твору монологами, чому сприяла персоніфікація абстрактних понять. Окремі місця поеми звучать мляво: даються взнаки труднощі освоєння драматичної форми. І все ж, незважаючи на це, поeма посіла помітне місце у творчості Г.Кривди, підтверджуючи пошуки ним нових форм самовираження.

Жанровий діапазон поетичної творчості Г.Кривди, як підтверджує аналіз, досить широкий і охоплює ліричні і ліро-епічні різновиди, хоч, звичайно, не в повному обсязі. Освоєння нових жанрових форм здійснювалося автором у межах уже розроблених тем, що збагачувалися у процесі змужніння його голосу.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Костенко В. Громадянська совість поета // Донбас. – 1967. – №3. – С. 81-83.

2. Масенко Т. Весняні мотиви молодого поета // Вітчизна. – 1953. – №3. – С. 185-186.

3. Кривда Г. Гомін землі. – Сталіно, 1961.

4. Кривда Г. Щедрий світ. Проза, поезії. – Донецьк, 1972.

5. Кривда Г. Дорогами рідного краю. – К., 1962.

6. Кривда Г. Дума про матір. Повість та новели. – Донецьк, 1980.



ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Валерій РОМАНЬКО,

кандидат педагогічних наук, доцент

Слов’янського державного педагогічного університету
НЕЛЕГКИЙ ШЛЯХ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ

ДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Автор простежує нелегкі шляхи відомого поета-лірика Володимира Сосюри до рідного слова, до національної самосвідомості. У статті відмічається Сосюрина роздво­єність між „жовто-блакитним” та „червоним”, показане „українське розхристане серце” поета та громадянина В.Сосюри, який все ж прийшов до висновку: його незгасна любов - Україна.
Нелегка доля української мови, як нелегка вона і для всього українського народу. Мабуть, історія не має такого аналогу, щоб сотні років переслідувалася і цілеспрямовано викорінювалася мова великого народу, який має давні історичні корені, багату культуру.

Саме вінцем кожної культури, душею народу є мова, без якої народ - не народ, нація - не нація. І якщо б так сталося, що українську мову все-таки знищили б або замінили її на «общегосударственный язык» (а це те ж саме знищення), коли б злили всі національні культури в одну - штучну, то загубили б і прекрасну націю українську, і велику давню державу - Україну.

І тому поряд з процесом знищення української мови відбувався важкий процес її захисту, боротьби за її виживання, а на окремих етапах і її розквіту. Кращі сини і дочки українського народу боронили скарб свій, слово рідне, за що переслідувалися, гноїлися в тюрмах, а часто і віддавали за це своє життя. Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Володимир Самійленко, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Максим Рильський, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Олекса Тихий, Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Голобородько... Це їм і десяткам тисяч менш відомих, а часто і невідомих сьогодні патріотів рідного слова ми завдячуємо тим, що наша мова жива, що вона радує нашу душу, що вона досягла, нарешті, статусу державної мови.

Особливе місце в боротьбі за збереження і пропаганду української мови належить талановитому поетові, нашому землякові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.

Нелегкий шлях пройшов В.Сосюра до остаточного розуміння свого місця, своєї ролі саме в українській поезії, в питаннях українізації. І як поет, як громадянин Сосюра розумів - без своєї нації, без народу, без рідної мови - він ніщо, і любив Україну «всім серцем своїм, і всіми своїми ділами». За патрі­отичні погляди, синівні почуття до рідної землі поет був битий, гнаний, але не зрікся України, своєї мови, і в останні роки свого життя вірив, що «наша мова не загине, її не знищать сили злі».

Нелегким видався шлях відомого сьогодні поета В.Сосюри до українського слова. Здавалося б, про що тут говорити, і так все ясно: Сосюра і Україна нероздільні поняття. Україномовний поет гаряче і щиро любив свій край, його солов’їну мову, а сам з хвилюванням зізнавався: «Яке щастя, що я - українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації» [9, с. 77].

Але звідки ці витоки - безмірна любов до української мови, до України? Адже сам поет - виходець із зрусифікованого. Донбасу, та й батьки його не чистокровні українці.

Мати по чоловічій лінії сербіянка, «мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою» [9, с. 5].

Щодо походження батька, то тут є дискусійні моменти. Сам В.Сосюра в автобіографічному романі «Третя Рота» стверджує, що у батька давні корені французькі, «правильно прізвище «Соссюр», навіть з приставкою «де». До цього поет додає: «Очевидно, мій предок ... потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його «Сюсюрою» [9, с. 6]. Про французьких предків поет говорить і у віршованому романі «Черво­ногвардієць».

Дослідник творчості В.Сосюри В.П. Моренець не погоджується з цією версією і припускає, що поет пов’язує своє походження з французькою лінією «із властивою художникам схильністю до фантазії та екзотики» [6, с. 11]. Тим паче що в іншому місці В.Сосюра пише: «По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець» [9, с. 6].

Письменник Д.Гринько згадує, що про своє походження Сосюра сказав так (було це у Москві в роки Великої Вітчизняної війни): «А знаєте, мій рід губиться десь у далекому минулому. Прізвище моє пов’язане не з французьким сіє Зозиг, а з козацьким цюрою, чи просто цюцюрою» [3, с. 303].

Не підтримує думку про французькі корені в родословній поета і дослідник з Лисичанська В.Подов, який, прослідкувавши родословну лінію Сосюри, робить такі висновки: «Первый. Наполеоновский солдат Густав Соссюр - не более чем легенда, созданная воображением поэта. Второй. Фамилия предков поэта - Сюсюра. Третий. Род Сюсюр был и остается украинским. Четвертый. Наш земляк, выдающийся украинский поэт Владимир Николаевич Сосюра, происходит из рода старейших лисичанских шахтеров» [7, с. 9].

Так чи інакше, а в В.Сосюри текла не тільки українська кров.

Народився В.Сосюра в донецькому краї, в містечку Дебальцевому, де звучали мови українська і російська. Тут же, в Донбасі, на Луганщині та Артемівщині, пройшли його дитячі та юнацькі роки.

Деякий час сім’я жила і у Воронежі, де з Володі сміялися, коли він замість «арбуз» говорив «кавун», а в селі кепкували з того, що він, повернувшись із Воронежа, говорив замість «а що ж» - «дык што».

Ще хлопчиком познайомився Володя і з мешканцями Кавказу, очі яких палали вогнем їхньої батьківщини - грізного і хмурого краю. Горці, ровесники Сосюри, були бідними, «але чимось буйним, диким і гордим віяло од них». Пізніше поет неодноразово буде звертатися в своїй творчості до кавказької теми.

У дитинстві ставлення до українців (односельці називали їх ще хохлами), навіть якщо це родичі, було у Володі з негативним відтінком. Пам’ятається така сцена. На запитання матері, чому він не хоче поцілувати дідуся, малий Володя відповів: «Потому что от него несет хохлом» (дядько й дід були бородаті, в кожухах, диміли смердючим тютюном). А братик Коля не гидував цілувати дядька й діда. «Він пригортався до їхніх гігантських ніг в широких шароварах, заривав своє личко в кожушину і казав:

- А я буду хохленком!

- О, це добра дитина, - говорив дід і любовно гладив Колину голівку своєю величезною запорізькою ручищею.

- А це - чортеня, - сердито блискав він на мене суворими очима й штовхав у лоба своїм страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я злякано одсахувався...» [9, с. 16-17].

Було це у п’ятирічному віці, і називав Сосюра себе „великодержавним шовіністом”.

Володимир любив читати книги, більшість з яких - російською мовою, але й «заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка». Перші вірші писав російською мовою, тому що вчився у російській школі й читав дуже багато російських книжок. А вчитель Василь Мефодійович Крючко відзначав: «Сосюра блискуче володіє літературною російською мовою» [9, с. 69].

Але поряд було і українське слово. Згадує В.Сосюра й іншого вчителя, Сергія Васильовича Смирнова, який у роки навчання Володі в агрономічній школі поблизу селища Ями прищеплював учням любов до української пісні. Пізніше Сосюра напише про ці роки: «Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло...


Україна моя мила, краю пам’ятливий.

Там любив я дівчиноньку,

Там я був щасливий» [9, с. 94].
І пропливали перед очима підлітка безмежні лани України, рідні серцю місця - Третя Рота, Донець, содовий завод, батько і мати, кохана дівчина... Чи не в такі хвилини народжується святе почуття істинного патріотизму, любові до національного, до солов’їної української мови. Починає все більше цікавитися українськими творами, зокрема поезією Олександра Олеся, Миколи Вороного, іноді пише вірші українською мовою. Якщо перші поетичні проби сам Сосюра відносить до 1912 року, то перший вірш, писаний українською, як указує В.Моренець, з’явився в лисичанській газеті «Голос рабочего» 22 жовтня
1917 року, називався він «Чи вже не пора» [6, с. 26] Хоч немає сумнівів відносно того, що саме це перший український вірш Сосюри, та відносно його першодруку сам поет в автобіографії за квітень 1945 року відмічає: «Першого мого українського вірша було надруковано в бахмутському журналі учневої молоді «Вільна думка» за назвою «Чи вже не пора» [1].

Величезне враження на Сосюру як на людину і поета справила поезія Тараса Шевченка. Про це він згадував неодноразово: «Ще малим, мандруючи по селах і копальнях Донеччини, я майже в кожній сільській хаті бачив «Кобзаря» Тараса Шевченка і Псалтир.

Шевченко потряс мене своїм вогняним і ніжно-ліричним словом. Ще підлітком я ридав над його «Катериною» і «Гайдамаками». Підлітком же я перекладав на російську мову «Кавказ» Шевченка.

...Грозова муза Шевченка осяяла мої перші поетичні кроки. Вона зігрівала моє серце і в дні моєї поетичної юності й зрілості, і зогріває його, коли сніг років затуманив моє волосся» [8, т. 10, с. 62].

Великим учителем своєї поетичної юності Сосюра називає й іншого поета України, Івана Франка, безсмертне слово якого «звучить в кожнім серці луною». Особливе враження мав від франкового «Мойсея» та збірки «Зів’яле листя».

Так переплелися в житті Сосюри культури двох великих слов’янських народів - українського та російського. «Шевченко, Франко, Пушкін, Лєрмонтов - мої безсмертні вчителі, що дали мені крила для льоту під небом поезії», - заявляв він.

У складі дружини Донецького содового заводу восени 1918 року В.Сосюра йде захищати українську землю від німецьких і гетьманських військ, а оскільки душі багатьох заполонив тоді український національно-визвольний рух, то взимку 1918 року він стає козаком петлюрівської армії і перебуває там до осені 1919.

Під час перебування у петлюрівців В.Сосюра навчався в Житомирській юнацькій школі, де готували старшин і «виховували нас у суто націоналістичному дусі» [9, с. 170].


У цей час він знайомиться з поезією українських поетів Спиридона Черкасенка, Олени Журливої, Володимира Самійленка. Про останнього згадує, що це був перший поет, з яким познайомився особисто: «Мені було дуже приємно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився від насолоди. Це ж із люльки великого поета...».

Але разом з цим - виховання «у суто націоналістичному дусі», читання українських віршів, особиста зустріч з Петлюрою («Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав нас про наше життя і жартував із нами») [9, с. 169]. Сосюра пише російською мовою поему «1918 год», яку присвятив «товаришеві Леніну».

Російське і українське ще йшло поруч.

Саме на цей період припадає знайомство В.Сосюри з ранніми віршами Павла Тичини. Сам Сосюра стверджує: «Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Чуп­ринки і Олеся...».

Є у Тичини такі рядки:
- Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея.
І ще такі:


  • Од всіх своїх нервів у степ посилаю:

  • Поете, устань!

(Вірш «І Бєлий, і Блок», 1919)
А в іншому вірші:
А справжня муза, неомузена,

там, десь на фронті, в ніч суху,

лежить запльована, залузана

на українському шляху...

(Вірш «Один в любов...», 1919)


Ще на фронті Сосюра познайомився з цими ранніми творами Тичини, і тоді «думав, що т.Тичина сказав це про мене.

А в рядках:



Поете! Устань!

Я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України...



Поете! Устань!

І я душею кричав великому поету нашого народу:

- Якщо я чудом залишусь живим, я встану» [9, с. 240-241].

І Сосюра став співцем рідної України, її Мойсеєм, і був гордий того, що він син саме такого народу, «безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну».

В які б ситуації відносно мовної проблеми не попадав В.Сосюра, він завжди ставав на захист рідної мови, відстоював її важливу роль і чільне місце серед інших мов світу. Ще юнаком, перебуваючи в лавах Червоної Армії, на запитання «Скажите, пожалуйста, сколько времени?», він з молодечим запалом, трохи зневажливо, але гордо відповідав: «Я закордонної мови не розумію» [9, с. 175].

В 1-ому Чорноморському полку, який було сформовано з колишніх петлюрівців та денікінців, команда в основній своїй масі була українською, «всі старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний».


І тут зустрілася мовна проблема. Сосюра згадує цей момент: «Раз на муштрі один старшина, бувший денікінець, закричав на козака:

- Молчать! Без разговоров!

Я... сказав цьому старшині:

- Це вам не денікінська армія, а червона. І, будь ласка, говоріть українською мовою, бо ви в українській частині» [9, с. 182].

Як бачимо, чим більше дорослішав юнак з робітничого донецького селища, чим більше загартовувався в буревіях громадянської війни, вітер якої закидав молодого Сосюру то до Петлюри, то в полон до денікінців, то в лави червоних - тим більше відчував себе українцем - петлюрівським чи більшовицьким, але сином великої нації, сином України.

Вже в Харкові, часто буваючи в російськомовному, студентському оточенні (хоч було і багато знайомих українців), Сосюра розумів, що українська мова, мова рідного народу - це мова його душі, саме українським словом йому найбільш вдало вдається передати ті почуття, які полонили його молоду душу.
І в своїй поетичній творчості все частіше звертається до українського слова, хоча поруч писалися вірші і російською, але все рідше і рідше.

І сам Сосюра порівнює свій вибір мови творчості з подібною ситуацією в біографії Олександра Пушкіна. Як відомо, майбутній російський поет з дитячих літ добре володів французькою мовою, яка тривалий час була мовою його спілкування, йому «легше було писати французькою, тому що він думав по-французьки», - саме так відповів професор В.С.Рожицин на запитання Сосюри, тоді студента Комуністичного університету ім. Артема. Але життя Пушкіна серед народу, спілкування з ним, знайомство з російським фольклором (більш за все через няню), з культурою російського народу, його багатою мовою - все це стало поштовхом до того, що Пушкін почав писати російською мовою.

Як згадує В.Сосюра, саме професор допоміг «розв’язати мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.

І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знав тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш» [9, с. 222].

І цю дискусію з товаришами В.Сосюра завершив висловом, сказаним влучно і від душі. Коли один із студентів запитав його: «Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку?», Сосюра гаряче відповів: «Сопилка мне дороже тысяч королевских флейт!» [9, с. 222].

Першим, хто назвав В.Сосюру саме українським поетом, був Едуард Багрицький, який гаряче підтримав початкуючого піїта і порадив йому писати вірші саме українською мовою. Сталося це в Одесі у 1920 році.


Тут привітав мене Багрицький,

як потім не один вітав,

мене поетом українським,

а неросійським він назвав
- про цей факт В.Сосюра згадував і в автобіографічній прозі, і у віршах.

Саме з цього, 1920 року, у Сосюри відпадає питання, якою мовою писати. «Я українським став поетом з твоєї світлої руки» [8, т.5, с. 179], - такими словами він завершив свій вибір. Звичайно, поет був підготовлений до цього всім своїм життям. Саме українські гени, приглушені тривалий час, тепер, при відповідних обставинах, заявили про себе. А Е.Багрицький тільки вказав на «українську поетичну натуру», що остаточно впевнило Сосюру - він український поет по духу і по змісту.

А по приїзді в Харків на Сосюру звернув увагу один з досвідчених українських літературних критиків Володимир Коряк (до речі, теж наш земляк, уродженець Слов’янська). Коли Сосюра читав йому вірша «Відплата» українською мовою, Коряк «перебивав мене захопленими вигуками», «дякував... за «гарні переживання» і говорив: «Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі... Нам доводиться друкувати таку їрунду!» [9, с. 211].

Сосюра читав Корякові вірші і російською мовою: про любов, трави, шахти, «солодкий дим заводу». Критик відчув, що перед ним поет української душі, якому свої хвилювання легше передати саме співучою українською мовою. «І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою. На другий день я приніс йому «Червону зиму».

Таким чином, В.Коряк, якому В.Сосюра присвятив свій шедевр української поезії - поему «Червона зима», остаточно впевнив молодого поета, що він співець саме український.

Українські мотиви в творчості В.Сосюри через деякий час помітили і інші літературні критики. Так, О.І.Білецький, проаналізувавши творчий доробок В.Сосюри станом на 1927 рік (а на той час це сім поетичних збірок, поема «Тарас Трясило»), писав: „...именно Сосюра, и никто иной, является подлинным лириком украинской революции... мы подчеркнули бы здесь слово «украинской», так как в Сосюре не могут не броситься в глаза именно местные, именно для украинской почвы характерные черты, которые отсутствуют у поэтов, например, РСФСР, имеющих в ином отношении с ним немалое сходство» [2, с. 110].

Про свою роздвоєність між „золото-синім сном" і „Червоною зимою" , між „жовто-блакитним" і „червоним" сам Сосюра ще у 1930 році виразно сказав у таких рядках:
Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний,

невиданий хист, -

рвали душу мою

комунар і націоналіст.
Василь Гришко, досліджуючи складні життєві шляхи і творчі доробки В.Сосюри, так скаже з далекого нам американського материка про Сосюрині протиріччя: „Це - явище двоїстості української людини в підсовєтській дійсності, роздертої навпіл двома суперечними між собою складниками її психічного єства: з одного боку - обраною нею або прищепленою їй совєтською комуністичною (спершу – інтерна­ціоналістичною, а потім - російсько-„великонаціональною”) свідомістю, а з другого боку - природно властивим їй, але чужим цій свідомості, її підсвідомим, просто людським національним почуттям" [4].

Таким чином, разом із Сосюрою ми пройшли нелегкими шляхами, якими йшов майбутній поет до українського слова. Ще у юнацтві Володя все частіше запитував себе: «Хто я? Син якої землі?» В душі йшла невидима для сторонніх, але така нелегка для хлопця боротьба. Тематика творів була знайдена раз і назавжди - це Україна, рідна земля, її природа, люди, революція на цій землі. Вже у 20-ті роки В.Сосюра зробить свій остаточний вибір, вибір на все життя: «Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно: красуне, страднице моя». А трохи пізніше скаже з любов’ю: «Ой моя Вкраїна, нене соколина, я - твоя дитина, син твій і боян».

Значну частину своїх творів В.Сосюра присвятив саме рідній Україні, і чи не найдосконаліший та найвідоміший серед них - вірш „Любіть Україну” (1944), за який „різні кагановичі били мене так, що аж серце гуло од ударів” [9, с. 306]. Чимало віршів поет присвятив і рідній мові. Серед них такі: „Юнакові”, „Рідна мова”, „Як не любити рідну мову...”, „До брата”, „Учись!”, „Я знаю силу слова” та деякі інші.

Звертаючись до молоді, поет у вірші „Юнакові” виголосив:


О мово рідна! їй гаряче

віддав я серце недарма.

Без мови рідної, юначе,

й народу нашого нема.
Віддаючи данину поваги своєму колезі за відданість Україні, рідній мові, поет А.Малишко на похоронах Сосюри
11 січня 1965 року сказав: „Над твоєю труною у цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші „Любіть Україну”... Пробач, що ми не покрили славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини, яку ти так любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і твоєму слові
[5, с. 82].

Сосюрине життя, його палка любов до рідного краю, до прекрасної української мови є зразком для всіх нас, як треба любити і берегти свою державу, її культуру.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Архів-музей літератури і мистецтва України. - Ф.44. - Оп. 1. -
№ 447.

2. Білецький О.І. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1990. - 252 с.

3. Гринько В. Поет і людина // Голос ніжності і правди. Спогади про Володимира Сосюру. - К.: Дніпро, 1968. - С. 302-304.

4. Гришко В. Володимир Сосюра. Засуджене й заборонене. - Нью-Йорк. -1952.

5. Малишко А. Дорогі люди: Промова на похоронах В.Сосюри
11 січня 1965 року // Голос ніжності і правди. Спогади про Володимира Сосюру. - К.: Дніпро, 1968. - С. 402 - 403.

6. Моренець В.П. Володимир Сосюра. Нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1990. - 262 с.

7. Подов В.И. Любовь и слезы (Новое о Владимире Сосюре). - Лисичанск, 1995. - 68 с.

8. Сосюра В. Твори. В 10 тт. - К.: Дніпро, 1970-1972.

9. Сосюра В.Третя Рота: Роман / Упор. С.А.Гальченко, В.В.Сосюра; Післямова і примітки С.А.Гальченка. - К.: Рад. письменник, 1988.

10. Сосюра В.М. Вибрані твори в 2-х томах /Упор., післямова та прим. С.А.Гальченка. - К.: Наукова думка, 2000.



ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Леся ОЛІФІРЕНКО,

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького інституту ринку та соціальної політики




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Схожі:

Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
Харцизького металургійного технікуму Донецького національного технічного університету, м. Харцизьк
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво....
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка