Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка13/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

9

Як виграти нову «холодну війну»: чому Захід має вірити в себе?


Спершу середньовічна фортеця, а потім цитадель Совєтського тоталітаризму, Кремль зі своїми рожевими мурами дуже рідко спонукав любителів свободи і справедливості почуватись як удома. Це однаково, якби уряд Британії сидів у лондонському Тауері, а уряд Франції — в Кастилії. Але, безперечно, ідеї, які тепер виграють під його цибулястими куполами, були б аж надто знайомі його колишнім мешканцям: коли сказати відверто, Росія повертається до дій, які востаннє бачили за совєтської влади. Отже, перший крок до перемоги в новій «холодній війні» — визнати те, що відбувається. Історія не дає неминучої перемоги, яку, здавалося, обіцяла в 1980-х роках. Крах комунізму поширив свободу і справедливість тільки на меншість колишніх поневолених країн. У решті країн пустив коріння авторитарний бюрократичний капіталізм, підтримуваний природними ресурсами, ефективною таємною поліцією й придушеними засобами масової інформації. Домінантна вартість — не свобода, а економічна стабільність, захищена не верховенством права, а сильним урядом. Виборчий мандат поступився консенсусу. Владі, що має відповідати перед історією, а не громадянами. Опозиція в щонайкращому разі означає нелояльність, а коли її підтримують з-за кордону — державну зраду. Індивід — засіб для певної мети, а не носій невідчужуваних прав; справедливість — інструмент, а не ідеал. Засоби масової інформації — інструмент держави, а не обмеження її влади. Громадянське суспільство — інструмент соціальної консолідації, а не розмаїття. Права власності й договори умовні, зовнішня політика зосереджується тільки на сприянні національним інтересам. Утручання задля захисту прав людини — лицемірство. Керують raison d’état, державні міркування. «Суверенна демократія» — лише одна з найостанніших їхніх назв: кожен, хто вивчав російську історію, побачить, що чимало цих ідей мають кількасотрічну давність. Ревізіоністська, націоналістична, ура-патріотична, Росія дістала свої старі ідеї зі смітника історії, підфарбувала їх і — поки що — змусила працювати.

Визнавши масштаб проблеми, наступний крок — відмовитися від наївної ідеї, буцімто Захід може вплинути на внутрішню політику Росії. Це було можливим за доби Єльцина, коли люди, які керували Росією, — або принаймні частина їх, — справді хотіли приєднатися до Заходу й радо дослухалися до порад, як досягти цієї мети. Може, та доба була добою ілюзій. Може, вона була змарнована. Може, вже не повториться протягом багатьох десятиліть. Не має значення, тепер уже марно шукати друзів серед ворожих кланів у Кремлі. Їхня взаємна ненависть, може, і приведе до змін, але не конче в інтересах Заходу. Натомість ми знову повернулися в добу великодержавної політики. Якщо ми хочемо захищати свої інтереси, слід ясно мислити і дорого платити. Труднощі, перед якими ми постаємо, — не просто вибоїни на дорозі. Ми постали перед людьми, які хочуть нашкодити нам, зневірити нас і ослабити нас. Їхня головна зброя — наша найбільша слабкість: гроші. Колись нас тривожила вогнева міць совєтської військової машини, а тепер ми повинні боятися десятків мільярдів доларів у їхніх скринях і слабкості духу та моралі людей, яким їх пропонують. 1990-ті роки минулися, давно вже настала пора ставитись до Росії, як до авторитарного режиму, тобто як до Китаю і Казахстану, а не як до члена європейської родини, що переживає прикре, але тимчасове відхилення.

Західний консенсус із приводу ставлення до Росії протягом останньої «холодної війни» формувався дуже повільно, тож і новий консенсус тепер теж не сформується миттю. Але елементи зрозумілі. По-перше, Європа і Америка повинні усвідомити, що мета Кремля — розколоти їх. Америка не повинна приймати розкольницьких угод від Росії у сфері безпеки (скажімо, міняти допомогу Іранові на відмову від Грузії). Так само і ЄС повинен відмовитися від своєї затяжної зневаги до Америки. Звичайно, зовнішня політика адміністрації Буша відкрита для критики. Але спільні трансатлантичні інтереси набагато глибші й важливіші, ніж тимчасові незгоди з приводу Іраку, Близького Сходу і кліматичних змін. Європейці можуть інколи приватно погоджуватися з російськими наріканнями на американську зарозумілість і некомпетентність, але повинні стерегтися й не повторювати їх публічно. Зіткнувшись із Кремлем, Європа більше потребує Америки, ніж Америка — Європи. Об’єднані, вони легко можуть протидіяти відроджуваній Росії. А поділені, будуть вразливими, надто Європа. Атлантичний союз може ніколи не набути знову єдності й значення часів останньої «холодної війни», але однаково становить основу перемоги в цій війні.

По-друге, не було б ані можливим, ані бажаним одразу припиняти торгівлю з Росією або інвестиції. Досвід санкцій засвідчує, що вони створюють дивовижні можливості для корупції, зміцнюють параною та ізоляцію покараного режиму і роблять дуже мало, а то й нічого, щоб зруйнувати його. Але Росії годі сподіватися, що вона скористається ліберальною та відкритою економічною системою Європи і Америки, якщо не гратиме за тими самими правилами вдома. ЄЄ цілком слушно стривожений інвестиціями, що їх зробили або планують державні «фонди добробуту» Росії і Китаю. Цю тривогу треба негайно перетворити в невідступно застосовувані закони. Країни, які не поважають майнових прав іноземців, не можуть сподіватися на купівлю активів, які їм заманеться, в країнах, що поважають: ті, хто ошукав акціонерів «Юкосу», не повинні мати змоги використовувати це награбоване добро для купівлі ще більшого числа компаній за кордоном. Пора зупинити Кремль, що прагне загарбати найкраще з обох світів. Здебільшого він стверджує, ніби його компанії — звичайні економічні агенти, що максимізують прибутки, як і будь-хто інший, — аж поки раптом здіймає галас про національні інтереси і, наприклад, припиняє постачати нафту Литві та Латвії або електроенергію Грузії внаслідок нагальних політичних міркувань. Із погляду Росії такі дії цілком раціональні за нинішніх умов, але неприпущенні з погляду Європи. В майбутньому Кремль не повинен удаватись до подвійних стандартів. Якби він деполітизував і демонополізував власну енергетичну промисловість — здебільшого надавши третім сторонам доступ до своєї монополії на газові трубопроводи, — то розвіяв би суперечки з приводу енергетичної безпеки. Поки такого не станеться, зовнішній світ повинен вважати кожну інвестицію, яку робить Росія за кордоном, за вияв зовнішньої політики, а не за нейтральну ділову трансакцію. Іншими словами, енергетична безпека — це національна безпека, а дешева енергія від людей, сповнених лихої волі, — нікчемна угода.

ЄС повинен пильно зосередитися на газі, що становить тепер найвразливішу точку континенту. Забезпечити постачання і порушити дедалі більшу монополію Росії може бути тяжко й дорого. Кремль уже заявив, що якщо Америка або ЄС почнуть блокувати його інвестиції з міркувань національної безпеки, він помститься західним компаніям у Росії. Ця заява може бути блефом: Росія потребує західної технології, тож було б безглуздо відлякувати такі компанії. А якщо не блеф, то дуже погано. Але цю ціну варто заплатити. Краще зменшити на кілька євроцентів дивіденди цих компаній, ніж пустити Кремль у серце нашої економічної та політичної системи. Коли ставити безпеку постачання над вартістю, це означає і колективні переговори з Росією, і надання більшої міцності власній енергетичній інфраструктурі Європи, щоб вона була менш вразлива до зовнішнього тиску. Це означає, наприклад, застосування конкурентних законів, щоб «Північний потік» не будували, не подбавши, щоб гроші платників податків і політична підтримка забезпечили будівництво й «Набукко». Так само й термінали ЗПГ дорогі і аж ніяк не панацея, але однаково варті грошей, бо ж дають змогу здійснювати диверсифікацію. Європа потребує кращих стратегічних газосховищ і повинна пов’язати свої національні «енергетичні острови» взаємопов’язаними трубопроводами і електролініями. Результатом стала б система газопостачання, міцна й матеріально, і економічно, тож якомусь зовнішньому постачальникові було б набагато важче домінувати. Тільки-но удари, спричинені припиненням постачання, стануть менш болючими, зменшиться ймовірність, що хтось надумає завдавати їх. Така політика може означати зміну курсу: лібералізація і конкуренція, великі цілі минулого десятиріччя, бажані з багатьох інших причин, але поки що вони не забезпечили цих змін і навряд чи забезпечать тепер: національна безпека — справа політиків, а не бізнесменів.

Так само й регуляторні органи світових фінансових центрів повинні по-новому поглянути на своє ставлення до російських (а заодно й до китайських) компаній, які хочуть використати їх. Вільний ринок не можна відокремити від вільного суспільства. Індустріалізований світ довів свою здатність до колективних дій у боротьбі з відмиванням грошей. Він може довести її і щодо керування корпораціями та прав власності. Це означатиме, наприклад, що кожна компанія, яка хоче зареєструвати свої акції або продати свої облігації в Лондоні, Нью-Йорку чи Франкфурті, повинна довести, що вона здійснює реальний бізнес, а не збирає штучну ренту343; що її майно не вкрадене, власник відомий, а компанія справді перебуває в приватній власності. «Газпром» і «Роснефть», а також більшість великих російських компаній були б миттю дискваліфіковані. Тільки засліплені пожадливістю можуть недобачати закріпленої законом експортної монополії «Газпрому», належності більшої частини акцій державі, любові керівництва до трансакцій зі спорідненими фірмами та відносин із шахраюватими компаніями-посередниками. Так само й участь «Роснефти» у фальсифікованих аукціонах і примусовому розчленуванні «Юкосу» має назавжди не допустити цю компанію до міжнародних ринків капіталу344. Як і під час старої «холодної війни», коли НАТО йшло на оборонні витрати не тільки для того, щоб задовольнити своїх виробників зброї, так і тепер Захід повинен підпорядкувати комерційні інтереси своїх банків і енергетичних компаній питанням національної оборони. Капіталізм процвітає за свободи, безпеки і справедливості, але добрий діловий клімат — ознака, а не мета добре керованої країни.

Здобуття перемоги в новій «холодній війні» означає не просто переписування правил для бізнесу, фінансового та енергетичного ринку, а й нове відкриття чеснот колективної дії та солідарності в традиційній політиці й дипломатії. Захід повинен укладати угоди, де треба, співпрацювати, де можна, але не визнавати, ніби між ним і Росією великою мірою існує спільний ґрунт. Адже видавання бажаного за дійсне найспокусливіше тоді, коли реальність справді моторошна. Ідея розбудови «стратегічного партнерства» з Росією глибоко вкорінена, хоча «спільних вартостей», які начебто мають правити за його основу, нині майже ніде не видно. Ось що сказала Катінка Бариш із Центру європейських реформ345:

«Чимало європейців і досі намагаються змиритися з фактом, що їхній початковий проект відносин ЄС — Росія не матеріалізувався. ЄС сподівався, що, тісно працюючи з Росією й пропонуючи допомогу, поради та свою найкращу практику, він зможе допомогти тій країні стати відкритою й демократичною. Протягом десь років десяти, поки ЄС дотримувався цього підходу, Росія рухалася в протилежному напрямі. Проте багато європейців не мали бажання сумніватися в припущенні, яке було основою первісної політики ЄС щодо Росії, а саме: Росія хоче бути такою, „як ми“. Замість зробити переоцінку на холодну голову, ЄС інколи поводився як набурмосений коханець, чиї найкращі залицяння відкинули. Для ЄС те, що відбувається всередині Росії, має величезне значення. Але він повинен припинити вдавати, ніби може якимсь чином навернути Росію до плюралізму та лібералізму».

Могутньою і моментальною зброєю може бути те, щоб просто нічого не робити. Захід, надто ЄС, повинен припинити вимахувати пряниками — поодинці або гуртом — перед Росією, марно сподіваючись, ніби поступки вибудують довіру, відучать Росію від поганих звичок і прищеплять добрі. Ті пряники з’їдають, але звички міняються на гірше, а не на краще. Росія систематично порушує дані обіцянки, але не породжує обурення, відповіддю є просто розчарування, а потім намагання знайти ще більше стимулів для доброї поведінки. Проста постанова Заходу сидіти тихо, або, якщо висловитись дипломатичною мовою, взяти «стратегічну паузу», пошле могутній сигнал. Якщо Росія готова співпрацювати, Захід готовий. Поки Росія не готова, ми маємо багато інших проблем, щоб сушити собі голову.

І не слід брати пряників, якими вимахує Кремль. Двосторонні угоди не тільки аморальні, а й безплідні, тобто ми караємо своїх друзів, бо підтримуємо наших ворогів. Обурлива річ: росіянам легше отримати візу для поїздки до ЄС, ніж громадянам країн, які перебувають на порозі переговорів про членство346. Головною метою тепер має бути те, щоб російський неоімперіалізм не здобув ані п’яді більше території. Загрози, втручання і шкідницькі дії, спрямовані проти колишніх совєтських республік, повинні натрапляти на тверду послідовну відповідь, а не на брак рішучості й двозначність. Коли Росія бомбардує Грузію, це має породжувати не меншу бурю протестів, ніж якби вона випустила ракету по Фінляндії.

Грузії от-от запропонують план підготовки до членства в НАТО, який зробить її членом НАТО, тільки-но закінчиться модернізація армії та інші реформи. Єдина найважливіша річ, яку може зробити тепер Захід, щоб захистити і себе, і своїх підопічних, — зробити цю пропозицію Грузії і дотримуватися її. По-друге, і Україна, і Грузія потребують від ЄС якомога, більше допомоги: що більше вони відчуватимуть вільний рух товарів, капіталу, послуг і людей, що тісніте інтегруватимуться в наш світ, то менший вплив матиме на них Кремль. Що більше росіян житиме в свободі та процвітанні за межами Росії, то важче буде Кремлеві зберігати свою позицію винятковості. Такі країни, як Естонія, Грузія і Молдова, можуть видаватися надто темними, далекими або неважливими, щоб дбати про них, але тепер вони є підвалинами нашої безпеки. Росії надто легко думати, ніби, залякуючи Естонію, вона наступає лише на крихітні пальчики маленької колишньої колонії. Головна ідея цієї книжки полягає в тому, що найбагатші й найсильніші вільні країни світу повинні стояти за цими малими державами, яким тепер загрожує Росія. Робити це, можливо, незручно, дорого й навіть болісно, але, якщо ми не виграємо нової «холодної війни» за умов, які оберемо самі, нам доведеться воювати тієї пори і в тому місці, що їх обере наш ворог, і шанси тоді будуть проти нас.

Захід, крім того, повинен наполягати, щоб Росія дотримувалася зобов’язань, які брала на себе, вступаючи до міжнародних клубів, заснованих на свободі й справедливості, і зменшувати важливість організацій, що їх тепер, здається, Кремль прирік на параліч. Рада Безпеки ООН була недієздатною протягом більшої частини «холодної війни» внаслідок совєтських вето. Якщо Кремль намагається тепер удаватися до тієї самої тактики, це гарантуватиме, що Рада — єдиний міжнародний орган, який ухвалює постанови і якій згідно з правом підпорядкований Кремль, — знову стане недієздатною. Така сама ситуація і з ОБСЄ. Росію не можна вигнати, але, якщо вона й далі перешкоджатиме роботі цієї організації, ОБСЄ перетвориться на просту говорильню. В організаціях, де членство Росії умовне, слід вимагати неухильного дотримання тих умов. Пора видавати бажане за дійсне вже минула. Скажімо, згода, щоб Росія 1996 р. стала членом Ради Європи, тепер видається катастрофічною помилкою. Участь Білорусі в парламентській асамблеї цієї організації зупинили 1997 р., за пори, коли репресії в цій країні були м’які в порівнянні з теперішніми російськими; Кремль повинен усвідомити, що його політика і в Росії, і за кордоном неминуче й швидко призведе до такого самого покарання, яке буде набагато ефективнішим за одвічні нарікання, що вибори в Росії не вільні. Важко добачити підстави, чому Росія повинна належати до «великої вісімки». Ця організація має або стати клубом великих економік (і в такому разі повинні приєднатися Китай, Індія і Бразилія), або бути організацією багатих країн, які поважають верховенство права й політичну свободу. В такому разі Росія навіть не потрапляє до приймальні.



Викидання з західних клубів породить спалахи гніву, але запровадить і ясність. Як щодо старої «холодної війни», її почав не Захід, і ми воювали неохоче. Але, як і минулого разу, саме ми повинні обмежити шкоду. Там, де ми можемо співпрацювати у сфері ядерної енергії, запобігаючи поширенню зброї масового знищення, а також сприяти миру на Близькому Сході, це слід робити. Можливо, буде змога зробити більше: вкрай потрібні нові переговори про стратегічні ядерні питання, скорочення запасів зброї, зменшення ризику випадкового пуску та хибного сприйняття позиції кожної сторони. Ще одне нагальне питання — Афганістан, одне з нечисленних місць, де співпраця НАТО й Росії має реальний результат. Важко згадати якусь іншу справу, де б Іран, Росія і НАТО мали бодай який-небудь спільний інтерес. Якщо Росія щиро прагне сприяти глобальній безпеці й хоче, щоб до неї ставились як до великої держави, Афганістан — добре місце для перевірки її готовності до серйозної співпраці, хоча тільки архіоптиміст повірить, що Кремль цілком поділяє нашу розраховану на далеку перспективу мету створення стабільного, заможного і прозахідного Афганістану. В усіх справах із Росією ми повинні відмовитися від останніх решток видавання бажаного за дійсне: якщо ми дозволяємо собі сподіватися на краще, це не повинно відвертати нас від готувань до найгіршого.

Найбільше питання — як воювати на війні вартостей. Спокусливо стверджувати, що ми повинні мовчати. Якщо кремлівські крутії намагаються спровокувати нас, ми повинні нехтувати їх, так само як нехтуємо жовчні виливи Північної Кореї чи Усами бен-Ладена. Це було б помилкою, бо, незважаючи на ворожу пропаганду державних засобів масової інформації, мільйони росіян та представники інших народів у постсовєтських країнах і досі поглядають на відкриті суспільства на Заході. Важливо показати їм, що наша нелюбов до Кремля не мотивована русофобією. Антизахідні почування теперішніх російських керівників — може, й погана річ, але вони ще не глибокі й не міцні. Наш інтерес полягає в тому, щоб не дати людям з колишнього КГБ у Кремлі прищепити ці почування свідомості широкого загалу. Як і під час останньої «холодної війни», лагідна сила — й досі наш найбільший актив347. Варто нагадати про ефект ідеологічного виклику в минулому: відмінності між вільним суспільством і закритим були головними темами міжнародних і внутрішніх політичних дискусій. Бажання перевершити Совєтський Союз у тому, що, за його словами, він робить найкраще, було корисним стимулом доброго врядування і таким чином ще більше зміцнювало конкурентну перевагу Заходу. Якщо СССР заявляв про якийсь тріумф, Захід пильно придивлявся і намагався зрозуміти, як його можна скопіювати, і то в усьому — від космічних перегонів до виховання диво-шахістів. Тепер слід відновити і це духовне змагання, і моральну дистанцію. За старої «холодної війни» провідні західні політики могли не доходити згоди про деталі оборонних витрат чи Ostpolitik (східну політику) і надавати різного значення питанням прав людини в совєтському блоці. Але кожен за політичним кордоном погоджувався, що сутність совєтської системи чужа, огидна й небезпечна. І тільки меншість шукала моральної еквівалентності, порівнюючи кожне совєтське паскудство зі справжнім або вигаданим західним348. Проте однією з найхарактерніших рис путінських років стала маса західних коментаторів, ладних палко протестувати проти «демонізації» Росії й таких неохочих критикувати те, що там діється.

Хоча, може, й спокусливо нехтувати антизахідні почування, найкраще сприймати їх серйозно. Цілком може бути, що наші індивідуалізм і матеріалізм — неадекватна основа для щасливого життя, що корупція та використання виливу в західних політичних системах можуть означати непрощенне викривлення принципів, на яких вони засновані, і що свобода може суперечити справедливості або стабільності. Якщо уїдлива російська критика спонукає можновладців на Заході прозоріше мислити і чистіше та справедливе врядувати, тоді це на добро. Але це не те саме, що приймати за чисту монету заяви Кремля про його власну систему. Такий збалансований підхід був би безглуздям. Наша система недосконала, але краща: чистіша, справедливіша, добріша і толерантніша, ніж російський авторитарний і кумівський капіталізм. Вона самокритична: там, де вона відступає від наших ідеалів, нам треба підправити її. Але вона не повинна паплюжити себе. Захід проповідує й намагається втілювати в життя різні форми того, що загалом називають демократією, тобто відкритий, підпорядкований праву політичний плюралізм. Деталі можуть різнитися, але головні принципи однакові: верховенство права, поділ на гілки влади, підзвітність виконавчої влади і основні принципи належної правової процедури й презумпції невинності у правовій системі; плюс свобода слова і свобода об’єднань, увінчані вільно проведеними виборами і чесним підрахунком голосів. Західні уряди щонайменше бодай трохи відчувають обов’язок пропонувати високоякісні державні послуги, утверджувати чесність у суспільному житті й забезпечувати соціальний захист слабким. Захід вірить у міжнародне право та обов’язок вільних країн усюди сприяти загальним правам людини. Ці ідеї тепер надщерблені й зів’ялі, заплямовані компромісами, пошуками найкоротшого шляху і лицемірством, надто породженим катастрофічною «війною з тероризмом». Але ці ідеї реальні. Не довівши, що ми віримо у свої вартості, ми не здатні захиститися від підривної діяльності та корупції, які підточують наші цитаделі економічної і політичної влади. І не маємо ані найменшого шансу переконати самих росіян, що авторитарний, ксенофобний і викривлений варіант капіталізму, який насаджують їхні керівники, — не нова цивілізація, а глухий кут.



1Див.: russianwill.org. Хоча «ворогів народу» на сайті вже немає, їх можна побачити, скориставшись інтернетним архівом: web/archive.org; russianwill.org.

2Слово «Кремль» я вживаю в цій книжці як короткий термін для назви надзвичайного зосередження політичної, бюрократичної, правової й економічної влади головно в руках ветеранів КГБ, яких очолює Путін. Кремль не монолітний. Він складається з кланів, суперництво яких спирається на конкурентні комерційні інтереси (скажімо, між газовим гігантом «Газпромом» і його нафтовим відповідником «Роснефтью») і на їхню відданість певним особам, наприклад, (начебто) ліберальнішому ідеологічному керівникові Владиславу Суркову і колишньому військовому шпигунові Ігорю Сєчину. Хоча ці конфлікти плинні та мінливі, головні риси кремлівської влади мають сталий характер: непрозорість, багатство і нещадність.

3До її книжок належать: «Уголок ада: сообщения из Чечни» (2003 р.), «Путинская Россия» (2004 р.) і «Русский дневник: финальный отчет журналиста про жизнь, коррупцию и смерть в путинской России» (2007 р.).

4В інтерв’ю німецькій газеті «Süddeutsche Zeitung» Путін сказав: «Убивство — дуже тяжкий злочин і перед суспільством, і перед Богом. Злочинців треба знайти, а отже, й покарати. На жаль, це не єдиним такий злочин у Росії. І ми зробимо все, що можемо, щоб віддати злочинців правосуддю.

А тепер про політичний аспект цієї справи. Слідство перевіряє всі можливі версії. І, звичайно, одна з них, одна з найімовірніших, пов’язана з її працею як журналіста. Вона справді була критиком теперішньої влади — річ, властива всім представникам засобів масової інформації, — але часто ставала на радикальні позиції. А недавно вона зосередила свою увагу переважно на критиці влади Чеченської республіки. Я повинен сказати, — і думаю, експерти погодяться зі мною, — що її політичний вплив у Росії був незначний і вона, напевне, була більше відома серед організацій із захисту прав людини та в західних засобах масової інформації. В зв’язку з цим я думаю, що одна з наших газет мала слушність, заявивши сьогодні, що вбивство Анни Політковської завдало більшої шкоди теперішній владі взагалі й чеченській владі зокрема, ніж її репортажі. В усякому разі я повторюю: те, що сталося, абсолютно неприпущенне. Цей жахливий злочин шкодить Росії, і його треба розкрити. Він завдає і моральної, і політичної шкоди і шкодить політичній системі, яку ми будуємо, системі, що повинна мати місце для всіх людей незалежно від їхніх поглядів. Навпаки, ми повинні забезпечити, щоб люди мали змогу висловлювати свої погляди, зокрема і в засобах масової інформації».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка