Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка11/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

7

Політика трубопроводів: загроза і реальність


Цілі Кремля в енергетичній політиці — не таємниця. Їх окреслено в енергетичній стратегії країни, яку схвалив Путін улітку 2003 р., згідно з нею енергетична політика перебуває в центрі російської дипломатії. Ця політика — відлуння тверджень, які сформулював Путін у начебто своїй дисертації з економіки271, написаній у 1990-х роках і захищеній 1997 р. Тема була така, що важко й прочитати: «Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази регіону за умов формування ринкових відносин». Але ідея була зрозуміла: керування природними ресурсами Росії — річ надто важлива, щоб полишати її приватному бізнесу. В кількох опублікованих уступах цієї дисертації ще немає згадок про глобалізацію і ринкові сили. Там стверджено, що мета індустрії природних ресурсів — збільшити геополітичну могутність Росії. На практиці це означає чотири речі. Кремль прагне не дати європейським країнам диверсифікувати свої джерела постачання енергії, зокрема газу. Він прагне зміцнити свій вплив на міжнародному газовому ринку. Він прагне придбати «кінцеві активи» — структури розподілу та газосховища — в західних країнах. І хоче використати ті активи для здійснення політичного тиску.

Як слушно зазначив Аріель Коен з американського фонду «Heritage»272, політика Росії звичайно закамуфльована потаємністю, поступовістю і показною розважливістю. Проте від 2005 р. всіх чотирьох цілей досягають із дивовижною швидкістю. Це змагання нагадує сеанс одночасної гри досвідченого гросмейстера з гуртом неуважних аматорів, які чубляться між собою. Головна слабкість Європи у її відносинах із Росією — те, що вона не становить єдиного енергетичного ринку. Це низка енергетичних островів, кожним з яких керує і регулює його національний уряд. Досить природно, що кожен уряд думає про власні інтереси, намагаючись забезпечити дешеву енергію для своїх споживачів і робочі місця для своїх виробників. Ніхто не хоче казати виборцям, що вони повинні йти на жертви, щоб допомогти якісь іншій країні. Отож не дивно, що з огляду на нездатність створити глибоко структуровані ліквідні конкурентні енергетичні ринки на своїй території ЄС не спромігся спонукати Росію погодитись лібералізувати її монополістичні методи. Як каже Путін:

«Система газогонів — витвір Совєтського Союзу, і ми маємо намір зберегти контроль над газотранспортною системою і „Газпромом“. Ми не поділимо „Газпром“. І Європейська Комісія не повинна мати ніяких ілюзій. У газовому секторі вона матиме справу з державою»273.

Якби по тих трубопроводах текла горілка чи навіть нафта, це не мало б значення. Європа може виготовляти свою горілку, може імпортувати нафту з будь-якої іншої країни світу танкерами. А з газом ситуація інша. Трубопроводи — не тільки найдешевший і найпрактичніший спосіб постачання газу. Європа вже залежить від імпортованого газу з російських трубопроводів, і ця залежність зростатиме. 60% газу, який споживають у Європі, імпортують, і приблизно половину цієї кількості з Росії. Протягом наступних двадцяти років, принаймні відповідно до деяких проектів, частка імпортованого газу зросте до 80%, бо видобуток власного газу в Європі зменшується, а попит зростає. Для деяких європейських країн, як-от Британії, це питання ще не таке серйозне: поєднання імпорту зрідженого природного газу (ЗПГ)274 та постачання з Північного моря означає, що Росія навряд чи домінуватиме на ринку. Але далі на схід картина вже інша. В поданій таблиці показано залежність деяких європейських країн від імпортованого російського газу:

Швейцарія — 13%

Нідерланди — 17%

Франція — 23%

Італія — 32%

Німеччина — 40%

Словенія — 51%

Румунія — 63%

Польща — 63%

Чеська Республіка — 75%

Угорщина — 77%

Австрія — 78%

Греція — 84%

Болгарія — 100%

Словаччина — 100%

Фінляндія — 100%

Естонія — 100%

Латвія — 100%

Литва — 100%

Джерело: Eni World Oil and Gas Review 2006275.

Європейські політики бачать проблему, але тим часом мало що могли зробити для її розв’язку. «Енергетичний діалог» між ЄС і Росією, започаткований 2006 р.276, спирався на ідею, що Росія прогресивно лібералізуватиме свої енергетичні ринки. Натомість відбулося протилежне, Путін не раз277 повторював, що Росія не ратифікує Енергетичної хартії, яка серед іншого демонополізувала б російські експортні газо- і нафтогони. Існувало сподівання, що Росія погодиться на демонополізацію в обмін на угоду про вільну торгівлю. Та оскільки російський експорт до ЄС — здебільшого сирові матеріали, ця пропозиція виявилася непривабливою. Натомість Росія вимагає «взаємності» в енергетичних угодах із ЄС. Але це твердження означає не правову структуру, однаково застосовну до обох сторін, а дозвіл європейським країнам інвестувати в нафтові та газові родовища Росії лише за умови, що вони продадуть своїм російським партнерам мережі розподілу та інші активи не меншої вартості в Європі. Така вимога вибудовує сцену для принципового зіткнення між ліберальною, зіпертою на ринок системою ЄС і дирижистським, монополістичним підходом Кремля, і в цьому зіткненні Росія поки що виграє, майже не докладаючи рук. ЄС може мляво протестувати, але ніщо не зупиняє британських, німецьких, голландських та італійських компаній (якщо назвати лише кілька країн) від укладання власних угод із «Газпромом» і «Роснефтью». Наприклад, «Газпром» має тепер інвестиції принаймні в шістнадцяти з двадцяти семи країн ЄС; зокрема в Британії, Італії, Німеччині та Франції та інших країнах він здобув прямий доступ принаймні до деяких споживачів з усіма наслідками, які випливають із цього278.

Це не мало б значення, якби «Газпром» був просто ще однією підпорядкованою праву енергетичною компанією, акції якої доступні широкому загалові. Він не такий. Західні компанії, які мають із ним справи, наполягають, що не хочуть потурати крадіжкам, тискові та бандитизму, і не бачать свідчень таких явищ у Росії. Але правда полягає в тому, що «Газпром» — газовий департамент компанії «Кремль Інк.» і, наприклад, прямо пов’язаний із кінцем свободи преси в Росії: скупив неспокійні засоби масової інформації, як-от канал НТВ, і підпорядкував їх волі Кремля. Угоди з «Газпромом» порушують і питання про норми самої Європи: якщо Кремль не дозволяє ніякої конкуренції у своєму головному бізнесі (експортних трубопроводах) у Росії, чому він повинен шанувати закони європейського ринку? Куди більша ймовірність, що він намагатиметься змінити їх. «Газпром» безперечно не любить найменшого натяку на контроль за його діяльністю з боку ЄС. У жовтні 2006 р. керівники Європи попросили директорат ЄС із питань конкуренції, який запобігає утворенню картелів і монополій на внутрішньому ринку, розслідувати дедалі більшу роль «Газпрому» в ЄС279. Путін став гостро нарікати. Німецькі дипломати розповіли, що Ангела Меркель, федеральний канцлер їхньої країни, повідомила їм, що «Газпром» вважав би за «честь, якби до нього ставились як до компанії „Microsoft“»280. Якби ЄС був здатний почати серйозну лібералізацію енергетичного ринку, розосереджуючи розподіл, продаж та імпорт, «Газпром» мав би перед собою набагато більше проблем. Тридцятирічні контракти, які він уклав із компаніями «ENI» в Італії, «BASF» у Німеччині і «Gaz de France», можливо, треба буде переглянути, принаймні щоб не допускати прямого доступу «Газпрому» до кінцевих споживачів. ЄС, крім того, розглядає нові норми, які не даватимуть змоги російським та іншим підтримуваним державою покупцям набувати контролю за кінцевими енергетичними активами, як-от мережами розподілу та нафтопереробними заводами. До цих норм може належати і право ЄС блокувати зовнішні інвестиції, які шкодять спільним стратегічним інтересам.

Такі заходи були б бажані, але до них ще далекий шлях і вони можуть стати об’єктом саботажу з боку союзників Росії в Європі. Поки що сцена чудово підготована для улюбленої тактики Кремля: поділяти і владарювати. Її успіх найочевидніший у розповіді про два трубопроводи. «Північний потік» — підтримуваний Росією — має постачати газ по дну Балтійського моря до Німеччини281.

«Набукко» — підтримуваний ЄС — має постачати газ із Середньої Азії і Каспійського басейну до Європи282. Насправді жоден трубопровід навряд чи буде збудований, але політична боротьба навколо кожного з них увиразнює слабкість Заходу і силу Росії.

«Північний потік» — виплід найсумнозвіснішого в сучасній історії Європи дипломатичного альянсу між попереднім німецьким урядом на чолі зі Шредером і путінським Кремлем. Він був благословенний таємною одномільярдною позиковою гарантією, виданою за кілька днів до того, як німецький канцлер пішов із посади — щоб стати невдовзі головою трубопровідного консорціуму. Шредер уїдливий і полюбляє судову тяганину, тож його діяльність важко обговорювати публічно. 2006 р. він виграв судовий позов проти Гвідо Вестервелле, лідера Ліберальної партії Німеччини (FDP), що пов’язав дії Шредера на посаді і переваги, які він здобув, пішовши з неї. Хоча суд заборонив Вестервелле повторювати конкретне формулювання його критики колишнього канцлера, він і далі критикує його, проте іншими словами. Програвши справу, Вестервелле сказав, що й далі вважає, що поведінка Шредера «огидна і сумнівна». Том Лантос, американський конгресмен, що пережив голокост, пішов далі, сказавши, що хотів назвати Шредера політичною повією, проте секс-робітниці у його виборчому окрузі заперечували283.

Найбільший акціонер «Північного потоку» — «Газпром», а насправді Кремль. Решта акціонерів, кожен з яких має 24,5%, — найбільші енергетичні компанії Німеччини: «E.ON Ruhrgas» і «Winterschall», частина «BASF». Трубопровід завдовжки 1200 км буде найдорожчим із коли-небудь збудованих. Спершу, коли про нього оголосили 2005 р., він мав коштувати 4 млрд. євро, потім «Газпром» підняв ціну до 5 млрд. євро 2006 р. і 6 млрд. євро 2007 р. Зовнішні оцінки засвідчують, що на мить закінчення будівництва реальна вартість буде майже вдвічі вищою. Припущена дата закінчення — 2010 р. — теж видається нереалістичною284: 2007 р. останній термін подання пропозицій про постачання труб перенесли на кілька місяців. Перешкоди величезні. Підводні газопроводи незмірно дорожчі за наземні. Дно Балтійського моря всіяне уламками зброї після двох світових війн. Кожна інша країна на Балтійському узбережжі негативно ставиться до цього проекту й висунула масу заперечень, пов’язаних із захистом довкілля. Фінляндія хоче, щоб трубопровід проходив далі від її узбережжя, і посилює таким чином переговорну позицію Естонії. Польща хоче пересунути його ближче до данського узбережжя. Швеція не згодна з будівництвом запланованої компресорної станції на морській платформі поблизу її острова Готланд. Цей план стривожив шведів, які переймаються безпекою і вважають, що платформу можна було б використати для електронного шпигування285 або ж вона даватиме Кремлю привід утручатися, начебто для проведення «антитерористичної операції», щоб захистити платформу. В середині 2007 р. трубопровідний консорціум заявив, що він, зрештою, може взагалі не будувати платформи, дарма що через це з’явилися б додаткові технічні труднощі і зросла б вартість. Незважаючи на всі ці труднощі, переваги «Північного потоку» для Кремля очевидні. Два наявні експортні російські газогони до Німеччини йдуть територіями інших країн: Білорусі та Польщі на півночі, України, Словаччини і Чеської Республіки на півдні. Це означає, що постачання до Німеччини є заручником доброї волі цих транзитних країн; іншими словами, якщо Кремль хоче покарати ці країни, можуть постраждати і його важливіші споживачі далі на заході.

Найразючіший приклад такої ситуації стався наприкінці 2005 р., коли Росія намагалася підняти ціну на постачання природного газу в Україну286. Україна в минулому справді дешево отримувала газ — лише по 50 дол. за тисячу кубометрів. У певному розмінні «Газпром» мав слушність, ставлячи ту ціну, яка йому заманулася; крім того, високі ціни на газ були б добром усюди в колишньому СССР, де й досі дивовижно марнують енергію. Адже західні країни спонукали Росію припинити субсидувати внутрішні ціни на газ, це була одна з умов її членства в СОТ. Проте з огляду на російську монополію на постачання газу в Україну відповідальна країна використовувала б свою здатність диктувати ціну обережно, уникаючи непрогнозованих дій і будь-яких підозр у політизації. Росія вчинила якраз протилежне, подвоївши ціну майже без попередження. В Україні й на Заході існувала велика підозра, що Росія карає свого південного сусіда за Помаранчеву революцію: якщо ви не голосуєте за наших кандидатів (і не дозволяєте їм фальсифікувати вибори), тоді не сподівайтеся, що ми продаватимемо вам дешевий газ. Коли Україна відмовилася платити, Росія припинила постачання, результатом стало те, що Україна використала для своїх потреб газ, призначений Німеччині. Завинила в тому не тільки Росія, але в Західній Європі довіра до неї як до надійного партнера дуже надщербилася.

«Північний потік» пропонує Кремлю шанс усунути такі проблеми, достачаючи газ незалежно. Він може підняти ціни на газ для України, Білорусі чи Польщі, а якщо вони не платитимуть — припинить постачання, не переживаючи за постави своїм споживачам далі на заході. Перевага зіпертої на газ дипломатії полягає в тому, що Росії насправді практично нічого не треба робити: самого усвідомлення, що вона може вдатись до певних заходів, досить для збільшення її політичного та економічного впливу. Фактично Кремль, використовуючи цей підхід, уже значно збільшив свою владу над українськими і білоруськими трубопроводами. Ще до того, як бодай одна крапля газу потече «Північним потоком», вплив його будівництва на політику наземного газового транзиту може зробити його непотрібним. Отже, «Північний потік» має символічне значення, увиразнюючи німецько-російську вісь, і таким чином залякує менші країни між ними, на чию думку, ідея, що майбутнє континенту вирішуватимуть Берлін і Москва, огидна, а то й просто моторошна. Радек Сікорський, тоді польський міністр оборони, охарактеризував його 2006 р. як енергетичний варіант пакту Молотова-Рібентропа287. Ці слова спонукали до заяв, мовляв, він перебільшує, але паралелі разючі: обидві угоди — потай укладені німецько-російські оборудки задля взаємної вигоди двох континентальних наддержав на шкоду інтересам країн, розміщених між ними. Хоча прихильники «Північного потоку» наполягають, мовляв, проект — простий і чистий бізнес, у це було б легше повірити, якби було більше прозорості. Трубопровідна компанія зареєстрована в Цугу, податковій гавані у Швейцарії — країні, відомій своїми законами про банківську таємницю. Попри цей респектабельний західний фасад, сам трубопровід проектуватиме, будуватиме й керуватиме ним «Газпром». Прихильники «Північного потоку» ще й стверджують, буцімто ЄС підтримує проект. Але це, здається, неправда. Звісно, правда, що ЄС дає своє благословення багатьом проектам, які диверсифікують постачання газу на його територію, але комісар ЄС з енергетики Андріс Пібалгс твердо заявив, що Європейська Комісія не підтримує «Північного потоку» «більше від інших варіантів»288.

Проект «Північний потік» увиразнює чимало найтривожніших аспектів німецько-російських відносин за доби Шредера. Німецький канцлер тісно заприязнився з російським колегою, святкуючи разом Різдво та інші свята, і це тоді, коли Путін послідовно урізав політичні свободи в Росії289. Німецький приятель Путіна і його дружина усиновили двох санкт-петербурзьких сиріток — вочевидь усупереч і російській забороні на іноземне усиновлення, і німецьким законам, які звичайно забороняють подружжю їхнього віку (відповідно за шістдесят і за сорок років) усиновляти малих дітей. Підозри виникли й тоді, коли головним управителем проекту призначили Матіаса Варніга, голову філії «Dresdner Bank» в Росії. Він був старшим офіцером Штазі в совєтській окупаційній зоні Німеччини — НДР — і, як вважають, зустрічався з Путіним під час його служби в КГБ у східнонімецькому Дрездені. Варніг тепер стверджує, ніби зустрічався зі своїм російським другом тільки в Санкт-Петербурзі в 1990-х роках290. «Dresdner Bank» уже ставав предметом суперечливих суджень у зв’язку з розчленуванням «Юкосу».

Сам «Газпром» породжує ще більше суперечок. Звичайний для нього спосіб діяльності — експорт через проміжні компанії з темними структурами власності, а це означає, що прибуток можуть отримувати невідомі особи. Найпомітнішою серед цих компаній була «Ітера» — компанія, чия роль, здається, полягала тільки в тому, щоб дешево купувати російський газ і з великою націнкою продавати його споживачам на експорт. Акціонерами «Ітери» — тією мірою, якою можна з’ясувати це питання — були родичі керівників вищого рівня «Газпрому». На втіху західних акціонерів «Газпрому», «Ітеру» змели вбік під час першого президентського терміну Путіна. Але невдовзі знову з’явилися подібні до неї структури. У сфері експорту в Україну першою щасливицею, яка вигравала від газового експорту через Росію (фактично здебільшого туркменського газу), була компанія «ЕвралТрансГаз» («ЕТГ»). Як і «Ітера», вона не мала трубопроводів, компресорів, газосховищ і взагалі ніяких активів. У ній працювало лише тридцять чоловік. Проте 2003 р., лише за один повний рік діяльності, її надходження становили 2 млрд. дол., хоча вона заявила про прибуток, який дорівнював лише 220 млн. дол. Окрім 425 млн. дол., заплачених «Газпромові» (за газ), годі було зрозуміти, куди ділася решта грошей; мабуть, керівництво компанії адекватно винагородили за його вимогливу роботу291.

Потім «ЕвралТрансГаз» поступився компанії «РосУкрЕнерго». Вона зареєстрована (тут немає несподіванок) у Цугу у Швейцарії. Половиною її акцій володіє «Газпром», рештою керує за довіреністю австрійський «Raiffeisen Rank» від імені двох неоднозначних бізнесменів — Дмітрія Фірташа (що має 90%) та Івана Фурсіна (10%). І голова, і заступник голови української національної газової компанії «Нафтогаз України» працювали в раді директорів «РосУкрЕнерго». «Raiffeisen Rank», що його заснував один з найбільших філантропів Австрії, здається, не відчуває потреби з’ясовувати ситуацію. Зв’язок цього банку з фірмою «РосУкрЕнерго» став темою сенсаційних здогадів і припущень. Сам банк разом з усіма іншими причетними особами несамовито заперечує будь-які протиправні дії. Проте важко стверджувати, що інтереси споживачів газу, а заодно й акціонерів «Газпрому» і платників податків у Росії найкраще забезпечені покровом таємниці навколо діяльності компанії і характеру її бізнес-моделі. Ще одне питання стосується остаточного власника, який отримує прибуток від діяльності «РосУкрЕнерго». Акціонери компанії енергійно заперечують зв’язки з Семеном Могилевичем, народженим в Україні бізнесменом з ізраїльським громадянством, що начебто живе в Росії й перебуває в списку розшукуваних осіб ФБР за рекет292. Він сам відкидає ці звинувачення, а також заперечує будь-які зв’язки з «РосУкрЕнерго». Але на зв’язок між Могилевичем і «РосУкрЕнерго» вказав 2005 р. тодішній голова СБУ Олександр Турчинов. Розслідувати це питання в Україні припинили, заявляючи, ніби Кремль чинить тиск.

Структура власності на акції «Газпрому», звичайно, невідома, так само як і його участь у проекті «Північний потік». Як приватна компанія, «Північний потік» не публікує ніяких фінансових даних. Подають якомога менше деталей проекту: інвестують 7,5 млрд. дол., і проект буде прибутковий293. Більше ніхто нічого не каже. Але навіть на підставі наявних даних перспективи «Північного потоку» видаються сумнівними. Названа вище сума 5 млрд. євро становить від третини до половини ймовірної справжньої вартості. Вартість функціонування, обслуговування і припинення експлуатації не врахована. Натомість можна було б удвічі збільшити потужність наявних наземних трубопроводів за суму, вдвічі меншу від заявлених 5 млрд. євро. Неясно, чи справді існуватиме потреба в газі «Північного потоку». Консорціум покликається на прогнози Міжнародного енергетичного агентства, які свідчать, що потреба Європи в імпортованому газі зростає. Але ж вони не беруть до уваги економії енергії, переходу до імпортованого ЗПГ або інших джерел енергії, скажімо, ядерної енергії. Неясно і звідки візьмуться 55 млрд. куб. м газу, запланованих для щорічної пропускної здатності труби (Росія постає перед дефіцитом газу), і куди він піде (країни призначення й досі визначають). Навіть маршрут не з’ясовано остаточно. «Північний потік» може проходити в економічній зоні Швеції, але — якщо Естонія, Фінляндія, Латвія та інші країни погодяться — може пролягти й іншим (і трохи дешевшим) шляхом уздовж східного берега Балтійського моря. Відгалуження можуть іти в Данію, Польщу, Нідерланди і Британію.

Ще менш зрозуміло, як можна буде продавати газ «Північного потоку» на майбутньому, можливо, вже лібералізованому європейському енергетичному ринку. Якщо акціонери «Північного потоку» спробують силоміць направляти дорогий газ зі свого трубопроводу на німецькі електростанції замість, скажімо, дешевшого ЗПГ із Британії чи навіть норвезького газу з Північного моря, він може стати предметом вагомих судових позовів на основі законів ЄС про конкуренцію. Такі проблеми здебільшого цікавлять тільки фахівців з енергетики. Але навіть ті, хто анітрохи не цікавиться складними деталями економіки енергоресурсів, стривожені чимсь іншим: військовим виміром. Кремль дав «Газпромові», приватній компанії, незвичайне право формувати власні збройні сили і керувати ними з метою захисту своїх заморських трубопроводів294. Росія, крім того, посилює свій Балтійський флот, щоб допомагати розвідувати морське дно і захищати вже збудований трубопровід.

Отже, поки що картина зрозуміла. Проект «Північний потік» з усіма пов’язаними з ним суперечками і невизначеністю задовольняє Кремль і непокоїть його колишніх сателітів. Велике питання полягає в тому, чому він задовольняє Німеччину, що на інших фронтах енергійно підтримує свободу і безпеку посткомуністичних країн295. Міцних особистих зв’язків у минулому між двома провідними політиками навряд чи досить для пояснення міцної підтримки, яку здобув цей трубопровід у широкому секторі політики й бізнесу цієї країни. Почасти її можна пояснити тим, що особливі відносини Німеччини з Росією тривають уже кілька століть. Єкатерина II запросила німецьких селян приїздити й селитися в басейні Волги. Німецька аристократія керувала балтійськими провінціями Російської імперії. Монарші династії укладали шлюби між собою. Німеччина була одним з найбільших інвесторів у дореволюційну Росію, і деяке обладнання тієї доби й тепер, майже через століття, можна знайти в доброму робочому стані. Під час обох світових війн кількість убитих на східних фронтах Німеччини була незмірно більша за втрати в краще відомих битвах у Західній Європі. Суміш провини, озлоблення і страху спонукає німців ухилятися від будь-якої публічної конфронтації з Росією. 1956 р. відновлення дипломатичних зв’язків із СССР стало високим досягненням уряду Конрада Аденауера, обраного від Християнсько-демократичного союзу, і кожен уряд відтоді намагався далі поліпшити ті відносини. Під час «холодної війни» чимало німців відчували, що вони платять зависоку ціну, перебуваючи на передовій чужого конфлікту. Хоча зовнішньополітична еліта Федеративної Республіки Німеччини послідовно підтримувала Атлантичний союз, народ більше схилявся до антиамериканських настроїв. В очах багатьох людей СССР і США були рівними партнерами, які поділили Європу — і Німеччину.

Горбачов з’явився в Кремлі 1985 р. — саме тоді, коли німецько-американські відносини були напружені через питання про ядерні ракети середнього радіусу дії296. Поява Горбачова ще більше підживила антиамериканські почуття. На думку багатьох німців, він був набагато привабливішою постаттю, ніж Рональд Рейган. «Горбіманія» набула розмаху внаслідок спокійного ставлення Кремля до краху свого маріонеткового режиму в Східній Німеччині. За канцлера Гельмута Коля Західна Німеччина могла майже без перешкод вести переговори про возз’єднання. Горбачов погодився вивести совєтські війська й дозволити об’єднаній Німеччині бути членом НАТО, а Єльцин дотримався укладеної угоди й вивів решту військ до Росії297. Зв’язки Коля з Єльциним були тісніші, ніж зв’язки будь-якого іншого західного лідера. Німеччина дала мільярди марок на фінансову підтримку Росії, німецькі компанії були першими інвесторами; до 1998 р. вони інвестували 2 млрд. марок, відставши тільки від Америки й Кіпру (кіпрські інвестиції — це здебільшого прокручені гроші з Росії)298. 1997 р. Німеччина і Франція навіть запропонували проводити регулярні тристоронні зустрічі з Росією. Мета полягала в тому, щоб дати Росії відчути, що й вона бере участь у вирішуванні європейських справ. Проте східноєвропейські країни, на тій стадії ще ані в ЄС, ані в НАТО, поглядали на те занепокоєно.



Шредер, прийшовши до влади 1998 р., розкритикував «лазневу дипломатію» свого попередника. Проте у своїй дружбі з Путіним новий німецький керівник невдовзі перевершив навіть найтепліші особисті зв’язки Коля і Єльцина, їздячи до Росії десятки разів і в особистих, і в політичних справах. Він виявився несхитним захисником Путіна у сфері прав людини й забезпечив міцну підтримку Німеччини у великих проектах інтеграції, надто в енергетиці. Від 1998 р. до 2006 р. обсяг торгівлі зріс утричі, піднявшись від 15 млрд. євро до 50 млрд. євро. Росія продає Німеччині переважно енергоресурси. Німецький експорт до Росії, що колись складався здебільшого з харчових і споживчих товарів, тепер охоплює й промислове устаткування та хімпродукти. Кількість німецьких компаній, що діють у Росії, за п’ять років подвоїлася, дійшовши до 4500. Надто тісні зв’язки з Росією на вершинах німецької економіки. Олег Дерипаска, улюблений кремлівський олігарх, купив майже 10% «Hochtief», найбільшої будівельної компанії Німеччини, й намагається купити більше. Його холдингова компанія «Basic Element» придбала 30% компанії «Strabag», найбільшого в Європі будівника мостів і тунелів299. Найбільша енергетична компанія Німеччини «E.ON Ruhrgas» володіє 6,5% акцій «Газпрому»; керівник кожної з цих компаній засідає в раді директорів компанії-партнера. Це мабуть, єдиний іноземний акціонер, до якого російський газовий монстр ставиться з повагою. Цей зв’язок украй вигідний для обох компаній. «E.ON Ruhrgas» надає широку технічну підтримку «Газпромові» в модернізації його негодящих компресорів і дірявих трубопроводів. «Газпром» забезпечує дешеве й надійне постачання газу.

Ця ситуація якраз і увиразнює проблему. Важко дорікати німецьким компаніям за дії в інтересах своїх акціонерів. І важко дорікати їм за їхнє спільне лобіювання уряду. Ostauschuss der deutchen Wirtschaft (Східний комітет німецької економіки) сприяє торгівлі та інвестиціям (і захищає їх) на вкрай перспективному ринку. Клаус Мангольд, його голова, в приватній атмосфері промовисто критикує політичні вади Росії, натомість публічно з оптимізмом промовляє про розвиток цієї країни300. Оскільки Росія квапиться модернізувати свого напівзруйновану інфраструктуру і зношені промислові підприємства, Мангольд слушно вбачає великі можливості для німецьких компаній, що стоять попереду всього світу і в машинобудуванні, і в будівництві. Але такий погляд нехтує ширшу картину, на якій від 2005 р. пильно зосередилася Ангела Меркель, наступниця Шредера на посаді федерального канцлера.

Вихована за комуністичної влади в «Німецькій Демократичній Республіці», Меркель — перший (і, можливо, останній) керівник великої європейської індустріалізованої країни в цьому сторіччі, що має безпосередній досвід дорослого життя за тоталітаризму. На відміну від Шредера, вона розмовляє російською мовою, а її друзі в Росії належать не до владної еліти, а до ліберальної інтелігенції. Приватно вона ставиться до Путіна з найглибшими підозрами. Обійнявши посаду, вона подбала про різку зміну ставлення Німеччини до своїх східних сусідів. Якщо Шредер характеризував Путіна як lupenreiner Demokrat («бездоганного демократа»), Меркель раз по раз публічно порушує прикрі питання про політичні репресії в Росії. Шредер цурався російських активістів захисту прав людини, Меркель наполягає на зустрічах із ними. У жовтні 2006 р. Путін запропонував Німеччині спеціальну угоду про доступ до одного з найспокусливіших російських нерозвіданих газових родовищ — родовища Штокмана на морському шельфі. Росія нещодавно припинила переговори з іншою великою енергетичною компанією світу, сказавши, що сама розроблятиме родовище. Але Меркель відмовилася обговорювати цю пропозицію, пославшись на спільну енергетичну політику ЄС. Крім того, критикувала ставлення Кремля до інвесторів Сахалінського проекту на російському Далекому Сході, сказавши: «Якщо Росія створює перешкоди європейським інвестиціям, вона не повинна протестувати проти еквівалентних заходів».

Меркель, крім того, неодмінно зустрічається з провідними політиками Польщі та інших колишніх совєтських сателітів до і після своїх зустрічей із Путіним (їх було вже понад десять, як вона обійняла посаду). Мета полягає в тому, щоб довести і їхні погляди, а потім звітуватися перед ними. Такі зустрічі великою мірою допомогли розвіяти підозри щодо справжніх намірів Німеччини. Так само поводяться і її урядовці. За Шредера на дзвінки — надто від балтійських урядовців — або не відповідали, або давали лише побіжну відповідь, а тепер відповідають швидко і з користю. Принаймні це засвідчує зміну тону у федеральній канцелярії. Але справжнім критерієм є те, якою мірою справді змінилася політика Німеччини. Для німецько-російських відносин і досі характерні прагматизм і те, що багатьом зовнішнім спостерігачам видається радше завеликою взаємною зичливістю. Головною концепцією й досі є Annäherung durch Verflechtung (зближення через взаємозалежність). Меркель очолює коаліційний уряд, у якому погляди на політику щодо Росії дуже різняться. Франк-Вальтер Штейнмеєр, її міністр закордонних справ, був одним з найближчих міністерських колег Шредера, а тепер і далі розвиває його політику. Він та інші члени уряду, що представляють Соціал-демократичну партію (СДПН), меншого партнера коаліції, повторюють російські нарікання на готовність Польщі і Чехії дозволити будувати бази для запланованого розміщення американських систем протиракетного захисту. Чимало людей у СДПН сповнені такої примітивної неприязні до нинішньої американської адміністрації, що вважають Путіна за більш конгеніального союзника. Цей погляд поділяє німецька політична думка, що засвідчує дивовижну тенденцію більше симпатизувати Кремлеві, ніж теперішній американській адміністрації.

Отож Меркель воює на двох фронтах: проти антиамериканських лівих і пробізнесових правих, бо й ті, і ті зі своїх власних причин прагнуть недобачати вад Кремля. Попри всі зусилля Меркель Росія й далі зберігає незрівнянно могутній вплив у Німеччині, що, здається, пережив навіть різку зміну політичного тону нагорі. Те, що Німеччина після 2012 р. імпортуватиме дві третини свого газу з Росії, видається не дзвоном на сполох, а дзвіночком, який кличе на обід. Газові компанії інших країн пнуться зі шкури, щоб не лишитися позаду. Скажімо, голландська компанія «Casunie» придбала 9% акцій «Північного потоку». В обмін вона пропонує «Газпромові» частку у своєму підводному трубопроводі до Британії301. 2006 р. «Газпром» придбав 50% компанії «Wingas», підрозділу з торгівлі енергоресурсами підпорядкованої «BASF» компанії «Wintershall», забезпечивши собі добру позицію про випадок будь-якої майбутньої лібералізації енергетичного ринку Європи. Обидві компанії створили спільне підприємство 50:50 «Wingas Europe» для продажу російського газу Німеччині та іншим європейським країнам. «Газпром», крім того, хоче частки родовищ компанії «Wintershall» у Північному морі та Лівії302. В обмін «Wintershall» отримала 25%, вартих приблизно 500 млн. дол., здебільшого нерозвіданого газового родовища «Южно-Русское», плюс 10% акцій без права голосу в компанії, яка розроблятиме те родовище303. Запаси цього родовища еквівалентні п’ятнадцятьом рокам російського газового експорту до Німеччини за теперішніх обсягів постав. Оскільки вартість експорту зростає, «Газпром» просить компанію «E.ON» передати йому частки її бізнесу в інших країнах Європи. «E.ON» запропонувала свій бізнес в Угорщині, але «Газпром» відмовився, бо то для нього дрібничка. Він прагне отримати частку в належному компанії «Е.ON» широкому бізнесі з розподілу електроенергії та газу в Німеччині. У серпні 2007 р. він попросив «E.ON» передати йому належні цій компанії потужності з виробництва електроенергії в Британії304.

У Латвії та Естонії (де «Газпром» добре вкоренився завдяки своїм часткам у місцевих газових компаніях) уряди теж накинули оком на участь у балтійському трубопроводі. Латвія сподівається, що російські інвестиції перетворять її великі й невикористані підземні газосховища в прибутковий концерн. Уряд Естонії спершу сподівався заробити трохи грошей, дозволивши трубопроводу пройти крізь свої територіальні води або економічну зону морського дна. Шредер і справді їхав до Талліна, щоб обговорити це питання, аж раптом спалахнула суперечка через «бронзового солдата» — воєнний меморіал. Тільки напрочуд нерозважливий коментар Шредера, мовляв, естонська постанова перенести статую «не гідна будь-якої цивілізованої поведінки», спонукала його гостей скасувати візит. Естонія тепер каже, що трубопровід не може перетинати її морської економічної зони. «Газпром», крім того, сподівається подовжити свій газопровід до Північного моря й використати Бельгію як «регіональний вузол» для постачання газу до сусідніх країн, зокрема Британії. Він підписав двадцятип’ятирічну угоду з «Fluxys», бельгійською газовою фірмою, про будівництво газосховища в Педерле і планує будувати трубопровід по морському дну від Зебрюгге до англійського узбережжя. Проте CREG, бельгійський антимонопольний орган, заблокував цю угоду, кажучи, що вона надасть «Газпромові» несправедливо виняткову угоду на надто тривалий період.

Якщо «Північний потік» демонструє здатність Росії просувати вперед свій улюблений трубопровід, розповідь про «Набукко», ще один важливий трубопровід, доводить нездатність Європи досягти не меншого успіху. Погляду на карту305 на сторінках 4–5 досить для розуміння необхідності «Набукко».

Цей проект мав би бути закінчений 2012 р. і постачати до Європи заплановані 30 млрд. куб. м газу з чотирьох можливих джерел: Іраку, Ірану, Азербайджану й Середньої Азії. Головний момент: він постачатиме його через Туреччину й Балкани, а не Росію. Важко переоцінити важливість цієї обставини. Хоча «Набукко» не забезпечуватиме великих кількостей газу — лише близько десятої частини потреб Європи, — він мав би великий вплив. По-перше, звільнив би такі країни, як Туркменістан і Казахстан, від цілковитої залежності від совєтських трубопроводів, які дають Кремлеві змогу диктувати ціну та обсяг їхнього експорту. По-друге, дасть змогу європейським газовим компаніям вести переговори з «Газпромом» із позиції більшої сили. І, мабуть, найважливіше — дасть Кремлеві сигнал, що Європа здатна по-серйозному спільно діяти у сфері енергетичної безпеки. Це абсолютно слушний підхід — теоретично. Але перемога Росії виявилася майже цілковитою і вкрай принизливою: в середині 2008 р. вона, здається, не просто поставила мат прихильникам «Набукко», а й змела фігури з шахівниці та пішла додому.

Проблеми виникали щокроку. Передусім Туреччина, необхідний стрижень цього проекту, дедалі більше відчужується і від Америки, й від ЄЄ і тісно пригортається до Росії, разом з нею збудувавши через Чорне море трубопровід «Блакитний потік» вартістю 3,7 млрд. дол. Досі невідомо, що, кому і як багато заплатив «Газпром» у Туреччині, щоб домогтися побудови цього трубопроводу. Хоча Туреччина — член НАТО, її армія та служби безпеки — зі своїми комерційними союзниками — самі собі закон. Але це дивовижне досягнення глибоководної інженерії на морському дні використовують менше ніж на третину його потужності, тож із суто комерційного погляду для Туреччини мало б сенс використовувати «Блакитний потік» повною мірою, а не будувати нові трубопроводи. Це міркування не врівноважене в Туреччині ніякою політичною підтримкою з метою допомогти її традиційним союзникам. Відмова підтримувати війну в Іраку, а ще й створення підтримуваної американцями напівнезалежної курдської держави на півночі тієї країни породили велику напруженість з обох сторін стратегічного американо-турецького партнерства. Туреччина гадає, ніби Америка надто м’яко ставиться до курдського сепаратизму й тероризму, а Америка — що у вирішальному питанні міжнародної безпеки Туреччина не виявила солідарності. Але ці труднощі невеликі в порівнянні з напруженістю відносин Туреччини з ЄС. Розмови про членство Туреччини опинилися під загрозою, що їх відкладатимуть безкінечно, причому і Саркозі, й Меркель публічно в принципі виступають проти нього.

Ще гіршим є те, що до жодного з потенційних джерел газу немає легкого доступу. Відносини з Іраном глибоко заморожені завдяки рішучому намірові тегеранського режиму розвивати (з допомогою Росії) передову ядерну технологію. «Газпром» без зусиль поклав край поки що єдиній спробі Ірану експортувати через Вірменію великі кількості газу, інвестувавши всі необхідні 2 млрд. дол. у нафтопереробний завод і електростанцію в цій країні. Ця угода набула чинності за однієї умови: Вірменія могла збудувати невеличкий імпортний газогін з Ірану, звільнившись таким чином від потенційної блокади з боку своїх північних сусідів Грузії та Азербайджану, проте мала відмовитися від будь-яких спроб експортувати іранський газ на північ. Більшість інших джерел газу для «Набукко» теж видаються химерними. Невдача утвердити мир і безпеку в Іраку означає, що потенціал цієї країни як експортера газу й досі суто теоретичний. Нездатність досягти мирної угоди на Близькому Сході, нестабільність у Лівані й дальше збереження статусу парії в Сирії означають, що в передбачуваному майбутньому ніхто не збирається інвестувати гроші в арабські транзитні трубопроводи до Туреччини.

Тому лишається тільки Каспійське море, де надії Заходу спираються на непевні шанси переконати дві диктатури — ультраобережний Казахстан і непроникний Туркменістан — піти на ризик кинути виклик Москві й продавати свій газ на Захід. Тож не дивно, що в битві за Каспій Росія поки що брала гору над Заходом на кожному повороті. Шанси ніколи не видавалися добрими. Росія вважає Каспійське море за озеро. Згідно з міжнародним правом країни навколо озера мають право вето на економічну експлуатацію землі під ним. Отже, Росія може заблокувати будь-яку спробу збудувати трубопровід по дну Каспійського моря, що з’єднував би туркменські й казахські газові родовища з уже наявним азербайджанським трубопроводом на захід. Щоб увиразнити свої правові аргументи, Росія ще й розбудовує на Каспії свій військово-морський флот. Але насправді Росія використала ще могутнішу зброю, ніж канонерські човни й фахівці з міжнародного права: простий дипломатичний вплив. У травні 2007 р. Путін підписав угоду з керівниками Казахстану і Туркменістану про будівництво нового експортного газогону, що йтиме вздовж північного берега моря і нестиме газові багатства регіону до Європи через Росію.



Отже, «Набукко» зазнав краху на двох фронтах. Але Росія додала ще два. По-перше, запропонувала збудувати «Південний потік» вартістю 5,5 млрд. дол. — продовження на захід «Блакитного потоку», яке вийде на берег у Болгарії й постачатиме щороку 30 млрд. куб. м російського газу до Європи через Балкани306. Цей трубопровід наслідував би маршрут «Набукко», але з однією вирішальною відмінністю: трубопровід збудує, наповнить, підтримуватиме й керуватиме ним тільки Кремль. Як і «Блакитний потік», його будували б спільно з італійською гігантською енергетичною компанією «ENI». Одне відгалуження пішло б до Південної Італії через Грецію, друге — до Північної Італії через Румунію, Угорщину і Словенію. Воно може дійти аж до Австрії. То була потенційно катастрофічна новина для політиків і ЄС, і США. Економіка газових трубопроводів проста: той, хто будує перший газогін, має велику перевагу. Він може пропонувати найдешевший газ, не даючи змоги новим компаніям привабити інвесторів. Останній хід Росії полягав у прив’язуванні до себе європейських країн, які є акціонерами «Набукко» і теоретично найбільше виграли б від нього. Вона почала з Болгарії, де посткомуністичний уряд перебуває під глибоким впливом російських ділових інтересів. Російський нафтопереробний завод у Бургасі — найбільший єдиний платник податків у приватному секторі Болгарії. Російські економічні і, як каже дехто, злочинні кола глибоко пов’язані з ухваленням постанов у Болгарії. Хоч у військовому аспекті Болгарія — вірний союзник США і НАТО, на енергетичному фронті вона перебуває в російській кишені.

Великою мірою це твердження слушне і про сусідню Румунію, де президент-атлантист Траян Басеску втратив контроль над зовнішньою політикою країни, віддавши її в руки прихильного до бізнесу уряду, що прагне перетворити країну на енергетичний вузловий центр Балканського регіону. В серпні 2007 р. «Rompetrol», найбільша нафтова компанія країни, продала 75% своїх акцій казахстанській компанії «КазМунайГаз». На перший погляд видається, ніби цей продаж може зміцнити енергетичну незалежність Румунії. Але будь-якої миті в майбутньому новий казахський власник може вирішити, що йому зручно або необхідно продати «Rompetrol» Росії. Росія знову взялася до бізнесу і в колишній Югославії — регіоні, що є першим кандидатом на інтеграцію з рештою Європи, і саме там довгий час переважав західний вплив. Саме американські зброя, військово-повітряні сили і дипломатичний тиск дали змогу Хорватії успішно відокремитися від Югославії. Боснія завдячує свою непевну єдність та незалежність інтенсивній та енергійній участі і ЄС, і США. Проте сам запах російських грошей, здається, перевернув геополітику в колишній Югославії догори ногами. На енергетичній нараді, яка відбулася в середині 2007 р. в хорватській столиці Загребі, всі шість колишніх югославських республік плюс Греція, Болгарія, Румунія і Албанія, плазуючи, проспівали «Добро пожаловать» Путіну, що оголосив низку нових нафтових і газових ініціатив, які розбили в друзки західні зусилля. Путін зазначив, що 2006 р. 73 млрд. куб. м газу — половина російського газового експорту до Європи — надходила до країн південної та південно-східної частин континенту307. Він запропонував російські інвестиції не тільки в інфраструктуру (транзит, сховища і розподіл), а й у модернізацію електростанцій. То був могутній сигнал для спраглого на енергію регіону Європи, де в таких країнах, як Македонія і Албанія, доводиться, породжуючи гнівну реакцію, припиняти електропостачання і де закриття під примусом ЄЄ старої болгарської атомної електростанції в Козлодуї вважали за безглуздо нерозумний і шкідливий захід. Російські інвестиції, пообіцяв Путін, створять електричне «кільце» навколо регіону. Якщо це створить майже цілковиту енергетичну залежність від монопольного постачальника, може виявитися, що те кільце більше скидатиметься на зашморг.

Coup de grâce, ударом милосердя, для «Набукко» може виявитися брак прихильності до нього в Австрії та Угорщині — країнах, що є кінцевими точками трубопроводу, а отже, мають найбільше виграти від нього. Під час відзначення в Будапешті 50-ї річниці угорського повстання 1956 р. Путін вимовив кілька слів обережного вибачення. То була велика підтримка для угорського прем’єр-міністра Ференца Дюрчаня, що втягся в запеклу внутрішню політичну боротьбу з опонентами, які намагаються прямо пов’язати комуністичне походження його Соціал-демократичної партії і совєтський розгром повстання. Уряд Дюрчаня, здається, піднявся проти «Набукко». «Нам не потрібні мрії. Нам потрібні проекти», — сказав він на початку 2007 р. Річ зрозуміла: вплив слабкої енергетичної політики Європи лишив в усіх зацікавлених тверду переконаність, що Брюссель лише вибудовує повітряні замки, тоді як Кремль пропонує діло. Проте у вересні 2007 р. Дюрчань хитнувся знову, наполягаючи, що його країна й далі твердо підтримує «Набукко»308.

Ця зміна може відображувати угорське невдоволення дедалі більшим впливом Кремля в сусідній Австрії, де «OMV», головна нафтогазова компанія країни, мала бути координатором проекту «Набукко». Путін, відвідавши 23–24 травня 2007 р. Відень, пообіцяв зробити Австрію вузловим пунктом російського експорту природного газу, зокрема, хоч як іронічно, значної частини середньоазіатського газу, що мав текти по «Набукко». 2006 р. Австрія підписала довготерміновий контракт, згідно з яким «Газпром» протягом наступних двадцяти років задовольнятиме 80% потреби Австрії в газі309. Під час свого візиту Путін узяв участь у святкуванні з приводу початку будівництва великого підземного газосховища поблизу Зальцбурга. Маючи здатність умістити 2,4 млрд. куб. м, цей об’єкт вартістю 260 млн. євро буде другим за місткістю сховищем у регіоні. В обмін за контракт про довготермінове постачання Австрія дозволила «Газпромові» купити частку газорозподільного бізнесу в деяких найбільших федеральних землях Австрії. «Газпром», крім того, купує частку в австрійському газотранзитному бізнесі і створить разом з «OMV» спільний центр керування транзитом газу, найбільший у Європі310.

«Газпром», здається, намагається створити конкуренцію між угорською та австрійською енергетичними індустріями за те, котра з них матиме тісніші зв’язки з Росією. Влітку 2007 р. компанія «OMV» несподівано почала — вважають, що то була спільна з «Газпромом» дія — поглинання (без згоди власника) угорської газонафтової компанії «MOL», збільшивши свою частку від 10% до 18%. Одним з його елементів був 1 млрд, євро, заплачений за 6% акцій «MOL», належних раніше неоднозначному російському магнатові Мегдету Ракімкулову311. Це поглинання видається дивним з кількох причин. Воно майже не має іншого практичного сенсу, крім простого збільшення масштабів. «MOL» у багатьох аспектах сильніша компанія і мала кращі успіхи, ніж «OMV», у придбаннях у колишній Югославії та Італії. Компанія «OMV» тільки трохи більша за свою мішень, і їй довелося позичити 13,5 млрд, евро в банків «Barklays» і «JP Morgan Chase», щоб заплатити за поглинання «MOL». Мета — розкрити Австрію, Угорщину і Словаччину для російських придбань. Напевне, так і станеться, бо закони ЄС про конкуренцію змушують «OMV» продати один з провідних нафтопереробних заводів «MOL», найімовірніше «Slovnaft» поблизу словацької столиці Братислави. Майже немає сумніву, що він дістанеться в руки «Роснефти», бо може працювати лише на російській нафті, яка тече по належному Росії нафтогону. Одним з елементів угоди буде, напевне, те, що «OMV» отримає акції початкових активів у Росії в обмін на кінцеві активи в Центральній Європі.

Ясна річ, ці маневри, схоже, стривожили Угорщину й переважили вплив тамтешнього лобі, яке зосереджується тільки на дешевому газі й високих прибутках. У 1990-х роках Угорщина вже відбила спробу однієї темної, підтримуваної Росією компанії збільшити свою частку в «MOL», найбільшій компанії країни. Питання полягає в тому, як довго ще зможе чинити опір Угорщина. У квітні 2007 р. ЄС примусив угорську державу продати її «золоту акцію» в «MOL», маючи на увазі, що вона вже не матиме права вето на майбутнє «MOL». Не вперше ліберальні й зіперті на ринок принципи ЄС виявились ідеальною структурою для неліберальної, антиконкурентної політики Кремлівського газового бізнесу. Так само й прагнення окремих менеджерів, урядовців і політиків на Заході посприяти власній кар’єрі312.

Незважаючи на це все, «Набукко» ще не зовсім умер. Росія, може, й мала тріумфальний рік у газових війнах, але європейські та американські дипломати переконані, що й досі мають карти в руках. Туреччина, стверджують вони, не хоче бути залежною тільки від російського газу. Чимало зовнішніх спостерігачів запевняли, що нафтогін Баку — Тбілісі — Джейхан, що постачає азербайджанську сирову нафту до турецького глибоководного середземноморського порту, ніколи не збудують. Та завдяки сильному американському тискові його не тільки збудували, а й перетворили у великий успіх. Торік по ньому пройшло 143 млн. барелей сирової нафти. Певне, цілком можливо повести туркменський газ до Туреччини через Іран замість через Каспійське море або навіть купувати іранський газ. Це вимагало б від Заходу дивитися крізь пальці на угоду, яка була б украй вигідна тегеранському режимові, і то саме тоді, коли міжнародний тиск начебто має ослаблювати його. Крім того, все залежатиме від нездатності Росії заблокувати газогін — чи то через свої зв’язки з іранським режимом, чи то через тиск на Туреччину. Газогін із Туреччини до Греції та Італії й досі можливий, хоч які є інші реверси на Балканах. Сміливих розмов і вигадливих схем не бракує. Але оборонці західних інтересів видаються переможеними. Європа роз’єднана, Америка далеко. Промовиста річ: Пібалгсу бракує підтримки таких великих країн — членів ЄС, як Німеччина, Італія та Нідерланди, що всі воліють мати двосторонні угоди з Росією. Навряд чи можна сподіватися, що солідна постать Мета Брайза, енергійного дипломата, що є заступником помічника державного секретаря США у європейських та євразійських справах, зможе протидіяти політиці, яка має відверту підтримку та пильну увагу Путіна і його провідних урядовців, а також найбільшої у світі газової компанії.

Ці трубопровідні війни можуть виявитися першим актом драми. Сюжет другого акту — це спроба Кремля заволодіти світовим газовим ринком, а не просто європейським. Головним інструментом цього плану є заснована 2001 р. організація, названа Форумом країн — експортерів газу (ФКЕГ; Gas-Exporting Countries’ Forum, GECF). Вона не має персоналу, штаб-квартири, фіксованого членства, бюджету, статуту, правової основи і навіть — коли я пишу ці рядки — веб-сайту; насправді, це зустріч, що має етикетку. Деякі країни, що є членами, не експортують, а важливі експортери (зокрема головні західні видобувачі: Австралія, Канада, Нідерланди і Норвегія) не є членами. І все-таки п’ятнадцять країн, які регулярно відвідують зустрічі цього Форуму, мають 73% світових запасів газу і забезпечують 41% його видобутку. У квітні 2007 р. на зустрічі в Досі (Катар) ФКЕГ вирішив створити групу вищого рівня, координовану Росією, для дослідження ринків і обговорення, як слід визначати ціни на газ. Доповідь про ці питання мала прозвучати на зустрічі ФКЕГ у Москві 2008 р. Ця зустріч не підтримала, вимог Венесуели, Болівії та Ірану негайно створити картель. Але однаково може мати важливі наслідки. Головна мета Кремля — запобігти розвиткові ліквідного міжнародного газового ринку, як-от такого, що вже існує для нафти; крім того, він прагне не дати країнам диверсифікувати своє постачання газу. Натомість Росія прагне поділити світові ринки за територіальним принципом, щоб постачальники газу не збивали ціну один одному. Вона прагне спільного підходу учасників ФКЕГ до нових трубопроводів (а отже, ще більше ослабити спроби споживачів диверсифікувати постачання) і «спільної» розвідки, розробки та побудови заводів зі зрідження газу. Слово «спільний» у цьому контексті означає «підтримуваний Росією».

Хоча ці плани видаються амбіційними, але для членів ФКЕГ вони можуть становити прямий спосіб перешкодити продажеві ЗПГ — найкращій надії на енергетичну незалежність і в Європі, і в Америці — на ринку наявного товару. Іншими словами, ФКЕГ стане широкою організацією для регіональних картелів, як-от уже створеного в Південній Америці. В Європі це означатиме посилення комерційних та політичних зв’язків Росії з іншими експортерами газу і ревні зусилля, щоб кожен схильний до незалежності споживач мав якомога менше простору для маневрів. Давнім прикладом, що це могло би означати, є зростаючий зв’язок «Газпрому» з алжирською державною компанією «Sonatrach», що є другим після Росії експортером газу до Європи, забезпечуючи 10% споживання газу на континенті, тоді як Росія — 25%. Обмін боргами 2006 р., а також закупівля великої партії зброї в Росії спонукали Пібалгса, комісара ЄС з енергетики, застерегти про формування регіонального газового картелю. Адже внаслідок угоди 69% постачання газу до Італії опинилося під контролем «Газпрому», а Росія отримала на додачу ще й доступ до алжирської технології виробництва ЗПГ, якої їй поки що бракувало. «ENI», найбільша енергетична компанія Італії, що вже була близьким союзником «Газпрому», допомогла скупити активи «Юкосу», які потім швиденько продала своїм російським приятелям.

Енергетична політика Росії означає, що всі пов’язані з нею виграють, а решта програє. Це могутня зброя. Та чи заряджена вона? Дуже мало людей непокоїться належною мірою, чи має Росія досить газу, щоб задовольнити потреби наступних десятиліть, і що це означає для її ділових партнерів і споживачів. На перший погляд думка, що в країни з 47 трлн. куб. м газу, найбільшими доведеними запасами газу в світі, може його не вистачити, видається абсурдною. Але Владімір Мілов, відвертий колишній міністр енергетики, що нині очолює в Москві незалежний мозковий центр, стверджує, що видобуток і нафти, і газу постає перед кризою, причому з газом ситуація гірша, ніж із нафтою. Цифри переконливі й прості. Видобуток газу зупинився і, напевне, зменшуватиметься. Попит зростає — приблизно на 50 млрд. куб. м щороку в Європі. На думку Мілова313, 2010 р. дефіцит газу як різниця між тим, що видобуває сам «Газпром» і що може імпортувати з Середньої Азії, і тим, що він повинен постачити внутрішнім і закордонним споживачам, становитиме 132 млрд. куб. м. Міжнародне енергетичне агентство вважає, що цей дефіцит 2015 р. досягне 200 млрд. куб. м. 2020 р. вся продукція «Газпрому» буде потрібна для російського ринку, тож на експорт не лишиться нічого. А це ще тільки консервативні, оптимістичні прогнози.

Причин наростання дефіциту дві: марнування і крадіжки. Росія використовує газ (як і решту енергоресурсів) з колосальною неефективністю, споживаючи більш ніж удвічі більше енергії на одиницю випущеної продукції, ніж інші великі індустріалізовані країни, скажімо, Канада або Німеччина. Це й не дивно, якщо зважити, як мало промисловість платить за газ: близько 50 дол. за тисячу куб. м у порівнянні з учетверо, а то й уп’ятеро вищою ціною, яку платять на Заході. Посткомуністичні країни, які платять світові ціни, круто підвищили свою енергетичну ефективність; наприклад, Польща подвоїла обсяг випущеної продукції на одиницю спожитої енергії. Ефективність у Росії навряд чи збільшилася в порівнянні зі страхітливим рівнем СССР. Ситуація може змінитись, якщо Кремль дотримуватиметься ухваленого торік підвищення цін, унаслідок якого внутрішні ціни на газ зростуть до 2011 р. вдвічі. Російські споживачі такого ще ніколи не бачили: адже субсидований газ — один з останніх залишкових елементів совєтської планової економіки. З огляду на несміливу реакцію Кремля на публічні протести з приводу обмежених реформ системи соціального забезпечення 2004 р. виникають сумніви, чи зможе він до кінця підтримувати це набагато дошкульніше зростання цін. Проблема полягає не в підвищенні цін, а у відрізанні тих, хто не платитиме або не може платити за ними. У країні, де температура взимку опускається нижче — 30 °С, це питання життя і смерті. Поставши перед вибором, чи заморозити виборців, а чи вдарити по експортних споживачах, Кремль, напевне, обере другий варіант.

Навіть якщо газ стане дорожчим і його використовуватимуть ощадніше, проблеми постають з усіх боків. Інтенсивне зростання економіки Росії означатиме збільшення попиту на електроенергію, яке своєю чергою збільшує попит на газ. Російський благенький енергетичний сектор терміново потребує будівництва нових газових електростанцій, бо, якщо не будувати їх, дефіцит 2012 р. становитиме 20 000 мегават. Ще гіршим є те, що Росія похапцем здійснює газифікацію, тобто постачання газу до жител для опалення й готування їжі. Цей захід не менш політично популярний, ніж економічно безглуздий. Він потребує будівництва 12 000 км. нових трубопроводів вартістю 1,3 млрд. дол. і створює потребу ще в 9 млрд. куб. м газу, і це тоді, коли «Газпром» уже насилу спромагається задовольняти попит своїх і внутрішніх, і експортних споживачів314.

«Газпром» — одна з найнеефективніших компаній у світі, з нею може порівнятися тільки компанія «Petrobras» у Бразилії. Її прибуток на всі активи — за умови донебесних цін на енергію — становить жалюгідні 8,9%. Натомість «Юкос» останнього року перед нападом на нього давав 30%. «Новатэк», незалежний видобувач газу, нині куплений «Газпромом», давав 21,4% прибутку. У скрині «Газпрому» течуть сотні мільярдів доларів, проте їх розтягують на інші цілі: колосальні привілеї для вищого керівництва, роздуті штати, сміховинно гігантські споруди, курорти, яхти та інше причандалля. Хоча високі ціни на енергоресурси збільшили надходження, більшість їх марнують, призводячи до величезних утрат. Дуже мало лишається для важливого пошуку нових джерел газу. У 2000–2006 рр. «Газпром» витратив лише 12,5 млрд. дол. на розробку нових родовищ у порівнянні з 17,9 млрд. дол., пущеними на придбання компаній за межами газової промисловості (як-от великих часток у російських вугільній та електроенергетичній галузях). Він витратив страхітливі 30 млрд. дол. на інвестиції в негазових сферах. «Газпром» прикрашає свої цифри видобутку, купуючи інші газові компанії, керовані набагато ефективніше — принаймні доти, доки їх не придбали. Адже «Газпром» за все своє існування не розробив з нуля жодного великого нового газового родовища. Його багатство спирається на політичні зв’язки, монополію на експорт, яку вони забезпечують, і працю інших людей: здебільшого давно забутих совєтських інженерів та геологів.

Їхню спадщину прикро занедбали. Понад 70% російських газогонів високого тиску споруджено до 1985 р.; середній вік головних трубопроводів — двадцять два роки; 14% трубопроводів пережили проектний термін експлуатації. За даними Міжнародного енергетичного агентства, принаймні 30 млрд. куб. м природного газу, або п’яту частину російського експорту до Європи, марнують, здебільшого внаслідок дірявих труб і зношених компресорів. Величезні кількості газу просто спалюють, бо нафтові компанії не мають доступу до трубопроводів (унаслідок кепсько керованої монополії «Газпрому»), потрібних для його продажу. Спалюють начебто «лише» 15 млрд. куб. м газу, проте інші експерти вважають, що обсяг спалюваного газу — 60 млрд. куб. м. Щоб дати цьому раду, «Газпром» потребує не тільки модернізації, а й розробки нових родовищ. Проблема полягає в тому, що вони містяться в деяких найсуворіших місцях планети: на Крайній Півночі й Далекому Сході Росії. Видобуток газу технічно складний і дорогий; так само й будівництво тисяч кілометрів нових трубопроводів, щоб доставити його на нові ринки. Скажімо, розробка надпотужного нового Ямальського родовища в Західному Сибіру коштуватиме 70 млрд. дол. Сам «Газпром», обтяжений витратами й боргами, не здатний забезпечити такі кошти. Він не може й зібрати їх унаслідок нерозвиненої фінансової системи Росії. Після немилосердного ставлення до західних енергетичних компаній у Росії (див. розділ 4) їхні акціонери можуть не мати бажання давати гроші на інвестиції, прибуткам від яких, здається, судилося лишитись у Росії.

Проблеми ще більші, коли йдеться про видобуток на морському шельфі. Під крижаними водами Баренцового моря десь за 550 км від північного узбережжя Росії міститься одне з найбільших у світі газових родовищ, назване на честь совєтського геофізика Владіміра Штокмана. Маючи 3,7 трлн. куб. м неторкнутого газу, це родовище може забезпечувати всі потреби ЄС протягом семи років. Відкрите 1988 р., воно є одним з діамантів у короні природних сировинних багатств Росії. Проблема полягає в тому, як перетворити цей газ у гроші. Норвезька компанія «Statoil», одна з технологічно найрозвиненіших у світі компаній із видобутку енергоресурсів, почала розробку свого не менш складного родовища Сногвіт (яке не сягає й десятої частини родовища Штокмана) 2002 р. Вона мала відправити перше судно з ЗПГ лише 1 грудня 2007 р. «Газпром» наполягає, ніби тепер він готовий робити великі інвестиції в розробку і збільшить свій видобуток газу до 570 млрд. куб. м 2010 р. і 670 млрд. куб. м 2020 р. Може, й так. Але ця компанія така таємнича, а її історія така вбога, що зовнішні спостерігачі мають мало підстав вірити їй. Наука, яку дала Росія протягом останніх п’ятнадцяти років, полягає в тому, що втручання Кремля плюс корупція готують летальну мікстуру, коли йдеться про довготермінове планування інвестицій.

Отже, найбільше запитання для Європи в наступному десятиріччі матиме, напевне, такий характер: що робити з Росією, якій бракує газу і яка має дедалі більше число закордонних споживачів, щоб продавати його? Вплив підвищення цін на газ у Росії, а також цін, що їх платять такі постсовєтські країни, як Україна і Білорусь, які отримували його дешево, полягає в тому, що збитковий продаж газу в Росії й на постсовєтських ринках невдовзі стане прибутковим для «Газпрому», а отже, й привабливішим. Крім того, що ближче до джерела газу міститься країна, то кращий вона споживач: постачальникові не треба перейматися платою за транзит або бути заручником політичних суперечок. Крім того, «Газпром» сподівається продавати газ зі Східного Сибіру до Китаю, Японії й Південної Кореї, а запланований великий перехід до ЗПГ дасть змогу продавати його й до Америки.

Ці заходи змінять баланс влади в Європі. Принаймні поки що країни ЄС мають міцну потенційну владу над Росією. Вони потребують її як постачальника, а вона потребує їх як покупців. Успіх кремлівської політики «поділяй і владарюй» не давав цьому останньому чиннику набути великого значення, але він безперечно матиме його, якщо ЄС вирішить скористатися ним. Проте в майбутньому це зміниться. Європа й далі потребуватиме газу, а «Газпром» матиме багато місць, куди можна продати його. Ознакою цих прийдешніх часів і, напевне, глибоких політичних змін, які вони принесуть із собою, є поведінка компаній, що знають «Газпром» найкраще — його німецьких партнерів. I «E.ON», і «BASF» уклали контракти з «Газпромом» на постачання до 2036 р. Інші європейські контракти закінчуються набагато швидше — здебільшого протягом наступних десяти років. Це дасть Кремлю незрівнянні можливості пропонувати жорсткі — і комерційно, й політично — угоди тим компаніям (і країнам), які опиняться у хвості черги.

Такі тривоги ще чекають у майбутньому. Безпосереднє питання — вибір партнерів «Газпрому» для розробки родовища Штокмана. Ця компанія спершу назвала п’ять західних партнерів: «Total», «Chevron», «ConocoPhillips», «Statoil» і «Norsk Hydro». Всі вони мають досвід розробки глибоководних газових родовищ, якого бракує «Газпрому». Проте 2006 р. російська сторона заявила, що закордонні партнери не матимуть пакетів акцій у проекті, а можуть брати участь тільки як підрядники. У липні 2007 р. «Газпром» заявив, що найбільша нафтогазова компанія Франції «Total» матиме 25%-ну частку в новій компанії (51% належить «Газпрому»), яка проектуватиме, фінансуватиме й будуватиме першу фазу нового проекту. Решта акцій мала дістатися іншим закордонним партнерам. То, напевне, найгірша угода, яку коли-небудь була змушена укласти велика західна енергетична компанія з багатою на ресурси країною. Ця угода вперше закрила доступ до власності: «Total» не матиме права на сам газ, йому належатиме тільки частка в компанії, яка видобуває його. Адже право брати участь у розробці родовища Штокмана «Газпром» виставив на аукціон серед іноземних нафтових компаній, які відчайдушно прагнуть мати змогу претендувати бодай на яку-небудь частку російських вуглеводнів. «Total» сподівається інвестувати в родовище 15 млрд. дол. в обмін за — начебто — 25%-ну частку видобутого газу, коли він потече 2013 р.

Дедалі більше значення природних ресурсів на морському дні (і обмеженість суходільних ресурсів) улітку 2007 р. було увиразнене сміливою геополітичною виправою в Північному Льодовитому океані та в його глибинах, що стала не менш популярна в Росії, ніж тривожна для зовнішніх спостерігачів. Російська експедиція вперше здійснила подорож на дно океану на Північному полюсі, символічно претендуючи на його належність Росії. Природні ресурси Арктики протягом десятиліть були заморожені і правом, і природою. Але внаслідок глобального потепління Арктика стає набагато доступніша. Під морським дном лежать, напевне, не тільки 10 млрд. тонн покладів нафти і газу, а й олово, марганець, золото, нікель, свинець, платина і алмази. В Арктиці можуть бути й останні ще не початі рибні запаси Північної півкулі, і — якщо крига справді тоншає або тане впродовж усього року — вона може стати зоною важливих морських шляхів. Кожна з п’яти країн навколо Полярного кола — Америка, Канада, Данія (що дбає про інтереси Гренландії), Норвегія і Росія — має двісті морських миль (370 км) «економічної зони», дозволеної конвенцією ООН з морського права. 2001 р. Росія заявила, що її континентальний шельф простягається в Арктику й дає їй право на більший шматок. Суд ООН сказав, що треба подати більше свідчень.

Саме їх і мала здобути експедиція 2007 р. на чолі з найчарівнішим російським дослідником Артуром Чилінгаровим. Узявши зразки землі з морського дня, вона сподівається довести, що хребет Ломоносова, цей підводний гірський масив, справді є продовженням російського суходолу. Якщо це визнають, Росія матиме змогу анексувати шмат території площею 460 000 квадратних миль (що приблизно дорівнює площі Західної Європи) між північним узбережжям Росії і Північним полюсом. Суперечки про міжнародні морські кордони звичайно просуваються черепашачим темпом і вкрай нудні. Коли Данія витратила 2004 р. десь 25 млн. дол., намагаючись довести, що хребет Ломоносова пов’язаний із Гренландією, мало хто помітив ці заходи або переймався ними. Російська експедиція 2007 р. не просто зібрала символічне каміння (справжні геологічні докази можна виявити, тільки пробуривши глибокі свердловини під морським дном), а й поклала титановий контейнер із російським прапором на жовту рінь на глибині 4200 м від поверхні в точці Північного полюса. То була перша експедиція з людьми на борту на дно Північного Льодовитого океану, і то здійснена флотилією, якої не може виставити жодна інша країна. Могутній атомний криголам вів дослідницьке судно, з якого відчалювали мудровані підводні човни, здатні до точної навігації під арктичною кригою. Щоб додати ще один штрих технічної вигадливості, підводні човни на морському дні налагодили прямий зв’язок з орбітальною станцією «Мир». Для зовнішніх спостерігачів, звиклих до розповідей про російське недбальство та відсталість, цей трюк був спасенним нагадуванням про технічні вміння світового класу й людські таланти, якими й досі може порядкувати Кремль. Але ще разючішою була російська риторика. «Арктика наша, і ми повинні засвідчити свою присутність», — сказав Чилінгаров, харизматична постать, яку Путін назвав «президентським посланцем» в Арктику. «Це наче ставлення прапора на місяці», — мовив речник російського Інституту Арктики і Антарктики. Опускання російського прапора на океанське дно має символічну, а не правову силу, але Пітер Маккей, міністр закордонних справ Канади, однаково обурився: «Це не XV ст., — нарікав він. — Уже не можна ходити по світу, просто ставити прапори і казати: „Ми претендуємо на цю територію“». Сєргєй Лавров, російський міністр закордонних справ, наполягав, що його країна нічого такого не чинить. Але Андрєй Кокошин, голова комітету російської Держдуми у справах СНГ і зв’язків зі співвітчизниками, сказав, що Росія «повинна активно захищати свої інтереси в Арктиці», додавши: «Тут є над чим подумати і у військовому аспекті. Нам треба зміцнити наш Північний флот і прикордонну сторожу і збудувати аеродроми, щоб ми могли забезпечити повний контроль над ситуацією».

Наступного дня головний російський адмірал заявив, що настала пора відновити постійну військово-морську присутність у Середземному морі. Те, якою мірою поважно слід сприймати нову військову позу Росії, є темою наступного розділу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка