Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка2/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Передмова до українського видання


Для мене велика радість написати кілька слів передмови до українського видання «Нової холодної війни» — це вже сімнадцята іноземна мова, якою переклали мою книжку. Але ця радість змішана зі смутком: смутком, що моя головна теза про загрозу і Росії, і Заходу з боку екс-кагебістського режиму в Кремлі виявилася слушною. Коли в серпні 2007 р. я подав рукопис, думка, що Росія може використати військову силу проти якоїсь сусідньої країни, багатьом іще видавалась неймовірною. В очах багатьох людей неймовірною видавалася й думка, що Росія скористається зі своєї енергетичної зброї і припинить постачати газ експортним споживачам. Хоч як прикро, обидві думки виявились правдою.

Так само, як і дві інші провідні тези цієї книжки: фатальна політична слабкість країн Східної Європи і нездатність Заходу діяти щодо Росії чесно й рішуче.

Справжню історію Грузинської війни ще треба написати. Проте зрозуміло, що політичне планування і кризовий менеджмент на найвищому рівні були ганебно хаотичні. Росія безперечно раз по раз провокувала Грузію. Реакція Росії на військове втручання Грузії в Південній Осетії безперечно була вкрай непропорційною. Усе свідчить, що Росія наставила пастку. Але друзі Грузії — і самі грузини — повинні визнати, що керівники країни, кепсько спланувавши свою військову авантюру, кожного довели до поразки.

Те саме і в Україні. Помаранчева революція полонила уяву світу. Був шанс швидко поставити Україну на євроатлантичний шлях. Ніщо не могло бути важливішим у великій боротьбі з метою чинити опір екс-кагебістському режимові в Росії та підточувати його. Якби Україна стала не тільки вільною, а й заможною і стабільною, то спростувала б головний постулат чекістської ідеології, мовляв, Росія — унікальна країна, якій історично судилося бути авторитарною імперією. Тому хаос і втрата ілюзій на Україні — добрі новини для Кремля. Корумповані політики, які чубляться між собою і змарнували спадщину Помаранчевої революції, не тільки зрадили своїх прихильників. Вони близько підступили до того, щоб покласти край неминучому, як здавалося колись, політичному процесові, який дасть свободу не тільки колишнім уярмленим народам, а й самій Росії.

Але найсуворішу критику я адресую Заходу. Саме наша слабкість дає змогу екс-кагебістському режимові в Кремлі залякувати сусідів, маніпулювати Західною Європою і тримати російський народ у кайданах шовінізму й корупції. Країни НАТО спартачили Бухарестський саміт у березні 2008 р., зробивши війну в Грузії майже неминучою. Квола реакція ЄС після війни не лишила в Кремля сумнівів, що Європа не має бажання протестувати навіть проти збройної агресії і грубих порушень міжнародного права. Давня нездатність ЄС використати свій арсенал правових засобів проти російських енергетичних монополій підготувала сцену для «газової війни» 2009 р. Неспроможність ЄС запропонувати Україні перспективу членства зробила ще прикрішою політичну слабкість вашої країни.

Велике питання тепер полягає в тому, якими будуть наслідки економічної кризи. Для народу таких країн, як Україна, труднощі, на жаль, — не новина. На початку 1990-х років можна було звинувачувати комунізм. У кінці темного тунелю економічних реформ був шанс на процвітання і стабільність. А нині магнетична сила західної моделі зменшилася. Політики, які керували посткомуністичними країнами від 1991 р., постають тепер у сліпучому світлі економічних провалів. Вердикт публіки, напевне, буде нещадним.

Ідеться про долю всього устрою, сформованого після 1991 р. Чи збережуться політичні свободи, верховенство права і євроатлантична орієнтація? Рік тому це питання видавалося б химерним. А нині воно страхітливо актуальне. Звісно, правда, що й Росія постає перед економічними труднощами. Але це не конче добра новина: якщо екс-кагебістська клептократія погрожувала, коли була багата, як вона поведеться у стані відчаю? Від цього питання залежить майбутнє не тільки Росії, а й України і багатьох інших європейських країн.

Едвард Лукас

Вступ


Моторошно бачити ім’я друга в списку померлих.

Це сталося 7 жовтня 2006 р. Я мав намір зателефонувати Євгенії Альбац, відважній російській колезі-журналістці, відколи кілька днів тому побачив її прізвище на одному екстремістському вебсайті1. Одна сторінка (тепер уже зникла) цього сайту — russianwill.org — характеризувала, як «ворогів народу» декого з найкращих активістів, адвокатів і журналістів країни — усі вони гаряче критикували Кремль Владіміра Путіна2. Там були подані їхні адреси й номери телефонів, дати народження — і лиховісні знаки запитання замість дат смерті; фактично то було безцеремонне спонукання до вбивств.

Але Євгенія перша зателефонувала мені й повідомила, що нашого спільного друга Анну Політковську щойно застрелили в під’їзді її будинку. Політковська — не тільки найвідважніший репортер Росії, передусім вона була критиком3 дикунства, до якого вдавався Кремль, придушуючи повстанців у Чечні, що заявила про свою незалежність, і нещадно викривала авторитаризм, жорстокість і марнотратство, які стали притаманні її країні за Путіна. Вбивство скоїли на п’ятдесят четвертий день народження президента, чимало друзів Політковської вважали, що це несвітський подарунок на іменини. Хоча такий збіг і дивував, Євгенію лихо обминуло. Політковська, як і вона, теж була в чорному списку екстремістів. Хто наступний? Офіційна реакція була ще моторошніша за сам злочин. Убивство Політковської мало б стати національною трагедією, але жоден з кремлівських можновладців не пішов на її похорон, а Путіну знадобилося три дні, щоб прокоментувати її смерть; хоч і засудивши вбивство, він зневажливо висловився про Політковську як про особу «маргінального значення»4.

Убивство Політковської увиразнило загрози, які постають перед тими, хто критикує владу в Росії, і занепад свободи преси в цій країні. Та не минуло й кількох тижнів, як дзвін на сполох бамкнув і для Заходу5, і то в самісінькому серці Лондона. 1 липня рідкісним радіоактивним ізотопом — полонієм-210 — отруїли Олександра Литвиненка, колишнього офіцера сил внутрішньої безпеки Росії — ФСБ6, що посварився з керівництвом і втік до Лондона. Після трьох тижнів тяжких страждань у Лондонській центральній лікарні він, промовивши останні слова, прямо звинуватив Путіна у своєму вбивстві7. Це вбивство, безперечно, було незвичайним. Майже весь полоній у світі виробляють у Росії, і там, як і в кожній країні, великі кількості цього елемента підлягають суворому, визначеному законом контролю8. Полоній швидко розпадається. Звичайні злочинці ніколи б не мали шансу купити смертельну дозу полонію на чорному ринку. Британські урядовці дійшли переконаності, що саме ФСБ — по-новому названий варіант внутрішньої галузки колишнього КГБ — причетна до цього вбивства. Але Росія глузувала зі звертань по допомогу, зневажливо перешкоджала слідству, яке провадила британська влада, а потім відкинула вимогу екстрадиції підозрюваного вбивці — ще одного колишнього службовця ФСБ Андрій Лугового9. І до, і після вбивства він зустрічався з російськими урядовцями, які працюють у Лондоні, і лишив слід полонію під час своїх поїздок із Росії до Британії й назад10. Луговой заперечує свою причетність, але незалежно від того, чи справді він скоїв убивство, цей злочин свідчить про ядерний тероризм у серці Лондона, що призвів до смерті англійського громадянина і поставив під загрозу життя сотень інших громадян.

Обидва вбивства і кремлівська реакція на них правлять за наочні ілюстрації теми цієї книжки: прямої загрози, яку Росія тепер становить не тільки для своїх громадян, а й для інших людей. Через двадцять років по тому, як Міхаїл Горбачов став руйнувати комунізм, Росія знову і в країні, й за кордоном удається до суто совєтських дій і так само зневажливо нехтує західні норми. Проте зовнішній світ неуважний і поблажливий до неї — почасти внаслідок пожадливості та видавання бажаного за дійсність, а почасти через серйозні проблеми в інших частинах світу. І західна громадська думка, і західні політики не здатні зосередитися більше ніж на одній чи двох проблемах водночас. Цю нездатність доводять і тяжкі помилки 1930-х років11, коли, нехтуючи союз Сталіна й Гітлера, Захід вважав Совєтський Союз за корисний бастіон, а зрештою за головного союзника в боротьбі з фашизмом.

А нині до такої самої помилки призводить війна з тероризмом. Після нападів на Америку 11 вересня 2001 р. Путін поквапився запропонувати співпрацю, і Захід з удячністю прийняв цю пропозицію, мало зважаючи на ціну: свободу дій для Кремля, коли він закручував гайки у країні й залякував сусідів за кордоном. Росія виграла ще й в іншому аспекті: війна з тероризмом ослабила Атлантичний союз. Європейські країни так зосередилися на своїй нелюбові до президента Джорджа В. Буша, що майже не помічали напряму, в якому Путін веде Росію. Навіть ті, хто був готовий стояти на боці Америки, приєднатися до «коаліції добровольців» в Іраку й дозволити «надзвичайну видачу» підозрюваних терористів, невдовзі вже прагнули відступити. Катастрофічні й криваві наслідки інтервенції в Ірак, правова чорна діра в затоці Гуантанамо, нелюдське ставлення до в’язнів у тюрмі Абу-Грейб та систематичні катування їх в інших місцях не просто були непопулярні серед громадськості на Заході та в інших частинах світу. Ці надужиття та грубі помилки стали наймогутнішою пропагандистською зброєю Кремля проти Америки та її союзників. У 1990-х роках таку російську позицію годі було б уявити: після перемоги в «холодній війні» Захід мав дуже високий моральний авторитет, натомість антизахідна позиція Совєтського Союзу видавалася сміховинним історичним пережитком. Та коли цей період минув, публічна риторика Росії ставала дедалі ядучіша. У лютому 1907 р. Путін розкритикував Америку як «згубну» силу світової політики. 9 травня під час параду перемоги в Москві він навіть опосередковано порівняв американську зовнішню політику з політикою гітлерівського третього рейху.

Для стислої характеристики нової доби незатишної конфронтації між Заходом і Кремлем я пропоную термін нова «холодна війна». Незважаючи на всі погані новини з Росії, відколи Путін узяв владу, цю характеристику несамовито заперечують ті, хто вважає її за перебільшену, безглуздо провокаційну або історично хибну. І справді, чимало тих, хто стверджує, ніби є експертом з російських питань, відкидають її як відверту дурницю. За їхніми словами, вони мають слушність. Адже кожному, хто пам’ятає перші десятиріччя строї «холодної війни» та роки крижаної розрядки після них, навіть найбурхливіші суперечки з путінським Кремлем видаються дрібними сварками. Зрештою, то була пора глобальної конфронтації, коли держави Варшавського пакту, несподівано рушивши в наступ із використанням звичайної зброї, могли б за три дні дійти в Європі до Рейну і змусити Захід вибирати між принизливою капітуляцією і початком ядерної війни. Половина континенту перебувала під крижаним ковпаком комунізму, і навіть найменші людські контакти були скуті атмосферою страху. В самому Совєтському Союзі Комуністична партія і КГБ контролювали майже кожен аспект повсякденного життя — від забезпечення житлом до робочого місця, від планів на відпустку до навчання, від кожного опублікованого слова до найбанальніших громадських організацій чи товариств. Дотримання релігійних обрядів було ризикованим, гомосексуалізм — забороненим. Приватне підприємництво перебувало поза законом, кожне робоче місце залежало від держави. Зовнішня торгівля була рідкісним і пожаданим привілеєм, а не правом. Для тих, хто не належав до номенклатури12, цього зачарованого кола комуністичної держави, спроби з’ясувати, що відбувається насправді, зводилися до ретельного аналізу свинцевої прози таких облудно названих пропагандистських листків, як «Правда» та «Известия».

Адже попри всі залякування та маніпуляції, про які згадано в цій книжці, Росія вже перестала бути закритим суспільством. Ті, хто надумав кинути виклик владі, ризикують стягти клопіт на свою голову, але здебільшого люди можуть казати й читати, що хочуть13. Якщо їм не подобається життя в Росії, вони (майже завжди) можуть легко виїхати за кордон. Більшу частину XX ст. такі запобіжні клапани видавалися б свободами, про які годі навіть помислити. Парадоксальна річ: тепер вони є, але великої потреби в них немає. На відміну від Совєтського Союзу, для Росії не характерні економічне невдоволення та невдачі. Навпаки, в країну течуть інвестиції, а рівень життя зростає. Більшість росіян ніколи не мали такого заможного життя, і рівень схвалення Путіна незмінно становить понад 80%14. Росіяни задоволені й наступником, якого дбайливо дібрав собі Путін, і обіцянкою Путіна не відмовлятися від своєї позалаштункової ролі.



Не є Росія і глобальним супротивником, незважаючи на її дедалі міцніше утвердження на міжнародній арені. І справді, вона часто скидається на партнера. Росія — член і «великої вісімки», цього клубу могутніх і багатих західних держав, і Ради Європи — говорильні, яка, крім того, стежить за дотриманням на континенті конвенцій про захист прав людини. Росія входить до четвірки держав, які намагаються виконувати роль посередників, щоб забезпечити мир на Близькому Сході, і стверджує, ніби є союзником у стримуванні ядерних амбіцій Ірану; намагається протверезити одержимих манією величі керівників Північної Кореї. Росія бере участь у миротворчій діяльності в колишній Югославії. Кільканадцятьом своїм сателітам Росія дозволила вступити не тільки до Європейського Союзу (ЄЄ), а й до НАТО. Нарікання Кремля на розширення НАТО на схід багато людей сприймають як цілком зрозумілу геополітику, а не як неоімперіалістичний реваншизм. Чи сподобалося б Америці, якби історія пішла іншим шляхом, якби Совєтський Союз виграв «холодну війну» й переконав штати Нової Англії проголосити незалежність і приєднатися до Організації Варшавського договору? Саме це, стверджує дехто, дуже скидається на те, що сталося з Росією, яка за три роки опустилася від статусу наддержави до немічного державного обрубка.15

Навіть за нового режиму в Кремлі, що знов утверджується на міжнародній арені, Росія не стала воєнною загрозою для Заходу. Вона не здатна навіть скорити остаточно рештки бійців-сепаратистів у Чечні — республіці, в якій навряд чи живе 600 000 чол. і площа якої дорівнює території Корнуолу. У відсталій, п’яній, деморалізованій армії раз по раз стаються випадки знущань і глуму. Щомісяця пересічно дванадцять російських солдатів накладають на себе руки. Російські найновіші військові літаки дуже маневрені, підводні човни надтихі, торпеди страшенно швидкі, проте Росія ще не здатна масово виробляти цю блискуче спроектовану зброю. А тієї зброї, яка є у військових частинах, не досить. Тільки стратегічний ядерний арсенал дає Росії право називати себе військовою наддержавою. Проте дві третини її ракет застарілі. Здатність Кремля завдати першого ядерного удару по НАТО, який позбавить цю організацію можливості діяти, зникла в підручниках історії. Так само і його здатність поширювати свою військову могутність на всю планету і навіть здатність здійснити з допомогою звичайної зброї нищівний напад на Європу. Оскільки ядерна загроза існує й далі, параноя й некомпетентність Росії можуть призвести до випадкового спалаху війни.

Залишився в минулому й давній ідеологічний конфлікт. Московське радіо вже не транслює лекцій із марксизму-ленінізму: аж ніяк не прагнучи подолати капіталізм, Росія запроваджує його. Жаргон і догми комуністичної ідеології замінила власне кремлівська, стулена з різних клаптів філософія «суверенної демократії» (див. розділ 5). Головна мета — не світова революція, а само виправдання: передусім треба пояснити, чому величезна політико-економічна влада Кремля — елемент природного порядку, а не відхилення від головного напряму розвитку Європи. Така схильність до виправдань, мабуть, більше пов’язана з психологією — з укарбованим принципом меншовартості щодо Заходу, — ніж із політичною філософією. Принаймні в головних інгредієнтах нової ідеології немає нічого незвичайного: загострене чуття національної долі, надання переваги стабільності, а не свободі, велика нелюбов до західного лицемірства та обмеженості. Таких поглядів дотримуються і в багатьох інших країнах, крім Росії, незвичайним є їхнє поєднання та інтенсивність.

Це все й справді так, тож тільки фантаст міг би стверджувати, буцімто після 1991 р. нічого не змінилося. Стара «холодна війна» справді скінчилася: я пам’ятаю її, коли вона ще точилася, і був присутній на її похороні. Я виріс у родині оксфордських викладачів, щиро відданій сприянню свободі думки за «залізною завісою». Мій батько контрабандно доставляв Платонову «Державу» і Новий Заповіт грецькою мовою в комуністичну Чехо-Словаччину колегам-філософам, яких позбавили роботи, змусивши працювати кочегарами та мийниками вікон. На початку 1980-х років я агітував за польську профспілку «Солідарність». Я вивчав німецьку мову в поділеному Берліні, польську — в комуністичній Польщі. Я робив репортажі для Бі-бі-сі про передсмертні корчі так званої НДР (насправді окупованої совєтами зони Німеччини). 1989 р. я був єдиним західним журналістом, що жив у комуністичній Чехо-Словаччині й спостерігав, як «оксамитна» революція змела той похмурий, сірий режим. Коли балтійські держави намагалися відновити свою незалежність, КГБ депортував мене з Совєтського Союзу, бо я, мовляв, «незаконно» заїхав до Литви з першою візою, виданою відродженою, але невизнаною владою у Вільнюсі16. Коли в Совєтському Союзі розцвіли та зав’яли перестройка і гласність Міхаїла Горбачова, я бачив, як розпалася скалічена країна. Тиждень краху імперії зла був одним з найщасливіших у моєму житті. Невдовзі настав день, коли останні залишки окупаційної Червоної армії нарешті покинули балтійські держави, куди вона вдерлася півстоліття тому.

Отже, стара «холодна війна» не повернеться, і аналогії з нею анахронічні й застарілі. Але не повернуться й рожеві сподівання, які прийшли їй на зміну. Найзгубнішою помилкою, яку скоїв Захід після 1991 р., було припущення, ніби Росія мало-помалу стає «нормальною» країною. З цієї Панглосової позиції будь-які проблеми, що виникають, — просто вибоїни на дорозі, які лишаться позаду в ході невблаганного поступу до свободи й законності західного типу. Ця ідея завжди видавалася оптимістичною, але після нападу на Грузію скидається на просто фантастичну, і ті, хто й далі обстоює її, дурять самі себе і тих, хто слухає їх.

Похмурі ознаки з’явилися ще за Бориса Єльцина, першого демократично обраного керівника Росії, який у деяких аспектах був величніший за Горбачова, що поклав край совєтському теророві і в своїй країні, й за кордоном. Кілька коротких місяців після невдалого перевороту 1991 р. влада КГБ справді видавалася зламаною, а Росія без ніяких «якщо» і «але» засвідчувала ознаки такої вкрай потрібної їй інтеграції до цивілізованого світу. Хоча Комуністична партія ніколи не повернулася до влади, шкода, якої вона заподіяла за минулі сімдесят років, виявилася надто тяжкою, сили мороку в Росії — надто сильними, а завдання, перед яким постав Єльцин і його союзники — надто великими. «Реформатори» попри весь свій розум, чарівливість і відвагу виявилися некомпетентними, слабкими і зрештою продажними; коли вони зазнали невдачі, Росія потрапила до рук тих, хто керувався егоїстичним жаданням грошей і влади, а не ідеалістичним прагненням зробити країну заможною та вільною. Ці хвалькуваті магнати назвали себе олігархами17. У великою мірою беззаконному середовищі сформувалася фінансова та політична корупція, колосальні багатства можна було здобути за кілька місяців. Служби розвідки та безпеки почали знову виповзати з затінку, утверджуючи свої вартості й звичаї, сформовані ще за совєтської доби: авторитаризм і ксенофобію. Засоби, до яких удалися Єльцин і його радники задля збереження влади, були згубними для спроб Росії утвердити давно сподівану систему, зіперту на законність і свободу. 1993 р. Єльцин використав артилерію для розгрому ще совєтських у душі прихильників твердої лінії, які засіли в російському парламенті. Далі відбувся фальсифікований референдум про нову конституцію18, до якого 1996 р. дорівнялися президентські вибори, коли тяжко хворий Єльцин переміг свого суперника-комуніста лише завдяки кричущим маніпуляціям засобами масової інформації та підрахунком голосів. Зажерливість і торгівля впливом, характерні для кліки, згуртованої навколо Єльцина, дискредитували прозахідну політику, багатопартійну систему й ринкову економіку.

З огляду на дальші події єльцинські роки видаються тепер не такими вже й поганими. Хоча страшенно бракувало довіри до держави, її принаймні не боялися. 1990-ті роки розподілили владу і багатство з хаотичною несправедливістю, але ніхто не мав цілковитого контролю ані над владою, ані над багатством. Російські керівники були недосконалі, але їх принаймні всякчас критикували, інколи дуже дошкульно. На телебаченні висвітлювали всі точки зору, і навіть тоді, коли радники спонукали Єльцина вдарити по засобах масової інформації, він відмовився. Заборонили тільки повернення до тоталітарного врядування. У регіонах та республіках Росії місцеві лідери, на лихо чи добро, робили все, що їм заманеться. Але після страхітливого фінансового краху в серпні 1998 р., коли Росія визнала свою неспроможність виплатити значну частину боргів і девальвувала рубль, відчуття провалу, яке витало навколо єльцинської кліки та її прихильного до магнатів урядування, стало абсолютним. Банківська система розвалилася за один день, і новий середній клас позбувся своїх заощаджень. Росію висміювали як «хворого Європи», який начебто мав вижити завдяки переливанням західних кредитів і досвідченості. Ввійшло в моду таке слово, як африканізація19. Коли Дума, нижня палата парламенту, тоді ще галасливий і могутній орган, почала вживати енергійних заходів, члени президентської «родини» заходилися шукати якийсь вихід.

Вони віддали перевагу маловідомому бюрократові: спокійному, ефективному, а передусім лояльному. Він видавався ідеальною гарантією дальшого збереження їхнього багатства і безпеки. Путін і справді дотримався цієї частини угоди. Та коли влітку 1999 р. Єльцин несподівано призначив його прем’єр-міністром, мало хто уявляв собі, що новий прем’єр невдовзі спровадить на цвинтар політичні свободи Росії. Засоби були прості: Путін поєднав огиду населення до хаосу й зажерливості єльцинських років зі страхом перед безпосереднім майбутнім. За лічені тижні загадкові вибухи в житлових кварталах у Москві та інших містах схилили симпатії наляканих людей на користь більшої безпеки й меншої свободи. У Чечні знову спалахнула війна. Рейтинги Путіна злетіли вгору, перетворивши його за чотири місяці з нуля в кордебалеті у національного героя. Водночас більшості людей ті вибухи видавалися справжніми звірствами терористів, безперечним наслідком колишньої слабкості Росії у ставленні до сепаратистів і бойовиків. Ретроспективно ці вибухи видаються цинічною змовою з метою панічним страхом спонукати населення підтримувати нових керівників країни — колишніх кагебістів.

Коли 1999 р. напередодні Нового року Єльцин відійшов від влади, Путін автоматично піднявся вгору як виконувач обов’язків президента. Росіянам подобалися його чіткі, ділові манери, тверезість і добра фізична форма, здатність наполегливо працювати й пишна аура ветерана елітної зовнішньої розвідки Совєтського Союзу. Але питання «Хто такий Путін?» і далі лишалося нагальним і без відповіді. Як пояснено в другому розділі, і росіяни, й закордонні спостерігачі невдовзі пізнали його трохи краще, коли за кілька місяців почався політичний тиск на зарозумілих магнатів, беззаконних регіональних баронів і безконтрольних бюрократів, які процвітали наприкінці єльцинської доби. Безперечно існувала велика потреба в певному очищенні, але Путін зрікся й позитивної спадщини єльцинських років: прихильності Росії до дружби з Заходом, плюралізму в політиці та засобах масової інформації, утримання колишнього КГБ у певних рамках, якомога далі від вершин влади. Бундючна кліка єльцинської доби пішла з посад неоплакана, але відкрила шлях новому панівному класові: спокійним і сивочолим ветеранам КГБ, здебільшого з Санкт-Петербурга. У політичному лексиконі з’явилося незграбне нове слово: «ефесбефікація». ФСБ, наступниця внутрішнього крила КГБ, знов узялася до роботи20. За Єльцина вона була просто однією урядовою установою серед багатьох інших і використовувала свої повноваження підслухати й шантажувати головно для самозбагачення. А тепер, коли Путін, її колишній голова, опинився в Кремлі, ФСБ справді почала керувати країною.

Така тенденція мало що обіцяла. Але Путін став украй популярний у Росії і, принаймні на початку, за кордоном. Спершу росіяни раділи, що після вражаючого безладдя й моральної порожнечі єльцинських років хтось нарешті утвердив порядок у країні. Як і під час фашистського врядування Беніто Муссоліні в Італії, люди були втішені подобою стабільності й не дуже пильно придивлялися до свавільного застосування влади, прихованого тією подобою. Адже Кремль і підпорядкована йому могутня державна бюрократія користалися правом у своїх інтересах, проте не вважали, що воно зобов’язує їх. Як я покажу в цій книжці, Росія спершу мовчки, а потім відкрито відмовилася від мети стати «нормальною» — розвиненою індустріальною країною, де є політична свобода і верховенство права, де народ може почуватися нарівні з народами Західної Європи і Америки. На думку теперішніх російських керівників, за єльцинської доби спробували утвердити західні вартості, але з’ясували, що вони неадекватні. У щонайкращому разі вони просто не годяться для місцевих умов. У щонайгіршому — були елементом підступної змови з метою ослабити Росію і посприяти західній гегемонії. Нині, на лихо чи на добро, Росія шукає власного шляху, спираючись на контрольовану політичну систему, міцну президентську владу і тверду позицію щодо зовнішнього світу. Результатом стала загроза і Росії, що має тепер небагато шансів уникнути тривалого занепаду, і Заходові, що намагається дати раду кремлівській пихатості, залякуванням і хабарам.

У 1990-х роках будь-яка така спроба знайти власне майбутнє була б наперед приречена на поразку внаслідок економічної слабкості Росії, залежної від мільярдів доларів зовнішніх позик і грантів, щоб оплачувати імпорт і долати державний дефіцит. Коли наприкінці 1990-х років донебесні відсотки привабили потік «гарячих» грошей на ринок державних облігацій, та ситуація лише увиразнювала принизливу вразливість економіки до будь-яких утрат довіри з боку зовнішніх інвесторів. Але червоне чорнило нині почорніло. Російська економіка бурхливо розвивається. Найголовнішою причиною є високі ціни на нафту, газ та інші сирові матеріали — найкраща можлива кон’юнктура для країни, багатої на природні ресурси. Це привело до крутого зростання податкових і експортних надходжень. Другою причиною є політична стабільність. Інвестори, закордонні й місцеві, можуть вважати, що російські закони для бізнесу суворі. Але, на відміну від єльцинської доби, ці закони досить сталі. У більшості галузей економіки умови аж ніяк не змінюють за одну ніч. У результаті цього несподіваного економічного процвітання Кремль може дозволити собі чинити все, що йому заманеться. Він уже не боїться закордонних кредиторів, бо повернув їм гроші. Він уже не боїться ринків капіталу, бо інвестори стоять у черзі, щоб купити пакети акцій, позичити гроші й започаткувати бізнес. Пожадливість узяла гору над страхом. Оптимісти сподівалися, що фінансова безпека дасть Путіну впевненість, потрібну для лібералізації політики. Навряд чи вони могли помилитися ще більше. Адже не тільки зупинилися обмежені економічні реформи ранніх років Путіна, а й Кремль зайняв непоступливі позиції і в Росії, і за кордоном. Значну частину своїх несподіваних прибутків Росія марнує через брак реформ (як я доведу в четвертому розділі), натомість необмежено використовує гроші для придушення критики за кордоном.

Найбільшими жертвами стали свобода слова і об’єднань. Кількість незалежних засобів інформації скоротилася, зокрема телебачення майже цілком опинилося під контролем влади. Головна тактика — примусова зміна власності, а новий закон про екстремізм залякує решту. Критикам Кремля не просто заткнули рота в засобах масової інформації, — їх скували на виборчих дільницях. Нові виборчі закони означають, що незалежні кандидати й дрібні партії практично цілком вилучені з процесу парламентських виборів. Але справжній критерій політичної свободи — не вибори, а те, що відбувається між ними. І вердикт тут пригнічує. Заблоковано майже кожен можливий канал для нарікань і незгоди. Досить багато індивідуальних активістів зазнали судових і бюрократичних цькувань, а також фізичних погроз, які стримали всіх, крім найсміливіших, від виступів або участі. Мої друзі дедалі більше не хочуть навіть розмовляти по телефону. Іноземцям, яким уже траплялося критикувати Кремль, дуже важко отримати візу. Навіть нечисленні опозиційні демонстрації змушені долати виснажливі бюрократичні перешкоди. Мітинги, які все-таки відбуваються, жорстоко розганяють міліція й сили безпеки. Путін та інші урядовці публічно критикують неприбуткові організації як прикриття для іноземного шпигунства. Короткий флірт судової влади з незалежністю скінчився. Послання зовнішнім критикам просте: «Путін популярний. У Росії все гаразд. Майте свій клопіт».

Паралельно з репресіями в країні відбувалась агресія за кордоном. Росія почала призупиняти дію угод про контроль за озброєнням і стала посилати свої військові літаки для перевірки повітряного простору країн НАТО: і такої близької, як Естонія, і такої далекої, як Британія. Росія заявила про амбіційні плани переозброєння, зокрема про поновлення своєї військово-морської присутності в Середземному морі. Росія відновила практику совєтської доби — постійне перебування в повітрі стратегічних бомбардувальників (здатних пускати ядерні ракети). Вона загрожує націлити свої ядерні ракети на європейські країни, хоча від цієї практики відмовилися ще за років Горбачова. Такі військові маневри можуть нагадувати конфронтацію старої «холодної війни». Проте справжня загроза має зовсім інший характер. Коли доходить до військової могутності, Росія й далі надто бідна і надто слабка, щоб робити щось більше, крім позувань: ядерний арсенал і звичайні збройні сили — радше фоновий психологічний чинник, ніж матеріальний. Замість погрожувати другій стороні ефективною вибухівкою, гартованою сталлю і збагаченим ураном нову «холодну війну» провадять, спираючись на гроші, природні ресурси, дипломатію і пропаганду.

Гроші — ось де ключ. Для тих, хто ладен іти на ризик, платити хабарі та нехтувати бруд, Росія — спокусливе ділове середовище. Західні громадяни в Росії принаймні попервах відчувають, ніби опинилися в більшому, зухвалішому, яскравішому варіанті своїх рідних країн. Прибутки колосальні, а люди з дрібкою отруйного слов’янського чару видаються напрочуд енергійними та підприємливими. Дуже легко не звернути уваги на безтурботну зневагу, з якою нові російські друзі ставляться до зовнішніх обмежень. Іноземцям важко зчиняти галас із приводу питань про права людини, якщо ці питання, здається, не цікавлять місцеве населення. Російський патріотизм може бути колючим та ірраціональним, проте розважливий іноземець не дозволяє таким міркуванням ставати на перешкоді прибуткам. А це короткозорість, бо Росія — аж ніяк не звичайний торговельний партнер. Нова «холодна війна» — це певною мірою боротьба за частку ринку. Росія збільшує свій тиск як постачальник енергоресурсів і водночас диверсифікує базу своїх споживачів. У наступні роки Європа й навіть Північна Америка відчуватимуть дедалі більшу залежність від дефіцитного й дорогого російського газу, але матимуть украй мало шансів знайти альтернативні поставки. Росія використовує енергетичну зброю, щоб залякувати своїх ворогів і давати хабарі союзникам, і вдається до фінансового тиску, щоб купувати друзів і вплив. Колись великою стратегічною проблемою була здатність совєтського військово-морського флоту заблокувати морські шляхи Європи. А тепер це здатність «Газпрому» заблокувати європейські газогони. Колись про слабкість Заходу повідомляли удари кремлівських танків по Афганістану, а тепер це кремлівські банки, що б’ють по лондонському Сіті.

А за лаштунками дії Росії ще більш конфронтаційні. Представники Кремля в таких міжнародних організаціях, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Організація з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) та Програма розвитку ООН, і далі демонструють звичайні спалахи роздратування. Вони блокують програми в країнах, яких не люблять, і вимагають за свою згоду величезних винагород і поступок. Російське шпигування сягнуло висот, не бачених навіть у розпалі старої «холодної війни».

Лінії фронту нової «холодної війни» стають дедалі виразніші: Америка, Британія і деякі європейські країни, здебільшого екс-комуністичні, намагаються стати проти Кремля. Посередині перебувають такі країни, як Німеччина, які прагнуть інтенсивних ділових стосунків із Росією, але сподіваються, мабуть, марно, зберегти політичну дистанцію. Близькими приятелями Кремля є галерея держав-парій: Сирія, Венесуела та Іран, плюс жменька кепсько керованих колишніх совєтських республік, як-от Білорусь і Таджикистан. Дедалі більшою мірою Росія має спільні позиції з Китаєм, з ним її пов’язує організація безпеки, що набирає дедалі більшого значення — Шанхайська організація співпраці. Хоч і дорогим коштом, ця організація, якщо розвиватиметься далі, надасть Росії глобальної ваги, не баченої від 1950-х років.



Навіть досвідчені спостерігачі Росії, які кривляться, чуючи про географічні та історичні конотації нової «холодної війни», все-таки погоджуються, мовляв, діється щось досить погане, і їхнім улюбленим висловом є «гострий стратегічний конфлікт». Як і стара «холодна війна», нова точиться здебільшого в Європі, хоча цього разу бойовища посунулися на схід, на колись поневолені країни, які містяться між Росією і багатою частиною континенту. Росія не робить таємниці зі свого прагнення мати droit de regard, право нагляду, у своїй колишній імперії, хоче знати все, що відбувається, і мати силу зупинити те, що їй не подобається. Це означає боротьбу в Центральній Європі, на Балканах і на Кавказі, а надто в балтійських державах: Естонії, Латвії та Литві. Ці країни — колишні совєтські сателіти, на втрату яких Кремль нарікає з найлютішою злобою. Їхні квітучі економіки та живі, відкриті суспільства становлять постійний і разючий контраст з авторитарним «кумівським» капіталізмом за кордоном. Росія чинить енергетичний тиск на балтійські держави, припиняючи постачання нафти до Латвії та Литви21. Вона підбурювала до заворушень в естонській столиці Талліні22. Росія відмовилася від єльцинської політики історичного примирення. Кремлівська лінія тепер полягає в тому, що окупація балтійських держав 1940 р. — частина угоди між Гітлером і Сталіним — була законна. Це й не повинно дивувати нас: адже Путін, кажучи, мовляв, крах Совєтського Союзу — «найбільша геополітична катастрофа» XX ст., вважає, ніби підручники історії, написані за років Єльцина, зображують минуле в надто похмурому освітленні. А втім, балтійські країни, хоч і мають нечисленне населення23, — члени, і то вірні й активні, і НАТО, і ЄС. Захід поки що віддано захищав їх. Коли в травні 2007 р. Естонія зазнала нападу, містер Буш одразу запросив її президента на зустріч високого рівня в Білому домі. Десь як і Західний Берлін за часів старої «холодної війни», балтійські держави у військовому аспекті безборонні, проте символічно важливі: якщо вони піддадуться російському тискові, хто буде наступним? Але це не стримало Кремль, що вирішив не тільки поділити їх, а й ізолювати. Укладаючи одна за одною двосторонні угоди з рештою європейських країн, він промовисто натякає, що зарозумілі й морочливі балтійські держави перешкоджають взаємовигідним (і незмірно прибутковішим) зв’язкам.

Що на менший опір натрапляє Росія, то з більшою силою утверджує свою політику. Зринають слова і дії, що їх раніше, здавалося, навіть годі було уявити, і з’являються спершу як те, на що можна не звертати уваги, бо вони, мовляв, призначені тільки для внутрішнього вживання. Потім їх вважають за гідний жалю виняток. А невдовзі світ уже звикає до них. Межі стерпного постійно змінюються, і то тільки в одному напрямі. Незатишне й неминуче питання полягає в тому, куди це заведе. Якщо Росія отримає те, чого прагне, на Кавказі або на Балтиці, Балкани й Центральна Європа будуть наступними жертвами. А що далі? Арктика? Західна Європа? Кремль шматок за шматком збільшує сферу свого впливу.

Російська тактика може мати й витонченіший характер. Кремль прагне збільшувати свій вплив не тільки на Захід, а й на Заході. Дедалі численніші ділові лобі, пов’язані з Росією, репрезентують могутню п’яту колону, і то різновиду, ще не баченого під час останньої «холодної війни». Тоді лише комуністичні профспілки з наказу Кремля підточували Захід. А тепер прокремлівські банкіри та політики зраджують свої країни за тридцять срібних рублів. Західні інвестиції в Росію вже створили лобі на користь добрих відносин із Кремлем у Лондоні, в німецькому великому бізнесі та в енергетичній промисловості всієї Європи. Це лобі зміцнюють і мільярди доларів російських інвестицій, що течуть у Західну Європу та Північну Америку. Якщо російські магнати — які нині керують своїм бізнесом з наказу Кремля — володіють великими пакетами акцій у найбільших західних компаніях, вони вже не чужі, а свої. Росія стає гігантським, устаткованим ядерною зброєю варіантом Саудівської Аравії — країни, такої багатої й могутньої, що навіть пряма підтримка тероризму з її боку не породжує неприхильності Заходу.

Ідеологічне зіткнення за фасадом цих подій змінило свій характер, але не зникло. Замість виразної суперечки між марксистами-ленінцями і прихильниками капіталізму загального добробуту обидві сторони, здається, підтримують однакову капіталістичну модель. Проте було б хибно вважати, ніби Кремль просто мавпує Захід. Саме таку помилку Росія скоїла в 1990-х роках, коли намагалася запровадити в цілісній формі стандартні шаблони ринкової економіки та політичної свободи, і ці намагання видаються тепер, принаймні з позиції Росії, катастрофічними. Аж ніяк не копіюючи західних правил гри, вона переписує їх. Перше й найпростіше правило таке; Кремль завжди має слушність. Будь-який виклик і будь-який опір у країні придушать брутальною силою грошей і важелями державної влади. Не зарадять жоден суд, ніякий закон, ніяка апеляція до добрих манер або моральних принципів: як житель лісової пущі знає, що не треба ставати між ведмедем і його обідом, так і кожен, хто має справу з Росією, знає, що не треба ставати між Кремлем і його прибутками. Російські олігархи затямили цю гірку науку. Так само й навіть наймогутніші західні інвестори, зокрема такі нафтові гіганти, як «BP» і «Shell».

Відмінність між російською і західною моделями капіталізму може бути оманлива, бо повага до права посідає таке провідне місце в західному підході до життя, що чимало тих, хто виграє від безпеки та прогнозованості, які є наслідками цієї поваги, навряд чи думають про неї. А загалом ідея, що договорів треба дотримуватися, суддів не можна підкупити, а постанови суду слід виконувати, становить частину повсякденного життя. Але не така ситуація в Росії. Право там — інструмент у руках сильного проти слабкого. Покликання на правові норми відкидають як просто замаскований політичний тиск. Поділ на гілки влади, моральний кодекс, договори про захист прав людини та багатосторонні зобов’язання — не що інше, як зручні вигадки, які легко змітають убік, коли йдеться про реальні міркування. Якщо Захід покликається на них у суперечках, у вухах росіян це звучить лицемірно й нещиро. Хіба західні країни не порушують права, утверджуючи свої національні інтереси? Хіба їхні політики не беруть хабарів? Хіба їхні урядовці не допомагають своїм приятелям у бізнесі?

І справді, на жаль, допомагають. Але така поведінка не править за основоположний принцип західної системи, а плямує її. Багатосторонність відносин зазнає шкоди внаслідок егоїзму та створення винятків, але й досі становить провідний принцип правового устрою світу. Зокрема ЄС (дивуючи багатьох росіян) справді функціонує як складний багатосторонній інститут, у якому загальні норми та інтереси беруть гору над національними. Такий самий характер, проте меншою мірою, має й Світова організація торгівлі у своєму заснованому на нормах підході до міжнародної торгівлі та інвестицій. (Росія ще не приєдналася до цієї організації). А коли десь викривають корупцію, — принаймні в більшості західних країн, — за неї штрафують і карають. Натомість у Росії не буде великим перебільшенням стверджувати, що хабарі й корупція — не частина системи, а сама система. Багатство провідних політиків вимірюють мільярдами доларів. Кремлівські урядовці за сумісництвом керують державними підприємствами. Ніхто не скаржиться й не запитує про конфлікт інтересів. Найпромовистішим показником корупції є не низька позиція Росії в корупційних рейтингах, що їх публікують такі організації, як «Transparency International» (див. розділ 3), а брак суспільного обурення нечесністю урядовців. Жоден можновладець не потрапить до суду, якщо спершу не розсварився зі своїми політичними господарями. Ідеологічний конфлікт нової «холодної війни» пролягає між беззаконним російським націоналізмом, який не керується правом як таким, і відкритістю Заходу, у якому панує верховенство права.

Найдивнішим у цьому всьому є небажання Заходу визнати, що діється. Тільки почасти воно є наслідком дій проросійського бізнесового лобі, яке ввело в оману відповідальних за зовнішню політику урядовців у таких країнах, як Німеччина. Ще однією причиною є небажання боротися з неприємними наслідками нового курсу Росії. Урядовці й політики безпорадно запитують: «Якщо Росія знову становить політичну загрозу, що в біса ми маємо робити?» Стара «холодна війна» зобов’язувала країни Західної Європи до вимогливого режиму духовної і моральної твердості. Вони знали: якщо вони не триматимуться вкупі, їх повішають поодинці. А тепер головна тактика Кремля «поділяй і владарюй» майже не знає стриму. Західна безпека спирається на багатосторонні угоди, тобто ідею, що колективний суверенітет, спільна безпека і спільне ухвалення постанов — найкращий спосіб захистити вільні суспільства. Але пам’ять про цей життєво важливий принцип згасла, і відданість йому зникла. Греція і Кіпр безвідмовно лобіюють на користь Росії. Сільвіо Берлусконі, прем’єр-міністр Італії, колись зайшов так далеко, що охарактеризував себе як «адвоката» Росії в ЄС.

Під час старої «холодної війни» жоден член НАТО і в думці не мав би укладати окремі угоди з Кремлем: будь-які спроби примирення з боку Совєтського Союзу ретельно перевіряли, і мало хто серед західних урядовців робив собі кар’єру на основі доброго ставлення до совєтського блоку. Кожен бізнесмен, що заробляв на угодах із комуністичними країнами, миттю ставав мішенню підозр і ризикував зазнати остракізму. А під час нової «холодної війни» такі угоди стали звичайною річчю: Австрія (що не є членом НАТО, зате належить до ЄС) плюс Болгарія, Греція, Італія, Кіпр, Латвія, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Угорщина, Франція, Туреччина і Словаччина, якщо назвати лише кілька країн, — усі вони різною мірою піддалися в останні роки спокусі бути «особливим другом» Кремля. Інколи це ставало наслідком ефективних лестощів, накидання думки, мовляв, стриманість інших країн спирається на короткозорий та упереджений погляд на справжню Росію. Інколи відіграють роль приватні комерційні інтереси провідних політиків та урядовців. Як правило, першим етапом є визнання залежності від постачання газу по контрольованих Росією газогонах. Далі йде дозвіл російським енергетичним гігантам купувати активи, скажімо, нафтопереробні заводи та компанії з розподілу. Невдовзі це призводить до створення могутнього місцевого лобі на користь добрих відносин із Росією та небажання захищати країни, яких залякують і яким погрожують. Скажімо, Німеччина вирізняється своїм небажанням обстоювати Грузію та балтійські країни. Наслідки такої політики для решти країн-союзників — а в далекій перспективі й для власної безпеки — навряд чи беруть до уваги.

Страх перед Совєтським Союзом цементував не тільки взаємну солідарність у Західній Європі, а й Атлантичний союз із США. Хоч як дехто із західноєвропейців не любив Ричарда Ніксона, зневажав Джимі Картера або здригався від ковбойської риторики Рональда Рейгана, головне було зрозумілим: саме американська ядерна гарантія зберігала для всіх європейців безпеку і свободу. Підтримка тонусу цих психологічних м’язів після кінця старої «холодної війни» багатьом видалася надто обтяжливою. Самовдоволеність набагато затишніша, ніж пильність. Довіра краща за підозру. А пам’ять про похмурі сірі дні минувшини тяжка. Спогади про Росію тепер сформовані оптимізмом, властивим для кінця «холодної війни», а не реалізмом попередніх чотирьох десятиліть.



Але ті давні рефлекси були б тепер у великій пригоді. Путін — спадкоємець (див. розділ 1) страхітливої і навряд чи пам’ятної постаті з совєтського минулого — Юрія Андропова, колишнього голови КГБ, що ненадовго взяв владу до своїх рук, коли 1982 р. нарешті помер старий і немічний Леонід Брежнєв. Як і Андропов, Путін вважає, що нещадна дисципліна — ключ для піднесення економіки. Як і він, надає великої уваги використанню таємної поліції — і для збору інформації, і для залякування опонентів та відступників. Як і він, вважає, що Захід і слабкий, і лицемірний, і його можна легко повалити, поєднавши погрози з вибірковим викручуванням рук. Доба Андропова була приречена на поразку: він намагався відродити країну, знівечену прагненням Комуністичної партії здійснювати тотальний контроль, що призвів до зашкарублості кожної сфери життя і обмежив новації. Коли Андропов очолив владу, Совєтський Союз уже стогнав під тягарем витрат, зумовлених збереженням статусу військової наддержави, і той тягар ставав ще важчим унаслідок безглуздої економічної системи, успадкованої від Леніна і Сталіна. Центральне планування споживало колосальні обсяги сирових матеріалів і забезпечувало населенню жалюгідно низький рівень життя. Країна, де презервативи були такі грубі, що їх називали калошами, де контрацептивні пігулки, джинси та гігієнічні пакети належали до предметів розкоші, де зовнішня торгівля була неймовірним привілеєм, правила за маяк тільки для найсхильніших до мазохізму соціалістів. Совєтський спосіб життя був поєднанням економічної відсталості й репресій у країні й за кордоном. Таку суміш важко було продати зовнішньому світові.

А тепер Кремль припинив марнувати час, гроші й людей на спроби змусити працювати калічну економічну систему та на реалізацію нездійсненних утопічних політичних ідей. Натомість убрався в шати західної системи — закони, вибори і приватну власність, — щоб приховати беззаконну, брутальну і зажерливу реальність. Це проблема не тільки росіян. Хоча країна й досі надто слабка у військовому та економічному аспектах і надто залежна від зовнішнього світу, щоб ужити проти Заходу брутальну силу, вона використовує чимало інших, не менш ефективних тактик. Передусім Росія може погрожувати й підточувати слабкі й дрібні сусідні постсовєтські країни. Для них Росія — немов бандит на милицях, що не становить загрози для здорових людей, але однаково може залякати тих, хто сидить в інвалідній колясці. Росія використовує як могутню зброю найважливішу спадщину Совєтського Союзу — монопольну власність на газо- і нафтогони, які біжать зі сходу на захід, — щоб шантажувати своїх колишніх сателітів і давати їм хабарі. Натомість Захід не тільки не підтримує своїх союзників, а й сам піддається тискові. Кремль використовує свою обмежену економічну та дипломатичну вагу з метою паралізувати процеси ухвалення постанов у опонентів, граючи надзвичайно успішно в гру «поділяй і владарюй». Розумне маневрування і позування виявилися напрочуд ефективними супроти нерішучих опонентів. Як і за совєтської доби, Кремль використовує дезінформацію для: камуфляжу своєї політики й дискредитації опонентів. Але найбільшою слабкістю Заходу є передусім гроші. Скинувши баласт ідеології, колишні кагебісти в Кремлі верховодять на російському Клондайку, що є джерелом нездоланних спокус для пожадливих іноземців. А коли всі інші методи не зараджують, Росія використовує методи терористів і гангстерів — убиває іноземних громадян, а в травні 2007 р. здійснила злочинний напад на Естонію в кіберпросторі.

Одне слово, Захід програє нову «холодну війну», бо навряд чи помітив її початок. Путін і його кремлівські союзники захопили владу в Росії, кинули чорну тінь на східну половину континенту і створили міцні плацдарми в головних європейських країнах. А готовність чинити їм опір видається тривожно слабкою. Саме це й спонукало мене після понад двадцятирічної праці журналістом у тому регіоні написати цю книжку.



Я почав із пояснень, як Путін і його колеги з колишнього КГБ захопили виснажену економічними збуреннями країну, що сповнилась огиди до корупції і прагнула сильного й компетентного керівництва. Відбувся цинічний путч із використанням засобів, які дуже скидалися на масові вбивства, щоб створити серед населення паніку, потрібну для загарбання влади. У другому розділі показано, як після невпевненого старту Путін зміцнив свій контроль над Росією. Там пояснено, як він створив собі політичну базу серед переможців і невдах останніх п’ятнадцяти років і напав на найнепопулярніших людей країни — олігархів. У третьому розділі зображено результати: лиховісний ганебний стан, коли за незгоду карають арештом, примусовим психіатричним лікуванням і бюрократичним шантажем, коли вибори фальсифікують, політиків приборкують, засобам масової інформації затикають рот, а державні інституції звалашують. У четвертому розділі досліджено російську економіку — зовні могутню, а як глянути глибше — слабку. У п’ятому розділі розглянуто найпоширеніше серед іноземців нерозуміння сучасної Росії — твердження, буцім вона не має ідеології. Пояснено, що «суверенна демократія» — це й інтенсивна критика західних вад, і виправдання ксенофобного та авторитарного стилю врядування в Росії. У шостому розділі йдеться про поки що головне бойовище нової «холодної війни» — посткомуністичні країни Східної Європи. Слабкі й кепсько керовані, вони становлять легку поживу для кремлівського поєднання хабарів і залякувань. У сьомому розділі розказано про наймогутнішу зброю Кремля — енергію. Пояснено, як ще совєтська монополія на прокладені зі сходу на захід нафто- і газогони дає змогу Росії диктувати умови споживачам і карати тих, хто чинить опір. У восьмому розділі йдеться про військові аспекти і безпеку за нової «холодної війни». Доведено марність намагань Кремля стати військовою наддержавою, а водночас показано, яку незмірно більшу шкоду і загрозу можуть становити активний продаж російської зброї та розбудова стратегічних зв’язків із Китаєм. І, нарешті, в дев’ятому розділі пояснено, як Захід може виграти нову «холодну війну»: по-перше, відновити колективну безпеку, щоб протидіяти російській тактиці «поділяй і владарюй»; по-друге, відновити моральну впевненість, що живила нашу перемогу 1989 р.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка