Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка12/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

8

Брязкання зброєю чи її продаж? Розтин російської зовнішньої політики


Зовні видається, ніби Росія — і досі страхітлива військова потуга. Вона має одну з найчисленніших армій світу, чудові спеціальні війська і трохи дивовижної сучасної зброї. Скажімо, торпеда «Шквал» — підводна ракета, що пересувається в газовій капсулі, створюваній її спеціально розробленим корпусом; випущена з надтихого підводного човна, вона є одним з небагатьох видів зброї, здатних уразити американський авіаносець. Ще одним видом зброї є моторошна надзвукова ракета «Москіт», яку запускають із кораблів. Російська нова система протиповітряного захисту «С-400» має вдвічі більший радіус дії, ніж американська ракета «Patriot». «Тополь-М» — міжконтинентальна балістична ракета з багатьма боєголовками. На відміну від таких ракет із рідким пальним, які звичайно пускають із вразливих шахт, вона має реактивну систему, що використовує набагато стабільніше тверде пальне. Її можна тримати в постійній боєготовності й запускати звідки завгодно. Росія значно збільшила бюджет закупівлі військового спорядження: останні опубліковані цифри свідчать, що до 2015 р. витратять десь 5 трлн. рублів (приблизно 190 млрд. дол.)315. Мета — замінити 45% російського арсеналу новим спорядженням з акцентом на ядерній зброї далекого радіусу дії. Почесне місце належить новій балістичній ракеті «Булава», яку пускають із підводних човнів, і принаймні 50 новим балістичним ракетам «Тополь-М», базованим на суходолі.

Росія, безперечно, напружує свої військові м’язи так, як не робила ніколи: влітку 2007 р. вона поновила практику часів «холодної війни» і регулярно порушує повітряний простір західних країн, щоб перевірити їхню реакцію. Давніше це діялось у Північній Атлантиці та Північному морі, де британські й норвезькі пілоти інколи літали так близько від своїх совєтських суперників, що могли глузувати з них, махаючи розгорненими журналами «Playboy» (за пуританської совєтської системи була заборонена навіть найневинніша порнографія). У серпні 2007 р. Росія вже не ховалася з цією практикою й послала два незграбні бомбардувальники «Ту-95» з бази на російсько-китайському кордоні до американської військово-морської бази Гуам серед Тихого океану. Це знову була картина, знайома з часів «холодної війни», коли такі бомбардувальники, що становили основу совєтських військово-повітряних сил ядерного стримування, літали вздовж східного узбережжя Америки. Путін хвалькувато заявив, що Росія тепер може собі дозволити постійно тримати в повітрі ядерні бомбардувальники.

Але навіть авторам трилерів важко уявити собі, ніби Кремль становить пряму військову загрозу НАТО. Коли взяти загальний оборонний бюджет, Америка витрачає в двадцять п’ять разів більше від Росії. Після кінця «холодної війни» ядерний арсенал Росії лишився далеко позаду ядерного арсеналу Америки, колись її головного стратегічного противника. Більша частина російської ядерної зброї стара, дуже багато одиниць перевищили проектний термін зберігання. Росія має найбільший у світі запас ядерної зброї: за оцінками, він загалом становить 16 000 боєголовок, половину від загальної кількості 35 000 штук, що їх, як вважали, мав СССР у середині 1980-х років316. Американці мають менший запас — 10 640 боєголовок. Проте більша частина американської зброї — близько 6390 одиниць — справді придатна для використання. Окрім тактичної ядерної зброї, Росія має 3300–3400 стратегічних ядерних боєголовок. Але Росії бракує сучасних засобів пуску їх із землі, моря й повітря. Росія збудувала тільки один з восьми запланованих підводних човнів серії «Борей» — «Юрий Долгорукий», що після десяти з перервами років будівництва був спущений на воду 2007 р., 2008 р. його передадуть російським військово-морським силам. Але, як і три російські величезні підводні човни класу «Тайфун», «Юрий Долгорукий» не матиме міжконтинентальних балістичних ракет, аж поки запрацює як слід ракета «Булава». Поки що з п’яти випробувань вона чотири рази зазнала невдачі. І аж ніяк немає певності, що російські зношені ядерні заводи зможуть виробити ці ракети в потрібній кількості й потрібної якості.

Пускові установки ракет «Тополь-М» рідко покидають свої бази, і так само й підводні човни з ядерною зброєю здебільшого стоять у гавані. Система раннього попередження технологічно відстала й фрагментарна. Звичайні збройні сили ще в гіршому стані. Скажімо, російський військово-морський флот навряд чи має зо два десятки придатних для плавання надводних кораблів, розділених між Чорноморським, Північним, Балтійським і Тихоокеанським флотами. Росія має тільки одного авіаносця — ненадійного і з креном на один бік «Адмирала Кузнецова» — і, хоча планує збудувати більше, не має навіть верфі, потрібної для такого завдання. Росія з’ясувала, що їй важко модернізувати авіаносець совєтської доби — «Адмирала Горшкова», який вона продала 2004 р. Індії, пообіцявши доставити 2008 р. Тепер уже очевидно, що його навряд чи підготують до 2011 р. Якщо Росія й повернеться в Середземне море, це будуть символічні військово-морські сили, яким бракуватиме прикриття з повітря.

Колись боялися, що Росія, несподівано напавши, може виграти війну проти НАТО. Тепер питання полягає в тому, чи Америка — принаймні теоретично — зможе знищити увесь російський ядерний арсенал першим ударом. Звісно, ніхто у Вашингтоні цього не планує. Але дедалі більша ядерна слабкість Росії може зробити Кремль тривожно лякливим. Військова могутність Росії, яка ще лишилася, відіграє подвійну роль. По-перше, може порушити рівновагу в інших конфліктах — гарячих чи холодних — або своєю здебільшого символічною присутністю, або продажем зброї. По-друге, дає змогу Кремлеві ставати в пози: в балачках про вже укладені договори з контролю за озброєннями, в переговорах про договори, які НАТО прагне осучаснити, і в переговорах про системи озброєнь, які ще треба розгорнути.

Швидко зростає продаж зброї. Одним з перших заходів Путіна на чолі влади було створення сильної державної компанії з експорту зброї — «Рособоронэкспорта»317. Відтоді продаж російської зброї зріс на понад 70%, тож Росія стала другим у світі експортером зброї після Америки. Ця тенденція прискорюється: 2006 р. сума замовлень зросла більш ніж удвічі, піднявшись до 30 млрд. дол. Головними покупцями поки що були Китай, а за ним Індія. Скажімо, 2006 р. Китай отримав половину російської зброї, проданої на 6 млрд. дол. Але новою тенденцією є продаж зброї країнам, які ненавидять Захід. Багата на нафту Венесуела закупила російської зброї на 3 млрд. дол., зокрема 52 військові гелікоптери і 24 сучасні реактивні винищувачі «Су-30». Тепер вона планує купити п’ять дизельних підводних човнів класу «Проект 636 КИЛО» з можливим додатком згодом чотирьох сучасніших. Росія продала Сирії модернізовані протитанкові й протиповітряні ракети, а її сильна військова розвідка почала співпрацю з тамтешнім режимом. Росія продала Іранові 29 ракет «Тор» короткого радіусу дії для захисту ядерного реактора, який будують росіяни в Бушері. Вона веде переговори про продаж модернізованої системи протиповітряної оборони «С-300» і, можливо, допомогла Іранові створити його власний варіант «Шквала» — зброю, що може відіграти вирішальне значення у військово-морській конфронтації з Америкою в Перській затоці. Росія продала легку зброю та інше спорядження Суданові, частину її використали в Дарфурі. До війни в Іраку Росія використовувала Білорусь для потаємного продажу протиповітряних систем Саддаму Хусейну й навчала іракських техніків оперувати ними. Через те «Рособоронэкспорту» разом з іншими російськими військовими компаніями-підрядниками заборонено вести бізнес в Америці.

Риторика, що супроводить такі продажі зброї, здається, безпосередньо дотримується ще совєтського сценарію. Лише за кілька днів до візиту до Джорджа Буша в штаті Мен улітку 2007 р. Путін грав роль гостя венесуельського президента Чавеса, що закликав до «світової революції» проти американської «тиранії». Його сповнені захвату вихваляння Путіна відгонили шаною, яку складали керівники совєтських сателітів, їздячи до Москви під час «холодної війни»318. Із США Путін поїхав з візитом до Білорусі та Ірану. Такі дії дратують НАТО та його союзників і є лиховісним нагадуванням про вподобання Кремля. Але поки що ці дії й близько не підступили до зміни стратегічної рівноваги. Американські військові планувальники турбуються про багато різних питань, і російські ракети — лише одне з них, і аж ніяк не на чолі списку. Навіть величезне збільшення оборонних витрат протягом багатьох років не відновить військово-промислового комплексу Росії до висот, яких він досяг за совєтської доби. Блискучий проект — це одне, а перехід до масового виробництва — річ зовсім інша. Майже два десятиліття недбальства й кепського керування означають, що на російських військових підприємствах бракує людей та устаткування, необхідних для військової промисловості світового класу — чи то на експорт, чи то для внутрішнього використання. Робоча сила старіє, необхідної бази субпідрядників бракує, а база вмінь зазнала великої шкоди з часів совєтської доби. Остання російська модель винищувача — належний начебто до «п’ятого покоління» «Су-47» («Беркут») — на закордонних авіасалонах спонукає спостерігачів захоплюватися, але є лише цим: єдиною моделлю. Як і в багатьох інших аспектах, Росія й досі живе коштом мобілізованого блиску і жертв збоченої минувшини. Значна частина так званого продажу зброї — ще й досі розпродаж поточеного міллю совєтського спорядження, яке видають за нове. Головне рекламне гасло Росії полягає в тому, що її зброя груба, надійна й дешева, а не в тому, що це вершина технологічних досягнень. Покупці високотехнологічної зброї прагнуть мати надійне обслуговування після продажу, а Росія тепер не здатна забезпечити його.

Продаж ядерної технології — інша річ. Не вщухають чутки, що Росія не тільки постачила Іракові зброю масового знищення, а й вивезла її через Сирію ще до американського нападу. А нині десь такі самі чутки стверджують, що Росія допомогла Іранові у сфері не тільки публічно визнаної цивільної ядерної технології, а й збагачення урану та довозу іншого спорядження, необхідного для створення ядерних боєголовок. Проте важко добачити, що може виграти Росія, продаючи зброю масового знищення непрогнозованим диктаторам. Найімовірніше, Кремль радше тішиться змогою натякати, що може продавати страхітливу зброю противникам Америки, ніж справді продає її. Хоч і не наполягаючи, щоб Іран відмовився від своїх заводів зі збагачення урану, Росія припинили постачати ядерне пальне до Ірану, аж поки він домовиться з Міжнародним агентством з атомної енергії.

Та сама історія — радше дратливості, погроз і лиховісних тенденцій, ніж безпосередньої загрози — і з запланованими американськими базами протиракетного захисту в Європі й Договором про звичайні збройні сили в Європі. Росія проти тих баз, заявляючи, ніби в разі потреби спрямує свою ядерну зброю на європейські країни, які беруть участь у проекті. І повідомила, що хоче вийти з того договору — знаменної угоди, підписаної в листопаді 1990 р., коли Варшавський блок уже розсипався. Жодна з цих суперечок не є такою, як видається. Коли глянути на глобус, одразу зрозуміло, що американські бази (перехоплювачі в Польщі й радари в Чеській Республіці) спрямовані проти іранських ракет, а не російських. Якби Росія захотіла завдати ядерного удару по Америці, траєкторія понад Центральною Європою була б найменш імовірною (набагато ймовірнішою була б траєкторія через Арктику й Північний Льодовий океан). Десять ракет-перехоплювачів, як будуть установлені, можуть дати іранському режимові, що має одну чи дві ракети, час на роздуми. Вони аж ніяк не вплинуть на надійність російських незмірно більших сил ядерного стримування.

Американські військові вчені не раз пояснювали це своїм російським колегам, улаштувавши принаймні десять докладних технічних презентацій, зокрема повну доповідь на нараді Росія — НАТО, але не спромоглися подолати несамовитих заперечень. Як зазначив американський академік Стівен Бланк319, «російській позиції властива величезна іронія». По-перше, Кремль справді має слушні аргументи в інших питаннях контролю за озброєннями, що їх американська адміністрація відмовилася обговорювати серйозно. Зокрема вона відкинула пропозиції Кремля укласти третій договір про скорочення стратегічних озброєнь (СТАРТ-3), щоб замінити СТАРТ-1, термін дії якого закінчується 2009 р. Стратегічний унілатералізм у ядерних питаннях не просто нерозважливий, а небезпечний. Просте намагання максимально збільшити надійність американських сил ядерного стримування всюди породжує невпевненість і спонукає інші країни думати, ніби ядерна зброя — найкращий спосіб ведення війн. Натомість аргументи Росії щодо протиракетного захисту набагато слабші. Кремль водночас і нарікає, що нова система загрожує його безпеці, й нахваляється, що його ракети такі технологічно досконалі, що вона не становить ніякої загрози. По-друге, єдиними країнами, які справді можуть ударити по Росії ракетами середнього радіусу дії, є кремлівські так звані друзі — Іран і Китай. По-третє, ці країни мають таку спроможність тільки завдяки російській технології та допомозі. Якщо Росія справді вдається до, як вона стверджує, «адекватних» заходів проти нових оборонних об’єктів Америки, спрямовуючи на них власні ракети, то, можливо, вчинить так і проти набагато небезпечнішої потенційної загрози від парій та суперників: Ірану, Північної Кореї, Пакистану й Китаю.

Ще більше дивує, що Росія та інші країни дуже сумніваються, чи ця система протиракетного захисту, а то й будь-яка передбачувана система такого захисту працюватиме. Технічні труднощі подібні до спроби влучити кулею в кулю. Уявлення про захист від ракет має концептуальний ґандж: невже державу-парію, досить безумну, щоб узагалі використовувати ядерну зброю, стримає незначний шанс, що її ракети можуть перехопити? Хіба така країна не намагатиметься радше потай провезти ядерну зброю до країни-мішені й улаштувати там терористичний вибух, ніж завдавати собі величезного клопоту й доставляти її міжконтинентальною балістичною ракетою? Це сильні аргументи. Можливо, майбутнє покоління систем протиракетного захисту буде дешевим і ефективним. Але поки що безперечний виграш від розгортання запланованих систем мають тільки компанії військово-промислового комплексу самої Америки. Якщо американські політики, чиї виборчі кампанії вони фінансують, досить легковірні, параноїдальні або розбещені, щоб класти мільярди податкових доларів у кишені тих фірм, чого Росія має заперечувати? Так само й начебто контрзахід Кремля — перенацілення ракет на європейські країни — має не більше сенсу. Адже стратегічний баланс порушують кількість ракет, розмір їхніх боєголовок, радіус їхньої дії та здатність виявити їх, а не їхні мішені. Зміна цілей — кілька хвилин роботи на комп’ютері. Вона має могутній символічний вплив, але ніякого практичного. Фактично ця суперечка палка, бо пов’язана тільки з політикою і не має майже нічого спільного з поважними питаннями ядерної стратегії.

На перший погляд видається, ніби Росію дратує, коли Америка розміщає щось важливе в країнах — колишніх сателітах СССР. Це порушує зобов’язання, стверджує Кремль, дане тоді, коли на початку 1990-х років російські війська покидали ті країни. Проте справжній аргумент Кремля має інший і набагато витонченіший характер, крім того, набуває в таких питаннях тривожної ефективності. План протиракетного захисту вкрай непопулярний у Європі. Західноєвропейці вбачають у ньому кепсько продуманий — що характерно для цієї глобальної наддержави — елемент високотехнологічних вагань. Навіть чехи і поляки не вітають нових баз. Поки що практичний ефект полягає в тому, що владна вимога Америки і брак якогось очевидного пряника для винагороди союзників за ризик, пов’язаний із базуванням, відчужив громадську думку навіть у цих країнах, які є двома найбільш проатлантичними в регіоні. Але, зчиняючи бучу навіть із приводу пустих погроз, зіпертих на найхиткішу логіку, Росія підступає ближче до стратегічного здобутку, що був метою Кремля від початку останньої «холодної війни»: розколу колись могутнього Атлантичного союзу.

Засоби для цього тепер уже готові. Цемент, що тримав укупі Європу та американські інтереси протягом сорока десятиліть, складався з двох інгредієнтів: страху Європи перед СССР і віри Америки, що доля Європи має значення. Двічі в минулому столітті Америка стояла збоку на початку європейської війни і втручалася — запізно й дорогим коштом — тільки наприкінці. Повоєнне стратегічне мислення спиралося на припущення, що краще не коїти такої помилки знову. Після краху комунізму обидва компоненти ослабли. Європейські країни вже не відчувають військової загрози з боку Росії, натомість Америка бачить нагальніші загрози в інших місцях: головно Китай, а після 11 вересня — «війна з тероризмом». Ані там, ані там Європа не видається надто корисним союзником. Ба навіть дуже часто вона, виявляється невдячним союзником. З цього погляду головне значення системи протиракетного захисту символічне: засвідчує, що європейські союзники Америки й досі вартісні та корисні. І навпаки, протести проти цього плану були пропагандистським подарунком антиамериканським політикам на всьому Європейському континенті. «Тут американці незграбно провокують Росію і ставлять під загрозу нашу безпеку», — стверджують вони. Така думка ізолює проамериканських політиків, які погодилися на розміщення баз.

Союзники Америки вже стали свідками катастрофічного провалу війни, яку адміністрація Буша провадить в Іраку. І з принципових, і з прагматичних причин посткомуністичні країни належали до найнепохитніших союзників Америки в Іраку. Повалення жорстокого диктатора і однопартійної держави, які він накинув, було резонансною справою. Приєднання до «коаліції добровольців» було добрим способом не тільки вияву вдячності до Америки за її підтримку розширення НАТО, а й наголосу, що посткомуністичні країни не просто споживачі безпеки, а й сприяють їй. Ці добра воля та вірність у більшості країн виснажилися й напружились аж до майже цілковитого згасання, і то задля жалюгідно мізерних результатів. Політики, які підтримували війну, тепер видаються дурнями. Ті, хто підтримував російську критику війни, дістали підтвердження слушності своєї позиції. Крім того, дуже зашкодило питання про начебто співпрацю Польщі та Румунії, а можливо, й інших країн, у здійснюваній ЦРУ «передачі» підозрюваних терористів для допиту під тортурами. Якби Кремль сам писав сценарій, то навряд чи знайшов би кращу сюжетну лінію: провівши зажерливу, брутальну й некомпетентну війну, Америка тепер намагається встановити в Європі непопулярну, страхітливу високотехнологічну систему захисту, незважаючи на заперечення майже всіх зацікавлених сторін. Хіба може бути краща ілюстрація глибокої несправедливості трансатлантичних відносин? Коли у вересні 2007 р. Путін сказав, що Європа повинна відмовитися від «дурнуватої» атлантичної солідарності і поліпшувати зв’язки з Росією320, вразило те, що майже ніхто не виступив із критикою.

Поведінці Росії в питаннях про контроль за озброєнням, може, й бракує військової логіки, але вона має глибокі, навіть якщо й приховані, політичні наслідки. Договір про звичайні збройні сили в Європі, наріжний камінь переговорів про скорочення звичайних озброєнь наприкінці старої «холодної війни», мав практичний ефект, коли обидві наддержави мали численні й боєздатні звичайні збройні сили в Європі. Тепер він має переважно символічне значення: американські війська, колись налічуючи 600 000 чоловік, скоротилися до 60 000. Кремль цілковито вивів з європейських країн свої війська, дислокувавши їх на заході і на півдні своєї країни. Договір не передбачає ніякого суттєвого зменшення боєздатності самої Росії. Їй дозволено мати в європейській частині 6400 танків, 11 480 бронетранспортерів, 6415 гармат, 3450 бойових літаків і 890 бойових гелікоптерів321. Але дарма, Росія однаково має звичайно набагато менше, ніж ці максимальні цифри. Коли під час війн у Чечні Росія справді потребувала більше військ, вона значно порушила свої регіональні флангові обмеження, породивши лише буркіт протесту. 1999 р. флангові обмеження переглянули — за умови (сказав Захід), що Росія виведе решту своїх військ із Молдови та Грузії. Вона не вивела. Потім 2005 р., після років ухилянь, Росія раптом погодилася вивести свої війська з Грузії, за винятком бази «миротворчих військ» в Абхазії. Росія й далі зберігає базу в Придністров’ї — почасти для захисту тамтешнього сепаратистського режиму, а почасти для забезпечення російського впливу на нього.

Попри всю свою недоречність, Договір про звичайні збройні сили в Європі став предметом тривалих політичних суперечок. Унаслідок російського зволікання в Грузії та Молдові західні країни, які підписали цей договір, відмовилися ратифікувати його. Росія заявляє про свою гнівну реакцію. 2007 р. у зверненні до російського парламенту Путін поскаржився, що Захід «розбудовує збройні сили в безпосередній близькості від російських кордонів»322. Звісно, що згідно з цим договором збройні сили нових країн — членів НАТО, як-от Естонії, вважають, хоч як дивно, за російські, але ці армії такі нечисленні, що не мають значного впливу на загальні цифри.

Єдиними новими чинниками є матеріально-технічні й навчальні бази, що їх створює Америка в Болгарії та Румунії, плюс заплановані протиракетні бази. Жодна з них не спрямована проти Росії, бо традиційні збройні сили в Європі такі зношені й надміру розтягнені, що сумнівно, чи НАТО зможе здійснювати навіть оборонні операції в Східній Європі, не кажучи вже про наступ на Росію. Одне слово, жоден з російських аргументів не витримує критики. Нератифікація Договору про звичайні збройні сили в Європі лишається невеликою дипломатичною незручністю для Кремля, але тільки тому, що увиразнює трохи прикрий факт, що Росія підтримує два незаконні режими. Крім того, практичні кроки, якими Росія погрожує у відповідь, не менш кепсько обґрунтовані, ніж аргументи. Жодної згадки про запланований «мораторій», про який заявив Путін у квітні 2007 р., в договорі насправді немає323. Щоправда, з нього можна вийти, попередивши за 150 днів. Це попередження має спиратися на заяву про «надзвичайні події», які спонукали до цієї дії; поки не мине 150 днів, сторона, яка виходить, повинна дотримуватися договору324. Сумнівно, чи Путін знає про це і чи мав він належну пораду від юристів-міжнародників. На надзвичайній конференції учасників Договору про звичайні збройні сили в Європі в червні 2007 р. Росія повторила свою вимогу, що всі учасники повинні ратифікувати його до 1 липня 2008 р. Як і сподівалися, західні країни, що підписали договір, просто повторили вимогу, що Росія повинна спершу остаточно вивести свої війська з Молдови та Грузії. «Розкол у НАТО», пообіцяний контрольованою Кремлем пресою, ніколи не матеріалізувався. Так само й пообіцяний президентський указ про мораторій. Потім у рамках договору були дозволені інспекції з боку країн НАТО, в яких спершу відмовляли, покликаючись на «нездоланні обставини».

Тож чому тепер Путін зчиняє таку бучу? Почасти тому, що договір був дуже непопулярний у совєтських (а потім російських) генералів, які вважали, що він закріплює відступ з їхнього тяжко завойованого плацдарму в Центральній Європі. Тож розмови про його розрив — для них символічний жест. А найважливіше те, що, коли Росія зрештою вийде з договору, вона вже не буде зв’язана передбаченим у ньому режимом повідомлень, контролю та інспекцій. Це означатиме, що вона, коли захоче, зможе, наприклад, сконцентрувати війська на кордоні з Грузією чи Естонією, не будучи зобов’язаною пояснювати, що вона робить і чому. В найгіршому випадку то може бути перша стадія військової інтервенції в ту або ту країну. Таке навряд чи станеться з Естонією, членом НАТО, але цілком можливе в штучно роздмуханому конфлікті між Грузією і Південною Осетією, або між Грузією і Абхазією, або між Грузією і обома цими утвореннями. Як уїдливо зауважив Павел Фельгенгауер, найвідоміший незалежний військовий аналітик Росії: «Це створить менше прозорості й більше взаємних підозр у Європі, що дуже скидатиметься на атмосферу в путінському Кремлі»325.

Вихід із Договору про звичайні збройні сили в Європі промощує шлях для виходу Росії з іншого наріжного договору про контроль за озброєннями з часів старої «холодної війни»: Договору про ліквідацію ядерних ракет середнього і короткого радіусу дії. У лютому 2007 р. Путін заявив, що він «уже не служить інтересам Росії», а начальник російського Генерального штабу генерал Юрій Балуєвський сказав, що, коли Америка втілюватиме свої плани протиракетної оборони, Росія може вийти з цього договору326. Такий вихід дав би Росії змогу випускати ядерні ракети короткого радіусу дії й націлювати їх на Європу. Тобто була б підготована сцена для ще одного кроку назад у трансатлантичних відносинах. Америка могла б запропонувати поставити в Європі свої ракети, але, як і в 1980-х роках, це призвело б до несамовитих протестів борців за «мир». Але без американського ядерного захисту безпека Європи видавалася б ще непевнішою. Без ядерних сил, базованих у Європі, якійсь майбутній американській адміністрації було б важко доводити, що їй узагалі треба тримати якісь війська на континенті. Така ситуація цілком задовольнила б Кремль.

Як і протиракетний захист, і Договір про звичайні збройні сили в Європі, третім великим питанням європейської безпеки для Росії є Косово, єдина сцена військової конфронтації між НАТО і російськими військами після кінця «холодної війни». Це сталося 1999 р., коли сербські війська відступили з Косово після бомбардувань НАТО з метою примусити Мілошевича покласти край переслідуванням албаномовного населення цього краю. Дві сотні російських солдатів з міжнародних миротворчих сил у сусідній Боснії рушили й захопили аеропорт косовської столиці Приштини. Ця подія й досі оповита таємницею. Росія вочевидь планувала використати аеропорт для висадки більшої кількості військ, але Україна та Угорщина, швидко відреагувавши на прохання західних країн, заборонили російським військам право перельоту. Досі невідомо, чи цей напад наказали вчинити Єльцин і його міністр оборони, а чи то був акт бунту проти них — і, можливо, елемент ширшого плану.

Хай там як, Росія відтоді задовольнилася тим, що дозволила Заходові варитися в юшці власного приготування. Косово, номінально міжнародний протекторат, має кепське керування, стало притулком для організованої злочинності й не здатне або не хоче захищати права сербської меншини, яка ще лишилася в краї. Незалежність може бути способом примусити косовських керівників узяти на себе відповідальність. Сербія заявляє, що не визнає незалежності краю, який вона вважає за історично сербський і де права сербів опинилися під загрозою. Поділ міг би бути розв’язком, проте міжнародна спільнота відмовилася від нього, бо він, напевне, призвів би до ще запекліших боїв. Америка прагне поквапити події. Америка боїться: якщо зовнішній світ не визнає Косово, вона втратить решту своєї здатності впливати на події в тому регіоні. ЄС широко підтримує намір проголосити незалежність, але деякі країни порушили лави й зайняли сильну просербську позицію. Посланець ООН Марті Ахтісаарі виробив вигадливий план, який пропонує Косово умовну державність під міжнародним наглядом. Цей план змінили, намагаючись урахувати російські заперечення: дали довший період сербам і косовським керівникам, щоб вони спробували досягти угоди. А що, як вони не досягнуть? Росія улесливо запевняє, що підтримає тільки угоду, прийнятну для обох сторін327. Така вимога насправді надає сербам право вето. Якщо Захід знехтує російські заперечення і спробує провести план Ахтісаарі крізь Раду Безпеки ООН, Росія накладе вето. Результатом є мертва точка: шкідлива для Європи, але зручна і для Кремля, і для його сербських союзників. Увагу неодмінно привертають до того, чого Росія може захотіти взамін: можливо, щоб Захід заплющив очі на особливий розв’язок питання щодо Молдови? А може, Росія хоче, щоб союзники Грузії сказали їй забути про повернення Південної Осетії та Абхазії?

Головна мета може полягати просто в тому, щоб видаватися жорстким. У єльцинські роки Росія вперто намагалася переконати сербського керівника Слободана Мілошевича поступитися. Багато росіян тепер вважають, що то була помилка. Ніхто вже не повинен вважати добру волю Росії за даність. По-друге, російська непоступливість звичайно дає парадоксальний результат і спонукає неупереджених європейців шукати «компромісу». Цей «компроміс» потім чинить тиск на тих, хто й далі обстоює початкову політику незалежності Косово: переважно Америку та її найближчих союзників. Одне слово, що довше триває ця безвихідь, то краще для Кремля. Але головне в усіх трьох суперечках — із приводу протиракетного захисту, Договору про звичайні збройні сили в Європі й Косово — полягає в тому, що вони дають Кремлеві привід суперечити, вибрикувати і намагатися роз’єднати Європу і Америку.



Росія викинула зі своєї зовнішньої політики три совєтські атрибути: месіанську ідеологію, примітивну військову могутність та імператив територіальної експансії. Натомість з’являється ідея, що, як казав забезпечений добрими зв’язками експерт із зовнішньої політики Дмітрій Тренін, «Справа Росії — це бізнес»328. Це має особливе значення, стверджує він, бо люди, які керують Росією, водночас і володіють нею. Створення світових енергетичних ринків разом з іншими великими видобувачами і пошук покупців для російської зброї та сировини набагато цікавіші, ніж нюанси Близькосхідного мирного процесу або нескінченні лиха Балкан. Одне слово, погана політика — погана для бізнесу. Капіталізм дедалі глибше інтегрує Росію в зовнішній світ і, безперечно, зменшує ймовірність політичних конфліктів, але не більше. Отже, що діється? Пояснення Кремля мають десь такий характер. Захід майже не зважає на Росію, ковтає поступки й пропонує взамін тільки глузи. Росія відмовилася від совєтської імперії в Східній Європі на підставі твердого розуміння, що НАТО не поширюватиметься на колишні країни Варшавського блоку. Але саме це і сталося. Аж ніяк не ліквідувавшись і не ставши опорною організацією безпеки, НАТО вперше в своїй історії почав наступальні дії, втрутившись у колишній Югославії, щоб бомбардувати Сербію, традиційного союзника Росії. Ця неласкавість протягом 1990-х років деморалізувала прихильників Заходу в єльцинському Кремлі. Що ж, принаймні в очах деяких росіян Захід ставився до Путіна не менш холодно. 2006 р. Александр Волошин, колишній провідний помічник у Кремлі, поїхав з напівофіційною місією пояснювати американським політикам розчарування Росії, наголошуючи, що зробив Путін після 11 вересня 2001 р. Одним з елементів тієї діяльності була пропозиція безпрецедентної співпраці у сфері розвідки та безпеки проти войовничого ісламізму, закриття двох головних заокеанських баз, успадкованих від Совєтського Союзу329, і дозвіл Америці використовувати повітряні бази в Середній Азії для підтримки нападів на рух Талібан в Афганістані. Внаслідок цього, стверджував Волошин, Путін став об’єктом гострої критики з боку яструбів у Кремлі. Він запевнив їх, що якийсь сміливий жест у бік Америки дасть дивіденди. Натомість Америка й далі втручалася в російські угіддя, підтримувала народні революції в Україні та Грузії, завела балтійські держави в НАТО і говорить про нові бази в Східній Європі.

Ці аргументи нікуди не привели. Хоча Кремль наполягає, мовляв, розширення НАТО — це оточення, кращий погляд на цю ситуацію полягає в тому, що Росія добровільно відрубує себе від головного напряму розвитку Європи. Швейцарія і Австрія абсолютно оточені країнами — членами НАТО, але не переживають, що їх оточили. НАТО і справді зробило дуже мало — надто мало, на думку деяких нових членів, — щоб протидіяти російському виграванню м’язами. Більшість нових членів слабкі у військовому аспекті й намагаються виконати свої натівські зобов’язання. Робота союзу в Східній Європі здебільшого полягає в збільшенні здатності його членів працювати один з одним під час спільних навчань і миротворчих операцій. Правда тут ось яка: поки Кремль наполягає на тому, щоб бачити в НАТО свого ворога, він зміцнює аргумент на користь приєднання до союзу вразливих посткомуністичних країн. На початку 1990-х років питання про вступ до НАТО ще не стояло на порядку денному. Потенційні кандидати вважали його за надто дорогий захід, а політики Північноатлантичного союзу — за надто дестабілізаційний. Але Росія, здається, ніколи не розуміла, чому країни — її колишні сателіти можуть переживати за свою безпеку. Галасливо протестуючи, що «провокаційне» розширення НАТО — «недопустимо»330 (улюблене слово в російському дипломатичному лексиконі), Кремль подбав, щоб бажання кандидатів стало сильнішим і нагальнішим, тож для країн, які вже були членами НАТО, морально стало майже неможливим спровадити їх геть. Кремлеві, може, й не подобається такий розвиток подій, але звинувачувати за нього він має тільки себе.

Деякі західні політики можуть почуватися трохи скривдженими, що їхня підтримка безпеки, свободи і справедливості в посткомуністичних країнах і спроби запобігти геноциду в Боснії та Косово зневажливо охарактеризували як звичайну егоїстичну геополітику. Такі аргументи, здається, не мають ніякого впливу, проте 2006 р. Путін вочевидь вирішив, що немає сенсу намагатися підтримувати теплу дружбу з Заходом. А повагу Росія здобуде, лише вдаючись до жорстких розмов і дій. Така політика пов’язана з певним ризиком. У заможному індустріалізованому світі Росію дедалі більшою мірою вважають за авторитарну державу, що приятелює з міжнародними паріями. По-друге, страх перед Росією може зробити євроатлантичний цемент міцнішим. Уперше після кінця старої «холодної війни» тепер можна стверджувати, що Америка і Європа потребують одна одної перед лицем російської загрози. Але кремлівські заводії бачать цю картину по-іншому. Вони стверджують, мовляв, світ змінюється: Америка і Європа, може, і обертаються до Росії крижаними плечима, але значно більші країни, як-от Індія, Бразилія, Мексика та Індонезія, всі респектабельно вільні й підпорядковані праву, — ні. Америка тепер, може, й багата, але країни на шляхах розвитку, де Росія набагато популярніша, мають яскравіші перспективи. Одне слово, американська гегемонія — це вже історія.

А якщо Америка — і досі наймогутніша країна світу, це теж аж ніяк не означає, ніби вона рівнозначна світовій громадській думці. Вогнедишного Чавеса331 у Вашингтоні, може, і вважають за демона, але в інших країнах — це відважний лев. Як зауважив прокремлівський журналіст Алєксєй Пушков, у західних столицях немає демонстрацій проти Чавеса, зате не бракує демонстрацій проти Буша. «То хто парія — Чавес чи Буш?» — запитує він. І справді, російський антиамериканізм має лагідний характер у порівнянні з глибиною почувань у таких начебто американських союзників, як Туреччина, Пакистан, Франція, Німеччина і Британія. Ба більше, колюче ставлення до самопризначених охоронців євроатлантичної чесноти, здається, анітрохи не перешкоджає бізнесу. Відколи Путін 2003 р. став публічно критикувати Америку, іноземні інвестиції підскочили вгору. Застороги Блера про політичні ризики для іноземного бізнесу в Росії пролунали лише за кілька днів до інвестиційного саміту в Санкт-Петербурзі, який відвідала рекордна кількість управителів корпорацій.

Отже, тактика стає дедалі виразніша та ефективніша. Але мета й далі являє собою загадку. Список короткотермінових побажань зрозумілий: визнання пріоритету Росії в колишній совєтській імперії; енергетична «фінляндізація» Європи; міжнародний паритет поважного ставлення, місце — de facto або de jureза найвищими західними столами. Але ці побажання несумісні: залякування балтійських країн добряче перешкоджає дружньому прийняттю в Брюсселі чи Вашингтоні. Воно якщо й гарантує що-небудь, то тільки низку прикрих публічних зауваг. Кремль, можливо, припускає, ніби Захід зрештою кине напризволяще своїх нових союзників або що вони дійдуть до стану, коли не зможуть боронитися власними зусиллями. Сподіваючись на розкол Заходу або на його капітуляцію, Росія стоїть перед вирішальним вибором. Вона може відмовитися від своїх претензій на імперію і своєї особливої версії історії, і в такому випадку може швидко зблизитися з ЄС і НАТО. Або ж може піти шляхом незалежної зовнішньої політики в союзі чи то з мусульманським світом, чи то з Китаєм.

Кремль, безперечно, докладає зусиль, щоб відновити принаймні частину свого совєтського впливу в мусульманському світі, певною мірою на основі принципу «ворог мого ворога — мій друг». Якщо Америка визначає Іран як елемент «осі зла», це підстьобує добру волю Росії. 2005 р. Росія приєдналась як спостерігач до організації Ісламська конференція, а 2003 р. Путін був присутній на конференції в Куала-Лумпурі в Малайзії, де серед антисемітських фраз декого з інших учасників охарактеризував Росію як «історичного захисника» ісламу332. На відміну від майже всіх західних країн, Росія ладна вести переговори з радикальними ісламістськими рухами, як-от «Хамасом» і «Хезболлою». Як стверджує Алєксєй Малашенко з Московського Карнегі-центру333, підхід Кремля, здається, полягає в проведенні радше довільної (насправді, можливо, вигаданої) межі між «добрими» і «поганими» ісламськими бойовиками. «Погані» — це чеченські сепаратисти та їхні союзники на Північному Кавказі і в Татарстані. «Добрі» — ті, які ображають Америку. Така лінія нагадує погляди Совєтського Союзу двадцятип’ятирічної давності: «добрі» мусульмани нападали на Ізраїль і Америку, «погані» нападали на совєтських хлопців в Афганістані.

Можливо, усвідомлюючи цю суперечність, Кремль намагається трохи дистанціюватися від «Хамасу» та подібних до нього організацій: у Москві їх тепло вітають прокремлівські ідеологи та пропагандисти, але не провідні постаті Кремля. Александр Проханов, редактор «червоно-коричневої»334 газети «Завтра», вітав керівника «Хамасу» Халеда Машала «всім серцем» із перемогою цього руху на виборах на палестинській території335. Але ця сама газета полум’яно підтримувала найнещаднішу тактику проти чеченських повстанців. Але такі дії Росії поки що, здається, не схилили ані «Хамас», ані Іран до поміркованішої позиції. Намагання Ірану створити ядерну зброю відбуваються безперешкодно. «Хамас» не засвідчує ніяких ознак прагнення визнати Ізраїль, навіть мовчки. Росія начебто не мала впливу на війну в Лівані влітку 2006 р., незважаючи на свої нібито тісні зв’язки з Сирією та «Хезболлою». Її вплив на Ірак близький до нуля, а коли 2006 р. в цій країні схопили, а зрештою і вбили кількох працівників російського посольства, здається, ніхто з мусульманських союзників Кремля не робив нічого для допомоги.

Головна причина проста: флірт Росії з мусульманською справою цілком слушно вважають за опортунізм. Напад СССР на Афганістан (плюс підтримка 2001 р. американського нападу на Талібан), дві війни в Чечні й велика підтримка жорсткої позиції режиму Мілошевича проти мусульманського населення Косово та Боснії не дають змоги ісламському світові вважати Росію за серйозного союзника. Мусульмани вважають Росію за противагу американському впливу і за можливе джерело корисної зброї (офіційне або неофіційне). Але не більше. Відносини Росії з мусульманським світом ускладнює ще один чинник: Ізраїль. Під час старої «холодної війни» відносини з ним були крижані: Совєтський Союз був глибоко антисемітським і твердо підтримував арабські країни, які намагалися знищити єврейську державу. Повні дипломатичні відносини були відновлені тільки тоді, коли СССР уже перебував у смертних корчах. Мільйон російськомовних емігрантів у Ізраїлі зробив тепер цю країну одним з найважливіших іноземних культурних партнерів Росії. В Ізраїлі випускають більше російських книжок, газет і телевізійних програм, ніж у будь-якій іншій країні за межами колишнього Совєтського Союзу, Ізраїль — ще й популярна принада для туристів і одне з нечисленних місць, де суто російськомовна людина може почуватись як удома у «справжній» закордонній країні. Більшість єврейського населення Росії тепер емігрувала, антисемітизм не щез336, але приспаний — і затьмарений упередженнями проти інших меншин. Мало хто з росіян кривився, що малозначущий Міхаїл Фрадков, прем’єр-міністр у 2004–2007 рр., — єврей337. Чимало росіян відчувають інстинктивну симпатію до скрутної ситуації Ізраїлю: Росія, вважають вони, теж страждає від нещадного ісламістського тероризму. Присутність (можливо, перебільшена) «арабських» бойовиків у Чечні зміцнює почуття зв’язку. Але цього не досить, щоб дуже змінити політику Кремля. Ізраїль енергійно протестує проти ядерних амбіцій Ірану, майже цілком залежного від російських умінь і технології. Продаж російської зброї до Сирії може значно змінити військову рівновагу не на користь Ізраїлю (хоча 2005 р. Росія зупинила запланований продаж ракет «Іскандер» класу «земля — земля»). Коли Кремль налагодив контакта з «Хамасом», Ізраїль рішуче відкинув ідею проведення мирних переговорів у Москві.

Китайський варіант, принаймні в порівнянні, видається привабливішим. «Стратегічне партнерство» між Росією і Китаєм — одне з великих досягнень путінських років у зовнішній політиці. Давні суперечки про кордон залагодили. Тривоги з приводу нелегальної міграції (роздуті пресою в єльцинські роки, хоча тим чуткам дуже вірили) заспокоїлися. Обсяг торгівлі з Китаєм, відколи Путін прийшов у Кремль, зріс більше ніж утричі. Китай інвестував 500 млн. дол. у «Роснефть», нафтову компанію, підпорядковану Кремлю, а Росія погодилася збудувати амбіційний газогін до Китаю338. Обидві країни поділяють велику нелюбов до західних універсальних вартостей і думку, що економічне зростання і стабільність кращі за імпортовані уявлення про свободу. Кремлівська доморосла ідеологія «суверенної демократії» і китайський номінальний «комунізм» мають багато спільного між собою: страх перед нестабільністю, націоналізм і віра, що критерій істини авторитарного пудингу — його поїдання. Ідея приблизно має таку форму: «Кому потрібна ваша демократія, якщо ми маємо наше зростання».

Спираючись на таку близькість світогляду, Росію та Китай можна вважати за два стовпи того, що дехто назвав «світом без Заходу» («World without the West» — WWW)339. WWW має суто прагматичний характер, цурається ідеалістичних політичних підходів (вважаючи їх за лицемірні) і не терпить зовнішніх утручань у справи інших країн. Це антитеза американського уявлення про ліберальний інтернаціоналізм: що, скажімо, втручання з метою запобігти геноциду — не просто право, а обов’язок цивілізованої країни. WWW прихильний до ринкових економік із домінуванням держави, коли вершини політичної і економічної влади збігаються. Проте він не відкидає Захід цілковито, не є, так би мовити, «Антизаходом», а прагне економічної співпраці з розвиненим індустріалізованим світом, надто щоб дорівнятися до його технології та освіти.

Найпрактичнішим виявом WWW є Шанхайська організація співпраці (ШОС), яка створює потенційно могутню нову вісь безпеки між Росією, Китаєм і Середньою Азією. 2007 р. ШОС почала розвивати сильний військовий компонент своєї співпраці: зустріч у киргизькій столиці Бішкеку в серпні 2007 р. супроводили десятиденні спільні військові навчання340 в Челябінську на Уралі та в Урумчі в китайському Туркестані. То були наймасштабніші військові навчання ШОС, китайські авіадесантні війська вперше брали участь у таких навчаннях за кордоном, а російські війська вперше тренувались у Китаї. Кінець навчань спостерігали шість міністрів оборони країн — членів ШОС: Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану і Таджикистану. ШОС пов’язана з російською відповіддю НАТО — Організацією договору про колективну безпеку (ОДКБ). До неї входять ті самі п’ять постсовєтських країн плюс Вірменія і Білорусь, створивши зародкову сферу безпеки від Арктики до Південно-Китайського моря, від Берингової протоки до польського кордону. Путін каже, що будь-яке порівняння між ШОС і колишнім Варшавським пактом — «пусті балачки», «недоречні й за змістом, і за формою»341. Але факт лишається фактом: великий антизахідний альянс, хоч і як вільний, набирає форми.

Безпосередня мета — спонукати НАТО визнати ОДКБ як рівну сторону, здебільшого в таких питаннях, як боротьба з наркотиками, Афганістан і боротьба з тероризмом (питання, які великою мірою перекриваються). Саме цьому завжди чинив опір НАТО. Північноатлантичний союз воліє мати справу з членами ОДКБ на двосторонній основі — політика, яка цікаво віддзеркалює ставлення Росії до західних організацій колективної безпеки. ШОС і ОДКБ дали гучний сигнал Америці, що в Середній Азії не існує ніякого вакууму безпеки. Така ситуація руйнує грандіозні наміри попередніх років спонукати такі країни, як Узбекистан і Казахстан, розбудувати тісні стратегічні відносини з Заходом. Китай твердо підтримує Росію в її намаганнях не допустити НАТО до Середньої Азії та в суперечці з приводу протиракетної оборони (не останньою мірою тому, що його власний невеликий ядерний арсенал опиниться під більшою загрозою, якщо американська система коли-небудь запрацює). Наступне велике питання — чи надати Іранові, що тепер має статус спостерігача, повне членство в ШОС. Іранське керівництво енергійно наполягає на цьому, сподіваючись, що це дасть йому корисну дипломатичну підтримку проти дедалі тривожніших вимог Америки. Китай, не бажаючи погіршувати відносин з Америкою, поки що опирався. Якщо ШОС дасть свою згоду, вступ Ірану кристалізує роль організації як ядра глобального антиамериканського альянсу, хоч і як опортуністичного.

Одна річ — погоджуватися щодо антиамериканській позиції, і зовсім інша — дійти згоди, хто верховодить на спільному обійсті. Росія, може, й вигадала ШОС, але Китай вочевидь вважає себе за природного лідера внаслідок і свого розміру, і економічного значення. Росія й Китай можуть бути партнерами, не пускаючи Америку в Середню Азію, але там вони ще й суперники. В самому цьому регіоні і Казахстан, і Узбекистан прагнуть бути лідерами. Китай інтенсивно намагається укласти власні двосторонні газові угоди з Туркменістаном (не членом ШОС) і Казахстаном (членом ШОС). Це загрожує російським інтересам. Найбільша проблема криється в тому, що російське старомодне геополітичне мислення на основі принципу гри з нульовою сумою виграшу перешкоджає Росії уявити собі глибокий стратегічний зв’язок із будь-ким. Величезне населення Китаю і брак природних ресурсів (як не брати до уваги вугілля) становлять прикрий контраст із демографічним спадом у Росії і багатими природними ресурсами східних регіонів. У результаті обидві країни можуть робити спільну справу, проте не є природними союзниками. Дотепний Андрій Пйонтковський називає їхній зв’язок «союзом кролика і боа-констриктора»342.

Тому Росія перебуває в стані непевності. Вона надто слабка, щоб мати справді ефективну незалежну зовнішню політику, і надто невдоволена та невротична, щоб мати розумну та конструктивну. Росія прагне, щоб її поважали, довіряли їй і любили її, але не хоче діяти так, щоб здобувати повагу, живити довіру і привертати прихильність. Вона прагне, щоб на неї звертали увагу, — нехай навіть унаслідок дій, які відчужують і залякують інші країни. Справжню слабкість вона надолужує демонстрацією вдаваної сили. Мало що з цього — як не брати до уваги продажу сучасної зброї режимам-паріям — безпосередньо загрожує глобальному миру та безпеці. В цьому розумінні нова «холодна війна» не така страшна, як стара. Але поведінка Росії викликає тривогу, створює дискомфорт і шкодить як її власним інтересам, так і інтересам інших країн. Траєкторія її розвитку непокоїть. Якщо Росія стане ще багатшою і ще авторитарнішою, давати раду всім проблемам, описаним у попередніх розділах, буде не легше, а важче. Вплив Росії на Заході зростатиме, а готовність протидіяти йому меншатиме. Колишні країни-сателіти ставатимуть дедалі вразливіші, економічні важелі перебуватимуть ще в кращій позиції. Іншими словами, якщо Захід не почне вигравати нову «холодну війну», поки може, в майбутньому йому доведеться набагато сутужніше. Ціною конфронтації тепер можуть бути економічні труднощі й політична непевність. Але конфронтація однаково пропонує шанс новим відносинам із Росією, які спираються на реалізм, а не сентименти, тверезість мислення, а не видавання бажаного за дійсне. Згодом ціна буде вищою — можливо, такою високою, що Захід уже не зможе сплатити її.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка