Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід



Сторінка3/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.68 Mb.
1   2   3   4   5

ВЕЛИКИЙ СТАРЕЦЬ ПАЇСІЙ ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ
Паїсій Величковський (світське ім’я – Петро Іванович, 02.12.1722-15.11.1794) – правнук Івана Величковського, українського поета і драматурга XVII ст.

Народився в Полтаві у родині священика – настоятеля Успенського собору. Початкову освіту здобув у соборній школі (1729—1734), ще в дитинстві захопив­шись святоотчою літературою. 1734 року вступив до молодшого відділення Києво–Могилянської Академії. Дедалі більше відчуваючи по­тяг до чернечого життя, зростанню якого особливо сприяло спілкування із ченцем Пахомієм, що став для нього першим духовним наставником, бли­зько 1740 року залишає академію й стає послушником Любецького монасти­ря.

На 19-му році життя постригся у монахи під іменем Платона у Медведовському монастирі, після його закриття оселя­ється у Києво-Печерській лаврі. Працює гравером у майстернях і друкарні. Прагнучи тиші й усамітнення, виру­шає у мандри (1743), знайшовши на кілька років притулок і духовне керів­ництво в монастирях і скитах Молдови. Влітку 1746 року оселяється на Афоні, де жив майже 17 років. Після чотирьох років цілковитого уса­мітнення й аскези приймає чернечий постриг в мантію (другий ступінь чернецтва) з іменем Паїсія; 1758 року рукопокладений у священики. Заснував там скит св. Іллі-пророка. Цей скит був під протекцією Коша Запорозької Січі. 1764 року разом зі своєю братією переїхав до Молдови в Драгомирнський монастир, там прийняв схиму (найвищий ступінь чернецтва) теж з ім’ям Паїсій.

1779 року перейшов до Нямецького монастиря (тепер це територія Румунії). З 1790 року і до кінця життя був архімандритом цього монастиря. Згуртував там освічених людей, які займалися перекладом і переписуванням візантійських філософських творів. Організував друкарню. За його ініціативи при монастирях було створено спеціальні школи для підготовки перекладачів церковнослужебної і богословської літератури молдовською мовою. Видав 1773 року в Яссах слов’янську граматику, а 1776 – «Методичні поради по людських хворобах» молдовською мовою.

Завдяки діяльності прп. Паїсія Нямецький монастир став визначним просвітницьким і духовним осередком православних народів дунайського регіону.

Паїсій Величковський – один із найвідоміших містиків XVIII ст.

Перу прп. Паїсія належить низка перекладів творів отців церкви старослов'янською мовою. Серед них слід особливо відзна­чити "Філокалію" — багатотомне ви­дання, в якому зібрано твори 38 письменників християнського Сходу з III по XV ст. "Філокалія" була видана 1782 року грецькою мовою у Венеції афонським ченцем Никодимом і єпис­копом Макарієм з Корінту. Здійснений Паїсієм Величковським переклад цього твору церковносло­в'янською мовою видано у Москві 1793 року під назвою "Добротолюбіє".

Вчення прп. Паїсія знайшло своїх послідовників у Росії, зокрема серед старців Оптиної пустині, до яких приїздили М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. Творчість старця справила великий вплив на Ф. Достоєвського. Згадку про Паїсія Величковського як «великого подвижника» знаходимо у «Братах Карамазових», певні відгуки його філософії – у «Бісах» та «Підлітку». Образ П. Величковського виведено в історичному романі Й. Друце «Біла Церква».

Чільною в діяльності прп. Паїсія була ідея становлення старецтва у східно-слов’янському чернецтві. Серед необхідних якостей і чеснот старця (духовного отця, авви) особливо відзначається духов­ний розум. Його учні по­винні сприймати повчання старця як голос Божий і здійснювати їх на своє­му духовному шляху, що починаєть­ся з очищення від усіх пристрастей че­рез віру, любов, піст, стриманість, пи­льність, сумирність, мовчання, безко­рисливість, правдиве рішення та ро­зумну молитву. Вбачаючи в останній необхідне підґрунтя й умову правиль­ного духовного життя, Паїсій Величковський наполегли­во стверджував її у своєму чернечому братстві.

Розрізняючи в духовному сходженні два щаблі – діяння і бачен­ня, старець виокремлював, відповідно, два види розумної молитви – діяльну (для початківців) і умоглядну (для тих, хто набув високого рівня духовності й здат­ність до духовного бачення), вбача­ючи у першій початок духовного сход­ження, а в другій – його завершення. Істинне духовне ба­чення розумів як відкриття розуму вна­слідок попереднього подвигу діяння, очищення людської душі й серця від скверни душевних і тілесних пристра­стей перед невимовними й неосяжни­ми Божественними таїнами. На рівень такого бачення можна під­нестися тільки з Божої волі і з допо­могою його благодаті.

Помер прп. Паїсій у сані архімандрита (1790), по­хований у головній церкві Нямецького мо­настиря. Паїсій Величковський завжди підкреслював своє українське коріння, а на його могилі викарбовано слова: «Тут спочиває архімандрит старець Паїсій, малоросіянин».

Канонізований як преподобний у 1988 році.

Список літератури

Енциклопедія історії України [Текст]. – К., 2003. – Т. 1. – С. 473.

Енциклопедія українознавства [Текст]. – Львів, 1993. – Т. 1. –  С. 226–227.

Києво–Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. [Текст] : енцикл. вид. / упор. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. – К., 2001. – С. 107-109.

Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002. – Т.1. – С. 300–301.

Українська літературна енциклопедія [Текст]. – К., 1988. – Т. 1. – С. 285.

Філософська думка в Україні [Текст] : біобібліогр. словник. – К., 2002. – С. 28-29.




СВЯТИТЕЛЬ ІОАСАФ (ГОРЛЕНКО), МИТРОПОЛИТ БЄЛГОРОДСЬКИЙ
Життя та діяння великого українського богоугодника, випускника Києво-Могилянської академії Іоасафа Бєлгородського, внука гетьмана Данила Апостола, вже є надбанням історії української Православної Церкви. Проте з'ясування фактів життя святого досі цікаве для багатьох. В матеріалі дається аналіз хронології життя не тільки зі щоденників Іоасафа, а й на основі даних Лубенського архіву.
У XVII ст. прадід Іоасафа Бєлгородського Лазар Горленко поселився в місті Прилуках. Він був полковником, син його Дмитро також служив полковником того самого полку. Вони залишили після себе багато сіл, які були подаровані їм за добру службу. Батько святителя Іоасафа – Андрій Дмитрович, був господарем всіх тих багатств. Одружений на Марії, доньці гетьмана і кавалера Данила Апостола. І від них прийшов на світ святитель Христовий Іоасаф.

Народився 8 вересня 1705 року, названий Іоакимом. Дитячі роки минули в Прилуках, Замісті, Лапинцях, Густині. На 8-му році відправлений батьками до Києва для вивчення словесних наук. На 11-му році свого життя виявив бажання податися в чернецтво, яке було втілене в життя в 16-річному віці. Тільки у віці 18-ти років про своє чернече життя Іоаким відкрив правду своїм батькам. Батьки були проти цього, бо ніхто з їхнього роду ніколи не були монахами. Не одержавши дозволу від батьків, Іоаким, не закінчивши навчання, повернувся до Києва. Поступив до Київського Межигірського монастиря, в якому перебував цілий рік під спокутою, яку повинен пройти кожний бажаючий бути монахом для випробування, чи справді за щирим бажанням хоче нести чернечі подвиги.

Це тривало цілий рік, по закінченню якого цей подвижник був пострижений в ченці з ім'ям Іларіон. Проживши у Печерському монастирі два роки, Іларіон був покликаний до Київського братського монастиря, де відрікся від усіх мирських справ. Пострижений від ігумена цього монастиря і ректора Київської академії Іларіона Левицького був переіменований Іоасафом. Викладав в Київській академії спочатку вчителем, потім був екзаменатором.

1737 року Іоасаф стає ігуменом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря. Приїхавши до монастиря, він дізнався, що ще в 1728 році впала соборна церква. Монастирські споруди були знищені пожежею, для підняття монастиря з руїн потрібно було багато коштів. У цій благородній справі допоміг генерал, принц Гессен-Гамбурський, який стояв зі своїми військами в Лубнах.

Часті хвороби підточували здоров'я святителя, причиною хвороб були пости, яких він суворо дотримувався. Тривалий час він не їв вареного. Незадовго перед своєю смертю Іоасаф казав своїй рідній сестрі, дружині полковника Квітки: «Сестричко, велика строгість мого життя не дає віку дожити».

Будучи хворою людиною, Іоасаф поїхав до Москви і Петербурга для збору милості на Успенську церкву, що якраз будувалася. У Петербурзі він звернувся до імператриці Єлизавети Петрівни. В той же час за милістю приїхав ігумен Миколаївського монастиря. Імператриця пожалувала йому тисячу карбованців. Коли Іоасаф попросив милості на свій монастир, то царські люди сказали Єлизаветі Петрівні, що тисяча карбованців уже віддана на Миколаївський монастир. Тоді імператриця сказала: якщо на монастир Миколи Угодника видано тисячу, то на Спасов видати дві тисячі гривень. Проживши у Петербурзі і Москві понад півтора року, 16 серпня 1744 pоку Іоасаф повернувся у свій монастир.

Через два місяці прибув до Києва. Саме в той час там була імператриця Єлизавета Петрівна, яка просила митрополита Рафаїла призначити ігумена Іоасафа архімандритом. 14 вересня 1744 року сталася ця подія. Повернувшись до Мгарського монастиря, Іоасаф провів підготовчі роботи для ремонту монастиря. Але 4 листопада 1744 pоку по указу Святійшого Синоду було сказано йому приїхати до Москви. 24 грудня 1745 року Іоасафа призначено ігуменом Свято-Троїцької Сергієвої лаври (Лубенський Мгарський монастир залишався під його керівництвом).

1748 року очолив Бєлгородську єпархію. У Петербурзі, в соборній Петропавлівській церкві в присутності царя і цариці, Іоасаф рукоположений в єпископи на 43 році від народження свого і на 23 році від вступу в чернецтво.

Прибув святитель Іоасаф у свою єпархію 6 серпня 1748 року і провів у кафедральному соборі літургію. З першого дня, будучи єпископом, до самої смерті святитель Іоасаф прагнув підняти авторитет своєї єпархії. В той час священиками ставали випадкові люди, які, не маючи уявлення про своє призначення, були людьми грубими, безграмотними, не думали про спасіння душ, вели життя не богоугодне. Багато сил та здоров'я поклав святитель Іоасаф, щоб очиститись від таких гope-священиків.

Був великим ревнителем церкви, захищав і оберігав слово Христове. Одного разу святитель Іоасаф зупинився на ніч в одного приходського священника. Йому не хотілося спати, і тому він перечитував різні папери, які знаходилися в кімнаті. На полиці між горшками знайшов папір, в якому знаходились Божественні Тайни (причастя) для хворих, які мали б зберігатися в церкві. Поклавши ці папери на стіл, святитель всю ніч до самої заутрені провів у молитві. На ранок з'явився священник: хоч як той виправдовувався, хоч як просив про помилування, але незважаючи ні на що, був позбавлений сану.

Одного разу святитель Іоасаф зупинився на ніч у полі. Уві сні побачив невелику церкву, на погості якої росло крислате й зелене дерево. До дерева підійшов дід і почав рубати його. Святитель звернувся до діда: "Не рубай дерево". На що той відповів: "Дерево, яке не приносить плодів добра, кидається у вогонь". Прокинувшись, святитель запитав людей: "Де недалеко є церква?" Така церква знаходилась за три версти, як сказали селяни. Іоасаф поїхав до тієї церкви. Вона була такою, як уві сні. Зайшов у середину, де побачив п'яного диякона. Після приїзду святителя той диякон більше не читав у церкві.

Святитель Іоасаф, знаний прихильник Божої Матері, особисто знайшов і прославив одну з чудотворних ікон Слобожанщини, котра пізніше отримала назву «Казанська-Піщанська». В одному з «Троїцьких листків» кінця XIX ст. був описаний такий випадок із життя Іоасафа Бєлгородського. Одного разу перед виїздом для огляду єпархії святителю приснився сон: при вході в церкву він побачив ікону Богоматері, яка лежала на купі гною і почув голос: «Дивись, що зробили з ликом моїм служителі цього храму. Образ мій призначений для країни цієї джерелом благодаті, а вони кинули його у гній». Святитель став ретельно проводити інспекцію церков. Яким було його здивування, коли, зайшовши у притвор Воскресенської церкви в м. Ізюм, він побачив ікону Богоматері, яка використовувалась як перегородка, за якою зсипали церковне вугілля.

Тоді свт. Іоасаф впав на коліна перед іконою і вголос вимовив: «Царице Небесно! Прости твоїх недостойних служителів, не відають, що творять!».

Віднайдення чудотворної ікони Божої Матері саме цим архіпастирем, безумовно, є знамення Божої милості. Віднині ця подія назавжди пов’язана із спогадами про особу св. Іоасафа. Кожен, хто прийшов поклонитися Піщанській чудотворній іконі Божої Матері, згадує і про Іоасафа (Горленка). Ця висока «небесна нагорода» була отримана ним в кінці його подвижницького життя.

Не менш показовим є епізод його життя, пов’язаний з іншою чудотворною іконою Слобожанщини – Охтирською іконою Божої Матері. Нагадаємо, що вона була знайдена в 1739 році священником Даніїлом Полянським, на долю якого потім випало багато випробувань. 22 червня 1751 року указом Св. Синоду ікона була визнана чудотворною і шанованою в загальному масштабі.

Встановлено, що свт. Іоасаф надсилав рапорти «про чудеса від Охтирської ікони Божої Матері». Ці рапорти були надруковані в «Описании документов и дел Св. Синода» (1752 року). Це – незаперечне свідоцтво його участі у прославленні дивного чудотворного образу Божої Матері. В книзі «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» згадується про те, що «закладка Ахтырского храма была совершена 25 апреля 1753 года Св. Иоасафом». Та інші дослідження показали, що це ствердження невірне. Святитель особисто не брав участі в закладці храму, але за його благословенням це здійснив настоятель Охтирського Свято-Троїцького монастиря архімандрит Іоанн (Солунський). Таким чином, вияснилось, що свт. Іоасаф був причетний до цієї події.

Святитель поважав істину і захищав її від сильних. Прикладом може бути генерал Пассен, що перебував під вартою в Бєлгороді. Святитель Іоасаф не виявив зацікавлення причинами його арешту, натомість подавав арештантові страви зі свого столу. Бєлгородський губернатор був противником подібних акцій і висловлював своє невдоволення підтримкою державного ворога. Тоді святитель сказав губернатору, що якби той був під арештом, він теж носив би йому страву. Губернатор був здивований такими словами святителя.

В останній рік свого життя Іоасаф вирішив приїхати до своїх батьків у м. Прилуки. Перед своїм від'їздом він дав вказівку прибудувати кам'яний склеп з правого боку кафедрального собору для усопших архієреїв. Батько Іоасафа – Андрій Дмитрович – проводив у той час своє життя на самоті, побудував у лісі невеликий будинок, залишив суєту мирського життя і жив богоугодно. Приїжджав у Прилуки тільки на великі свята. Знаючи про приїзд єпископа Бєлгородського Іоасафа, він повернувся додому, щоб зустріти сина. Коли під'їхала карета з єпископом до батьківської домівки, його зустрічала вся родина. Андрій Дмитрович хотів віддати йому почесті як святителю Божому і разом з тим як батько — синові. При виході Іоасафа з карети, він удавано випустив свою ковіньку на землю, щоб уклонитись до землі синові, ніби піднімає її. Але Іоасаф розгадав батьків намір і сам у сльозах кинувся до його ніг і поспішив підняти батька з землі...

Після від'їзду з Прилук святитель Іоасаф заїхав до Лубенської обителі, відслужив літургію в новій Преображенській церкві, уклонився святим мощам Константинопольського патріарха Афанасія і через кілька днів взяв напрямок до своєї єпархії. Прибувши в село Гайворонів в останні числа вересня, захворів. Хвороба тривала протягом двох місяців і 10 грудня 1754 року помер великий Божий ревнитель і подвижник.

Після своєї смерті святитель Іоасаф залишив тільки 80 копійок. Зате він нам залишив величезний скарб – приклад того, як любити Бога, як дотримуватись заповідей Божих, як жити по-християнському, як любити одне одного.

Перший раз нетлінні мощі свт. Іоасафа були віднайдені в 1911 році. У 20-ті роки радянська влада розкрила мощі, щоб довести, що Бога немає і що святі зовсім не святі, і нетлінність їхніх мощей – міф. Рака з тілом була виставлена в експозиції музею релігії та атеїзму, який знаходився в Казанському соборі м. Ленінграда. Але – мощі дійсно виявились нетлінними! У 1970 році, коли в місті з’явились випадки захворювання на холеру, комендант музею наказала закопати мощі у підвалі прямо в землю, бо вона боялась санітарної інспекції. Робочі не наважились закопати мощі в землю, а, загорнувши їх у тканину, закопали в шлакову засипку на горищі – в такому місці, де ніхто не ходить. І тайну зберігали 20 років.

28 лютого 1991 року були вдруге віднайдені мощі свт. Іоасафа. Відтепер вони знаходяться в Преображенському соборі в м. Бєлгороді.

Список літератури
Куриленко, М. I. Іоасаф Бєлгородський [Текст] // Наукові записки. Том 18 : Ювіл. вип., присвяч. 385-річчю КМА Нац. Ун-т «Києво-Могилянська академія». – К., 2000. – С. 66-70.

Ахтырская святыня в жизни святителя Иоасафа Белгородского [Текст] // Православна Сумщина. – 2002. – № 2. – С. 15.

Святитель Иоасаф, епископ Белгородский [Текст] // Мгарский колокол. – 2007. – № 12. – С. 12-15.


СВЯТИТЕЛЬ ІОАНН (МАКСИМОВИЧ), АРХІЄПИСКОП

ШАНХАЙСЬКИЙ І САН-ФРАНЦИСЬКИЙ

24 червня 2008 року відбувся Архієрейський Собор, присвячений 1020-літтю прийняття на Русі християнства. До лику Святих причислений Святитель Шанхайський і Сан-Франциський Іоанн. Давайте зупинимося на долі цієї видатної людини докладніше. Святитель Іоанн був нашим сучасником.



Народився майбутній святий 4 червня 1896 року в маєтку батьків, селі Адамівка Харківської губернії. Він належав до українського дворянського роду, серед представників якого вже був свт. Іоанн (Максимович), митрополит Тобольський, аскетичний письменник, один із просвітителів Сибіру, канонізований в 1916 році. До цього роду належав і знаменитий етнограф і філолог, перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович – збирач українських пісень, захисник єдності Русі.

При святому хрещенні був названий Михайлом на честь Архістратига Михаїла Архангела. З дитинства вирізнявся благочестям: віддавав перевагу читанню житій святих, мріяв жити, як вони – в ладу з душею і з Господом. Праведне життя дитини так вразило його французьку гувернантку-католичку, що вона прийняла православ'я.

Батьки дали Михайлу хорошу освіту. Спочатку він вчився в Полтавському кадетському корпусі. Заради благочестя повністю нехтував світськими умовностями. Так, одного разу кадет Максимович мало не отримав покарання за те, що під час проходу урочистим маршем в день Полтавської баталії порушив стрій… щоб перехреститися на кафедральний собор…

У 1918-му році закінчив юридичний факультет Харківського університету. В роки громадянської війни родина Максимовичів виїхала до Югославії. У 1923 році закінчив богословський факультет Бєлградського університету свт. Сави. Там і вирішив стати ченцем. У 1926 році в сербському Мілковському монастирі Михайло Максимович був пострижений в ченці митрополитом Антонієм (Храповицьким), прийнявши ім'я Іоанн на честь свого святого предка святителя Іоанна (Максимовича) Тобольського.

О. Іоанн постійно молився, строго постував, щодня служив Божественну літургію і причащався. З дня чернечого постригу ніколи не лягав, спав по чотири години, сидячи в кріслі. Отець Іоанн був рідкісним молитвеником. Він так занурювався в тексти молитов, неначе просто розмовляв з Господом, Пресвятою Богородицею, Ангелами і Святими.

У 1934 році ієромонах Іоанн був возведений в сан єпископа, після чого відбув до Шанхаю. З приходом комуністів до влади в Китаї росіяни знову вимушені були тікати, більшість – через Філіппіни. У 1949 році на філіппінському острові Тубабао в таборі Міжнародної організації біженців проживало приблизно п'ять тисяч росіян з Китаю. Острів знаходився на шляху сезонних тайфунів, що постійно обрушуються на побережжя Тихого океану. Проте протягом всіх 27 місяців існування табору острову тільки раз загрожував тайфун, але і тоді він змінив курс і обійшов Тубабао стороною. Коли один росіянин в розмові з філіппінцями згадав про свій страх перед тайфунами, ті сказали, що причин для неспокою немає, оскільки «ваша свята людина благословляє ваш табір щоночі зі всіх чотирьох сторін». Коли ж табір був евакуйований, на острів обрушився страшний тайфун і повністю знищив всі будови.

Молодий владика любив відвідувати хворих і робив це щоденно. Якщо стан хворого ставав критичним, владика приходив до нього в будь-яку годину дня або ночі і довго молився біля його ліжка. Відомі численні випадки зцілення безнадійно хворих по молитвах святителя Іоанна. Одного разу він прийшов в російське відділення шпиталю міста Гюан на Філіппінах. Єпископ Іоанн почув страшні крики. Кричала безнадійно хвора жінка. Підійшовши до стражденної, святитель поклав їй на голову хрест і почав молитися. Потім він сповідав її і причастив... Через деякий час владика знову приїхав у шпиталь. До нього назустріч вибігла жінка. Дякувала, плакала, цілувала руки... І який же був подив у супутників єпископа Іоанна, коли вони в ній впізнали ту саму «безнадійно хвору», за яку владика молився.

Святитель Іоанн завжди одягався дуже скромно. Навіть бідно. У Парижі, в Сієтлі, у Вашингтоні він ходив без взуття, босоніж. Але ні в кому іншому люди не мали могутнішого надійного захисника, як в босому владиці Іоанні. Святитель робив неможливе. Він сам їздив до Вашингтона, щоб домовитися про переселення знедолених російських людей до Америки. По його молитвах здійснилося диво! До американських законів були внесені поправки, і велика частина біженців – близько трьох тисяч чоловік перебралися з Філіппінського табору в США, останні – до Австралії. Слава владики розповсюджувалася не тільки серед православного населення. Так, в одній з церков Парижа місцевий католицький священик намагався надихнути молодь наступними словами: «Ви вимагаєте доказів, ви говорите, що зараз немає ні чудес, ні святих. Навіщо ж мені давати вам теоретичні докази, коли сьогодні по вулицях Парижа ходить святий Іоанн Босий».

Владику знали і високо шанували у всьому світі. У Парижі диспетчер залізничної станції затримував відправлення поїзда до прибуття «російського Архієпископа». У всіх європейських лікарнях знали про єпископа, який міг молитися за вмираючого всю ніч. Його звали до одру важко хворого – будь він католик, протестант, православний або хто інший – тому що, коли святитель Іоанн молився, Бог був милостивий.

У паризькому госпіталі лежала хвора Олександра і єпископові сказали про неї. Він передав записку, що приїде і причастить її. Лежачи в загальній палаті, де було приблизно 40-50 чоловік, вона відчувала незручність перед французькими пані, що її відвідає православний єпископ, одягнений в неймовірно поношений одяг і до того ж босий. Коли він причастив її, француженка на найближчому ліжку сказала: «Яка ви щаслива, що маєте такого духівника. Моя сестра живе у Версалі, і коли її діти захворюють, вона виганяє їх на вулицю, по якій зазвичай ходить єпископ Іоанн, і просить його благословити їх. Після отримання благословення діти негайно одужують. Ми звемо його святим».

Діти, не дивлячись на строгість владики, були йому абсолютно віддані. Існує багато зворушливих історій про те, як блаженний незбагненним чином знав, де може бути хвора дитина, і у будь-який час дня і ночі приходив утішити її і зцілити. Отримуючи одкровення від Бога, він багатьох рятував від біди, що насувалася.

Владика Іоанн передбачав свою кончину. Він почив 2 липня 1966 року під час архіпастирского візиту в м. Сієтлі з чудотворною іконою Божої Матері Курсько-Корінної, у віці 71 року.

Пам’ять святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського святкується 2 липня.
Список літератури

Григорьева, Е. Иоанн Босой [Текст] / Е. Григорьева // Работница. – 2008. – № 8. – С. 42-43.

Холмогорок, Е. Святитель Иоанн Шанхайський и Сан-Францисский чудотворец [Текст] : память – 19 июня / 2июля / Е. Холмогорок // Мгарский колокол. – 2009. – № 7. – С. 4-9.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховні світочі людства
Духовні світочі людства : бібліогр покажч. – Вип. 2 / [уклад. Н. Гуцул, О. Островий; ред. В. Кучерява, М. Стельмах, C. Чачко]; дз...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconУправління культури І туризму Сумської обласної держадміністрації Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Н. К. Крупської
...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід icon1. Літературний диктант «Твори княжої Руси-України»
Українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької та києво-могилянської академій у розвитку української...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховна музика. Меса. Хорал
Й. Баха та з вітчизняними композиторами, що писали духовні твори, зокрема з Дмитром Бортнянським
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига V, том. Ьххіх. Ів. Криплкевич. Львівська
Намісництво. Яцько Гдишицький. Макарій Тучапсыгай. Відновленне епіскопства. Владича діяльність Тучапського. Огляд життя львівськоі...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconСферах 20 Жовтня 2016 року, м. Київ київ-2016 матеріали наукової конференції
Матеріали наукової конференції геостратегічні пріоритети україни в політичній, економічній, правовій та інформаційній сферах
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКонцепція та програми викладання історії України в школі (проект)
Матеріали IV та V робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconШляхом кооперативного
Електронний ресурс] : матеріали всеукраїнського науково-практичного семінару, 3 березня 2011 р. / Напн україни, Держ наук пед б-ка...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка