Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка7/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

4

Чому гроші — найбільша сила Росії і наша найбільша слабкість


Росіяни стали приблизно вшестеро багатші за період між призначенням Путіна на посаду прем’єр-міністра і кінцем його другого президентського терміну в березні 2008 р. Наприкінці 2007 р. ВНП, за планом, мав становити 1,3 трлн. дол., тобто в 6,4 більше, ніж 1999 р. Це означає більше грошей у кишенях російського народу: коли в серпні 1999 р. Путін став прем’єр-міністром, середня місячна зарплата становила жалюгідні 65 доларів, 2007 р. вона стала більшою за 540 доларів127. Тоді майже кожен третій жив за межею бідності, нині цей показник опустився до кожного шостого128. У порівнянні з іншими країнами російська економіка вже не слабка. 1999 р. вона була двадцять другою у світі, а 2006 р. — одинадцятою; 2008 р., за прогнозами МВФ, вона буде на дев’ятому місці. Банкіри-інвестори говорять про країни ВРІК — Бразилію, Росію, Індію та Китай — як про нові наддержави світової економіки.

Навіть найпалкіші прихильники Путіна не приписують заслуги за це лише йому. Ціна на нафту, коли він став прем’єр-міністром, становила лише 18 дол. за барель, за такої ціни видобуток значної частини російської нафти навряд чи був прибутковим або ж давав самі збитки. Наприкінці 2007 р. ціна на нафту наблизилася до 100 дол. Від 1999 р., коли Путін став президентом, нафтові прибутки Росії зросли більше ніж ушестеро, піднявшись від 30 млрд. дол. до понад 180 млрд. дол. 2006 р. Цього самого 2006 р. Росія була найбільшим видобувачем газу у світі і лише трохи відставала від Саудівської Аравії за видобутком нафти. Вуглеводні забезпечують близько двох третин російського експорту, половину державних прибутків і десь третину ВНП. Ціни на інші товари теж підскочили вгору. Загалом за минулі сім років Росія заробила 700 млрд. дол. за експорт сирових матеріалів. Це дає змогу мати пухкий гаманець для реалізації внутрішньої і зовнішньої політики. Російські запаси іноземної валюти — приблизно 400 млрд. дол. — треті в світі після Китаю і Японії. Росія виплатила борги свого державного сектора: від страхітливих 150% ВНП 1998 р. вони опустилися до менше 8% 2007 р. Держава має ще й колосальний стабілізаційний фонд, створений після 2004 р. з додаткових прибутків за нафту й газ. Цей фонд не пройшов незалежного аудиту, але, за даними російського уряду, він становить понад 120 млрд. дол. За минулі вісім років Кремль визволився від зовнішнього примусу та втручання. Якщо іноземці колись набридали Росії за несплачені борги, то тепер стоять у черзі за місце коло годівниці. Росія — один з найприбутковіших ринків у світі, більший за ринки всіх інших центрально- і східноєвропейських країн укупі, має такий самий розмір, як ринок Бразилії, і трохи більший за ринок Індії. Відколи Путін обійняв владу, вартість російських акцій зросла приблизно на 1 трлн. дол. Рекламний ринок Росії — дванадцятий у світі і з великим відривом найшвидше розвивається в Європі. 2007 р. його вартість становила 8,7 млрд. дол., за три роки, якщо збережуться теперішні тенденції, вона зросте вдвічі.

Це запаморочливо добре, надто для тих, хто пам’ятає хуртовини поганих новин, характерні для більшої частини 1990-х років. Іноземні інвестиції, спрямовані на задоволення внутрішнього ринку та експорт сирових матеріалів, течуть річкою. 2006 р. вони становили майже 29 млрд. дол. — увосьмеро більше, ніж 1999 р. За даними компанії «Economist Intelligence Unit», 85% іноземців — керівників компаній сподівалися 2007 р. на зростання прибутків із двозначною цифрою. Західні інвестиції не відігравали такої великої ролі в Росії від кінця 1920-х років, коли такі компанії, як «General Motors» і «Ford», ринули в Совєтський Союз, щоб скористатися привабливими умовами, які запропонував далекий попередник Путіна в Кремлі Йосиф Сталін. «General Motors» продає так багато гримотливих маленьких позашляховиків, які випускає її спільне підприємство зі створеним ще за совєтської доби «Автовазом», що нині будує за 115 млн. дол. автомобільний завод поблизу Санкт-Петербурга, поєднавши «Форд», «Нісан», «Тойоту» і «Фольксваген» у цьому російському «Детройті». За оцінками бухгалтерської фірми «Pricewaterhouse Coopers» («PwC»), Росія 2011 р. стане найбільшим автомобільним ринком Європи, обсяг продажу зросте до 96 млрд. дол.

Західні інвестори дають не тільки гроші, а й уявлення про менеджмент, уміння керувати, норми звітності та бухгалтерського обліку. Як і управителі в інших країнах, керівники російських компаній прагнуть зменшити вартість свого капіталу. Це прагнення означає переконувати банки позичати гроші під невеликі відсотки, доводити власникам облігацій, що їхні гроші в безпеці, й робити акції привабливими для іноземців. Отож різноманітні російські компанії прикрашають свою діяльність. Вони розширюються за кордон, створюють підпорядковані фірми й намагаються бути схожими на звичайні міжнародні компанії у своєму корпоративному керуванні та бухгалтерському обліку. Але забезпечити поверхову фінансову прозорість досить легко, набагато важче знайти справді незалежних керівників і прозорі структури власності. Багатим бути легко, набагато важче стати респектабельним. Амбіційні російські менеджери прагнуть поважного ставлення до себе й не хочуть, щоб із них глузували, як із перекупників у костюмах. Кремль аж ніяк не сприяє цьому процесові, щедро роздаючи гроші з державного бюджету обраним компаніям. Проте не може зупинити його цілковито.

Найкращі сподівання для Росії якраз і полягають у тих амбіційних, глобально конкурентних нових компаніях, не залежних від держави і доступу, який вона забезпечує до природних ресурсів. Група «IBS» Анатолія Карачинського — компанія світового класу з виробництва програмного забезпечення. Компанія «Kaspersky Labs», яку заснували Євгеній Касперський, колишній шифрувальник КГБ, і його дружина Наталя, створює відомі антивірусні програми. Це, мабуть, найвідоміша торговельна марка, що йде з нової Росії. Аркадій Волож заснував компанію «Yandex», що є російським варіантом компанії «Google» (і в деяких аспектах краща від неї). Проте жодна з цих компаній не перебуває навіть у другому ряду найбагатших компаній Росії. Хоча після 2000 р. експорт програмного забезпечення зріс у понад десять разів, він і досі не сягає 1,5 млрд. дол. Увесь інформаційно-технологічний сектор становить лише 1,5% ВНП, порівнюючи з 5% в Америці і 12% в Ірландії. Дослідження й розвиток забезпечують лише 1,2% ВНП, тобто менше половини від середнього показника для розвинених індустріалізованих країн. Росія й досі має виграш від застарілої, але справді світового класу наукової спадщини, що лишилася від СССР: у країні є 3500 науково-дослідних інститутів та університетів, які випускають щороку 200 000 фахівців із дипломами науковців та інженерів. Але технологічний геній не завжди поєднується зі скромнішими здібностями: вмінням керувати часом, грошима, простором, речами, людьми і проектами. Закони про інтелектуальну власність недосконалі, а суди безнадійно недосвідчені, щоб розбиратись у цій сфері, тож якщо ви маєте добру ідею, найкраща порада — не тільки запатентувати її за кордоном, а й розробляти там. Програмне і музичне піратство (і контрафакція фармацевтичних препаратів) — і досі великий бізнес, що стягує на себе дуже мало (а то й ніякого) офіційного невдоволення129. Така ситуація навряд чи сприяє місцевим новаціям у цих галузях.

Андрій Ілларіонов, жвавий оригінальний економіст, прихильний до ринкової економіки, що був економічним радником Путіна і найкращою рекламою готовності Кремля здійснювати реформи, в грудні 2005 р. подав у відставку, сказавши, мовляв, «працювати в почасти вільній країні — це одне, а працювати там, де політична система змінилася, а країна перестала бути вільною і демократичною — річ зовсім інша»130. Відтоді він став несамовито критикувати Росію. З безпечних приміщень Інституту Катона у Вашингтоні він стверджує, що Росія страждає від синтезу економічних помилок, запозичених в інших країн, що й зумовлює неправильну макроекономіку, політичне втручання та викривлення, спричинені сировинними галузями131. Одним з компонентів такого стану є «голландська хвороба», яку пережили Нідерланди в 1970-х роках, коли зростання прибутків від нафти й газу призвело до завищеного обмінного курсу і роздутих державних витрат. Висока інфляція і стабільний рубль означають, що реальний обмінний курс російських грошей майже подвоївся від краху 1998 р., витискаючи експортерів промислових товарів і підтримуючи бум у сфері імпорту. Експорт енергетичних ресурсів звичайно становив десяту частину ВНП, а тепер становить уже п’яту частину, а ненафтова частка промислового виробництва — яка мала б збільшуватись, якби Росія диверсифікувала виробництво, — скорочується. Росія, крім того, вдається до втручань у функціонування промисловості, скидаючись на Аргентину минулих десятиріч. Кремль — інстинктивний протекціоніст і хронічний партач, коли доходить до податкових режимів, імпортних мит, спеціальних економічних зон та інших правових привілеїв для обраних галузей і компаній. Це створює величезні можливості для відкатів та аж ніяк не сильні, глобально конкурентні компанії. Оскільки реформи 2003 р. майже остаточно зупинилися, приватний сектор затьмарило зростання політичної та економічної могутності держави. За даними Європейського банку з реконструкції та розвитку, частка валового національного продукту, створюваного приватними компаніями, 2006 р. насправді впала від 70% до 65%. Ілларіонов стверджує, що Росія перетворюється на «суспільство в пошуках ренти, де слабкі, бездіяльні люди вимагають субсидій і протекціонізму (й отримують їх), а найталановитіші, найосвіченіші й найпідприємливіші шукають можливостей розподіляти й перерозподіляти ренту». Якщо 1997 р. 78% росіян хотіли б здійснювати кар’єру в приватному бізнесі, нині ця частка зменшилася до 42%. Кар’єру у сфері державної адміністрації і права тоді обирало 30% людей, а тепер цей шлях обрав би 51%132.

Ще одним поганим латиноамериканським впливом є президент Венесуели Уго Чавес, союзник Путіна і енергійний антиамериканець, що з галасливим завзяттям націоналізував найважливіші промислові підприємства країни. Історія підказує, що оподаткування іноземних компаній звичайно пов’язане з меншими спокусами для корумпованих урядовців, ніж намагання безпосередньо керувати підприємствами. Російські агітатори полюбляють повторювати, що втручання в нафтову й газову галузі становить своєрідний виняток. Зрештою, хіба Саудівська Аравія та решта багатих на енергетичні ресурси країн не наполягають, щоб їхні ресурси розробляли національні нафтовидобувні та газові компанії? Це правда. Але приватна власність схильна сприяти ефективнішому менеджменту. 1999 р. 90% російської нафтової промисловості перебувало в приватних руках. Інвестиції текли невпинним потоком, і видобуток на виснажених російських нафтових родовищах, якими за совєтької доби вкрай погано порядкували і які на початку 1990-х років належали державі, почав круто підніматись угору. То була добра тенденція, але її зупинили. Після нападу на «Юкос» модернізація припинилася, щорічний приріст видобутку нафти зменшився від 13% до 2%. Такі державні гіганти, як «Роснефть», витрачають гроші на цікавіші речі: політику і придбання. Коли ця компанія захопила «Юганскнефтегаз», головний актив «Юкосу», об’єднаний видобуток обох компаній насправді зменшився: то був випадок, коли 1+1=1,8. Можна припустити, що це не тільки наслідок поганого керування, бо геологічні умови теж стають дедалі несприятливіші. Ефективних незалежних видобувачів газу поглинув державний монстр «Газпром»; зростання обсягів його виробництва за минулі вісім років становить крихітні 0,6%.

Прихована ренаціоналізація стала однією з найгостріших економічних тенденцій під час другого президентського терміну Путіна. 2004 р. держава контролювала 11% голосів у двадцяти найбільших компаніях Росії, нині вона контролює 39%. Інколи власники добровільно відступають за низьку ціну свої акції людям, яких призначив Кремль, бо сподіваються принаймні мати змогу лишитися в бізнесі. В інших їх просто відбирають. Податковий кодекс і справді дозволяє незворотну ренаціоналізацію кожної компанії, якої зажадає влада або якою вона невдоволена. Податківцям досить лише заявити, що власність колись передали в приватні руки з шахрайськими намірами. Результатом стало викривлення економіки: гігантські прибутки, що їх пропонує Росія тим, хто вміє використати політичну владу для особистих інтересів, неминуче відтягують інвестиції і таланти до держави та компаній, пов’язаних із нею, і геть від галузей, зіпертих на науку, які пропонують передову технологію і складні послуги.

Кремль визначив як «стратегічні» не тільки вуглеводні, а й тридцять дев’ять інших галузей. Скажімо, в банківській справі збільшувана державна частка стримує модернізацію і вкрай потрібне збільшення кредитів малому й середньому бізнесу. Державна компанія з експорту зброї захопила найбільший автомобільний завод. Держава фактично ренаціоналізувала авіаційну промисловість, об’єднавши успішні малі компанії з неефективними ще совєтськими в гігантську корпорацію, де 75% акцій перебуває в державних руках. «Газпром» купив найбільшу машинобудівну компанію держави. Таке державне втручання прирікає, що машинобудівна промисловість Росії слабка за світовими стандартами. Всі десять найбільших компаній Росії належать до галузей, які перебувають у тісній залежності від волі Кремля; здебільшого це енергетичні та гірничі компанії і дві телекомунікаційні, залежні від доступу до радіочастот, які надає держава. Хоча такі великі компанії тримаються добре, малий і середній бізнес, ця основа розвиненої економіки, насилу виживають. 2000 р. 1200 компаній виробляли 80% російського ВНП. 2006 р. цю частку виробляли менше ніж 500 компаній. В Америці 60% ВНП виробляють підприємства малого й середнього бізнесу. В Японії — 74%). У Росії — лише 17%133.

Аргументи Кремля у відповідь на це все полягають у тому, мовляв, минулі п’ятнадцять років показали, що політична свобода погана для бізнесу, натомість теперішнє авторитарне, але стабільне врядування забезпечує набагато кращі результати. На перший погляд таке твердження видається правдою, але воно вимагає ретельного аналізу: як велося б Путіну, якби він постав перед проблемами Єльцина — і цінами на нафту 1990-х років? Наскільки іншими могли б бути результати Єльцина, якби він успадкував економіку, де приватна власність уже вкоренилася, де промисловість швидко змінює структуру, щоб сподобатися іноземним інвесторам, і де девальвація й високі ціни на нафту стимулюють зростання? Самі бізнесмени кажуть, що чуття політичної та економічної стабільності було великим добром. Почасти це неправда, бо справді стабільна система ще й прозора, тож люди, не причетні до політики, легко можуть побачити, що відбувається. В Росії ухвалення політичних постанов повиває запинало таємниці, а раптові зміни — як-от призначення у вересні 2007 р. прем’єр-міністром невідомого Віктора Зубкова — спонукають до гарячкових міркувань про справжні наміри Кремля. Російська стабільність непрогнозована ще й по-іншому: вона приховує свавільні й хижацькі дії держави. Проте чимало підприємців вважають, що навіть це краще, ніж несамовиті повороти і тьмяний хаос єльцинських років. Основні принципи капіталізму — конвертовані гроші, права власності та підтримка виконання договорів — інколи, може, й порушують на практиці, але в принципі їх ніхто не заперечує.

Безперечне тільки одне: острівці процвітання та сучасності, невеликі в порівнянні з іншими країнами, й досі розкидані в океані відсталості. Хоча загальна сума закордонних інвестицій у середині 2007 р. становила солідні 150 млрд. доларів, тільки близько половини цієї суми — прямі інвестиції, решта — в цінних паперах, як-от акціях та облігаціях, їх можна продавати. Обсяг прямих закордонних інвестицій становить скромні 7% ВНП у порівнянні з 19% в Україні, 25% в Польщі, 42% в Грузії і нечуваними 59% в Естонії134. Якщо не брати до уваги інвестицій в енергетику, успіхи Росії видаються ще скромнішими. Дуже мало компаній, якщо взагалі є такі, відкривають крамниці в Росії, бо прагнуть виробляти там речі на експорт. Бюрократія і страхітливо погана транспортна система роблять вартість підприємницької діяльності надто високою. Це становить гострий контраст з іншими великими народжуваними економіками: Китаю, Бразилії та Індії. Економіки цих країн — майстерні світу, натомість Росія ще має знайти собі якусь нішу у виробництві на експорт промислових товарів, окрім зброї та літаків, бо виробництво їх і досі ще має вигоду від інвестицій та інтелекту совєтської доби135.

Росія — і досі суворий край, щоб жити в ньому: в покажчику людського розвитку ООН вона займає 65-те місце серед 177 країн, оцінених 2006 р., одразу після Лівії. Від 1991 р. близько 10 млн. людей покинули країну136. Економіка й досі вкрай контрольована державою і неефективна. Цілих три чверті власності в Росії (головно земля) належать державі. 70% сільськогосподарських робітників заробляють менше визначеного законом мінімуму (тут слід розуміти, що це селяни, які ведуть нетоварне господарство). До середнього класу належати легше, коли людина самотня, родинам із дітьми жити набагато сутужніше. Вони більше залежать від жахливих державних служб Росії та вразливі до колосальної інфляції цін на ринку житла. Найяскравішою ознакою прихованої слабкості Росії є те, що внаслідок десятиріч кепського врядування країна має одні з найгірших демографічних показників у розвиненому світі, її населення старіє майже найшвидше в Європі (інші екс-комуністичні країни, скажімо, Болгарія і Грузія, перебувають у такій самій скруті)137. На кожну тисячу росіян припадає 16 смертей і всього 10,6 народжень. У наступному десятиріччі населення Росії скорочуватиметься майже на мільйон чоловік за рік; із такими темпами, стверджує ООН, до 2050 р. воно може зменшитися на третину. Але найгостріша демографічна проблема — не показник народжуваності, а вкрай високий показник смертності, надто серед чоловіків працездатного віку: двадцять другий у світі. Він піднявся від 10,76 смертей на тисячу чоловік 1989 р. до 15,45 на тисячу 2001 р. Відтоді він трохи опустився — до 14,65 2006 р. (У США цей показник становить 8,26, у Великобританії — 10,13). Причини розмаїті: росіяни курять і п’ють більше, ніж майже будь-який інший народ в індустріалізованому світі. Серед молоді ширяться вживання наркотиків і сексуальний проміскуїтет. Це зменшує народжуваність, так само як і забруднення довкілля та досі вкрай поширене застосування абортів як засобу контролю за народжуваністю138. Але існує план, яким хвалиться уряд. Він хоче платити підвищені виплати матерям малих дітей, збільшити витрати на охорону здоров’я (і підняти зарплати, й побудувати нові лікарні), забезпечити субсидовані іпотечні кредити, будувати більше державного житла, заснувати два нові університети й пропонувати більше стипендій.

Хоча брак грошей уже не є обмеженням (у вигляді податків та інших надходжень держава бере лише 22% ВНП, а бюджетний надлишок становить десь 6%, тож Росія займає одну з найсильніших фінансових позицій серед економік світу), процес відбудови інфраструктури та вдосконалення державних служб страшенно повільний. Росія, скажімо, має найгіршу охорону здоров’я в індустріалізованому світі. Хронічна неефективність і марнотратство означають, що великі проекти страждають від тієї самої повільності й перевитрат коштів, що і їхні совєтські попередники. Російська економіка безперечно має високий потенціал — можливо, навіть достатній, щоб люди почувалися досить оптимістично і знову народжували дітей. Та поки економіка зазнає пожадливого й некомпетентного втручання Кремля, вона не має змоги реалізувати його. Перекручена політична економія — не просто сумне марнування потенційної вигоди російського народу. Адже вона — як і фундаменталістський феодалізм Саудівської Аравії — має згубний вплив і на іноземців, пов’язаних із нею. Західна торгівля та інвестиції в Росію створили могутнє прокремлівське лобі, яке викривлює зовнішній погляд на те, що відбувається всередині країни. Як і тоді, коли ділові кола мають справу з Саудівською Аравією (або Китаєм чи Нігерією), питання про справедливість і свободу в Росії відсувають убік. Щоразу, коли Кремль показує своє справжнє обличчя, іноземний бізнес лобіює свої уряди, щоб вони не виявляли «надмірної реакції». Західні бізнесмени не соромляться йти за своїми гаманцями. У 1980-х роках до Росії приїздили голови комуністичних профспілок і викривали Маргарет Тетчер і Роналда Рейгана як «паліїв війни» та вихваляли «миролюбне» совєтське керівництво. А тепер попутниками стали вже не комуністи, а капіталісти. Саме британські промислові магнати в червні 2007 р. злетілися до Санкт-Петербурга, щоб вихваляти сприятливу для бізнесу політику Кремля і критикувати «емоційні спалахи» Тоні Блера, що лише кілька днів тому в одній зі своїх останніх заяв на посаді прем’єр-міністра застеріг інвесторів від політичного ризику мати надто багато ділових зв’язків із Росією.

Російських деспотичних керівників та їхніх бізнесових спільників вихваляють за стабільність, яку вони репрезентують, тоді як їх годилося б критикувати за зневагу до західних норм. Західні банкіри в Росії виводять компанії па міжнародні ринки капіталу, розповідаючи їм, скільки лиску їм доведеться надати, щоб привабити гроші іноземців. Провідні бухгалтерські фірми світу надають гросбухам презентабельності, найсолодкомовніші іноземні компанії, що спеціалізуються з «піару», ширять похвали, а відомі міжнародні консалтингові фірми поліпшують менеджмент. Інституційні інвестори в Лондоні, Франкфурті, Токіо та Нью-Йорку купують акції та облігації. Як колись комуністичні профспілки в усьому світі прикидалися сліпими, не помічаючи страхітливого ставлення до робітників у СССР, так тепер іноземні капіталісти не помічають, як Кремль топче права власності й російських, і закордонних бізнесменів, фактично вони не просто не звертають уваги, а беруть участь у цьому. Придивімось, наприклад, до приголомшливої ролі одного з «четвірки великих» аудиторів у світі — компанії «PwC» — в процесі надання пристойності нападові Кремля на «Юкос».

Дехто дивувався пожадливості, яку виявила компанія «PwC», погодившись провести аудит «Юкосу» ще 1995 р., коли репутація цієї компанії була такою ж лихою, якою тільки може бути репутація російської нафтової компанії. Але, як можна було б стверджувати, рішучий намір засновників «Юкосу» очистити свою діяльність виправдав ту згоду. 2003 р. «Юкос» мав найпрозоріші рахунки серед усіх російських нафтових компаній (скажімо, кращі, ніж «Газпром», що, тішачи акціонерів великими прибутками, проливає тільки мінімум світла на деталі своїх витрат, зарплат, придбань і прибутків). Але в червні 2007 р. компанія «PwC» заявила, буцім помилилася, і скасувала свої звіти про аудит за минулі десять років. «PwC» тепер вважає, що інформація та документи, подані... колишнім керівництвом «Юкосу», могли бути неточні», — сказано в заяві139. Цей висновок був несподіваним благом для Кремля, який скористався ним як ще одним підтвердженням своєї заяви, що «Юкос» — російський еквівалент компанії «Enron», а Ходорковський привласнив десятки мільярдів доларів із фінансів компанії. Мета полягала в тому, щоб оголосити Ходорковському ще один вирок про тривале ув’язнення за шахрайство, перше ніж він матиме змогу заговорити. Проте лише кілька місяців тому компанія «PwC» твердо опиралася тискові Кремля, наполягаючи, що дотримується своїх звітів про аудит140. Така позиція зумовила суворе покарання. В березні 2006 р. міліція та представники інших слідчих органів здійснили рейд на офіс компанії й конфіскували комп’ютери та документи. Її звинуватили в неповній сплаті податків та в сприянні «Юкосу» в тому, що влада називала схемою ухиляння від сплати податків. «PwC» заявила про свою невинність141 і подала апеляцію на вирок. Слідчі згодом сказали, що фірма не скоїла ніяких правопорушень. Тиск наростав, тож влада, здається, вирішила покласти край здатності «PwC» працювати в Росії. Найменший вияв офіційного невдоволення — поганий знак для бізнесу в Росії. Деякі компанії, прагнучи засвідчити Кремлеві свою вірність, відмовилися від послуг «PwC» як свого аудитора. Виникало враження, що навіть прибутковий договір компанії провести аудит «Газпрому» опинився під сумнівом.

Компанія «PwC» виправдовує зміну своєї позиції двома причинами. По-перше, керівництво «Юкосу» ввело її в оману з приводу реального стану справ у компанії в 2002–2004 рр. Тільки в середині 2007 р., стверджує компанія, вона отримала нову інформацію, що три торговельні фірми, які продавали продукцію «Юкосу», насправді перебували у власності акціонерів материнської компанії. Вигнане керівництво компанії заперечує це твердження, а схеми, що їх тепер критикує російська влада, були розроблені в тісній співпраці з «PwC», щоб забезпечити їхню відповідність і російським, і міжнародним стандартам бухгалтерського обліку, наполягають вони.

«PwC» заперечує будь-які правопорушення і будь-які припущення, нібито вона піддалася урядовому тиску142. Може, це й справді так, хоча лишається без відповіді питання, як начебто шахрайські схеми «Юкосу» пройшли перевірку тодішніх аудиторів. Якщо добре підготовані й високо оплачувані люди, які працюють в одній з провідних бухгалтерських фірм світу, не виявили такого кричущого порушення норм, що регулюють трансакції компанії, яку вони перевіряють, їх можна звинуватити в недбальстві. А якщо вони знали про порушення, але не заявили про них, то, мабуть, через те, що відчували: їх можна звинуватити, що вони допомагали цій компанії ухилятися від сплати податків.

Якщо схеми «Юкосу» насправді не означають ухиляння від сплати податків, а є, як стверджувала «PwC», цілком законними (принаймні відповідно до туманних норм російського права), таке пояснення тривожить ще більше. З нього випливає, що Кремль залякав компанію «PwC» і вона доконала свого клієнта. Останній абзац заяви компанії «PwC», коли вона вже позадкувала, безперечно містить дивне відлуння такого припущення:

«Крім того, постанова «PwC» відмовитися від своїх звітів була продиктована фактом, що деякі колишні акціонери та керівництво «Юкосу» й далі спонукають інших людей покладатися на звіти про аудит, проведений «PwC».

Важко зрозуміти, чому бухгалтерській фірмі бодай найменшою мірою має не подобатися, що колишнє (або теперішнє, або майбутнє) керівництво якоїсь компанії спонукає інших людей «покладатися» на звіти про аудит, проведений цією фірмою. Звіти про аудит мають бути надійні. Ось чому — принаймні в нормальних країнах — вони є необхідною документацією для відкритих акціонерних компаній.

Але тут ідеться не тільки про гроші: якщо аргументи Кремля проти «Юкосу» фальсифіковані, тоді невинні люди й досі сидять у в’язниці, і дехто з них може там померти. Одна річ, коли влада корумпованої країни зловживає правовою системою, щоб загарбати активи та ув’язнити опонентів. Але було б справді жахливо, якби їй опосередковано допомагали в цьому ті, що мають бути міжнародними охоронцями фінансової чесності.

Ще більше дивує те, коли іноземні бізнесмени самі стають співучасниками поганого ставлення до себе. Кожен із фінансованих Заходом нафтових і газових проектів, розроблених у 1990-х роках, Кремль чи його союзники цілком або почасти вже видерли собі. Але навряд чи пролунав бодай писк протесту. Компанії «Shell» і «BP» стали жертвами кремлівської ідеї, що іноземний капітал і досвід — добро, а от іноземний контроль, а надто репатріація за кордон значних прибутків — ні. У грудні 2006 р. компанія «Royal Dutch Shell» продала «Газпрому» свій мажоритарний пакет акцій у гігантському газовому проекті «Сахалин-2» після того, як російський уряд подав на неї позов на 30 млрд. дол. за «шкоду, заподіяну довкіллю». Компанія отримала 7,5 млрд. дол. грішми та акціями — набагато менше справжньої вартості. ЄБРР тихо відступив від цього проекту. Проте Джероен ван дер Beеp, керівник компанії «Shell», подякував Путіну за розв’язок проблеми і сказав, що його компанія й далі робитиме інвестиції до Росії. Західні енергетичні компанії так відчайдушно прагнуть якоїсь частки — будь-якої частки — вуглеводневих запасів Росії, що робитимуть геть усе, але не скаржитимуться. Навіть найбільші американські компанії — не виняток. Компанія «Exxon» — найбільший акціонер украй успішного сусідського проекту на Сахаліні, але теж розсварилася з Кремлем. 2006 р. її апеляційну скаргу з приводу подовження терміну ліценції на видобуток не задовольнили. 2007 р. Кремль заблокував свої плани продавати газ Китаю. Підпорядкована «BP» російська компанія ТНК мала ліценцію на розробку газового родовища Ковикта з запасами 2 трлн. куб. м газу в Східному Сибіру. Ця ліцензія зобов’язувала її видобувати 9 млрд. куб. м щороку, близько третини газу мали брати місцеві споживачі, а решта була призначена для експорту до Китаю. Але «Газпром», що має монополію на експортні газогони, заблокував цей проект. «BP» була змушена продати свої майже 63% акцій, варті багатьох мільярдів, десь за 800 млн. дол.143 І знову, компанія «BP» подала цю новину як позитивну. Тепер вона стала «стратегічним партнером» Газпрому і, якщо вона допоможе російській стороні зробити міжнародні інвестиції, їй дозволять відкупити 25% акцій у тому проекті.

Можливо, найвитонченіша іронія полягає в тому, що одному з найбільших захисників Кремля не тільки заборонили в’їзд до Росії, — він постав перед податковим розслідуванням, яке може запроторити його до в’язниці, якщо він приїде. Чарівливий, красномовний і динамічний, Вільям Браудер, британський громадянин, народжений в Америці, захищав Росію на незліченних інвестиційних конференціях та інших зустрічах. Він переконливо аргументував, що іноземці не мають бути нетерплячими, що економічна модернізація настане тоді, коли російські компанії підвищать свої стандарти, щоб задовольнити іноземних інвесторів. Його метод інвестицій — украй успішний — полягав у купівлі акцій російських компаній, а потім у початку галасливої і здебільшого ефективної метушні з приводу поганого менеджменту. Переважно це приводило до принаймні косметичних змін, а часто й до суттєвих. «Браудерове лікування», може, й було «жорстким корсетом», але результатом для жертв майже завжди ставала вища ціна на акції. До його мішеней належали наймогутніші компанії Росії, як-от «Газпром» і «Сбербанк», контрольований державою банківський монстр. Безперечно, інвестори в його фірму — «Hermitage Capital» — були втішені. Відколи Путін став президентом, її вартість збільшилась усемеро, і вона тепер є найбільшим інвестиційним фондом Росії. Щасливим інвесторам величезні витрати на менеджмент видавалися більш ніж виправданими. Інвестиції, які Браудер привабив до Росії, мала б зробити його там національним героєм, але в листопаді 2005 р. його вернули з московського аеропорту Шереметьєво з непояснених причин національної безпеки: його кампанія боротьби з кумівством і за права інвесторів вочевидь наступила на чиїсь могутні пальці. Промовиста річ: Браудер і далі наполягав, що Росія — ельдорадо для інвесторів, а його власна скрута — просто непорозуміння. Прихильно екстраполюючи цифри зростання, він вважав, що Росія тепер на шляху до статусу однієї з найзаможніших країн світу. Навіть коли влітку 2007 р. двадцять п’ять слідчих удерлися до московського офісу Браудера й конфіскували документи та комп’ютери, це анітрохи не стримало його, він стверджував, що цей напад «політично мотивований». Кілька його провідних службовців похапцем виїхали з Росії. Іноземцеві, не знайомому з парадоксальним світом російської бізнесової етики, такий захист із боку Браудера міг би видаватися дивним. Якщо провідного закордонного інвестора можуть із «політичних» міркувань публічно принизити правоохоронні органи, це безперечно свідчить про наявність чогось украй хибного у відносинах політики і системи кримінального правосуддя.

Моральна короткозорість — не тільки лихо для правди, справедливості й чесності в самій Росії. Вона ослаблює й зовнішній світ. Скажімо, західні держави запізно усвідомили, яка небезпека криється в тому, що вони дозволяють Росії купувати такі кінцеві газові активи, як мережі розподілу. В поєднанні з владою Кремля над усіма газогонами зі сходу на захід це ще більше зміцнить потенційний енергетичний зашморг Росії. Угода «Газпрому» з «E.ON Ruhrgas», найбільшою енергетичною компанією Німеччини, надала йому великого політичного впливу в цій країні. Сподіваючись уникнути тієї самої долі, британський уряд намагався відохотити «Газпром» від спроб придбати найбільшу газогінну компанію країни — «Centrica». Але як він зможе відохотити від таких спроб, якщо їх підтримує «BP», власний енергетичний гігант Британії? Це однаково, якби жертва зґвалтування спершу подякувала ґвалтівникові за те, що він був не дуже брутальний, а потім почала працювати разом з ним. В особистих стосунках таке приниження було б можливе тільки у світі, де мораль і самоповага втратили всяке значення. Великою мірою саме це й сталося з іноземним бізнесом, який працює з Росією. Скажімо, «Роснефть» — справжня внутрішня нафтова компанія Кремля. Сечин, її керівник — один з найвпливовіших людей Росії. «Роснефть» за копійки загарбала активи «Юкосу» на низці начебто аукціонів. Та коли 13% своїх акцій вона виставила на Лондонській фондовій біржі, то заробила 10,4 млрд. дол. Такі фінансисти, як Джордж Сорос, спонукали західні інституції бойкотувати цей продаж, Ілларіонов назвав його «злочином проти російського народу». Якби якийсь російський шахрай виринув на поверхню й намагався продати на вулицях лондонського Сіті вкрадені яйця Фаберже, фінансові магнати в елегантних костюмах навряд чи ставали б у чергу, щоб мати з ним бізнес: адже продаж украдених речей — тяжкий кримінальний злочин. Але це не перешкодило інвесторам купувати акції «Роснефти», банкірам — просувати їх, а брокерам — продавати, їх непокоїло — мабуть, слушно — лише те, що політичні дружки і ставленики у вищому керівництві компанії, здається, не дуже тямлять, як треба керувати гігантською нафтовою компанією.

Гроші, як і вода, мають тенденцію текти вниз. Нині в Лондоні пропонують свої акції понад двадцять великих російських компаній із сукупною ринковою капіталізацією близько 625 млрд. дол. Дев’ять із них прийшли 2007 р. Натомість на Нью-Йоркській фондовій біржі, де норми допуску вищі, зареєстровано лише п’ять російських компаній. Лондон — це ще й центр продажу облігацій російських компаній, 2007 р. за них отримано понад 33 млрд. дол., тоді як 2003 р. — лише 11 млрд. дол. Британія — друге за потужністю джерело прямих іноземних інвестицій у Росію, а обсяг двосторонньої торгівлі, становлячи 2006 р. 16,3 млрд. дол., від 2001 р. збільшився майже втричі. Принаймні вплив російських брудних грошей у Британії обмежений, бо існує дуже багато інших спокус. Російські мільярди невтаємниченим можуть видаватися колосальними, але вони маліють у порівнянні з впливом грошей з інших місць: Китаю, країн Перської затоки, розвиненого світу. Хоча російські компанії видаються великими, більшість їх продає в Лондоні лише дрібку своїх акцій.

Натомість у Німеччині вплив компанії «Кремль Інк.» пропорційно видається більшим. Росія — торговельний партнер, значення якого швидко зростає: експорт до Росії зріс від 15 млрд. євро 2004 р. до 23,4 млрд. євро 2006 р. Проте Герхард Шредер — лише через кілька місяців, як пішов із посади федерального канцлера, — став, наполягаючи, ніби діяв цілком етично, головою проекту газогону «Північний потік», що мав іти по дну Балтійського моря (див. розділ 7). Під час «холодної війни» західні політики та урядовці, які брали гроші в Кремля, ризикували професійною ганьбою і навіть кримінальним переслідуванням. А тепер бізнес — це бізнес144.

Такий підхід може давати добрі результати в контексті зростання прибутків та вартості акцій у наступному фінансовому році. Але в далекій перспективі він проблематичний: якщо ви вірите, що капіталізм — це система, за якої гроші важать більше, ніж свобода, ви приречені, коли люди, які не вірять у свободу, нападають, використовуючи гроші. Росія помітила, що найслабша ланка в західному підході до життя — неувага до моральної та етичної основи капіталізму: якщо важать тільки гроші, тоді чому кремлівські гроші гірші за чиїсь інші? Ті самі західняки, які вважають Росію за майданчик, де політичний ризик «у ціні», були б приголомшені, якби таку саму зневагу до прав власності й громадського добра виявляли в їхніх рідних країнах. А втім, цей день не за горами. Створення міцних і ліквідних енергетичних ринків — один з найкращих способів протидіяти кремлівському енергетичному зашморгові в Європі. Енергетичні підприємства Німеччини твердо опираються запропонованій ЄС лібералізації почасти тому, що вона похитне їхні затишні картелі, а почасти тому, що Росія, їхній найближчий торговельний та інвестиційний партнер, чинить затятий опір тій пропозиції. Німецький уряд теж твердо підтримує таку лінію. Якщо ця підтримка зруйнує плани ЄС, це означатиме меншу безпеку, вищі ціни, а зрештою менше свободи для громадян Європи — і вищі прибутки та більший політичний вплив Кремля.

Було б хибно вважати такий стан за тріумф самого опортунізму. Кремлівський підхід до Заходу, почасти цинічний, почасти ворожий, спирається на дедалі послідовніший погляд на світ: одне слово, на ідеологію. Чимало людей вважали, ніби вона вмерла разом із Совєтським Союзом. Як доведено в наступному розділі, вони помилялися.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка