Едіт Піаф. Три театри – три історії



Скачати 128,9 Kb.
Дата конвертації21.04.2018
Розмір128,9 Kb.

Триколенко Софія
Едіт Піаф. Три театри – три історії
Історія Едіт Піаф – одна з найцікавіших та найнеймовірніших історій великих особистостей. Її талант та дивовижний голос відкрив для неї шлях з нетрів суспільства до самої верхівки – до слави та всесвітнього визнання. Непересічна історія від становлення до творчої вершини стала своєрідною легендою у світі музики. Її пісні, сповнені життєвої правдивості та душевної енергії, надихали тогочасних митців – багато композиторів творили спеціально для неї, художники писали її портрети; вона навіть стала героїнею п’єси, у якій виконувала головну роль. Її життя дало сюжети для багатьох кіноекранізацій та літературних творів. Вони по-різному трактують її характер, звички та епізоди з біографії.

На сьогоднішній день у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах. Виокремимо з поміж них постановки Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», театру-школи «Образ».

Вистава київського драматичного театру ім. І. Франка «Едіт Піаф. Життя в кредит» – мюзикл, створений відомим українським поетом і драматургом, Народним артистом України Юрієм Рибчинським та композитором Вікторією Васалатій. Режисер постановки – Заслужений діяч мистецтв Ігор Афанасьєв, художник-постановник – Валентин Козьменко-Делінде. Роль Едіт Піаф виконує Заслужена артистка України Тетяна Міхіна.

У цій виставі Едіт постає сильною, але надмірно емоційною жінкою. Вона здатна витримати будь-який удар долі, але такі удари залишають страшні шрами в її душі. Простота й відкритість, з якою вона сприймає оточуючий світ, формують її сценічний образ, і цей образ назавжди закарбовується у пам’яті суспільства. «Горобчик», як називав її Луї Лепле, підкорює публіку своїм неймовірним голосом та чуттєвістю, вкладеною у виконання пісні. Страх перед невідомістю, невизначеністю майбутнього змушує її пити, і ця звичка, зрештою, мало не коштує їй життя.

Сценографія побудована на асоціаціях: для створення образу вулиці без візуалізації архітектурних споруд використано типові елементи. Паризькі вулиці показані просто розставленими з країв сцени ліхтарями, а згори на сцену опускається мініатюрна Ейфелева вежа, яка підсвічується кольоровими ліхтариками. Під нею стоїть постамент, на якому головна героїня виконує майже всі свої пісенні номери. Ліхтарі знаходяться на сцені постійно, їхнє місцеположення не змінюється. Натомість, сценічне коло, що обертається навколо своєї осі, постійно являє глядачам нову декорацію: то меблі різних кімнат та квартир, то оздоблення кабаре, то інтер’єр дешевого кабаку, де Едіт напивається мало не до смерті. Враження паризьких вулиць підтримують вуличні артисти – циркачі, жонглери, міми та повії у відвертих вбраннях. Актори використовують не лише простір сцени, а й зали – глядачам відведені ролі відвідувачів кабаре, у якому виступає Едіт Піаф, та просто пересічних мешканців Парижу. Освітлення у виставі постійно змінюється, залежно від ситуації в житті Едіт: стає то яскравим, то тьмяним, то узагальнює сценічний простір, то виділяє з нього окремі фрагменти. Дрібніші світлові плями, виникаючи на сцені, посилюють емоційний стан певної ситуації: слабке мерехтливе сяйво свічки, з якою схиляється над ліжком сліпої онучки Луїза Гассіон, надає ситуації драматизму та хвилювання. Натомість, яскраві флуоресцентні поі (виготовлені з пластикових пляшок, наповнених флуоресцентним розчином і прив’язаних на мотузок) вуличних артистів у взаємодії з рухливими відблисками ліхтарів створюють атмосферу веселого свята старого Парижу.

Костюми Едіт Піаф, на відміну від вбрання повій та Мадлен Ассо, дуже стримані, у спектаклі задіяні всього дві сукні – обидві чорні, простого крою. Едіт виглядала у житті досить непривабливо, і у виставі це підкреслено. Вся увага глядачів має бути звернена до її голосу – унікального, неймовірно сильного, пристрасного та спокусливого; голосу, за який, згідно драматичного твору, змагається сама Смерть. Рухи співачки рвучкі, фігура здається позбавленою пластики. При цьому вона все одно намагається здаватись спокусливою та вродливою – то для свого коханця, то для чоловіків, яких вона намагалася підчепити, щоб оплатити похорон своєї дочки. Проте вона все ж володіє якимось таємничим шармом, який вабить до неї людей. Не тільки її голос, а й неймовірна експресивність, душа, яку вона вкладає у свій спів, приваблюють слухачів та глядачів.

Як розповіла Тетяна Міхіна у своєму інтерв’ю Аллі Підлужній, їй було нелегко працювати над роллю співачки:

«До такої людини, гадаю, навряд чи можна дорости. Це такий рівень! Піаф – це особистість, яка заради творчості спалювала себе, свої почуття, своє життя. Я – не така. Ми подібні одна до одної, певно, за якоюсь підвищеною імпульсивністю, чуттєвістю, темпераментом, а не за способом життя. У мене не було такого досвіду роботи у мюзиклі. 15 пісень в одній виставі – це для голосу дуже складно, навантаження сильне. Спочатку були пропозиції зробити фонограму, я відмовилася, хоча інколи й шкодую, але вже якщо поставила собі певну планку, опускатися нижче не можна собі дозволити. З часом я вже трохи навчилася розподіляти сили протягом вистави і даю собі раду з навантаженням. Взагалі, ця вистава для мене – суцільне дослідження процесу, що таке мюзикл.»1

Спектакль насичений цирковими трюками. Танці з різнокольоровими кульками та акробатичні номери роблять його видовищним та цікавим для різних поколінь глядачів.

Прем’єра вистави «Ассо та Піаф» відбулася у театрі «Сузір’я» 1 березня 2008 року. Режисером та сценографом є Заслужений артист України Тарас Жирко, який по-іншому вирішив сюжет відомої історії кохання та ділових стосунків. Вистава у його постановці не схожа на жодну з інших, вона демонструє глядачам не історію злету та успіху, а саме історію кохання, підкріпленого співпрацею.

У сценічному творі розглядається проблема взаємовідносин Реймона Ассо (Заслужений артист України Євген Нищу) та Едіт Піаф (Заслужена артистка України Оксана Батько), їх співпраця та особисті стосунки. На відміну від постановок інших театрів, тут головним героєм є саме він. Через його сприйняття розкривається еволюція особистості Едіт, її трансформація з вуличної співачки в представницю співочої еліти. Але, звісно, це взаємовплив: Едіт тягне Реймона за собою на дно суспільства, і він міг би загрузнути разом з нею у багнюці п’янства та неробства. Проте йому вдається вирватися з цього дна та витягти її за собою. У цьому йому допомагає вірний друг Мітті Додуш (Павло Піскун), який наголошує на важливих для нього проблемах – досягти високого положення у суспільстві та переконати свою дружину «доброчинну Мадлен» у тому, що він її гідний…

В невеликому елітарному залі «Сузір’я» сцена для цієї вистави влаштована по-особливому: довгий подіум простягається через весь глядацький зал, одним кінцем він примикає до, власне, сцени, іншим сягає протилежного кінця зали, де встановлено кілька сходинок. Глядачі сидять з двох боків від подіуму, споглядаючи дійство з різних кутів. У виставі застосовується дещо подібний хід з використанням вуличного символу – ліхтаря. Ліхтар на спеціальній підставці рухається посередині подіуму і виконує то безпосередні функції ліхтаря, то вішалки для одягу. Актори використовують не тільки спеціально облаштований подіум, а й іншу частину глядацького залу: один з виходів та велике старовинне дзеркало над комином. Таке задіяння всього простору наближає дійство до глядачів, вони стають безпосередніми учасниками вистави. Взаємодію між сценою та залом активно підтримують актори: вони звертаються до глядачів, спілкуються з ними та у процесі живого діалогу розвивають сюжет п’єси. Перепади освітлення, то м’які та плавні, то різкі та агресивні, підкреслюють настрій вистави – то романтичний та сповнений надій, то складний, заплутаний і сповнений суму.

Євген Нищук, трактує цю роль як мрійливого, творчого молодого чоловіка, якого вабить до простої дівчини з неймовірним голосом. Зовнішність актора не відповідає фотографіям Реймона Ассо, проте він чудово передає емоції, на яких побудована його роль. Він хоче зрозуміти її, спробувати жити у її світі. Але це бажання починає його затягувати, топити у болоті, з дна якого він прагне витягти Едіт. Мрія стати «Пігмаліоном» та виліпити власну «Галатею» з вульгарної вуличної дівчини мало не перетворилася на безцільне та безпросвітне животіння на дні суспільства серед безнадійності. Його особистість терпить боротьбу між двома почуттями: бажанням вільно обирати свою долю та робити, що заманеться, не замислюючись над наслідками; та почуттям обов’язку – обов’язку чогось досягти у житті, обов’язку перед «доброчинною Мадлен» бути гідним чоловіком, обов’язку перед Едіт змінити її життя, хоч вона і опирається цьому. Але Реймон все ж таки обирає обов’язок, і примушує вуличну співачку відмовитися від усього, до чого вона звикла, і що було для неї дорогим. Він проводить специфічний «експеримент» – змінює не тільки оточуючий, а й внутрішній світ співачки.

Оксана Батько струнка та мініатюрна; вона відповідає зовнішності великої співачки, і їй вдається передати голос Едіт, сильний та хриплуватий. Її пластика також старанно відпрацьована – вона прагне відтворити рухи Едіт, дещо кострубаті, непластичні, часом агресивні та рвучкі. Вона постає простою, часом безвольною дівчиною, яка у всьому слухає свою сестру. Але коли у її житті з’являється Реймон, вона змінює авторитети та, потрапивши під його вплив, використовує усі можливості свого нового положення. Вона намагається засвоїти гарні манери, яким навчає її Реймон. Він також призвичаює її триматися на сцені, забувши про вуличні концерти. Едіт не відразу спроможна сприйняти цю науку – вуличне життя не хоче так просто відступати; й сестра Симона (Наталія Попович-Лінецька), яку вона так любить, і яка її, нібито, опікує, насправді тримає її на дні.

У цьому трактовка сюжету вистави Тараса Жирка також відрізняється від постановки театру ім. І. Франка: саме Симона у дуеті сестер головна. Вона повністю підкорила собі волю Едіт, і намагалася використати Реймона. Але, незважаючи на це, її дійсно хвилює доля сестри – вона боїться, що Едіт, відмовившись від вуличних заробітків, так і не зможе досягти успіху у престижних закладах, і загине від горя та самотності. Вона не вірить у почуття Реймона, й постійно стає між ними. Але, зрештою, кохання до чоловіка перемагає любов до сестри, і Симона змушена піти з життя Едіт. Це вибір, який вимагає зробити Реймон, точніше, не стільки він, скільки її власне майбутнє. Якщо не розірвати всі пута зв’язку з минулим, «болото» не випустить її, затягне назад і потопить.

У Едіт є кілька приємних спогадів з минулого – вона згадує свою зустріч з Жаном Мермозом, і зберігає троянди, які він їй подарував. Ці спогади для неї найцінніші, і вона охоче ділиться ними з Реймоном. Її любов до знаменитого льотчика пояснюється не тільки обожнюванням конкретної особи, а й взагалі любов’ю до пригод, до польоту, до вільного простору. Саме простору не вистачає їй у житті досі: простору у житлі, простору на вулицях, простору в творчості, у мріях… Вона нібито хоче вирватися зі свого світу, але і боїться цього – адже її попередній злет завершився страшним падінням. Після тріумфу в «Жерніз» її покровитель Папа Лепле був убитий, і Едіт звинуватили у пособництві убивці. Тому нова можливість увійти до престижного кабаре сприймається як чергова пастка. Раптом за цим нібито злетом слідуватиме нове страшне розчарування, після якого вона вже може і не оговтатись? Новий спосіб життя, запропонований Реймоном, лякає і відштовхує її. Вона постійно повертається до вуличних «концертів», насилу засвоює пристойні манери. Все здається їй чужим: і рухи, і техніка співу. Пісня, яку спеціально для неї написав Реймон, використавши історію її кохання – єдине, що змушує її хапатися за цю нову і чужу для неї роль. Реймон, у свою чергу, опускається до її рівня, пробує жити з нею у її світі. Це лякає його оточення, але він продовжує свій «експеримент». І лише поживши з ним у звичній для себе обстановці, Едіт починає йому довіряти. Тоді він наважується вирвати її з такого рідного середовища, і навіть вимагає неможливого – відмовитись від сестри. Після того, як Симона йде, у Едіт починається нове життя – життя, повне дисципліни, роботи, та позбавлене тої свободи, яку вона так цінувала на вулиці. Раніше їй здавалося, що багатство та слава дадуть їй більше простору – але виявилося навпаки, вони лише ще сильніше затиснули її у гранки «дозволеного». Чергова ілюзія на її шляху. Проте, навіть у заданих Реймоном межах, вона пристосувалася знаходити певну волю. Саме завдяки зусиллям Реймона відбувається переоцінка її моральних цінностей – те, що раніше було для неї взірцями, тепер перетворилося лише на тінь справжніх ідеалів.

Костюми для вистави розробила Катерина Олішевська. Образи Едіт та Симони досить невибагливі – одяг простого крою, без особливої претензійності. Симона намагається здаватись сексуальнішою та розкішнішою за рахунок дрібних доробок для свого костюму – підв’язування сорочки, всілякі аксесуари… Протягом вистави вбрання сестер не змінюється, вони і «на вулиці» і у «кабаре» виглядають однаково – бідно, нетипово для розкішних кабаре Парижа.

Стиль, який потім буде взірцевим для вищого суспільства Європи, який старанно пропагувала Коко Шанель, від бідності та нестач став основним сценічним стилем молодої Едіт Піаф. Вона одягалася у чорні сукні простого крою й надалі, у роки своєї слави та багатства. Образ скромної «крихітки» міцно приклеївся до неї, і саме він допомагав їй впливати на величезні маси народу, які шаленіли від її могутнього голосу.

30 березня 2012 року відбулася прем’єра вистави «Едіт Піаф. Сповідь» театру-школи «Образ». Її вирішено у форматі моновистави. В основу покладено п’єсу Жана Кокто «Байдужий красень», написану спеціально для Едіт Піаф; яку було вперше поставлено у театрі "Буфф-Паризьен" в 1940 році. Роль Едіт Піаф виконувала вона сама.

В інтерпретації режисера театру-школи «Образ» Ольги Міхневич на сцені відбувається тісне переплетіння відеосюжетів та фотографій з життя великої співачки і безпосередньо акторської гри. Роль Едіт Піаф виконує Оксана Ситник, яка і зовні дещо схожа на неї; а подібність актриси та персонажу з реального життя завжди вигідна для сценічного втілення. Оксана настільки засвоїла роль Піаф, що виробила специфічну пластику та міміку. Едіт, яка виросла на вулиці та мандрувала з батьком-акробатом, рухалася досить грубо та непластично, її сценічний образ – донька вулиці «в дешевій суконці, без панчох». Такою представив глядачам її перший покровитель Луї Лепле – «Папа Лепле», – як називала Едіт. Вона згадує його з вдячністю та ніжністю у голосі – адже саме завдяки йому вона вперше ступила на сцену великого кабаре.

Історії життя співачки відведено у виставі порівняно невелике місце – щойно повернувшись до готелю, вона розглядає платівки, кожна з яких нагадує певну людину з її минулого. На екрані у цей час транслюється відеоряд зі старими записами та фотографіями її виступів. Поставивши останню платівку, вона переходить до опису своїх стосунків з Емілем.

Незважаючи на те, що вистава вирішена в моно-варіанті, у глядачів виникає враження присутності на сцені й інших персонажів. Такий ефект досягається завдяки вдало застосованому режисерському прийому – взаємодії з глядачами та використанню звуків за сценою. Едіт розмовляє по телефону, і її діалог із умовними співбесідниками звучить настільки живо та емоційно, що вони ніби перебувають у просторі глядацького залу. Коли за сюжетом має з’явитися Еміль, за сценою чути голосний дзвін ключів та шум кроків. Жвава розмова із ним, без жодної відповіді, розпалює почуття та провокує справжній скандал. І саме це мовчання виступає каталізатором майбутнього спалаху нервів та «сповіді».

Основна ідея сценографії (художник-постановник та художник по костюмах – Софія Триколенко) – це час, який, з одного боку, заганяє співачку у тенета очікування та страждання, а з іншого вона сама стала його непорушним символом. Всі предмети, які оточують співачку являють собою певні символи часу розквіту її творчості – середини ХХ століття. Загалом скромний, типовий для раціоналізму довоєнного часу інтер’єр: рівний червоний килим – найяскравіша пляма на сцені, накрите рівномірним чорним покривалом крісло, програвач, проектор, невеликий стіл. Все це відразу викликає асоціацію з «добою Піаф» – часом, коли за скромним зовнішнім виглядом приховувався могутній талант та незламна воля до творчості.

Сценографія до вистави була зумовлена необхідністю створити на сцені інтер’єр готелю, який би водночас справляв враження близькості вулиці. Розробляючи цей проект, я перш за все керувалася емоційним станом Едіт і основними проблемами, закладеними у п’єсі. Атмосферу очікування вдалося досягти завдяки використанню великої кількості годинників, які показують різний час, та репродукції картини Сальвадора Далі «Час розтікається». Ці годинники різної форми, різного розміру, і відіграють різне значення у виставі. Домінуюче місце займає непропорційно великий напільний годинник, який обклеєний плакатами самої Едіт Піаф. На його передній стінці закріплене дзеркало, у яке співачка дивиться, і через яке розмовляє зі своїм внутрішнім світом. Власні плакати наочно демонструють її досягнення – вона не просто жінка, яка чекає на свого коханця, вона знаменитість, яка, по суті, цього коханця утримує; і вона має право вимагати відповіді на свої запитання. Основний предмет конфлікту – газета, за якою заховався Еміль від відвертої розмови. Керуючись тим, що ця газета – явно не перша у їх спільному житті, я вирішили нагромадити на сцені пачок газет, та накрити стіл скатертиною із газетним принтом. Такий само принт розміщено і на абажурі торшера: коли він світиться, газетні картинки яскраво викреслюються. Едіт ненавидить те, що відволікає Еміля від неї: його коханок, його газети, і навіть його сни. Годинники – предмет її постійного споглядання та, водночас, її страждання. Вона не може викинути ці предмети зі свого життя – адже вони, як не крути, пов’язують її з Емілем. Предмети, які становлять її світ, обмежуються програвачем з платівками, вікном, заштореним білими шторами, та пляшкою спиртного. Ці білі штори на заднику сцени виконують функцію екрана, на який проектується відеоряд. Екран окантований перфорацією згори та знизу, як впізнаваним символом фото- та кіноплівки.

Всю виставу супроводжують записи пісень Едіт Піаф, які звучать у фонограмі та яким підспівує актриса. Її емоції виплескуються на Еміля та телефонних співбесідників, які так чи інакше в курсі їхніх проблем. Саме у телефонних розмовах розкривається масштаб її духовної залежності від Еміля. Вона готова стерпіти будь-яке приниження, аби тільки втримати його біля себе.

Оксані Ситник виключно вдалась роль сильної, але істеричної та постійно нетверезої співачки. Вона чудово передає різкі перепади настрою та емоційний надрив, з якими Едіт читає свої монологи. Навіть пластика – дещо груба та позбавлена артистизму, яку свого часу критикували звиклі до манерних співачок глядачі, додає особливого колориту виставі. Вона сприймається сповненою живих емоцій жінкою, яка мусить якось тамувати свій біль. Для цього їй потрібен алкоголь. І тут пані Оксана знову демонструє своє вміння передати специфічний емоційний стан – вона виглядає абсолютно п’яною та нездатною контролювати свої слова. Саме в такому стані вона і виголошує Емілю все, що думає про його постійну брехню та коханок.

Самі по собі коханки не так її розлютили, як його брехня. Чергова коханка – «старушенція», як називає її Едіт, останнім часом постійно стає між ними. Еміль називає будь-які, часто абсолютно сміхотворні приводи, аби вирватися до неї. «Ну навіщо було розповідати про зубного лікаря?» – запитує вона, викривши чергову його брехню. «Хоча я певна, що і їй ти брешеш. І все твоє життя складається з неймовірних складнощів».

При цьому вона знову і знову змовчувала, робила вигляд, що не помічає таких проблем. Навіть після цього вибуху, виверження емоційного вулкану, вона змушує себе заспокоїтись, і придушити свої почуття. Кохання, її сильне, палке, могутнє кохання перетворило її на безвольну рабиню. Але саме воно давало їй натхнення, силу та бажання співати. Вона готова терпіти і брехню, і зради, і його байдужість. «Ти зможеш піти куди завгодно, і бути з ким завгодно – зрадиш мені, з ким захочеш. Я буду чекати на тебе».

Плакатно вимальовується постать видатної співачки – чорне на білому і червоному… Звучить пісня «Je Ne Regrette Rien» – «Я не шкодую ні про що», і Оксана Ситник зникає за кулісами. На екрані проекція обличчя Едіт Піаф крупним планом – історичний запис з її концерту. Все монументальнішою стає її постать, все сильніше за її часом закріплюється наймення – Час Едіт Піаф.

Кожна вистава по-своєму трактує характери персонажів, їх роль у житті Едіт Піаф, та, власне, життя самої співачки. Але скрізь простежується однаковий висновок – вона не просто жінка, яка, маючи талант та голос досягла успіху; вона жінка, яка досягла успіху всупереч обставинам, всупереч суспільним вимогам та всупереч самій долі.




1 «Зіграти пісню» Алла Підлужна. Журнал «Український театр» №2/2012, ст. 34-37.

Каталог: bitstream -> NAU
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «історія української культури»
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
NAU -> Тема № Місце І значення конфліктології в системі юридичних наук- 2 год
NAU -> Методичні рекомендації до семінарських занять, тематику домашніх завдань та понятійний апарат
NAU -> Система менеджменту якості робоча навчальна програма
NAU -> А. А. Заслужена, викладач актуальність формування компетентного філолога у системі вищої освіти швейцарської конфедерації
NAU -> Система менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
NAU -> Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання
NAU -> Теоретико-методологічні засади роботи 7
NAU -> Методичні рекомендації до проходження психолого-педагогічної практики Київ 2016 (076. 5)


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Едіт Піаф. Три театри – три історії iconЯк у травні випадуть три добрих дощі, то вродить хліба на три роки
Клязьмі (Московська земля). Щоб обгрунтувати І виправдати цей крок, була створена легенда, згідно з якою уві сні митрополиту явилася...
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconРозум людський має три ключі, Розум людський має три ключі
Пречистая и наш божественный Спаситель Она с величием, Он с разумом в очах Взирали, кроткие, во славе и в лучах, Одни, без ангелов,...
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconКолосовська Т. М., учитель української мови та літератури зош №140, спеціаліст вищої категорії, учитель-методист
Учні класу заздалегідь поділені на три групи, кожна група одержала завдання І експерти з історії та географії
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconАндрухович, Ю. Диявол ховається в сирі. – 2-е вид. – К., 2007
У «книжковому сирі» Андруховича ховаються есеї, написані 1999-2005 рр. І поділені на три групи: «Підсвідомість», «Геопоетика» І «Справжні...
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconОбговорення законодавства 3
Угорщина планує відкрити три пункти пропуску й збудувати автобан до кордону з україною 9
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconІдея понад життя, крізь простір І час: три покоління родини гордієвських — провідники українського визвольного руху

Едіт Піаф. Три театри – три історії iconЦей розділ складений з декількох категорій запитань. До кожного питання пропонуються три можливі відповіді. Оберіть з них ту, що правильна

Едіт Піаф. Три театри – три історії iconАпарат верховної ради україни
Анатолий гриценко:"все эти три года мы последовательно воплощали в жизнь те обещания, которые давали своим избирателям" 13
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconПодорож у Країну Знань
Бібліотекар: Добрий день діти! Сьогодні ми вирушимо у мандрівку до вражаючої країни запитань І відповідей. Туди, як ви бачите ведуть...
Едіт Піаф. Три театри – три історії iconУрок, проведений в 11 а класі Учитель Романчук М.І. м. Димитров 2014р
Тема. Григір Тютюнник. Новела «Три зозулі з поклоном». Образ любові як втілення високої християнської цінності


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка