Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка3/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

1

Сходження Путіна до влади: як КГБ захопив владу в Росії


Владімір Путін навряд чи видавався вартим примітки до політичної історії Росії, коли 9 серпня 1999 р. хворий президент Єльцин призначив його прем’єр-міністром. П’ятий прем’єр-міністр менше ніж за рік24, він скидався на пересічного російського бюрократа — тупого і непривабливого, і мав, здається, стати ще однією жертвою некерованих економічних проблем країни і хаотичної політики. Спершу про нього майже нічого не знали — і в особистому, і в професійному аспектах. Він любив дзюдо й розмовляв німецькою мовою25. Попрацювавши офіцером КГБ у колишній Східній Німеччині, повернувся до рідного Санкт-Петербурга26 і спокійно піднімався щаблями бюрократичної драбини. З університетського факультету зовнішніх відносин перейшов до роботи з закордонними інвесторами27, а потім у Кремль, де працював у відділі президентського майна — величезній імперії бізнесу, заснованій на активах колишньої Комуністичної партії. Після короткого періоду нагляду за зв’язками з регіонами Росії Путін очолив ФСБ28.

Але ще тоді пильніший погляд давав змогу припускати, що призначення Путіна було важливішим, ніж здавалося. У Совєтському Союзі кар’єра в КГБ була полум’яною міткою. Окрім самого керівництва Комуністичної партії, КГБ був найобізнанішою, найефективнішою і найпривілейованішою організацією країни. Він не тільки приваблював найяскравіших людей, а й дбав про їхню ґрунтовну підготовку й забезпечував їх неперевершеною мережею контактів. Кагебістам було властиве чуття великої переваги над убогим, нудним і непоінформованим життям звичайних громадян. Багатьом це чуття прищеплювали особливою психологічною підготовкою: їх навчали, як маніпулювати незнайомими людьми, здобувати їхню довіру та долати їхній опір. Результатом став радше культ, ніж державна бюрократія — всезнаюча, всюдисуща і всемогутня. В певному збоченому розумінні офіцери КГБ почувалися майже як світське духівництво. Маючи напрочуд добру позицію, щоб бачити вади комунізму, чимало їх переховували глибоко в душі потаємні сумніви в його ефективності. Ці сумніви вони компенсували палким патріотизмом і несхитною вірністю колегам-офіцерам.

Утвердження будь-якого ветерана КГБ на чолі уряду було б украй значущим, але Путін — не звичайний офіцер КГБ. Він служив за кордоном. Перший відділ КГБ, що опікувався закордонним шпигуванням, був елітою серед еліти. Його службовців спеціально добирали й готували, щоб вони опиралися спокусам, що їх зазнаватимуть під час поїздок за кордон, які в закритому суспільстві Совєтського Союзу видавалися майже неможливою розкішшю. І досі невідомо, що саме робив Путін, перебуваючи в Дрездені. Документи східнонімецької таємної поліції «Штазі»29 напрочуд уривчасті у висвітленні його тамтешньої кар’єри. Дехто вважає, ніби він був офіцером контррозвідки невисокого рангу, чия робота полягала в перевірці куди блискучіших оперативних співробітників, які працювали на передовій. Інші гадають, що йому доручили важливе завдання забезпечити збереження мереж совєтської розвідки, коли комунізм у Німеччині почав руйнуватися, але він не впорався з цим. Обидва варіанти можуть бути правдою. Хай там як, Путіна дібрали за його відданість, розум і твердість.

Перша ознака того, як попередня діяльність Путіна могла вплинути на його поведінку на політичній посаді, з’явилася під час його короткого перебування прем’єр-міністром, коли він промовляв до своїх колишніх колег: «Група оперативних співробітників ФСБ, яким доручили працювати під прикриттям в уряді Російської Федерації, успішно виконує своє завдання»30. Тієї пори чимало людей вважали, що то пісний жарт. Ретроспективно це твердження видається дуже близьким до правди. Після 2000 р. ветерани совєтської розвідки та служб безпеки захопили контроль не тільки над Кремлем і урядом, а й над засобами масової інформації й командними висотами в економіці. Ольга Криштановська, соціолог із Російської Академії наук, вважає31, що три чверті найвищих посад у Росії займають силовики (цим терміном, який не піддається перекладові, позначають теперішніх і колишніх офіцерів служб розвідки і безпеки)32.

Прихід до влади Путіна та його приятелів — випадкова або навмисна кульмінація процесу, що зародився на початку 1980-х років, коли КГБ розчарувався геронтократією, утвердженою навколо дедалі немічнішого Леоніда Брежнєва й керівництва Комуністичної партії. За комунізму навіть КГБ не був усемогутнім. Він не мав дозволу шпигувати за совєтською військовою зовнішньою розвідкою — ГРУ або за Комуністичною партією, що дивилася на свій «щит і меч» із сумішшю шанобливого страху і зневаги. Як і його попередники, які виконували функції таємної поліції й наганяли страх, — НКВД, ОГПУ, ЧК, а ще до них — царська «Охранка» і навіть опричники Івана Грозного, ті ченці в чорних каптурах, — КГБ тероризував безвладних, а можновладцям міг тільки радити; він не мав самостійної політичної влади.

Така ситуація мало не змінилися в листопаді 1982 р., коли Брежнєв помер, а генеральним секретарем замість нього обрали голову КГБ Андропова. П’ятнадцять місяців КГБ перебував на вершині влади. Суворий, страхітливий Андропов намагався реставрувати совєтську систему і в економіці, і в політиці. Він мав небагато успіху, почасти тому, що врятувати Совєтський Союз уже не було змоги, а ще й тому, що хворі нирки Андропова відмовили через кілька місяців по тому, як він узяв владу. Після смерті Андропова знову повернулася стагнація, коли його наступником стала недоумкувата комуністична шкапа на ймення Константин Черненко, що протягла всього одинадцять місяців. Змирившись із неминучістю змін, КГБ став тоді енергійно підтримувати реформи Міхаїла Горбачова — принаймні до миті, коли виникло враження, що вони ведуть до розпаду країни.

Це може видаватися парадоксом. Безперечно, головною метою багатьох лібералів і реформаторів у провінціях Совєтського Союзу було перехитрувати інституції центральної влади: Кремль, збройні сили, бюрократів, що більш-менш (або вкрай неефективно) керували плановою економікою, а передусім незворушних і сивих людей із КГБ. Обидва головні важелі совєтської влади — економічне планування і однопартійна поліційна держава — видавалися, власне, чимось єдиним. Тоді ще ніхто не усвідомлював, що крах державного планування невдовзі дасть шанс найтямущішим людям колишнього Совєтського Союзу — екс-шпигунам — перемогти Захід у його власній грі — капіталізмі. Політична свобода і права людини, які, здавалося, мають бути в основі громадського життя, були просто необов’язковими додатками. Їх позбулися — а потім узагалі обійшлися без них.

Саме Андропов, а не Горбачов правив за рольову модель для Путіна. У липні 1999 р., ще будучи на чолі ФСБ, Путін поклав вінок на його могилу. Згодом він відновив меморіальну дошку на стіні однієї з давніх штаб-квартир КГБ — Луб’янки — й вихваляв Андропова як «видатного політичного діяча». Відколи Путін здобув владу, ФСБ досягла того, чого ніколи не мав КГБ: її теперішні й колишні працівники керують країною. Відмінність між цими двома типами здебільшого косметична. 1999 р., невдовзі по тому, як став прем’єр-міністром, Путін заявив по російському телебаченню, що «немає такої речі, як колишній чекіст»33. Віктор Черкесов, близький союзник Путіна, що 1988 р. як голова Ленінградського КГБ віддавав накази про останні політичні репресії в Совєтському Союзі, а тепер керує Федеральною службою з контролю за обігом наркотиків, писав 2004 р.: «Ми [силовики] повинні розуміти, що ми — єдине ціле. Історія звеліла, щоб тягар підтримки Російської держави ліг на наші плечі. Я вірю в нашу здатність, коли ми відчуємо небезпеку, відкласти вбік усе незначуще й бути вірними нашій присязі»34.

В опублікованій 2004 р. книжці з дзюдо, співавтором якої був Путін35, він раз по раз повторює думку, що успіху досягають із «мінімальним зусиллям, максимальним ефектом». Це провідна риса і зовнішньої, і внутрішньої політики Путіна. Намагання контролювати все, як чинили його комуністичні попередники в Кремлі, робить владу неміцною. Отже, набагато ефективніше зосередитися не на грубому придушенні опонентів, а на виведенні їх із рівноваги, щоб вони стали вразливі до вправного удару або підважування ліктем. Хоча ФСБ справді здійснила успішний путч, відтворивши напівавторитарну політичну систему, вона цурається тотального контролю. Натомість зберегла зовнішню подобу політичного плюралізму, і то так, що це й досі дурить невтаємничених зовнішніх спостерігачів і любителів видавати бажане за дійсне.

На перший погляд, історія видається простою. Коли Путін став прем’єр-міністром, у Росії вже панувало страхітливе безладдя. Потім низка вбивчих і загадкових терористичних актів, які забрали десь три сотні життів, довели країну до стану національної паніки. Відповідь Путіна, що полягала в жорстких словах і ще жорсткіших діях, за кілька тижнів зробила його найпопулярнішим політиком країни. Отже, він був логічним і популярним варіантом вибору, щоб стати наступником Єльцина на посаді президента. Відтоді Путін поклав край надуживанням єльцинських років і зробив Росію сильною та заможною. Для багатьох росіян і зовнішніх спостерігачів це й досі становить сутність останніх семи років. У наступних розділах ми розглянемо надуживання влади. Проте засоби, якими скористався Путін на своєму шляху до президентства, повинні розвіяти будь-які ілюзії про справжній характер його вже утвердженого режиму.



Історія почалася з туманного повідомлення у випусках новин, яке навряд чи передавали десь за межами Росії. У серпні 1999 р. бойовики з бунтівної Чеченської республіки здійснили рейд у села сусіднього Дагестану36. Через кілька днів, 31 серпня, в Москві стався начебто не пов’язаний із тими подіями вибух в одному з підземних торговельних пасажів — пишна назва для низки кіосків коло входу до станції метро. Одна людина загинула, сорок дістали поранення. Багато людей добачали за вибухом боротьбу мафіозних кланів, хоча доти невідома анархістська група лишила листівку і взяла на себе відповідальність. Ще більшим було обурення 4 серпня, коли в дагестанському місті Буйнакську від вибуху бомби, захованої в автомобілі коло будинку військовослужбовців, загинуло шістдесят чотири чоловіки й десятки дістали поранення. Росія звинуватила сепаратистів із Чечні. Путін віддав наказ про боротьбу, за його словами, з тамтешніми «незаконними збройними формуваннями». Але тільки через чотири дні, коли закладена в підвалі потужна бомба висадила в повітря дев’ятиповерховий будинок у південно-східній частині Москви, вбивши 94-х чоловік і поранивши 150, росіяни стали думати, що на них постійно нападають терористи. Це враження підтвердили ще два масових вбивства. 13 вересня, у день жалоби по жертвах, у восьмиповерховому будинку вибухнула ще одна бомба, теж у південній частині Москви, вбивши 118 чоловік і поранивши 200. Через три дні від автомобільної бомби у Волгодонську на півдні Росії загинуло ще сімнадцять чоловік.

Атмосфера, створена цими постійними нападами, межувала з психозом. Уночі групи пильних громадян патрулювали московські вулички. Чеченці здавна були найменш популярною етнічною меншиною Росії, а ті вибухи ще більше демонізували їх. Путін одразу наказав почати військову операцію проти «терористичної» республіки. Росія, сказав він, «будет мочить» злочинців навіть «у сортирах». То був разючий зразок бандитського жаргону, що його жоден попередній керівник Росії навіть у думці не мав би використати публічно37. Дехто з освічених росіян скривився, але ті слова передавали настрій країни, Час бути лагідним минув. Але незрозумілі питання лишилися. Адже чеченці, як відомо, ніколи не нападали на такі цілі й не використовували таких засобів. Бомби були вправно закладені в будинках, конструкція яких робила їх найвразливішими до вибухів. Тільки військові фахівці мають таку обізнаність (і легкий доступ до ефективної вибухівки). Доти не було ніяких ознак, що чеченці мають достатній організаційний вплив, потрібний для здобуття великих кількостей вибухівки, і знання, як можна використати її отак професійно38. Бомбові напади були добре сплановані, можливо, за кілька місяців до того, натомість війна в Дагестані спалахнула недавно. У минулому тактика чеченських терористів полягала в тому, щоб брати заручників і висувати практичні вимоги: звільнити полонених або провести переговори з Кремлем. Цього разу ці начебто виконавці не мали ніяких мотивів. Неминучим результатом тих вибухів стала б війна, під час якої їхню вже й так сплюндровану республіку ліквідували б.

Справжній виграш від тих подій мали тільки в Москві. У російській столиці мало не цілий рік поширювалися чутки, мовляв, провідні постаті в єльцинскому Кремлі планують удатися до насильства, щоб запобігти своєму, як видавалося, неминучому падінню. Борис Березовський, наймогутніший магнат-політик країни, перебував під слідством за привласнення валютних прибутків національної авіакомпанії «Аэрофлот». Суперечки виникли й навколо Павла Бородіна, керівника справ президентської адміністрації. Він доручив сумнівній швейцарській фірмі «Mabetex» здійснити вкрай дорогий ремонт39 історичних будівель Кремля. У вересні 1999 р. родина Єльцина знову опинилася в центрі уваги, коли швейцарські слідчі заявили, що знайшли документи, які підтверджують, що компанія «Mabetex» заплатила 15 млн. доларів хабарів, зокрема дала кредитні картки президентові і його двом донькам. Родина Єльцина знай заявляла про свою невинність40.

У відповідь на це все Кремль удався до брудної гри. Генеральний прокурор Юрій Скуратов був змушений піти у відставку, коли по телевізору в найпопулярніший час показали відеокадри дуже схожого на нього чоловіка, який розважався з двома повіями. Тільки кричущий підкуп депутатів перешкодив спробі Думи домагатися імпічменту Єльцина. Видавалося безперечним, що рано чи пізно станеться ще одна спроба. Юрій Лужков, впливовий мер Москви, застосував увесь свій політичний і фінансовий вплив і став підтримувати Примакова як кандидата в президенти. Вибори мали відбутися 2000 р., але їх могли провести й раніше, якби Єльцину оголосили імпічмент. Призначення Путіна на посаду прем’єр-міністра й надання влади «чекістам» і справді стало останнім відчайдушним ходом єльцинської камарильї. Низка вибухів і війна в Чечні надали цьому жестові ще більшої сили: увага громадськості перейшла від чуток про корупцію офіційних осіб до похвально суворої реакції влади на терористичний напад на Росію. Мало хто висував прямі звинувачення, але каскад вибухів безперечно виявився напрочуд доречним збігом.

Такі теорії, мабуть, лишалися б майже за межами дискусій, якби не «бомба», яка не вибухнула. Вночі 22 вересня Олексій Картофельніков побачив білий автомобіль, припаркований коло його дванадцятиповерхового будинку № 14/16 на вулиці Новоселів у Рязані, за двісті кілометрів від Москви. На диво спостережливий чоловік, він помітив, що номерний знак підмальований так, щоб здавалося, ніби автомобіль має місцеву реєстрацію. Придивився пильніше й побачив трьох людей, які заносили мішки до підвалу. Зателефонував до міліції. Фахівці придивилися до того, що видавалося бомбою, і забрали мішки, детонатор і таймер, виставлений на половину шостої ранку. Евакуювали сотні людей, які жили поблизу, зрештою відкрили ближній кінотеатр, щоб дати їм притулок. Юрій Ткаченко, фахівець місцевої міліції з вибухових речовин, використав газоаналізатор для вивчення вмісту мішків: жовтуватих гранул, схожих на макаронні вироби. Апарат визначив їх як гексоген, потужну вибухівку. Детонатори були справжні і як слід приєднані. Міліція негайно виставила контрольно-пропускні пункти на головних шляхах. Знайшли автомобіль, що його бачив Картофельніков: він виявився краденим.

Увечері 23 вересня Александр Жданович, голова відділу ФСБ із відносин з громадськістю, з’явився в провідному розмовному шоу «Герой дня». Хоч і радий приписати своїй службі заслугу за запобігання вибухові, він, здавалося, був страшенно збентежений тим, що сталося: можливо, тому, що його кепсько інструктували, а може, з якої іншої причини41. Владімір Рушайло, міністр внутрішніх справ, промовляючи наступного дня на прес-конференції, майже через дві доби після знайдення «бомби», критикував правоохоронні органи за брак пильності і хвалив за пильність населення. Того ж таки дня, 24 вересня, Путін вихваляв повітряні удари по столиці сепаратистів Грозному. Про Рязань він сказав:

«Якщо мішки, що, як виявилось, містять вибухівку, помітили, це означає, що тут є й позитивний бік навіть якщо це тільки факт, що громадськість правильно реагує на події, які відбуваються тепер у нашій країні. Я б хотів... подякувати громадськості... Це абсолютно правильна реакція. Ніякої паніки, ніякої симпатії до бандитів. Із таким настроєм треба боротися з ними до самого кінця. Аж поки ми переможемо. А ми переможемо»42.

На цій стадії ані Путін, ані жодне інше офіційне джерело не згадували, що знайдені мішки свідчать не про ще один терористичний замах, а про щось інше. Але потім голова ФСБ Ніколай Патрушев приголомшив Росію, заявивши, що вся та подія — звичайне навчання. Він привітав жителів Рязані за їхню «пильність». У мішках був лише цукор, той епізод — один з елементів навчань.

Рязанський відділ ФСБ розгнівано відреагував на новину, що бомба фіктивна. У своїй заяві він стверджував:

«Поширилось повідомлення, що підкладання 22.09.99 макету вибухового пристрою було елементом міжрегіональних навчань, які тоді відбувалися. Ця заява стала для нас несподіванкою і з’явилася тієї миті, коли... ФСБ знайшла місця проживання в Рязані людей, причетних до підкладання вибухового пристрою, і приготувалася затримати їх»43.

Однією з причин гніву Рязанського відділу ФСБ було те, що вночі, коли підкладали «бомбу», Надія Юханова, телефоністка з Рязані, повідомила, що підслухала підозрілий фрагмент міжміської розмови, яку вона з’єднувала: дзвонили до Москви, і чоловік повідомив, що його групу виявили і їм треба чимшвидше вибратися з міста. Йому відповіли: «Розбийтеся, і нехай кожен виходить із міста самостійно». Коли місцевий відділ ФСБ простежив, куди телефонували, виявилося, що то штаб-квартира ФСБ в Москві. Патрушев стверджував, мовляв, його люди «були серед мешканців, що покинули будинок, у який начебто підклали вибуховий пристрій. Вони брали участь у процесі складання фотороботів і провадили розмови з працівниками правоохоронних органів». Насправді було не так. Рязанська служба безпеки арештувала двох підозрюваних, які показали посвідчення ФСБ. Зі штаб-квартири служби в Москві приїхав високопоставлений офіцер й забрав їх44.

Навіть відповідно до незграбних норм російської бюрократії, початкове пояснення видавалося непереконливим. Газета «Новые Известия» уїдливо поставила під сумнів версію Патрушева, дивуючись, чи то він сплутав мундири, чи то не впізнав споріднену службу. Інші запитували: а може, ті бомбові напади — справа не терористів — ворогів Росії, а влади, яка цинічно намагається маніпулювати громадською думкою. Видавалося неймовірним, щоб рязанські фахівці помилково сприйняли цукор за гексоген. А якщо в мішках був тільки цукор, чому їх притьмом повезли для «фахового аналізу» до Москви? Може, щоб забрати з Рязані речові докази? ФСБ ще збільшила плутанину, заявивши, що речовину, яка була в мішках, «випробували» на артилерійському полігоні, й виявилося, що вона інертна. Чому хтось завдав собі клопоту перевіряти цукор, підкладений під час офіційних навчань? Чому на цих навчаннях використали крадений автомобіль — усупереч усім нормам, — для імітації навчальних вправ, коли цю саму роль незгірше б виконав який-небудь автомобіль самої служби?

ФСБ, здавалося, докладає всіх зусиль, щоб довести: рязанська подія справді була одним з низки запланованих навчань. Відбулися десятки інших «перевірок», які здебільшого мали такий аматорський характер, що зганьбили б навіть такого кіногероя, як інспектор Клузо. (У Москві офіцери ФСБ підкинули пакунок, позначений як «бомба», у відділ міліції, де його знайшли через два дні). Ніхто не пояснив характеру й масштабу навчань, які начебто відбувалися в Рязані45. На зустрічі з мешканцями будинку керівники ФСБ намагалися пояснити, що, власне, відпрацьовували під час тих «навчань»; чому не поінформували місцеву владу; чому ніяк не підготувалися до піклування про евакуйованих жителів. Інші деталі приголомшують ще більше. Той будинок був дивним варіантом вибору для перевірки пильності, бо в ньому містився супермаркет, що працював усю ніч, тож завезення товару не пробудило б великих підозр. Натомість абияк змурована цегляна споруда була б ідеальним варіантом для терористичного нападу; маючи таку саму конструкцію, як і будинок, висаджений у повітря в Москві минулого тижня, вона не тільки миттю завалилася б, а й руїни покотилися б схилом униз і, напевне, пошкодили б і сусідні будинки.

У березні 2000 р. один офіцер ФСБ розповідав у телевізійному інтерв’ю, що він та інші офіцери випадково знайшли в Рязані незамкнений підвал, купили на місцевому ринку кілька мішків цукру, рушничний патрон у зброярні, а потім навмисне підклали оту начебто бомбу, щоб перевірити пильність місцевих жителів. Геннадій Зайцев, старший офіцер ФСБ у відставці, повідомив, що апарат, використаний для перевірки «вибухівки», дав хибний результат, бо був брудний, і за це службовці, які користувалися ним, тепер покарані. Ці розповіді начебто мали прояснити ситуацію, проте результат спантеличував ще більше. Може, офіцер справді помилився у своєму твердженні, але така нібито невинна діяльність, як купівля цукру на ринку та патрону в зброярні, видається дивним способом перевірки громадської пильності. Й навіщо їхати аж із Москви в краденому автомобілі, щоб лишити три мішки цукру в підвалі без охорони? Навпаки, проти Ткаченка не вживали ніяких дисциплінарних заходів; його і ще одного колегу офіційно винагородили за сміливість, так само як і телефоністку Юханову за пильність. Якщо хто й заслуговував покарання, то тільки особи, відповідальні за таке напрочуд непродумане, кепсько сплановане й нікчемне навчання46.

Влада обурено реагувала на будь-яке припущення про причетність офіційних осіб. Путін заявив, що «аморально» навіть порушувати таке питання. І справді, було б нерозважливо покладатися лише на російські засоби масової інформації: вони помиляються, як і репортери в інших країнах. Вороги Путіна могли розпустити чутки й дезінформацію. Всі причетні російські урядовці несамовито заперечували будь-які протиправні дії й наполягали, мовляв, їхні політичні опоненти вигадали теорію змови. Прихильники теорії, що за вибухами стояли органи влади, можуть подати вагомі опосередковані докази, проте нічого такого, що могло б безпосередньо вплутати Путіна, провідних урядовців і його політичних союзників. Кремль міг би легко прояснити ситуацію. Замість цього він опечатав усі матеріали, пов’язані з рязанськими подіями, на сімдесят п’ять років і раз по раз перешкоджав слідству, яке намагалися провести незалежні депутати Думи47. Два депутати, що розслідували цю справу, — Сєргєй Юшенков і Юрій Щекочихін — згодом загинули за підозрілих обставин48. Отто Лациса, журналіста, пов’язаного з їхнім розслідуванням, тяжко побили. Згодом він загинув в автомобільній катастрофі. Юрист слідчої комісії Міхаїл Трепашкін потрапив до в’язниці за звинуваченням у порушенні державної таємниці, організація «Amnesty International» бореться за його звільнення, стверджуючи, що ті звинувачення вигадані.

Найпереконливіші аргументи Кремля, якби він дбав про те, щоб подати їх, мали б полягати в тому, що російські урядовці просто перевершили себе у своїй звичайній схильності до недбальства в роботі й таємничості. Можливо, планування того навчання було просто неправильним, примітивним і некомпетентним. Можливо, належних документів ніхто не видав або ж їх не читали. Замість признатися в цьому, Кремль заперечує, що рязанські події порушують поважні питання, і надто вже зосереджується на зображенні тих, хто наполегливо запитує й далі, як креатур Березовського, здібного пропагандиста, зацікавленого в паплюженні путінського Кремля. Але ж альтернативну версію підтримують не тільки запеклі вороги Путіна, а й заяви та дії десятків незалежних свідків і учасників, що не мають ніякої причини зображувати своїх урядовців як маніакальних убивць і подеколи йдуть на великий ризик, обстоюючи свої розповіді. Офіційна версія не пояснює жодної з дивних деталей: людей, «бомби», автомобіля, евакуації та першого офіційного пояснення. Жменька «злочинців», яких зрештою зловили, судили та оголосили їм вирок за вибухи, не мають переконливої пов’язаності з тими злочинами.

Найвагоміша причина не вірити в теорію змови з приводу рязанських подій полягає в тому, що її енергійно обстоював Березовський, цей — принаймні за його власними словами — архіворог Путіна. З огляду на суперечливу біографію Березовського, що протягом 1990-х років перебував у центрі влади в Росії, причини, які він любить називати, безперечно заслуговують ретельного та обережного вивчення. Його аналіз російської політики цікавий, але має егоїстичну забарвленість. Такий аналіз ніколи не слід приймати за чисту монету. Але теорія може мати сумнівних прихильників і однаково бути істинною. А Березовський досить тямущий, щоб не обстоювати версії, яку легко спростувати як вигадку. Сукупність доказів поки що підтримує найпохмурішу інтерпретацію: вибухи були нещадно спланованим трюком, щоб створити атмосферу паніки і страху, за якої Путін швидко став би безперечним лідером країни, яким він і справді став. За показник зміни громадської думки править те, що теорія змови перестала бути химерною гіпотезою і в неї вже вірять такі поважні опозиційні політики, як Григорій Явлінський49, лідер головної ліберальної партії «Яблоко». Це однаково, якби головні претенденти на посаду президента США від Демократичної партії під час виборчої кампанії публічно підтримували твердження, що терористичні напади 11 вересня 2001 р. були внутрішнім завданням, яке організував віце-президент Дік Чейні. Можливо, ще страшнішим за саму змову з метою вбивств є припущення, ніби громадська думка Росії так легко призвичаїлася до офіційної брутальності й надуживання влади і відчула таку полегкість, коли країну очолила сильна людина, що воліє не перейматися тим, що сталося насправді.

Водночас більшість російського населення відкидає будь-які теорії про причетність влади до вибухів. Напередодні президентських виборів, які мали відбутися наступного, 2000 року, Путін став набагато популярнішим за решту претендентів. Він був прямий і суворий, вочевидь розважливий і добре організований; найосвіченіший і найобізнаніший зі світом російський керівник після Леніна. Він був молодий, якщо порівняти з одним із конкурентів — немічним на вигляд колишнім міністром закордонних справ Євгенієм Примаковим. І, на відміну від ще одного конкурента — лідера комуністів Геннадія Зюганова, — був не обтяжений совєтським політичним багажем. І, чого годі було сказати про третього претендента — мера Москви Юрія Лужкова, — не був пов’язаний публічно ні з якими не зовсім чистими діловими оборудками. І, можливо, найголовніше — твердо бив по ворогах Росії.

Мовчазна компетентність Путіна видавалася ще більшою в порівнянні з його попередником, що фактично вже грав роль «кульгавої качки» (lame-duck)50. В останні роки свого президентства Єльцин був найнепопулярнішим політиком Росії, його вважали за ганебного пияка, чия шахраювата родина й приятелі-магнати цинічно грабують країну. Саме перегар, яким несло від нього, створював враження, що російська політика цілком некерована. Але п’ятнадцять років тому, ще в СССР, Єльцин мав незвичайну популярність. Цей схожий на ведмедя комуністичний партійний бос із Свердловська, великого міста на Уралі (яке тепер повернуло собі свою докомуністичну назву — Єкатеринбург), спершу енергійно підтримував реформи Горбачова. Він переїхав до Москви і став керівником міської парт-організації, але 1988 р. зіткнувся з совєтським лідером, згодом відкинув комуністичну ідеологію і став земним політиком-популістом. Обраний на посаду президента Росії — тоді ще не справжньої держави, а лише однієї з п’ятнадцяти республік країни51, — він став головним критиком і суперником Горбачова. Росіяни захоплювалися його чесністю та відвертістю, хоча зовнішній світ тривожився, що він надто націоналістичний, надто непрогнозований і (як нашіптував дехто) надміру п’є. Балакучий і нерішучий Горбачов, може, й має свої вади, визнавали іноземні дипломати й політики, але підточувати його позиції внаслідок підтримки невідомого суперника було б божевіллям52.

Ці сумніви розвіялися, принаймні на якийсь час, протягом кількох годин у серпні 1991 р., коли світ прокинувся й почув, що Єльцин очолив опір прихильникам твердої лінії, які організували путч, повалили Горбачова й намагаються відновити диктатуру совєтського типу. Єльцин, що кинув виклик снайперам і виліз на захоплений танк поряд зі своєю адміністративною спорудою — московським «Білим домом», — утілював сподівання й росіян, і всього світу на майбутнє, вільне від страху. За кілька місяців він розпустив Совєтський Союз і Комуністичну партію, поставив КГБ під цивільний контроль, проголосив, що Росія буде багатопартійною демократією, і призначив до уряду команду радикальних економічних реформаторів. Наміри були гідні захвату: Єльцин щиро прагнув зробити Росію не менш заможною, ніж великою, й підточував і руйнівні доктрини економічного планування, і вбивчі методи держави, де всім заправляє таємна поліція. Але труднощі були ще більші за ці сподівання. Людська, матеріальна та економічна спадщина імперії зла зберігалася і всюди отруювала те, що проростало серед її руїн, надто в Росії. Комунізм був укарбований набагато глибше, ніж у поневолених країнах Центральної Європи і Балтії, де верховенство права, капіталізм, а подекуди навіть політична свобода були ще живою пам’яттю. А якщо якісь літні росіяни влітку 1991 р. й мали дитячі спогади про недовговічний Тимчасовий уряд Олександра Керенського 1917 р., вони аж ніяк не мали змоги діяти, спираючись на свої спогади.

За президентства Путіна, а також серед закордонних критиків єльцинської доби 1990-ті роки тепер зневажливо характеризують як період суцільних невдач. Проте важко уявити собі якогось російського лідера, що міг би тоді досягти успіху. Навіть найкраща політика у світі, запроваджена в ідеальній послідовності заходів, і то з необмеженою зовнішньою підтримкою, не могла б дати ради жахливим проблемам, перед якими постали російські керівники. Єльцин, безперечно, коїв грубі помилки. Не знаючи, на превеликий жаль, економіки, не знаючи світу за межами Росії і маючи звичай просувати бандитів і шахраїв, він поглибив наслідки трьох украй непопулярних, але неминучих процесів: зникнення заощаджень, тяжких порушень функціонування економіки і дедалі ширшої прірви між багатими й бідними.

Усупереч поширеній серед населення думці втрата заощаджень передувала президентству Єльцина. В місяці, коли Совєтський Союз зазнавав краху, центральний банк на аж червоних друкарських машинах невпинно випускав гроші, знецінивши рубль, що сповз від номінального паритету з фунтом стерлінгів спершу до 30 рублів за стерлінг на чорному ринку (на початку 1990 р.), а потім до 300 (середина 1991 р.). Коли інфляція злетіла вгору, а обмінний курс покотився вниз, гроші почали втрачати свою функцію. Товари зі сміховинно низькими цінами, що їх визначили планувальники економіки, просто не потрапляли до крамниць, а для щасливих іноземців це означало, що за пачку рублів, варту кількох пенсів, можна було придбати пару грубих бігових лижв або гуркотливий, зате ефективний кавовий млинок. А якщо ви мали звичайну родину, яка потребувала таких необхідних для повсякденного життя товарів, як ковбаси чи мила (а наприкінці навіть хліба), ви дивилися на порожні полиці, годинами вистоювали в черзі, домагалися чиєсь прихильності, щоб дістати потрібне, або платили, як здавалося тоді, астрономічні ціни на чорному ринку. Розважливі совєтські громадяни почали заощаджувати гроші в твердій валюті і, якщо мали змогу, обмінювали свої рублі, хоч і цьому перешкоджали жорстокі трюки, як-от скасування за Горбачова банкнот із найвищими номіналами. Чимало людських заощаджень існували тільки як цифри в банківських документах у банках, які не мали реальних активів, щоб підтримати свої зобов’язання. Більшість людей вважали, що ті «дефіцити» мають тимчасовий характер: тільки-но ціни повернуться до «нормальних», вони матимуть змогу витрачати свої заощадження. Така ситуація створила те, що економісти називають надлишком грошей: величезну масу грошей, якими не можна скористатися. Коли на початку 1992 р. уряд Єльцина слушно, але запізно звільнив ціни, в продажу з’явилися товари, спершу на тротуарах і неофіційних ринках, де їх притьмом розбирали, потім у саморобних кіосках і зрештою в крамницях. Рубль знову став грішми. Але товари продавали за цінами набагато вищими, інколи в сотні разів, ніж за совєтських днів. Мільйони родин зненацька усвідомили жалюгідну безвартісність своїх заощаджень. Чимало росіян ніколи не простили цього Єльцину і його команді молодих економістів-реформаторів, хоча свій гнів громадяни мали б насправді спрямувати проти Горбачова і його давно забутих колег — передусім за друк завеликої кількості грошей. Після кількох років дедалі більшої, проте хиткої стабільності девальвація грошей у серпні 1998 р. підлила лою у вогонь. Натомість за Путіна номінальна вартість рубля супроти всіх західних валют лишалася несхитною, мов скеля, крім того, він мав і високу реальну вартість. Банківська система відродилася. Російські родини вже вважають рубль за справжні гроші. Попри всі чесноти Єльцина, такого він ніколи не домігся.

Порушення функціонування економіки в 1990-х роках теж було неминучим. За совєтської системи гігантські підприємства виконували величезні замовлення за вказівками бюрократів із Москви. Марнотратство було колосальне, якість — украй низька, увага до побажань споживачів — невідома. За межами планової економіки більша частина виробленої продукції була гіршою, ніж безвартісна: товари коштували менше, ніж сировина, використана для їхнього виробництва. За словами польського економіста Яна Вінецького, «совєтська корова пила більше молока, ніж давала»53. Такі дисципліни менеджменту, як розвиток продукту, збут і маркетинг, були невідомі. Чимало підприємств мали незмірні соціальні зобов’язання. Повільно і впевнено почали діяти ринкові покарання та стимули. Російська економіка стала модернізуватися, попервах скорочуючи робочу силу і припиняючи виробництво безвартісних товарів. Але ціною цих змін стали роки труднощів і непевності для багатьох людей. І тут знову створювалося враження, ніби це провина Єльцина: саме під час його перебування на посаді економіка скорочувалась, а безробіття зростало. Дуже мало людей думали про справжніх винуватців: Леніна, Сталіна і Брежнєва. А за Путіна (див. розділ 4) економіка зростала місяць у місяць понад сім років. Росіяни оцінили цей факт, і мало хто запитує, як велося б Путіну, якби йому дісталися зруйнована совєтська економіка й низькі ціни на нафту, або наскільки кращим видавався б Єльцин, якби очолив Росію на десять років пізніше.

Більшість росіян не мали належних знань, щоб судити про політику Єльцина. Ринкова економіка була таємницею, і то такою, яку їм довелося розгадувати майже за одну ніч. Ніщо в минулому житті не готувало населення до швидких економічних змін. Мистецтво виживати за совєтської доби полягало здебільшого в стоїцизмі, який робили стерпнішим алкоголь і тютюн. І раптом стали потрібні енергійність, ініціативність і адаптивність. Чимало звичайних росіян, які подалися в бізнес, з’ясували, що життя суворе: продаж на жалюгідних базарчиках убогого асортименту вже вживаних товарів міг забезпечити в щонайкращому разі кишенькові гроші, та аж ніяк не засоби прожиття. А чимало навіть не намагалися братися до підприємництва. В їхній душі ще жеврів марксистський погляд, що прибуток однієї людини — це неодмінно втрата для іншої. Для багатьох людей середнього віку і старших було вже пізно вчитися нових звичаїв. Ще гіршим було те, що знавці нових правил були кепськими послами капіталізму, бо становили когорту різноманітних спекулянтів, шахраїв та відвертих бандитів, і їхні прибутки більше залежали від безсоромної кмітливості, ніж від таланту, зусиль і винахідливості. Для тих, хто довгі роки бідував і не мав упевненості в майбутньому, було невеликою втіхою, що інші схопилися за можливості, які трапляються — буквально — раз у житті. Жваві комерційні стосунки і хижацька конкуренція видавалися не менш огидними, ніж смикання поворозок і лицемірство попереднього режиму. «Все, що вони розповідали нам про комунізм, було брехнею, але все, що казали про капіталізм, виявилось правдою», — ось яким було загальне нарікання. Рівень життя тих, хто працював у державному секторі, покотися вниз.

У надто тяжкій ситуації опинилися робітники фізичної праці. За комунізму вони мали надійну і відносно добре оплачувану працю, а часто ще й привілеї, як-от дешеві відпустки на Чорному морі, а інколи — й пожадані поїздки до Болгарії. За лінощі й некомпетентність не карали, так само як не винагороджували талант і тяжку працю. Неофіційним совєтським гаслом на робочому місці були слова: «Ми вдаємо, ніби працюємо, а вони вдають, ніби платять нам». А тепер життя практично миттю з прогнозованого стало непевним. Адже державні підприємства забезпечували не тільки зайнятість, а й житло, опалення, освіту та охорону здоров’я. Коли падало материнське підприємство, обвалювалось і все інше. Коли різко виріс рівень безробіття, чимало робітників фізичної праці середнього віку запитували себе, чи коли-небудь вони ще знайдуть собі роботу. А нова робота означала суворих господарів і їхню сваволю. Соціальні виплати були просто мізерні, дуже часто їх виплачували з запізненням.

Хаотичній економіці не поступалася й хаотична політика. Хоча Єльцин прагнув, щоб Росія стала сучасною, заможною, індустріалізованою країною, він мав лише найтуманніші уявлення, що це зумовлює на практиці. Його трьома несхитними принципами були свобода слова, дружба з Заходом і недопуск комуністів до влади. Це були добрі речі, але недостатні для належного керування країною. Скажімо, Віктор Геращенко, пережиток совєтської доби, що керував центральним банком до 1994 р., просто не вірив, що друк грошей спричинив інфляцію. Джефрі Сакс, економіст із Гарвардського університету, заявив: «Він, напевне, найгірший в історії керівник центрального банку в будь-якій великій країні». Держава була майже безвладна, могла лібералізувати, але не могла регулювати. Закони та інституції, потрібні для ринкової економіки, як-от податкова адміністрація, земельний реєстр, контроль за банківською діяльністю й суди, або взагалі не існували, або існували лиш у викривлених і неадекватних совєтських варіантах. Реформи теж були уривчасті та неповні, бо Єльцин ніколи не мав надійної парламентської більшості: адже протягом більшої частини 1990-х років законодавча влада перебувала в руках людей, сповнених рішучості придушити зміни, а не підтримувати їх. Легкий обхідний шлях полягав у підкупі законодавців. Це давало результат, — але коштом прищеплення ідеї, що політична влада — товар, який купують і продають, а не відображення волі народу. Кремль за єльцинської доби ставав дедалі сморіднішою ілюстрацією заяложеного прислів’я, що риба починає гнити з голови. Сам по собі не дуже загребущий54, Єльцин виявився цілком нездатним керувати клікою родичів і друзів, що згуртувалася навколо нього. Їхня зажерливість і хвальковитість стали символом невдач його врядування.

На час фінансової кризи 1998 р. багатопартійна система і ринкова економіка, а також особиста репутація Єльцина були глибоко дискредитовані (див. наступну сторінку). Росіяни говорили про «дерьмократию» (лайнократію) і «прихватизацію» замість демократії і приватизації. Бідні люди прагнули вчасної виплати зарплат і пенсій, бізнесмени прагнули стабільності. Патріоти прагнули, щоб їхню країну поважали. Майже кожен прагнув, щоб приборкали олігархів. То були чудові декорації для тихого путчу, здійсненого руками спадкоємців КГБ55. Спершу гіпотетично, потім спираючись на факти, а невдовзі з упевненим ентузіазмом про Путіна заговорили як про майбутнього президента. Відтоді провідним мотивом Путіна стало те, що він репрезентує виразний розрив із минулим. На відміну від попереднього президента, стиль його врядування мав добру хореографію й дисципліну. Політика Путіна теж зовсім інша. Проте лишається фактом, що він уперше піднявся до високої посади за доби, яку тепер оплакує, почавши як безробітний екс-шпигун, а закінчивши посадою керівника наймогутнішої державної установи. Хоч як прихильники Путіна не люблять такої думки, але він — продукт єльцинської доби, постать, яку ретельно добирали єльцинська «родина» та її приятелі-магнати56.

Похмурі росіяни

Хто найефективніше і найшвидше відновить тепер порядок у Росії?

Путін — 41%

Комуністи Зюганова — 14%

Збройні сили — 9%

«Отечество — Вся Россия» — 8%

Єльцин — 1%



Як би ви охарактеризували політику в сьогоднішній Росії?

Розвиток анархії — 63%

Розбудова демократії — 9%

Стара система, нові назви — 8%

Наближення диктатури — 6%

Яке слово найкраще характеризує політичну ситуацію в нинішній Росії?

Напружена — 60%

Критична, вибухова — 29%

Спокійна — 3%

Добра — 0%

Якій економічній системі ви віддали б перевагу?

Державне планування і розподіл — 48%

Приватна власність і ринок — 35%

Чи було б краще, якби країна лишилася такою, якою була до 1985 р.?

Так — 58%

Ні — 27%

Джерело: ВЦИОМ, жовтень 1999 р. © The Economist Newspaper Ltd.

Коли Путін гладенько перейшов до виконання обов’язків президента, а в березні 2000 р. виграв президентські вибори, великим питанням стало не те, чи він здійснюватиме владу, а яку і над ким. Існували три можливості. Путін міг стати мишкою, яка несміливо спостерігає, але насправді не впливає на функціонування грошей і реальної влади в російській політиці. Він міг стати давно сподіваним чарівником, що знову запроваджуватиме реформи, модернізуватиме Росію й допоможе їй нарешті вийти з її постімперської тіні. Або ж міг стати монстром: автократом, що керуватиме, спираючись на страх, і поверне Росію до її ксенофобної та авторитарної минувшини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка