Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід



Сторінка2/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.68 Mb.
1   2   3   4   5

ПРЕПОДОБНИЙ ІОВ, ІГУМЕН ПОЧАЄВСЬКИЙ
Іван Желізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 р. в православній родині. Родина була заможна й шляхетна. З малих літ у дитини помічався нахил до релігійного життя. В десять років став послушником Угорницького монастиря. Чому так рано він вступив до монастиря відомостей немає. Можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 р. А в 12 років, десь року 1563-го, молодий послушник Іван став просити постригти його в монахи. Бажання не буденне для малого, але його виконали, і Іван став Іовом на честь Іова Многострадального. При постриженні в монахи міняється ім’я, зостається тільки початкова буква зі світського імені.

Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, пізніше і в ієреї, він став ієромонахом. Іов від юнацьких літ був аскетом: суворо постував і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Пізніше преподобний прийняв велику схиму і йому повернулося ім’я Іоанн, але в Почаївській традиції і в святцях він так і залишився Іовом. Чутки про суворе чеснотне життя Іова покотилося по всіх Карпатах, по всій Галичині й докотилися й до князя Костянтина Острозького.

І князь Костянтин, фундатор Дубенського монастиря, звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем. І десь року 1584-го Іов був обраний ігуменом Дубенського монастиря, яким керував 20 років, навчаючи братію свою чеснотного спільного монашого життя, особистим прикладом показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубенський монастир духовно сильно виріс, став фортецею православ’я. Під час Великого посту князь Острозький зазвичай перебував у Дубенському монастирі. Скидав з себе світську княжу одежу, а зодягав монашу і цілий піст жив з монахами. Звичайно, в цей час князь давав монастиреві щедрі пожертви. Духівником його був прп. Іов.

Прп. Іов добре розумів, що для боротьби з католиками та уніатами найбільше потрібна належна й добра освіта. І він, будучи ігуменом Дубенського монастиря, завжди пильнував, щоб там були потрібні книги. А тоді їх можна було мати тільки рукописні. Він створив гурток письменних ченців, які переписували книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для того часу це була величезна культурна робота.

Ігуменування в Дубні було тяжке, бо й час був такий, але служба полегшувалась постійним заступництвом князя Острозького. Прийшов страшний 1596 р. з його ще страшнішою нечуваною зрадою – Берестейською унією. На всю Україну прогримів голос православного Собору: «Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні».

Іов Желізо з Дубенським монастирем стояв як справжнє залізо. Злоба уніатів не знала меж – вони вривалися в монастир зо всіх сторін, але ще був живий князь Костянтин Острозький зі своїм чисельним козацьким військом, якого боявся навіть польський король, а тому Дубенський монастир уніати ніяк не могли захопити. Та після смерті князя Острозького уніати силою захопили й Дубенський монастир.



Прп. Іов перейшов на ігуменство до нового Почаївського монастиря. У Почаєві прп. Іов пробув майже 50 років і зробив тут надзвичайно багато: це він поставив його на тверді ноги, належно організував його життя згідно з Уставом. І Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиве ім’я – Почаївський.

Завдяки неустанним старанням прп. Іова в Почаєві були відкриті школа і типографія. Чимало видань особливо важливих в умовах католицької експансії в Західній Русі вийшли в світ у типографії Почаївського монастиря.

Католики й уніати безперервно зазіхали на Почаївський монастир, а то й зі зброєю нападали на нього та його маєтки. Але ігумен Іов мужньо боронив монастир і віру православну.

На цей час повмирали всі православні єпископи, а вибрати нових польська влада, що силою впроваджувала унію, не дозволяла. Тоді гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний упросив патріарха Єрусалимського Феофана, що проїздив Україною, висвятити Україні митрополита та п’ятьох єпископів. Патріарх зробив це у 1620 році і українська церква ожила. Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою православну віру проти нападів уніатів.

У 1628 році нововисвячений митрополит Іов Борецький скликав Київський Собор, на якому був і Почаївський ігумен, який підписався під зверненням про твердість стояння у православній вірі.

Тим часом у 1623 році протестант поляк Андрій Філей зі своїм військом пограбував Почаївський монастир, забрав чудотворну ікону Божої Матері, тобто саму душу монастиря і перевіз її до свого замку. Через 18 років чудотворна ікона Божої Матері повернулась до монастиря. Ігумен Іов особисто звертався до польського суду, приходив на всі судові засідання, бо боронив інтереси монастиря. У 1647 році найвищий Люблінський суд – уже пахло Хмельниччиною – таки наказав Філеям повернути все награбоване…

Іов Желізо завжди був зразком чеснотного монашого життя й без слів кликав за собою весь монастир своїм власним прикладом. Прп. Іов був зразком трудящого монаха: він цілий день невпинно працював, ніхто ніколи не бачив його без діла. То садив і пересаджував дерева в монастирському садку, то копав на городі. До нашого часу зосталися старезні й височезні липи, які посадив прп. Іов та криниця, яку він викопав з монахами. А по ночах прп. Іов любив молитися, особливо у своїй печері – зачинявся і молився на самоті.

Прп. Іов був щедрий, милостивий і допомагав кожному, хто до нього звертався. Виявляв поблажливість до людських слабкостей. Одного разу він побачив чоловіка, який крав зерно з монастирської клуні. Він допоміг покласти йому на плечі мішок з краденим, лише нагадав про страх Божий і більше нічого. І злодій не витримав, кинув мішок, а сам впав у ноги преподобному і просив простити за крадіжку. А Іов тихо пішов у свою печеру і молився далі, просячи Пречисту рятувати всіх і допомагати бідним.

За своє глибоке чеснотне життя Іов удостоївся навіть того, що йому одного разу явилася Божа Матір. Прп. Іов прожив довге життя і відійшов до Господа 10 листопада 1651 р. у віці 100 років. Коли ховали тіло прп. Іова, то багато людей бачили блискуче сяйво, яке виходило з його могили. На могилу приходило багато народу. Почалися чудесні зцілення й чутки про них понеслися по всій Україні. Біля 8 років пролежало тіло преподобного, закопане в монастирському садку. У 1659 р. гроб було відкопано й відкрито – тіло було нетлінне. Прп. Іова Почаївського було канонізовано, церква зарахувала його в число своїх Святих.

Належно оцінити працю прп. Іова можна тільки на тлі тодішнього часу, на тлі історії, – при жорстокому гонінні на православ’я він був крицевим прикладом стійкості для всіх православних.

Список літератури
Огієнко, І. (митрополит Іларіон). Свята Почаївська лавра [Текст] / упор., авт. передмови М. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2004. – 440 с., іл.

Рыбаков, Д. Преподобный Иов игумен и чудотворец Почаевский [Текст] : память – 10 ноября (преставление), 19 мая, 10 сентября // Мгарскій колокол. – 2007. – листопад. – С. 5-6.


СВЯТИТЕЛЬ ПЕТРО МОГИЛА – МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ


Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво–Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симонович Могила. Величезною є роль П. Могили й у відновленні православного богослов’я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.



Святитель Петро народився 21 грудня 1574 року в Яссах, в аристократичній валашсько-молдовській православній сім’ї Могил, був третім сином. Його батько був князем Валахії (1601–1602 рр.) та Молдови (1606–1607 рр.). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії. У той час Валахія і Молдова були васалами могутньої Османської імперії.

Після загибелі батька у 1607 році Могили вимушені були переїхати до Польщі, де в них були сильні та багаті родичі. Польські магнати прийняли родину молдовського господаря як рівних собі, не дивлячись на релігійні відмінності (вони були православними).

Хоч немає ніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили згодні з тим, що первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною Могил, а закінчив в університетах Польщі та Франції. В історичній літературі містяться відомості про його навчання в Сорбонні і навіть про спільного із Р.Декартом учителя.

У віці 20–22 років Петро Могила стає офіцером польської армії, але ще до того здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветься опікунством. Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва та шляхетних звичок. Опікуном Петра був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський.

Тернистими життєвими шляхами прийшов він в Україну, що стала його другою батьківщиною.

Що змусило його, претендента на трон Молдовії, пов’язати долю з Києвом? Що штовхнуло його раптом залишити військову кар’єру, знехтувати освітою, талантом, видатними здібностями і з’явитися серед братії Києво–Печерської лаври в сутані простого ченця? Поразка під Цецорою у 1620 році, коли турки вщент розбили польські війська і П. Могилі в числі небагатьох щасливців удалося уникнути загибелі? Але ж через рік була славна перемога під Хотином, де вирішальну роль відіграло українське козацтво під проводом гетьмана П. Сагайдачного! Зневіра у світське життя? Чи щось глибоко особисте? Що б там не було, але рішучий крок він зробив, змінив шаблю на хрест, став на шлях служіння православній руській церкві.

Хоч мав він симпатії до польської держави і культури і родинні зв'язки з польською аристократією, це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри.

Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком, бо тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри.

Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську, а згодом і релігійну, освіту, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом бути не тільки одним з найвизначніших реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

Саме в боях під Хотином П. Могила зблизився із П. Сагайдачним, а невдовзі тісні стосунки склалися в нього і з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 року П. Могила – частий гість у Києві, він купує на околиці міста кілька маєтків з наміром пов’язати своє подальше життя з цим древнім центром православ’я. Під впливом І. Борецького П. Могила несподівано навіть для своїх друзів звільняється з блискуче початої військової служби і приймає чернецтво.

Своїм швидким обранням на таку високу посаду П. Могила багато в чому зобов’язаний підтримці І. Борецького, котрий справляв значний вплив на лаврську братію, а також прихильному ставленню до нього шляхти Київського воєводства. Кандидатуру П. Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд III. Відтоді П. Могила стає однією з головних постатей українського церковного, політичного і культурного життя України.



У 54 роки його обирають архімандритом Києво–Печерської лаври – найавторитетнішого на східнослов’янських землях монастиря, митрополитом Київським він став у 59 років.

Мабуть, українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш значної і колоритнішої, ніж митрополит П. Могила. За короткий час П. Могила надав православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, підняв освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого чернецтва, розробив догматику, забезпечив необхідною теологічною літературою.

З приходом на митрополичу кафедру П. Могили в історії православ’я і Києва почалася нова доба. За підтримки Сигізмунда III і Владислава IV почались інтенсивні пошуки компромісів між уніатами і православними. На цій посаді він домігся у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською. П. Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої Київської митрополії в усій канонічній повноті. Православні були прирівняні в правах з уніатами і католиками. Для українського духівництва, шляхти, міщанства і козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою.

П. Могила як митрополит багато зробив для повернення православним їхніх древніх святинь. В 1633 році П. Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста, Видубицький і Пустинно–Миколаївський монастирі. Реставрував Софійський собор, Києво–Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви.

Під його керівництвом учений гурток так званого Могилянського Атенеуму розробляє «Православне ісповідання віри», яке затвердили усі східні патріархи.

З іменем П. Могили пов’язане розгортання вищої і середньої освіти в Україні, яка не просто копіювала Захід, а навіть могла з ним конкурувати. Крім Київського колегіуму, створеного злиттям Київської братської школи та заснованої ним же в 1631 році Лаврської вищої школи, П. Могила відкрив колегію в Кремінці (1636 року), слов’яно–греко–латинську академію в Яссах (1640 року). П. Могила на власний кошт виряджав стипендіатів за кордон для закінчення ще й там студій, а повернувшись, вони ставали професорами колегії.



Дбав про розвиток Києво–Печерської лаврської друкарні. Сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Великі заслуги придбав собі П. Могила новими виданнями богослужебних книг: Требника, Тріоді Постної та інших. Зіпсовані старі церковнослов’янські тексти виправлені за грецькими оригіналами.

Видання книжок новою печерською друкарнею надзвичайно зростало: за 15 років (1616–1630 рр.) видано книжок більше, ніж до того вийшло в цілій Україні. Для цієї друкарні була закладена власна фабрика паперу. Книги з цієї друкарні розходилися по всіх слов’янських землях. Головним твором П. Могили, що на століття зберіг його ім’я в історії православної церкви, є «Православне ісповідання віри».

Помер митрополит П. Могила 31 грудня 1646 року (13 січня 1647 року). Його академія за гетьмана І. Мазепи була названа Могилянською. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, російські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іов Борецький.

Їй, Києво-Могилянській колегії, він залишив усе, що мав. Просив своїх наступників берегти Колегію як «єдину заставу», а грішне тіло своє поховати в монастирі Печерському.


На руїнах Успенського собору влітку 1982 року працювала експедиція Інституту археології, очолювана архітектором–археологом В. Варламовим. Дослідження шурфу №6 показало, що поховання повністю було зруйновано вибухом в 1941 році. Віднайдена плита з написом засвідчила, що тут знаходилося місце поховання Петра Могили. Завдяки епітафії було розшифровано рік народження митрополита Київського – це 1574-й, а не 1596-й, як вважалося раніше.

Встановлена дата народження додає П. Могилі 22 роки життя, а це значить, що київський період він розпочинав не молодою недосвідченою людиною, а вже маючи всі необхідні для цього дані. За плечима у молдовського воєводича залишилися довгі роки навчання в університетах Західної Європи, військова служба. Успенський собор відкрив таємницю, яку приховував майже три с половиною століття.

Петро Могила канонізований 1996 року.
Список літератури
Білодід, О. Загадка Петра Могили [Текст] / О. Білодід // Київ. старовина. – 1993. – № 3. – С. 56-69. [Встановлено точну дату народження – 1574 р.]

В обороні віри [Текст] : видання православного братства при катедрі Святого Володимира в Торонто. – Торонто, 1955. – С. 84-87.

Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. [Текст] : енцикл. вид. / упор. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. – К., 2001. – С. 370-374.

Костельнюк, М. Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили [Текст] / М. Костельнюк // Сучасна українська політика: політика і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 14. – С. 98-105.

Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : в 2 т. – К., 2002. – Т. 1 – С. 178-179.

Огородник, І. В. Українська філософія в іменах [Текст] : навч. посіб. / І. Огородник, М. Русин ; за ред. М. Тарасенка. – К., 1997. – С.189-190.

100 найвідоміших українців [Текст]. – М., К., 2001. – С. 97-104.

СВЯТИТЕЛЬ ДИМИТРІЙ (ТУПТАЛО), МИТРОПОЛИТ РОСТОВСЬКИЙ
На золоті скрижалі історії діяння Дмитра Туптала вписані повік. Син козацького сотника, вихованець Києво-Могилянської колегії, він став славою православної церкви і українського письменства. Свт. Димитрій Савич Туптало, більше відомий за своїм канонізаційним ім’ям як святитель Димитрій Ростовський, є останнім визначним українським церковним письменником тої величної доби в історії нашої Батьківщини, яку історики звичайно називають епохою визвольних війн та Руїною.

Ім'я його в хрещенні Данило, народивсь у грудні 1651 року, за одними даними — в м. Макарові на Київщині, а за іншими – у Києві. Його батько Сава був київським сотником і його вважали «честю і славою війська Запорозького». Сім’я Тупталів була дуже побожною. Три сестри Данила стали черницями і кожна з них свого часу була ігуменею Кирилівського монастиря, фундатором якого став їхній батько. У 1660 році родина переїздить до Києва, і два роки по тому батьки віддають Данила в науку до Києво-Могилянської колегії. У 17 років юнак приймає чернецтво під ім’ям Димитрія. В 1675 році архієпископом чернігівським Лазарем Барановичем був висвячений в ієромонахи Густинського монастиря поблизу Прилук.

Дороги Димитрія пролягали не тільки по Україні. Він був настоятелем багатьох монастирів, безліч разів переїжджав з місця на місце. Це поясняється тим, що в багатьох монастирях його хотіли бачити своїм настоятелем і мати в його особі доброго проповідника та наставника. Був ігуменом у Кирилівському, Петропавлівському Глухівському, Свято-Спаському Максаківському монастирях, після чого Іван Самойлович забрав його в козацьку столицю Батурин, настановивши ігуменом Батуринського монастиря.

У відношенні до біографії свт. Димитрія маємо унікальну можливість, недоступну у вивченні біографій абсолютної більшості святих – почути про його життя, так би мовити, «з власних вуст». Справа в тому, що свт. Димитрій серед численного літературного спадку залишив нам власноруч написану автобіографію – особистий щоденник – «Діаріуш». На жаль, ця автобіографія дуже лаконічна, причому, святий надавав її змісту абсолютної «безконфліктності», старанно обходячи всі гострі політичні процеси того часу.

Змалку святитель засвоїв симпатії до ультранаціонального крила українського чернецтва. Це зумовило і відмічене ним у «Діаріуші» набуття дияконства від київського митрополита Йосифа, не визнаного ні польським, ні московським урядом, проте, наголосимо, канонічним – висвяченим відповідно давнього українського церковного права константинопольським патріархом Мефодієм.

Димитрію довелося жити у складний для України період, в часи Руїни. Але в його серці не було місця розпачу і зневірі. Уже коли Димитрій став ієромонахом і проповідником у Чернігові, розкрився великий його хист – талант проповідника. Майбутній святитель їздив по містах і селах України зі своїми проповідями, які нікого не залишали байдужими.

У цей же період розкривається ще один хист Димитрія – талант письменника. У 1680 році у Чернігові вийшла книга «Руно орошене, Пречиста і преблагословенна діва Марія, або Чудеса образу пресвятої Богородиці, які були в монастирі Іллінському Чернігівському» – збірка оповідань, як свідчить сама назва, про чуда. У 80-90-х роках XVII ст. вона вийшла шістьма виданнями, передруковувалась і в 1702 році, отже, стала вельми популярною.

Наприкінці 1683 року Д. Туптало поселивсь у Києво-Печерській лаврі й почав працю свого життя — писання житій святих, відоме під назвою «Четьї-Мінеї» (тобто «Читання щомісяця»). Книгу писав церковно-слов’янською мовою, бо призначалася вона усім православним слов’янам. Але його проповіді, як канти і поезії, були написані тодішньою українською літературною мовою.

Над написанням цього унікального об’ємного твору святитель трудився 20 років, загальний обсяг видання – майже три тисячі сторінок. Але написання «Житія святих» супроводжувалось труднощами і проблемами. Українська православна церква з 1685 року вже була підпорядкована Московському патріархові. Лавра тоді не мала привілею на типографію. Та її керівництво, добре розуміючи необхідність виходу писання свт. Димитрія, вирішило здійснити цю роботу на свій страх і ризик. Перед тим текст було ретельно прочитано і розглянуто як печерськими книжниками під керівництвом Варлама Ясинського, так і митрополитом Гедеоном та Лазарем Барановичем.

Нововидрукований том «Четьї-Міней» на три книги (за місяцями): вересень, жовтень, листопад послали патріарху з вибаченням. Патріарх Московський Іоаким неприхильно ставився до Димитрія. Тому став вимагати, щоб у вже виданій праці (першу частину «Житія святих» видрукували у друкарні Києво-Печерського монастиря в 1689 році) знищили ряд сторінок і по-новому переробили деякі описи життя святих. Він також зажадав, щоб подальше друкування відбувалося тільки після попереднього затвердження. Димитрію у супроводі гетьмана Мазепи довелося навіть їхати до Москви залагоджувати справи. Після довгих переговорів з патріархом нарешті вдалося отримати від Іоакима благословення на продовження роботи.

У 1686 році Д. Туптало повернувся до Батурина, де пробув до 1692 року, згодом знову працював у Києві. У 1694 році прийняв ігуменство у мо­настирі Петра й Павла в Глухові, де прожив три роки, закінчив другу й почав третю книгу «Четьї-Міней». У 1695 році в Києві вийшов другий том «Четьї-Міней» — за грудень, січень та лютий.

Плідно працювалося Дмитру Тупталу на Глухівщині. Однією з найважливіших справ ігумена стало будівництво головного собору обителі на честь святих апостолів Петра і Павла. Воно здійснювалось протягом 1695-1697 рр. Іншим важливим напрямком діяльності свт. Димитрія у Петропавлівському монастирі була робота над третім томом «Четьї-Мінеї». Усамітнившись у Миколаївській пустині, що на окраїні Будищ (місцеві жителі і зараз називають це місце Скитком), святитель невтомно працював над головною працею свого життя.

Неподалік від Миколаївської пустині Димитрій викопав криницю. Пізніше під зрубом криниці звели каплицю, а поруч – обладнали купальню. На місці, де знаходилась келія Димитрія був установлений хрест. Від Скитка до криниці вела липова алея, яку посадив святитель. Однак усе це було зруйноване після революції і до наших днів збереглася лише одна криниця. У народі її називають Дмитріївською, і вода в ній вважається цілющою.



1700 року в Києві вийшов третій том «Четьї-Міней»: за березень, квітень і травень. Але тут постала загроза, що цю колосальну працю він може не завершити: його викликали до Москви й висвятили на митрополита тобольського та сибірського. Було це в 1701 році. Проте він захворів і не виїжджав до Сибіру, а після одужання в січні 1702 року був призначений митрополитом Ростовським і Ярославським.

До цього він встиг видати в Чернігові в 1700 році богословсько-моралістичний трактат «Апологію на втолєння печалі людині, яка є в біді, гонінні та озлобленні, коротко складена за порадою святого апостола Павла, який казав: «Утішайте один одного і творіть для ближнього».

Прибуттям в Ростов закінчився український період його життя. Ростовський період життя святителя займає біля восьми років з 58, які дав йому Господь. Найплідніші роки свт. Димитрія пройшли в Україні, в Києві: це й перші проповіді ієромонаха Димитрія, які зробили його кращим проповідником свого часу; це місіонерська діяльність Туптала в боротьбі з уніатством та католицтвом на західній частині України; це початок та більша частина всежиттєвої праці майбутнього святителя – його «Житія святих».

У час вступу на ростовський митрополичий престол Дмитро Туптало виступив з цікавою промовою, в якій, зокрема, сказав: «Прийшов до вас шляхом тим, яким колись приходив з Києва сюди святий отець наш Ісайя [йдеться про першого рос­товського єпископа з 1078 року по 1090-й, також українця, уродженця Київської землі], тутешній ростовський чудотворець. Той на це місто приніс благословення від благодаті, пролитої з виші на новий Афон, або, ліпше кажучи, на новий Єрусалим, – на Києво-Печерські гори. Тими-то святого Ісайї слідами і я, грішний, із Києва прийшов, кажу: хай буде на місці цім благословенство Боже, Богородичне, преподобних отців наших Антонія та Феодосія, та інших печерських чудотворців, які спочивають нетлінно, а весь усесвіт чудесами освітлюють».

Ця старовинна єпископська кафедра, яка за княжих часів входила до складу Київської митрополії і на якій одним з перших єпископів були українці, святі Леонтій та Ісайя. Тут, у Ростові, 9 лютого 1705 року він і завершив писати останню книгу житій святих, яка вийшла в Києві-таки в 1705 році (за червень, липень і серпень).

Загалом Д. Туптало прожив у Ростові всього вісім років без двох місяців, розгорнув чималу діяльність: заснував у Ростові школу й театр на київський зразок, адже його слова при вступі на митрополичий престол яскраво свідчать, що він свідомо ніс на цю землю духовне світло української землі, зокрема Києва, який бачив столицею християнства українського зразка, складав проповіді (деякі з них зібрано в книзі «Алфавіт духовний» — Київ, 1710 рік), повчання, писав богословські твори, «Денні записки» тощо.

Помер у Ростові 28 жовтня (за ст. ст.) 1709 року. Нетлінні мощі святителя Димитрія віднайдені 21 вересня 1752 року. Мощі святого знаходяться і понині у Ростовському Спасо-Яковлевському монастирі. 9 квітня 1757 рокупричислений до лику святих. З того часу велика кількість богомольців приїжджає до Ростова з усіх усюд, щоб поклонитися мощам великого святителя.

Найчастіше ми згадуємо Дмитра Туптала як автора чотиритомних «Четьїх-Міней». Понад 20 років життя ввібрали вони і стали явищем в літературі духовній і світській. Про «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала у восьмитомній «Історії української літератури» сказано: «Художньою силою і виразністю стилю вони конкурують з найкращими творами світської белетристики». Того часу виконати таку роботу і на такому рівні не міг би ніхто ні в Україні, ні в Росії.

«Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала неодноразово перевидавалися аж до ХХ століття включно. Книга була об’єктом уважного вивчення зі сторони українських і російських вчених. Одне з досліджень належить уродженцю Есмані (тепер Червоне) Глухівського повіту історику Миколі Василенку. Вплив Дмитра Туптала на розвиток української і російської літератур не підлягає сумніву.

Парадоксально, але факт: донести до українського читача книжку православного ієрарха взялося тепер львівське видавництво «Свічадо», відоме випуском… католицької духовної літератури. Це підтверджує факт усвідомлення цінності цієї пам'ятки духовної літератури. Переклав «Житія святих» сучасною українською мовою визначний письменник і невтомний популяризатор барокової літератури Валерій Шевчук.

Ми довго уникали вшанування пам’яті діячів, своїм життям пов’язаних з церквою. У 2007 році в м. Макарові, на батьківщині святого, урочисто відкрито пам’ятник свт. Димитрію Ростовському.

На Сумщині біля с. Будищі освячено криницю свт. Д. Ростовського. Освячено престол храму на честь свт. Димитрія Ростовського у Глухівському педагогічному університеті ім. О. Довженка. На виставці «Побачити автограф Святителя» в Сумському обласному краєзнавчому музеї експонувались унікальні взірці книжкового мистецтва XVII-XVIII ст., серед яких – Євангеліє напрестольне з Глухівського Петропавлівського монастиря з рукописним автографом ігумена Димитрія Ростовського.

Настав час ще щось зробити. Можливо на тім місці, де він творив, можна було б якщо не відновити самітницьку келію, то побудувати альтанку, де б перехожий міг посидіти і поміркувати над плинністю днів і невмирущістю душі людської.
Список літератури
Андрусяк, І. 300 літ «Четьїв-Мінеїв» [Текст] : перед «Кобзарем» українці найдужче любили книгу Дмитра Туптала / І. Андрусяк // Народне слово. – 2005. – № 47 (груд.). – С. 11.

Букет, Є. Духовне сяйво Димитрія Ростовського [Текст] : [у м. Макарові урочисто відкрито пам’ятник свт. Димитрію Ростовському (Данилові Савичу Тупталу] / Є. Букет // Слово Просвіти. – 2007. – № 52 (27-31 груд.). – С. 6.

Вертіль, О. «Побачити автограф Святителя» [Текст] : [виставка в Сумському краєзн. музеї] // Урядовий кур’єр. – 2009. – 12 вер. – С. 8.

Гадайчук, О. Ревний захисник православ’я: 2 жовтня – обрітення мощей св. Димитрія, митрополита Ростовського [Текст] / О. Гадайчук // Церковна газета. – 2006. – № 22 (жовт.). – С. 13.

Гурець, М. П. Димитрій Ростовський як науковець [Текст] / М. П. Гурець, В. В. Заїка // Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 1. – Суми, 2004. – С. 86-88.

Гурець, М. П. Нове прочитання духовної спадщини Димитрія Ростовського [Текст] / М. П. Гурець, В. В. Заїка // Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 2. – Суми, 2005. – С. 76-80.

Дмитро Туптало та його літературна праця, передусім драми [Текст] // Воскресіння мертвих. Українська барокова драма : антологія / уклад., перекл. статті, прим. В. О. Шевчука. – К., 2007. – С. 206-219.

Жиленко, І. В. Автобіографія свт. Димитрія Савича (Туптала) [Текст] // Могилянські читання 2007 р. : зб. наук. пр. : Музейники XX століття – дослідники української сакральної культури / Нац. Києво-Печер. іст.-культ. заповідник ; ред. рада : В. М. Колпакова (відпов. ред.) та ін. – К., 2008. – С. 19-30.

Життя і діяльність Данила Туптала пов’язані з Сіверщиною [Текст] // Гурець М. П. Літературно-мистецьке краєзнавство у курсі зарубіжної літератури. – Глухів, 2006. – С. 5-10.

Заїка, О. Я. «Ти наша зоря, що від Києва засяяла» [Текст] : [Про муз. спадщину Д. Туптала] // Збереження історико–культурних надбань Сіверщини : матеріали четвертої наук.-практ. конф. (21-22 квіт. 2005 р.). – Глухів, 2005. – С. 152-160.

Іваницька, Г. Любов понад усе: таким був життєвий девіз Данила Туптала, або Дмитрія Ростовського, або святителя Димитрія [Текст] / Г. Іваницька // Президентський вісник. – 2001. – № 48 (30 лист.). – С. 21.

Кебець, Ю. Великому святителю Димитрію Ростовському присвячено [Текст] : [міжнар. наук.-практ. конф.] / Ю. Кебець // Глухівщина. – 2007. – 10 жовт. – С. 1.

Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. [Текст] : енцикл. вид. / упор. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. – К., 2001. – С. 545-548.

Коваленко, О. Димитровская криница [Текст] : [Біля с. Будищі освячено криницю свт. Д. Ростовського] // Панорама Север. – 2007. – 14-21 нояб. – С. А5.

Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002. – Т. 1. – С. 646-647.

Петров, Г. Криниця серед руїн [Текст] / Г. Петров // Панорама Сумщини. – 1992. – 16 січ. – С. 3.

Петров, Г. Російське місто з ім’ям святого з України [Текст] / Г. Петров // Панорама Сумщини. – 1992. – 6 лют. – С. 2.

Петров, Г. У монастирі неподалік Глухова [Текст] / Г. Петров // Панорама Сумщини. – 1990. – 15 лист. – С. 3.

Провідники духовності в Україні [Текст] : довідник / за заг. ред. І. Ф. Кураса. – К., 2003. – С. 153-154.

Ткаченко, В. Данило Туптало і Глухівщина [Текст] / В. Ткаченко // Глухівщина. – 2001. – 8 груд. – С. 4.

Тупик, С. В. Дмитрій Ростовський – ігумен Глухівського Петропавлівського монастиря [Текст] // Матеріали сьомої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції СумДПУ ім. А. Макаренка (22-23 лист. 2007 р.). – Суми, 2007. – С. 114-118.

Туптало Данило (Ростовський Димитрій) (28.Х.1651–28.Х.1709) [Текст] // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн.  – К., 2005. – Кн. 1. X-XIX ст. – С. 149-154.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховні світочі людства
Духовні світочі людства : бібліогр покажч. – Вип. 2 / [уклад. Н. Гуцул, О. Островий; ред. В. Кучерява, М. Стельмах, C. Чачко]; дз...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconУправління культури І туризму Сумської обласної держадміністрації Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Н. К. Крупської
...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід icon1. Літературний диктант «Твори княжої Руси-України»
Українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької та києво-могилянської академій у розвитку української...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховна музика. Меса. Хорал
Й. Баха та з вітчизняними композиторами, що писали духовні твори, зокрема з Дмитром Бортнянським
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига V, том. Ьххіх. Ів. Криплкевич. Львівська
Намісництво. Яцько Гдишицький. Макарій Тучапсыгай. Відновленне епіскопства. Владича діяльність Тучапського. Огляд життя львівськоі...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconСферах 20 Жовтня 2016 року, м. Київ київ-2016 матеріали наукової конференції
Матеріали наукової конференції геостратегічні пріоритети україни в політичній, економічній, правовій та інформаційній сферах
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКонцепція та програми викладання історії України в школі (проект)
Матеріали IV та V робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconШляхом кооперативного
Електронний ресурс] : матеріали всеукраїнського науково-практичного семінару, 3 березня 2011 р. / Напн україни, Держ наук пед б-ка...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка