Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка5/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

3

Зловісна гра: використання Кремлем державної влади для боротьби з незгодою


Особиста популярність Путіна — безперечно найважливіша риса російської політики. Ця популярність одразу сягнула високого рівня й відтоді перебуває на ньому. Жоден російський політик ніколи не мав так довго такої значної суспільної підтримки. З огляду на моторошні демографічні показники країни (середня тривалість життя чоловіків становить п’ятдесят дев’ять років), президент, якому в жовтні 2007 р. виповнилося п’ятдесят п’ять років, перебуває в чудовій формі й радий роздягтися до пояса, щоб показати свій засмаглий торс на відпочинкових фото з ретельно дібраними позами, або з’явитися у військовій формі, або в процесі таких чоловічих спортивних розваг, як катання на лижвах. На відміну від більшості російських чоловіків він непитущий і вірний дружині. 2002 р. жіноча поп-група з назвою «Поющие вместе» виконала пісню, що стала шлягером і містила такі промовисті рядки:

«Такого, как Путин, чтобы не пил77,

Такого, как Путин, чтоб не обижал,

Такого, как Путин, чтоб не убежал».

Хоча культ особи помітний усюди, він витончений і офіційно від нього відохочують. Щоденні дії Путіна, може, й визначають вечірні новини, але висвітлення здебільшого оцінкове, а не відверто запопадливе78. Навіть тепер, через вісім років по тому, як Путін уперше здобув політичну владу, жодна його статуя не прикрашає російських площ, жодну вулицю чи корабель не названо на його честь79.

Путін стверджує, ніби він демократ, і порівнює себе, начебто без іронії, з Махатмою Ганді. Путін, безперечно, схожий на індійського лідера в одному аспекті: тішиться своєю популярністю, вдаючи скромність. Але схожість на цьому й закінчується. Політична система Індії пустила після незалежності глибоке коріння, і то не тільки у формальній роботі справедливого підрахунку голосів на виборах, де кандидати вільно змагалися між собою, а й у розбудові інституцій і звичаїв, які забезпечують те, що в країні є верховенство права, а її керівники підзвітні. Натомість спроба Росії створити щось подібне до цього перетворилась у жахливе ошуканство. Російська система — це не відверта диктатура. Опозиційним партіям дозволено існувати, хоч і на периферії політичної системи. Їм дуже важко провести демонстрацію. Вони не мають вільного доступу до засобів масової інформації. У вільній, підпорядкованій праву країні виконавча влада зусібіч має стримування й противаги: з боку обраних представників, засобів масової організації, державних організацій і судової влади. Всі ці інституції — майже все, що могло б обмежити владу Кремля, — зламані або залучені на свій бік. Так само й два найголовніші політичні права: свобода слова і свобода об’єднань індивідів. Їх гарантує російська конституція, і вони процвітали в 1990-х роках, проте за Путіна скоротилися.

Найбільше вражає така форма репресій, як примусове ув’язнення критиків у психіатричних лікарнях. Разом із ГУЛАГом, системою таборів рабської праці, надуживання психіатрії було ознакою деградації совєтського ладу й залякування власного народу80. Нині воно потай вертається назад. Влада дедалі частіше вважає незгоду за симптом порушення психічного здоров’я: якщо більшість людей задоволені своїм життям і загалом вважають, ніби Путін — мало не посланий Богом керівник, то, безперечно, тільки божевільний кидатиме йому виклик, — чи, власне, системі, яку він очолює? Альберт Імендаєв, місцевий політик із Чебоксар, міста на Волзі, планував висунути свою кандидатуру на місцевих виборах 2005 р. Але за день до того, як він мав реєструвати свою кандидатуру, його заарештували й послали до психіатричної лікарні на «обстеження». Коли через дев’ять днів випустили, вже пізно було реєструватися. Інколи влада поєднує правове залякування з психіатричним ув’язненням. Ігор Моляков, ще один політик із Чебоксар, 2004 р. відсидів півроку у в’язниці за наклеп. Ще з в’язниці його послали до психіатричної лікарні на тій підставі, що, мовляв, його часті нарікання на корупцію зробили його патологічно похмурим. 23 березня 2006 р. міліція, висадивши двері, вдерлася до будинку активістки захисту прав людини Марини Трутко, їй силоміць зробили ін’єкцію галоперидолу — ліків, які використовують для невідкладного лікування шизофренії, і забрали до психіатричної лікарні, де вона пробула шість тижнів; їй щодня робили ін’єкції й напихали препаратами для лікування, як казали лікарі, «параноїдального розладу особистості». Її вже втретє лікували силоміць. Першого разу це сталося 2002 р., коли її ув’язнили в лікарні після сварки з суддею в залі суду.

Анонімна москвичка, яку називали «Єлєна», допустилася помилки, зателефонувавши додому депутатці Думи Свєтлані Савицькій і попросивши її електронну адресу81. Савицькій не сподобалася ця наука про обов’язки представницького врядування, і вона сказала, що скаржитиметься міліції або направить співрозмовницю до психіатричної лікарні. Не злякавшись, «Єлєна» лишила книжку Джорджа Сороса і компакт-диск із тибетською музикою в консьєржа будинку, де мешкала Савицька. Потім зателефонувала їй, щоб пересвідчитися, чи їй доставили пакунок. Савицька знову скаржилася на телефонний дзвінок. Згодом «Єлєна» намагалася передати інші матеріали, зокрема вирізки з преси та свої власні думки про КГБ і Сталіна. Коли залунав дзвінок у двері, Савицька звеліла охоронцям викинути її з будинку. І далі дотримуючись дій, які можна було б назвати дивними, а то й просто набриданням, «Єлєна» написала листа Тетяні Дмітрієвій, головному лікареві російської провідної лікарні психіатричної медицини, розповіла про досвід свого спілкування з Савицькою і просила про зустріч. Їй відмовили. «Єлєна» раз по раз посилала електроні листи, а зрештою спромоглася зателефонувати Дмітрієвій додому. Та поскаржилася до міліції, яка навідала «Єлєну» й застерегла, щоб вона припинила свої спроби. Кримінальної справи проти неї не порушили. Поки що, мабуть, усе гаразд: важливі персони всюди не люблять, коли їм надокучають люди, й можуть навіть поскаржитися до поліції. Та коли «Єлєна» спробувала підійти до Дмітрієвої на публічних зборах, її забрали до «гострого відділу» психіатричної лікарні. Вона сказала лікареві, що опинилася в лікарні всупереч своїй волі, але судова постанова була не на її користь, і наступні десять тижнів вона провела за ґратами в лікарні. «Єлєна» цілком могла порушити закон. І справді, Дмітрієва стверджувала, ніби «Єлєна» намагалася напасти на неї. Але ув’язнення та примусове лікування скидалися за застосування совєтських покарань у XXI ст.

Найтривожніший з недавніх випадків стався в середині 2007 р. у Мурманську, де примусово ув’язнили та лікували активістку опозиції Ларису Арап. Вона не тільки була членом «Об’єднаного громадянського фронту», опозиційної групи, яку очолював шаховий чемпіон Гарі Каспаров, а й провадила кампанію проти сексуальної наруги над неповнолітніми в психіатричних лікарнях. Арап хотіла поновити своє посвідчення водія, і — річ звичайна в російській керованій бюрократією системі — їй треба було отримати медичну довідку з підтвердженням, що вона в доброму фізичному та психічному здоров’ї. Та коли лікар у місцевій лікарні побачив її прізвище, то запитав, чи не вона написала статтю, опубліковану в місцевій опозиційній газеті, стверджуючи, що пацієнтів психіатричних лікарень гвалтують. Коли Арап підтвердила, він викликав міліцію, яка завезла її до психіатричної лікарні за сто шістдесят кілометрів від її рідного міста. Їй силоміць давали медичні препарати, і вона почала голодний страйк. Через сорок шість днів після енергійної кампанії, яку провадили товариші Арап у Росії й за кордоном, її випустили.

Правові норми, які визначають використання психіатрії в правозастосуванні, зазнали небезпечних змін. Проводити психіатричну експертизу дозволено тільки психіатрам, належним до спеціального затвердженого державою реєстру. Права тих, кого силоміць запроторюють до психіатричних лікарень, обмежили. Допити людей із незвичними релігійними переконаннями, що їх проводить ФСБ, дедалі більшою мірою супроводить присутність психіатрів, і опитування схоже на складання анамнезу. Московська гельсінкська група, найвідоміша правозахисна організація в Росії, стверджує, що «все на місці» для повернення до совєтської каральної психіатрії. Поки що надуживання психіатрії — ще не ретельно калібровані репресивні заходи, як за совєтської доби. Місцеві урядовці та медичний персонал категорично заперечують будь-яку політизацію своїх дій і стверджують, ніби лікування в кожному з названих випадків було виправдане на підставі медичних критеріїв. Але навіть якщо до такої практики повертаються тільки принагідно, це страхітливе відлуння ганебної минувшини.

Набагато частішим є використання інших форм державної влади проти людей, які критикують державну політику. 1988 р. Горбачов визволив останніх совєтських політичних в’язнів, започаткувавши добу свободи, яка тривала навряд чи десять років. Тепер Росія має принаймні дванадцять політичних в’язнів. Найвідоміший серед них — Трепашкін, юрист і колишній офіцер ФСБ, що сміливо, але нерозважливо намагався розслідувати вибухи в житлових будинках у вересні 1999 р. Першого разу він став об’єктом публічної уваги разом з Литвиненком у групі невдоволених співробітників ФСБ, які з’явилися на телебаченні наприкінці 1998 р., скаржачись на корупцію та змови з метою вбивств, характерні для тієї організації. Почати розслідування його попросив Сєргєй Ковальов, колишній дисидент-праведник, що став найвідомішим оборонцем прав людини в російському парламенті. Трепашкін дійшов переконання, що свідчення, пов’язані з вибухами, відпрепарували так, щоб відвернути увагу від справжніх винуватців — ФСБ. Але 22 жовтня 2003 р., за тиждень до того, як він мав оприлюднити свої знахідки, його заарештували, а 2004 р. засудили до чотирьох років ув’язнення за розкриття офіційних таємниць. Організація «Amnesty International» оголосила його в’язнем сумління82. 2007 р. Трепашкіна звільнили.

До інших політичних в’язнів належать двоє людей, засуджених за шпигунство: Ігор Сутягін і Валентин Данілов. Вони обидва — вчені, що передали інформацію іноземцям. У випадку Сутягіна то була темна і вже зникла установа, яка працювала в найманому приміщенні в Лондоні, й існувала велика ймовірність, що вона правила за ширму для якоїсь іноземної розвідки. Проте в жодному випадку не довели, що будь-які з переданих матеріалів таємні. Сутягін не приховував, що передавав інформацію, яка полягала в підготованих оглядах преси про військові та зовнішньополітичні справи. Після закритого судового процесу його засудили до п’ятнадцяти років примусової праці. Данілов передав інформацію, що перестала бути таємною 1992 р. Він отримав чотирнадцять років. Обома випадками опікується «Amnesty International», а також інші міжнародні організації захисту прав людини в усьому світі. Якщо про те, чи слід вважати Ходорковського за політичного в’язня, точаться дискусії83, переслідування Свєтлани Бахміної, юриста, що колись працювала на нього, обурює до глибин душі. Цю матір двох дітей віком два і шість років заарештували рано-вранці 7 грудня 2004 р. і засудили до семи років ув’язнення в колонії суворого режиму за привласнення грошей. Компанія, яку вона начебто обікрала, тоді була підпорядкована «Юкосу» й заявила, що не має ніяких нарікань на її дії.

На відміну від совєтських часів, Кремль не має потреби садити до в’язниць усіх своїх ворогів. Описані вище випадки лякали й відохочували. Розмовляючи з іноземцями, будьте обережні: ви ризикуєте, що вас звинуватять у шпигунстві. Якщо ви працюєте на компанію, яка розсварилася з Кремлем, мерщій переходьте на другий бік, бо інакше можна скінчити, як Бахміна. Чимало випадків шантажу пов’язані з арештами, після яких ніколи не висувають звинувачень, або дрібними штрафами за «хуліганство» та інші правопорушення. Скажімо, в середині квітня 2007 р. активісти опозиції намагалися провести в Москві й Санкт-Петербурзі Марш незгодних. Влада відповіла тим, що обмежила сполучення між обома містами і рух транспорту в самих містах, силою припинила протести й затримала сотні учасників. Заарештували й журналістів, тридцятьох побили. Через два місяці суд у Москві оштрафував одного з організаторів — Гарі Каспарова — за «ходу у складі великої групи людей і вигукування антидержавних гасел». Ще за два тижні влада конфіскувала 52 000 примірників спеціального випуску опозиційної газети, присвяченого протестам.

У березні 2007 р. невеличка група захисників прав людини і довкілля намагалася провести марш незгоди в третьому найбільшому місті Росії — Нижньому Новогороді84. Серед їхніх гасел були такі: «Поверніть Нижній Новгород народові!»; «Поверніть нам свободу слова». Влада спершу заявляла, ніби марш незаконний. Коли це не подіяло, заявила, що марш буде правопорушенням. Потім до організаторів стали заходити додому й телефонувати урядовці та невідомі люди, вимагаючи скасувати марш. Журналісти теж отримали телефонні дзвінки з засторогою не висвітлювати марш і вимогою розповісти владі про всі відомі їм подробиці. Люди роздавали листівки з повідомленням, що марш скасовано. Декого ув’язнили на кілька днів і загрожували їм, що вкинуть до камер зі звичайними злочинцями, які скалічать їх. Студентів і викладачів місцевих вишів застерігали не брати участі в марші85. З погляду влади, ці заходи спрацювали. Прийшло зо дві сотні людей, що побачили на призначеному місці десь три тисячі бійців внутрішніх військ, ще більша кількість солдатів патрулювала виїзди з міста. Арешти почалися негайно, учасників виривали з юрби і запихали до міліційних автобусів, що чекали неподалік. Серед затриманих були й іноземні журналісти. Але протести зовнішнього світу приглушили так, що їх годі було почути. Каспаров, маргінальна постать, яка навряд чи становить поважний виклик будь-якому кандидатові, що має кремлівську підтримку, знову розсварився з владою, коли намагався очолити протест на саміті Росії з Європейським Союзом у травні 2007 р. Йому і його помічникам не дали змогу поїхати туди, і то з тієї цікавої причини, що їхні авіаквитки могли бути фальшиві. Каспаров, мультимільйонер, що багато років жив в Америці, негайно запропонував купити нові квитки. Але цього не дозволили. Натомість конфіскували паспорти. Їх повернули тільки тоді, коли вилетів останній літак.

Такого простого бюрократичного цькування часто буває досить, щоб припинити протести і стримати учасників. Але наймогутнішою зброєю в кремлівському арсеналі є звинувачення в «екстремізмі». Пародіюючи верховенство права в інших країнах, Росія постійно розширює правову основу державного насильства. 8 липня 2006 р. Дума ухвалила закон, який проголошував кримінальним злочином екстремізм, зокрема надавав президентові повноваження потай наказувати ФСБ вбивати «екстремістів» у країні й за кордоном. Але що таке «екстремісти»? Це люди, «які спричиняють масові заворушення, вдаються до хуліганства або актів вандалізму»; створення та поширення «екстремістських» матеріалів є кримінальним злочином. Таку саму природу мають і «наклеп на офіційних осіб Російської Федерації», «перешкоджання законній діяльності державних організацій», «приниження національних гордощів». Це корисний інструмент, щоб змусити замовкнути й індивідів, і засоби масової інформації, які висвітлюють їхні дії. За друге порушення закону про екстремізм засоби масової інформації втрачають свою ліцензію. Новий варіант цього закону, ухвалений 2007 р., закидає сіті ще ширше, додавши злочини, спричинені «політичною, ідеологічною або соціальною ненавистю». Тільки-но організації були охарактеризовані як «екстремістські», засоби масової інформації не можуть навіть згадувати про них, не додавши інформації про заборону. Дуже зручна річ: навіть тим, кого лише підозрюють в екстремізмі, заборонено висувати свою кандидатуру на державні посади.

Простір для дій, що його надає цей закон урядовцям, які прагнуть залякати критиків Кремля, величезний. Радіостанція «Эхо Москвы», дарма що її власник — «Газпром», і далі зберігала свій сварливий журналістський тон. Алєксєй Венедіктов, її редактор, запевняє, що вижене будь-якого співробітника, побачивши, що він удається до самоцензури. Ця радіостанція транслює інтерв’ю з такими ненависними постатями, як Томасом Гендріком Ілвесом, президентом Естонії, що дістав освіту в Америці, та лідерами опозиції, скажімо, Каспаровим. Це притулок для журналістів із незалежним мисленням, які навряд чи можуть знайти ефір деінде, скажімо, для Альбац і Юлії Латиніної. Але лише за два місяці 2007 р. ця радіостанція отримала п’ятнадцять листів від прокурорів, які покликалися на закон про екстремізм. Чому станція провадила інтерв’ю з такими провокаційними постатями? Чому коментарі Латиніної такі провокаційні? Навіть такий відважний редактор, як Венедіктов, схожий на хіпі працеголік із палкою вірою в свободу преси, не може довго витримувати цього величезного тиску86.

Зрештою, відвага перед лицем погроз може бути марною. Влада може втручатися й набагато безпосередніше, заохочуючи власників засобів масової інформації міняти редактора. 2007 р. банк «Аброс», що має тісні зв’язки з Кремлем, купив контрольний пакет акцій РЕН-ТВ, невеличкого, але незалежного каналу, і швидко поставив нового редактора, що раніше працював у ВГТРК (Всероссийской государственной телерадиокомпании)87. Друковані засоби масової інформації зберігають більшу свободу, принаймні видання з невеликим тиражем, як-от «New Times» Євгенії Альбац і часом схильний до скандалів двотижневик «Новая газета», для якого часто писала Політковська88.

Така атмосфера страху погана для інституцій і ще гірша для індивідів. Андрій Пйонтковський — один з найвідоміших у Росії коментаторів, палкий критик Путіна з украй неприхильним ставленням до Березовського, Касьянова та більшості провідних постатей російського бізнесу та політики. Він регулярно батожить Буша, лідерів Європейського Союзу і багатьох інших політиків. Але він не просто ґедзь. Пйонтковський — один з нечисленних справжніх російських фахівців із питань ядерної стратегії, обізнаний зі складними пунктами договорів про контроль за озброєнням і технологічними труднощами протиракетного захисту. Він красномовний, дотепний і добре обізнаний, тож у будь-якій західній країні його миттю впізнавали б як солідну публічну постать (і він регулярно бере участь як приїжджий колега в роботі американських «мозкових центрів»). Важко уявити собі яку-небудь вільну країну, що не цінувала б його участі в громадському житті. Проте в середині 2007 р. він отримав два листи від прокурорів, які запрошували його для «пояснювальної розмови». Влада Краснодарського краю на півдні Росії, знову-таки покликаючись на закон про екстремізм, звинуватила місцевий осередок «Яблока», головної ліберальної опозиційної партії, в екстремізмі. Віктор Шендерович, винахідник «Кукол», — мабуть, найвідоміший сатирик Росії. Як і багато інших співробітників НТВ, він знайшов собі притулок на радіостанції «Эхо Москвы» й започаткував успішний блог в Інтернеті. 2007 р. до нього теж прийшли з візитом прокурори й застерегли, що він «породжує ненависть».

Теоретично друковані засоби масової інформації й досі вільні. Можна без великої бюрократичної тяганини заснувати газету і спробувати продавати рекламні оголошення і примірники. Але не маючи могутнього спонсора, газета невдовзі не зможе існувати. Візьмімо, наприклад, «New Times»89, єдиний справді незалежний тижневик, що лишився в Росії. Серед її засновників були дві останні провідні постаті поважної російської журналістики: Альбац, письменниця, яка найкраще в країні провадить журналістські розслідування, і Раф Шакіров, звільнений із посади редактора «Известий», колись провідної російської щоденної газети, за нещадне висвітлення невдалої анти-терористичної операції в Беслані. Наприклад, на веб-сайті цієї газети містяться кадри, як кремлівські здоровила б’ють учасників опозиційної демократії — російське телебачення навряд чи передало б таку інформацію. Видавцю цього тижневика Ірині Лесневській (що раніше допомагала заснувати РЕН-ТВ) один високий кремлівський урядовець сповістив, що залучення Альбац було «помилкою». Майже будь-який інший журнал у Росії заквапився б виправляти цю «помилку». Лесневська ввічливо відмовила. Результатом стало те, що в цій газеті ніхто не хоче поміщати рекламних оголошень. Такий вчинок є комерційним самогубством у діловій атмосфері, де офіційна неласка означає цькування з боку кожної державної установи, далі звичайно йде банкрутство90.

Найкраще поінформовані журналісти зазнають найбільшого ризику, якщо відступають від лінії. Єлєна Трегубова, журналістка, яка близько знала Кремль і писала про нього, опублікувала дві сповнені чуток книжки, де подала не дуже приємні зображення Путіна і його найближчих помічників. Вона насилу уникнула замаху на своє життя й перебралася 2007 р. до Лондона. Так само й такі помітні постаті, як Шендерович і Пйонтковський, теж можуть сподіватися на гостинне прийняття в Лондоні, Вашингтоні чи Брюсселі, якщо потребуватимуть притулку. Натомість для не дуже видатних людей боротьба з владою означає професійне самогубство — а то й гірші речі.

Серед країн, які претендують на статус найрозвиненіших індустріалізованих країн світу, Росія — одне з найнебезпечніших місць для журналістів. Від 1992 р. загалом убито сорок сім журналістів. За Путіна ця тенденція ослабла; за даними Комітету захисту журналістів91, що міститься в Нью-Йорку, вбито чотирнадцять журналістів, вісім підозрілих випадків перебувають на стадії розслідування. Смертей у єльцинські роки було більше, проте вони мали не такий систематичний характер. Незадовго до своєї смерті в липні 2003 р. Щекочихін писав: «Не розповідайте мені казок про незалежність суддів... доки ми не матимемо справедливих судових процесів, документи знищуватимуть, свідків залякуватимуть або вбиватимуть, а тих, хто намагатиметься розслідувати, теж цькуватимуть»92. Два співробітники газети отримали погрози, що їм заподіють смерть, відколи вони взялися розслідувати вбивство Політковської. Іван Сафронов, ще один журналіст, був, напевне, найвідомішим репортером Росії про військові справи: наполегливим, ретельним і добре поінформованим. Колишній полковник стратегічних ракетних військ, він розповів про неодноразові невдалі запуски найважливішої нової російської ракети «Булава» й розслідував корупцію в державній компанії з експорту зброї. 2 березня він розбився на смерть, випавши з вікна своєї квартири. Влада притьмом оголосила, що йдеться про звичайне самогубство. Друзі й колеги Сафронова не бачили причини, чому людина в розквіті літ, щаслива і вдома, й на роботі, має накладати на себе руки, Найімовірніша причина смерті, казали вони, — великий скандал із приводу продажу зброї до Ірану та Сирії, який розслідував журналіст.

До інших жертв належить В’ячеслав Іфанов, оператор незалежної місцевої телевізійної станції в Сибіру. Скалічене тіло журналіста знайшли в його гаражі 5 квітня 2007 р., і влада заявила, що то самогубство. Пола Клебнікова, американського репортера, що відповідав за російськомовне видання журналу «Forbes», застрелено 2004 р. Євгенія Герасименка, репортера, що висвітлював бізнес і провадив журналістське розслідування, вбито в Саратові на півдні Росії 2006 р. Його голову зав’язали в целофанову торбину, а тіло було побите. У злочині звинуватили неназваного безпритульного, і справу закрили. Іллю Зіміна, тележурналіста, що працював на НТВ, вбито 26 лютого 2006 р. після, як здається, запеклої боротьби93. Фатіма Тлісова була репортером «Associated Press» та інших агентств новин на Кавказі. За її репортажі її раз по раз били і намагались отруїти, крім того, цькувала влада. Вона розповідала, що люди, які видавали себе за працівників ФСБ, гасили запалені сигарети об кожен палець її правої руки, кажучи, мовляв, це для того, «щоб ти краще писала». 2006 р. її шістнадцятирічного сина заарештували, бо він симпатизував чеченським бунтівникам. Згодом разом зі своїм колегою Юрієм Багровим вона успішно отримала статус утікача в США.

Ідея, яку несуть у собі ці всі події, — «сиди тихо». Якщо ви набридаєте багатим і могутнім, вам загрожує побиття або смерть. Навіть якщо Кремль не причетний безпосередньо, його реакція на переслідування журналістів посилає виразний сигнал: якщо ви ображаєте могутніх, не сподівайтеся, що право захистить вас. Майже в усіх випадках слідство було не менш безрезультатним і млявим, ніж після вбивства Політковської94. Коли незалежні голоси стихають, офіційний погляд починає панувати ще більше. У національному телебаченні, що, за словами 90% росіян, є для них головним джерелом новин, редактори отримують щотижня, а то й щоденно вказівки з Кремля, якої «треба дотримуватися лінії», висвітлюючи головні події95. Переважна частина ефірного часу присвячена розвагам, спорту й безневинним фільмам і розмовним програмам. Критика влади дозволена — але в певних межах. Путін полюбляє приписувати вади некомпетентним політикам та урядовцям, натомість сам лишається бездоганним.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка