Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка6/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Найпромовистішим наслідком такої політики є не те, що Путін посідає таке помітне місце, а те, що не видно його конкурентів. Президентська партія «Единая Россия» (відома як партія влади) — єдина, яка має значення. Це обдертий варіант Комуністичної партії Совєтського Союзу (КПСС), модифікований відповідно до нових умов вдаваного політичного плюралізму. Її камуфляж дає змогу припустити, ніби влада йде знизу, проте її справжня мета — передавати владу вниз. До цієї партії належить більшість урядовців високого рівня. Вона виграє майже кожні вибори, в яких бере участь, але на відміну від КПСС, чию «керівну роль» записали до конституції, її владу забезпечують неформальними і бюрократичними засобами.

Без вільних виборів і справжнього аналізу російських керівників та їхньої політики було б надто нерозважливо вважати згоду громадськості за очевидність. Адже перетворення громадської думки в політичні результати вимагає системи, яка дає змогу опозиції кидати виклик наявній владі. Російська політика настроєна так, що забезпечує, аби такого не сталося. Виборча система послідовно дискримінаційна щодо нових партій і рухів. Зміни, запроваджені влітку 2001 р., унеможливили не пов’язаним із партіями індивідам та неформальним групам брати участь у виборах і забезпечили значно суворіші критерії реєстрації партій. Замість десяти тисяч членів партії тепер повинні мати п’ятдесят тисяч з організаціями з кількістю п’ятсот і більше членів принаймні в сорока п’яти з вісімдесяти п’яти російських регіонів. Новий закон скасував одномандатні округи на виборах до Думи й підняв поріг обрання від 5% до 7%. Ці заходи майже унеможливили життя дрібних партій, надто тих, які не мають багатих спонсорів. Якщо влада хоче, щоб якийсь кандидат не висунув своєї кандидатури, підписи «перевіряють», і можна оголосити недійсними достатню кількість підписів, щоб створити «порушення закону»96. Найтяжчий такий випадок стався недавно під час регіональних виборів у березні 2007 р., коли кандидатів від. «Яблока» викреслили з виборчих бюлетенів у Санкт-Петербурзі, найбільш європейському місті Росії. Це сталося там, де партія мала найкращі шанси здобути кілька депутатських мандатів, а влада вочевидь не мала наміру миритися з цим.

Проте «Яблоко» та інші партії не заборонені. Якщо їхніх активістів арештовують, то за дрібні порушення громадського порядку, а не державну зраду. Щонайбільше вони проводять ніч у камері у відділі міліції, а не десять років у трудових таборах. Найбільша слабкість цих партій полягає не в тому, що їх придушує влада, а в тому, що вони передусім не мають популярності. З технічного погляду вибори добре організовані. Проте вони ані вільні, ані справедливі. Головні іноземні спостерігачі сказали, що президентські вибори 2004 р.

«неадекватно відображують принципи, необхідні для здорового демократичного виборчого процесу; бракує головних... критеріїв демократичних виборів, як-от жвавого обговорення політичних питань і справжнього плюралізму. Виборчий процес не забезпечує виконання важливих зобов’язань, пов’язаних із висвітленням кандидатів у державних засобах масової інформації на недискримінаційній основі»97.

Ця обтічна бюрократична мова навряд чи точно відображує незвичайну шараду російської виборчої системи. Путін здобув приголомшливу перемогу, отримавши 71,2% голосів, і то після своєї величної відмови брати участь у звичайній виборчій кампанії. Він не мав у цьому потреби: адже використали всі механізми державного апарату, щоб відохотити опонентів, пропагувати його образ і забезпечити максимальний результат, який не суперечить подобі респектабельності. Два реальні претенденти — незалежний ліберал Ірина Хакамада і націоналіст-лівак Сєргєй Глазьєв — з’ясували, що місцеві бюрократи раз по раз втручаються в їхні передвиборчі мітинги. Типова тактика полягала в несподіваних заявах про підкладену бомбу, припиненні подачі струму та інших вигаданих питаннях безпеки. Але ці обоє начебто конкурентів насправді підтримували Путіна. Один з них, спікер верхньої палати парламенту — Ради Федерації, — пояснював висування своєї кандидатури так: «Коли лідер, якому довіряють, іде в битву, його не можна лишати самого. Треба стояти поряд із ним». Партія «Яблоко» взагалі бойкотувала вибори, кажучи, що то фарс.

Мабуть, найнебезпечнішим із погляду Путіна кандидатом був Іван Рибкін, колишній спікер Думи, якого підтримував вигнаний з Росії Березовський. Рибкін почав свою кампанію з оголошення на всю сторінку в діловій щоденній газеті, яке викривало Путіна як «найбільшого російського олігарха». Він стверджував, що Кремль — осередок кримінальної змови, в якій Роман Абрамович, один з укритих найгустішою пітьмою російських магнатів, керує дедалі ширшими діловими інтересами Путіна. Варто повторити, що було б нерозважливо вважати Березовського або його друзів за оборонців політичної свободи і чистого врядування, а система, яку вони викривають, — це система, що її, як можна довести, вони допомогли створити. Але порушені питання однаково цікаві. Якими є ділові інтереси Путіна і його родини? Було б дивно, якби він просидів 1990-ті роки на високій посаді, не зібравши чималого багатства98. Не подано жодного остаточного доказу ніякого правопорушення, тож цілком може бути, що суворий публічний образ Путіна доповнює його приватна чесність. Ясно тільки одне: жодне з’ясування, що їх кожна західна держава принаймні намагається застосувати до фінансів своїх керівників, не застосовне до Путіна. Засоби масової інформації ретельно нехтували звинувачення Рибкіна. Про них повідомили дві газети, що належать Березовському, і «Новая газета». Кремль навіть не завдав собі клопоту заперечити ті повідомлення, вже не кажучи про спростування їх. Так само знехтували ЗМІ й поважні звинувачення Хакамади, що влада приховує свої провальні дії під час звільнення заручників 2002 р. в Москві в театрі на Дубровці. Як і багато інших інцидентів, що породили паніку серед населення, а отже, піднесли владу й авторитет Путіна, випадок із виставою «Нордост», коли влада використала анестезійний газ, щоб убити і бойовиків, і заручників, оповитий запитаннями, відповідати на які влада анітрохи не схильна.

Те, що сталося далі з Рибкіним, скидається радше на політичний трилер із недоладним сюжетом, ніж на епізод виборчої кампанії. Запланованим головним елементом його кампанії мала бути війна в Чечні. Після однієї невдалої спроби переговорів із проводом повстанців у одному московському аеропорту 2001 р. Кремль дотримувався думки, що загони сепаратистів можна розбити тільки силою. Рибкін прагнув розповісти про вартість війни для Росії й додати до цих пояснень дедалі більше невдоволення призовом і черстве ставлення до ветеранів. Він виїхав з Росії для зустрічі з чеченськими лідерами, які перебували в підпіллі. Перша зустріч мала відбутися в українській столиці Києві, але по дорозі туди Рибкін щез. Він з’явився через п’ять днів, украй збентежений, і спершу стверджував, ніби брав коротку відпустку, а потім розповідав, ніби брав участь у важких переговорах. Але в Лондоні він розповів помічникам Березовського, що його нашпигували наркотиками й розбудили через чотири дні, показавши відеозаписи з ним, що їх «виготовили збоченці». Невдовзі по тому він зняв свою кандидатуру. Друзі повідомили, що йому дали психотропний наркотик СП-117, елемент спорядження КГБ, який використовували для шантажу під час «холодної війни». Прокремлівські журналісти швидко охарактеризували цей випадок як трюк дискредитованого невдахи з метою привернути до себе увагу. Але Рибкін, здається, скористався ним не на те, щоб збільшити свої шанси. Насправді виникло враження, ніби він узагалі не хоче повертатися до Росії. Якби Березовський хотів підтримати виборчу кампанію свого кандидата фабрикацією якоїсь удаваної загрози, то міг би знайти набагато ефективніший метод99.

Радше ніж іти на ризик і дозволити існування справжньої опозиції Кремль віддає перевагу чомусь керованому. На регіональних виборах у березні 2007 р. він підтримав нову опозиційну партію — «Справедливую Россию». На перший погляд, створювалося враження, ніби ця партія провадить запеклу боротьбу з власною партією Кремля «Единой Россией». Безперечно, кандидати від обох партій прагнули виграшу, бо плоди перемоги незмірні. Існувала і реальна світоглядна відмінність. «Справедливая Россия» за своїм світоглядом спрямована проти бізнесу, відверто соціалістична й націоналістична. Але правда полягає в іншому. «Справедливая Россия» — аж ніяк не серйозний претендент на владу, а спосіб перетворити потенційно ламку монополію в стабільнішу диполію. Її справжня вартість потрійна. По-перше, ця партія відбирає людей у справжньої опозиції, ослаблюючи підтримку Комуністичної партії Росії, головного лівого опозиційного угруповання. По-друге, Кремль не любить ніяких сильних політичних інституцій, навіть тих, які сам створив, тож конкуренція з боку «Справедливой России» не дає «Единой России» стати надміру впевненою. Дозволивши «Справедливой России» брати цілком поважну участь у виборах — і виграти жменьку місць у «Единой России», — Кремль послав сигнал партійним баронам: ви можете бути багаті, але однаково можете програти. Крім того, це ще й сигнал будь-яким регіональним політикам, які мають плани на майбутнє: подай заяви до однієї з двох головних партій або ж замовляй квиток до політичного забуття. Цей загальний сигнал напрочуд зрозумілий. У середині 2007 р. «Единая Россия» здобула майже стільки голосів, скільки всі її конкуренти разом.

У цьому незграбному підході дивує те, що Кремль насправді не має ніякої серйозної опозиції. Ліберально настроєні лідери опозиції можуть мати уважну аудиторію в Брюсселі та Вашингтоні, проте в Росії їхні партії здебільшого вважають за безладне збіговисько невдах, авантюрників і диваків. Навіть у єльцинські роки партія «Яблоко», дарма що мала справедливі шанси на виграш, не мала ніяких здобутків. Комуністи, єдина партія з претензією на реальне масове членство, стала жалюгідним залишком колись грізної своєї попередниці. Некомпетентні й продажні керівники партії постійно зраджують своїх літніх і озлоблених прихильників.

Парадокс полягає в тому, що багато росіян, здається, прагнуть жити за системи, яка обмежує їхні свободи. Як ми бачили, рівень схвалення Путіна досяг стратосферних висот, а труднощі, яких зазнають опозиційні партії, мають виразне схвалення з боку населення. За даними опитувань громадської думки, поданими 2007 р. в одній урядовій газеті, менше 50% відсотків респондентів згодні, що Росія взагалі потребує політичної опозиції; менше 30% вважають, що опозиція має право обстоювати альтернативну політику або брати політичну владу. Ціла третина вважає, що саме висловлення опозиційних поглядів становить «екстремізм»100. Ці цифри, може, й перебільшують тенденцію (вони, безперечно, відображують сподівання Кремля, як повинні думати люди), але аж ніяк не вигадані цілком. На думку багатьох росіян, погляди, які свідчать про незгоду, та різноманітні меншини — це не вкрай важливий компонент політичного плюралізму, а підривна, непатріотична загроза, яку в щонайкращому разі невдоволено терплять, а в разі потреби придушують.

Іноземцям, мабуть, важко зрозуміти такі почуття, але вони мають сенс, коли зважити на російську історію. Якщо решта Європи переживала Ренесанс, Реформацію і Просвітництво, Росія й далі погрузала у феодалізмі, а керували нею химерні тирани. Короткі спазми реформ і бунтів навряд чи надщербили самодержавство царату. Лише кілька місяців 1917 р. Росія мала якесь наближення до парламентського врядування, поки його ліквідував більшовицький путч, що згодом став відомий під назвою Жовтневої революції. Хоча політичний плюралізм єльцинської доби тривав кілька років, а не місяців, він теж не пустив справжнього коріння. Чимало росіян вважають, ніби багато-партійна політика підвела їх у 1990-х роках, а їхні державні інституції надто слабкі та корумповані, щоб їм можна було довіряти. Мабуть, ще на глибшому рівні перебуває їхня невіра, що інші росіяни голосують розважливо. Передача влади єдиному сильному лідерові — може, й не найкращий спосіб керувати Росією, але, певне, не найгірший: принаймні довіру, увагу та критику легше сфокусувати на одному чоловікові, ніж на зграї пожадливих та егоїстичних політиканів і бюрократів. Цей аргумент має ґандж, та поки російська економіка процвітає, його важко спростувати.

Атрофувалися не тільки політичні партії, а й державні інституції, які мають тримати під контролем виконавчу гілку влади. Скажімо, кремлівські інституції з захисту прав людини рідко завдають собі клопоту в конкретних випадках, але сприяють правам людини абстрактно. Владімір Лукін, ліберальний депутат на пенсії й колишній посол, слушно критикував притаманну Росії етнічну та релігійну нетолерантність. Коли 2007 р. Стало відомо про випадок застосування, як видавалось, каральної психіатрії проти Арап у Мурманську, він відправив для розслідування групу незалежних психіатрів. Його штат публікує доповіді про права дітей-інвалідів та інші подібні до цього питання. Він навіть прямо критикував владу з приводу, скажімо, бюрократичних перешкод, яку вона ставить на шляху публічних протестів. Проте його доповідям дають мало ефірного часу, влада відповідає чемно, а то й узагалі мовчить. Нічого не змінюється. Ще одну організацію, помпезно названу Президентською радою зі сприяння розвиткові інституцій громадянського суспільства й прав людини, очолює поважна активістка захисту прав людини Елла Памфілова. Третім органом є Громадська палата — консультативна рада, що складається з осіб, призначених волею президента, і представників недержавних організацій (НДО). Такі організації найкраще слід вважати за запобіжні клапани. Скажімо, Громадська палата може втрутитися, організувати слухання і погрожувати пальцем, коли громадська думка справді обурена, як-от у випадку скандальної поведінки офіційних автомобільних кортежів — низок чорних джипів та лімузинів, що мчать із шаленою швидкістю, виявляючи кричущу зневагу до решти учасників руху, і часом убивають тих, хто мав нещастя опинитися на їхньому шляху. Проте вона не пропонує законопроектів і не притягує до відповідальності міністрів.

Цю роботу в будь-якій вільній, підпорядкованій праву державі, гідній цієї назви, має виконувати законодавчий орган. Для тих, хто пам’ятає добу перестройки, Дума є прикрим розчаруванням. У 1989–1991 рр. її совєтський попередник — З’їзд народних депутатів — являв собою галасливу, вражаючу картину політичного плюралізму в дії. Спостерігати її роботу означало дивитись, як на ваших очах падає тоталітаризм. Мільйони совєтських громадян припиняли роботу, щоб слухати дебати на з’їзді. Натомість видовище Думи (або верхньої палати) за роботою — нудьга, яка не просто паралізує, а сповнює зневіри. Процедура — здебільшого звичайнісінький фарс. Головний інтерес депутатів Думи полягає в їхніх щедро субсидованих пільгах та у величезних можливостях для хабарів. Вони існують, бо російські урядовці вимагають хижацької ренти від кожної часточки людської діяльності від колиски до могили — через експорт, імпорт, податки та безкінечні державні інспекції101. Генеральний прокурор нещодавно оцінив загальну суму щорічних хабарів у 240 млрд. доларів, що майже дорівнює національному бюджетові. Мати на своєму боці депутата — ефективний шлях навпрошки крізь цю бюрократичну гущавину, але за таку допомогу він сподівається відповідної винагороди.

Жменька незалежних депутатів, скажімо, довготелесий Владімір Рижков, дотрималися до виборів, які відбулися в грудні 2007 р. і на яких путінська «Единая Россия» здобула блискучу перемогу. Нині важко знайти депутата, що мав би свою позицію в якомусь принциповому питанні. Кожен депутат законодавчого органу Росії (він або рідше — вона) завдячує своїм кріслом кремлівській примсі. Через те депутати й танцюють під кремлівську дудку. Їхнє завдання полягає в тому, щоб достатньою мірою скидатися на парламент задля підтримки претензії, нібито Росією керує законодавчий орган, що має реальну владу. Депутати правлять за резонатор, вимагаючи, наприклад, економічних санкцій проти «фашистської» Естонії чи будь-якої іншої країни, яка не подобається Кремлеві. Вони можуть виконувати роль запобіжного клапана. Наприклад, 2005 р., серед скандалу з приводу дітей, яких усиновили іноземці, а потім уже як їхні нові батьки-матері вбивали їх або чинили над ними наругу, депутати закликали до мораторію на іноземне усиновлення. Вони ухвалюють закони — але тільки відповідно до запропонованого сценарію. Кожен закон, який підтримує Кремль, проходить через парламент. Жоден, що не подобається йому, не має шансів.

Органи влади, здається, не справляють враження на російський народ. Опитування громадської думки, проведені 2007 р., засвідчують, що рівень схвалення Думи становить 27% (несхвалення — 52%). Тільки 5% вважають, що депутати Думи працюють із метою поліпшити життя населення; тільки 3% можуть назвати якісь позитивні риси і 44% стверджують, що пожадливість — головна причина домагатися обрання. Перспективи поліпшення ситуації мізерні. 45% опитаних заявили, що не думають, що парламентські вибори, які мали відбутися в грудні 2007 р., відображуватимуть волю народу; тільки 8% вважали, що голоси будуть пораховані цілком чесно; кожен третій стверджував, що не вважатиме новообрану Думу за легітимну.

Визначення демократії варіюються в такому широкому діапазоні, що майже втрачають значення102, проте основа свободи — справедливість. Попри всі надуживання і несумлінну працю, які спотворюють західні розвинені індустріальні країни, чесні судді й належна правова процедура забезпечують остаточну опору, підтримуючи право й трансцендуючи політику. Але не в Росії. Незважаючи на деякі спазматичні реформи, система правосуддя103 перебуває під контролем Кремля. Російські суди можуть забезпечити справедливий судовий процес, але тільки тоді, коли ніхто з можновладців не має в цій справі свого інтересу. В інших випадках суди просто механічно затверджують вердикт влади. Проблема полягає не просто в нечесних суддях і нахабних бюрократах, а починається на верхівці. Поки сам Кремль стоїть над законом, справедливість для будь-кого іншого — просто претензія. Міжнародна асоціація адвокатів, Організація з економічної співпраці та розвитку, Міжнародна комісія юристів, американський Держдепартамент і антикорупційна група «Transparency International» — усі висловили турботу з приводу долі правової системи за Путіна. Незалежних суддів спровадили у відставку, шириться корупція. Навіть один з головних суддів Росії — суддя Конституційного суду Валерій Зоркін — каже, що «хабарництво в судах — один з найбільших корупційних ринків у Росії». Одне опитування громадської думки 2007 р. засвідчило, що 40% росіян не вірять, що Росія — держава, де існує верховенство права (30% вірять); 38% не вірять судовій владі і тільки 26% кажуть, що довіряють їй. Борис Йордан, нащадок родини російських емігрантів з Америки, що став у Москві одним з найбільших професіоналів і посереднім ентузіастом банкіром-інвестором, на одній конференції у вересні 2007 р. висловився дуже відверто: «Можливо, єдина найтяжча річ, від якої страждає тепер бізнес у Росії, — те, що насправді годі сподіватися на належне судове слухання»104.

Найслабшим місцем системи правосуддя є не самі суди, до яких мало хто з росіян звертається і ще менше довіряє їм, а прокурорська служба. Цей переформований сталінський пережиток — машина державного беззаконня105. Прокурори можуть заморозити ваш банківський рахунок, припинити ваш бізнес, можуть ув’язнити вас у зараженій хворобами пекельній дірі, сфабрикувати свідчення, які триматимуть вас там десятиліттями, можуть залякувати будь-яких свідків, адвоката захисту і навіть суддів, які намагатимуться зупинити їх. За кількома героїчними винятками, прокурор — найкращий приятель авторитарного бюрократа і бандита з добрими зв’язками. Найганебніша тактика — залякування адвокатів захисту, як-от Бориса Кузнєцова, чиї клієнти належать до списку кремлівських жертв і противників. Він представляв родину Політковської, родичів членів екіпажу підводного човна «Курск», Сутягіна (вченого, ув’язненого за звинуваченням у шпигунстві) й багатьох інших. У середині 2007 р. він утік з Росії задля своєї безпеки після того, як його звинуватили у витоку державних таємниць. Його «злочин» полягав у тому, що він поскаржився до Конституційного суду на незаконне прослухання з боку ФСБ телефонних розмов одного клієнта. Інші адвокати, які опікувалися не менш гучними справами, кажуть, що і їх цькували отак, тож це все дуже нагадує ставлення до адвокатів дисидентів за совєтської доби. Прокурорська служба попросила Московську асоціацію адвокатів ужити дисциплінарних заходів проти Карини Москаленко, адвоката захисту Ходорковського, що виграла двадцять сім справ у Європейському суді з прав людини106.

Залякування адвокатів, які хочуть і здатні захищати справу в міжнародному суді, — лиховісний знак. Для росіян тепер найкращий шанс домогтися справедливості — не в судах своєї країни, а за кордоном, вони, як не дивно, становлять найбільше число позивачів у Страсбурзі. 2005 р. Європейський суд із прав людини отримав аж 8781 скаргу від росіян. Тільки у двох справах зі 110, взятих для розгляду того року, не виявлено ніякого порушення. 2006 р. кількість скарг росіян зросла до 10 569, з яких 151 проголосили прийнятними для розгляду; лише в п’яти справах не виявлено порушень107. Одна недавня неполітична справа пов’язана з чотирма людьми з Череповця, міста на Волзі в Центральній Росії: життя його жителів стало нестерпним унаслідок забруднення довкілля з боку металургійного комбінату. Суд постановив, що забруднення порушило їхнє «право на повагу до приватного і родинного життя». Держава мала заплатити їм відшкодування і або зробити так, щоб металургійний комбінат дотримувався законів про захист довкілля, або перевести його в інше місце. Російський уряд заплатив відшкодування, але більше не робив нічого. Найтиповішими є судові справи з Чечні. Внаслідок їхнього розгляду російська держава була змушена заплатити мільйони євро відшкодувань і зазнавала повторних публічних принижень за грабунки, тортури, безпідставне ув’язнення, зґвалтування і вбивства, скоєні від її імені. Мабуть, не дивно, що Росія постійно блокувала пропозиції — підтримані майже кожною іншою країною — спростити процедури цього суду й полегшити громадянам доступ до його послуг108.

Отож забудьте індивідуальні та колективні протести, засоби масової інформації, вибори, політиків і суди. Лишається тільки «громадянське суспільство» — цим терміном характеризують натхнених громадянським духом людей і організації109, що у вільних країнах становлять політичну основу. Саме їхні протести і схвалення — і то більшою мірою, ніж заяви політичних партій, — зосереджують увагу людей, відповідальних за ухвалення постанов, на справах суспільної ваги. До них належать геть усі, починаючи від рибальських товариств (могутніх лобістів за чисті річки) і закінчуючи велосипедистами (безпека на дорогах), батьками-матерями (освіта, призов), пенсіонерами та інвалідами. Така діяльність здебільшого відбувається десь за межами офіційних сфер: звичайні люди завдають собі клопоту звертатися до державних органів тільки тоді, коли їм справді щось дуже дошкуляє. Навпаки буває вкрай рідко; у вільному суспільстві тільки тоді, коли, скажімо, до мечеті прокралися терористи або група з захисту прав тварин удається до насильства, якийсь офіційний орган починає втручатися в діяльність добровільних організацій. Одним з найпозитивніших явищ у Росії в 1990-х роках був розвиток отакого громадянського духу. Він відбувався, звичайно, лише де-не-де, а інколи був опортуністичний і пожадливий, — тому й викували термін грантоїди для назви тих активістів, які мали великий досвід радше випрошування грошей на модні справи, ніж добрих справ. Але однаково це був величезний крок уперед, порівнюючи з совєтським минулим, коли всяка незалежна громадська діяльність була заборонена110. Це була бажана реакція на крайні індивідуалізм і матеріалізм, яким посприяв крах комуністичного контролю. Візити до крихітних, але натхненних доброчинних товариств і різних рухів, якими керували за кухонним столом віддані ентузіасти, були однією з найочевидніших ознак, що Росія повільно посувається до головної течії розвитку Європи.

Але нині громадянське суспільство в Росії скорочується. Не тільки будь-який політичний виклик владі миттю вважають за підозрілий. Навіть непряму критику або придушують, або приписують екстремістському насильству. Коли, скажімо, в травні 2007 р. в Москві скінхеди, виспівуючи «Смерть гомосексуалістам», нападали на борців за права геїв, поліція підкреслено трималася поодаль. Головна зброя — посилення бюрократичного тягаря; закон із тупою назвою «Про поправки до деяких законодавчих актів Російської Федерації», підписаний рукою Путіна 10 січня 2006 р., запроваджує суворі норми реєстрації та моніторингу для недержавних організацій. Навіть давно створені організації зі штаб-квартирами за кордоном мали до середини жовтня перереєструватися в Міністерстві юстиції; до необхідних документів належали домашні адреси й телефонні номери засновників. Як і в багатьох російських законів, текст цього закону такий туманний, що годі бути впевненим, що означає дотримання його. До організацій можуть звертатися з проханням надати все листування з індивідами, що не є її членами, а також іншими організаціями за останні кілька років, подати докладний бюджет своєї теперішньої діяльності з поясненнями будь-яких відхилень від щорічного «робочого плану». Серед організацій, яким довелося тимчасово припинити свою діяльність, опинилися «Human Rights Watch» і «Amnesty International».

Такі заходи і справді дають владі змогу ліквідувати, не пояснюючи причин, кожну групу, яка їй не сподобається. Скажімо, в січні 2006 р. Міністерство юстиції вирішило закрити Російський дослідний центр прав людини — широку організацію, до якої входять деякі найвидатніші групи, зокрема Московська гельсінкська група. Ніхто серед урядовців, здається, недобачає іронії: начебто вільна країна тепер переслідує людей, які протистояли навалі совєтського тоталітаризму. Якщо героям дисидентського руху часів «холодної війни» доводилося мати справу з совєтським кримінальним кодексом, нова кремлівська тактика полягає в пошуках дрібних правопорушень: щодо організацій із захисту прав людини, то вони, скажімо, неналежно оформили звіти за свою діяльність за минулі п’ять років. Російській філії ПЕН-клубу, найшановнішої міжнародної організації, яка бореться за свободу письменників, заморозили банківський рахунок, начебто за несплату податків. (Росія — майже унікальна країна за нещадністю, з якою вона ставиться до питань оподаткування НДО, трактуючи їхні надходження від іноземних донорів по суті як комерційний прибуток). Цю саму тактику використали проти Центру міжнародного правового захисту. Він допомагає росіянам позивати свою країну в Страсбурзі. Ба навіть гірше: його очолює пані Москаленко, адвокат Ходорковського.

Будь-яка організація, яка намагається репрезентувати етнічні меншини Росії, може сподіватися на особливо жорстке ставлення. Організації з мусульманських регіонів, як-от Татарстану, негайно таврують як екстремістські й терористичні. Кожен, хто виявляє бодай найменшу симпатію до Чечні, ризикує своєю свободою — якщо не життям. Борис Стомахін, борець за незалежність Чечні, отримав 2006 р. п’ятирічний термін ув’язнення за роздмухування ненависті проти армії. Товариство Російсько-чеченської дружби закрили, коли його голову Станіслава Дмітрієвського звинуватили в розпалюванні расової ненависті. Таке звинувачення негайно дало владі змогу скористатися правовою нормою, що проголошує незаконною кожну недержавну організацію, яку очолює людина, звинувачена в кримінальному злочині. Це товариство тепер зареєстроване у Фінляндії. Не дуже важливі справи, що мають етнічне забарвлення, зумовлюють не менш мстиве ставлення. Скажімо, шістсоттисячна марійська меншина — залишок фінно-угорських племен, чиї землі колись простягалися від Сибіру до Балтики. На відміну від естонців та фінів марійці ніколи не мали своєї держави. Близько половини їх живе в республіці Марі-Ел за 880 км на схід від Москви. Після короткого національного відродження в 1990-х роках марійці стали тепер мішенню ганебної низки шовіністичних репресій, на чолі яких стоїть президент республіки Леонід Маркелов. Головна мета марійського руху — зберегти свою мову, що в теорії офіційно захищена, але нині збереглася переважно серед літніх людей і по селах (близько 20% тих, хто називає себе марійцями, признається, що зовсім не знає марійської мови). Влада, здається, сповнена рішучості прискорити її вмирання. Відділ марійської мови в республіканському Міністерстві освіти закрили. Телевізійні програми марійською мовою скоротили, публікують лише нечисленні книжки. Освіта марійською мовою уривчаста і здебільшого зупиняється на початковому рівні. Лідерів марійського руху критикують як «націоналістів» і «сепаратистів». Використання таких термінів має намір пов’язати їх із ненависними чеченськими терористами і з такими бунтівливими національними республіками, як Литва і Грузія, що, як вважає чимало росіян, з якоїсь незбагненної невдячності розвалили Совєтський Союз.

Для декого такий офіційний осуд означає фізичне насильство. У лютому 2005 р. невідомі напасники по-звірячому побили Владіміра Козлова, редактора головної марійської газети. Згодом цього самого року скінхеди з групи, пов’язаної з прокремлівським керівництвом республіки, напали на групу марійських музик і побили їх. Фільм про марійський пісенний фестиваль заборонили. Особливим джерелом підозр є марійські зв’язки з Естонією. Жменька марійських студентів, а також студенти з інших територій із такими самими етнічними зв’язками отримали стипендії для навчання в Естонії. Ця держава — штаб-квартира світового фінно-угорського руху, що є в очах Кремля пропагандистом широкої реваншистської змови з метою розвалити Росію, хоча насправді ним керує кілька добровольців у обшарпаному офісі з двох кімнат.



Будь-яка група, що брала гроші з якого-небудь іноземного джерела, постає перед тяжкими звинуваченнями в шпигунстві або зраді. Й усе-таки однією з добрих речей, що їх зробив зовнішній світ у Росії в 1990-х роках, було роздавання грошей кожному, хто намагався створити бодай наполовину гідну довіри громадську організацію. Звісно, правда, що такі дії часто зводилися до марнотратства. Інколи доходило навіть до цинізму: західні держави використовували такі організаційні одиниці як спосіб збору інформації про Росію, ба навіть впливу на події в ній. Але Кремль перебільшував поширеність цих явищ і поглядав на ті організації з параноїдною підозрою. Скажімо, за доби, коли Росія не могла гарантувати безпечного збереження ядерних відходів, таким сусіднім країнам, як Норвегія, мало сенс допомагати групам із захисту довкілля висвітлювати це питання. Це було добре не тільки для Норвегії, а й для Росії. Але відповідно до кремлівської логіки з нульовою сумою виграшу все, що добре для іноземних країн, має бути поганим для Росії. Жертвами цієї невблаганної логіки одразу стали фінансовані державою закордонні організації, що не мають дипломатичного імунітету. Підхід влади вкрай вибірковий. Скажімо, німецький Goethe Institute може функціонувати без труднощів, так само як і Institute Servantes та Institut Français. Натомість British Counsil, організація, що більше уславилася своєю ґречністю, ніж підривною діяльністю, переживає надто скрутні часи. До її московських офісів здійснює рейди податкова поліція — під приводом, що здійснюване там вивчення мови — комерційна діяльність, пов’язана з ухилянням від сплати податків. У грудні 2006 р. її офіс у Санкт-Петербурзі закрили, бо він порушив якісь неназвані «норми безпеки». У липні 2007 р. Британська рада була змушена відмовитися від своїх приміщень у Єкатеринбурзі на тій підставі, що вона не є справжнім відділом Британського посольства. Цькування іноземних культурних організацій було прикметою старої «холодної війни». Його повернення — разюча риса нової «холодної війни». З огляду на те, що найважливіші НДО Росії інколи в 1990-х роках брали закордонні гроші, майже всі вони під підозрою. Навіть найаполітичніші й найневинніші організації відчувають тепер на собі холодний подих офіційної неласки.

2007 р. фонд «Освічені медіа», що від 1996 р. навчив 15 000 російських журналістів, був змушений закритися. У січні його голова Манана Асламазян випадково порушила закон, завізши до Росії трохи більшу за дозволену суму валюти, і звичайно за таке правопорушення не карають. Щонайбільше за нього стягують невеликий штраф, бо влада передусім переймається вивозом незадекларованої валюти. Але відтоді фонд Асламазян почали цькувати частими рейдами міліції й стали загрожувати судовим переслідуванням за відмивання грошей, тож вона втекла до Парижа. Скрутне становище фонду спонукало дві тисячі журналістів, зокрема й десятки тих, хто працював у державних засобах масової інформації, написати на знак протесту петицію Путіну. Той не відповів111. Справжнім злочином фонду була не сума валюти, яку неправильно порахувала Асламазян, і навіть не технічні бухгалтерські помилки, що їх начебто виявили слідчі, а те, що протягом років американський уряд надав йому підтримку сумою десь 8 млн. дол. В очах Кремля це було однаково, що державна зрада. Путін часто повторює, що фінансовані з-за кордону недержавні організації — не що інше, як ширми для іноземного шпигунства і шкідництва.



Такі випадки — аж ніяк не поодинокі приклади бюрократичної невблаганності. Вони являють собою модель. Видаливши реальну політику, Кремль тепер заповнює пусту шкаралущу. Цей новий феномен іронічно охрестили абревіатурою ОДНДО — організовані державою недержавні організації. Деякі з них — це ветеранські рухи та релігійні групи, які працюють у тісному союзі з владою. Але найтривожнішим фактом є поява фальшивих народних рухів, які замінюють справжню політичну активність. Їхня головна роль — запобігти будь-якому повторенню в Росії події, яка за останні десять років виявилася надиром кремлівського впливу в колишній імперії: українській Помаранчевій революції. Вона почалася в листопаді 2004 р. з масових протестів проти президентських виборів, позначених корупцією, залякуванням і безсоромними фальсифікаціями. Десятки тисяч фотогенічних молодиків та дівчат у помаранчевих шарфах розташували наметове містечко в центрі української столиці Києва112, вимагаючи політичних змін. Після інтенсивного дипломатичного втручання з боку країн НАТО, які посприяли укладанню угоди, протистояння скінчилося поразкою прокремлівського кандидата і тріумфом його суперника — Віктора Ющенка. Святкування виявилися трохи передчасними113, але ті протести глибоко стривожили Кремль. Наметове містечко видавалося спонтанним і безперечно презентувало чималий сегмент української громадської думки, надто в центрі й на заході країни. Тоді мало хто запитував, хто платив за намети, прапори, харчі й акустичні системи. Правда полягала в тому, що Помаранчева революція принаймні почасти була результатом докладного планування та енергійного навчання з боку зовнішніх активістів, які набули досвіду, проводячи такі самі компанії в Словаччині та Сербії. Попервах зневажливо оцінене Кремлем як нікчемна дурниця, поєднання молодості, ідеалізму й західної політичної технології стало потенційно смертельною зброєю проти корумпованих і авторитарних режимів.

Небезпека такого народного повстання в Росії, може, тепер відступила, але кремлівські урядовці й далі переконані, що американські та європейські мозкові центри, спираючись на щедру підтримку своїх урядів, планують щось подібне до тих подій і рано чи пізно спробують діяти. Головна мета кремлівських масових рухів — задушити будь-яку таку спробу. Тим часом, як «кольорові революції» живило ідеалістичне ставлення до західних ідеалів, Кремль вважає, що такі російські національні вартості, як патріотизм, шаноба і дрібка ксенофобії, забезпечать ще могутнішу відповідь. Найчисленніша з-поміж цих організації — «Наши», якими керує Кремль, а фінансово підтримує пов’язаний із ним бізнес, зокрема «Газпром». Ця організація дуже швидко може вивести на вулиці тисячі молодиків в уніформі. Вона налічує принаймні 120 000 членів — від ідеалістів до знуджених, від хуліганів до опортуністів. «Наши» та споріднені з ними організації — почасти запобіжний клапан, який створює принаймні подобу збудження справжньої політичної кампанії: подорожі, нові друзі й згуртованість навколо спільної мети. Та хоч як «Наши» намагаються видаватися здоровими й патріотичними, їм властиве ще й інше відлуння. Вони нагадують характерний для комсомолу принцип обміну привілеїв за лояльність. Бездумний націоналізм та уславлення Путіна спонукали декого назвати цю організацію Путинюгендом, згадавши про Hitlerjugend нацистської Німеччини. 2007 р. у літньому таборі «Наших» на березі озера Селігер за 350 кілометрів на північ від Москви десять тисяч табірників носили з собою електронні жучки, щоб організатори могли перевірити, чи відвідують вони приписані лекції та семінари. Тих, хто ухилявся, відраховували. Деякі риси табірного життя були дивні: молоді розповідали, що мамонти загинули внаслідок слабкості статевого потягу, й попереджали, що таке лихо може статися і з Росією. Дівчат заохочували відмовлятися від трусиків-ниточок, які начебто призводять до безпліддя, і вдягати взамін широкі труси. Інші заходи були просто огидні. На одній виставці демонстрували паплюжні матеріали про естонських політиків (зображених як фашистів) та опозиціонерів (зображених як повій). Масовий рух із вимогами свободи і справедливості в Україні і Грузії охарактеризували як сплановані Америкою трюки, не згадавши про ідеалістичні мотиви, що надихали ці рухи, і авторитарні, корумповані й бюрократичні режими, проти яких вони були спрямовані. У маніфесті «Наших» прозирає блювотина совєтської пропаганди, росіян комуністичної доби уславлюють за сміливість, дисципліну і силу. Так звана «служба безпеки» «Наших» провадить, готуючись до виборів, спільні навчання з міліцією. Контрдемонстрація «Наших» та інших подібних до неї організацій може затопити геть усе, що здатна виставити роздрібнена російська опозиція. Як і вівці в романі Джорджа Орвела «Звіроферма», що співають «Чотири ноги добре, дві — погано», вони можуть залякати своїм галасом і численністю.

Двоє чоловіків, що тієї пори були провідними кандидатами для президентських виборів 2008 р., — Сєргєй Іванов і Дмітрій Медведєв — заїхали до табору, щоб відповісти на запитання і схвалити цілі та діяльність руху. Згодом обрані представники «Наших», а також інших близьких до них організацій ходили на аудієнцію до самого Путіна. Керівники «Наших» наполягають, мовляв, їхній єдиний зв’язок з офіційними органами — вірність президентові, гроші надходять від спонсорів, а самі лідери — незалежні патріоти. Але ця організація, здається, дуже тісно пов’язана з владою. У червні 2006 р. британський посол сер Ентоні Брентон розлютив Кремль, відвідавши мітинг опозиції. Потім його кілька місяців цькували групи «Наших», уриваючи його промови, не даючи зайти до будівель та вийти з них і освистуючи та вигукуючи лайки, тільки-но він з’явиться де-небудь114. Але як вони знали наперед про його пересування? Російська влада знає способи здобути таку інформацію, але годі повірити, що звичайнісінький неофіційний рух молоді може бути так добре поінформованим.

Проте в порівнянні з іншими підтримуваними Кремлем групами «Наши» видаються цивілізованими й рідко бувають причетні до відвертої ксенофобії та расизму. Влітку 2007 р. організація під назвою «Местные» почала роздавати листівки, закликаючи москвичів бойкотувати неросійських шоферів таксі. На листівках був зображений молодий білявий етнічний росіянин, що відмовляється їхати зі смаглявим похмурим водієм, і видніло гасло: «Нам не по пути!»115 У вересні 2007 р. члени цього угруповання організували операцію «підсадна качка», щоб піймати нелегальних іммігрантів: людям, які скидалися на іноземців, пропонували щедро оплачувану роботу на ринку на Ярославському шосе в північно-східній частині Москви, то було улюблене місце робітників-мігрантів, що шукали принагідної роботи. Тих, хто клював на пропозицію, везли не до обіцяного будівельного об’єкта, а до відділу міграційної служби для перевірки документів, сімдесят двох людей затримали за порушення імміграційних норм. Така неофіційна ксенофобія дорівнює офіційній позиції. Скажімо, 1 квітня указ, що його вочевидь підтримав Путін, заборонив іноземцям торгувати на російських роздрібних ринках. Неофіційна та нелегальна міграція — безперечно, велика проблема в Росії; за деякими оцінками, в Росії нелегально працює до 12 млн. чоловік, тоді як легально працює лише один мільйон мігрантів. Інші країни, зокрема Америка, постають перед такими самими проблемами. Проте годі було б уявити, що рух молоді, підтримуваний Білим домом, закликатиме американців бойкотувати небілих водіїв таксі або що американська влада заборонятиме негромадянам доступ до цілого сектора ділового життя.

Тих, хто сподівався, ніби перше покоління росіян, яке виросте без спогадів про тоталітаризм, буде ліберальним, спіткало гнітюче й прикре розчарування, бо всі ознаки свідчать про якраз протилежне. Хоч екстремістські та расистські групи мають відверту підтримку лише нечисленних поодиноких постатей, підтримка расистських почувань зростає дуже швидко. Такі гасла, як «Росія для [етнічних] росіян», що їх у 1990-х роках підтримувало не більше третини населення, тепер мають підтримку половини населення. За недавніми оцінками, 2007 р. 500 000 молодих росіян належало до екстремістських груп молоді116. Найтривожнішим є те, що найосвіченіші молоді росіяни, аж ніяк не ставши толерантними космополітами, як прогнозували західні мислителі, що видавали бажане за дійсне, мають напрочуд тверді, застарілі погляди. Результати опитування, проведеного для московського Карнегі-центру117, засвідчують, що серед російської молоді антиамериканські погляди найбільшою мірою властиві чоловікам-москвичам з університетською освітою. Поки що такі почування й далі плекають у рамках офіційних громадських організацій. Проте небезпека навчання людей політичної агітації полягає в тому, що вони можуть вирішити вдаватися до неї самостійно. Спонсоруючи «Наших» та подібні до них рухи, Кремль може нагромадити те, що не завжди зможе контролювати118. Свідченням того, як легко ксенофоби виходять з-під контролю, стали події в серпні 2006 р. в Кондопозі, нічим не прикметному містечку на північному заході Росії. Дрібна сутичка, в якій загинули двоє росіян, зібрала з далеких околиць екстремістів, що влаштували погром і побили, інколи вкрай жорстоко, осіб кавказької зовнішності (тобто смаглявих) та вигнали їх із міста. Екстремісти спалили крамниці та кіоски, що належали «чужинцям». Такі самі рухи в Москві й Санкт-Петербурзі стають дедалі нахабніші, їхні учасники нападають на вулицях на темношкірих людей. Міліція, сумнозвісна власними кампаніями цькувань і вимагань, здається, не переймається цим насильством, що спонукає до гострих протестів посольства африканських та інших країн. Десь такі самі події відбулися в середині 2007 р. в Ангарську, сибірському місті, де захисники довкілля протестували проти місцевого підприємства з переробки урану. Група скінхедів, озброєних палицями і довбнями, напала на табір учасників протесту, забивши одного чоловіка до смерті.

Якщо всі внутрішні стримування Кремля зникли, яка ситуація з зовнішнім тиском? Реакція Кремля на вбивство Литвиненка 2006 р. свідчить, як мало російське керівництво зважає на зовнішній світ. Литвиненко на перший погляд навряд чи міг стати героєм міжнародного інциденту. Він був типовою постаттю в темному просторі між російським бізнесом, організованою злочинністю і службами безпеки. Його часто хибно називають агентом КГБ; насправді він був ветеран збройних сил, що став офіцером ФСБ із забезпечення правопорядку: постаттю, ближчою до спеціального агента ФБР США або британського Агентства боротьби з тяжкою організованою злочинністю, ніж до співробітника ЦРУ чи Таємної розвідувальної служби Британії. Протягом 1990-х років він утратив ілюзії внаслідок дедалі тіснішого поєднання ФСБ і організованої злочинності. Зокрема його стривожив намір убити Березовського — людину, яку він трохи знав. Литвиненко оприлюднив свої нарікання — разом із Трепашкіним та деякими іншими офіцерами ФСБ на дивній прес-конференції в Москві 1998 р. Невдовзі по цьому його звільнили зі служби, а потім ненадовго ув’язнили. Звільнившись, він утік із Росії, скориставшись фальшивим паспортом, і прибув до Британії через Туреччину. Британська влада радше неохоче надала йому притулок.

Литвиненко не був дисидентом у звичайному розумінні цього слова і, власне, не був і перекинчиком. Коли його отруїли, його вплив видавався мінімальним, а перспективи — жалюгідними. Він жив неспокійним життям на периферії російської емігрантської громади в Лондоні, інколи виконував приватні послуги безпеки, дедалі несамовитіше критикував Путіна й тісно заприязнився з чеченським лідером у вигнанні Ахмедом Закаєвим119. Його місячну стипендію від Березовського зменшили. Британська влада нітрохи не цікавилася ним. Обмежене знання англійської мови і крайні погляди тримали його в ізоляції. Він мав роботу, пишучи саркастичні статті для веб-сайту «Чеченпресс», а влітку 2006 р. викрив Путіна як педофіла120. Литвиненко був співавтором книжки121, яку спонсорував Березовський і в якій ФСБ звинуватили в організації 1999 р. вибухів житлових будинків. Але результатом тієї колективної праці став компактно написаний текст, важкий навіть для фахівця. Всі подробиці стосунків Литвиненка з Березовським невідомі й досі. З погляду російської влади Литвиненко був зрадник, що отримав справедливо засуджений в’язничний вирок за виказування офіційних таємниць, а потім утік за кордон, де працює на злочинця і зв’язався з терористами. Його захисники, як-от (справжній) перекинчик і колишній офіцер КГБ Олег Гордієвський, каже, що він був герой, який із прозірливою ясністю бачив загрозу, яку становить путінський Кремль.



А от у чому немає сумніву, так це в тому, що Литвиненка вбили мудрованим, але некомпетентним способом. Полоній-210, здається, обрали тому, що за звичайних умов його годі виявити. Цей рідкісний радіоактивний ізотоп випускає α-частинки, а не більш поширену γ-радіацію, яку можна виявити з допомогою стандартного радіологічного обладнання. Якби Литвиненко помер бодай на день раніше, британська влада могла б ніколи не з’ясувати причини його хвороби, і саме на це, мабуть, сподівалися вбивці. Кремль справді видавався досить збентеженим (на відміну від своєї поведінки після вбивства автомобільною бомбою в Катарі 2004 р. чеченського лідера у вигнанні Зелімхана Яндарбієва122), коли спростовував звинувачення, що він наказав убити Литвиненка. І наполегливо пропихав протилежне пояснення: отруєння неславить Росію, тож його, напевне, організували її вороги, найімовірніше Березовський. Кремль перешкоджав слідству. Британським детективам не дозволили безпосередньо допитувати Лугового — головного підозрюваного. Російська влада не запропонувала ніякої допомоги в з’ясуванні інших елементів таємниці. Натомість дотримувалася тактики, знайомої з часів останньої «холодної війни»: «Нічого не визнавати, все заперечувати, висувати контр-звинувачення». Чому Британія не видала терориста Закаєва і шахрая Березовського123, запитувала російська влада. Проте видача їх обох у кремлівські пазурі була неможлива. Ставлення Росії і до чеченських повстанців, і до некерованих магнатів виразно з’ясувало, що ані Закаєв, ані Березовський не можуть сподіватися навіть на подобу справедливого суду, якщо їх вишлють назад до Росії.

Утративши терпець, британська влада почала зосереджуватися на ФСБ. Вона тихенько вигнала деяких лондонських росіян, що перебували в прямому контакті з Луговим. Але російська пишномовність не вщухала, і тоді британська влада вдалася до публічних кроків, оголосивши чотирьох неназваних російських «дипломатів» persona non grata. Ці службовці насправді були офіцерами СВР, яким, схоже, доручили допомагати здійснювати операції ФСБ у Британії. Росія відреагувала тим, що вислала чотирьох співробітників британського посольства в Москві. Міжнародна підтримка британської позиції була вочевидь млява. Американський держсекретар Кондоліза Райс порадила обережність. Німецькі офіційні особи приватно зауважили, що Британія виявила «надмірну реакцію». Кремль теж удався до галасливої спроби відмовити ЄС від вияву будь-якої підтримки Британії. Александр Грушко, заступник міністра закордонних справ, застеріг: «Британія закликатиме ЄС до солідарності. Ми сподіваємося, що в ЄС переможе здоровий глузд і його члени не піддадуться спробам перетворити відносини Росії і ЄС в інструмент реалізації односторонніх політичних цілей. Вони не мають нічого спільного зі справжніми партнерськими інтересами ЄС і Росії»124. Оскільки Британія наполягала, Росія призналася у своїй приголомшеності: «Я не розумію позиції британського уряду, — сказав речник міністра закордонних справ. — Він ладен пожертвувати нашими відносинами у сфері торгівлі та освіти задля одного чоловіка»125. Це твердження, здається, найяскравіше охарактеризувало прірву між кремлівським поглядом на світ і тим, що вважають за нормальні вартості в Британії. Литвиненко, можливо, — не герой. Можливо, він був псих, шахрай або паскуда. Але він мав право на правовий захист. Британія втратила його, але не забуде. Тим часом Луговой став чимось на кшталт знаменитості в засобах масової інформації в Москві, і йому надали друге місце у виборчому списку ліберал-демократів, однієї з кількох партій, яким дозволено конкурувати за мандати на парламентських виборах у грудні 2007 р.

Ці події доводять, яким слабеньким став зовнішньополітичний вплив. Сигнал, даний справою Литвиненка, означає, що Росія може безкарно скоїти вбивство — у переносному чи навіть прямому розумінні, а відповідь зовнішнього світу полягатиме в стишуванні суперечок і сподіванні в недалекому майбутньому на покращення відносин. Такий стан відображує не тільки західне боягузтво, а й зникнення останньої дрібки зовнішнього впливу на Росію — грошей. Протягом 1990-х років фінансова слабкість Росії і відчайдушна потреба в інвестиціях створювали принаймні шанс на заохочення законності та свободи. Світовий банк і Міжнародний валютний фонд намагалися наполягати на доброму врядуванні та реформах як на умові надання мільярдів доларів, які вони позичали, щоб заповнити діри в російських фінансах. Ті позики дратували росіян, які пригадують (можливо, перебільшуючи), буцім Міністерство фінансів отримувало написані англійською мовою факси з Вашингтона з указівками, які треба негайно виконати. Навіть якщо та політика мала слушність, її ціна була зависока: багато позичених грошей миттю грабували, і вони знаходили собі шлях до офшорних банківських рахунків на Кіпрі і в Латвії (для дріб’язку) або у Швейцарії та Британії (де відбувається солідне відмивання грошей). Але приватні інвестори, спершу довірливі, теж почали кусатися. Кремль знав, що іноземці будуть іти на ризик і робитимуть бізнес серед російських обставин тільки тоді, як стане очевидним бодай невеличкий прогрес у сфері прав власності та виконання договорів. Бажання сподобатися іноземним акціонерам і власникам облігацій спонукало такі компанії, як «Юкос», ошляхетнювати свої темні методи, очищати керівний апарат корпорацій і подавати належну бухгалтерську документацію. А тепер це все змінилося. Коли нафта коштувала 10 доларів за барель, Росія була жалюгідно слабка. При ціні 75 дол. вона бундючиться, мов наддержава. Страхітливі, принизливі борги, які сковували єльцинські роки, були виплачені. У російських бухгалтерських книгах тепер не просто є баланс, — вони роздимаються. Іноземні компанії зі шкури пнуться, щоб відкрити підприємства, які виробляють геть усе — від автомобілів до зубної пасти. Навіть компанії «ВР» і «Shell», у яких Кремль 2007 р. вирвав неоціненні газові родовища, смиренно сподіваються, що їм дозволять підібрати бодай кілька крихт.

Крім того, багатство дає Росії впевненість нехтувати інші норми. Майже десять років вона намагалася вступити до Світової організації торгівлі, яка визначає правила глобальної торгівлі. То був би великий крок, принаймні потенційно, що сприяв би вступові Росії до підпорядкованого праву міжнародного устрою. СОТ спонукає своїх нових членів прорубувати гущавину протекційного законодавства, яке захищає їхні національні галузі. Це мало б великий ефект у Росії, сумнозвісній своїми і митними, і немитними бар’єрами, що їх спорудили забезпечені добрими зв’язками внутрішні виробники, щоб не мати закордонної конкуренції. Крім того, вступ до СОТ пропонує правовий шлях для скарг тим іноземцям, чий бізнес зіткнувся з хижими або політизованими митниками. Це мало б сенс і в Росії, де митна адміністрація — величезна імперія організованих державою вимагань. Членство в COT спонукало б Кремль з’ясувати свої відносини з маріонетковими державами, які він створив на своїх кордонах. Такі сепаратистські державки, як Південна Осетія та Абхазія (обидві теоретично становлять частину Грузії) і Придністров’я (регіон Молдови), мають безмитний доступ до Росії з великим потенціалом контрабанди і відмивання грошей. Вступ до СОТ мало що дає сировинним галузям. Але він став би доброю новиною для імпортерів споживчих товарів і для російських виробників, що постають перед каральними тарифами на деяких найпривабливіших світових ринках. Те, що членство в СОТ стало таким невисоким пріоритетом, править за очевидний знак, де перебуває влада в Кремлі, й за прикмету ментальності, сформованої енергетичним багатством Росії: вступ до цієї організації став би потужним ударом для найгірших і найменш конкурентних елементів російської економіки і стимулював би виробництва, які й далі зароблятимуть гроші для держави, коли запаси нафти і газу зменшаться. У принципі Росія й досі намагається вступити, але 2007 р. переговори, здається, посуваються черепашачою ходою.

Новонабуте багатство Росії означає, що зовнішній економічний тиск на Кремль мінімальний. Ринки капіталу заповнені грішми, і Росія платить високі прибутки. Російські компанії можуть прийти на лондонську фондову біржу й зареєструвати свої акції, незважаючи на те, чи їхні активи вкрадені або погано керовані. Зовнішні інвестори просто затикають носи й пояснюють, що не можуть дозволити собі не придбати акцій. А Росія може платити за всі державні інвестиції та витрати, які хоче. Одне слово, в порівнянні з 1990-ми роками ролі тепер помінялися. Якщо Захід колись намагався використати свої гроші для прискорення реформ у Росії, Кремль тепер використовує свій фінансовий вплив, щоб підточувати та ослаблювати політичні системи інших країн. Ось що писала американська вчена Джулі Андерсон в одній статті 2007 р.126:

«Чекісти спроможні стати надзвичайно багатими завдяки не тільки економічній політиці, яка сприяє їхнім особистим приватним інтересам, а й протиправним загарбанням активів інших людей... з цим незмірним багатством вони можуть тепер і собі використовувати значні фінансові ресурси та міжнародні контакти для проникнення в іноземні уряди, і то не тільки через рекрутування агентів із допомогою грошей та інші традиційні методи збору розвідувальної інформації, а й через набуття громадянства, заснування політичних партій та приєднання до них, висування своїх кандидатур на політичні посади в тій або тій країні. Цей метод політичного впливу поєднується з економічним проникненням чекістів у спілці не тільки з громадянами та політиками закордонних країн, а й організованою злочинністю, і то в кожному регіоні світу, і це дає їм змогу інфільтруватись і здійснювати вплив на кола еліти».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка