Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка8/19
Дата конвертації22.12.2019
Розмір3.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

ОБРАЗОТВОРЕННЯ ЛІРИЧНОГО СЛОВА

ВАСИЛЯ СТУСА В ЙОГО ХУДОЖНІХ ТВОРАХ



Він боровся словом, а з ним – силою. Арешти, суди, в’язниця, заслання, Мордовія, Магаданська область, мученицька смерть – і через роки тяжке і трагічне повернення з Кучино додому…

Ім’я Василя Стуса, одного з найяскравіших поетів сучасності, стоїть на чільному місці. І не тільки тому, що образ цієї людини – поета великого трагізму – став символом незламності духу, людської і національної гідності, патріотизму. Найголовнішим є те, що це – органічно самобутній поет, творчість якого є надзвичайно самовираженою. Лірика Стуса тяжіє до герметичної самодостатності художнього слова, до філософського заглиблення, синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ-го століття.
Творчість Василя Стуса є помітним явищем не тільки української та світової літератури, а й усього нашого суспільного життя. Непересічний талант поета, його трагічна доля, відчайдушна боротьба у тоталітарній, за словами самого поета, “державі напівсонця-напівтьми” за національну незалежність українського народу, розвиток його самобутньої культури, відродження духовності, історичної пам’яті, сміливі виступи проти комуністичної ідеології викликали і продовжують викликати в людей, особливо в молоді, великий інтерес до його особи. Заборона друкувати вірші в СРСР і водночас вихід книжок поета на Заході ще більше посилювали цей інтерес. Його вірші, як і багато творів Василя Симоненка, Ліни Костенко, ходили в рукописних списках, видавалися самвидавом, заучувалися напам’ять.

Життя поета пов’язане з донецьким краєм. Саме до міста Сталіно у 40-му році переїхала з Вінничини сім’я поета. Саме тут навчався у середній школі Василь, у цьому місті він навчався з 1954 до 1959 року у педагогічному інституті.


У Донецьку працював на шахті та літературним редактором газети “Социалистический Донбасс”. Саме на Донеччині Стус почав визрівати як поет – з його критичним ставленням до дійсності, непохитною вірою у гармонію, вірою, що поет “повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни”.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його ж словами, “легше було написати, аніж зберегти”) – дуже великий. Першу свою збірку “Зимові дерева” наприкінці 60-х років Василь Стус запропонував видавництву “Радянський письменник”. Тут об’єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написану у війську, та створену пізніше, у Києві. У віршах цієї збірки відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у традиції рідної культури. У поезіях “Зимових дерев” – неприйняття інтелектуальної задухи, протест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння “тьмущої тьми” завтрашнього дня, болісні шукання свого місця в ситуації життєвого вибору. Та, незважаючи на схвальні рецензії таких культурних діячів, як І.Драча, Є.Адельгейма, збірка тоді так і не побачила світу, щоб тільки у 70-х роках вийти друком за кордоном.

Ліричний герой ранніх творів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – шляхом пізнання самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо в нього і з’являється бажання “утекти від себе геть світ за очі”, то відразу чітко і нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” – так звучить у нього вічне шекспірівське запитання: “Вдатися до втечі?/ Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?/ Ні. Вистояти.

У 1970 році Стус підготував другу збірку під промовистою назвою-метафорою “Веселий цвинтар”, яка є цікавим поетичним документом протесту проти інтелектуального застою. Поезії цієї збірки сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх”.



Вершинна частина Стусового доробку – збірка тюремної поезії “Палімпсести”. Під цією назвою (палімпсестами у давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об’єднано все створене поетом у неволі з вкрапленням більш ранніх поезій, особливо дорогих йому творів. Євген Сверстюк так сказав про цю збірку: “Чим більше її читаєш, тим більше відчуваєш у ній голос пісні. Поет зняв з вічного пергаменту квапливі написи нашого метушливого часу – він докопувався до першофеноменів, що джерельно і таємничо озиваються до нас зі сторінок його книги…”

Завжди, а особливо у період “Палімпсестів”, ціннісним орієнтиром для поета стає його душа. У властивій для нього імперативній формі він запитує (і в себе, і в читача, але насамперед – у себе):


Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання – чуєш? Прагне суходолу

(коли довкола пусто і голо)

душа твоя.
Твори поета продовжують жити, надихати, вони постають об’єктом наукових досліджень та розвідок. Наприкінці минулого століття український читач збагатився на академічне зібрання творів письменника у 4-х томах, шести книгах, випущене Львівською видавничою спілкою “Просвіта”.

Хто знайомий з віршами Стуса, той знає, наскільки вони є оригінальними, впізнаваними: як за формою, так і за змістом. Новаторська за своєю суттю, поезія Василя Стуса позначена своєрідним сплавом інтелектуалізму з тонким ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття. Вона нелегка для розуміння, тим більше що часто поет відходить від усталених канонів образотворення, сміливо деформує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого глибоко метафоричних. Справді, його образи-метафори потребують напруження думки, залучення образно-асоціативного мислення, як, наприклад, у вірші “Жовтий місяць…”:


Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,

а ще вище – той,

хто крізь зорі всі твої молитви

пересіяв, мов на решето,

він, німуючи, відкрився в тверді,

ніжністю спотворив і закляв,

і тобі, потворі, спересердя

добру мову й розум одібрав.

А підвівши добрі дві долоні,

а зітерши подуми з лиця,

він промовив: радісні комоні,

випущені з стаєнь правітця,

радісну стежу вам прокопитять

і заграє обраділий степ…

А світання золоте обіддя

котиться, округле і пусте.
Стус полюбляє творити нові слова – поетичні неологізми. Зосереджують на собі читацьку увагу, наприклад, такі неологзми, як: раїнна Україна, самолють, громовокарний шлях, дивновзор, життєструмування, стотривожна душа. Насиченість художніх текстів письменника цими та іншими новотворами зумовлюється його прагненням по-новому, свіжо й оригінально позначити певний елемент об’єктивної дійсності, намаганням подолати мовний стандарт, штамп, посилити емоційний вплив поетичного контексту на читача, збагатити образну палітру твору. Такі новотвори засвідчують лінгвістичне обдарування поета, тонке чуття й великий художній смак.

Зосередження уваги читача на певному лексичному відтінку слова, емоційному забарвленні образу досягається митцем й за допомогою широкого спектра старослов’янізмів, діалектизмів, розмовної лексики та рідковживаних слів, використання яких у Стусовій поетиці не є випадковим, бо поет виявляє себе справжнім знавцем усіх шарів мови, усіх її проявів. Так, скажімо, він вживає у мові своїх віршів такі рідковживані слова: рахманний (тобто мирний, тихий, спокійної вдачі), шамотіти (говорити, шепотіти невиразно, нерозбірливо), скруші (тяжкий, гнітючий настрій), літепло (тепла вода; тепло, щось тепле) та багато ін., що у ліриці митця зумовлюють неординарну атмосферу світосприйняття, впливають на стиль поетичного мислення, набуваючи значення поетизмів – слів особливого естетичного змісту. Вони витворюють специфічне враження, породжують стан духовного піднесення.

Новаторські підходи поета до образотворення, орієнтація на психологізм та інтелектуалізм поезії, звернення до підсвідомого виводять її на обшири вершинних світових досягнень.

Василь Стус вніс в українську сучасну літературу свіжі та оригінальні ідеї. Унікальність його поезії, її мовно-естетична глибина полягає у тому, що вона справляла і продовжує справляти величезний вплив на подальший розвиток української поезії від 60-х рр. до сьогодні і, гадаємо, відкриватиме все нові перспективи її прочитання і вивчення в майбутньому. Багатство естетичних можливостей лірики автора, її здатність викликати у реципієнта найрізноманітніші складні асоціації і думки роблять його поетичне слово могутнім засобом естетичного впливу на почуття людини.



Зацікавлення Стуса, поета глибоко національного за своєю духовною суттю, за способом мислення, за характером мови, проблемами поетичної мови на тлі девальвованої при тоталітаризмі цінності слова виводять його лірику до найсучасніших структур мислення.
Вибрані поетичні твори Василя Стуса
* * *

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичний,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово - достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,
поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони, довгі

і, як дзвони, круглі такі,
ти любовю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.
* * *

Квітне вечора трояндне пригасання,

І в яру струмка гортанний звук...

Стільки правди в горлі, стільки мук –

Не переповідати до рання.
Вечір, мов сліпий, кістляві руки

Простяга мені. Я йду,

І чатують тіні по сліду,

Мовчки стережуть мене, мов круки.
Вже припавши до землі, причах,

Притомившись, вечір. От і маєш:

Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш...

Хлюпає любов в твоїх очах.
* * *

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки –

все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхівя зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!
Іти б і йти – до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!
* * *

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль – ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв’яже

Твого питання: годі чи пора...
Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

УДК 821.161.2:82-1 Вінграновський

ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Марія ПЕРЕТЯТЬКО,

аспірантка Донецького національного університету
Стильові особливості ранньої поезії м.Вінграновського
Лірика Миколи Вінграновського була в центрі уваги критиків з моменту друку перших віршів. Питання про стильову оригінальність поезії митця висвітлювалося у роботах І. Дзюби, М. Ільницького, М. Рильського, В.Моренця, Т. Салиги та інших. І. Дзюба вказав на «масштабність поетичної думки й бентежну силу уяви» [3, 9] молодого поета. М.Рильський відзначив національну емоційну стихію митця. В.Моренець зауважив, що «лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих і благородних прагнень<…>» [5, 131]. На думку Т.Салиги, вірші Вінграновського «не мають словесного декору», а відтак, добірна лексика «творить свій особливий колорит» [6, 9].
Ці спостереження дають загальне уявлення про своєрідність мовно-образного мислення поета, проте не містять характеристики конкретних рівнів стильової самобутності митця на ранньому етапі творчого шляху.

Мета цієї статті полягає у з’ясуванні стильових особливостей ранньої поезії М. Вінграновського, оскільки, на нашу думку, без такого аналізу неможливо осягнути еволюцію життєвих і творчих позицій митця, прослідкувати трансформацію ключових образів та ідей, адже, як справедливо зауважив І. Дзюба, «Вінграновський як поет не стільки змінюється, скільки щоразу заново стає собою» [3, 11].



Вважаючи образну систему важливим стилетворчим чинником, ми сконцентрували увагу на виділенні ключових образів, які стають концептами художньої реальності. Рекон­струкція поетичного світу митця на основі цих образів забезпечить належний рівень достовірності, а сама наявність ключових образів свідчить про філософічність лірики митця, адже «наскрізні образи – стійкий показник не лише сучасної, а й класичної філософської поезії» [7, 296]. Як ключові в ранній ліриці митця ми ідентифікували образи землі, води, серця, шляху, мрії.

Образ землі посідає, на нашу думку, чільне місце в поезії М.Вінграновського, оскільки сам митець вважає, що «Батьківщина і народ – це вічна тема» [2, 2]. Ліричному героєві поета властиве шанобливе ставлення до рідної землі, що й зумовлює виразний антропоморфізм цього образу. Земля у свідомості ліричного героя є всемогутньою та щедрою силою, яка сприяє реалізації задумів і мрій, саме тому він звертається з найпотаємнішими благаннями до неї: «Подаруй мене, Земле, Вітчизні / І води подаруй із Дніпра. // <…> Подаруй мені дівчину, Земле!» [1, 72]. Прагнення бути корисним Батьківщині та мрія про особисте щастя злилися в єдиному закличному зверненні до рідної землі.

Ліричний герой щиро вірить у те, що благословення рідної землі супроводжує його на кожному етапі життя («Мій тихий путівець, / Мій кожен крок земля благословляє!» [1, 81]), він ставиться до неї з благоговінням, а тому засуджує споживацьке ставлення обивателів до землі. Подібний осуд виразно репрезентує поезія «За гай ступило сонце і пішло…», де рефренне «І хтось питає тихо: земле, спиш? // Уже спочила? Дай води з криниці!» [1, 70] уособлює ницість і мізерність інтересів убогих духом людей, які продовжують і « …в цю ніжну мить турботити її, / Свою любистком вистелену землю» [1, 70].



Образ води в ранній ліриці Вінграновського заслуговує на окреме наукове дослідження, адже саме там – витоки масштабного (фактично центрального, на думку Т. Салиги
[6, 11]) образу Дніпра. У ліриці Вінграновського аквапростір представлений власне образом води, а також образами ріки, моря й океану. Образ води в ранній ліриці митця конотативно багатозначний, оскільки наявність цього образу в структурі поетичного твору сприяє створенню як позитивного, так і негативного асоціативного ряду. В одних поезіях вода як конкретна рідина стає для ліричного героя уособленням нерозривного зв’язку з Вітчизною, і саме тому він у вже згадуваному нами вірші прохає «Подаруй мене, Земле, Вітчизні / І води подаруй із Дніпра» [1, 72], або набуває переносного значення, сприймаючись як символ духовного багатства та моральної величі в контексті рядків про друзів («Як берегти мені цілющу вашу воду, / <…> Щоб з ваших вод я пив красу й свободу…» [1, 81]); а в інших демонструє людську споживацьку натуру ( «І хтось питає тихо: земле, спиш? // Уже спочила? Дай води з криниці!» [1, 70]), стаючи приводом для неспокою землі в час відпочинку.

Образи ріки, океану, моря (згадувані й у своєму первинному значенні певного водного простору – наприклад, ріка Кодима) переважно осмислюються молодим митцем як образи майбутнього («Скоріш пливи, нова ріко моя! // З глибин твоїх нові зійдуть світання <…>» [1, 84]), життєвого виру («Переді мною далеч океанна… // Лиш оступись, і доля – нанівець!» [1, 82]) та невідомого («Я плачу… далі – незглибиме море…» [1, 86]).



Образ серця є винятково важливим для розуміння стильових особливостей поезії Вінграновського, бо в його поезії домінує виражальне начало, «домінує серце, настрої душі, найтонші її інтонації» [6, 8]. Серце є безумовним осердям всіх найглибших переживань людини ( «І ні політика, ні генія вогонь / Вам ні сердець не палять, ані скронь!» [1, 80]), яке, як підказує метафоричне дієслово «палять», має пристрасно реагувати на всі значущі події в культурному та політичному житті країни. Серце стає своєрідною локалізацією інтуїтивного знання, адже саме воно дає впевненість у потрібності та плідності поетичної праці ( «Щасливий день мій, бо я серцем знаю, / В який народ мій перший плід впаде!» [1, 83]).

У традиційній класицистичній опозиції раціональне/ емоціональне в ранній поезії Вінграновського перемагає емоціональне («Кого мені в розхристаному полі? // Тут серце переборює думки <…> [1, 59]), оскільки саме серце, на думку ліричного героя, є першопоштовхом для виникнення думок («Про серце сказано, що з нього на свободу / Думки великі вийшли й повноцілість» [1, 86]), хоча лише витончений синтез переживань і філософічної глибини думки здатний створити з хаотичного світу образів досконалий поетичний твір ( «Далекі образи спішать мені в безсонні / <…> Вітаю вас! Ви – творча моя глина, / І я руками серця і думок / Бентежно виліпив із вас оцей вінок» [1, 80]).

Образ шляху є одним з найпоширеніших образів української літератури та фольклору. У поезії Вінграновського простір шляху репрезентований часто взаємозамінними образами дороги, стежки та путі. Образ стежки за своїм емоційно-естетичним наповненням неоднозначний. В одних поезіях стежка стає граничною локалізацією щасливого простору, до якого постійно прагне навіть сонна підсвідомість ліричного героя, оскільки стежка сприймається як місце зустрічей з коханою («Ви, як стежка, кохана, / Ходить сон мій по вашій стежині» [1, 57]). В інших поезіях цей образ, асоціюючись з трагічною смертю дружини, стає макрометафорою пам’яті («На стежині зосталась дружина / <…> Йдем додому, ідем до хати, / Проведи нас, сумна стежино!...» [ , 64]), на що вказує виразно песимістичний епітет «сумна стежина».

Зберігаючи фольклорну семантику, образ дороги в ліриці Вінграновського часто стає символом людської долі («Мій тихий путівець, / Мій кожен крок земля благословляє!» [1, 81]), причому в цьому контексті вже з’являється виразна ієрархія образів «шлях – дорога – стежка». Шлях стає уособленням єдиного правильного життєвого вибору, дорога символізує альтернативність життєвих позицій, а стежка асоціюється з ігноруванням глобальних проблем, з вузькістю та замкненістю людського світогляду на своєму власному житті: «Доріг багато, але шлях один!// Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: // Людська Земля – це не двоспальне ліжко!» [1, 81].



Образ мрії в ранній поезії митця ми ідентифікуємо як винятково позитивний, хоча сам поет вказує на певну трансформацію свого світогляду щодо мрійливості. Мрія репрезентована в ліриці Вінграновського як стимулятор інтелектуального розвитку людини («І серце вечеря своїм сподіванням, / і думка-порадниця мріями свіжими <…>»
[1, 61]); як кінцева (проте недосяжна) мета, реалізації якої треба присвятити своє життя («Бажав би я усе життя мовчать: // Творити труд свій і для мрії жить <…>» [1, 82]); як політ нестримної фантазії молоді («Доки хода і воля не змужніла, / <…> Куди нас тільки мрія не носила!» [1, 82]).

Вже у «Вінку на березі юності» відчувається певне змужніння ліричного героя, позиціювання себе як більш досвідченого, а відтак, менш мрійливого, юнака. У рядках «Блакитні мрії! Добродійні груди! // Не знали ви, що в світі у зеленім / Живуть з колиски мертвородні люди!» [1, 83] простежується певна дистанційованість дорослішого поміркованішого реаліста від молодшого мрійливого максималіста. Очевидно, що ця відстань не могла бути великою, але вже ці рядки репрезентують певне скептичне ставлення до вибудовування світу відповідно до мрійливої фантазії.



Ранній поезії Вінграновського притаманна пафосність і декламаційність, оскільки в ній, як слушно зауважив І. Дзюба, «розкошувала стихія юнацької піднесеності» [3, 10]. Його лірика репрезентує численну кількість різноманітних вигукових конструкцій. Так, риторичний вигук «Спочатку чув: твій шлях – лише до тина! // А потім чув: ти – гвинтик, не людина! //
А зараз чую: гордий і неспинний!
» [1, 83] символізує протест проти радянської ідеології тотального зрівнювання людей і знаменує утвердження віри в унікальність людської особистості. Вигук «Осліпніть, очі, де зневір’я дим, / Замріть душі зневірливої схлипи!» [1, 82] вказує на наявність чіткої життєвої позиції, а відтак, на переконаність у світлому майбутньому, оскільки вже був зроблений правильний вибір.

Лірика Вінграновського не тяжіє до моралізаторства, проте в ній спостерігається наявність різноманітних афористичних висловів, що на лексичному рівні свідчить про філософічність поезії митця. У деяких віршах афористично сформульована фраза розташована в середині твору, але частіше поет закінчує нею вірш, підсилюючи її звучання та надаючи значення фінального підсумкового акорду («Як мало ненавидіти й любити! // І як багато жить, щоб тільки жити» [1, 76], «Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого, / Коли в душі ні доброго, ні злого, - / Пропаща юність і життя пропаще!» [1, 85]).

Творчість митця просякнута одухотвореним сприйняттям природи, що зумовлює персоніфікацію абстрактних понять («Серпень ліг під кущем смородини» [1, 56], «Вітер колоски смикнув за вуса» [1,58]). Прагнення конкретизувати предмет, дати характеристику чи передати враження від побаченого або осмисленого сприяє епітетизації лірики. Епітет в поезії Вінграновського в емоційному плані є одним з максимально багатофункціональних тропів, оскільки саме епітетом і змальовується глибина людської трагедії («Дядько ніс на вогні Європи / Перебомблену юнь свою» [1, 64]), і характеризується сакральна сутність творчого процесу ( «Шука священних слів душа доспіла» [1, 82]). Для переважної більшості поезій митця характерна наявність порівняльних конструкцій, за допомогою яких вербалізуються інтроспективні переживання («Вже згадки дихають в обличчя, наче коні …» [1, 80]), зображується спонтанний процес створення поезії від враження до оформлення («На крилі небокраю / хтось дмухнув на червону хустину, / І з’явився мій вірш, / ніби хлопчик рудий з-поза тину <…>» [1, 57]) або просто передаються особливості краєвиду («Хмара, / наче піп, від небокраю / Зупинилась слізно на городах» [1, 58].

Вірші Вінграновського написані літературною мовою, проте часто в них зустрічаються усічені форми дієслів 3 особи однини («В полі вітер шука порожнини» [1, 64] або 1 особи множини («Йдем додому, ідем до хати» [1, 64]). Оскільки світосприймання митця звільнилося «від штампів і стереотипів суспільної свідомості» [5, 15], у його поезії наявні різноманітні неологізми («тихоплинні слова» [1, 57], «бурво океанне» [1, 80], «жити в білоденні» [1, 83], розмовні («срібнокрилі хвищі» [ , 82]) й урочисто-архаїчні слова («з благословенним словом» [1, 68], «сивиною сія» [1, 72]).

Обсяг статті не дозволяє детально зупинятися на всіх композиційних особливостях ранньої поезії митця, тому акцентуємо увагу лише на виразній анафоричності, антитетичності та наявності апосіопезних конструкцій у віршах Вінграновського. Анафора вказує на усвідомлення нездійсненності юнацьких мрій («Я мріяв всіх дівчат перелюбити, / Я мріяв світ для них перетворити» [1, 83]), наголошує на важливості кожної миті життя («У кожнім дні своя пора світанна, / У кожнім дні поновлення своє» [1, 84]), знаменує готовність прийняти майбутнє у всій його різноманітності («Попереду – народження й прощання, / Попереду – минучість й неминучість» [1, 86]). Синкретичність почуттів («Він [труд митця – тут і далі примітки наші] шлях і щастя, і біди» [1, 79]), багатогранність життя («Я вже спішу страждати і любить» [1, 82]) та юнацький максималізм
(«І всіх людей надвоє розділити, / Поганим – вмерти, а хорошим – жити…» [1, 83]) підкреслює антитеза. Апосіопеза традиційно стає знаком недомовленості в моменти драматичних життєвих ситуацій («Я плачу… далі – незглибиме море…» [1, 86], передає відчуття глибокої задуми («Вже згадки дихають в обличчя, наче коні …» [1, 80]).

Рання лірика Вінграновського не орієнтована на формальні експерименти, у ній «не зіткнешся з оголеною версифікаційною механікою» [6, 9], проте, окрім звичайних катренів і перехресного римування, вона репрезентує зразки астрофічних поезій («Ви, як стежка, кохана… »), білих віршів («Ми підійшли до скирти, і впізнала…»), сонетів («Сонет», «Вінок на берегу юності»).

Отже, наявність ключових образів як конденсаторів аксіологічних орієнтирів митця підкреслює на образному рівні філософічність лірики Вінграновського та вказує на патріотизм, емоційність і максималізм ліричного героя. Стиль ранньої поезії митця характеризується метафоричністю, епітетизаційною орна­ментальністю мови та багатством лексичного складу. На фор­мальному рівні лірика Вінграновського тяжіє до уникнення версифікаційних експериментів, проте це не зумовлює одно­манітності композиційного оформлення віршів, оскільки поет часто передає складні душевні стани за допомогою антитечних, анафоричних конструкцій і апосіопез.

Перспективою розвитку теми цього дослідження є виявлення стильової своєрідності лірики Вінграновського на всіх етапах творчого шляху з метою визначення трансформації ключових образів, переконань та художніх орієнтирів відповідно до актуальної для конкретного періоду життя аксіологічної системи, а також зіставлення у стильовому аспекті поезій Вінграновського з віршами його сучасників, спрямоване на виявлення типологічних та індивідуально-авторських домінант мовно-образного мислення митця.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. – Тернопіль: Богдан. – Т.1 – 400 с.

2. Вінграновський М. Батьківщина і народ – це вічна тема // Літературна Україна. – 1980. – 8 травня. – С. 2

3. Дзюба І. Духовна міра таланту // Вінграновський М. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1986. – С. 5-23.

4. Моренець В.П. Істина – в дорозі // Талалай Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1991. – С. 3-20.

5. Моренець В. Микола Вінграновський // Історія української літератури ХХ століття: У 2 книгах / за ред. В. Дончика. – К.: Либідь. – Кн. 2. – 130-136.

6. Салига Т. Поет – це слово. Це його життя…// Вінграновський М. Вибрані твори у 3 т. – Тернопіль: Богдан. – Т.1 – С. 5- 56.

7. Соловей Е. Українська філософська лірика. – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.
ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Вікторія ЩЕРБАТЮК,

старший викладач кафедри української мови

та літератури Слов’янського державного

педагогічного університету
СИНОНІМИ ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ МОВНОЇ

КАРТИНИ СВІТУ ЛІНИ КОСТЕНКО
Стаття продовжує цикл публікацій автора з лексичної синонімії української мови. У ній розглянуто синонімічні ряди на позначення художнього простору в поетичних текстах Ліни Костенко.

Ключові слова: синоніми, синонімічний ряд, лексична одиниця, мовна картина світу, художній простір.
У кожного письменника є власна картина світу, яку він постійно вдосконалює, доповнює новими деталями, переосмислює. Під картиною світу розуміємо „сукупність уявлень людини про оточуючий її об’єктивний світ” [12, 1].

Відповідно до свого світобачення письменник трансформує свої знання про світ за допомогою мовних засобів. Через мову він „висловлює своє авторське кредо, створює індивідуально-авторську мовну картину світу” [13, 10].

Дослідження мовної картини світу представлені в численних наукових працях (А.Вежбицька [1], І.Голубовська [2], Л.Лисиченко [10], В.Сімонок [11], Ж.Соколовська [12], Н.Сологуб [13-14]).

У процесі експлікації мовної картини світу неабияку роль відіграє лексика, особливо синонімія, що є невичерпним арсеналом виражальних засобів мови.

Класики української літератури (Т.Шевченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, О.Гончар, І.Багряний) активно використовували синонімічні багатства загально­народної, національної мови, зважували смислові відтінки та експресивну силу кожного слова, наповнювали його значення своїм баченням світу.

Ліна Костенко – поет ліричний і філософський водночас. У кожному образі, кожній картині вона намагається виявити філософію епохи. І в цьому поетесі допомагають синонімічні засоби. Синонімічні ряди Ліни Костенко багаті на мовносистемні та контекстуальні синоніми, які взаємодіють, відтворюючи модель світу поетеси.

Для композиційно-динамічної структури художнього тексту важливим параметром виступає простір, що в Ліни Костенко найповніше виявлено в образах землі, неба, поля, колористиці. Деякі питання лексичного дослідження просторових величин поетичної мови Ліни Костенко розглянуто в дисертації І.Дишлюк. Предметом дослідження стали поетичні образи, що в сукупності частково реалізовують концепт „природа”, який, на думку науковця, є одним із визначальних у філософії поетеси [3]. Але багатство поетичної мови Ліни Костенко зумовлює актуальність подальших наукових розвідок. Тому метою цієї наукової статті є функціонально-прагматичний аналіз синонімічних рядів, що допомагають виявити особливості художнього простору в поетичних творах Ліни Костенко. Через те що художній простір – явище складне і багатогранне, ми обрали для дослідження семантичне поле земля, синонімічні ряди якого свідчать про пошук Ліни Костенко таких засобів художнього вираження, що сприяли б створенню її моделі світу.

На основі функціонально-прагматичного аналізу виявлено, що в мовній картині світу поетеси лексема земля виражає такі основні значення:

1) земна куля з усім, що на ній є: „Дивлюсь на шпиль мечеті. Відчуваю спокійний рух землі навколо сонця. Земля уміла вибрати світило” [9, 90];

2) верхній шар земної кори: „Летять на землю груші, як з рогаток” [9, 164];

3) держава, країна, край: „Співають гори і ліси шотлянської землі” [9, 196];

4) батьківщина, рідний край: „Ба, може, часом гетьману потрібно пройтися пішки по своїй землі?” [4, 23].

Чотири значення слова відповідно вступають у чотири синонімічні ряди: 1) світ – земля – планета – блакитна зірка;
2) земля – ґрунт; 3) держава – країна – край – царство – земля – невір-земля – сторона; 4) батьківщина – вітчизна – ойчизна – рідний край – рідна земля, де виділені напівжирним шрифтом лексеми є ядерними словами рядів.

Лексичні одиниці світ, земля, планета, блакитна зірка, що виступають синонімами першого синонімічного ряду, не однорідні за своєю семантикою. У межах їх значень виявлено певні відтінки.



Своєрідною є авторська інтерпретація названих образів у таких прикладах: „Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву, мій білий світ, міцні твої тенета, – страждаю, мучусь, гину, а живу!” [5, 33]; „Вмирає Дніпро і Арал не воскрес. А може, Земля вже й не зірка? Уже у шагреневій шкірі небес прорвалась озонова зірка” [7, 1]; „Якою людство зробило планету! – бо щось майструє на світі кожний. Значить, Люди – великі поети. Значить, Людина – великий художник [9, 325].

У наведених контекстах синоніми світ, земля, планета, блакитна зірка виходять за межі реальних смислів і трансформуються у філософські поняття. У першому прикладі для вираження категорії людина – буття – світ – людина Ліна Костенко створює градаційний образ. Пронизуючи текст лексичними одиницями одного синонімічного ряду, посилюючи його нагромадженням дієслів стану, поетеса досягає емоційно-експресивного ефекту у сприйнятті філософської картини.

Синонімічна палітра Ліни Костенко тяжіє до неповторювальної перифрастичності. Яскравим прикладом цього є перифрастичне називання землі блакитною зіркою. Блакитна зірка стає синонімом аналізованого ряду через сему „небесне тіло”. Образи виникають на основі подібності реалій, на основі асоціацій. Саме блакитною зіркою бачить Ліна Костенко планету Земля.

Дещо іншого забарвлення набуває лексема земля в другому прикладі. Поетесу хвилює не тільки доля людини чи людства, а й усієї планети під назвою Земля. Трагедії ХХ ст. свідчать про приреченість людини та можливість глобального катаклізму. Тому й Ліна Костенко намагається знайти відповідь на масштабні „гамлетівські” питання: бути чи не бути людській цивілізації та й усьому людству? Але на фоні цього масштабного трагізму виразно виявляється віра поетеси в самоцінність людського існування.

Мажорно-піднесений тон Ліна Костенко виражає в третьому прикладі. Вона впевнено твердить, що Людина-поет, Людина-художник здатна не тільки просто жити на планеті, але й відроджувати її, оновлювати, робити кращою, бо „немає вище – людського духу!” [9, 325].

На особливу увагу заслуговує реалізація синонімів земля, світ, планета у вірші „Огортають землю замети”. Функція урізноманітнення вживання синонімів в одному контексті посилюється в Ліни Костенко філософським узагальненням. Подаємо синоніми в такому порядкові, у якому поетеса їх використовує: „Огортають землю замети і обтяжує горе зайве.
А
земля, як годиться планеті, випромінює тепле сяйво... А буває, ідеш по світу, і проходить повз тебе людина так, неначе проносить квіти і тобі віддає половину... Озирнешся на неї здаля і збагнеш – на промінь багатша стала раптом твоя земля” [9, 12]. Ліна Костенко малює масштабний пейзаж, у якому картина світу представлена у двох вимірах: земля – планета (звичайний об’єкт Всесвіту) і земля – світ як символи життя, родючості та сили.

Поетеса розширює синонімічний ряд, додавши до нього лексему кругосвіт, яка не тільки підкреслює емоційно-експресивний стан ліричного героя, а й надає віршеві особливого ліризму, наближає його до народної пісні: „І я один на всенький кругосвіт...” [4, 31].

Поетика Ліни Костенко вирізняється семантичною грою лексем, що сприяє гармонійній єдності форми й змісту. Наші спостереження над специфікою використання одиниць аналізованого синонімічного ряду в романі „Маруся Чурай” показали, що всі лексеми, зафіксовані у творі, позначені холодно-похмурими барвами, оскільки відтворюють напружену емоційну атмосферу дії. Художній світ роману є складним, тому і складними є внутрішньо-, зовнішньопросторові відношення. У творі дуже мало ідилічних картин української природи, як і мало ідилічних картин українського життя. Лише наприкінці роману, де змальовані останні дні життя Марусі Чурай, природа розцвітає по-весняному, а не „плаче” над смертю героїні: „Цвіте земля, задивлена в свободу” [8, 133]; „Спасибі, земле, за твої щедроти! За білий цвіт, за те, що довші дні” [8, 133]; „І знов земля кипить у боротьбі” [8, 134]. Ліна Костенко вдається до складного за смисловим вирішенням художнього прийому. Маруся Чурай помирає не стільки від сухот, скільки від душевних мук. Але життя на землі продовжує свій плин у піснях, що залишає майбутньому безсмертна поетеса.

Ліна Костенко часто використовує лексему земля в значенні „верхній шар земної кори”. Як і в попередньому синонімічному ряді, це слово із синонімічним йому ґрунт набувають низки додаткових семантико-стилістичних відтінків. Так, наприклад, у реченні „Розметавши ріки, наче руки, спить земля в м’якому просторі” [9, 106] метафоризований образ землі сприймається не просто як поверхня планети, а як щось рідне серцю ліричної героїні.

Близькою за експресивним забарвленням є метафора „Чвяхкотіла земля у старих постолах, похилилися верби в осінньому шматті” [8, 83]. За допомогою розмовного дієслова чвяхкотіла та словосполучення у старих постолах поетеса створює образ землі як істоти, здатної до дії та переживань.

Людина в Ліни Костенко не просто працює на землі, вона вростає в неї, зливається з нею, вони стають одним цілим, вічним і нерозривним. Це ілюструємо такими прикладами: „Ми працею вкладалися в ґрунти, ставком себе примноживши і садом” [8, 54]; „Що я ж тебе не тільки виглядала, я ж у землі сиділа тут, мов кріт” [8, 54]; „Вона ж його як в землю закопала, і він притих, заборсався в землі” [8, 52].

Своєрідно використала поетеса лексему земля в образному порівнянні „І ти побачиш матір яснооку, ласкаву й щедру, як сама земля” [9, 300]. Авторка досягає тут найвищого ступеня експресивності у виявленні любові до рідної землі. Немає нічого найдорожчого в житті за землю, з якої ти черпаєш силу, наснагу та добропорядність. Для Ліни Костенко мати і земля – святі слова, які об’єднуються в образ матері-землі.

Активним у поетичній творчості Ліни Костенко є образ землі, який позначають синоніми ряду з ядерним словом держава.

Найчастіше стрижневе слово ряду вживано у формі множини, що надає йому узагальненого значення: „Держави, уряди, вожді... Вожді, міністри, генерали... Не розраховуй на життя, вони уже його забрали” [7, 2]; „Держави, не махайте кулаком!” [5, 551]; „В держави очі кров’ю вже наллялися”
[7, 1]. Мовотворчість поетеси – це не просто вживання загальновідомих лексем. Часто враження від сприйняття змальованих образів підсилюється завдяки естетичному перетворенню слова через метафоризацію звичних понять, що підпорядковано глибинному смислові твору.

Ліна Костенко вміє точно та емоційно передати те, що їй „болить”. Вона не приховує свої погляди, не завуальовує думок, усі її почуття як на долоні. Образ держави в останньому прикладі – то її Україна, її народ, за який вона болить, страждає та про який пише, нагнітаючи малюнок експресивно насиченим образом „кривавих очей”.

Привертає увагу вживання синонімів край, країна, земля, царство, невір-земля, сторона, лексем, що відіграють художньо-естетичну роль у розкритті означеного образу: „Тут, може, ідеться про долю країни! – а я про чиєсь там одненьке життя!” [8, 71]; „Він був з далеких десь країн” [9, 231]; „Войовники і товстосуми, і зайшлий люд з чужих країн...”
[9, 190]; „Чому той край так дивно звався – Герри?” [5, 440]; „Такий був грек могутній, здоровило, і в цих краях не раз уже бував” [5, 448]; „А цій землі нічого не забракло – ні рік, ні моря, ні озер, ні трав. Найперший скіф, молодший син Геракла, собі роздольне царство вибирав” [5, 424]; „Що як прийшли із хмарами наопашки у кіммерійське царство степове, то так і йшли тисячоліття попаски, життя вели номадне, кочове”
[5, 425]; „Хто зна, яке тут царство межове?” [5, 458]; „В тюрмі варшавській був я кілька діб, жував у Празі семидальній хліб, в Молдові їв солодкий виноград, ночами зміряв всенький Семиград, – та у якій не був я стороні, щось наче завжди плакало в мені: іди туди і віку там дожий, у землю рідну, де ти всім чужий [8, 109-110]; „Хоч би в невір-землі, а то у тебе ж дома тобі ще й руки скручує чужак!” [4, 11]; „Співають гори і ліси шотлянської землі” [9, 196].

Поєднуючись з прикметниками-епітетами рідний, дорогий, займенниками свій, мій, твій, наш, лексеми земля, край виступають членами нового синонімічного ряду з ядерним словом батьківщина.

Лексеми батьківщина, вітчизна, ойчизна, рідний край рідна земля – домінантні слова в мовній картині світу Ліни Костенко. Найчастіше вони фігурують у громадянській ліриці без яскравих епітетів та порівнянь, але в переплетенні з емоціями, оцінками поетеси: „Я ще раз у твоєму промінні озирнусь на свою батьківщину” [9, 156]; „В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина
[7, 1]; „Ми – сталкери на власній Батьківщині” [7, 2]; „Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду немає, не було і не повинно буть” [5, 403]; „Хто славен був, хто, може, і забутий. Земля Вітчизни, квітни і живи!” [5, 391]; „Я прощаюся з рідним краєм у мовчанні, в побожній тиші...” [9, 156]; „А в дальніх мандрівках ввижається в млі коріння дерев у рідній землі” [9, 61]; „Я на руки тебе візьму, донесу до рідного краю” [9, 326].

Образ Батьківщини є експресивно насиченим центром багатьох творів Ліни Костенко. Особливо це стосується романної творчості поетеси, де створено ряд образів персонажів, прекрасних завдяки своїм лицарським прагненням здобути волю Батьківщині: „А ще любив закинуть про ойчизну” [4, 57]; „Оце уже і є його вітчизна” [8, 97]; „Оце мій Київ, це моя вітчизна” [8, 102]; „Є ж лицарі у нашому краю” [8, 40]; „З гори тієї, що стоїть, висока, в кільці річок і копаних канав, лубенський родич краківського Смока у нашу землю кігті увігнав” [8, 88]; „Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми ж пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем” [8, 94].

Отже, спостереження та аналіз синонімічних рядів семантичного поля земля показали, що серед синонімічних одиниць переважають мовносистемні лексеми. Це спричинено необхідністю передавати складні оцінні моменти за допомогою звичних слів. У деяких випадках використано перифрази, що здатні краще виражати оцінність, передавати образні уявлення поетеси.

Характерною ознакою ідіостилю Ліни Костенко є наповнення просторових образів метафоричним смислом. Опредметнення підкреслює емоційну забарвленість понять, посилює виразність.

Мовний світ Ліни Костенко оригінальний і самобутній. Вона вміло використовує синонімічні можливості української мови та вводить їх у тканину поетичного твору, змальовуючи неперевершені образи та яскраві картини.

У перспективі дослідження – психоментальні процеси і лексичні синоніми, що виступають засобом їх вираження в мовнопоетичному просторі Ліни Костенко.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М.: Русские словари, 1996. – 411 с.

2. Голубовська І.О. Етнічні особливості мовних картин світу. – К.: Логос, 2004. – 284 с.

3. Дишлюк І.М. Лексико-семантичне вираження концепту „природа” у поетичній мові Ліни Костенко: Автореф. дис... канд. філол. наук. – Харків, 2003. – 18 с.

4. Костенко Л.В. Берестечко: Історичний роман. – К.: Укр. письменник, 1999. – 157 с.

5. Костенко Л.В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.

6. Костенко Л.В. Вітрила. – К.: Рад. письменник, 1958. – 95 с.

7. Костенко Л.В. Коротко – як діагноз // Літературна Україна. – 1993. – № 41. – 14 жовтня. – С. 1-2.

8. Костенко Л.В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах. – К.: Дніпро, 1982. – 135 с. (Серія „Романи й повісті”, №2).

9. Костенко Л. Поезії. – Baltimore-Paris-Toronto: Українське Видавництво СМОЛОСКИП ім. В.Симоненка, 1969. – 357 с.

10. Лисиченко Л.А. Структура мовної картини світу // Мовознавство. – 2004. – № 5-6. – С.36-41.

11. Сімонок В.А. Мовна картина світу. Взаємодія мов. – Харків: Основа, 1998. – 169 с.

12. Соколовская Ж. „Картина мира” в значениях слов. „Семантические фантазии” или „катехизис” семантики?”. – Симферополь: Таврия, 1993. – 235 с.

13. Сологуб Н. Мовний портрет Яра Славутича. – Вінніпеґ: Українська Вільна Академія Наук, 1999. – 151 с.

14. Сологуб Н.М. Мовний світ Олеся Гончара / АН України. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Відпов. ред. Русанівський В.М. – К.: Наук. думка, 1991. – 140 с.


ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Леся ОЛІФІРЕНКО,

кандидат філологічних наук, доцент Донецького

інституту ринку та соціальної політики
Функція Антитези у ліричних

творах Василя Стуса
У поетичному світі Василя Стуса широко вживається антитеза (від гр. antithesis – протиставлення, суперечність) – “стилістична фігура, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів” [10, с.48], яка підсилює мовну експресію ліричних творів митця, відбиває особливості його двоїстого світовідчуття.

Звернення письменника до цієї стилістичної фігури зумовлене насамперед її великими виражальними можливостями, оскільки “у зіставленні протилежних або контрастних понять чи образів повніше, яскравіше виявляються їхні якості” [5, с.18], пор.: Прощай, Україно, моя Україно, / чужа Україно, щаслива бувай (П-1:223). У цій антитезі, що виражає образно-парадоксальну ідею, наявна пара антитетичних епітетів: моя і чужа. Такий притаманний для антитези поділ на звичне / незвичне репрезентується й в інших антитетичних лексемних парах: злет-падіння, стовбур-крона, там-тут, життя-смерть, близько-далеко, зима-літо, лютість-кохання, живий-мрець та ін., пор.: Одна гора – зима, а друга – літо, / а я стою, мов осінь,– посеред (П-1:132).

Розкриваючи діалектичну єдність протилежностей, антитеза допомагає авторові глибше вникнути в сутність того чи іншого предмета або явища. Так, у вірші “Бажання жити – тільки-но на дні” поет обіграє антитетичну пару життя-смерть, в основі якої закладений дуалізм мислення-світовідчуття, пор.: А прозирни за перші припочатки,/ де все було незаймане, як твердь, / по той бік всіх бажань, не мавши гадки,/ що то таке – життя, а що то – смерть (ЧТ:75).
У цьому творі В.Стус продовжує екзистенційний мотив “закиненості” людини в світ, відтворює її переживання щодо свого існування та бажання жити. Важким умовам існування стусівський герой протиставляє свої внутрішні пориви, свій духовний потенціал, незважаючи на те, що саморозщеплення (тобто душевні пошуки) скінчились, / і гордий дух лишають сили... Через антитетичну пару життя-смерть автор демонструє нелегкий вибір першого чи другого, передає драму свого духовного життя. Трагічне начало постає у цьому філософському вірші ірраціональним, всеохопним ставленням поета до життя, універсальним способом буття людини в суспільстві, де, за словами автора, людина кожна – ніби немовля,/ поставлене саме супроти себе.

Стислість і висока емоційність антитези надають багатьом висловам В.Стуса виразності, афористичності: Життя – повище зір, життя – понижче пекла...(П-2:57); Який високий злет! Яке падіння!..(ЧТ:63); Живі – у домовині. Мертві – ні, / хоча тюремним муром всіх притисло (ЗД:81) тощо.

Відомо, що лексико-семантичним центром антитези виступають здебільшого антоніми. Експресія, а разом із нею й естетичний план вислову значно зростає, коли зіставлювані елементи антонімічної пари:

1) використовуються прийомом вставленого речення для витворення ємнішого висловлення: Регочи на кутні – буде легше/ (а як буде важче – теж не гріх) (ЗД:62);


  1. перехресно повторюються: Що чуже – то наше. / А що наше – нам же й чуже (ЗД:83);

  2. посилюються атрибутами, що, в свою чергу, є антонімічними: …по кураях, по рідних селах, по містах, / чужих містах – ти так і кляк і однокрило ріс угору (ЗД:110);

  3. парцелюються: Як став – то вплав, / як брід – то вслід, / як мур – то хоч нурця… (П-1:30);

  4. підтримуються повтором: Жертовна молитва, жертовна клятьба,/ жертовна любов і прокльони – / довіку не буде із мене раба,/ душа поневажить полони (П-2:74).

Письменник не обмежується лише узвичаєними в мові антонімами, а, протиставляючи образи, використовує слова, які поза контекстом не сприймаються як антонімічні. Контекстуальна антонімія, здебільшого пов’язана з різноманітними семантичними зсувами, ґрунтується на протиставленні слів не за їх прямим значенням, а за якоюсь однією ознакою, що актуалізується в контексті і дозволяє створювати свіжі, індивідуально-авторські антитези, які розкривають оригінальне світобачення художника слова: Я – сам. А ти – лиш тінь./ Я є добро, а ти – труха і тлінь,/ а спільне в нас – що в’язні ми обоє/ дверей обабоки (ЧТ:27); Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив! (Кр:203).

Прийом антитези вимагає своєрідної синтаксичної композиції вислову, головними ознаками якої є паралелізм і симетрія. Саме ці ознаки уможливлюють належність антитези до мовно-естетичних категорій, саме вони спричинюють широке використання антитезних побудов у текстах автора з фольклорною тематикою, адже естетична функція особливо притаманна народним творам (пор.: Два вогні горять,/ з вітром гомонять,/ а в високім небі/ два сонця стоять./ А що перше – день,/ а що друге – ніч,/ а між ними синім цвітом/ вже зацвів тирлич./ Уперед піду – / вогню не мину,/ а назад піду – / загину./ Два вогні горять,/ з вітром гомонять,/ а в високім небі/ два сонця стоять (П-2:8)). Твори В.Стуса, що мають фольклорні корені, часто містять градаційні спарення типу враг-вражин, доля-доленька, експресивність яких певною мірою залежить від словотворчого контрастування. Напр.: …а між торосами крижин/ я сам-один і – враг-вражин…/ за світом – настрибом – змія,/ о доле-доленько моя! (П-2:15-16). У таких фольклорних словах-символах на перший план виступає не комунікативна (номінативна), а естетична, стилістична їх вартість.

Структурна контрастність підтримує також стилістичну виразність усно-мовних градаційних спарювань на зразок довго-предовго, багато-пребагато: Доводив довго-предовго,/ коли четвер пропливав,/ як козацький байрак…(Кр:216).

Утворювані В.Стусом антитези виступають структурно нерозгорненими та структурно розгорненими. У перших зміст протиставлюваних слів розкривається їх оточенням, напр., атрибутивним предикатом: Одна – червона. Друга – золотава./ Одна солодка. Друга – аж терпка./ Одна – тяжка біда. А друга слава...(ЧТ:84). Автор розгортає антитезу за допомогою цілого ряду стилістичних засобів, зокрема складних синтаксичних конструкцій (пор.: Перенеси мене, перенеси/ з епохи лютості в добу кохання,/ де плинуть між медових берегів/ молочні ріки, де горить калина/ і де зигзичить досі голубина,/ мов Ярославна з сіверських валів (ЧТ:141)), що сприяє витворенню ємного градаційного ряду, цілісної художньо-поетичної картини, поширенню модалізованої поетичної реальності.

Поняття антитетичності дуже тісно пов’язане з контрастуванням. Особливо сильне враження на читача (слухача) справляє контрастування логічно й семантично різнопланових мовних одиниць, зокрема зіткнення конкретного з абстрактним, пор.: Тільки сіль, і вода, і житняк,/ і світанок, і ніч, і стозора/ небезпека, і сонна і хора/ ця душа – вирушає успак! (П-1:105); З калини сопілка і гілка бузку,/ і перша гагілка, і перше ку-ку (П-2:61). Як свідчать наведені приклади, експресія, породжувана логічно й семантично різноплановими зіткненнями, завжди підсилюється ампліфікацією або градацією контрастуючих елементів, що граматично оформлюються у вигляді контрастуючих елементів речення. До того ж вона може підсилюватися супровідною антонімізацією (і світанок, і ніч), римою (сопілка – гілка – гагілка, гілка бузку – ку-ку).

Контрасти семантично супротилежних одиниць реалізуються у ліриці митця й через зіткнення цих одиниць – в оксиморонах. Поєднуючи два антонімічні поняття, автор створює цілком нове поняття, а вислів набирає оригінальності, образності й значного рівня експресивності. За допомогою контрастів письменник творить експресію урочистості, експресію іронії, експресію сарказму тощо.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 422 с.

2. Бровко І., Коцюбинська М., Сидоренко Г. Аналіз літературного твору. – К.: Вища школа, 1959. – 204 с.

3. Волинський П. Основи теорії літератури. – К.: Вища школа, 1963. – 223 с.; Грицютенко І.Є. Естетична функція художнього слова в українській прозі 30-60 років 19 ст. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1972. – 299 с.

4. Доломан С.Є. Антитеза в мові художньої літератури // Культура слова. Вип.24. – К.: Наукова думка, 1983. – С.17-19.

5. Домбровський В. Українська стилістика і ритміка. – Перемишль, 1923. – 219 с.

6. Єрмоленко С. Синтаксис віршової мови. – К.: Наук. думка, 1969. – 94 с.

7. Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (Стилістика). – Мюнхен-Ніжин, 1994. – 135 с.

8. Качуровський І. Строфіка. – К.: Либідь, 1994. – 271 с.

9. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Гром’яка Р.Т. – К.: Академія, 1997. – С.48.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ:
ЗД – збірка “Зимові дерева”

ВЦ – збірка “Веселий цвинтар”

Кр – збірка “Круговерть”

ЧТ – збірка “Час творчості”

П-1 – збірка “Палімпсести”, книга 1.

П-2 – збірка “Палімпсести”, книга 2.
3. ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ББК 83.00




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Схожі:

Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
Харцизького металургійного технікуму Донецького національного технічного університету, м. Харцизьк
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво....
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка