Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота



Сторінка9/19
Дата конвертації05.05.2017
Розмір4.65 Mb.
ТипДовідка
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

... За кілька місяців, у жовтні 1975 року. Зоряна відвезли на три роки до Владимирської критої тюрми. На його спорожніле ліжко перекинули з зони ЖХ-385/19 молодого зека Василя Овсієнка, вчителя української мови та літератури (справа журналу «Український вісник», 4 роки суворого режиму); відтак кілька місяців нові в'язні не з'являлися... «Мала зона» вмирала. Починалося здійснення проекту ҐБ: перекинути ув'язнених дисидентів з Мордовії (надто близької до Москви) подалі на північ – на Урал, на річку Чусову. Одного за одним «смикали» зеків етапами «на Пєрмь», і першою в Мордовії спорожніла штрафна ч. 17а. Завмирали служби, цехи... Ми чекали з тижня на тиждень: коли кінець? Коли природною смертю здохне зона черниць, зона Юлія Данієля й Валерія Ронкіна, Едуарда Кузнєцова й Марка Димшиця, Володимира Осіпова і Юрія Ґаланскова, Вячеслава Чорновола й Дмитра Квецька, Сороки й Підгородецького, Айрікяна і Зоґрабяна! І раптом... раптом на зону, що вмирала, привезли нового зека.

Якщо не помиляюся, в лютому 1976 року наглядач Чекмарьов шепнув по секрету цеховому механікові з зеків, колишньому капітанові радянської армії Володимирові Кузюкіну: «На вахті поповнення сидить. Чекаємо Зіненка для оформлення» (капітан МВС Зіненко начальствував на зоні 17а).

Навдивовижу негарний на вроду, жовтавий, з лицем, що нагадувало печене яблуко, але з очима молодими, швидкими, лукавими, цупкими, Кузюкін завжди примудрявся першим уп'ястися в будь-яку табірну новину. Він дістав термін за поширення летючок «ревізіоністського змісту» – проти введення військ у Чехо-Словаччину (п'ять років), а в таборі його, що мав шлункові недуги, начальство поставило на «тепленьке місце» механіка, й, ремонтуючи електроприлади для «ментівні», він міг та й умів першим дізнаватися від них про цікаві новини з волі.

Ось і тепер шепнули: на вахті тримають новачка, довгого й худого зека, чекають оформлення до зони.

– Спитав, по якій справі. Чекмар не знає. Але не з волі, він його раніше на шпитальці бачив. З якоїсь зони штрафника перекинули. Якщо прикинути... – Кузюкін замислився, гострі зморшки перетяли чоло. – Довгий, худий... Либонь, Стус.

... Коли о п'ятій годині ми ввійшли в зону, віддавши хазяїнові за день сто один відсоток, 73 пари білих рукавиць з одним пальцем, новачок щойно вийшов з вахти й зайняв ліжко. Вгадувати прізвище не довелося: на грудях, як належить, нашивка: «Стус В.С.».

З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис (обстригання наголо після етапу входило в обряд оформлення). Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре, хібащо безвусого й безбородого.

Природно, для товариша, який прибув з етапу, табірне товариство влаштувало чай. Під час такого чаю новачок звичайно знайомить табірників, що зібралися «до столу», зі своєю справою: тим він нібито ввіходить у колектив. Але Василь Стус відбував строк четвертий рік, мовчазно вважалося, що про «справу» знають усі, і тому він розповідав лише новини, – про свій останній етап, після якого опинився в нас у зоні.

* * *


– У серпні мені стало погано зі шлунком, потрапив на шпитальку...

Ближче познайомившися зі Стусом, я зрозумів, що він гордий і гоноровитий, як китайський імператор. Побалакати про поезію (не свою), про філософію, про тонкощі прози чи безстрашні сутички з ҐБ (не свої) він не відмовиться. Але власні недуги, страждання – не тема для розмов. Що насправді сталося в серпні 1975 року, я дізнався лише через півроку, і то не від нього, а від Бориса Пенсона, маляра-сіоніста, який сидів на «трійці» разом із Чорноволом та Стусом і написав спільний з ними документ «Хроніка таборових буднів», надрукований того року в Парижі та Єрусалимі.

– Стусові стало зле другого серпня, – згадував Борис. – Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі Акта 35 країн Европи та Америки про права людини. Уявляєш сценку: врочистий голос Левітана9 з таборового радіо: «... дотримувати прав людини в повному обсязі», – а в нас посеред барака лежить заюшений Стус – він упав знепритомнівши. Кругом кров, і Василь умирає... Страшенно перелякалися. Я кинувся на вахту, натис на наглядачів, – (завважу, що Борис як ніхто інший умів розмовляти з начальством: діловито, без грубощів і без підлещування), – мент подзвонив до селища, а була неділя, нікого на місцях немає, всі гуляють-відпочивають. Довго шукали лікаря, нарешті на другому кінці дроту хтось пообіцяв: «Знайду». За годину з'явився лікар, добре напідпитку. Ще годину він розшукував начальство, щоб дістати дозвіл етапувати Василя на шпитальку. Ще годину вони з начальством розв'язували «питання транспортування» – сам знаєш, у неділю етапів нема, «воронки»10 не їздять. Лікар робив усе, що міг. А ми дивимося й нічим не можемо зарадити – жах! Лікар каже: «Очевидно, крововилив у шлунок». Нарешті, години за три після того, як усе почалося, з'явився транспорт: з сусідньої побутової зони пригнали двох зеків-безконвойників з ношами, поклали на них непритомного Стуса, чотири автоматники, плюс два собаки, плюс наглядач конвоювали тіло, і віднесли Василя за триста метрів: туди, де була шпиталька. Потім ми дізналися, що до ранку до нього все одно ніхто не підходив.

Кровотечу зупинили, головний хірург при мені хвалився: «Я витягнув Стуса з трупарні», – це вже потім, коли Василя повернули на зону. Але працювати він не ходив, лежав цілодобово, геть розхворівся. Я кажу лікареві: «Ну, який сенс у вашій праці? Він знов при смерті. Йому потрібне шпитальне лікування, хіба ви самі цього не розумієте?» Похмуро прохрипів: «Я не можу віднести його в лікарню на руках». Незабаром мене етапували з зони на 19-у, я попрощався з Василем...

Після того, як Пенсона забрали на етап, Стуса відвезли до лікарні (чи не лікареві докори сумління?). Саме про це й розповідав сам Стус першого вечора за чаєм:

– Звечора сповіщають: «Стус, завтра вранці етап на лікарню. Здайте одіж, дістанете на етап зміну». Видали бушлат теплий, грубий, зовсім новий. Я ще Здивувався, за які такі заслуги мене вдягають. Увечорі пішли побалакати зі Славком (Чорноволом – М.Х.), як зв'язок тримати, з ким на шпитальці переговорити, про що й від кого дізнатися, що кому передати, – шпитальна – це ж вузол зв'язку, це всі знають. Раптом Славко остовпів, глянув на мене дивно так: «А чому, – каже, – тобі бушлат звечора видали? До етапу ціла ніч... І грубий бушлат, не по формі. І новий – чому не б/у?»11

Мовчки почав мені спину обмацувати. «Є!» – шепоче. Роздирає на спині шов і витягає звідти металевий диск. Я ще не второпав, що воно таке, а він пішов – заховати. І тут мене мент зловив і на вахту тягне, – від цієї миті Василь говорив із незрівнянною, лише йому властивою інтонацією гранично щирого подиву інтелігента перед зухвальством «ментів». – Знімають з мене бушлат, лізуть у дірку пальцями й витягають звідти якісь дротики, пружинки, антенки – звідки я знаю, що в них там? «Звідки у вас це, Стус?» – питають! – Себто як – звідки! Ви ж самі мені півгодини тому дали цей бушлат! Ви повинні знати, що в ньому зашито, не я ж... «Ідіть!» Віддали мій старий бушлат і відпустили в зону.

Принагідне хочу розповісти ще один епізод з «підслухачкою». Азат Аршакян, друг Чорновола й Стуса (член Національної об'єднаної партії Вірменії, 10 років табору й заслання за те, що підпалив величезний портрет Леніна на центральній площі Ерівану) розповідав:

– Зловив я Бороду, ґебіста, на зоні: «Можу продати підслухачку, яку Стус заховав». Він лапу в кишеню, витягає шоколяду: «Це тобі аванс. Що просиш на допомогу?» – «Дізнаюся в українців – скажу». Пішов до Чорновола, віддав шоколяду. Відтак через адміністрацію передаю: «Дайте Чорноволові особисте побачення з дружиною – повернемо підслухачку». Мені одразу другу плитку шоколяди і – «Чекай відповіді, повідомимо». Наступного дня підходить мент: «Начальство, – каже, – не згодне. В нас і без цієї підслухачки їх цілий сейф, на якого біса, кажуть, ще побачення давати». Я другу плитку Славкові теж віддав, а більшого ми за «блощицю» вибити не могли. Лежить захована досі.

... Сам Стус надавав історії з «блощицею в бушлаті» серйозного й, на мій погляд, неспівмірно великого значення: йому здавалося, що безперервний потік тортур, мук, покарань, що охопив його в зоні й після неї, був зумовлений помстою КДБ за втрачену підслухачку. Вже до казахського заслання, через три роки, написав він мені зі своєї Колими, що до Магаданської обпасти, далі від усіх, далі від Чорновола й Сергієнка, туди, де й якути не селяться, відправило його ҐБ, «бо як же мені щезлу підслухачку пробачити»...

Потрапивши після історії з «блощицею» на лікарняне обстеження, він несподівано був етапований звідти до «другої столиці» – до Ленінграду, в центральну лікарню МВС СРСР ім. І. Ґази: лікарі дійшли висновку, що врятувати його може тільки складна операція, яку в місцевих умовах зробити неможливо.

– Сповістили, що відправляють у Ленінград, а привезли до Києва. Я ж звичайно з ґебнею не розмовляю, вони вирішили, що тепер, хворий, з кровотечею, піддамся на розмову. В київському ізоляторі навіть дозволили написати додому, де перебуваю, – він сьорбнув чорного табірного чаю, облизав губи. – У мене сім'я в Києві, дружина з сином прийшли просити побачення. Мати старенька, їй під вісімдесят, спеціяльно приїхала з Донецька. Ходили всі разом коло тюрми, дружина показувала синові: «Ось, Дмитрику, дивися, тут тато, тато...» Так і не дали побачення. Славкові, коли його возили на Україну, вони дали. А мені ні, – дитяча образа затремтіла в його голосі.

– Чому? – здивувався Паруйр Айрікян, 26-літній красень-вірменин з неймовірно чорними очима. Він сидів уже вдруге: відбувши перший чотирилітній термін, провів на волі кілька місяців і потрапив до Мордовії на нову десятку. На час зустрічі зі Стусом він, беручи загалом, пробув у концтаборах понад сім років і тому вважався визнаним експертом з ґебівських порядків: «що належить, а що не належить». – На профілактиці побачення належить!

– Запрошують ґебісти на бесіду, я передаю їм через начальника тюрми: «Хіба вас не сповістили з Мордовії, що я з ґебнею не розмовляю. Слідство закінчене, КДБ передав мене в розпорядження МВС, службові справи вже в архіві, а приватних розмов у мене з комітетниками не буває». Викликали до кабінету начальника тюрми, там сидять ґебісти і прокурор. Прокурор питає: «А зі мною ви розмовлятимете?» – «З вами розмовлятиму». – «Поясніть не формально, чому ви відмовляєтеся розмовляти з працівниками органів?» – «Людина, – пояснюю, – не зобов'язана вести бесіди зі своїми вбивцями». – «Виведіть Стуса». І не дали мені побачення, відправили до Ленінграду.

В Ленінграді мене добре підлікували, було дуже чемне й уважене ставлення. Обстежили мене, прийшов хірург, почав умовляти погодитись на операцію – видалення двох третин шлунка. Я трохи опирався, мовляв, навіщо так багато, чи не можна лишити більше... Ні, відповідають, не можна. Але зробили операцію добре, та й узагалі делікатно поводились. Коли мені треба було надіслати листа додому, начальник прийшов у палату й сказав: «Ви пробачте, але листа українською мовою я прочитати не можу. Я мушу його, за інструкцією, надіслати на Україну, отримати звідти переклад, перевірити його й лише тоді надіслати вашій родині. Це дуже довга процедура. Давайте зробимо як порядні люди: ви мені самі перекладете вашого листа, а я підпишу й надішлю». Так і зробив. І в дорогу, на етап, дав мені до Москви дієтичне харчування, ну, а з Москви – звичайні оселедці. Паруйре, а на етапі до Потьми я їхав разом з кримінальниками, вони в зону протягли приймача, слухають закордон щовечора. Дізналися, що я політичний, один каже: якщо ти в зоні Айрікяна зустрінеш, передай, що про нього радіо часто говорить...

* * *


Скінчивши «чай», ми з Паруйром Айрікяном вийшли на повітря – обговорити почуте.

– Паруйре, – дивувався я, – Стус розуміє щось у тутешньому житті? Наплював ґебістам у душу, в очі назвав їх убивцями, та ще й у присутності прокурора, якому це медом по серцю, – кожне начальство ненавидить ҐБ, і вони це знають... Сказав, що не хоче й словом з ними перекинутися – і дивується, чому ж вони не дали йому побачення. Як він гадає, вони що, святі!

Паруйр, людина практична, входив не так у психологію ҐБ, як у конкретну службову ситуацію:

– Вони не мають права дати йому побачення, якщо він з ними не розмовляє. Навіть якщо захочуть, і то не зможуть – адже вони теж мають свої правила.

Так уперше (і скільки разів потім!) ми обговорювали ту психологічну властивість Василевої вдачі, яка зробила цього поета граничне вразливим у таборовому житті. Зберегти в зоні мінімум здоров'я (а надто подужати ворогів) можна, лише володіючи мистецтвом маневру. Вже в Ізраїлі з задоволенням прочитав замітки граничне гордого, непоступливого й самостійного літератора, либонь, найнепримиреннішого ворога ҐБ – О. І. Солженіцина (в книжці «Бодался теленок с дубом»): «Мої навички каторжанські, табірні. Ці навички: якщо відчуваєш небезпеку, випереджати удар; нікого не жаліти; легко брехати й вивертатися; „розкидати чорнуху"».

Як ми спромагалися обігрувати ҐБ у зоні? Виявляли сексотів-«інформаторів». Постачали їх дезинформацією. На підставі такої «дези» розраховували можливі ходи ґебістів. Плянували власні комбінації-відповіді... На війні як на війні, або, користуючись висловом незабутнього Сталіна, з ворогами треба чинити по-ворожому. А Стус не міг, точніше, не вмів, а ще точніше, не хотів могти й уміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ҐБ лише шалену до зухвальства сміливість і буквально нищівне презирство. Й хоча конспіративні навички він опанував, для перемоги цього виявлялося замало.

Я аж ніяк не засуджую його за це, боронь Боже! По-перше, це для мене фізично неможливо, такий прегарний Василь – біблійний пророк, що у вічі викриває неправедних володарів і суддів словом наївно-праведного гніву. Подруге, хіба можна людину засуджувати за те, що вона від природи так створена. Василь створений так, що він не може говорити неправди, навіть якщо це йому вигідно й може врятувати. Він навіть пробував себе ламати в зоні, я бачив на власні очі. Якось спробував доброзичливо-дружньо побалакати з наглядачем-українцем, молодим хлопцем з вилицюватим обличчям самовпевненого хулігана й м'язами, що напиналися під одностроєм (прізвище він мав якесь дивне, щось подібне до «Черепаха», родом він з Галича). Стус звернувся лагідно: «Землячок...» – не для власної користи від «дружби» з «начальником», а з агітаційно-ідейного обов'язку, чи що: треба навертати в національну віру кожного земляка-українця, що є в наявності, а в наявності, крім зеків-націоналістів, яких нема чого агітувати, були тільки менти, та ще «отрядник»,12 начальник зони й працівники ҐБ. Ось Василь і заповзявся дати лад наглядачевій душі. Але так фальшиво прозвучало це «Землячок...», так не по-стусівськи, безглуздо й принижено виглядав тієї миті Василь, що з бесіди явно нічого не могло вийти. До речі. Черепаха цей загалом не був падлюкою – мені, принаймні, він нічого поганого ніколи не заподіяв, але Стуса саме він вистежив перед етапом, розпоров шов у його чоботі й вилучив приховані на крайній випадок десять карбованців... Ні, не вмів «чорнуху розкидати» Василь Стус, геть не було в нього такого життєвого вміння.

Ми, його друзі, лише про одне мріяли: аби він не те щоб хитрував, а бодай не так напролом врубався у ворога, ледь його зобачивши. Та де там! Пам'ятаю, десь восени 1976 року полковник ҐБ, начальник відділу «Дубровлаг» Дротенко викликав до штабу зони Стуса і Солдатова з приводу їхнього протесту проти сконфіскування малюнків української малярки Стефанії Шабатури. Не моя справа й ремесло – розхвалювати ґебістів, але, їйбогу, того разу полковник поводився з зеками цілком розумно і, скільки дозволяла посада, гуманно. Розіклавши перед ними на столі Стефині малюнки, він почав пояснювати, що ось ці ескізи може їй повернути, в них не знайдено нічого забороненого, а ось ці, з портретами її товаришок і з автопортретами, – не може: їх виготовлення і зберігання в зоні категорично заборонене. Є наказ! Правду кажучи, полковник не зобов'язаний пояснювати свої каральні дії ані жертві, ані, тим більше, її друзям. Його незвичайну поведінку я пояснив для себе лише тією повагою, яку до дисидентів як до ворогів мало навіть ґебівське начальство. Попри якісь оперативні міркування (вони завжди існують, коли розмову веде професіонал таємної поліції), він – я певен – ще й просто по-людськи не хотів, щоб ми вважали його жорстоким мерзотником, який знічев'я знущається з «політиків» (У полковникові Дротенкові відчувалося дивне для ґебіста бажання відчувати себе справедливим, а не лише начальником, бажання бути державною людиною, а не лише господарем карцера чи шпитальки. За це його явно недолюблювали цинічні пройдисвіти-підлеглі: «Не проста він людина!» – казали вони осудливо і таки підсиділи трошечки нестандартного полковника). Цього разу він намагався пояснити зекам, що він не диктатор, а людина підлегла, що він має свої правила, яким мусить підкорятися. Солдатов уловив це й збагнув, що, коли полковникові обгрунтувати, чому той чи той малюнок не підпадає під каральну інструкцію, мабуть, пощастить вирвати з ґебівського архіву бодай деякі твори мисткині. Що таке для полковника повернути Шабатурі кілька малюнків? Дрібниця – він легко міг це зробити, аби знайшлася підстава. Отже, підставу йому треба знайти! Але тут у розмову вдерся Стус.

– Це просто гетьман, який гарцює перед полками напередодні битви, – скаржився потім Сергій. А треба знати Сергія, людину величезної гордости й до компромісів з начальством не схильного, ой ні! – Тільки но полковник рота розкрив, він йому – «авжеж, авжеж, у кожного своє призначення в житті! Наша справа – на багаттях мистецтва горіти, ваша – в наші багаття дрова підкладати й сірники підносити!» Таж Василь мусить розуміти, – дивувався й кипів Солдатов, – що ворог покищо не капітулював...

І справді, Василь завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники»13 були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію. Навіть далекому від таборового побуту читачеві легко уявити, чим звичайно кінчалися Василеві контакти з начальством...

* * *

Хто був найближчий до нього на зоні?



Якщо не рахувати Чорновола, якого він, либонь, по-юнацькому любив (але разом я їх не бачив, бо Чорновіл тоді сидів на «трійці»), з-поміж українців у нас на 17а не було людей, які дорівнювали б Стусові за калібром. Серед них він виглядав ватажком, а не звичайним товаришем. Мабуть, особисто ближчим від усіх до нього на зоні стали двоє: Сергій Солдатов, якого він називав П'єром (кремезний, огрядний, короткозорий, в окулярах, Сергій скидався на П'єра Безухова з «Війни і миру»), і Паруйр Айрікян. Мене він, здається, тримав подалі від своєї душі. А от розмовляв я з Василем частіше й докладніше від найближчих людей: адже ми люди однієї та ще й особливої професії і спільні фахові зацікавлення зближували нас в одноманітній малій зоні.

... «Поезія, прости Господи, мусить бути трошечки нісенітна», – сказав колись О. Пушкін. Мабуть, є в цьому якась істина, якщо так часто цитують цю фразу півтораста років підряд. Поезія народжується на сплескові почуттів, у інтуїтивному, а не раціональному прозрінні прихованої сутности світу й життя: істини поезії виникають зі звуків іноді темних і незрозумілих. Не в інтелекті чи сумі знань сила мистця (З моїх знайомих приходять на пам'ять ті, що не закінчили середньої школи, а університету – поготів: Йосип Бродський, один із найвизначніших поетів нашого часу, та Михайло Шемякін, один із кращих мистецьких метрів Парижу...)

Я довго не знайомився з поезіями Василя Стуса, хоча, звичайно, одразу ж побачив у нього грубий зошит у дерматиновій палітурці, на внутрішньому боці якої було написано по-українськи: «Палімпсести» (якщо пам'ять не зраджує, так називалися тексти на стародавніх пергаменах, які стирали ченці, щоб на очищеному пергамені написати новий текст; тепер науковці з допомогою хемічних реактивів, кольоровіддільної фотографії та інших способів відроджують античні рукописи з-під рядків пізніших записів)... Отже, я не просив у Василя почитати той зошит, бо заздалегідь не вірив у поетичну вартість записаних там стовпців! Бо рідко я, людина, що все свідоме життя крутилася в елітних колах наукової та літературної інтелігенції «північної столиці», зустрічав когось, хто дорівнював за витонченою освіченістю, ерудицією й бездоганним смаком моєму товаришеві з зони, вдягненому в мишачого кольору робу і взутому в кирзові чоботи, – українському поетові Василеві Стусу.

Здавалося, що такий освічений мислитель виявиться в поезії лише вправним версифікатором! Можливо, думав я, слава його пояснюється патріотичним змістом, так би мовити, порядною ідеєю, співзвучною настроям певного кола читачів і шанувальників? Лицемірити й розхвалювати йому те, що поезією насправді не буде, хоча й матиме всі її зовнішні ознаки: рими, ритми тощо, – мені дуже не хотілося: неприємно робити фальшиві компліменти людині такого інтелектуального маштабу й духовної краси, як Василь Стус.

Ось так і вийшло, що я спочатку познайомився зі Стусом-мислителем і лише через три-чотири місяці прочитав Стуса-поета.

У наших бесідах він безперечно перевершував мене в царині філософії. Василь усі роки в зоні передплачував «Вопросы философии» й уважно студіював кожне число, вирізаючи й зберігаючи в своїй саморобній підшивці позначені статті.

Пересічна філософська пайка нормального радянського інтелігента звичайно починається з матеріяліста Демокріта і обривається на Марксі (навіть Ленін в учбовій літературі – лише тлумач принципових положень Маркса і Енґельса в нових, їм невідомих галузях природознавства XX століття). Але Василь несподівано відкрив, що в спеціяльній літературі та періодиці трапляються матеріяли про розвиток філософії навіть у післямарксівський період, і за окремими цитатами, за «науковою критикою» (як Кюв'є відтворював з одного ребра скелети ящурів) можна відтворювати дуже цікаві філософські системи сучасности. Що він і робив – більш за все він думав і оцінював інтуїтивістів, так мені тоді здавалося.

Запам'яталася розмова про Григорія Сковороду. Я прочитав його твори у слідчому ізоляторі і, правду кажучи, відчув, що як поет він слабший за майже всіх українських поетів, яких я читав, слабший, наприклад, за Мазепу, а як філософ... За давніх часів кожний європейський двір заводив собі обсерваторію. Навіщо знадобилася, наприклад, свиноподібній Анні Іванівні обсерваторія в Пулкові? Це вважалося добрим тоном серед монархів – мати навіщось обсерваторію. В мене таке відчуття, що українці вважають – мовляв, добрий тон для самобутнього народу – мати національних філософів, – ось вони й завели Сковороду, щоб усе було, як у людей. У розмові з Василем я дуже обережно натякнув на власну невисоку думку про мандрівного любомудра. Василь мої натяки одразу зрозумів і, хоч, звичайно, не погодився – ще б пак! – але заперечення зводилися до відносности наших оцінок, до терпимости й розуміння. Я розумів, що для себе Василь аж ніяк не помиляється щодо інтелектуальних і поетичних досягнень Сковороди, але він був терпиміший і вибачливіший за мене – до свого. Проте справжній маштаб і справжні критерії йому зрозумілі.

Здається, улюбленим його філософом із клясиків був Кант. Якось ми обговорювали юридичні умовиводи видатного італійського юриста Беккарія, і Василь дістав зі своїх книжкових запасників (а в нього за три роки табору зібралася закуплена через «Книга – поштою» пристойна бібліотека філософської літератури) книжку статтей, присвячених Канту і його впливові на світову філософію: як одного з попередників Канта в якійсь із статтей називали Беккарія. Василь звернув мою увагу на дві статті: перша викладала філософську систему Гуссерля (від Стуса я вперше почув прізвище цього філософа – що вже й казати про його систему!), друга належала дуже сильному популяризаторові західньої філософії – В.С. Соловйову (в ній розглядалися аспекти суспільного консерватизму Канта).

– Ви знаєте цю статтю? За статтями Соловйова я стежу. Ми з Лісовим14 на «трійці» сперечалися про філософію, і він сказав розумну річ: радянських дослідників західньоі філософії треба ділити на дві групи. Перша – ті, що не розуміють навіть термінології філософів, про яких найнялися писати. Друга – ті, що терміни розуміють, ну, а про що доводиться писати – це вже залежить від ситуації і можливостей. Так от, Соловйов завжди розуміє не лише терміни, але – зміст.


Каталог: Електронна%20бібліотека -> Художня%20література -> Українська%20література
Українська%20література -> Переднє слово українець з доби відродження
Українська%20література -> Павло Штепа cловник чужослів (1977)
Українська%20література -> Біографія Павло Грабовський
Українська%20література -> Тереза та парабола This body holding me
Українська%20література -> Вовча біографія зажерливість
Українська%20література -> Біографія Іван Франко
Українська%20література -> Володимир сосюра третя рота (проза)
Українська%20література -> Його походження, зміст, форми й історична тяглість Видання друге


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Схожі:

Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconС.І. Гессен Завдання формування громадянина-патріота визнається пріоритетним низкою нормативних документів: Національною стратегією розвитку освіти в Україні на період до 2021 року Указ Президента України від 25
Коротич Ірина Василівна керівник гуртка соціально-реабілітаційного напряму Чугуївського будинку дитячої та юнацької творчості Чугуївської...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconОсновні орієнтири виховання учнів 1-12-х класів загальноосвітніх навчальних закладів України (програма)
Тому мета сучасного освітнього процесу — не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів,...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconПрограма з української літератури для 5-9 класів загальноосвітньої спеціальної школи
Тому в Державному стандарті змістом базової освіти передбачається створення оптимальних передумов «для всебічного розвитку особистості»...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconКнига року Бі-Бі-Сі 2012 (Книга року bbc) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі). Книга року Бі-Бі-Сі
Ця книга про те, як можна подолати свій страх. Про те, як можна навчитися навіть із найстрашніших І найзагрозливіших синьомордів...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconДень захисника Вітчизни Мета
Мета: формувати почуття патріотизму, духовності, національної свідомості, любові до свого народу, його історії, гордості за минуле...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconДо 100-річчя від дня народження
Біобібліографічний покажчик містить інформацію про буковинського єврейського письменника, почесного громадянина м. Чернівці Йосифа...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconОльга Леонідівна Майборода Учитель історії Петраківського нвк катеринопільської районної ради Черкаської області використання творів тараса шевченка на уроках у загальноосвітньому навчальному закладі
Виходячи з власного досвіду у статті порушено питання можливих шляхів використання творів Т. Шевченка на уроках історії з метою розвитку...
Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconПоложення про звання та відзнаки Рівненської міської ради згідно з додатком Затвердити описи: диплома Почесного громадянина міста Рівного згідно з додатком 2; посвідчення Почесного громадянина міста Рівного згідно з додатком 3

Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота iconМихайло Грушевський: від історії до політики
Познайомити учнів з науковою та політичною діяльністю М. Грушевського, створити його історичний портрет як видатного політичного...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка