Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка10/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

Теоретично п’ять закордонних держав та організацій — Америка, ОБСЄ, Росія, Україна і ЄС — намагаються примирити молдовську і придністровську сторони та сприяти трьом «Д»: демілітаризації, демократизації і декриміналізацїї Придністров’я224. А практично ці переговори, як і в інших випадках заморожених конфліктів, виявилися марними. Односторонні намагання Кремля переконати Молдову визнати конфедерацію з Придністров’ям були близькі до успіху, хоча поки що втручання Америки та Європи допомагало Молдові утримуватися від наміру справді підписати якийсь російський мирний план. Проте справжня причина, чому Захід програє в Молдові, — не військова, а політична та економічна слабкість самої країни; ця слабкість — результат корумпованого і вкрай безпорадного врядування. У Молдові більшою мірою, ніж у будь-якій іншій частині посткомуністичного світу, євроатлантичному виборові бракує вірогідності та впливу. Скажімо, в теперішньому молдовському уряді майже ніхто (зокрема й міністр закордонних справ) не розмовляє англійською мовою. Румунію, що мала б бути мостом у Європу для Молдови, вважають за непрогнозовану шовіністичну загрозу, а не за корисну сусідку. Якщо йдеться про економічне життя, промисловість Молдови базується здебільшого на малоприбутковій продукції, як-от дешевому вині та свіжих фруктах. Унаслідок цього країна відчуває тягар торговельних санкцій, що їх накинула Росія 2006 р. Інші посткомуністичні країни відповіли на такі заходи переорієнтацією свого експорту в західні країни. Молдовським фірмам, здається, бракує здатності чи бажання робити це. Росія, крім того, придушила придністровську економіку, підвищивши ціни на газ та урізавши кредити. Така ситуація поставила перед молдовським керівництвом спокусливу перспективу негайно укласти угоду, тільки-но воно відмовиться від решти своїх сподівань на інтеграцію до Європи225. Якщо події підуть таким чином, результатом буде разюча поразка євроатлантичних сил у посткомуністичному світі. Поєднання несміливості та бездіяльності дало б змогу Росії використати сукупність економічних, політичних і військових важелів супроти майже беззахисного суперника. В обмін за пожертву кількох придністровських пішаків Росія вперше після краху комунізму може повернути у сферу свого впливу цілу країну.

Натомість Грузія виявилась найгарячішою точкою нової «холодної війни». Коли читати повідомлення про війну в серпні 2008 р., можна легко — і хибно — припустити, ніби бої почалися з неспровокованого нападу Грузії на сусідню Південну Осетію. Істина набагато складніша. Починається вона з того, що Грузія як сучасна держава відроджувалась дуже важко. До більшовицької революції Росія вже століття панувала на Кавказі. 1921 р. вона задушила молоду Грузинську Демократичну Республіку. В 1930-х роках Сталін встановив терор, з яким балтійські держави та інші кремлівські трофеї познайомились аж надто близько лише через десять років. Десятки тисяч людей депортували або знищили. На відміну від балтійських держав, Грузія відновила свою незалежність без живих спогадів про законність і державність, без допомоги добре освіченої і патріотичної діаспори.

Коли наприкінці 1980-х років комуністична влада зазнала краху, націоналістичні лідери, як-от неврівноважений філолог Звіад Гамсахурдіа, спираючись на сповнену завзяття націоналістичну міліцію, постали перед майже неможливим завданням — керувати країною, що не мала ані захищених кордонів, ані традицій державності. Вони мало цікавилися насущними питаннями, якими переймалися естонці, скажімо, стабілізацією валюти, привабленням іноземних інвесторів і створенням сучасної державної служби. Замість цього вони почали громадянські війни з двома головними етнічними меншинами країни — осетинами й абхазами. Обидві за совєтської влади мали певний ступінь автономії, і їм не подобалась ідея грузинської незалежності, надто зіпертої на хиткий і ексцентричний етнонаціоналізм Гамсахурдіа. Наслідки були жахливі. В абхазькій столиці Сухумі невідомі спалили національну бібліотеку, музей і державний архів. Це однаково, якби Вашингтон утратив в одній пожежі Бібліотеку Конгресу, Кеннеді-центр і Смітсонівський інститут. Абхази226, маючи сильну підтримку і росіян, і чеченських екстремістів, які не любили грузинів ще більше, ніж росіян, відбили грузинів. Двісті п’ятдесят тисяч етнічних грузинів — близько половини населення — втекли.

Такі важкі пологи виявилися мало не фатальними для Грузії. Майже на ціле десятиліття західні союзники списали її як безнадійного інваліда. Гамсахурдіа усунули 1992 р., до влади прийшов Едуард Шеварднадзе, що був за Горбачова міністром закордонних справ. Він забезпечив стабільність, але не реформи. Пустив коріння «кумівський капіталізм»: родина Шеварднадзе дбала про свої прибутки, але не тямила, як посприяти тривалому економічному зростанню. Росія зберігала свої війська в Грузії і принагідно використовувала їх. Реформи були суто поверхові227. Це все змінилося 2003 р., коли грузинське населення, майже італійське за своєю любов’ю до доброго товариства й нелюбов’ю до організованості, постало проти некомпетентного й дедалі авторитарнішого режиму Шеварднадзе. Це привело до влади Міхаїла Саакашвілі, юриста, що дістав освіту в США, читав журнал «Economist» і був сповнений рішучості реформувати Грузію з шаленою швидкістю, взявши за очевидну модель Естонію. Хоча ніхто б не назвав Грузію довершеним взірцем свободи і доброго врядування, прогрес був дивовижний. Потекли іноземні інвестиції, вирівнялися ставки податку, зросли урядові надходження і зарплати, покращилися державні служби, бурхливо розвивалась економіка. Цілі державні установи, скажімо, сумнозвісно корумпована автоінспекція, були просто ліквідовані. Ставки податку були низькі, а система оподаткування — простою.

У результаті Грузія на якийсь час стала найуспішнішою країною регіону і приваблювала тих, кого колись відштовхнула. Першим регіоном, що підпорядкувався центру, стала Аджарія, напівнезалежна республіка, що під владою свого керівника Аслана Абашидзе стала магнітом для міжнародної організованої злочинності. Його популярність — справжня в перші роки його режиму — ґрунтувалась на тому, що він оберігав свій народ — грузиномовних мусульман — від нещасть, які спіткали решту країни. Та коли хаос і злидні змінились на зростання економіки, стабільність і політичну свободу, влада Абашидзе ослабла. Під час путчу навесні 2004 р. він під тиском народних протестів утік до Москви. Аджарія стала вітриною Грузії, привабивши іноземні інвестиції й туристів з усього чорноморського регіону і з-поза його меж. Абашидзе був великим прихильником Путіна, але його втеча була меншим ударом у порівнянні з впливом процвітання Грузії на Південну Осетію, слабшу з двох кремлівських маріонеткових держав у Грузії. Історична батьківщина осетинів міститься по обидва боки Кавказьких гір. На північному боці православні за своєю вірою осетини опинилися в найгірше керованому регіоні Росії серед дедалі неспокійнішого мусульманського населення сусідніх республік. Південна Осетія була автономним регіоном совєтської Грузії і проголосила начебто незалежність, підтримувану Кремлем, але ніде не визнану.

Після невдалої спроби 2004 р. відвоювати Південну Осетію силою головна тактика Саакашвілі полягала в тому, щоб повернути сепаратистські регіони, вдаючись до лагідної сили і повторюваних дипломатичних ініціатив228. Він використовував той факт, що Кремль грубо накидав своїх маріонеток замість питомих південноосетинських політиків, які на початку 1990-х років очолювали боротьбу проти грузинського націоналізму. Ці засновники Південної Осетії сформували уряд у вигнані, що енергійно виступав за реінтеграцією з Грузією. Дехто з сімдесятитисячного населення Південної Осетії почав їздити на роботу до Грузії. Люди побачили, що там немає автократичної етнократії, як зображувала кремлівська пропаганда, а процвітає толерантне суспільство. Попри дедалі щедріше кремлівське субсидування південноосетинські історичні симпатії до Москви, здавалося, зменшуються.

Це все було доброю новиною для грузинських громадян різного етнічного походження і гострим контрастом зі становищем по той бік Кавказьких гір. Але стало поганою новиною для Кремля, для якого законослухняні, заможні й стабільні сусіди — проблема, а не вигода. Адже Саакашвілі був не тільки успішним технократом, а й прапороносцем (хоч інколи гарячим і зашореним) західних вартостей. Його мета — прив’язати Грузію до євроатлантичних структур економіки і безпеки, що стали в такій добрій пригоді іншим країнам. А це становить глибокий ідеологічний виклик Росії. Постсовєтські країни, що, незважаючи на близькість історії й культурної основи, реалізують різні моделі розвитку, порушують прикрі запитання. Якщо Грузія може мати незажерливу, чесну державну демократію, чому не може Росія? Якщо українці можуть мати живі засоби масової інформації, де панує плюралізм, чому не можуть росіяни? Отже, контратака була неминуча, хоча мало хто міг би спрогнозувати її лютість.

Неспокій почав наростати 2006 р., коли від березня до травня Росія накинула низку дедалі суворіших обмежень на імпорт, спершу на вино, овочі та фрукти, потім на ігристе вино й коньяк і зрештою на грузинську мінеральну воду229, яка тієї пори була однією з головних статей експорту країни. Причина нібито полягала в недотриманні якихось санітарних норм, хоч органи санітарного нагляду інших країн не висували таких претензій. Потім Росія закрила єдиний пункт перетину кордону з самою Грузією — начебто для якихось будівельних робіт. Фактично це зупинило весь грузинський експорт до Росії, посприявши торгівлі через контрольований Південною Осетією Рокський тунель. 27 вересня 2006 р. Грузія заарештувала чотирьох офіцерів ГРУ, начебто через те, що вони планували державний переворот, і це спровокувало люту реакцію Кремля230. Його служба контррозвідки, що пройшла вишкіл в Америці, доповіла, що вже не може встежити за всіма російськими шпигунами і бандитами, яку пнуться зі шкури, намагаючись саботувати реформи й підточити владу. Арешт спровокував Кремль на напрочуд гнівну відповідь. Якийсь холоднокровніший грузинський лідер міг би тихо депортувати тих людей. Але Саакашвілі, до чиєї чарівливості може дорівнятися лише його запальна вдача, під час передачі шпигунів російській владі наказав провести їх перед телекамерами. Росія відкликала свого посла і припинила поштовий, телефонний і банківські зв’язки з Грузією. «Газпром» сказав, що подвоїть ціну на газ для Грузії, піднявши від 110 до 230 дол. за тисячу кубометрів.

Ще лиховіснішим стало те, що інші сектори російської державної машини, як-от податкова поліція, імміграційна служба і директори шкіл, почали цькувати людей із грузинськими прізвищами й депортувати грузинських громадян — начебто як нелегальних іммігрантів231.

Росія, здається, сподівалася, що Грузія зігнеться. Але, як дуже часто у разі застосування санкцій з боку Кремля, спроба здійснити політичний тиск через совєтські торговельні зв’язки виявилася контрпродуктивною232. Грузинські експортери підвищили якість і стандарти пакування й почали експортувати на нові ринки. Саакашвілі, що давно спонукав підприємців країни позбутися залежності від російських споживачів, сказав, що він тільки вдячний. У результаті кремлівських санкцій економічне зростання Грузії втратило щонайбільше кілька відсотків, але мораль країни піднеслася.

Від економічної війни не відставали й дедалі тривожніші військові заходи. У березні 2007 р. загін гелікоптерів дві години поспіль стріляв із гармат, ракетами і протитанковими снарядами по трьох селах у Кодорській ущелині, регіоні Абхазії, де в липні 2006 р. грузинська влада, розбивши місцевого польового командира, відновила контроль і створила паралельну адміністрацію. На щастя, в будинках, куди влучили ракети, ніхто не жив. Росія заперечувала свою відповідальність і перешкоджала розслідуванню, відмовлялася показати журнали польотів і з’ясувати походження снарядів, осколки яких знайшли після атаки. Але жодна інша країна регіону не має гелікоптерів, здатних вести вночі бойові дії, використане озброєння було російським, понад п’ятдесят свідків сказали, що чули гуркіт гелікоптерів. Росія стверджувала, що вірогідними злочинцями були грузини: зрештою, якщо напад погано відобразився на Росії, тоді найімовірнішими виконавцями мають бути вороги Росії233. Зовнішні спостерігачі лише стенули плечима. Але 6 серпня 2007 р. виготовлена в Росії протирадарна ракета «Радуга Х-58», випущена одним із двох реактивних літаків «Су-24» в грузинському повітряному просторі, впала в селі поблизу Тбілісі234. Її 150-кілограмова боєголовка не вибухнула. Факти знову вказують тільки в одному напрямі: військово-повітряні сили Грузії не мають літаків «Су-24», а в Росії їх сотні. Грузинський радар показав записи, які доводять, що там зареєстровано, як нападники увійшли в повітряний простір країни з боку Росії. Найімовірніша запланована мішень містилася поряд — нова радіолокаційна станція, сумісна з військовим устаткування НАТО. Балтійські держави, а згодом і Швеція виступили з гострими заявами на підтримку Грузії. Більшість інших країн відреагували двозначно. Так само і ОБСЄ, сказавши, що з огляду на суперечливі повідомлення важко з’ясувати, що сталося насправді. ЄС заявив, що та подія «небезпечна й тривожна», але нікого не звинуватив235. Якщо мета полягала в перевірці реакції Заходу, сигнал був очевидним: воєнні авантюри в колишній імперії не зумовлюють ніякої політичної плати.

У вересні Грузія організувала захід, що свідчив, напевне, про її найревніше намагання розв’язати південноосетинський конфлікт із допомогою лагідної сили: скликала міжнародну конференцію в Тамарешені, одному з багатьох грузинських сіл у Південній Осетії, підпорядкованих тбіліській владі. Росія нарікала на присутність на конференції іноземних дипломатів і міжнародних спостерігачів, що увиразнювало прагнення Грузії посприяти власній південноосетинській адміністрації. Але ці зусилля невдовзі ослабли. На початку листопада країну охопила політична криза, Саакашвілі відбив спробу опозиції скинути його. Він мав меншу підтримку, ніж йому хотілося б. Чимало друзів і союзників грузинського президента виявляли дедалі більшу занепокоєність імпульсивними, незграбними і позначеними «кумівством» рисами його врядування. «Міша», як називали його друзі, покладався на вузьке коло радників. Постанови ухвалювали швидко і часто під ранок після квапливих нарад і хаотичних серій розмов по мобільному телефону. Атмосфера, може, була й жвава і весела, не в останню чергу завдяки особистості самого Саакашвілі. Але якість політики низька, а державна адміністрація — наприклад, при проведенні виборів — почала видаватися огидно партійною. Дехто з найрозважливіших союзників президента почав тихо дистанціюватися від його двору.



Але грузинська опозиція — ця суміш поміркованих, диваків та екстремістів, яку фінансує почасти магнат-мільярдер Бадрі Патаркацишвілі, близький приятель російського емігранта Бориса Березовського, що сидить у Лондоні, — навіває, здається, ще більшу тривогу: вона істерична та непоступлива, а в деяких випадках має тіньові зв’язки з Росією й організованою злочинністю. Її вимога парламентської, а не президентської республіки легітимна. Спосіб, яким вона домагається своєї мети, межує з бунтом. Проте важко погодитися з владою, що поверхово говорить про підтримуваний Москвою путч, який назріває в країні. Березовський, зрештою, — заклятий ворог Путіна. Чому один з його найближчих друзів мав би намагатися виконати для Кремля брудну роботу на Кавказі?236

Впливові зовнішні спостерігачі витратили багато часу, з мінливим успіхом спонукаючи владу поважно ставитись до опозиції. До думок, що сама опозиція поводиться відповідально, ніхто не дослухався. Опозиція на демонстраціях, начебто вимагаючи дочасних парламентських виборів, викривала Саакашвілі як «бандита» й «терориста» і повішала його зображення. Але ці всі дії аж ніяк не виправдовують дальших подій. 7 листопада Грузія запровадила надзвичайний стан; загони поліції для боротьби з масовими заворушеннями розігнали демонстрацію, вдавшись до надмірного насильства, і закрили головний опозиційний телевізійний канал, розбивши устаткування й залякавши персонал. Саакашвілі стверджував, що він запобіг державному переворотові, який підтримує Росія. Чимало його друзів вважали, що він перебільшує небезпеку, і виступили з безпрецедентно гострою критикою237.

Не дослухавшись до порад багатьох закордонних країн, грузинський президент призначив дочасні президентські вибори па 5 січня, і хоча їх провели краще, ніж сподівалися, опозиція не мала часу для належного проведення кампанії, і Саакашвілі зберіг владу, здобувши 53,4% голосів. Опозиція наполягала, що відбулися масові фальсифікації, але могла подати докази лише дрібних порушень. Міжнародні спостерігачі радше неохоче підтвердили результат, але перелічили й тривожну кількість скарг:

«Хоча вибори загалом відповідали більшості зобов’язань ОБСЄ і Ради Європи, а також нормам демократичних виборів, вони виявили й великі проблеми, розв’язувати які треба негайно. Хоча це перші справді конкурентні президентські вибори після здобуття незалежності, помічено й багато вад. Виборчу кампанію затьмарювали загальнопоширені звинувачення в залякуванні й тиску, йшлося зокрема про працівників державного сектора і опозиційних активістів, окремі випадки перевірила Місія спостереження виборів ОБСЄ (Відділу демократичних інституцій і прав людини). Відмінність між державною діяльністю і кампанією кандидата від правлячої партії Об’єднаного народного руху Міхаїла Саакашвілі була розмита. Крім того, інші аспекти виборчого процесу, надто підрахунок голосів і процедури табулювання, а також скарги після виборів і процедури оскарження теж становлять серйозні перешкоди на шляху виконання деяких зобов’язань ОБСЄ»238.

З таким підходом грузинська влада безперечно не поліпшила свого публічного обличчя і здоров’я політичної системи своєї країни. Але попри всі вади Грузії її політична система однаково була в набагато кращому стані за політичну систему Росії. Якби не зовнішнє втручання, цілком можливо, що Грузія й далі долала б свій вибоїстий шлях політичного та економічного розвитку, прямуючи до ЄС і НАТО. Своєю чергою такий розвиток пропонував, мабуть, далеку перспективу примирення з сепаратистськими провінціями. Мета полягала в тому, щоб показати осетинам і абхазам, що вони мають альтернативу стагнації у своєрідному російському Пуерто-Рико: об’єднання з динамічною і заможною країною ЄС.

Але цей процес вимагав і часу, і миру. Натомість огидно «спартачений» саміт НАТО в Бухаресті майже гарантував швидкий перехід до війни. Америка, що найбільше підтримує Грузію, спромоглася створити у своїх європейських союзників враження, ніби вона не наполягає, щоб Грузія та Україна отримали План підготовки до членства (ПДЧ), який став би наступним етапом на шляху обох країн до НАТО. Водночас США створили в грузинів враження, що ПДЧ от-от і нададуть. Результатом стало руйнівне розчарування. Такі європейські країни, як Німеччина, підтримана Францією, категорично відмовилися розглядати Грузію та Україну як кандидатів, гідних ясного шляху до членства. На пізньому вечірньому засіданні міністрів закордонних справ розпалилися пристрасті. Нові члени НАТО, скажімо, Польща, з жахом спостерігали, як країни «старої Європи» відверто заявили, що їхні відносини з Росією важать більше, ніж інтереси їхніх номінальних східних союзників, а надто неврівноваженого й набридливого Саакашвілі. Згодом на зустрічі голів урядів канцлер Німеччини Ангела Меркель стулила щось схоже на компроміс — невизначену обіцянку членства в НАТО, проте без ніякої дати і плану заходів. А вже наступного дня Путін, приїхавши, як гадав дехто, на свою останню міжнародну зустріч, улаштував дику виставу й погрожував Україні розчленуванням, якщо вона й далі домагатиметься вступу до НАТО. Ця погроза породила гострі протести в Києві239.

Отже, члени НАТО дали Кремлеві дозвіл убивати. Ще поки вони пакували валізи, а шикарний бухарестський готель лагодив меблі, що їх розбив (як кажуть) розчарований Саакашвілі, Путін видав указ, звелівши російській державній бюрократії установити офіційні зв’язки з сепаратистськими регіонами Грузії. Грузія відповіла тим, що практично наклала вето на майже завершені переговори Росії про вступ до СОТ. 20 квітня російський військовий літак збив над Абхазією грузинського безпілотного літака. Відеокамера безпілотного літака записала той напад, згодом його широко показували в Інтернеті240. Росія сказала, що той напад зімітувала якась країна НАТО, і звинуватила Грузію в готуванні нападу на Абхазію через Кодорську ущелину. Росія значно посилила свою військову (нібито миротворчу) присутність в Абхазії. У червні вона полагодила стратегічно важливу залізницю, використавши залізничні війська — військову будівельну бригаду, дивна назва якої — пережиток із днів совєтської армії. Захід відреагував мляво й запізно. Росія, крім того, ступила й на шлях дипломатії, запропонувавши бути посередником при укладанні угоди на основі невикористання сили між Грузією і двома сепаратистськими утвореннями. На перший погляд, ця ініціатива видавалася розумною, але вимагала б від грузинської влади ставитись до підтримуваних Росією маріонеткових режимів як до рівних переговорних партнерів, крім того, затверджувала б де-факто поділ країни. Саакашвілі марно намагався налагодити зв’язок із Медведєвим, якого тоді ще вважали за можливого провісника відлиги в російській зовнішній політиці. Він нічого не домігся. Спроби Грузії знову почати мирні переговори з абхазьким керівництвом теж виявилися марними. Тим часом сутички між грузинськими і сепаратистськими поліцією і солдатами, інколи навіть з участю російських миротворців, тривали й далі, обидві сторони обмінювалися звинуваченнями в жорстокості та незаконних діях.

Людиною, що, можливо, більше, ніж будь-хто інший, мала б опікуватися цим питанням на європейському рівні, був Хав’єр Солана, колишній генеральний секретар НАТО, що тепер відповідає за зовнішню політику ЄС. Проте його участь була напрочуд млява. Попри обіцянку Солани надати питанню про заморожені конфлікти241 чільне місце в порядку денному саміту ЄС — Росія в червні у Сибіру результати були мізерні. Росія начебто спромоглася запобігти критиці, пов’язавши обговорення цього питання з обговоренням Косово. Ця паралель, як глянути побіжно, переконує, але не витримує критики в кількох пунктах. Грузини — жертви етнічних чисток, надто в Абхазії. А в Косово Мілошевич сам здійснював їх. Російські миротворці, якщо висловитись м’яко, дбали про свої інтереси. Сили НАТО в Косово намагалися бути безсторонніми. Захід багато років сумлінно вів переговори про майбутнє Косово, а Росія прагне не досягти угоди, а придушити Грузію242.

Позиція Росії ставала дедалі жорсткіша, руйнуючи останні шанси уникнути війни. Абхазька влада категорично відкинула мирний план, підтримуваний Німеччиною. Угода про будівництво нової залізниці через Грузію, що поєднає Азербайджан і Туреччину, стала ще одним нагадуванням про важливість Грузії як транзитного коридору. Виявилося, що то остання добра новина перед смугою лиха. Наприкінці липня російські засоби масової інформації стали передавати запальні повідомлення про готування Грузії до війни в Південній Осетії. 7 серпня важка російська панцерна техніка почала заїздити через Рокський тунель у Південну Осетію, посилився артилерійський обстріл грузинських позицій. Лише за кілька годин до цього Саакашвілі запропонував одностороннє припинення вогню.

Що, власне, сталося далі, невідомо й досі. Росія стверджує, ніби Грузія почала потужний напад на Цхінвалі, головне місто Південної Осетії, призвівши до смерті сотень цивільних людей. Це повідомлення не мало підтверджень із незалежних джерел, а за пізнішими оцінками, загинуло кілька десятків людей, а не 2000, як стверджували спершу. Росія миттю звинуватила Грузію в загибелі якогось числа своїх миротворців і в здійсненні «геноциду» проти її громадян (90% жителів контрольованої сепаратистами Південної Осетії мають російські паспорти). Разом зі своїми місцевими поплічниками Росія почала суходільний, морський і повітряний наступ на грузинські війська в Південній Осетії, в Кодорській ущелині та в інших місцях Грузії. Результатом стали найзапекліші бої в Європі після воєн у колишній Югославії. Сотні людей загинули, переважно цивільні, десятки тисяч покинули рідні домівки.

Сама війна скінчилася швидко. 9 серпня Росія потопила грузинський військовий катер і через своїх місцевих посіпак відкрила другий фронт в Абхазії, атакувавши в Кодорській ущелині, й почала бомбардувати цілі в самій Грузії. Грузинські війська в Південній Осетії почали відступ, що перетворився в безладну втечу. Саакашвілі запровадив військовий стан. 10 січня Грузія проголосила одностороннє припинення вогню, проте Росія відкинула його. В ООН Росія — за словами посла США в ООН — вимагала «зміни режиму» в Грузії. 11 серпня російські війська ринули в Грузію, натрапивши на незначний опір, і окупували військові бази й місто Горі на головній автостраді країни зі сходу на захід. Грузія оголосила про вихід із СНГ, американський літак із предметами першої необхідності мав змогу приземлитись у головному грузинському аеропорту, а Україна заявила, що не дозволить російським військово-морським кораблям, які брали участь у війні, повертатися до Севастополя. Коли російські війська, здається, вже готувалися до нападу на майже безборонний Тбілісі, Грузії не лишилося ніяких шансів. Досить нечітко сформульована угода про припинення вогню, укладанню якої посприяв президент Франції Ніколя Саркозі, поклала край бойовим діям, але не конфліктові.

Коли всілася курява, постали бентежні запитання. Павел Фельгенгауер, забезпечений добрими зв’язками московський військовий аналітик, запевнив, що всю ту війну Росія спланувала від самого початку243. Цю думку підтверджують багато свідчень: висування російських військ на підготовчі позиції, послідовна ескалація провокацій, вправно підготований наступ у засобах масової інформації. Але, звичайно, дехто стверджує, що в початку війни треба винуватити і грузинську сторону. Протягом кількох попередніх місяців західні друзі, провідуючи Саакашвілі, не раз попереджали його: «Росія намагатиметься спровокувати вас на війну. Не відповідайте». Хід думок грузинської сторони, здається, полягав у тому, що провокації стали нестерпні, а швидкий несподіваний наступ у Південній Осетії може запобігти майбутньому нападові Росії в інших місцях. То був ризикований і, можливо, нерозважливий підхід, що залежав від двох речей: по-перше, здатності грузинського наступу зруйнувати Рокський тунель, запобігши швидкому посиленню російських військ у Південній Осетії; по-друге, сподівань, ніби Росія проковтне свою поразку і не використає своєї величезної військової переваги, щоб напасти на Грузію в іншому місці. Якщо припущення були саме такі, обидва виявилися хибними. Міст, що виводив із Рокського тунеля, був пошкоджений, але його невдовзі полагодили. А Росія контратакувала, абсолютно не зважаючи на писки протесту, що залунали в західних столицях. Як і під час розгону демонстрацій у листопаді, грузинське керівництво цілковито не спромоглося оцінити, як швидко його підтримка на Заході може надщербитися.

Результатом стала катастрофа для Грузії. Росія мерщій офіційно дипломатично визнала Південну Осетію та Абхазію, раз і назавжди поклавши край своєму завжди непевному визнанню територіальної цілості Грузії. Тисячі людей утекли з грузинських сіл у Південній Осетії, рятуючись від російських грабунків, зґвалтувань і чисток. Життєво важливі частини країни лишилися під російською окупацією. Російський блок-пост контролював головний автошлях Грузії зі сходу на захід. До кінця серпня годі було дізнатися про весь масштаб руйнувань, але свідчень масового і послідовного нищення військових і транспортних споруд не бракувало. Хоча Кремль стверджував, ніби вивів свої бойові війська, їх лишилися тисячі під машкарою нібито миротворчих сил СНГ (що з ним, як видається, ніхто не консультувався з цього питання). Грузинські збройні сили, споряджені Америкою і навчені Ізраїлем, зализували рани. Позиція самого Саакашвілі під час війни зміцніла, навіть політичні опоненти згуртувалися навколо нього задля національної єдності. В наступні місяці ця єдність може похитнутися.

Наслідком цієї шалено популярної війни для самої Росії став кінець балачок про «медведєвську відлигу». Миршавий санкт-петербурзький юрист без зусиль убрався в нові шати лідера войовничої нації і майже однаковою мірою бичує і Грузію, і Захід. Росія, каже він, не боїться нової «холодної війни». І справді, вона, здається, не боїться й гарячої, суворо погрожуючи НАТО не збільшувати свою військову присутність у Чорному морі.

Цей дзвін на сполох для Заходу навряд чи міг бути гучнішим. Страх перед таким самим конфліктом в Україні чи балтійських державах посилився унаслідок войовничих заяв російських політиків про право і обов’язок Росії захищати своїх громадян, де б вони не були. Але навряд чи Кремль і далі діятиме в цьому дусі, принаймні негайно. Хоча Росія сповнена рішучості збити критику Заходу (якій, на її думку, вона може протистояти завдяки своїм економічним м’язам), вона жодного разу не засвідчила ознак, що прагне якогось ширшого конфлікту. Навіщо? Адже така сила інших фронтів пропонують легкий успіх. Відкривши в недавні роки лагідну силу, Кремль найімовірніше й далі використовуватиме її.

Найпростіша риса кремлівської риторичної контратаки проти євроатлантизму — звернення до національного егоїзму (або, точніше, егоїзму національних еліт). Константин Косачов, голова думського комітету з закордонних справ, називає «абсурдним» те, що колишні совєтські країни мають цуратися переваг співпраці з Росією і прагнути натомість «одягти гамівну сорочку європейських інституцій і потрапити під диктат Брюсселя»244. Іншими словами, країни, які пов’язують свою долю з західним табором, аж ніяк не здобувають свободу, втрачають свій суверенітет і змушені визнати сукупність чужих вартостей. Натомість «суверенна демократія» дозволяє керманичам верховодити у своїй країні, як їм заманеться (поки це загалом узгоджується з кремлівськими інтересами).



Найефективнішим свідченням цього є власний кремлівський варіант «народовладдя» — у формі і масових громадських рухів, і фальшивих недержавних організацій. Тут головним активом є етнічні росіяни, до 25 млн. яких жило в інших частинах Совєтського Союзу, коли він розвалився245. Путін по-новому гостро сфокусував російську зосередженість на цьому питанні. Ще в квітні 2000 р. він схвалив нову військову доктрину, яка визначила «дискримінацію» російських громадян за кордоном як одну з військових загроз, перед якими постає Росія246. У своєму зверненні 2001 р. до Ради Федерації, верхньої палати парламенту, він поширив це твердження, щоб воно охоплювало не тільки російських громадян, а й соотечественниковцим широким терміном звичайно характеризують усіх російськомовних із прокремлівською орієнтацією. 2002 р. у промові перед дипломатами Путін знову наголосив на значенні, якого він надає цій темі247. Росія створила нові організації, щоб заохочувати міграцію назад у Росію, спростити процедури отримання російського громадянства і — найважливіше — спрямовувати гроші та іншу підтримку прокремлівських організацій за межами Росії. Жорсткіші норми отримання візи для грузинів, азербайджанців та інших народів увиразнюють вибір: без російського паспорта їм стало набагато важче навчатися, працювати й торгувати. ЄС, ні про що не здогадуючись, посилив цей ефект, надаючи перевагу російським заявкам про отримання візи, а не, скажімо, українським чи грузинським.

В інших місцях Росія використовує нову, делікатнішу та ефективнішу зброю: недержавні організації. Фінансовані західними мозковими центрами, доброчинними організаціями та (інколи) урядовими установами, НДО виявилися найефективнішим способом організації та фінансування народних рухів за політичні свободи в колишніх комуністичних країнах. А в очах Кремля ці організації — не що інше, як ширми для іноземних служб розвідки. Ідею, що народи Східної Європи щиро можуть прагнути жити в союзі з найбільшими у світі вільними країнами, відкидають як сентиментальну дурницю248. Нині Росія намагається використати цю саму тактику. Фінансовані Кремлем мозкові центри утвердилися в Україні, на Кавказі і в Молдові, у спілці з ними працюють засоби масової інформації, інтернетні веб-сайти і групи вчених. Модест Колєров, старший кремлівський урядовець, що очолює «відділ міжрегіональних і культурних зв’язків із закордонними країнами», керував цією мережею, до якої належать фальшиві сайти новин в Інтернеті, які пропонують викривлені, а то й просто вигадані варіанти подій249. Найскладніші дезінформаційні заходи здійснюють англійською мовою, і то в такій блискучій упаковці, яка приховує їхнє походження250.

Але застосування Кремлем лагідної сили в Молдові і Криму поки що було лише інтермедіями. Найзапекліші суперечки точаться в балтійських державах. У вузькому розумінні вони присвячені історії, а в широкому — лютують із приводу права цих країн визначати своє культурне і мовне майбутнє. Головне питання — доля мігрантів совєтської доби (переважно російськомовних, але не всі вони — етнічні росіяни), яких за совєтської влади привезли до Естонії та Латвії, щоб збільшити чисельність робочої сили в промисловості й розмити національну ідентичність окупованих країн251. Цей факт, на який тяжко нарікали протягом совєтської доби, став головним політичним питанням, тільки-но країни відновили свою незалежність. В Естонії до війни 88% населення були етнічними естонцями252. 1989 р. цей показник зменшився до 61,5%. Естонську мову вигнали з суспільного життя253. Відновивши незалежність, Естонія заявила, що громадянство для мігрантів совєтської доби та їхніх нащадків залежатиме від їхніх знань основ естонської мови та історії.

Багатьох ця звістка приголомшила як завелика суворість. Зрештою, половина тих людей народилися в Естонії. Вони не обирали переїзду до цієї країни. Було б несправедливо лишити їх без громадянства і ще далі поширювати тіні страждань і несправедливості. Ще менш справедливо було б дискримінувати їх на робочому місці. Литва автоматично надала громадянство всім совєтським громадянам, які жили на її території на мить незалежності, але там тільки менше 10% населення визначали свою етнічну належність як росіяни і десь таке саме число людей називали себе поляками. А скрутне становище Естонії й Латвії мало інший характер. Там міграція протягом совєтської доби, і то переважно етнічних росіян, була значно більшою. Чимало «нелегальних іммігрантів», які прибули тієї пори, гостро заперечували естонську незалежність. Здебільшого вони не розмовляли естонською мовою і не бажали вчити її. І справді, коли до них зверталися естонською мовою, вони обурювалися. Якби Естонія не виставляла ніяких умов для громадянства, шанси, що нові прибульці та їхні нащадки інтегруються, видавалися б мізерні. Отже, Естонія і Латвія автоматично надавали громадянство тільки громадянам довоєнної республіки та їхнім нащадкам. Естонія зробила виняток для обмеженої кількості росіян, які підтримували боротьбу за відновлення незалежності; вони мали право на громадянство за вимогою. Всі інші мали подавати заяви про натуралізацію.

Чимало зовнішніх спостерігачів вважали, що то небезпечна помилка. Війни в колишній Югославії довели, як швидко країни, які нещодавно стали незалежними, можуть відчужити меншини, призвівши до катастрофічних результатів, що вимагали зовнішнього втручання і обійшлися жахливим коштом. Але в балтійських країнах ці тривоги виявилися безпідставними. Одна з причин полягала в тому, що місцеві російські лідери не справляли великого враження, бо були совєтськими екс-посадовцями й невдахами. Ще одна причина була економічна: балтійські держави процвітали, а Росія занурилась у хаос, тож дуже мало росіян вирішили скористатися допомогою з переселення й повернутися на батьківщину. Дехто з тих, хто переїхав, потім намагався повернутися. Фактично естонські закони про громадянство і мову (як і дуже подібні до них латвійські) виявилися успішними. Хоча російською мовою й далі широко розмовляють, національні мови здобули безперечний пріоритет. У середині 2007 р. близько 84% населення отримало естонське громадянство в порівнянні з 68% 1991 р. У середині 2007 р. близько 8% мали громадянство інших країн, переважно російське, ще стільки були без громадянства. Кілька тисяч людей щороку й далі отримують громадянство через натуралізацію. Деякі міжнародні організації принагідно пропонують певні поправки до закону, скажімо, зменшити вартість мовних уроків. Але в Європі та Америці принцип, що Естонія і Латвія дають громадянство тим, хто робить свідомий вибір і засвідчує необхідні зобов’язання, видається утвердженим.

Натомість Росія заперечує цю політику громадянства і в принципі, і на практиці. З погляду Кремля всі совєтські громадяни, які жили в Естонії в мить відновлення незалежності, заслуговують однакового ставлення. Політика Естонії — проста й чиста дискримінація, зіперта на найбрутальніші форми етнічного націоналізму. Участь Заходу в цьому — акт величезного лицемірства. Якби це звинувачення було правдою, воно мало б поважний характер. Але контраргумент Естонії досить сильний: громадянство надають на історичних, а не етнічних підставах. Близько десятої частини населення довоєнної Естонії були етнічними росіянами. Кожен з них, хто живий сьогодні, і кожен, хто може довести своє походження від них, автоматично отримує громадянство. Крім того, Естонія нині пом’якшила свій закон про громадянство, зробивши винятки для тих, хто закінчив естонськомовну школу, а також для літніх людей та людей із психічними розладами. Негромадянам дозволено голосувати на місцевих виборах, і, припускаючи, що вони достатньо володіють національною мовою, їм можна працювати на всіх роботах, крім пов’язаних із національною безпекою. Але Кремль і далі роздмухує вогонь критики, стверджуючи, ніби права росіян упосліджують, і вимагаючи, щоб зовнішній світ зробив що-небудь254.

Народовладдя і традиційний політичний тиск поєдналися наприкінці квітня 2007 р. в кремлівській реакції на постанову естонського уряду перенести совєтський воєнний меморіал і деякі розміщені поблизу могили з центру Талліна на військовий цвинтар. Хоча меморіал став магнітом для екстремістів обох таборів, створивши невеличку проблему для поліції, він не становив загрози для національної безпеки, і чимало людей в Естонії й за кордоном вважали, що постанова перенести його поквапна й нерозважлива. Естонці не любили тієї статуї як символ відновлення ненависної совєтської окупації, проте в очах багатьох естонських росіян то був «Алеша Освободитель», що символізував героїзм і жертви боротьби з Гітлером.

Уночі 26 квітня, коли естонська влада виставила кордон навколо статуї і приготувалася перенести її, потолоч спустошила центр Талліна, розбивши вітрини і спаливши автобусні зупинки. Протести, учасники яких, здебільшого молоді й часто п’яні, виспівували: «Это все наше!», «Еби Эстонию!» і «СССР навсегда!», для багатьох естонців означали, що росіяни показують своє справжнє обличчя. Насправді ж усе було не так тривожно: хоча більшість естонських росіян не схвалювала постанови перенести статую, тільки незначна кількість їх виражала свої погляди насильством. Але справді тривожним було те, що Кремль не тільки не засудив безчинство, скоєне в ім’я російського патріотизму, а й схвалив його, підносячи погромників як юних патріотів, що протестували проти «фашистського» вандалізму Естонії й наруги над священною спорудою. Російські засоби масової інформації зображували заарештованих покидьків як політичних в’язнів; єдиного полеглого вночі 30 квітня — етнічного росіянина, якого закололи ножем під час сварки за награбоване добро, — змалювали як жертву брутальності поліції. Естонія спершу опинилася в небезпечній дипломатичній ізоляції. Інші країни мимрили виправдання й банальності, мовляв, Естонія і Росія повинні мирно розв’язати свої суперечки. Тільки Польща, що й сама не уникала ударів кремлівської пропагандистської машини, одразу виступила з рішучою підтримкою.

На щастя для естонців, Росія грубо переграла свою роль. «Наши» та інші організації атакували посольство Естонії в Москві. Вони загидили зовнішні стіни посольства й поставили навпроти нього гучномовці, з яких день і ніч гриміли військові пісні та марші сталінської доби255. Вони штовхали естонського посла Марину Калюранд, коли та намагалася дати прес-конференцію (народжену в мішаному латисько-російському шлюбі, її було важко демонізувати як оборонця неонацистського реваншизму). Пікети — без будь-якого дозволу влади і з пасивною підтримкою міської міліції, яка звичайно втручається геть в усе, перекрили вулиці, перевіряли документи в перехожих і організували галасливі й часом розбишацькі протести, погрожуючи зокрема «зруйнувати» посольство256. Коли шведський посол здійснив візит на знак запізнілої солідарності, пікетники намагалися перекинути його машину. Всі ці дії були очевидним порушенням Віденської конвенції (на ретельному дотриманні якої наполягає Кремль, коли об’єктом протестів стають російські посольства). Російська делегація, запрошена до Талліна, правила за відлуння слів, які вживав 1940 р. сталінський емісар Андрій Жданов, і вимагала відставки естонського уряду та кримінального розслідування репресій «антифашистів»257. То була груба помилка. Якби Кремль не висувався, репутація Естонії зазнала б великої шкоди. Збільшився б західний тиск на користь зміни законів про громадянство і мову. Цілком можливо, що уряд був би змушений піти у відставку. Але, перегравши роль, Кремль навіть використання лагідної сили по легкій мішені зробив неефективним і контрпродуктивним. Будь-яка збентеженість, яку міг відчувати зовнішній світ із приводу начебто безцеремонного ставлення Естонії до воєнного меморіалу, була врівноважена відвертою огидністю російської реакції. Почали надходити заяви підтримки. Президента Естонії Ілвеса запросили до Білого дому. Натомість російські засоби масової інформації стали майже істеричними. «Комсомольская правда» опублікувала вражаючу віршовану мазанину про сподівання на той день, коли російські війська знову можуть загарбати Естонію. Останній уступ проголошував:

...Недалеко есть Псковская дивизия:

Короткий марш-бросок — и Таллин пал!

Мне скажут: но ведь тем не менее

Общественное будет против мнение,

Эстония-де нынче входит в НАТО...

Ну и чего? А НАТО это надо?

На их слова не стал бы покупаться я —

Подумаешь, признают: оккупация!

Ну поворчат, ну поскрипят зубами:

Свободы, мол, огонь опять погас...

Договоримся с этими жлобами —

Отца и мать они сдадут за газ.

Сказать, эстонцы, я не побоюсь:

Поможет вряд ли вам Евросоюз...258

Навіть тоді ці рядки звучали лиховісно, але стали ще моторошнішими після нападу на Грузію. 2007 р. російські війська у Пскові, одразу за естонським кордоном у Росії, провели навчання, присвячене новому загарбанню балтійських держав. Подробиці навчання уривчасті, але йшлося начебто про інтервенцію для захисту прав «російськомовних», яким загрожують насильством місцеві «націоналісти». Метою навчання було побачити, як легко російські загарбники зможуть захопити аеродроми й порти, перешкодивши НАТО послати підкріплення союзникам. Балтійські держави не мають власних протиповітряних сил і залежать від ескадрильї позичених винищувачів НАТО, реагування яких на російських порушників повітряного простору було вкрай млявим.

Кремлівська активність у колишній імперії здебільшого організована з пітьми. Як і Колерову, провідній Службі зовнішньої розвідки, відколи Путін прийшов до влади, дають щедрі ресурси і необмежену політичну підтримку. В одній промові в липні 2007 р. він сказав, що закордонна розвідка — СВР259 — повинна «постійно нарощувати свої спроможності260. ФСБ, діяльність якої колись обмежувалася загрозами безпеці всередині Росії, тепер має повне законне право діяти за кордоном. Окрім сприяння дезінформації та маніпуляції громадським життям, ці два агентства і ГРУ — всі намагаються проникнути в головні державні інституції колишніх совєтських республік. Офіцери контррозвідки з тривогою повідомляють про їхні успіхи в рекрутуванні й запровадженні агентів та інформаторів у систему кримінального правосуддя, збройні сили, служби розвідки та безпеки, міністерства закордонних справ, оборони, внутрішніх справ і т. ін.

Під час естонської кризи і 2008 р. проти Грузії Росія відкрила новий фронт: почала кібернетичну війну. Фахівці з національної безпеки вже багато років були стривожені потенційними можливостями Інтернету для диверсійної та підривної діяльності, злочинності і шпигунства. Інколи злочинцями є бандити, часом — терористи, а подекуди вони мають підтримку якоїсь держави. В Естонії напади, очевидно, були результатом усіх трьох чинників зразу. Технічні подробиці кібернетичної війни приховує професійний жаргон261, проте головний ефект полягав у розриві зв’язків Естонії з зовнішнім світом. Важливі урядові сайти були недоступні, зокрема й такі, як Міністерства закордонних справ, що були найпотрібніші для протидії кремлівському пропагандистському наступові. Те саме сталося в Грузії в серпні 2008 р. Вистежити джерело кібератак було дуже важко, бо інфіковані комп’ютери містилися в ботнетах, розкиданих по всьому світу262.

Галас через «бронзового солдата» навряд чи буде останнім епізодом, коли Росія спробує впливати на балтійські держави. Російськомовні, надто в Естонії та Латвії, і досі небезпечно неінтегровані та вразливі до підбурювань і провокацій з боку екстремістських рухів. У 1990-х роках служби безпеки всіх трьох балтійських держав виявили зв’язки між місцевими ультранаціоналістами і російськими таємними службами. Переконуючи місцевих скінхедів нападати на російські культурні, громадські та історичні пам’ятки, а то й на самих етнічних росіян, Кремль отримує чудове виправдання для вимог захистити права «співвітчизників». Ще одним потенційно вразливим місцем є угоди про транзит через Литву до Калінінграда. Хоча більшу частину важливого військового спорядження Росія тепер перевозить до свого західного бастіону морем, вона зберігає право пускати через литовську територію запечатані поїзди, а також на повітряний коридор, доступний за вимогою. 1994 р. литовські «екстремісти» влаштували вибух на цій залізниці, але, на щастя, ніхто не постраждав. Таке легко може трапитися знову. Саботаж на лініях електропередач може знеструмити Калінінград, знову даючи Кремлеві привід утрутитися, щоб припинити економічну «блокаду». Росія, крім того, нагромаджує невдоволення в Криму. Цей регіон України поєднує кілька потенційних вибухових елементів. Зокрема Севастополь — це військово-морська база, не менш дорога російським серцям, ніж Портсмут і Плімут — британцям, а Перл-Гарбор — американцям. Термін російської оренди цієї бази має скінчитися 2017 р. Україна хотіла б, щоб Росія покинула її раніше і платила вищу орендну плату. Росія не засвідчує ніяких ознак, що взагалі хоче покинути її. Серед населення є багато ультралояльних росіян, які здебільшого мають російські паспорти й абсолютно не терплять української влади263. Ще одна загроза — зростання ісламістських почувань серед тубільного, але нині маргіналізованого татарського населення. Це дало б змогу Росії нарікати, буцім ісламські терористи загрожують безпеці її військово-морської бази або нападають на російських громадян264.

Але найголовніші переваги Росії тепер полягають у нездатності посткомуністичних країн скористатися більшістю шансів минулого десятиріччя. Цілком можна погодитися, що 1989 р. їхнє вихідне становище було жахливо важким. Вони були відрізані від зовнішнього світу, їхні економіки були викривлені комуністичним урядуванням і паралічем громадянського духу. Звичаї життя у вільному суспільстві були далекими спогадами, а не практичними вміннями. Тих звичаїв треба було навчитися знову, і то за часів тяжких економічних змін. Тому легко зрозуміти, чому навіть дехто з найдосвідченіших західноєвропейських фахівців у сфері зовнішньої політики вважав крах комунізму не за тріумф, а за трагедію. Коли відсталі країни совєтського блоку були замкнені тоталітарними бар’єрами, найцивілізованіші й найрозвиненіші країни Західної Європи мали перед собою ясний шлях — зміцнення своєї успішної економічної та політичної інтеграції. Старий ЄС міг би при нагоді прийняти кількох нових членів, але труднощі, породжені інтеграцією Греції, яка вступила 1981 р., спонукали багатьох вважати, що зовнішніх меж уже досягнено. Падіння Берлінського муру перевернуло затишне життя західноєвропейців догори ногами. «Це найтяжча катастрофа, яка вразила мою країну за багато десятиліть», — сказав мені один розважливий фінський дипломат 1991 р., одразу по тому, як Естонія відновила незалежність. Тоді, здавалося, лишилося дуже мало слідів довоєнного процвітання нещодавно відновленої країни, і можна було легко уявити собі її майбутнє як прибитого злиднями бандитського краю, в якому лютують етнічні конфлікти і яким керують дивакуваті бородані з гнилими зубами й химерними ідеями. Фінляндія й Естонія мали спільну мовну та культурну спадщину — і більше майже ніщо не поєднувало їх. «Ми не можемо покинути їх. Ми не можемо захистити їх. Ми не можемо цивілізувати їх», — нарікав він. Його найтяжчий страх, пояснив він, полягав у тому, що Фінляндія рано чи пізно неминуче буде втягнена в конфлікт із Росією через Естонію. Майже десять років такий конфлікт видавався невірогідним. А тепер він занадто імовірний.

Але після 1991 р. цей гострий страх невдовзі, здається, розвіявся. ЄС неохоче вирішив, що в принципі, якщо не лишається нічого іншого, йому доведеться розширитися, щоб прийняти ті екс-комуністичні країни, які погодяться з усім грубеньким томом законів і норм Європейського Союзу. Ця постанова підготувала арену для тривалих і часто приголомшливих суперечок, нещирих слів і дій не цуралася жодна сторона. Країни-кандидати інколи повною мірою виконували ті норми, а найчастіше просто вдавали, ніби виконують. Інспектори ЄС дратувалися й писали перехресні доповіді про відступників, завжди знаючи, що їхні заперечення можуть відкинути з політичних міркувань.

2004 р. видавалося, ніби посткомуністичні країни безпечно стали на якір у євроатлантичних гаванях НАТО і ЄС — стабільні, захищені й заможні. Але від 2004 р. ситуація стала прояснюватися. Жертви та дисципліна, потрібні для вступу до якогось клубу, звичайно більші за ті, які потрібні, щоб перебувати в ньому, і ЄС та НАТО тут не винятки. Реформи зупинилися ще за років економічного буму, а тепер, коли загрожує гострий економічний спад, східноєвропейські країни скидаються вже не так на молодих економічних тигрів, як на поточених міллю старих. Правилом стали уряди меншості, вкрай поляризована політика, важка дієта скандалів, звичайно пов’язаних із певною сумішшю корупції, організованої злочинності й негідними діями розвідувальних служб265. Цю ситуацію ще більше погіршують украй різні уявлення про соціальну політику, як-от рівні права для гомосексуалістів, умови життя в дитячих притулках і ставлення до циган. Західноєвропейців непокоять і надміру могутні шпигуни. У більшості посткомуністичних країн (Естонія — рідкісний виняток) служби розвідки і безпеки діють за умов скандального браку політичного контролю й неповаги до права.

Державні служби в країнах — нових членах ЄС і досі жалюгідні за європейськими нормами: надто в убогому стані перебувають охорона здоров’я, система кримінального правосуддя і державна адміністрація. Але це не породило великого політичного тиску на користь доброго врядування. Люди воліють голосувати краще ногами, ніж чекати, поки на їхні голоси зважатимуть. Мільйони людей емігрували — на довгий чи на короткий час — до Західної Європи. Масштаби цієї міграції важко підтвердити документами, хоча вона, безперечно, найбільша в Європі після Другої світової війни. Рідну країну покидають із різних причин. У багатих країнах Європи зарплати можуть бути вдвічі, а то й утричі вищі, але вартість життя висока, та й розлука з родинами і друзями має свою ціну. Ця перевага нині, здається, зникає. Важче подолати розрив у державних службах. Людям, які не жили ні в якій посткомуністичній країні, важко. зрозуміти деморалізаційний — буквально — вплив незнищенної брутальності та корупції в державних службах, що спонукає користувача постійно відчувати, що він прохач, а не клієнт (уже не кажучи про цінного споживача). Медичне лікування зумовлює низку ретельно градуйованих виплат лікарям, медсестрам, анестезіологам і терапевтам. Освітня система багатьох посткомуністичних країн пронизана корупцією, а це і плата викладачам за «особливі уроки», і хабарі, щоб забезпечити вступ до пожаданого університету й подбати про добрі оцінки навіть для тих, хто пасе задніх. Просте поновлення водійського посвідчення або звернення з метою отримати якісь офіційні довідки може бути тривалим і принизливим. Урядові бюрократи успадкували комуністичну ідею, що людина, яка звертається до них, ніколи не має слушності, її час нічого не вартий, а свавільне вирішування — привілей посади.

Химерно було б стверджувати, ніби Кремль керує кожним порухом і кожним провалом від Балтики до Чорного моря. Але, звісно, правда, що кепське врядування й дипломатична ізоляція набагато полегшують Росії здійснювати свій вплив. Скажімо, Болгарія стає ізольованою в ЄС за свою неспроможність подолати корупцію, і ворота для російського впливу ширшають. Для старого ЄС були характерні тяжкі переговори й інколи видовищні сварки. Проте його головні члени почувалися об’єднаними спільною метою, якої тепер, здається, бракує. Дедалі гучнішає вимога Європи з «двома швидкостями», що, можливо, спирається на членство в єврозоні, до якої належить більшість старої Європи, проте не входить більшість нових держав-членів.

Було б добре думати, ніби нічого більше не зміниться: єдиний ринок об’єднуватиме всіх, а чортова дюжина країн східної периферії нового ядра принаймні буде частиною квітучої зони вільної торгівлі, як нині є цією частиною Норвегія і Швейцарія. Але розпад піде найімовірніше далі. ЄС уже бачить, що йому вже важко, скажімо, примусити Польщу дотримуватися європейського закону про конкуренцію. Без місця за високим столом у Брюсселі польському урядові було б важко виправдати дозвіл іноземцям купувати великі компанії. Першим зникне спільний ринок капіталу. Далі швидко підуть обмеження на рухливість робочої сили, а невдовзі й на вільну торгівлю товарами та послугами. Хиткі фінанси посткомуністичних держав почасти спираються на впевненість фінансових ринків, що вони зрештою приєднаються до єврозони. Якщо ця віра зникне, сяйливий ефект близькості до багатої і стабільної Європи випарується. Кепське врядування, відсталість і слабкість Європи неквапливих вуличок розкриються з разючою силою. І хто тоді платитиме?

Ба гірше, зникнуть навіть залишки спільної політики щодо Росії. В новому «ядрі Європи» домінуватимуть Франція, Німеччина та Італія (якщо припустити, що Британія, як і завжди, вагатиметься). Ці країни схильні вважати сварки з Кремлем за дорогі розваги. Вони й далі укладатимуть угоди з Росією у сфері енергетики та будь-чого іншого понад головами країн, розміщених між ними і Росією. Газогін «Північний потік» — передчуття, чого можуть сподіватися Польща і балтійські країни, якщо Європа двох швидкостей набуде форми. Крім того, вже зачерствілий пряник розширення видаватиметься набагато менш привабливим. Нині ЄС ще може сподіватися примусити політиків Західних Балкан радше й далі вести переговори, ніж воювати й нищити далеку перспективу повного членства. Але хто бодай пальцем ворухне, щоб стати на неквапливу вуличку, яка не веде нікуди, в Європі двох швидкостей? Флірт Сербії наприкінці 2007 р. з ідеєю політичних зв’язків із Росією, а не ЄС — рання ознака, чого слід сподіватися. Отже, перспектива стати громадянами другого сорту в Європі буде страхітливим сценарієм для нових держав-членів, хоча розумною реакцією для них було б упорядкувати своє функціонування, поквапитись перейти на євро й відновити свою репутацію як реформаторів. Але вони не квапляться.

Парадокс полягає в тому, що ці кепсько керовані, дратливі й відверто нетолерантні країни є передовою лінією фронту, яку намагається захистити Захід. Протягом року до початку Грузинської війни дії ЄС стали трохи активніші. На зустрічі ЄС — Росія в Самарі в травні 2007 р. лідери ЄС відбили заяву Путіна, мовляв, їхню політику викривлює «егоцентризм» нових держав-членів. Спроби Росії ізолювати Польщу в питанні про експорт м’яса (який Росія заборонила з санітарних міркувань) виявились украй невдалими. Після років, коли кожна зустріч закінчувалася оптимістичним комюніке й започатковувала масу нових ініціатив, цього разу обидві сторони просто погодилися не дійти згоди. За нормами ЄС, то був напрочуд сміливий і твердий підхід. Ангела Меркель, що виконувала обов’язки президента ЄС, холодно повідомила Путіну: коли він має проблему з якоюсь країною ЄС, він має проблему з усім ЄС. Вона публічно дорікнула йому за цькування російською владою Каспарова та інших активістів опозиції, які намагалися лобіювати зустріч266. На зустрічі міністрів закордонних справ у Португалії у вересні 2007 р. мова стала ще суворіша. Але, як глянути загалом, європейська солідарність має суто поверховий характер. У таких важливих питаннях, як Грузія, Кремлеві досить дати хабарі жменьці країн, щоб паралізувати процес ухвалення постанов у ЄС.

Найефективніша зброя Росії, докладно розглянута в наступному розділі, — економічні стимули й покарання, надто у сфері енергопостачання. За найразючіший приклад є використання трубопроводів, успадкованих від СССР. 2003 р. Кремль припинив постачати нафту до латвійського нафтового терміналу у Вентспілсі, сподіваючись примусити продати його одній російській нафтовій компанії. Коли 2005 р. Литва продала свій нафтопереробний завод у Мажейкяї, найбільше промислове підприємство в балтійських державах, польській компанії, а не російській претендентці, якій віддавав перевагу Кремль, Росія закрила кепсько названий трубопровід «Дружба», що постачав туди нафту267. Росія офіційно пояснила, мовляв, нафтогін потребує ремонту. То був безперечно політичний крок. Коли Литва запропонувала вивчити характер проблеми і допомогти з коштами на ремонт, її пропозицію грубо відкинули. «Вибачте, хлопці, ви продали завод не тим людям», — довірчо пояснив один російський парламентар, що приїхав із візитом до своїх литовських колег. А тепер Росія вже каже, що нафтогін такий старий, що його не варто й лагодити. Литва доставляє нафту до Мажейкяя зі свого прибережного терміналу в Бутінге. Це вигідно, коли ціни на нафту високі, та коли вони впадуть, завод ризикує банкрутством. Після сварки з Естонією 2007 р. з приводу совєтського воєнного меморіалу (див. вище в цьому розділі) Росія припинила постачати нафту. «Бізнес розвиватиметься там, де ситуація спокійна і вигідна, а морально-політичний клімат сприятливий», — сказав міністр транспорту Ігор Левітіп268.

Як свідчить дослідження Роберта Ларсона зі Шведського інституту оборонних досліджень269, Росія використовує енергетичну зброю навдивовижу часто, водночас наполягаючи, ніби вона — ультранадійний постачальник. Таємниця цього начебто парадоксу полягає в тому, що постачання до західноєвропейських країн припиняється рідко і ніколи — навмисне. За мішені неодмінно правлять колишні держави-сателіти, що, на відміну від західних держав, здебільшого не мають інших незалежних джерел постачання. Отже, найпростіший підхід — припинити постачання і водночас звалювати провину на саботаж або природні катастрофи. Скажімо, лінії електропередач до Грузії стали 2006 р. жертвою загадкових і одночасних вибухів. Росія не тільки не дозволила грузинським слідчим поглянути на місце злочину, а й відхилила будь-яку пропозицію допомоги, щоб прискорити ремонтні роботи. Ще одним способом є круте підвищення цін, яке часто начебто не пов’язане ані з географією, ані з історією. Але в далекій перспективі грубе використання енергетичної зброї вкрай увиразнює аргумент на користь диверсифікації: Грузія, наприклад, спромоглася відновити старенький совєтський трубопровід, щоб купувати газ в Азербайджану. Куди ефективнішим засобом є створення економічної залежності через дружні економічні зв’язки, коли виникає сильне ділове лобі, що прагне добрих відносин із Росією за всяку ціну270.

Енергопостачання і є тим шарніром, на якому тримається безпека Європи. Чи повинні, скажімо, німецькі родини платити більше за газ, щоб забезпечити інтереси далекої Естонії? Цей зв’язок може видаватися не менш абсурдним, ніж думка, яку Чемберлен 1838 р. охарактеризував як «жахливу, фантастичну і неймовірну»: британські громадяни приміряють протигази внаслідок суперечок через Судети. А насправді цей зв’язок актуальний і практичний. Зневага до інтересів східноєвропейських держав засвідчує брак знань і про поразку, якої зазнав вільний світ у 1930-х роках, і про шлях до перемоги в старій «холодній війні». Поділ серед сильних країн означає знищення їхніх слабших союзників. Якщо Німеччина, Америка і Франція не можуть дійти згоди, як захистити Грузію, Молдову чи будь-які іншу малу країну, якій тепер загрожує Кремль, тоді їхні шанси ненабагато кращі, ніж шанси Чехо-Словаччини наприкінці 1930-х років.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка