Духовні світочі людства



Скачати 483,91 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації12.05.2017
Розмір483,91 Kb.
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ДЗ «ДЕРЖАВНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ ДЛЯ ЮНАЦТВА»



ДУХОВНІ СВІТОЧІ ЛЮДСТВА
Бібліографічний покажчик
Вип. 2

Київ – 2009



ББК 87.3

Д85
Духовні світочі людства : бібліогр. покажч. – Вип. 2 / [уклад. : Н. Гуцул, О. Островий ; ред. : В. Кучерява, М. Стельмах, C. Чачко] ; ДЗ «Держ. б-ка України для юнацтва». – Київ, 2009. – 50 с.

Бібліографічний покажчик «Духовні світочі людства» (Вип. 2) присвячений мислителям давнього світу, творчість яких заклала підвалини сучасного світогляду.

Покажчик складається з чотирьох розділів. У межах розділів матеріал викладено в алфавітному порядку. У додатках міститься хронологічна таблиця основних подій розвитку древньої філософії, пояснюються філософські терміни, розуміння яких буде корисним для ознайомлення з представленим матеріалом.

Рекомендовано бібліотечним працівникам, викладачам, студентам, учням загальноосвітніх шкіл та читачам, які цікавляться даною темою.

Книги, позначені шифром, знаходяться у фондах ДБУ для юнацтва.

Укладачі: Н. Гуцул, О. Островий

Редактори: В. Кучерява, М. Стельмах, C. Чачко

Відповідальний за випуск Г. Саприкін


©Укладачі: Н. Гуцул, О. Островий, 2009

©ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва», 2009
ПЕРЕДМОВА
Прагнення до відкриття нових таємниць буття, орієнтація на постійний творчий пошук, критичне мислення, особисте самовдосконалення вже протягом багатьох тисячоліть прокладають людині шлях до пізнання оточуючого світу й самої себе. Філософія як один із найдавніших способів осягнення реальності суттєво впливає на суспільне життя і свідомість людей, намагаючись дати відповіді на основні проблеми їх життєдіяльності.

Минуле народу завжди присутнє в його сьогоденні і завжди впливає на його майбутнє, на його долю. Культура українського народу також сягає своїм корінням епох Античності, Середньовіччя, Нового часу. Животворний зв’язок Київської Русі з грекомовною Візантією та латиномовним Заходом визначив певні константи, що збереглися в усіх подальших модифікаціях української культури. Тому розуміння підвалин філософії Давнього світу сприятиме і нашому самоусвідомленню, подоланню сучасних та майбутніх проблем.

Кожен з нас може брати з цієї скарбниці стільки, скільки потрібно для життя.

РОЗДІЛ 1.

Стародавня філософія
Перші паростки філософських знань з’явилися ще за декілька тисячоліть до нашої ери в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Греції та Римі. Становлення давньої філософії відбувалося в умовах дуже низького рівня виробництва, культури, освіти, самосвідомості, вкрай різкого поділу на класи, касти, етнічні групи, політеїзму і міфологічної свідомості, що і позначилося на характері та змісті тодішнього філософування.

Стародавні вавилоняни вперше розділили рік на 223 дні, час – на секунди, хвилини і години, довели теорему, відому сьогодні як теорема Піфагора, заклали початки алгебри, геометрії. Вавилонський учений Селевк створив одну з перших геоцентричних систем.

Єгиптяни розрізняли зірки і планети, дали назви деяким сузір’ям, почали розробляти нові уявлення про Землю, першими створили географічні карти, заклали основи механіки, геометрії, знайшли число π і виявили його значення, розробили прийоми дії з дробами, розв’язання рівнянь з двома невідомими. Значних успіхів досягли вони в анатомії, медицині, хімії.

Стан філософської думки в Стародавньому Китаї описується в історичних джерелах як «суперництво всіх шкіл». Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча деякі історики зводять їх до десяти напрямів. Проте, відомий давньокитайський історик Сима Цянь називає шість головних шкіл: «служивих людей» (жуцзя, конфуціанці), моїстів (моцзя), даосистів (даоцзя), законників, легістів (фацзя), номіналістів, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), натурфілософів-прихильників учення про інь і янь (іньянцзя).

Про рівень філософської думки в Стародавньому Китаї у VІІ ст. до н. е. свідчить зміст трактатів: «І-дзінь» («Книга перемін»), «Ші-дзінь» («Книга пісень»), «Шу-дзінь» («Книга історії») та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: єдності і різноманітності речей; дії протилежних сил в єдиній субстанції; природної закономірності; природності людської душі та свідомості.

Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VІ ст. до н. е.). Головною проблемою філософії Лао-цзи є всезагальний шлях розвитку явищ і речей з першоджерела, першооснови. Зокрема, акцентуються плинність, змінність речей, їхня внутрішня суперечливість, тобто певні діалектичні аспекти.

Іншу позицію займав видатний філософ стародавнього Китаю Конфуцій.

Конфуцій (нар. у 551 р. до н. е.) – давньокитайський філософ, походив з аристократичної родини царства Лу. Займався самоосвітою, обіймав декілька високих адміністративних посад, але недовго. Тринадцять років мандрував, пропагуючи свої погляди, але так і не знайшов застосування власним ідеям. З 484 р. до н. е., повернувшись після мандрівок до Лу, займався редагуванням давніх філософських творів, а також вдосконалював своє вчення та передавав його учням.

За спрямованістю вчення Конфуція є переважно етико-соціальним. У центрі його уваги – людина та її сьогоденне життя, а також засоби вдосконалення міжлюдських взаємин. Гармонійні соціальні стосунки залежать від впровадження умов пристойності; це шлях «доброго смаку» й добропорядності. Реформування суспільства розпочинається з індивіда. Якщо в житті індивідів та родин є лад, то він запанує і в усій державі. Правителі повинні уособлювати взірець добропорядності й, таким чином, здатності до реформ. Конфуцій вважав, що чесноти, а не спадковість чи сила армії мають бути найголовнішою підставою для обрання правителів усіх рівнів.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути гуманним означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю. Бути гуманним означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Філософія Конфуція – це яскраве відбиття прагнення до стабільності в людських відносинах. Їх стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні й підкоренні, передбаченої вічним плином законів неба.

Своє вчення він виклав у творах, які й тепер залишаються каноном конфуціанства. «Літературний збірник Конфуція» був опублікований після його смерті. Ще через 300 років його доктрину було проголошено ідеологічною основою китайської держави.

Якщо названі вище школи тривалий час зумовлювали спрямованість давньокитайської філософської думки, то школи законників, номіналістів, натурфілософів займалися вивченням окремих вузькоспеціальних проблем.

З появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи, починається антична філософія. Грецькою мовою слово «природа» звучить як «фізис», тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду – фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля витоків натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VІІ ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н. е.), а його послідовниками – Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. е.) і Анаксімен (585 – 525 рр. до н. е.). Головну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав «апейрон», Анаксімен прийняв за першооснову повітря.

Теоретична думка мілетців була непослідовною, оскільки для пояснення одного й того ж, тобто світової багатоманітності, висовувалися різні ідеї начал, що певною мірою зближувало таку філософію з міфологією.

Переорієнтацію в теоретичному осмисленні питання начала існуючого здійснив Піфагор (бл. 580 – 500 рр. до н. е.). Джерелом і началом світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок має відповідати небесному». Підґрунтям світу є числа, які й створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії виникають завдяки двійці, поверхні – завдяки трійці, а тіла – завдяки четвірці. Числа виступають як самостійні сутності. Число 10 Піфагор називав «священною декадою», бо це подоба всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов’язана з кількістю, і робить висновок, що «число володіє речами». Між іншим, саме Піфагора вважають першим, хто вживав поняття «філософ», «філософія».

Переосмислення ідей мілетців та піфагорійців склало основу розмірковувань Геракліта Ефеського (544 – 483 рр. до н. е.), які стали новим кроком у розвитку античної філософії. Геракліт убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і на вогонь перетворюється. «Світ єдиний з усього, – твердив Геракліт, – не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Геракліт одним із перших помітив, що одне і те саме є водночас і різне, і протилежне. Він наголошував, що суттєва зміна – це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, у яку не можна увійти двічі. Рух – це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає замислюватися над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, неви-черпність предмета пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідею про атомістичну природу світу розвивав Демокрит (бл. 460 – 370 рр. до н. е.). Демокрит, на відміну від інших філософів того часу, визнає буття (атоми) і небуття (порожнечу). Атом, на його думку, – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються у порожнечі, а зіткнувшись, змінюють напрямок руху. Причини руху атоміст не описує. Атоми самі собою без’якісні. З атомів складається і душа.

Після смерті тіла атоми душі також розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони «втягуються» нами під час дихання, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.

Пізнання, за Демокритом, має два види: «темний» шлях пізнання, який здійснюється за допомогою чуттів, сприяє осягненню видимого світу предметів, утворених взаємодією атомів у порожнечі; «світлий» шлях пізнання, що реалізується за допомогою мислення, дає розуміння атомів і порожнечі, тобто суті речей і світу. Результатом пізнавального процесу для людини є істина – правильне знання про суть речей і світу, а кінцевим наслідком – мудрість. Мудрість як талант пізнання породжує три плоди: дар гарно думати, дар гарно говорити, дар гарно діяти.



Давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого – і висунула цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
1. Барабаш И. Конфуций / И. Барабаш // Человек без границ. – 2008. – № 2. – С. 62.
2. Барабаш И. Пифагор / И. Барабаш // Человек без границ. – 2008. – № 8. – С. 60.
3. Боровкова Л. А. Экзаменационная система, обряды и первый император династии Мин // Конфуцианство в Китае: пробл. теории и практики / Л. А. Боровкова. – М. : Наука, 1992. – 178 c.
4. Будда. Конфуций. Магомет. Франциск Ассизский. Савонарола : биогр. очерки / К. М. Корягин, В. Соловьев, Э. К. Пимонова, А. К. Шеллер. – М. : Республика, 1995. – 348 с. – (ЖЗЛ. Биогр. б-ка Ф. Павленкова).

ББК 86.3

Б90
5. Буланж П. А. Будда. Конфуций: Жизнь и учение / П. А. Буланж. – М. : Искусство, 1995. – 263 с.
6. Виц Б. Б. Демокрит / Б. Б. Виц. – М. : Мысль, 1979. – 212 с. – (Мысли прошлого).

ББК 87.3(0)3

В41
7. Волошинов А. В. Пифагор. Союз истины, добра и красоты / А. В. Волошинов. – 2-е изд. – М., 2007. – 223 с.
8. Гиерокл. Пифагорейские Золотые стихи / Гиерокл. – М. : Гнозис, 1995. – 128 с. – (Пирамида, б-ка журн. «Логос»).

ББК 87.3(0)3

Г-46
9. Демененко И. И. Конфуций / И. И. Демененко. – М., 1995. – 240 с.
10. Жмудь Л. Я. Пифагор и его школа: ок. 530 – ок. 430 гг. до н. э. / Л. Я. Жмудь. – Л. : Наука, 1990. – 189 с. – (Из истории мировой культуры).

ББК 87.3(0)3

Ж77
11. Зубов Д. Лао-цзы / Д. Зубов // Человек без границ. – 2009. – № 1. – С. 60.
12. Кессиди Ф. Х. Гераклит / Ф. Х. Кессиди. – М. : Мысль, 1982. – 199 с. – (Мыслители прошлого).

ББК 87.3(0)3

К36
13. Кессиди Ф. Х. Гераклит и диалектический материализм / Ф. Х. Кессиди // Вопросы философии . – 2009. – № 3. – С. 142 – 146.
14. Конфуцианский трактат «Чжун Юн» : пер. и исслед. / сост. А. Е. Лукьянов ; пер. с кит. Д. Конисси ; РАН ; Ин-т Дальнего Востока – М. : Вост. лит., 2003. – 247 с. – (Китайский классич. канон в рус. переводах).
15. Конфуций. Беседы и суждения Конфуция / Конфуций ; сост., подгот. текста, примеч. и общ. ред. Р. В. Грищенкова ; предисл. Л. С. Переломов. – СПб. : ООО «Изд-во «Кристал», 1999. – 1119 с. – (Б-ка мировой л-ры).
16. Конфуций: Жизнь, учение, мысли, изречения, афоризмы / авт.-сост. В. В. Юрчук. – 3-е изд., с изм. – Минск : Соврем. сл., 2003. – 379 с.
17. Конфуций и его школа / сост. В. В. Малявин. – М.: Изд. дом Шалвы Амонашвили,1996. – 176 с. – (Антология гуманной педагогики).
18. Конфуций. Изречения / Конфуций ; [пер. с кит. И. И. Семененко]. – Х. : Фолио, 2008. – 269 с.
19. Конфуций. Изречения / Конфуций ; пер., предисл. и коммент. И. И. Семененко. – М. : МГУ, 1994. – 128 с.

ББК 87.3(0)3

К64
20. Конфуций. Изречения. Книга песен и гимнов / Конфуций. – Х. : Фолио, 2000. – 448 с. – (Мастера философии).

ББК 87.3(0)3

К64
21. Конфуций. Луньюй : Изречения / Конфуций ; пер. с кит. И. И. Семененко. – М. : Эксмо, 2003. – 463 с. – (Антология мудрости).

ББК 87.3(0)3

К64
22. Конфуций. Суждения и беседы / Конфуций ; пер. с кит. П. С. Попова. – СПб. : Азбука, 2007. – 219 с. – (Азбука-классика).
23. Конфуций. Я верю в древность / Конфуций ; сост., пер. с кит. и коммент. И. И. Семененко. – М. : Республика, 1995. – 384 с. – (Мудрецы).
24. Лукьянов А. Е. Лао-цзы и Конфуций: Философия Дао / А. Е. Лукьянов ; РАН ; Ин-т Дальнего Востока. – М. : Вост. лит., 2000. – 384 с.
25. Малявин В. В. Конфуций / В. В. Малявин. – М. : Мол. гвардия, 1992. – 366 с.
26. Маслов А. А. Конфуций // Китай: колокольца в пыли. Странствия мага и интеллектуала / А. А. Маслов. – М. : Алетейя, 2003. – С. 100 – 115.
27. Околітенко Н. «Вірю в давнину і люблю її» / Н. Околітенко // Персонал Плюс. – 2007. – 15 – 21 лют. (№ 6). – С. 15.

Про китайського філософа Конфуція.


28. Переломов Л. С. Конфуций: жизнь, учение, судьба / Л. С. Переломов. – М., 1993. – 478 с.
29. Переломов Л. С. Конфуций: «Лунь юй» : исслед. / Л. С. Переломов ; РАН ; Ин-т Дальнего Востока. – М. : Вост. лит., 1998. – 588 с.
30. Переломов Л. С. Слово Конфуция / Л. С. Переломов. – Москва : ТПО «Фабула», 1992. – 526 с.
31. Рижкова С. Конфуціанство / С. Рижкова // Пульсар. – 2002. – № 6. – С. 34 – 37.
32. Савченко А. Я. Пифагор: магия числа / А. Я. Савченко, К. М. Узбек. – Донецк : Лебедь, 1993. – 100 с. – (Семь греческих мудрецов).
33. Семененко И. И. Афоризмы Конфуция : моногр. / И. И. Семененко. – М. : МГУ, 1987. – 302 с.

ББК 87.3(0)3

С30
34. Сербін О. Класифікація наук Демокріта в аналітичному представленні структури атомістичного вчення / О. Сербін // Вісн. Кн. палати. – 2008. – № 8. – С. 32 – 36.

РОЗДІЛ 2.

Класична доба античної філософії
Класична доба античної філософії почалася у другій половині V століття до н. е. У цей період з’являється чітка тенденція до акцентування теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. Sophistes – мудрість), які стали першими платними вчителями філософії. Пізніше софізмом назвали філософський напрямок, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. Софісти поклали початок критичному ставленню до традицій, звичаїв, вірувань греків. Але їх вчення містило й небезпечні тенденції. Якщо людина сама є творцем своїх звичаїв, то кожен може претендувати на їх створення. Творчість стає свавіллям. Подібні висновки з учення софістів робилися як їх безпосередніми послідовниками, так і продовжувачами, віддаленими від них на цілі століття.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (біля 470 – 399 рр. до н. е.). Він походив з афінської родини. Син каменяра і повитухи. Змолоду сам займався ліпленням – наслідував ремесло батька. Пізніше почав проповідувати у вуличних бесідах і суперечках ідеї власного, оригінального філософського вчення. Невдовзі згуртував навколо себе чималу кількість учнів, які, як і сам Сократ, були ворожими до тодішньої афінської влади.

Поставивши в центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому – основне завдання філософії. Виховання доброчесності називав головною справою кожної людини. Сократ є засновником раціоналістичної етики, головний принцип якої: «Якщо я знаю, у чому полягає добро, то не буду коїти лиха».

Завданням мислення Сократ вважав пошук істини і спрямування людей до блага. Головні складові методу Сократа – іронія і майєвтика. Перша означає неприйняття розхожих уявлень, які піддаються сумніву і спростовуються. Мета майєвтики – через добирання та аналіз окремих міркувань «наводити» думку співрозмовника на істину.

В історії філософії з іменем Сократа пов’язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики.

Сократа вважають уособленням філософії тому, що він був виразником нескореного духу, шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософував, а філософував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням у розбещенні молоді і релігійному нечесті 399 року до н. е. він був засуджений до страти. Не залишив по собі жодної письмової праці.

Сократ є провідним протагоністом майже усіх творів свого учня – Платона.

Платон (427 – 347 рр. до н. е.), один із найвидатніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду і став засновником об’єктивного ідеалізму. Він починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель Платон сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого переїхав до м. Мегари, де зібрався осередок Сократових учнів. Якщо Сократ висловлював думки усно, то Платон писав високохудожні твори. Він був першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини якого збереглася до наших днів.

Філософія Платона охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижнем платонівської творчості – як життєвої, так і інтелектуальної – є намагання подолати характерну для тієї епохи глибоку кризу та руйнацію підвалин суспільного ладу.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. На його думку, ідеї – вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас, ідеї є так само метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа – безсмертна. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона.

Оригінальними є думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву «ідеальна держава Платона». Будуючи власний зразок держави, Платон наголошує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існують три групи громадян, три стани, і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива слухняністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Головні твори Платона – «Держава», «Теетет», «Парменід», «Тимей», «Критій», «Закони».

Основним його методом була діалектика, яку Платон розумів як мистецтво вести суперечку. Великого значення він надавав математичному методу, оскільки математика, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існуванні ідеальних сутностей. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що знайшло свій вираз, зокрема, в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, у тому числі й на українську філософську думку.

Аристотель Стагірит (384 – 322 рр. до н. е.) – видатний філософ і вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років служив в Академії Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом. Залишив після себе велику творчу спадщину, присвячену восьми основним темам: логіці, загальній філософії, фізиці, біології, психології, етиці, економіці та мистецтвознавству.

Аристотелеві ми завдячуємо появою логіки. Науку про мислення і його закони викладено великим вченим у ряді творів, об’єднаних під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною його філософською працею є «Метафізика».

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма.

За Аристотелем, душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Реалізацію життєвих можливостей природного тіла Аристотель називає душею. Він розрізняє три види душі. Два з них – фізично зумовлені, оскільки не можуть існувати без матерії. Третій вид – метафізична, розумна душа.

На думку Аристотеля, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона – незалежна від тіла, бо мислення – вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання.

Найвищими формами державної влади мислитель вважав форми, за яких виключається можливість егоїстичного використання влади і за яких можновладці служать усьому суспільству.

Вченню Аристотеля притаманні дуалізм і метафізичність, певний антидемократизм соціальних поглядів. Це вчення є визначальним не лише для античної, а й для всієї світової філософії. Висловлені в ньому ідеї донині не втратили своєї актуальності, впливаючи не лише на категоріальний апарат філософії, але й загалом на стилістику наукового мислення.

Основні твори Аристотеля – «Фізика», «Про виникнення і знищення», «Про небо», «Про виникнення тварин», «Про частини тварин», «Про душу».




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Духовні світочі людства iconСвіточі І фарисеї Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Духовні світочі людства iconУрок №1 Тема. Література І фольклор скарбниця духовних багатств людства
Мета: донести до свідомості учнів, що література й фольклор — скарбниця духовних багатств людства; показати роль книги в житті людини;...
Духовні світочі людства iconДуховна музика. Меса. Хорал
Й. Баха та з вітчизняними композиторами, що писали духовні твори, зокрема з Дмитром Бортнянським
Духовні світочі людства iconЦе був найгірший голод в історії людства

Духовні світочі людства iconПояснювальна записка Вступ, мета та завдання профільного навчання з української мови
Випускаючи старшокласників у життя, вона відповідає на духовні, соціальні, культурні, господарські запити суспільства, нації, держави,...
Духовні світочі людства iconДуховні пастирі України-Руси Матеріали до бесід
В матеріалі подано короткі життєписи святих, які народилися або прославилися на нашій землі, пронесли світло християнської віри через...
Духовні світочі людства iconПрозаїки, поети, публіцисти
Науково-допоміжний покажчик „Прозаїки, поети, публіцисти ”, упорядкований до 70-річчя від часу створення Дніпропетровської письменницької...
Духовні світочі людства iconКонспект уроку з літературного читання для 2 класу Описи природи у поезіях Т. Г. Шевченка
Мета: ключові компетентності: вміння вчитися(оцінювати результат своєї роботи);загальнокультурна(сприймає духовні І моральні основи...
Духовні світочі людства iconЧаша Гуманної Педагогіки – живе творіння
Мета: ознайомити з постулатами, принципами Гуманної Педагогіки та основними положеннями Маніфесту Гуманної Педагогіки; формувати...
Духовні світочі людства iconТема. Михайло Лермонтов. Життєвий І творчий шлях
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка