Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка4/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

2

Путін при владі: переможці та невдахи нового режиму


На початку перебування Путіна на чолі влади важко було сказати, хто постраждає, а хто виграє. Оскільки Путін був витвором і креатурою єльцинського Кремля, видавалося невірогідним, що він буде здатним змінити систему, яка пустила коріння в 1990-х роках. Як він зможе приборкати олігархів, що завдяки своїм приватним службам безпеки та дедалі повнішим сейфам були могутніші за більшість державних інституцій? І як центр упокорить могутніх племінних ватажків, бандитських князів, мафіозних донів, дрібних диктаторів і військових командирів, що керували багатьма російськими регіонами? Спершу важко було побачити, як Путін зможе запровадити зміни: здавалося, просто мишка бігає по безкінечних кремлівських коридорах. Внутрішнє коло нового президента було нестравною сумішшю «родини» — Єльцинових приятелів, які привели його до влади, і двох санкт-петербурзьких кланів — силовиків і економістів-реформаторів. Президент нерішуче совався між трьома групами і, здається, погоджувався з кожним, хто радив йому останнім. Поширилися так звані анекдоти про Путіна, більшість їх були досить непристойні57. Як не брати до уваги ретельно дібраних офіційних фото, керівник Росії на людях був непоказний: дратувався, лихословив і не пробуджував симпатій. Якщо виникали якісь проблеми, він зникав. Коли «Курск», один з найновіших човнів російського атомного підводного флоту, затонув після невдалого пуску торпеди, Путін відпочивав цілий тиждень. Коли один американський тележурналіст нарешті запитав його, що сталося насправді (командири російського військово-морського флоту звинувачували всіх і все, тільки не власну некомпетентність), Путін, здавалося, був нездатний виявити співчуття, горе чи каяття. Скривився і просто кинув: «Він потонув»58. Успіхи на чеченській війні були мізерні, кількість жертв приголомшувала. Популярність Путіна, здається, почала падати не менш швидко, ніж зростала.

Але мишка полюбляла чари. Путін енергійно обстоював економічну реформу, розповідаючи про свої прагнення, щоб Росія за десять років досягла португальських стандартів процвітання. 2001 р. його уряд запровадив 13-відсотковий, рівний для всіх податок; як і в інших країнах, де випробували цей захід59, — результати були разючі. Його міністри говорили про запровадження «єдиного вікна» для реєстрації малого бізнесу, щоб замінити виснажливу й дорогу біганину між різними державними установами, яка чекала на відважних майбутніх російських підприємців. Але спливали місяці, і путінський мишачий писк обернувся в рев. Спершу шпортаючись, а згодом ідучи набагато твердішою ходою, він заходився душити незалежні джерела політичної та економічної влади. Для тих, хто гадав, ніби переможці та невдахи 1990-х років вирізьблені з каменю, настав час змінити свою думку.

Краєвид російського суспільства нині позначений трьома періодами його недавньої історії: совєтською добою, коли на найвищому місці стояла політична лояльність; горбачовсько-єльцинською добою, коли цінували талант і здатність пристосуватися, і теперішньою путінською добою, коли карають лише незгоду. Кожен період мав своїх переможців і своїх невдах. Основою успіху Путіна є те, що дуже мало людей втратили і дуже багато виграли. До переможців належать і ті, хто вважав, що в минулому їм жилося важко, і ті, кому добре велося протягом усіх трьох періодів. За совєтської влади найбільшими переможцями безперечно були представники номенклатури. Завдяки поєднанню родинних зв’язків, розуму та опортунізму вони здобували, здебільшого досить пізно в житті, найкраще, що міг запропонувати Совєтський Союз: розкішні заміські дачі, доступ до спеціальних крамниць, де західні товари продавали за вкрай низькими цінами, автомобілі з особистим шофером, охорону здоров’я і повій. Обмежували тільки контакти з іноземцями: недовіра так міцно вкарбувалась у совєтську систему, що навіть еліті не можна було вільно спілкуватися з ворогом і відчувати вплив його спокус.

Крах однопартійної держави і планової економіки раптом знецінив ідеологічну чистоту і партійні зв’язки, натомість талант і гнучкість набули поваги. Здібні представники старих владних структур рушили вперед, відкинувши вірність комуністичним поглядам разом із сірими пластиковими туфлями і нейлоновими сорочками совєтського гардероба. Дехто пішов у приватний сектор, створивши забезпечені добрими зв’язками банки або експортно-імпортний бізнес. Інші лишилися на державній службі, як-от молодий Путін, що опікувався муніципальними зовнішніми відносинами в Санкт-Петербурзі — місті, що, як сподівався дехто, може навіть затьмарити Москву своїм значенням, якщо Росія знову відкриє своє європейське коріння. Чимало службовців КГБ перейшли до «активного резерву», працюючи в приватному секторі, але зберігаючи контакти з колишніми колегами та однокурсниками — про всяк випадок.



Для цих здібних апаратчиків, як називали представників комуністичного істеблішменту, або ж аппарата, прихід Путіна до влади став найкращою можливою новиною. Совєтське минуле забезпечило їх контактами й довірою до них, а нові умови пропонували шанс перетворити цей набуток у гроші. За найкращі приклади править верхівка Кремля: Сєргєй Іванов, кагебістський шпигун-професіонал, що тепер перший заступник прем’єр-міністра, став головою ради директорів нової державної Об’єднаної літакобудівної корпорації УАБС. Ігор Сєчин, заступник голови президентської адміністрації з кадрових питань (чия робота за совєтської доби як «військового перекладача» в Африці дає змогу обґрунтовано припустити, що він працював у військовій розвідці СССР — ГРУ), працював разом з Путіним у Санкт-Петербурзі, а тепер очолює компанію «Роснефть». Завдяки низьким цінам, за якими ця компанія придбала активи, вона тепер — найбільша нафтова компанія Росії. Сєргєй Наришкін, заступник прем’єр-міністра60, що швидко піднімався кар’єрними щаблями і був колегою Путіна в Санкт-Петербурзі, а ще давніше в КГБ, очолює велику суднобудівну компанію. Віктор Іванов, ветеран КГБ і найстарший урядовець у Кремлі, очолює ради директорів «Аэрофлота» і гігантської компанії з виробництва систем протиповітряної оборони «Алмаз-Антей». Подібні до цих постатей люди керують міністерствами економіки, транспорту, природних ресурсів, телекомунікацій і культури або займають у них впливові посади. Принаймні чверть керівників «Газпрому» складається з колишніх ветеранів КГБ. Алєксєй Громов, кремлівський речник, чия праця в совєтські часи за кордоном дає підстави припускати, що він починав у КГБ, засідає в раді директорів одного з головних телевізійних каналів. Залізничну монополію, другу найбільшу компанію Росії після «Газпрому», очолює Владімір Якунін, колишній дипломат і офіцер КГБ61. Натомість совєтські апаратчики, нездатні здійснити перехід, вимерли, як динозаври. Їхнім останнім криком «ура» був невдалий путч проти Горбачова. Вони навряд чи могли уявити собі світ без інституцій совєтської влади, а ще менше — діяти в ньому. В країні, де середня тривалість життя чоловіків стала меншою за шістдесят років, чимало людей дотримувалися комуністичної ідеології до могили. Мало хто оплакував їх. Нові керівники Росії зневажливо поглядали на стару гвардію, що не вміла керувати Совєтським Союзом і перетворила його з наддержави в оцупок без рук і ніг.

З інших причин стару совєтську керівну касту зневажали й ті, хто найбільше програвав протягом комуністичної доби: примарний середній клас принципових і добре освічених людей, що були позбавлені життя, яке вони б мали в капіталістичних країнах. Просування в будь-якій сфері праці обмежували для тих, хто не був готовий проковтнути, за словами польського поета Чеслава Мілоша, лауреата Нобелівської премії, «пігулки Мурті-Бінга»62. Дехто став ученим або інженером, ці професії здебільшого були не засмічені комуністичною ідеологією. Але багатьох професій, що характерні для середнього класу і забезпечують основний масив зайнятості в розвиненій капіталістичній економіці, не існувало. Примарний середній клас не міг керувати малим бізнесом, бо не було ніякого. Такі професійні сфери, як медицина і викладання, мали набагато нижчий статус, ніж у західних країнах. Життя духу було скуте системою, яка перешкоджала поїздкам за кордон і значно обмежувала доступ до культур та ідей зовнішнього світу. Той, хто наважувався висловитись, — про таке майже годі було помислити, — ризикував накликати на себе суворе покарання: думка, що тебе присилують перебратися до комунальної квартири й ділити кухню та ванну з галасливими алкоголіками, звичайно стримувала достатньою мірою. Результатом була внутрішня еміграція. Люди відступали в пияцтво, у відчай та в міцну дружбу у своєму приватному житті, коли у вузькому колі довірених друзів вони могли — так вони сподівалися — принаймні вільно розмовляти.

Єльцинські роки були добрими для багатьох представників цього примарного середнього класу, принаймні спочатку. Відкрився доступ до професій. Російський бізнес потребував фахівців із торговельного права; російські жінки прагнули косметичної хірургії та гідної гінекології й акушерства; кожен прагнув опанувати англійську мову. Журналістика з галузки совєтської пропаганди, яка перебувала під пильним наглядом, стала професією, відкритою для кожного, хто має вправне перо і гострий розум. Як гриби, виникали професії, невідомі в Совєтському Союзі: туристичний агент, агент із нерухомості, торговельний агент і бухгалтер з оподаткування. Маловідомі хобі перетворились у фаховий бізнес. Завдяки цьому з’явилися позитивні зміни, поїздки за кордон з розкоші, про яку годі мріяти, стали за кілька років частиною нормального життя. Люди, що давніше знали Лондон тільки зі сторінок Діккенса й Конан-Дойля, могли бачити його на власні очі за ціну квитка на туристичний автобус. Черги за візами до консульств західних держав подовшали — спершу ганебно, а потім обурливо. В задрипаних і неоковирних совєтських квартирах почали робити євроремонт, і вони засяяли, хоч інколи вирізнялися кричущим несмаком. Змінилася дієта: продаж горілки впав, а споживання вина і пива зросло. Росіяни накупили автомобілів, і то стільки, що у великих містах просто годі проїхати. Дехто забезпечив своїм дітям приватне навчання.

Єльцинські роки були добрі й для другої групи невдах совєтської системи: комерційно талановитих. Планова економіка пропонувала мало шляхів для амбіційних, кмітливих, а інколи менш принципових людей, що мали б становити хребет капіталістичної системи. Дехто з них працював у сфері зовнішньої торгівлі СССР, звичайно в тісній співпраці з КГБ. Для інших єдиним місцем застосування їхніх талантів був чорний ринок. Їх викривали як «спекулянтів» і суворо карали, якщо ловили, вони ховалися на периферії суспільства, а інколи їм діставалися великі винагороди, якщо КГБ трохи попускало їм в обмін за інформацію про їхніх клієнтів63.

Пропонуючи обом групам незрівнянні можливості, капіталізм водночас створив кілька дратливих перешкод. У хаотичних 1990-х роках навіть найвитонченіші представники інтелектуальної та культурної еліти країни були змушені тертися серед народу, до якого раніше ставилися зі страхом і огидою. Березовський, респектабельний математик за совєтської доби, почав з автомобільного бізнесу і став одним з найбагатших людей Росії. Владімір Гусинський, директор театру, використав усі свої заощадження — 1000 доларів, — і відкрив крамничку з продажу жіночої білизни й мідних браслетів. Через десять років він мав найбільший бізнес у сфері засобів масової інформації в Росії. Александр Смоленський після років боротьби з совєтською владою з приводу своєї напівлегальної ділової активності створив один з перших кооперативів у будівельній промисловості, а невдовзі й банк. За п’ять років він став одним із найбагатших людей Росії. Інші обрали набагато пряміший шлях до багатств. Запеклі злочинці стали природною основою для народжуваної російської мафії, чия нещадність і згуртованість узяли гору над міліцією, що завжди покладалася на тепер зниклу політичну підтримку та допомогу КГБ. Мафіозний бізнес охопив широкий діапазон: від грабунку державного майна, створення монополій і картелів до звичайного вимагання.

І нечесні, і гідні люди мали найшвидші прибутки від товарів, які можна було транспортувати й легко продати, як-от від цінних сирових матеріалів64. Кожен, хто перетинав колишній совєтський кордон і заїздив до Польщі, бачив уздовж узбіч плакати, які пропонували купити кольорові метали. Лукаві посередники почали скуповувати найпожаданіші продукти державних заводів і ливарень, сплачуючи номінальну ціну номінальному власникові, плюс чималу суму, щоб «підмастити» керівникові, а потім продавали ті товари на відкритому ринку. За умов зародкової пост-совєтської правової системи годі було зрозуміти, чи ті оборудки незаконні. Ще фантастичніші прибутки мали ті, хто міг керувати не тільки підприємствами, а й цілими секторами врядування. Найуспішніші магнати стали олігархами, нагромадивши багатомільярдні багатства завдяки скуповуванню державних активів за інколи, як здавалося, сміховинними цінами, тоді як більшість росіян тяглися з останнього, щоб нагодувати і вдягнути свої родини. Ці розпродажі зі скидкою державного майна були, можливо, не такі погані, якими видавалися згодом: у середині 1990-х років, коли здавалося, ніби Комуністична партія от-от повернеться до влади, мало хто взагалі хотів купувати ті компанії. Проте аукціони проводили дуже дивно, а нові власники, почавши керувати, воліли радше грабувати активи та дурити решту акціонерів, ніж розвивати справжній бізнес. Найбагатші посилали своїх нащадків до найвидатніших англійських шкіл, як-от до Ітонського та Вінчестерського коледжів, і купували собі кубельця в найшикарніших районах Лондона. Російські повії стали цуратися іноземних клієнтів, за якими колись так ревно уганяли, бо винагорода, якщо пощастить «зняти» багатого співвітчизника, була незмірно вищою.



Магнати створили установи, які вони називали банками, але їх було б краще охарактеризувати як поєднання особистих скарбничок, пірамідних схем і bureau de change (пунктів обміну валют). Нудний бізнес, що полягав у розважливих позиках надійним позичальникам або в конкуренції за гроші ощадливих людей, пропонуючи їм зручність та добре обслуговування, провадили тільки з косметичних міркувань. Під час фінансового краху 1998 р. ці «банки» здебільшого зникли разом зі своїми депозитами. Народжуваний російський клас ще раз утратив свої заощадження: 1991 р. — внаслідок інфляції, а цього разу — шахрайства та некомпетентності.

Єдиним найбільшим досягненням Путіна є те, що ця криза — всупереч тодішнім численним сподіванням — була тільки тимчасовою перешкодою. Попри всі свої напади на решту свобод Путін зберіг ті свободи, про які найбільше дбали «нові росіяни». Росіяни більшою мірою, ніж будь-коли давніше, можуть планувати своє життя: заощаджувати, діставати освіту, подорожувати й виховувати дітей, як їм заманеться; купують усе, що можуть дозволити собі, володіють майном і на батьківщині, й за кордоном; мають (здебільшого) свободу віровизнання; читають майже все, що подобається; живуть відповідно до своїх сексуальних уподобань (навіть якщо не завжди публічно). Хоча росіянам бракує свободи обирати своїх представників, організовуватися публічно з метою впливу на уряд або зміни політичної системи, ще ніколи в російській історії стільки росіян не жило так добре й так вільно. Тут є чим пишатися, і навіть ті, кому не подобається теперішній шлях Росії, повинні чесно визнати цей факт.

Найважливіші зміни відбулися в головних сферах, якими переймається середній клас: тур-поїздках, освіті та розвагах. Приватні автомобілі в СССР вважали за предмет розкоші. 1993 р. на тисячу чоловік припадало п’ятдесят дев’ять автомобілів. Відтоді ця цифра зросла вп’ятеро. Приблизно 15% усіх росіян хоч раз були за кордоном, — таке навіть годі було уявити за совєтських часів. І справді, у сфері туризму росіяни стали дев’ятими за витратами грошей у світі. Сотні тисяч приїздять до Європи купувати, навчатися й відпочивати. 2006 р. росіяни здійснили 1,47 млн. подорожей до Туреччини, 900 000 до Єгипту (в обох країнах візи дають росіянам після прибуття). Росіяни відчувають таку пов’язаність із зовнішнім світом, якої ніколи не мали їхні совєтські попередники. Якщо колись виліт міжнародного рейсу з московського аеропорту Шереметьєво був святощами для еліти, нині десятки аеропортів в усій Росії пропонують дешеві й часті подорожі за кордон кожному, хто може дозволити їх собі.

У СССР для всіх, окрім найобдарованіших, доступ до доброї освіти залежав від зв’язків батька-матері. Попри егалітарну риторику комуністичної системи надто вища освіта була вкрай елітарною, бо менше третини вісімнадцятирічної молоді йшло до вищих навчальних закладів. А тепер число тих, хто навчається після вісімнадцяти років, становить майже 80%. У солідних університетах поширена корупція — і щоб вступити до них, і щоб отримувати добрі оцінки. Політичні зв’язки (як-от праця в прокремлівських рухах молоді) можуть означати, що вищу освіту можна отримати безкоштовно або ж доступитися до неї буде набагато легше. Для тих, хто не має таких зв’язків, вартість навчання в найкращих університетах дуже висока. У деяких закладах вивчення права чи бізнесу може коштувати, як в Америці: 40 000 доларів. В інших закладах якість навчання часто набагато гірша, ніж за совєтських часів. Пропозиції спеціальностей нагадують хитрощі Міккі-Мауса: наприклад, дипломи з «маркетингу та міжнародного PR-у», які здебільшого передбачають часткове відвідування занять. Але двері до вищої освіти не закриті нікому.



Життя духу й далі обмежене політикою, але тільки почасти. Путін не відгороджував середній клас, що народжувався, від зовнішнього інтелектуального життя. Звісно, правда, що внутрішня пропагандистська машина Кремля поглинає більшість зовнішніх впливів, але це відображує тільки власні вподобання росіян. Інтернет лишається здебільшого безцензурним65 для кожного росіянина, що має час мандрувати в ньому (7% дорослих росіян щодня використовують його, 17% — раз на тиждень і 22% — принаймні раз на місяць; за останні два роки кількість російських громадян, які мають доступ до комп’ютера вдома, зросла від 14% до 25%). Ті, хто прагне чути закордонні радіостанції, й далі може слухати їх, принаймні через тріскотливі й незграбні короткохвильові приймачі66 або в Інтернеті. Якщо в книгарнях немає політично суперечливих видань, їх можна замовити на сайті ozon, російському еквіваленті amazon.com. Газети й журнали з невеликим обігом і досі пишуть здебільшого те, що хочуть, радіостанція «Эхо Москвы», єдина незалежна російська радіостанція, лишається символічним здобутком свободи засобів масової інформації.

Буржуазія, яка тішиться цим способом життя, нечисленна за нормами розвинених капіталістичних країн, де більшість населення звичайно характеризує себе як середній клас, але безперечно зростає. За підрахунками Кремля, кількість людей, яких він називає середнім класом (тих, хто заробляє щомісяця 900–1100 доларів), 2010 р. становитиме 35% російського населення. Це очевидне зростання в порівнянні з 20% 2006 р. і 16,5% людей, які ототожнювали себе з цією категорією 2003 р. Зміцнення середнього класу створює соціальну силу, дарма що поки пасивну, якої Росія ще ніколи не мала у своїй історії, і її майбутня політична поведінка — найважливіше питання, перед яким постає країна. Численний середній клас — може, й недостатня умова політичної свободи та плюралізму, але, здається, необхідна. Поки що нова російська буржуазія твердо підтримує статус-кво, та коли (або якщо) її почне дратувати беззаконня, корупція та інші лиха, вона може вимагати більше свободи й толерантності. А тим часом є свідчення, що існує кореляція між процвітанням і тим, що можна було б назвати «поміркованим націоналізмом»: кількість людей, які хочуть, щоб «Росія була для етнічних росіян», найвища в найрозвиненіших і найзаможніших містах — Москві й Санкт-Петербурзі. «Що багатші стають росіяни, то дужче вони потребують чогось більшого, крім грошей, щоб мати повагу, і, здається, шукають цієї поваги в етнічному статусі», — стверджує фахівець з опитування громадської думки Дмітрій Поліканов.

Якщо середній клас стає заможнішим, робітникам теж ведеться непогано. Адже не тільки подвоївся реальний прибуток після сплати податків, — безробіття, це страшне прокляття росіян у перші п’ятнадцять років перехідного періоду, зменшилося до здебільшого фіктивних 7%. Працедавці нарікають на нестачу робочої сили. Не буде перебільшенням сказати, що кожен росіянин, який не є пияком (і навіть деякі пияки), може знайти роботу. Це подобається «старим росіянам» — невдахам 1990-х років, дарма що вони старші віком, мають менші прибутки й відсталий світогляд. Їхні зарплати та пенсії виплачують пунктуально. Працедавці змушені пропонувати кращі умови, ніж будь-коли давніше. Роздутий державний сектор пропонує безпечне, невимогливе й дедалі краще оплачене життя тим, хто ладен проковтнути необхідні політичні компроміси. Для таких росіян життя здійснило повне коло після совєтської доби, і вони вдячні за це.

Російський капіталізм — не західний капіталізм: зв’язки мають більше значення, а закони — менше. Удосконалення до розпачу повільні та уривчасті. Чимало обіцянок першого президентського терміну Путіна не виконані. Не так із щедрості, як зі страху уряд тільки трохи підправив безладну й неефективну мережу соціального забезпечення, скажімо, будівництво субсидованого житла. Малий бізнес і далі чекає свого «єдиного вікна». Взаємодія з правовою системою радше загрожує нормальному життю, ніж гарантує його. Незважаючи на косметичні зміни і паперові реформи, бюрократія й далі є величезним тягарем для родин і бізнесу67. Державна власність зростає, а не зменшується. Але за ці вади невдоволені росіяни не схильні звинувачувати Путіна. Опитування громадської думки свідчать: більшість росіян вважають, що уряд погано виконує свої функції, натомість забезпечують високі схвальні рейтинги президентові.



Попри все сучасна Росія — це країна, де пересічний громадянин може мріяти про самореалізацію завдяки розумові й тяжкій праці. Обіцянки заможного й цивілізованого життя почали давати ще за Горбачова та Єльцина, але для багатьох росіян вони стали реальністю тільки за Путіна. У результаті навіть найсвідоміші сучасні «нові росіяни» пишаються своєю країною і дивляться на критику здебільшого з сумішшю дратливості та подиву. Звісно, це, мабуть, лише західне невігластво й лицемірство, кажуть вони. Чому вони не хвалять нас за наш прогрес, а тільки допікають за вади? Адже Росія попри всі грубі помилки Заходу постійно простягала руку дружби. Вона співпрацювала з НАТО в боротьбі з тероризмом і закрила російські військові бази, створені під час «холодної війни» у В’єтнамі й на Кубі. Існують чудові відносини не тільки з багатьма європейськими країнами (наприклад Німеччиною) — Росію поважають і захоплюються нею в усьому світі за її здатність прокласти свій власний зовнішньополітичний курс. Така критика говорить більше про самих критиків, ніж про російську дійсність. Якщо відносини з Америкою прохолодні, у цьому винен здебільшого Вашингтон, а не Москва. Це провина американців, що вони спонукають свої держави-маріонетки Естонію, Грузію та Польщу діяти Росії на нерви. Це провина Британії, якщо вона дає притулок зрадникам, терористам і шахраям. Росіяни з сучасним мисленням шкодують про інколи прикрі епізоди в зовнішній політиці своєї країни, але не вважають їх за надто серйозні. Зрештою, міркують вони, Захід по-справжньому переймається тільки бізнесом, і в цьому аспекті Росію вже не можна довго нехтувати.

Отже, ми розповіли про переможців путінських років. А як щодо невдах? Однією виразно окресленою категорією є мафія. Вона вже відступала наприкінці єльцинської доби. Тепер із бізнесу, що полягав у вимаганнях, її випхала по-новому впевнена держава. Гангстери-аматори вже не рівня тим, що мають за собою могутність офіційних органів влади. Малий бізнес і далі змушений платити гроші за свою захисну «крышу», але її роль тепер, найімовірніше, перебрав собі впливовий місцевий політик або урядовець, а не грізний бандит у тренувальному костюмі або шкіряному жакеті. Розумні гангстери стали тепер респектабельними бізнесменами або державними урядовцями. А дурні — відступили на периферію економіки. Ця зміна робить життя прогнозованішим, але не конче зручнішим для законного підприємництва. Замість комісійних від прибутків нова державна мафія може вимагати частки в бізнесі. Якщо власник відмовляється, він миттю може втратити все. Власникам великого бізнесу путінський Кремль радше загрожував, ніж винагороджував їх. Процвітання означало більший пиріг — але тільки тоді, якщо ви маєте право на шматочок. Ціна невдачі тепер — в’язниця, вигнання або вбивство, а виживання гарантує лише цілковита покора Кремлю. Мудрий магнат нині зображує себе як добре оплачуваного слугу національного багатства, а не як його власника. За перший приклад тут править Олег Дерипаска, що 1990 р. припинив вивчення фізики й подався в бізнес, став мільярдером у страшенно конкурентній алюмінієвій промисловості Росії й одружився з близькою родичкою Єльцина. «Якщо держава скаже, що нам треба віддати, ми віддамо, — сказав він у середині 2007 р. — Я не відокремлюю себе від держави. Я не маю ніяких інших інтересів».

Першою жертвою кремлівського тиску став Владімір Гусинський, найбільший медіа-магнат Росії. Його імперія продукувала більшу частину найякіснішої ефірної журналістики Росії, хоч і під сумнівним редакторським контролем згори. Гостро протестуючи проти першої чеченської війни, Гусинський згодом у своїх випусках новин твердо підтримав президента Єльцина під час виборів 1996 р. То була пора, коли нещодавно визволені російські засоби масової інформації продали свою душу: вважаючи, що вкрай важливо не допустити до влади стару комуністичну гвардію, перше покоління незалежних журналістів в історії Росії виробило — майже без керівництва з центру — блискавичний наступ у сфері відносин із громадськістю, вартий найпалкішої радянської пропаганди. Хоч і тяжко хворий, Єльцин позбувся своєї начебто безнадійної непопулярності й переміг комуністичного конкурента — Зюганова. Справа була начебто шляхетна. Засоби майже не мали значення. Через два роки головний рупор Гусинського — телевізійний канал НТВ — знову поміняв фронт, лаючи єльцинський Кремль за слабкість і корупцію, й підтримував Лужкова, що замірявся стати президентом. (Енергійний і практичний підхід московського мера до утвердження муніципального капіталізму спонукав декого вважати, що він навряд чи буде оборонцем чистого врядування). Жвава недільна підсумкова політична програма НТВ «Итоги» вражала іноземців, призвичаєних до західних політичних радіо- й телепередач, обурливою упередженістю та сентенційністю, хоч і далі була обов’язковим елементом тижня для кожного, хто цікавився політикою. Висвітлення ділових новин по НТВ, здається, коливалося залежно від того, хто платить (або хто відмовляється платити). Хоча було б завеликою розкішшю назвати цей канал незалежним у повному розумінні цього слова, він принаймні не був залежним від Кремля. Тим, хто оптимістично дивився в майбутнє Росії, канал НТВ видавався найімовірнішим кандидатом, щоб розвинутися кінець кінцем у поважний канал, де професійні журналісти передаватимуть безсторонні новини.

Медіа-імперія Гусинського не любила Путіна від самого початку, проте мало хто думав, що вона постане перед тяжкими проблемами. Її сатиричне лялькове шоу «Куклы» висміювало його68, але так само й решту політиків Росії, зокрема і Єльцина. Коментатори лаяли Путіна з приводу реакції влади на загибель «Курска», а журналісти розслідували рязанські події. Але в країні, де держава сім десятиріч утверджувала монополію на всю інформацію, свобода навіть недосконалих засобів масової інформації була неоціненна. Саме вона становила одну з нечисленних і завжди похвальних рис президентства Єльцина. Тож, мабуть, і за президента Путіна влада й далі буде обережна, маючи справу з провідною незалежною телевізійною станцією країни? Анітрохи. Кремль не тільки наказав «Куклам» припинити глузувати з глави держави, — навесні і влітку 2000 р. в офіси Гусинського раз по раз робили рейди різні правоохоронні установи з приводу звинувачень, що видавалися як добре підібраними, так і вигаданими. 13 червня Гусинського заарештували, і він провів кілька днів в одній з найжахливіших в’язниць Москви. Через місяць він уклав угоду з урядом, згідно з якою продавав свою медіа-компанію «Газпрому». Потім Гусинський переїхав до Ізраїлю, де зрештою створив супутниковий канал НТВ+, що тепер — для тих, хто може його бачити, — є єдиним незалежним телеканалом Росії. Дехто з найкращих журналістів НТВ пішов з роботи, декого вигнали, дехто став перекинчиком. Деякі втікачі з НТВ перебралися на два невеличкі незалежні канали ТВ-С і ТВ-6, але протягом двох наступних років їх обидва закрили. Чимало їх працює тепер на РЕН-ТВ, каналі з обмеженими можливостями трансляції, що зберіг певну незалежність. НТВ тепер видає здебільшого ту саму суміш аполітичних розваг і кремлівської пропаганди, що і його начебто конкуренти.

Березовський, цей маніакальний маніпулятор російською політикою, був другою мішенню. Для багатьох росіян він символізував пограбування й торгівлю впливом, характерні для єльцинської доби. Почавши, здається, з нічого, він придбав нафтову компанію, телевізійний канал і контролював прибутки в іноземній валюті російської національної авіакомпанії «Аэрофлот». Наприкінці 1990-х років він був такий могутній, що якийсь час мав кабінет поряд із Черномирдіним, тодішнім прем’єр-міністром. Близький приятель родини Єльцина, він відіграв вирішальну (й досі нез’ясовану) роль, допомігши піднестися Путіну до влади. Влітку 2000 р. Путін теж нацькував на нього прокуратуру. Березовський дав тверду відповідь, заявивши, що насувається диктатура. Мало хто хотів його слухати. За кілька місяців він утратив свої найважливіші активи. Його телевізійний канал — ОРТ — знову опинився під державним контролем. Слідчі та бухгалтери вивчали гросбухи «Аэрофлота». Його контроль над власною нафтовою компанією «Сибнефть» скоротився. Березовський переїхав до Лондона, де отримав політичний притулок. Дехто дивувався, чому британський уряд дозволив такій суперечливій постаті оселитися у своїй столиці; це питання стало ще гострішим, коли російська влада почала вимагати його екстрадиції. Найімовірніша відповідь — це була плата за те, що 1998 р. Березовський доклав зусиль і домігся звільнення двох британських громадян, викрадених у Чечні.

До Березовського важко пройнятися великою симпатією. З погляду журналіста він був чудовим джерелом, бо часто охоче розмовляв швидкою, шиплячою російською мовою або впевненою, але ексцентричною англійською у своєму сміховинно розкішному приватному клубі в центрі Москви. Але не можна приховати, що в кожній компанії, до якої він доторкнувся, решта акціонерів, службовців і клієнтів проклинали його ім’я. Він казав, що розсварився з монстром, який поєднав політичні амбіції й зажерливість у бізнесі, використовуючи брудні трюки зі світу розвідки. Якщо це так, не з меншим правом можна було б стверджувати, що то був монстр, якого він сам створив і якого символізував. Тільки-но Березовський перебрався за кордон, його містика випарувалася. Публічні заяви Березовського ставали дедалі гостріші. Він став політично отруйним: зв’язок із ним міг означати трохи додаткових грошей, але віщував прокляття кожному, хто хотів собі в Росії якогось політичного майбутнього.

Інші олігархи почали шукати прикриття, виголошуючи надмірні політичні компліменти Путіну і присягнувши цуратися всякої участі в політичній опозиції. Тільки Міхаїл Ходорковський, засновник і головний акціонер нафтової компанії «Юкос», був готовий чинити опір Кремлю. Його компанія мала найкращі результати серед усіх російських ділових імперій. Він мав суперечливий і навіть (як казав дехто) кривавий старт. Іноземні акціонери, що купили невеликі пакети акцій підпорядкованих їй підприємств, гнівно нарікали, що їх обдурено. Збори акціонерів призначали у віддалених місцях і дуже пізно оголошували про них, а порядок денний і голосування фабрикували так, щоб ухвалювати вкрай несправедливі постанови. Дехто говорив і про брутальніші засоби: один мер і один директор нафтопереробного заводу, які перешкоджали розвиткові компанії, загинули дочасною смертю (в обох випадках Ходорковський несамовито заперечував свою причетність). Але найцікавішим у питанні про компанію «Юкос» є не її історія — аж ніяк не виняткова за російськими нормами, — а напрям, у якому вона стала розвиватися. Після краху 1998 р. компанія почала наводити лад у бухгалтерських документах, запросила іноземних менеджерів та незалежних директорів рад і замінила незграбні й марнотратні совєтські методи і технологію найсучаснішим іноземним досвідом і обладнанням. На вершині свого розвитку сама компанія «Юкос» забезпечувала 2% світового видобутку нафти. В порівнянні з іншими російськими компаніями вона була взірцевим корпоративним громадянином. 2000 р. «Юкос» заплатила 1,9 млрд. дол. податків — більше, ніж коштувала вся компанія під час приватизації п’ять років тому. Ходорковський жертвував величезні суми на доброчинність у Росії й за кордоном — від Омська до Оксфорда. Для тих, хто вважав, що злодійські барони Росії за одне покоління перейдуть від бандитизму до респектабельності, Ходорковський, найбагатша людина Росії і шістнадцята за багатством у світі, був яскравим прикладом69.

Його силу підточила надмірна впевненість. Ходорковський не тільки публічно не погоджувався з Кремлем у таких питаннях, як Іракська війна (яку він підтримував) і дружні відносини з Америкою (те саме). Його доброчинність, офіційна й неофіційна, почала створювати загрозливий політичний вплив. Сотні членів обох палат парламенту плюс старші урядовці та міністри — всі вони під час ухвалення постанов перебували під могутнім впливом уважної щедрості імперії Ходорковського. За нормами минулих років, у цьому не було нічого особливого. Кожен багатий росіянин мав платіжну відомість, і що більшими були його скрині, то вагомішу допомогу він купував. Але ж настала нова доба: Путін не хотів терпіти жодного конкурента в боротьбі за владу, і аж ніяк не такого, що має великі плани в енергетиці й зовнішній та внутрішній політиці. Плани Ходорковського збудувати незалежний експортний трубопровід загрожували життєво важливій кремлівській монополії на експорт нафти. Останньою краплею міг стати план Ходорковського злитися з «Сибнефтью», ще одним російським нафтовим гігантом, а потім привести в нову фірму як великого стратегічного інвестора одну американську енергетичну компанію. Такі дії забезпечили б не тільки спеціальні знання й комерційний вплив, а й вагомі політичні гарантії з боку Америки. Якби ці наміри пощастило здійснити, Ходорковський наблизився б до невразливості. Кремль почав давати попереджувальні постріли, заарештувавши близького приятеля Ходорковського й засвідчивши непомильні ознаки свого невдоволення. Ходорковський відповів добре розрекламованим туром для зустрічі з регіональними лідерами сходу Росії. Кремль зрозумів його як оголошення війни. То була боротьба, в якій Ходорковський міг тільки зазнати поразки.

25 жовтня 2003 р. приватний літак Ходорковського приземлився поновити запаси пального в Новосибірському аеропорту. Замасковані агенти ФСБ взяли штурмом літак, конфіскували зброю охоронців і заарештували самого Ходорковського. Його забрали до в’язниці в Москву і звинуватили в шахрайстві та ухилянні від сплати податків. Для акціонерів «Юкосу», зокрема багатьох західних громадян, казкові прибутки минулих років обернулися лихом. Ціна акцій компанії покотилася вниз, коли її пограбували підтримані державою конкуренти, а головні активи продали, щоб оплатити гігантські податкові рахунки. Хоч як швидко компанія «Юкос» намагалася зібрати гроші, влада збільшувала суму, виставляючи неможливі останні терміни. Скажімо, 14 квітня 2004 р. влада наполягала, щоб «Юкос» заплатив 3,5 млрд. дол. несплачених податків до кінця дня70. Потім судові пристави заморозили акції «Юкосу» в компанії «Юганскнефтегаз», її головній виробничій одиниці. Активи «Юкосу» за сміховинними цінами продали компаніям, близьким до Кремля. Скажімо, 19 грудня російська влада виставила на аукціон частку 76,79% в компанії «Юганскнефтегаз», щоб отримати тепер уже начебто 28 млрд. дол. несплачених податків. Західні компанії бойкотували цей аукціон, бо «Юкос» оголосила в Америці про своє банкрутство й пообіцяла, що позиватиме кожного, хто візьме участь у загарбанні її активів. А в аукціоні взяли участь тільки дві компанії: одна фірма, залежна від «Газпрому», і доти невідома компанія «Байкалфинансгруп». Ця друга компанія виграла, запропонувавши близько 9,4 млрд. дол., що становило десь половину від 17 млрд. дол., у які оцінили компанію «Юганскнефтегаз» раніше того самого року. Компанію «Байкалфинансгруп» зареєстрували лише за два тижні до аукціону, її акціонерний капітал становив 10 000 рублів (358 доларів), і вона містилась у невеличкому офісному приміщенні одного провінційного міста. Незважаючи на це, вона мала змогу позичити 1,7 млрд. доларів у «Сбербанка», державної фінансової інституції, щоб оплатити депозит, потрібний для участі в аукціоні. Через чотири дні її купила компанія «Роснефть».

У травні 2005 р. Ходорковського засудили до дев’яти років ув’язнення71 за шахрайство та інші правопорушення, і він відбуває покарання в одній з найдальших в’язниць країни неподалік від китайського кордону на сході Росії, за вісім годин їзди від найближчого аеропорту72. Блискавичний продаж активів «Юкосу» тривав далі. Інколи це відбувалося за змовою з міжнародними енергетичним компаніями, які подавали заявки для участі, але не вигравали або вигравали якийсь актив тільки на те, щоб продати його «Газпрому». Коли йшлося про невеликі активи, фальсифікації мали геть кричущий характер. Скажімо, в липні 2007 р. «Роснефть» придбала підпорядковані «Юкосу» транспортні підприємства, які володіли головно договорами на використання залізничних нафтових цистерн плюс насосними станціями й трубопроводами. Єдиною іншою компанією на аукціоні була невідома компанія з назвою «Бенефіт», що вийшла з аукціону після першої пропозиції «Роснефти». Наступного місяця ще одна невідома компанія — «Промнефтестрой» — хапонула за 306 млн. дол. заокеанські активи «Юкосу» на аукціоні, в якому брала участь тільки ще одна компанія, не менш невідома. «Роснефть» сказала перед аукціоном, що пов’язана з компанією «Промнефтестрой», а згодом заявила, ніби подала хибну інформацію й не має зв’язку з цією компанією. Якщо ті, хто брав участь у цих подіях, і непокоїлися, що аукціони можуть видаватися фіктивними, вони докладали невеликих зусиль, щоб розвіяти такі підозри.

Натомість будь-яка компанія, що купує активи «Юкосу» без дозволу Кремля, шукає клопоту на свою голову. Тут за спасенний приклад править крах компанії «Русснефть» (назва хоч і близька, проте ця компанія не має ніякого зв’язку з «Роснефтью»), нафтовидобувного підприємства під контролем Міхаїла Гуцерієва, піонера російського бізнесу на початку 1990-х років, що мав тісні зв’язки з Чечнею. Після того, як «Русснефть» опосередковано придбала деякі активи «Юкосу», суд заморозив усі акції компанії; Гуцерієв став об’єктом кримінальних переслідувань, проте енергійно обстоював свою невинність. Влаштували так, щоб його компанію, вартістю до 9 млрд. дол., купив десь за 4,5 млрд. дол. Дерипаска, улюблений кремлівський олігарх, що, мабуть, передасть її «Роснефти». У мить відвертості Гуцерієв розкритикував «безпрецедентне цькування» його з боку російської влади, яке полягало в регулярному шантажі компанії, в податкових розслідуваннях і кримінальних звинуваченнях. «Вони зробили мені пропозицію покинути нафтовий бізнес, — покинути на добрих умовах. Я відмовився. Потім вони затисли лещата», — нарікав він. Але за кілька годин він покаявся, забрав із веб-сайту компанії сторінку зі своїм протестом і наполягав, що продає свою компанію цілком добровільно. Коли його син загинув у незбагненній автомобільній катастрофі, Гуцерієв утік за кордон.

Тієї пори здавалося, ніби цей напад на права власності дискредитує путінський стиль російського капіталізму в очах іноземців. Але відбувся лише спалах. У боротьбі між пожадливістю і страхом перемогла пожадливість. Коли російський акціонерний ринок відновив свій бурхливий розвиток, туди знову полилися прямі та опосередковані закордонні інвестиції. «Юкос» був «винятком», пояснювали втомлені спостерігачі Росії. Це сталося з компанією, власник якої кинув прямий політичний виклик Кремлю; вже ніхто не буде таким дурним, щоб робити це в майбутньому. Олігархи, звичайно, були заслуженою мішенню, і в минулому Ходорковського повно запитань без відповіді. Проте напад на компанію «Юкос» був обурливо вибірковий. Її схеми ухиляння від сплати податків, зіперті на використання податкових пільг, що їх ухвалили регіони, намагаючись привабити інвестиції, безперечно були вигадливі. Будь-який уряд був би виправданий у своїх намаганнях ретельно вивчити їх і, можливо, негайно ліквідувати. Проте інші компанії використовували такі самі схеми, не породивши офіційного невдоволення. А обрахунки несплачених податків були просто астрономічні. Сума, якої вимагали за 2003 р., становила, на думку компанії «Юкос», 111% всіх прибутків компанії. Натомість компанії, до яких Кремль прихильний, здається, лишаються безкарні, сплачуючи набагато менші податки: «Газпром», скажімо, 2003 р. мав 28 млрд. дол. прибутку, а податків сплатив лише 4 млрд. дол. По-друге, російська держава мала інші засоби забезпечити, щоб громадяни знову отримали втрачене під час пограбувань і хаосу 1990-х років. Вона могла ренаціоналізувати імперії олігархів і виплатити компенсації або запровадити суворий прибутковий податок, коли ціни на нафту поповзли вгору. Інвестори б нарікали, але б не верещали про вбивство. Натомість Кремль використав правову систему, щоб дістати об’єкт своїх пожадань, і послав подвійний сигнал: ось наші вороги, а ось засоби, які ми вживемо для нападу на них.

Отже, до 2004 р. Путін уже мав під своїм контролем і засоби масової інформації, і бізнес. Проте інші сектори влади були ще поза межами кремлівських лабетів. Обрані голови російських регіонів та республік73 і далі могли покликатися на власний виборчий мандат у суперечках із «центром». Їхній вплив зародився в 1990-х роках, коли Єльцин якось пообіцяв російським провінціям «стільки суверенітету, скільки вони можуть проковтнути». Цей експеримент з ультрафедералізму обернувся лихом: якщо в сильній західній країні, наприклад, Канаді або Німеччині, сильні регіони, як-от Квебек або Баварія, можуть розважливо керувати своїми справами, то в Росії прагнення урядовців мати додаткові приватні та офіційні прибутки збільшувалося з кожним рівнем урядування. Єдиний ринок став балканізованим, кожен регіон ухвалював власні закони та норми. Під час криз, скажімо, після краху 1998 р., деякі регіони навіть обмежували «експорт» до решти Росії. На Уралі точилися навіть балачки про окрему валюту, яка начебто буде надійніша за рубль. Більші й могутніші республіки, скажімо, Татарстан, почали відкривати за кордоном «посольства».



Путін був свідком цих подій — і страшенно не любив їх, коли працював у єльцинському Кремлі. Як президент він швидко заходився відновлювати політичний авторитет центру, напруживши сухожилки влади: прокурорів, ФСБ, податкову поліцію та внутрішні війська. Після 2002 р. жоден регіональний лідер уже не кидав виклику верховенству Путіна. Зате вони могли й далі нехтувати його. «Росія велика, а цар далеко» — давнє російське прислів’я. Здавалося, ніби тільки за тоталітаризму Кремль міг би розважливо сподіватися, що твердо контролюватиме життя провінцій. Але все змінилося у вересні 2004 р., коли Росія зазнала одного з найстрашніших терористичних нападів. Бойовики, заявляючи про підтримку незалежності Чечні, взяли в заручники сотні дітей, їхніх батьків-матерів і вчителів у школі в Беслані в Північній Осетії. Російські війська, проводячи антитерористичну операцію, вбили 334 заручників, зокрема 186 дітей. У деяких країнах такий страхітливий результат спонукав би владу до низки тривожних самокритичних аналізів. Чечню вочевидь не «замирили», як стверджував Кремль. І чому влада виявилася такою некомпетентною? Вона була нездатна, наприклад, навіть виставити як слід належний кордон навколо школи. Чимало свідків запевняють, що бачили, як танки випускали набої по школі, збільшуючи масштаби вбивства: вибухових засобів, що їх мали з собою бойовики, очевидно, не досить для пояснення заподіяних руйнувань. Складається враження, що влада була не готова гасити вогонь, який лютував у будівлі, коли її взяли штурмом. Найбільше дивує, що напад почали після досягнення угоди між тодішнім лідером чеченських повстанців Асланом Масхадовим і північноосетинською владою на переговорах із метою покласти край облозі. До цих запитань, що їх ставили лише приглушені голоси ліберальної опозиції й поодинокі журналісти, як-от Політковська, ніколи не прислухалися. Закрижанілий і гнівний Путін виголосив промову, яка чи не найбільше розкриває його єство. Він почав із виливу ностальгії:

«Ми живемо за часів, що настали після краху великої й могутньої держави, держави, яка, на жаль, виявилася нездатною вижити у світі, що швидко змінюється. Але, незважаючи на всі труднощі, ми змогли зберегти ядро того, що було колись великим Совєтським Союзом, і назвали цю нову країну Російською Федерацією».

Далі він став порівнювати терористів із зовнішніми «ворогами» Росії — не тільки на Сході, а й — уперше — на Заході.

«Наша країна, колись захищена наймогутнішою системою оборони вздовж своїх зовнішніх кордонів, миттю стала беззахисною і на сході, і на заході... Ми показали, що ми слабкі. А слабких б’ють. Дехто хотів би відірвати від нас «ласий шматок пирога». Інші допомагають їм. Вони допомагають, думаючи, що Росія й далі — одна з найбільших ядерних держав світу, а отже, становить загрозу для них. Тому вони і вважають, що цю загрозу слід усунути»74.

Невдовзі Путін оголосив про нові заходи централізації, — заплановані ще раніше, — згідно з якими місцевих керівників уже не обиратимуть прямо, а призначатиме він сам, а потім їх затверджуватимуть місцеві збори. Кожен з окремих договорів, які підписав Єльцин із сорока з вісімдесяти дев’яти російських регіонів, був скасований.

Надто нервується Кремль із приводу двадцяти химерних республік, що є номінальними батьківщинами тубільних неслов’янських народів країни. Він пам’ятає, як «націоналізм» у балтійських та інших країнах розірвав Совєтський Союз. Десятиріччя сепаратистського конфлікту в Чечні пробудило привид сепаратизму в інших частинах Російської Федерації75. Багато меншин країни мають етнічних родичів за кордоном, більшість яких — історичні чи навіть теперішні противники Росії. Скажімо, татари та інші тюркські меншини поглядають на Туреччину, колись наддержаву, територія якої сягала глибин Середньої Азії. Фінно-угорські меншини в таких республіках, як Комі, Марі-Ел, Карелія і Мордовія, мають культурні та мовні зв’язки — від міцних до залишкових — з Естонією (що її багато росіян називають головним ворогом своєї країни), Фінляндією та Угорщиною. Всі ці народи і кожен поміж них можна легко вважати за п’яту колону. Багатий на нафту Татарстан, батьківщина другої найбільшої етнічної групи після самих росіян, був запровадив латинську абетку замість кириличної, щоб писати своєю мовою, тісно спорідненою з турецькою. Ця зміна мала лінгвістичний сенс (кирилиця добра для багатих на приголосні слов’янських мов, проте нівечить майже всі інші мови). Але Путін притьмом заборонив латинську абетку76. Лише 2007 р., після тривалого й дорогого лобіювання, Татарстан відвоював якусь символічну автономію. Жменька інших республік може отримати тепер той самий статус: обмежене самоврядування в обмін на несхитну лояльність. В інших республіках місцеві активісти сподіваються тільки дальших репресій і злиття з іншими самоврядними, яке лише далі розмиватиме їхню вже й так розмиту етнічну та мовну ідентичність. Отже, прокремлівські місцеві керівники в більшості цих територіальних утворень урізають навчання рідною мовою, відохочують від зв’язків з етнічними родичами за кордоном і придушують кожного, хто прагне бодай найм’якішої форми автономії. Як і за совєтських часів, росіяни вважають свою мову за браму до світової культури для тих нещасних, що виросли, гергочучи казна-якою говіркою з далекої глушини. Мало хто пам’ятає геноцидні наслідки російського врядування, коли два століття тому воно поширилося на схід; не пам’ятають люди і особливої нещадності сталінських репресій проти меншин Совєтського Союзу.

Така історична амнезія — ознака підходу Путіна і частина таємниці його привабливості. Він подобається і «новим росіянам» з народжуваного середнього класу, і «старим росіянам» з тих секторів суспільства, які лишилися позаду внаслідок разючих змін останніх двох десятиріч. Хоча ностальгія Путіна за Совєтським Союзом приголомшує багатьох людей за межами Росії як украй образливе почуття, чимало росіян вважають, ніби епоха Совєтського Союзу була порою видатних національних досягнень, і їх приголомшує, коли хто-небудь заперечує цей факт. (Навіть серед російської молоді понад 60% згодні зі своїм президентом, що крах СССР був катастрофою). Коли росіяни бачать, як їхній президент жорстко поводиться з Заходом, то відчувають гордість.

Можна стверджувати, мовляв, це все було необхідним. Тільки жорсткий лідер може керувати Росією. Після анархії єльцинських років настала пора дисципліни. Російському народові потрібний час, щоб звикнути до ринкової економіки, й не менш важливо, щоб він ототожнив її з підвищенням рівня життя і стабільністю, а не з грабунками й хаосом 1990-х років. У сфері зовнішньої політики Захід не може сподіватися, що Росія всякчас буде приязна і йтиме на поступки. Путін повинен був діяти жорстко, принаймні задля створення належного враження у своїй країні, але на ці дії можна не звертати уваги як на просте позування: адже в усіх життєво важливих питаннях, як-от боротьба з ісламським екстремізмом і поширенням ядерної зброї, Захід і Росія на одному боці. Одне слово, якщо Путін і зрізав певні кути, то тільки задля доброї справи. До 2008 р. російська політична система буде «зміцнена». Путін зійде з трону, і його замінить вільно обраний наступник у повній згоді з російською конституцією. Але ті кути були зрізані задля не доброї справи, а лихої. Адже не тільки виборча кампанія 2008 р. не засвідчила бодай найменших ознак відкритого, справедливого і вільного змагання. У наступному розділі ми докладно розглянемо занепад політичної свободи в путінські роки й пояснимо механізм розвитку Росії від анархії до авторитаризму — і дальший напрям цієї траєкторії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка