Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід



Сторінка4/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.68 Mb.
1   2   3   4   5

СВЯТИТЕЛЬ ЛУКА КРИМСЬКИЙ – ХІРУРГ ЗІ СВІТОВИМ ІМ’ЯМ,

НАШ СУЧАСНИК

11 червня – день пам’яті святителя Луки (Войно-Ясенецького), архіпастиря, хірурга зі світовим ім’ям, нашого сучасника, який причислений до лику святих.

У багатодітній сім'ї провізора міста Керчі Фелікса Войно-Ясенецького квітневого дня 1877 року народився хлопчик Валентин, яко­му судилося стати видатним діячем православної церкви і відомим ученим-хірургом. Долею було визначено так, що доктор медичних наук Валентин Феліксович Войно-Ясенецький вирішив стати свя­щеником і, незважаючи на гоніння більшовицького режиму, пе­реживши страхіття сталінських в'язниць, не відступився від Бога і завершив свій земний шлях архієпископом Сімферопольським і Кримським під іменем Луки.

Серед своїх ровесників Валентин ще з малих літ вирізнявся кмітливістю, жадобою до знань. Після навчання в Кишинівській, а згодом у Київській гімназіях, юнак вступив на юридичний фа­культет Київського університету св. Володимира. Столиця Давньої Руси-України вразила його красою храмів. Валентин, володіючи талантом художника, відвідував київські церкви, малював з нату­ри. Шукаючи свого покликання, на якийсь час їде до Німеччини, де навчається малярству у приватній школі. Після повернення з Мюн­хена у нього вперше виявилася релігійність, що знайшла втілен­ня в художніх вправах. В. Ф. Войно-Ясенецький згадував у своїх «Спогадах»: «Я кожного дня, а інколи й двічі на день, їздив до Киє­во-Печерської лаври, часто бував у київських храмах і вдома зама­льовував побачене в лаврі і храмах».

Однак вивчення права і захоплення малярством не стали визна­чальними при виборі професії. Юнак вирішує стати лікарем, щоб допомагати людям позбутися тілесної немочі.

1903 року по закінченні медичного факультету Київського універ­ситету юнак розпочинає шлях лікаря-практика. Наступного року з власної ініціативи їде на російсько-японську війну. У Читі мо­лодий завідувач хірургічним відділенням зустрічає сестру милосердя красуню Ганну Василівну Ланську, якій судилося стати йо­го дружиною. Та ще перед цією зустріччю Ганна дала обітницю безшлюбності, вирішила присвятити себе Богові. Пізніше у своїх «Спогадах» В. Ф. Войно-Ясенецький так оповів свою особисту дра­му: «Віддавшись за мене, вона порушила цю обітницю, і вночі пе­ред нашим вінчанням у церкві, вона молилася перед іконою Спасителя і раптом їй здалося, що Христос відвернув Свій Лик і образ Його зник з кіоту. Це було, очевидно, нагадуванням про обітницю, і за порушення Господь тяжко пока­рав жінку нестерпними патологічними ревнощами...»

Працюючи земським лікарем у Симбірській, згодом Курській губерніях, В. Ф. Войно-Ясенецький багато часу віддавав науковим дослідженням, видрукував перші праці з медицини. Він багато опе­рує, формується як хірург широкої спеціалізації, працює в галузі порожнинної, очної хірургії, здійснює хірургічні втручання при пораненнях на серці, головному мозку, суглобах, кістках.

1916 року В. Ф. Войно-Ясенецький захищає у Московському університеті ди­сертацію на ступінь доктора медицини. У зв'язку з призначенням навесні 1917 року головним лікарем і хірургом міста Ташкента, пере­їздить з родиною до Узбекистану, де через два роки помирає від су­хот дружина, залишивши йому четверо маленьких дітей.

Переживши гостру душевну кризу, Валентин Феліксович знай­шов підтримку і розраду лише в Церкві. Він вивчає богослов'я і зближається з ташкентським духівництвом. Якось під час зустрічі з архієпископом Інокентієм, яка сталася на одному з єпархіальних з'їздів, той промовив: «Лікарю, а вам слід бути священиком».

Валентин Феліксович без жодних вагань пристав на пропози­цію архієрея. 1921 року в день свята Стрітення Господнього він був рукопокладений у сан диякона, а через тиж­день – пресвітера. Його призначають священиком Ташкентського кафедрального собору.

Коли Валентин Феліксович приймав священний чин, Святій­ший Патріарх Тихон наставляв його не залишати наукової та практичної медичної діяльності. Отець Валентин і далі лікував людей. Священик-лікар користувався надзвичайним авторитетом серед місцевих жителів. 1923 року отець Валентин, прийнявши чернец­тво та ім'я Луки, стає єпископом. Зазначимо, що єпископ Лу­ка був не лише видатним лікарем, але й талановитим художником. Ім'я його небесного покровителя — святого апостола і євангеліста Луки, – мало для владики особливий зміст, адже свя­тий апостол і євангеліст Лука був і лікарем, і художником, який написав перші ікони Богоматері.

Архієрейську хіротонію здійснили у храмі маленького середньоазійського містечка за зачиненими дверима переслідувані біль­шовицькими безбожниками ієрархи. Звершилося те, до чого ще в юнацькі літа він відчував внутрішнє покликання. Можливо, в ту священну мить пригадався В. Ф. Войно-Ясенецькому випадок 1915 року. Він лише почав писати свою монографію «Нариси гнійної хірургії». І раптом його пронизала невідчепна думка: «Коли книга буде написана, на ній стоятиме ім'я єпископа». Отже, до цієї мети вів його Господь.

Того ж таки року єпископа-хірурга вперше заарештували. Таш­кентські вірні та численні пацієнти на цю акцію влади влаштували сидячий страйк на залізничній колії. Впродовж двох десятиліть тю­ремні ув'язнення, заслання супроводжують владику — Архангель­ська область, Туруханський край...

1924 року закінчується строк заслання. З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від медичної діяльності. В квітні 1930 року знову заслання. 1934 року бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для неблагонадійної особи немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Анжидані. Та все ж таки виходять у світ «Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935–1936 роках Войно–Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові операції.

Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за гратами.

Почалася війна. Професор, який відбував заслання у Сибіру в селищі Велика Мурга, пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді К. Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська. Головний консультант ря­ду військових госпіталів Красноярська у чині архієпископа! Зви­чайно, таке не збігалося з більшовицькими атеїстичними устоями, але здоровий глузд переміг у грізний для країни час і «власти предержащие» відступили. Наприкінці 1943 р. він обіймає посаду кон­сультанта госпіталів у Тамбові, одночасно залишаючись правлячим архієреєм. Як і раніше, архієпископ Лука поєднує службу свяще­ника з обов'язками хірурга. Він працює в госпіталях, передає свій досвід молодим лікарям.

Попри несприйняття ідеоло­гічних засад лікаря влада мусила відзначити його ратний подвиг: він був нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Віт­чизняній війні 1941—1945 рр.». «Священний Синод, — згадував В. Войно-Ясенецький, — прирівняв моє лікування ранених до доб­лесного архієрейського служіння і надав мені сан архієпископа».

У 1944 р. Валентина Войно-Ясенецького за фундаментальну працю «Нариси гнійної хірургії» удостоєно Сталінської премії пер­шого ступеня. Про величезний внесок ученого під час Другої сві­тової війни писав тодішній народний комісар охорони здоров'я СРСР Г. Митєрєв: «В. Ф.Войно-Ясенецькому, його дослідженням зобов'язані своїм життям багато сотень поранених, що дає право поставити цього хірурга в один ряд з найвидатнішими лікарями нашого часу».

У 1946 році архієпископ Лука переїздить до Сімферополя, де очолює кримську єпархію. За шістнадцять років управління Кримською єпархією владика Лука багато зробив для відбудови зруйнованих фашистами храмів, відновив у них богослужіння.

Певний час Валентин Войно-Ясенецький викладав у Кримському медичному інституті. Високого зросту, в окулярах, сивий, він неквапно заходив до аудиторії, спокійно ста­вав за кафедру. Слухали його уважно, бо ж від його слів і всього не­звичного образу старця з білою бородою віяло мудрістю і святістю. Вихованці вузу згадували, як В. Войно-Ясенецький у халаті, одяг­ненім поверх ряси, блискуче читав лекції з воєнно-польової хірур­гії. Щоправда, невдовзі спілкування викладача-сумісника з ауди­торією припинилося. Вимогу властей з'являтися на заняття лише у цивільному одязі владика сприйняв негативно і більше контактів з медінститутом не мав.

В останні роки Валентин Феліксович повністю втратив зір. Та служіння продовжував. Пацієнти тяглися до нього, і складні діагностичні питання він, хоч уже не бачив патології, незмінно вірно розв’язував.

Проповідницький спадок архієпископа Луки – «унікальне яви­ще в церковно-богословському світі нашого часу». Надзвичайно різноманітна тематика його спадщини: проповіді сто­суються євангельських читань, церковних свят, життєпису свя­тих, значення догматів віри і основ християнської моральності. І все ж виокремлюються головні напрями. Перший – заклик до єдності віри, до загального єднання у Бозі, до єднання любові всіх, що горять вірою в Бога. Другий – боротьба за чистоту християнського вчення. Третій – миротворча місія священика, захист миру. З його уст зву­чали заклики до подвигу діяльної любові, він словом наставляв вір­них очищати серця від гріховної нечистоти, брехні, переконував у необхідності покаяння.

Богословський спадок архієпископа Луки (трактат «Дух, душа, тіло» і численні проповіді та зібрання численних проповідей загальною кількістю 4500 машинописних сторінок) стали підставою для обрання у грудні 1954 року його почесним членом Московської духовної академії.

Святитель Лука спочив в день Всіх святих 11 червня 1961 року, похований у Сімферополі. В 1996 році канонізований Українською православною церквою, в 2000 році – Російською православною церквою. Мощі святителя Луки знаходяться в м. Сімферополі в Свято-Троїцькому кафедральному соборі.

Перлиною Басів в м. Суми (мікрорайон біля пологового будинку) стала новозбудована церква на честь святителя Луки (Войно-Ясенецького). Храм спроектовано у давньоруських традиціях (близький за архітектурою до храму Покрова на Нерлі). Проект виконано сумським архітектором С. Філоненком.

Список літератури
Архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий). «Я полюбил страдание...» [Текст] : автобиография. – М., 1996. – 129 с.

Віленський, Ю. Валентин Войно–Ясенецький – мужнє серце двадцятого століття [Текст] / Ю. Віленський // Ваше здоров’я. – 2005. – № 1 (7–13 січ.). – С. 13.

Даниленко, И. Памяти святителя Луки [Текст] : (к 125-летию со дня рождения) / И. Даниленко // Православна Сумщина. – 2002. – № 2. – С. 18-19.

Денисенко, А. Духовний проповідник і воїн Валентин Ясенецький [Текст] : діяльність архієпископа Луки (Валентина Войно–Ясенецького) на ратній і проповідницькій ниві / А. Денисенко // Пам’ять століть. – 2005. – № 3-4. – С. 295-304.

Земитан, В. Свет во тьме [Текст] / В. Земитан // День. – 2001. – 6 июля. – С. 8.

Околітенко, Н. Щоб бачили добрі діла [Текст] / Н. Околітенко // Жінка. – 2004. – № 9. – С. 6-7.

Холмовская, А. Подвиг Святителя Луки [Текст] / А. Холмовская // Природа и человек (Свет). – 2004. – № 5. – С. 71-73.

Хоменко, А. На иконе – советский человек, «враг народа», хирург [Текст] : [В. Войно–Ясенецкий, епископ, причисл. к лику святых] / А. Хоменко // Сегодня. – 2003. – 24 февр. – С. 11.


ПРЕПОДОБНІ СТАРЦІ ГЛИНСЬКІ
16 серпня 2008 року в Ставропігіальному чоловічому монастирі Глинська пустинь відбулась історична подія – прославляння в лику святих 13 подвижників благочестя, які жили і прославили обитель на весь православний світ.

Глинська пустинь, яка знаходиться неподалік Глухова, заснована у ХVI ст., протягом майже чотирьох століть займала одне з важливих місць серед православних духовних обителей. Дослідники нерідко порівнюють Глинську пустинь з Оптиною, завдяки саме традиціям старецтва, що зв'язують ці обителі. Могутній духовний вплив Глинської пу­стині поширювався не тільки в Україні і Росії, – її знали май­же в усьому цивілізованому світі.

У чому ж проявлялась сила духу і велич Глинських подвиж­ників, що привертала до обителі тисячі паломників?

Дух живої віри, смиренної простоти і щирого братолюбства сяяв у Глинській обителі: вона була цілителькою немічних, наставни­цею для мирян, розрадницею для па­ломників. Не тільки прості богомольці, але й визначні ієрар­хи відвідували Глинську пустинь і користувалися настановами її старців.

Важкий шлях пройшла ця обитель. За роки радянської влади вперше пустинь була закрита і пограбована у 1922 році. Тоді ж зникла чудотворна ікона Різдва Пресвятої Богородиці Пустинно–Глинська. У 1942 році монастир було відкрито, однак у 1961 році знову закрито. Лише у 1994 році Глинська пустинь почала знову відроджуватися. Відбудовано Нікольський храм, надвратний храм на честь Іверської ікони Божої Матері, відбудовані корпус настоятеля та братський корпус.

Подаємо короткі відомості про кожного із канонізованих святих.

Серед всіх Глинських под­вижників особливе місце належить настоятелю ігумену Філарету – «відновлювачу і ду­ховному відроджувачу Глинсь­кої обителі».

1. Прп. Філарет (Данилевський) – став живою ланкою, яка пов'язала Глинську пустинь із Софронієвою і з Києво-Печерською Лаврою, а через них з Афонським монашеством.

Ігумен Філарет, в миру – Хома Данилевський (1777-1841) народився в родині козака на Глухівщині. До постригу в ченці проходив різні випробування у Софроніївській пустині Путивльського повіту. У 1802 році він став монахом, а у 1806 – ієромонахом. Обов’язки намісника Глинської пустині прийняв на себе у травні 1817 року. Маючи від Бога високі ду­ховні обдарування, зумів так на­правити життя обителі, що про її просвітницьку і благодійну діяльність знали у всій Російській імперії.

Із покоління в покоління передавались уроки-настанови ігумена Філарета про необхідність суворого дот­римання монастирського стату­ту, внутрішнього самовдоскона­лення, зміцнення духовної волі. Монахи пустині освоювали сто­лярну справу, виготовляли цег­лу, свічки, шили одяг, взуття, писали ікони, знали книжкову справу. До настоятеля за порадою і благословенням зверта­лись імениті особи.

Про отця Філарета дослідники його життя розповідають легенди. За свою майже 25-річну діяльність на посаді намісника пустині він написав декілька книжок на богословські та історичні теми, підготував чотири Статути для свого та інших монастирів… Упродовж 1821–1825 років о. Філарет здійснив чотири поїздки до Петербурга. Першого разу його прийняв сам імператор Олександр I.

Того дня всі прохання о. Філарета були задоволені: він одержав від государя грамоту на 300 десятин лісу, закріпленого за монастирем, а імператриця Єлизавета Олексіївна пожертвувала на розбудову монастиря 3000 рублів. Отець Філарет мав багато учнів, вісім з яких були запро­шені на посаду настоятелів до інших монастирів.

Своє земне життя ігумен Філарет закінчив 31 березня 1841 року, в день свята Іверської ікони Божої Матері. На оновлення життєдіяльності Глинської пустині він віддав майже 25 років свого подвижницького життя.



2. Прп. Іліодор (Голованицький) – багато років трудився в Глинській пустині й досяг високих духовних дарувань, якими він сяяв далеко за межами обителі. Преподобний настоятельствував в багатьох обителях, де йому довелося пережити не тільки належні цьому званню шану і пошану, але і несправедливі гоніння, які він смиренно переносив. Трудами о. Іліодора було відновлене чернече життя на дальній пасіці поблизу Глинської пустині, де з часом був заснований Спасо-Іліодорівський скит.

3. Прп. Іоанникій (Гомолко) – чверть століття був настоятелем Глинської пустині архімандрит Ісайя (потім пострижений в мантію з ім’ям Іоанникій). На посаді настоятеля багато потрудився для впорядкування і процвітання обителі. При ньому була побудована і розширена церква в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці, в Спасо-Іліодорському скиту побудована дерев'яна церква. Його стараннями були облаштовані 4 домові церкви, збудований кам'яний корпус для братії і два дерев'яні корпуси для прийому богомольців. Упорядкував він і лікарню Глинської пустині, яка в роки його настоятельства була кращою в єпархії.

О. Ісайя ввів в Глинській пустині нові види послуху. Для їх виконання ченцями в обителі були організовані майстерні живописців, позолотників, токарів, різьбярів та інші. При ньому в пустині процвітали садівництво, городництво, бджільництво, рибацтво.

Із зростанням добробуту Глинської пустині зросла і її добродійність. У роки настоятельства о.  Ісайї Глинська пустинь щорічно приймала близько 50 тисяч богомольців, які безкоштовно користувалися житлом, монастирською трапезою, ліками, одягом, взуттям, а іноді отримували і грошову допомогу. На ці потреби обитель виділяла близько 6000 крб. на рік.

У 1890 році при Глинській пустині був створений «Дім працелюбності» для навчання в нім різним ремеслам і грамоті селянських дітей-сиріт. Спочатку цей дім був розрахований на 15-20 хлопчиків, але пізніше, в 1904 році, в нім навчалося 187 хлопчиків. Мета створення «Дому працелюбності» за задумом настоятеля полягала в тому, щоб дати притулок сиротам, дати їм освіту і можливість самостійно заробляти на життя, якщо вони не залишаться в обителі. На утримання «Дому працелюбності» пустинь щорічно виділяла близько 4000 крб.

Але не тільки добродійністю славилася при о. Ісайі Глинська пустинь. Велика була її роль і в духовно-просвітницькій діяльності. Піклуючись про освіту народу, о. Ісайя організував в 1891 році в Глинській пустині видання релігійно-моральних книг і листків. Вже до середини 1893 року пустинь видала 35 «Глинських листків» і 22 книги, які безкоштовно отримували богомольці.

За свою плідну і многотрудну діяльність ігумен Ісайя був удостоєний багатьох нагород. Його почитали як високодуховного, «строгого і розумного» старця.

В кінці життя довелося ігумену монастиря зазнати і неправедне гоніння. Він був обмовлений і вигнаний з обителі. Святість життя преподобного була засвідчена всіма, коли він, покидаючи Глинську пустинь, як по сухому перейшов річку, що розлилася. З тих пір ніхто в обителі не бачив святого. Одна благочестива селянська сім'я приютила старця і він жив в їх садибі, в затворі, прихований від усіх, де мирно відійшов до Господа.

4. Прп. Серафим (Амелін) – був справжнім послідовником богомудрих настоятелів Глинської пустині. Саме йому багато в чому зобов'язана обитель своїм духовним розквітом і зовнішнім впорядкуванням в середині XX століття, за часів «другого відкриття» монастиря. При ньому прославилася Глинська пустинь святими старцями – духовними керівниками ченців і мирян.

Отець Серафим (у миру Симеон Дмитрович Амелін) народився 21 липня 1874 року в селі Соломіно Фатежського повіту Курської губернії. Батьки – прості селяни. У 1893 році пішов з дому і поступив в Глинську пустинь. У 1899 році пострижений в рясофор, в 1904 році – в мантію з ім'ям Серафим. З дитинства він не любив багато говорити, але тепер мовчання стало для нього шляхом до постійного богомислення, засобом до того, щоб розум був спрямований до небесного, а язик ні в чому не грішив.

Уважні ченці почали помічати, що там, де з'являвся о. Серафим, встановлювався мир. Багато хто дивувався з того, що молодий ще о. Серафим, здавалося б, нічим не виділявся, якихось особливих подвигів не мав, навіть нічого не говорив, але приносив з собою душам тих, які його оточують, той мир Христовий, якого так шукають подвижники. Він проходив послух в живописній майстерні. У 1913 році о.  Серафим був рукопокладений в ієродиякона, а в 1917 році – в ієромонаха. У тривожному 1919 році був призначений скарбником обителі. Після закриття Глинської пустині в 1922 році о. Серафим жив в селі Ковенки Шалигинського району Курської (з 1939 року Сумської) області, займався столярно-слюсарними роботами.

Повернувся в Глинську пустинь, коли німці відкрили її в 1942 році, і багато трудився в справі відновлення обителі і відродження її духовних традицій. Братія обителі так любила і поважала його, що одноголосно вибрала своїм настоятелем. П'ятнадцять років старець архімандрит Серафим був на чолі Глинської пустині, не тільки зібрав, але і примножив братію, у всій повноті відродив старецтво і стародавній статут обителі, внутрішньо і зовні прикрасив монастир, створив всі умови для духовної та матеріальної допомоги богомольцям.

Під час настоятельства о.  Серафима життя обителі було наповнене миром духовним і тишею. Це відзначали не тільки братія, але й численні паломники, які відвідували Глинську пустинь. Не було в ньому метушливості або роздратування. Слово його йшло від серця до серця і було завжди дієве і плодоносне. Його досвідченому погляду були відкриті всі духовні потреби братії. Одного разу він викликав до себе в келію молодого ревного ченця, який так сильно постився, що навіть захворів. Був Петров піст, а отець настоятель налив йому повний стакан кефіру і велів пити, сказавши: «От так, і не перегинай палицю!» Мудро утримував він молодих подвижників від непомірних подвигів.

18 жовтня 1958 року о. Серафим відійшов до Господа. Після закриття монастиря в 1961 році при перезахороненні старців були знайдені нетлінні мощі схиархімандрита Серафима. Навіть одяг і труна святого старця не були пошкоджені тлінням.



5. Прп. Інокентій (Степанов) – Велелюбний архімандрит Інокентій (у миру дворянин Старооскольського повіту Курської губернії Яків Фірсович Степанов) поступив у Глинську пустинь в 1845 році і був під духовним керівництвом відомих Глинських старців. Виконував посаду письмоводителя і бібліотекаря обителі. Мав відмінну пам'ять. Варто було о.  Інокентію щось прочитати уважно, і через десяток років міг буквально цитувати цілі сторінки прочитаного. Він був правою рукою трьох настоятелів Глинської пустині. У 1862 році о.  Інокентій став настоятелем пустині. Першою і головною турботою ігумена був соборний храм, перебудова якого почалася ще при попередньому настоятелеві. Робота була закінчена за два роки. Мала потребу братія в лікарні. О.  Інокентій запропонував київському купцеві зробити добру справу – побудувати лікарню. Пропозиція була прийнята і з'явилася давно бажана кам'яна братська лікарня на 25 ліжок, що коштувала 22 тисячі. У цій лікарні при о.  Інокентії під час русько-турецкої війни 1877-1878 років був влаштований тимчасовий лазарет для хворих і поранених воїнів, в якому перебувало на лікуванні 50 чоловік.

Монахи дивувалися з мудрого управління о.  Інокентія, славили його за любов, привітність, милосердя, прозорливість і зцілення. У перші роки свого управління о.  Інокентію доводилося немало боротися із своїм палким характером. Всякий порив дратівливості і гніву він навчився угамовувати молитвою. Як тільки є привід для гніву, він починав посилено творити Ісусову молитву.

О.  Інокентій радив молитися до тих пір, поки не відчуєш в собі особливої небесної відради, маючи яку, ти здатний все зустріти, все винести, все зробити.

Одного разу о.  Інокентій був в Сумах. У натовпі тих, що прийшли просити його благословення, була гімназистка. Він, благословляючи, питає: «На іспит готуєтеся?». «Так, отче, прошу помолитися». «Дайте книжечку». Вона подає, він відкриває і читає їй вголос, а потім говорить: «Це добре вивчите, це у вас запитають на іспиті, ви отримаєте п'ять». Все трапилося в щонайповнішій точності. Про це у той час багато говорили в Сумах.

Знаючи про дар прозріння, багато хто звертався до о.  Інокентія. Здається, жоден молодий жених, жодна наречена не наважувались на шлюб без благословення Глинського настоятеля. І, цікаво, що, кого він благословляв, ті жили щасливо, кого не благословляв, ті завжди каялися, що не послухали прозорливого старця. Молитва його захищала багатьох не тільки від хвороб тілесних (від яких преподобний зціляв навіть тільки дотиком), але і підступів диявольських.

17 вересня 1888 року на 64-му році життя о.  Інокентій тихо, блаженно помер. Народ масами стікався до одра покійного, кожен поспішав віддати йому останню шану.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховні світочі людства
Духовні світочі людства : бібліогр покажч. – Вип. 2 / [уклад. Н. Гуцул, О. Островий; ред. В. Кучерява, М. Стельмах, C. Чачко]; дз...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconУправління культури І туризму Сумської обласної держадміністрації Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Н. К. Крупської
...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід icon1. Літературний диктант «Твори княжої Руси-України»
Українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької та києво-могилянської академій у розвитку української...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconДуховна музика. Меса. Хорал
Й. Баха та з вітчизняними композиторами, що писали духовні твори, зокрема з Дмитром Бортнянським
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКнига V, том. Ьххіх. Ів. Криплкевич. Львівська
Намісництво. Яцько Гдишицький. Макарій Тучапсыгай. Відновленне епіскопства. Владича діяльність Тучапського. Огляд життя львівськоі...
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconСферах 20 Жовтня 2016 року, м. Київ київ-2016 матеріали наукової конференції
Матеріали наукової конференції геостратегічні пріоритети україни в політичній, економічній, правовій та інформаційній сферах
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconКонцепція та програми викладання історії України в школі (проект)
Матеріали IV та V робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України
Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід iconШляхом кооперативного
Електронний ресурс] : матеріали всеукраїнського науково-практичного семінару, 3 березня 2011 р. / Напн україни, Держ наук пед б-ка...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка