Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка8/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

5

«Нове самодержавство»: що надихає проводирів Росії?


Коли крах СССР поклав край старій «холодній війні», ідеологія, здавалося, померла разом з нею. Внаслідок семи десятиріч комунізму росіяни почали з украй великими підозрами ставитися до грандіозних проектів і виснажили свої зусилля спробами реалізувати їх. Радіопередачі з уславленням марксистсько-ленінських ідей і переваг центрального планування в кожному закутку планети вщухли ще за Горбачова, а з навчальних програм зникла дурманна розумова гімнастика діалектичного матеріалізму, колись обов’язкового для кожного студента. Хоча Ленін, Сталін та Хрущов і далі були вкарбовані в національній свідомості як видатні вожді минувшини, спогади про Міхаїла Суслова — сіру постать, яка три десятиріччя відповідала в Політбюро за ідеологію, зникли, наче туман над річкою Москвою. А причина проста: комуністична ідеологія виявилася цілковитим провалом, натомість прагматичний західний капіталізм загального добробуту видавався незрівнянно кращим. Порожні полиці совєтських крамниць дорівнювали порожнечі ідей. Якщо суттю системи було покращення долі робітників, чому вони живуть набагато гірше, ніж їхні начебто уярмлені колеги, які животіють у капіталістичному пеклі? Лише трохи більші успіхи совєтська ідеологія мала за кордоном, впливаючи на тих, хто не відчув її безпосередньо145. Після 1991 р. навіть ті російські комуністи, які збереглися, цурались ідеології, наголошуючи в своїх маніфестах на ностальгії, соціальній справедливості й порядку та викриваючи зажерливість, нечесність і хаос. Хоча вони використовували символи й гасла минувшини, мало хто, якщо взагалі хто-небудь, казав, що він справді прагне відновити планову економіку й однопартійну державу.

У результаті такої відмови від ідеології протягом 1990-х років Росія була політичним базаром, де імпровізовані ятки пропонували геть усе — від розбавленого комунізму до ультранаціоналізму, поклавши між ними теократію, радикальний лібералізм і прагматичну політику, зорієнтовану на західноєвропейську модель. Прихильники цієї моделі взяли собі ліберальну, консервативну, християнську і соціал-демократичну етикетки своїх західноєвропейських колег. Але ці зародкові партії західноєвропейського типу майже не мали членів, а їхні ідеї пустили в Росії лише неглибоке коріння. Переважна частина інших партій була фан-клубами конкретних постатей. Гроші йшли від «спонсорів» — впливових бізнесменів або заможних обраних урядовців. І все-таки ці організації називали себе політичними партіями, рекламували себе (звичайно надмірно) як політичні партії і брали участь у виборах як політичні партії. Опитування громадської думки засвідчували, що їхня популярність зростає і падає. Вони мали дивні назви, скажімо, «Наш дом Россия»146.

Невдовзі з’ясувалося, що політику західного стилю пересадити в Росію важко. Ба навіть неможливо. Годі було зрозуміти, які політичні ідеї обстоювали ті партії. Більшість партій були прихильні до більш «соціальної політики» (річ неважка, коли мільйони літніх людей животіли на жалюгідну пенсію, яку видавали пізно, а то й узагалі не виплачували). Політичну суміш збагачували різні дози ядучості та ксенофобії, бо російське населення мало-помалу втрачало свій початковий наївний захват перед усім західним і дедалі більшою мірою звинувачувало у своїх економічних та соціальних негараздах «іноземців»147. Але навіть після побіжного погляду ставало зрозуміло, що ті партії насправді вірять тільки в боротьбу за посади і намагання зберегти їх. Під час грудневих виборів 1993 р. до Думи на сцену вийшла перша партія нового типу — «ліберал-демократи» Владіміра Жириновського, які здобули приголомшливі 23% голосів. Вони не були ані лібералами, ані демократами. Їхні публічні погляди були екстремістські, а інколи ще й безглузді. Жириновський обіцяв роздавати безкоштовно горілку, коли його оберуть, і пропонував будувати гігантські вентилятори, щоб гнати радіоактивні відходи на балтійські держави. Згодом він патякав, що американському держсекретареві Кондолізі Райс піде на користь, якщо її зґвалтують «хором» російські солдати148. Важко було збагнути, хто є Жириновський — брутальний блазень, справжня загроза, загребущий опортуніст, а чи це все вкупі. Хоча публічні погляди Жириновського вкрай суперечливі, його парламентські депутати майже завжди віддавали свої голоси на підтримку Кремля. Дехто гадав, ніби ця партія — витвір ФСБ, інші припускали, що ця служба просто стала підтримувати того, хто найбільше обіцяв. Хай там як, головна роль Жириновського — випадково чи навмисне — полягала в розбиванні табу: більшість інших політиків у порівнянні з ним видавалися розважливими.

Незважаючи на партію чи етикетку, всі російські політики боролися з тією сумішшю гордощів і сорому, яку й має пробуджувати совєтське минуле. Вислів самої лише огиди видавався квитком до миттєвого політичного забуття, а знайти щось для уславлення було важко. Дехто знайшов утіху в простій ностальгії, звинувачуючи Горбачова та Єльцина в зраді та некомпетентності, які зруйнували наддержаву. Таке добре проходило зі старшими й менш освіченими виборцями, але продати ці погляди іншим було важко. Дореволюційна Росія видавалася очевидною альтернативою: фотознімки Романових і символи православ’я множились, як гриби. Але царська доба відлунювала багатьма дисонансними і суперечливими нотками: що робити — сентименталізувати царя Ніколая II чи перетворювати в кумирів його безнадійно неефективних демократичних опонентів? Феодальна й відстала, Росія тієї пори була, безперечно, не така погана, як казали комуністи. Без війни та більшовизму вона, напевне, розвинулася б у щось краще: можливо, конституційну монархію, вочевидь вільнішу та заможнішу, ніж трагічний експеримент, що повалив її. Годилось украй напружити волю, щоб вірити, ніби нещадне й некомпетентне царювання Ніколая II було бодай у чомусь гідне захвату.

Ця дилема була відлунням дискусій понад сторічної давності. Сучасна Росія підбирає нитки традицій слов’янофілів XIX ст., отих напівмістичних патріотів, що паплюжили західний матеріалізм та ідеалізм, чи раціоналістичних «західників», які прагнули, щоб Росія запровадила все найкраще, що може запропонувати їй зовнішній світ? Серед цієї плутанини прагнення совєтського відродження конкурувало з трохи наївним прозахідним лібералізмом, напівперетравленою ностальгією за царатом і найрізноманітнішими далекосяжними ідеями про нереалізовану духовну та євразійську долю Росії. Російський пантеон незграбно простягався від Романових до Андрія Сахарова149, вмістивши й космонавта Юрія Гагаріна150, і Леніна. Цей діяч і далі лежав непохований і бальзамований, мов світський святий, у своєму мавзолеї під Кремлем; він був, як сказали б більшість росіян, трохи не таким поганим, як Сталін. Жертви ГуЛАГу могли розповідати про свої злигодні, але гіди в Музеї ФСБ в Москві наполягали, що й таємна поліція страждала за сталінізму. Пишні фрази про економічні досягнення СССР зникли, але ще жевріла гордість за його наукові й технологічні здобутки.

Плутанину накладали на плутанину, бо й погляд самого СССР на своє минуле був украй суперечливий: і в тому, як треба ставитися до масових убивств та їхніх виконавців, і в тому, як трактувати російський націоналізм. У 1920-х роках офіційна комуністична лінія полягала в тому, що російський імперіалізм був поганою річчю, так само як і російський капіталізм. Неросійські культури й мови, як-от татарська, марійська, комі та ін., набули офіційного статусу й тішилися кількома роками скромного культурного відродження151. За Сталіна все швидко змінилося. Совєтський комунізм і російський шовінізм майже годі було розрізнити. Слова першого куплету совєтського державного гімну 1944 р. украй промовисті:

Союз нерушимый республик свободных

Навеки сплотила Великая Русь!

Да здравствует созданный волей народов



Единый могучий Советский Союз!152

За Горбачова Росія почала критичніше поглядати на своє минуле. За кілька місяців такі теми, як Сталін, ГУЛАГ і великий голод в Україні, перестали бути табу, і їх палко обговорювали. В аспекті готовності говорити про історію сформувалася виразна ієрархія. Про страждання росіян можна було говорити без обмежень, а от інших народів — ні. Проте різноманітних болючих тем аж ніяк не бракувало. Червоний терор, який розпалили більшовики після 1917 р., убив, напевне, півмільйона людей153. Колективізація в 1928–1933 рр. вирвала з корінням до 4,5 млн. селян. До 5 млн. людей в Україні та інших місцях померли з голоду. Сталінські чистки в 1937–1938 рр. дали до 1,7 млн. жертв, з них понад 700 000 стратили без суду. Під час війни приблизно 1 млн. етнічних німців і 1,5 млн. чеченців, кримських татар та інших народів — усі вони були совєтськими громадянами — депортували під приводом, буцімто вони симпатизують нацистам. Після війни до 1 млн. людей перейшли просто з нацистських таборів для військовополонених до ГУЛАГу.



Від репресій у країні не відставала агресія за кордоном. Більшовицька революція швидко задушила короткочасну незалежність держав Закавказзя: Грузії, Вірменії та Азербайджану. Сімдесят років вони не могли приєднатися до родини держав. Унаслідок цинічної змови з Гітлером 1939 р. совєтське керівництво поділило Східну Європу на сфери впливу. Коли нацисти напали на Польщу, десь через два тижні до них приєднався і Сталін. Коли Польщу поділили і стерли з карти світу, 22 000 польських офіцерів розстріляли в Катині та інших таборах. Після війни Кремль придушив будь-які спроби відновити свободу в країнах, які він начебто визволив. Запровадивши брутальні та руйнівні системи однопартійного врядування і планової економіки, він придушив народні повстання в Східній Німеччині (1953 р.), Угорщині (1956 р.) і Чехо-Словаччині (1968 р.). 1979 р. СССР удерся в Афганістан і почав війну, від наслідків якої та країна страждає й досі.

Якщо чесно розповідати про таку історію, це було б нестерпно, а намагання приховати її призводять до незнищенного двоїстого ставлення і до минулого, і до теперішності. Сталіністське минуле й досі отруює політичне життя в постсовєтській Росії, правлячи за джерело і ксенофобії Кремля, і його авторитаризму. Гасло Міністерства інформації в романі Джорджа Орвела «1984 рік»154 навряд чи могло бути доречнішим: «Той, хто контролює минуле, контролює майбутнє, а той, хто контролює теперішнє, контролює минуле». Збільшуючи свою владу над громадським життям, Кремль собі на догоду переписує минуле. Хоча розгалужень багато, а деталі складні, сам принцип навряд чи може бути простішим. Росія надає пристойності найтяжчим сторінкам своєї історії, тоді як інші країни з історією тоталітаризму та імперії схильні оплакувати їх. Скажімо, в Німеччині Vergangenheitbewältigung вкарбоване в громадське життя країни. Буквальний переклад цього слова означає «подолання минувшини», хоча здебільшого його тлумачать як «намагання змиритися» з нею. Німеччина намагається змиритися зі своєю тяжкою минувшиною, відколи окупаційні війська союзників у західних зонах переможеного третього рейху зігнали населення в кінотеатри проглядати документальні стрічки про концентраційні табори. Намір окупаційної влади, підтриманий цівкою автомата, полягав у тому, щоб ніхто не мав змоги сказати, буцім він «не знав» про масові вбивства мільйонів або що тоді «було не так уже й погано».

Той захід спрацював. Каяття з приводу минувшини стало відтоді символом німецької політики. Федеративна Республіка виплатила щедрі репарації Ізраїлю і країнам Східної Європи155. Підручники історії в західнонімецьких школах нещадно сфокусовані на нацистській добі, її походженні, злочинах і лиху, яке вона заподіяла Німеччині. Антинацистський опір уславлено, Віллі Брандт, що воював на боці союзників, став федеральним канцлером156. Але принаймні Німеччина має давати раду лише дванадцятьом рокам нацистської диктатури. Їм можна протиставити набагато привабливіші історичні періоди: створення 1848 р. континентального лібералізму, Zollverein, перший відомий на континенті митний союз, а також багато інших видатних культурних, літературних і наукових досягнень у XVIII і XIX ст. А от у минулому Росії знайти моменти слави набагато важче. Історична свідомість Німеччини, може, незвичайно (і то слушно) чутлива, але з західноєвропейського погляду почуття провини з приводу минулого — майже норма. Кожна велика європейська країна мала імперію, інколи (а то й завжди) кепсько керувала нею і шкодує про це, інколи, можливо, навіть надмірно. Британська провина внаслідок імперських різанин та експлуатації так укарбована в шкільну програму, що учні щиро дивуються, почувши кого-небудь, хто каже, що імперія мала й риси, які почасти спокутують її провину. Американці та австралійці відчувають суміш прикрих емоцій із приводу того, як їхні предки ставилися до тубільців тих континентів. Білі на Заході відчувають провину через расизм у своїх країнах. Політичні лідери вибачаються від імені своїх країн за дії, які сталися десятки, а то й сотні років тому, за давні й недавні злочини й вади. В’єтнам, апартеїд, рабство, союзні бомбардування Німеччини — все стає предметом найретельнішого вивчення з боку найвидатніших істориків, романістів і драматургів. Нитки — інколи сплутані — провини, чутливості, відповідальності й сорому так густо пронизують західний погляд на інші країни та культури, що ми майже не помічаємо їхньої присутності.

Звичайно, й досі існують сліпі точки: донедавна обговорення у Франції уряду Віші було дуже обачним; погляд Австрії на свою історію вагається між докорами сумління за ентузіазм, з яким у цій країні привітали нацизм, і наполяганням, що то був імпортований продукт і країна стала першою жертвою Гітлера. Чимало людей у Британії й досі лише туманно усвідомлюють, що роль їхньої країни під час війни аж ніяк не полягала в чистій славі, принаймні з погляду поляків або індійців157. Але ці сліпі точки, коли йти на схід, стають величезними. На відміну від Федеративної Республіки Німеччини на заході належна до совєтської зони окупації Східна Німеччина не спонукала свій народ зазирнути у вічі минувшини: адже фашизм, мовляв, накинули Німеччині зовні (здебільшого капіталісти). Народ «НДР» був антифашистами, і його совєтський союзник визволив його, а не завдав поразки. Ці тези не допомагали східним німцям любити ґвалтівників і грабіжників Червоної армії, але поклали край їхній надмірній занепокоєності тим, що було заподіяне євреям, чиї страждання в офіційних історіях відійшли в тінь, поступившись нацистським звірствам щодо комуністів і членів профспілок.

Нове ставлення Росії до совєтської минувшини підсумував Путін ганебною заувагою у своєму зверненні до нації 2005 р., сказавши, що розпад Совєтського Союзу був «найбільшою геополітичною катастрофою» XX ст.158 Дехто з його прихильників намагався надати цьому твердженню позитивного глянцю: великий вождь мав, звичайно, на увазі втрату смуги історичних територій, як-от України, Середньої Азії та Кавказу, плюс соціально-економічні збурення. Саме вони, безперечно, були особистою катастрофою для багатьох людей, які пережили крах СССР. Проте швидке порівняння з Німеччиною дає змогу зробити зі слів президента дивовижні висновки. Крах гітлерівського третього рейху теж означав утрату німецьких історичних територій, як-от Східної Пруссії та Сілезії. Він завдав колосальних — ба навіть катастрофічних — страждань усьому німецькому народові. Проте жоден розважливий німецький політик не набрався б духу назвати його катастрофою: по-перше, тому, що то був неминучий наслідок безумної політики Гітлера; по-друге, тому, що страждання Німеччини не можна розглядати окремо. Падіння Гітлера означало визволення для поневолених країн Європи, а зрештою й для самої Німеччини.

Слова Путіна аж ніяк не були принагідною заувагою, на яку можна не звертати уваги з огляду на велику плутанину в Росії з приводу її історії. Кремль утверджує новий підхід до минулого, який уславлює Совєтський Союз, паплюжить Захід і зображує єльцинські роки як період ганебної слабкості й хаосу, від якого нині врятована Росія. Отже, підручники історії, написані тієї пори, мають ґанджі, не останньою мірою тому, що опубліковані з участю іноземців. «Чимало шкільних підручників написали люди, які працюють задля іноземних грантів. Вони танцюють „польку-бабочку“159, за яку платять інші. Ці книжки, на жаль, потрапили до шкіл та університетів», — бідкався Путін улітку 2007 р.160 Він вимагав нових підручників історії, які «спонукають наших громадян, надто юних, пишатися своєю країною», і наполягав, що «нікому не слід дозволяти накидати нам почуття провини». Такі підручники написали, а ті, які він критикував, повилучали зі шкіл.

Найкраща ілюстрація нового підходу — характер висвітлення Сталіна і сталінізму. Зовнішні спостерігачі — надто ті, чиї країни постраждали від совєтських рук за сталінської доби — можуть розважливо сподіватися, що сучасна Росія, країна, як сама вона стверджує, дружня й цивілізована, дистанціюється від варварства минувшини. Уявіть собі скандал у Нідерландах, Польщі чи Ізраїлі, якби німецька програма з історії змальовувала Гітлера й третій рейх як щось інше, ніж ганебну пляму на минулому Німеччини. Проте «Новейшая история России. 1945–2006 гг. Книга для учителя»161, новий посібник з історії для вчителів, що має схвалення Путіна, намагається втиснути найбільшого масового вбивцю в Європі минулого сторіччя в рамки знайомої, але непідходящої ролі: великого керманича, змушеного обставинами до жорстких постанов. Цей опус заслуговує докладного вивчення.

Передусім там стверджено, що найбільшими жертвами тиранії Сталіна були не патріоти, селяни, інтелігенти, вірні й ті, хто був пов’язаний зі старим режимом, а керівники Комуністичної партії:

«Практично всі... члени Політбюро, обрані після XVII з’їзду партії [1934 р.] тією або тією мірою постраждали від репресій... Керівний клас був першою жертвою репресій 1930–1950-х років».

І це все задля доброї справи:

«Метою була мобілізація керівництва, щоб зробити його ефективним у процесі індустріалізації... політичні репресії... використовували для мобілізації не тільки рядових громадян, а й керівної еліти».

Чистки створювали, стверджує посібник,

«новий клас керівників, здатних розв’язувати завдання модернізації за умов дефіциту ресурсів, вірних верховній владі і бездоганних із погляду виконавчої дисципліни...»

Іншими словами, проголошує посібник, Сталін був не гірший за Отто фон Бісмарка, німецького канцлера, що об’єднав країну Blut und Eisen (залізом і кров’ю). Посібник, правда, згадує про страхітливе надуживання влади, характерне для сталінської доби, але тільки поставивши цього вождя поряд з іншими керівниками Росії:

«З російської історії добре відомо, як псує довге перебування на чолі влади. Це доводять біографії таких видатних керівників, як Пьотр I і Єкатерина II... Сталін дотримувався логіки Пьотра I: вимагай неможливого... щоб отримати максимум можливого».

Отож найгірше, що можна сказати про Сталіна, — те, що він «суперечливий»:

«Його вважають за одного з найуспішніших керівників СССР. Територія країни досягла меж колишньої Російської імперії (а подекуди навіть вийшла за них). Перемога в одній з найбільших війн була здобута, індустріалізація економіки і культурна революція пройшли успішно, і результатом стала не тільки масова освіта, а й найкраща освітня система у світі. СССР став однією з провідних країн у науці, безробіття практично ліквідували».

Успіх Сталіна, коли брати найгрубіші критерії індустріалізації та перемоги у війні, безперечний. Але книжка не згадує про колосальну людську вартість: мільйони людей на примусовій праці, знищення цілих соціальних класів, голоди — і навмисні, і спричинені недбальством. Нехтує вона й факт, що Друга світова війна — здебільшого провина Сталіна. Якби він не змовився з Гітлером у 1930-х роках, нацистська. Німеччина не мала б змоги нападати. А якби параноя Сталіна не спонукала його вбити найкращих командирів Червоної армії та нехтувати застороги про неминучий нацистський напад, Гітлерова війна на сході була б менш успішна.. Після краху совєтського тоталітаризму наприкінці 1980-х років такий підхід до історії завжди видавався б не просто хибним, а лиховісним. Нині Сталіна трактують як голий історичний факт, яким годують російських школярів. Сталін помилявся, — ну то й що? Дуже багато людей помиляються.

«У нашій історії є проблематичні сторінки, — визнав Путін у середині 2007 р. Але: — Ми маємо їх менше, ніж деякі країни. І наші не такі страшні, як сторінки деяких інших країн». Крім того, він гостро заперечує будь-які спроби поставити два грандіозні масові вбивства XX ст. на одну основу: «Я не можу погодитися з тим, що Сталіна порівнюють із Гітлером. Так, Сталін, безперечно, був тиран, і багато хто називає його злочинцем, але він не був нацистом», — сказав він 2005 р. в одному спільному інтерв’ю з тодішнім німецьким керівником Шредером, який — промовистий факт — не піддав сумніву це твердження. Путін пішов ще далі, порівнявши совєтські та західні злочини проти людства. Він порівняв великий терор 1937 р. зі скиданням американської атомної бомби на Хіросіму162. Це порівняння дивне. Можна висунути переконливий аргумент, що скидання цієї бомби поклало край війні і врятувало життя незліченної кількості людей, зокрема багатьох невинних неяпонців, які найменше заслуговували смерті. Цілком можна стверджувати, що Франклін Д. Рузвельт і Гарі Трумен помилилися, бо були черстві чи беззглядні, надміру квапилися завдати Японії поразки, не бажали розглядати інших способів закінчити війну, не знали про великі небезпеки, що їх становить ядерна зброя. Але, на відміну від Сталіна, вони не були прямою причиною смертей мільйонів людей унаслідок страт, депортацій, голодомору й колективізації.



Уживаючи слова «Что касается...», Путін, усвідомлено чи ні, знову використовує улюблену зброю совєтських пропагандистів. Коли їх запитували про Афганістан, вони згадували В’єтнам. Коли їх критикували за тяжке становище совєтських євреїв, вони з солодкавою щирістю нарікали на дискримінацію американських негрів163. Кожній плямі на совєтській репутації протиставили щось — справжнє чи вигадане — скоєне руками Заходу. Угорщина? Суец! Військовий стан у Польщі? Підтримувані Америкою диктатури в Латинській Америці! Але ці контрасти навіть тоді були абсурдні. Коли американська адміністрація коїла грубі помилки у В’єтнамі, сотні тисяч людей протестували в центрі Вашингтона Влада не схвалювала, але не намагалася ув’язнити їх. У кількох випадках поліція або Національна гвардія вдавалися до надмірних дій у відповідь, що спричиняло обурення. Вбивство чотирьох студентів Кентського університету в травні 1970 р. стало причиною страйку мільйонів студентів — були закриті сотні університетів — і лишилося в історії Америки скандалом, про який згадують досі. Та коли восьмеро незвичайно сміливих совєтських дисидентів намагалися протестувати на Червоній площі проти інтервенції в Чехо-Словаччину 1968 р., їх миттю заарештували. Більшість їх засудили до вигнання або запроторили до психіатричної лікарні. Їхні імена майже забуті164. Єдиною людиною, що публічно протестувала проти війни в Афганістані, був Сахаров.

Росія тепер рідко згадує навіть шкоду, яку вона заподіяла собі, вже не кажучи про страждання, завдані іншим народам. Нічого й близького до американського величного й гідного В’єтнамського меморіалу не існує в Москві для десятків тисяч совєтських солдатів, що загинули в Афганістані. Єдиний російський музей, який розповідає про всі жахіття ГУЛАГу, справді чудовий, але міститься в Пермі, в далекій провінції за півтори тисячі кілометрів від Москви. Кілька музеїв у Москві, які намагаються висвітлити совєтське минуле, не те що не мають підтримки, — зазнають офіційних цькувань і шантажу. Це не просто промовиста тиша. Навіть якщо просто порушити питання про історичні страждання, скажімо, поляків чи балтійських народів, це миттю породжує сердиту невротичну реакцію. Тепер відмовилися навіть від неохочих поступок, зроблених за часів Єльцина і Горбачова. «Российская газета», офіційний орган російського уряду, та інші провідні засоби масової інформації навіть відродили совєтську брехню, що вбивство польських офіцерів у Катині — насправді нацистський злочин165. Для поляків, що пам’ятають поєднання масових убивств і офіційного приховування злочинів як один з найтяжчих і найприкріших епізодів минулого сторіччя, це однаково, що офіційно санкціоноване заперечення голокосту.



Іноземці, чуючи ці історичні аргументи, часто не здатні їх зрозуміти. Більшість західноєвропейців поділяють думку Генрі Форда, що «історія — це двоярусне ліжко»: туманне нарікання на вади своєї країни de rigeur, обов’язкове, а от балачки про давні історичні нарікання — це табу, своєрідна примітивна мстивість, якої в політиці дотримуються здебільшого лише крайні праві сили. Тож коли країни Східної Європи кажуть, що російський ревізіоністський варіант історії такий страшний, що загрожує самому їхньому праву на існування, їхні союзники звичайно відповідають чемним подивом або відвертою дратливістю.

Хіба це повинно мати якесь значення, якщо Росія заявляє, наприклад, що Совєтський Союз законно анексував Естонію 1940 р.? Хіба має значення, що територія Молдавської ССР містила смужку землі, що історично була (чи не була) частиною Росії? Як погано поводилися грузини в Абхазії 1991 р.? Кому насправді належить Нагорний Карабах? Які історичні та інші права на Крим мають татари, росіяни та українці? Але оці начебто темні питання були справою життя і смерті для країн та народів і, можливо, ще будуть. Вони становлять частину центрального фронту в новій ідеологічній війні Росії: прагненні переписати історію і далекого, й недавнього минулого.



Осередок проблеми полягає в тому, що сталіністська версія Другої світової війни стала тепер найважливішим міфом у розповіді сучасної Росії про себе. Святкування Дня перемоги — головна подія російського патріотичного календаря. Щоб зрозуміти одержимість росіян «Великой Отечественной войной» (як називали в СССР 1941–1945 рр.), нам може допомогти спроба уявити собі вкрай концентрований варіант англійської ностальгії за битвою за Британію і духом Дюнкерка, поєднаний із найрожевішими поглядами Америки на героїзм на узбережжі Нормандії й під час битви за Гуадалканал, плюс народні спогади кожної континентальної європейської країни про спільний опір нацизмові, і це все злите в один масив. Ця одержимість нагадує про ідеалізований світ, коли прості національні вартості солідарності та самозречення завдали поразки ворогові, що втілював зло. І вказівки на цьому тлі сентиментальних почувань і міфів, що та війна — переважно провина Сталіна, що Червона армія поводилася лише трохи краще за вермахт і що країни між Німеччиною і Росією хотіли не бути «визволеними» в 1944–1945 рр., а тільки повернути свою довоєнну незалежність, вражають багатьох росіян як блюзнірство166. Ідеалізація сталіністського воєнного міфу, неспровокованої агресії, надзвичайних жертв і тріумфальної перемоги звільняє росіян від будь-якої провини, відповідальності й навіть чутливості до подій, які відбувалися до війни, під час війни й після неї. Скажімо, таємні протоколи пакту Молотова-Рібентропа вважають за виправданий тактичний маневр, а не за велику причину для сорому167. Історія рідко буває такою простою, як видається, тож було б цілком доречно обговорювати й інші тиски на совєтську політику — як-от страх перед війною з Японією — і помилки, що їх скоїли Британія і Франція. Історик-ревізіоніст міг би висунути аргумент, що угода Сталіна з Гітлером була не гірша за британську зраду Чехо-Словаччини в Мюнхені 1938 р. Але про цю зраду можна говорити тільки з огидою, а не виправдовувати її. А в теперішньому російському підході бракує таких вирішальних нюансів. Росія звинувачує Захід, що він не лишив Сталіну ніякого виходу, крім укласти угоду з Гітлером. А практичні наслідки цього пакту для його жертв нехтують.

У повоєнні роки Захід і Совєтський Союз вважають за моральні еквіваленти: СССР «окупував» Східну Німеччину не більшою мірою, ніж США «окупували» Федеративну Республіку. Членство країн Східної Європи в НАТО нині можна порівняти з роллю Організації Варшавського договору в минулому. Таке твердження на перший погляд видається збалансованим, а фактично руйнує всю основу, на яку спирається не тільки повоєнна історія Європи, а й теперішня політика Європейського континенту. Якщо «холодна війна» в Європі перестала бути боротьбою між свободою і тиранією, а перетворюється натомість у старомодну геополітичну суперечку, тоді вартості й побажання виборців нічого не варті. Колишні сателіти були не поневоленими країнами, уярмленими лихою ідеологією, а простими пішаками на шахівниці. Те, що американці субсидували антикомуністів профспілки «Солідарність» у Польщі, — моральний еквівалент совєтської допомоги сандіністам у Нікарагуа. Одне слово, комунізм як ідеологія був безвихіддю, а планова економіка — катастрофою, проте кремлівські raison d’état, державні міркування, зберігаються: як і будь-яка велика країна, Росія має право визначати майбутнє своїх сусідів. А вони не мають права нарікати на це.

Історичний ревізіонізм Кремля прагне оплутати колишні держави-сателіти подвійним путом. По-перше, сталінська доба була не така вже погана: якщо ті країни страждали, страждали й мільйони росіян, що, крім того, несли на собі головний тягар війни з Гітлером. По-друге, хіба героїчна Червона армія не визволила Східну Європу від фашистського ярма? Будь-який відступ від цієї думки означає, що ті країни не просто невдячні, а нестримані егоїсти, реваншисти й приховані нацисти. Під час галасу 2007 р. із приводу совєтського воєнного меморіалу (див. розділ 6), на плакатах «Наших», виставлених поряд з естонським посольством, назву країни подавали як «эССтония», а прізвище її президента — як «томаСС ілвеСС». Думку, що естонці можуть мати слушні підстави вважати совєтських «визволителів» за ще одну окупаційну армію, вважають за безсоромний історичний наклеп168.

І справді, Естонія тепер — одна з двох гарячих точок нової «холодної війни» (друга — Грузія, про неї ми поговоримо згодом). Естонія — точка, де зіткнулися російські геополітичні амбіції, економічні м’язи та історична амнезія. Крім того, це країна, сповнена рішучості захищати себе. З цієї причини на неї варто поглянути пильніше. Якщо Кремль може роздушити Естонію, шанси решти Східної Європи видаються слабенькими. Хоча на перший погляд важко добачити, чому Росія має завдавати собі клопоту через Естонію. Населення Естонії становить одну соту від населення Росії. Її економічне значення мізерне — менше 0,2% ВНП єврозони. Яке-небудь велике польське місто, скажімо, Катовіце, набагато важливіше. Для росіян вважати Естонію за поважного ворога — щось близьке до неврозу169. Але Росія має слушність, сприймаючи Естонію поважно, і зовнішній світ теж повинен сприймати її так. Ця країна може бути малою, але має символічне значення і для Росії, і для Заходу. Естонія — найкращий приклад історії посткомуністичного успіху, де є чистий і сучасний державний сектор, високотехнологічні галузі й розвинена сфера послуг, що становить гострий контраст із російською вуглеводневою економікою і важкою промисловістю. Та якщо від цих успіхів у іноземців зволожуються очі від розчулення, Росія аж зеленіє з досади й заздрощів, Якщо Естонія — що кілька сторіч, хоч і як неохоче, поділяла долю Росії — змогла досягти успіху, граючи за західними правилами, це піддає сумніву головний аргумент Кремля про російську винятковість. Може, зрештою, таки можна поєднати стабільність і процвітання зі свободою та відкритістю? Якщо успіх Естонії так прикро бентежить, тоді, напевне, було б краще, якби вона не мала успіху — або взагалі не існувала.

Ця боротьба має своє коріння в суперечливих поглядах на історію. За словами естонців, їхня заможна, законослухняна країна до війни була розвиненіша за Фінляндію, аж поки Естонію разом з її балтійськими сусідками Латвією та Литвою стерли пактом Гітлера і Сталіна. Совєтські війська ввійшли до країни, подавши низку безглуздих виправдань, зокрема й те, що місцевий франкомовний журнал «Revue Baltique» опублікував провокаційну статтю170. Економіка поповзла вниз. Гротескно фальсифіковані вибори дали парламент, який «просив» про приєднання до Совєтського Союзу. Естонія повернулася на карту світу лише 1991 р. За два червневі дні 1941 р. близько десяти тисяч найосвіченіших людей Естонії, зокрема десяту частину єврейського населення, депортували в глибини Росії — здебільшого постукавши серед ночі в двері й давши п’ять хвилин на метушливі збори. Десь із 2500 дітей згодом повернулося менше половини. Загалом понад п’ятдесят тисяч людей депортували, стратили або забрали до Червоної армії. Почався комуністичний терор.

Коли через кілька днів Гітлер напав на Совєтський Союз, навряд чи слід дивуватися, що багато естонців зраділи, побачивши спини совєтських окупантів. А коли 1944 р. вони повернулися, чимало естонців воювали з ними. Не тому, що любили нацистів: якби німців виганяли американські або британські війська, союзники могли б розраховувати на рішучу підтримку й ласкаве прийняття. І навпаки, якби французи або голландці пережили естонський досвід 1940–1941 рр., а 1944 р. побачили не західні війська, а совєтських «визволителів», вони теж реагували б, як естонці. Те, що трапилося далі, підтвердило страхи естонців: комуністичний терор повернувся, і то буквально сторицею. Совєтська влада нещадно виловлювала тих, хто мав зв’язки з довоєнним урядом. Знову почались — і посилилися — депортації. В березні 1949 р. вони сягнули піку: десь двадцять тисяч людей, переважно жінок і неповнолітніх, депортували до Сибіру. Загалом від нацистських і совєтських рук Естонія втратила приблизно одну шосту частину свого населення. В ім’я «розриву культурної неперервності» з довоєнною республікою публічні і приватні бібліотеки вичищали від усіх матеріалів, які могли нагадати майбутнім поколінням, що вони втратили. Яан Кросе171, відомий естонський письменник, пригадує, як бачив замолоду совєтського урядовця, що рубав сокирою книжки під бібліотекою головного університету країни.

Російський варіант естонської історії трохи інший. Він починається не 1918 р., від народження Естонської республіки, а раніше, коли Пьотр I посунув у балтійські землі, що їх завоювали раніше тевтонські лицарі, а потім шведи. Два десятиріччя естонської незалежності були відхиленням, яке нічого не означало супроти сторіч царського врядування. На зустрічі з журналістами 2005 р. Путін виклав кремлівські погляди таким чином: за мирним договором з Німеччиною 1918 р., «Росія передала деякі свої території Німеччині». 1939 р. «Німеччина повернула їх нам, і ці території ввійшли до складу Совєтського Союзу»172. Отже, після війни не було ніякої окупації, «бо вони вже були частиною СССР». Путін виправдав свій підхід словами: «Добре це було чи погано, але така історія. То була таємна угода, дрібні держави були розмінною монетою. Такими, на жаль, були реалії життя». Такі твердження не лишають простору, щоб побачити війну з естонського боку, бо характеризують постанови естонців якнайсуворішими словами: естонці, що воювали в німецькій формі проти Червоної армії, яка поверталася, були фашисти, а ті, хто вихваляє їхню сміливість і жертви, — не хто інші, як люди, які тужать за нацистами.

Як і Естонію, така сама трагічна доля спіткала й Латвію та Литву173. А дії совєтських військ у Польщі були, власне, ще більшим неподобством. Кремль не тільки 1939 р. напав на Польщу з тилу, коли вона вже зіткнулася з нацистською воєнною машиною. Совєти так жорстоко ставилися до населення східної Польщі, що чимало євреїв вирішили краще спробувати щастя під владою нацистів, ніж відчути на своїй шкурі вбивче варварство совєтської влади174. 1944 р. Сталін цинічно наказав військам зупинитися, поки нацисти громили Варшавське повстання. Адже ліквідація найсильніших підрозділів польської підпільної армії, вірної законному довоєнному урядові, набагато полегшила совєтам завдання насадити свій маріонетковий режим. Але Польща в тридцять разів більша за Естонію. Принаймні тепер вона — ще не перша мішень для Кремля.

Природна й цивілізована відповідь на характерний для воєнної Європи каталог неможливих варіантів вибору, брутальності і зрад — оплакати полеглих усіх сторін і дати обітницю, що «такого ніколи не станеться знову». Це й становить західноєвропейський підхід, відшліфований за п’ять десятиліть миру і співпраці. Тепер це ще й підхід екс-комуністичних держав, що є членами ЄС або прагнуть вступити до нього. Непримиренну історичну ворожнечу між Угорщиною і Румунією, Македонією і Болгарією, Польщею і Литвою здебільшого вже поховали. Набагато важливіше мати сусідів, що є заможні й вільні, ніж подати переконливіші історичні аргументи, Суперечливі питання лишають спеціалізованим комісіям істориків, музейних кураторів або — наприклад — у пущах філології. Затяжною сутичкою, що символізує новий стиль дискусій, є плутана польсько-литовська суперечка з приводу орфографії. Поляки литовського походження, підтримувані урядом у Вільнюсі, хочуть, щоб їм дозволили використовувати такі літери, як ė і ų, для записування їхніх прізвищ в офіційних документах; ці літери є в литовській абетці, проте їх немає в польській. І навпаки, чимало литовців польського походження хочуть використовувати свої літери ł і ź, яких немає в литовській офіційній абетці. Серед такого дріб’язку важко пам’ятати, що до війни польсько-литовські відносини в щонайкращому разі були холодні, а в щонайгіршому — війною. 1921 р. Польща рушила у військовий похід і відібрала історичну столицю Литви — переважно польське місто Вільнюс — і утримувала його, аж поки Сталін 1940 р. повернув місто Литві. Увесь цей період Польща і Литва не мали дипломатичних відносин; 1939 р., коли Польщу розривали тоталітарні наддержави, Литва закрила свій кордон для польських утікачів. Під час війни литовські і польські партизани уривали час від боротьби з росіянами та німцями, щоб не дати згаснути своїй давній ворожнечі.

Російський підхід до своїх сусідів навряд чи може бути ще інакшим. Комісії істориків, створені за Єльцина, не тільки припинили свою діяльність, — їхнім закордонним членам, скажімо, латвійському історику Гейнріхсу Стродсу, заборонено в’їзд до Росії. Коментарі в контрольованих Кремлем засобах масової інформації цілковито переписують історичні події. Тож навряд чи слід дивуватися, що менше десятої частини російської молоді вважає, що їхня країна повинна вибачитися перед балтійськими державами за совєтську окупацію.

Надання пристойності совєтській історії — перша опора народжуваної кремлівської ідеології; друга — це переписування історії 1990-х років, коли президентом був Єльцин. Новий посібник для вчителів наголошує на анархії, невдачах і слабкості й водночас майже цілковито нехтує успіхи тих років, як-от формування вільних засобів масової інформації, відкриті багатопартійні вибори, жива парламентська культура, кінець центрального планування й поява мільйонів малих підприємств. Аж ніяк не згадуючи, що то був період, позначений незрівнянним плюралізмом і політичною свободою, єльцинські роки нині характеризують як низку нещасть, коли вороги Росії дурили і принижували країну, множачи безладдя й підточуючи державу175.

Звісно, є сенс пильно проаналізувати минуле, і ніхто не стверджуватиме, що 1990-ті роки були приємні. Але зображувати, як чинить Кремль, крах СССР як катастрофу, еквівалентну Версальському мирному договору, накинутому Німеччині після Першої світової війни, означає перекручувати факти. В тому випадку військова поразка та міжнародний осуд176 поєднувалися з тяжкими репараціями. А Росія не тільки не зазнала воєнної поразки, а й була омита хвилями зичливості всього світу. Захід, анітрохи не доводячи Росію до банкрутства вимогами репарацій, посилав мільярди доларів у вигляді позик і допомоги. Результат, який розчарував, більшою мірою зумовлений внутрішньою політичною слабкістю Росії і неминучими наслідками руйнівного економічного планування, ніж руками західних партачів. Можливо, радники мали б бути менш амбіційними і доктринерськими, обстоюючи лібералізацію цін, стабілізацію грошової одиниці й приватизацію. Дехто з них, можливо, був надто близький до банкірів-інвесторів, що скористалися з приватизації та інших трансакцій. Але абсурдно стверджувати, ніби вони активно прагнули зла. Навіть якщо росіяни тепер думають, що їм пропонували непродумані рецепти, що ліки були хибні або що їх годилося прописати з іншим дозуванням та в іншій послідовності, — це ще не причина для антизахідних почувань. Німеччина і Японія зазнали набагато тяжчих страждань, пережили пряму воєнну поразку та окупацію, проте за кілька коротких років стали несхитними союзниками Заходу.

Така ревізіоністська історія безпосередньо кидає тінь на політику: «Молодая гвардия», молоде крило «Единой России», організовує марші під гаслом «Немає вороття до 1990-х років». З такої позиції не тільки Захід намагався ослабити Росію, а й політичні лідери, які працювали з ним, пускали Росію за водою. Великий поворотний пункт історії — не крах СССР і народження свободи, а кінець єльцинської доби. Розділ про період після 2000 р. у новому посібнику з історії починається з чудової фрази: «Ми бачимо, що практично кожен важливий захід пов’язаний з ім’ям і і діяльністю президента В. В. Путіна»177.



Патріотизм та історичний ревізіонізм — два найкращі засоби, що їх знайшов Кремль, щоб заповнити, як висловився Сєргєй Марков, один з його провідних дорадників, «ідеологічний вакуум» Росії. Третій засіб — ксенофобія. На думку Лілії Шевцової, що працює в московському Карнегі-центрі і є одним з найпрозірливіших дослідників російського дрейфу до авторитаризму, «антизахідні почування — нова національна ідея»178. Путін перейшов від покликань на західні країни як на об’єкт заздрощів до критики Заходу за лицемірство й зарозумілість. Це почалося ще 2004 р., коли він звинуватив Америку в чеченській політиці, яка мала дестабілізувати Російську Федерацію. Того самого року він порівняв Америку зі старомодним колонізатором, «суворим дядьком у корковому шоломі», що повчає інших, «як їм жити», і карає критиків «ракетною довбнею»179. У своєму зверненні 2006 р. до парламенту він охарактеризував США як «Товарища Волка», персонажа, який «знає, кого їсти. Він їсть і нікого не слухає»180. Згодом ця риторика стала жорсткіша. Америка «по-всякому переступає свої національні кордони... Ніхто вже не почувається в безпеці», — сказав він на конференції з питань безпеки в Мюнхені в лютому 2007 р.181 Пізніше цього самого року він опосередковано порівняв Америку з третім рейхом за її політику «конфронтації та екстремізму» та «зневагу до людського життя, ті самі претензії на винятковість і диктат у світі»182. Критика американської політики — не злочин, чимало американців з огидою ставляться до адміністрації Буша, тільки-но вона почала працювати. Але кремлівські антизахідні почування створюють пугало, яке дає змогу російським керівникам відкидати будь-яку критику власного авторитаризму. Як висловитись прямо, аргумент має таку форму: «Демократія дорівнює хаосові, і їй сприяють вороги Росії». Захисники Путіна, і в Росії, і за кордоном, перелічують різноманітні вияви неповаги й політичні помилки Америки і Європи, щоб виправдати цю риторику, проте однаково видається дивним порівнювати Америку, країну, що впродовж десятиліть була оборонцем свободи, з гітлерівською Німеччиною.

Попри хиткі логічні підвалини цього підходу183, свідченням його успіху є те, що відверто прозахідний табір у Росії скоротився до незначущого. Крім жменьки журналістів і людей, які працюють у московських мозкових центрах, майже жодна немаргінальна публічна постать не готова захищати ЄС, НАТО чи Америку від карикатури, що це загрозливі лицеміри, ладні знищити Росію. Як зауважує Шевцова, ставлення до Заходу стало «лакмусовим папірцем на вірність владі та системі»184.

Незважаючи на всі антизахідні почування, поширені серед російської еліти, поки що важко добачити прагнення реальної конфронтації. Багаті і впливові росіяни купують предмети розкоші за кордоном, навчають там своїх дітей, відпочивають, ховають свої нечесно набуті багатства. Тож принаймні дотепер антизахідні почування породили змішаний ефект: за даними опитувань громадської думки, проведених 2007 р., цілих 70% росіян вважають Європу за якогось партнера, дарма що не менша кількість стверджують, що не вважають себе за європейців. Цілих 73% росіян вважають, що країна повинна прагнути взаємовигідних відносин із Заходом, і тільки 16% упевнені, що Росія повинна дистанціюватися. Майже половина вбачає в ЄС загрозу економічній незалежності Росії; 67% кажуть, що мають добру думку про ЄС і тільки третина вважає за бажані тривалі відносини з ЄС. Такі двозначні почуття до Заходу не мають у собі нічого нового. Ще 1918 р. Александр Блок писав у своєму вірші «Скіфи»:

Россия — Сфинкс! Ликуя и скорбя,

И обливаясь черной кровью,

Она глядит, глядит, глядит в тебя

И с ненавистью, и с любовью!..

Поки що антизахідні почування правили переважно за політичний засіб, який мав забезпечити утримання влади. Але може виявитися, що їх важко контролювати: німецьких інтелектуалів, які стверджували, ніби програли першу світову війну через «удар кинджалом у спину», спіткали через кілька років гіркі жнива. Як нарікає Шевцова, «керівна еліта випустила джина з пляшки, і може бути дуже важко загнати його назад»185.

Ще одним елементом народжуваної державної ідеології Росії є релігія у формі моральної та духовної легітимності, яку забезпечує провід Російської православної церкви (РПЦ). Бувши вірним слугою совєтського режиму, який у 1930-х роках довів її мало не до знищення, РПЦ за пост-совєтської доби переживає період інтенсивного відродження, принаймні якщо зважити на кількісні показники. За єльцинських років публічна позиція церкви часто була двозначна. Деякі провідні ієрархи фліртували з російським націоналізмом і антисемітизмом. Інші, здається, більше переймалися використанням щедрих податкових і правових привілеїв, щоб розбудувати ділову імперію, скажімо, розливати мінеральну воду або імпортувати автомобілі, тютюн і алкоголь. Ставлення самого Єльцина до РПЦ було радше продиктованим обов’язком, ніж побожним. За Путіна вплив церкви страшенно посилився, а її профіль став виразніший. Релігійні почуття самого Путіна — чи то щирі, чи то егоїстичні — вкрай промовисті. Він регулярно ходить на церковні відправи й полюбляє показувати співрозмовникам розп’яття, яке він урятував під час пожежі в рідному домі. Маючи рівень схвалення 54%, РПЦ — друга інституція країни, якій найбільше довіряють (президентська влада має 68%). Але наступні цифри дивують. Росіяни й досі релігійніші за більшість європейців: під час опитування, проведеного 2007 р., 58% заявили, що вірять у Бога, — на 6% більше, ніж попереднього року186. Проте 59% сказали, що ніколи не були на церковній відправі, — на 4% більше в порівнянні з 2005 р. Хоча церква й держава номінально відокремлені, привілейований правовий статус церкви значно зміцнився. І справді, російські світські особи і вчені стривожені фактичним запровадженням вивчення релігійних догм у російських школах і дедалі несамовитішим запереченням еволюції з боку православної ієрархії. Союз церкви і держави неприхований, дарма що в минулому органи влади завдали найбільшої шкоди РПЦ. На церкві поряд зі штаб-квартирою ФСБ на Луб’янці висить дошка з подякою ФСБ за допомогу в реставраційних роботах187. «Уся влада від Бога, а отже, і їхня», — каже священик, що править у церкві. Принаймні дехто з силовиків, здається, справді вірить, ніби він обраний і керований Господом.

В обмін за державну протекцію РПЦ забезпечує вірну підтримку спроб Кремля диференціювати російську і західну цивілізації. Головним документом угоди між цервою і державою є декларація, ухвалена 2006 р. на X Всесвітньому соборі російського народу, зборах світських організацій, які визнають духовний провід ієрархії РПЦ. З’їзд ухвалив «Декларацію прав і гідності людини», — маніфест, що має бути протиставлений «Декларації прав людини» ООН, основоположному документові універсалістських західних суджень про права людини. Голова РПЦ патріарх Алексій заявив, мовляв, західне бачення прав людини не дає змоги православним вірним жити у згоді зі своєю вірою. Адже такий підхід, сказав він, призведе до «нео-поганського» відродження. Виняткової уваги з’їзд надав правам індивіда, критикуючи їх за моральний релятивізм і зневагу до інтересів інших людей. «Існують вартості не менш важливі за права людини, — сказано в останньому реченні. — Це віра, мораль, [національні] святощі, Батьківщина»188.



Розважливі люди можуть не доходити згоди щодо корисності прав людини як політичної концепції. Але тут ідеться не про цю суперечку: РПЦ і Кремль об’єднує не тільки спільне минуле в КГБ, а й палка віра, ніби російська цивілізація спирається на унікальні вартості, цілком відмінні від вартостей Заходу, і ця ідея досконало узгоджується з уявленням про «суверенну демократію». Гасло «Православие, самодержавие, народность» створив ще в XIX ст. граф Сєргєй Уваров, щоб підвести філософську основу під урядування реакціонера і ксенофоба царя Ніколая I; досить тривожно, що тепер, за доби сучасного кремлівського авторитаризму, воно, здається, має не меншу силу, ніж за доби царського феодалізму. Православна ієрархія теж поділяє анти-західні почування Кремля, наполягаючи, що закордонні релігії, надто католицизм, прагнуть украсти її паству. Всеволод Чаплін, речник патріархату, недавно нарікав: «Після розпаду Совєтського Союзу велика кількість людей у лоні католицької церви вирішила, що настала мить, коли можна завоювати ці величезні території і численне населення»189.

Отже, окремий російський підхід до політики набув форми. Зовні видається зрозумілим, що він спирається на ксенофобію, авторитаризм, історичний ревізіонізм та винятковість. Але як його характеризують у самій Росії? Іноземцям це, можливо, важко зрозуміти, бо використовують дуже багато слів, яким нелегко знайти еквівалент в англійській мові (а інколи і в будь-якій іншій неслов’янській мові). Візьмімо, наприклад, слово «государствєнник», яким схвально характеризують Путіна та більшість його спільників. Можна було б перекласти як statist («державник»), але такий переклад не відображує повного значення цього слова. Так само й буквальний переклад man of state («державна людина»). Держава в західній політичній культурі — слуга народу, тому слово statist має трохи зневажливий відтінок, на гадку спадають безвідповідальна бюрократія, втручання і брак підзвітності. А російське слово «государственник» має навколо себе патріотичний німб. Государственник дбає про авторитет і могутність держави, вважає, що вона є виявом, можливо, навіть найвищим виявом суспільства, культури, ба навіть цивілізації. Іншими словами, російська держава існує не для служіння людям, а як проект чи місія з майже надприродною основою190. «Культура — це доля. Господь зробив нас, росіян, громадянами Росії»191, — сказав Владімір Сурков, колишній рекламіст, що нині став головним ідеологом Кремля. Такі настрої відображені й в уявленні, ніби Москва — «третій Рим», що успадкував імперську, культурну та духовну місію спершу античного Риму, а потім візантійського Константинополя192. Прагнення Путіна відновити верховенство Кремля в Росії й посилити його вплив за кордоном має мало, а то й нічого спільного з волею чи добробутом російського народу: його схвалення бажане — навіть сподіване, — а от мотиви трансцендентні, а не практичні. Мета — утверджувати російську державность, і це слово знову не піддається перекладові, означаючи приблизно great-power-status («великодержавний статус»). Це означає, що держава використовує свій вплив за кордоном, удаючись до дій, які часом називають державничеством (great-power-ishness), і в своїй країні. Цей внутрішній вплив характеризує ще один вирішальний, дарма що облудний термін: диктатура закона. Широко вживаний у перші роки врядування Путіна, він на перший погляд видається заявою Росії про прагнення стати Rechtsstaat, правовою державою: це німецьке слово характеризує державу, де існує безперечне верховенство права. Такий стан, звичайно, існує у вільних країнах: там, де право служить народові, а не навпаки (обрані представники з плином часу і за умови достатньої тривалості мандату можуть переписати будь-який закон і навіть конституцію). Але в Росії диктатура закона стала означати не підпорядкування виконавчої влади абстрактним вартостям незалежної судової системи, а безперешкодне використання виконавчою гілкою влади правових санкцій проти своїх опонентів, зокрема, наприклад, і адвокатів захисту193.

Останній термін у цьому короткому політичному словнику — властная вертикаль (владна вертикаль). Не відомий іноземцям, цей термін у Росії має сильні конотації порядку і стабільності; її частковим західним відповідником може бути британська фраза joined-up government («згуртоване врядування»). Та якщо в західній країні цей термін означає, що різні інституції розважливо працюють разом, у Росії це уявлення має інший характер: накази, дані вгорі, виконують унизу. Першим виразним ідеологічним елементом, що сформувався в Кремлі, була потреба Росії бути сильною централізованою державою. Сам Путін казав, мовляв, це в «ДНК» країни194. Децентралізацію єльцинських років він відкинув як анархію, яка заспокоює тих іноземців, що прагнуть розбити Росію на більш керовані територіальні одиниці. Уявлення про вертикально інтегровану владу, може, й не видається винятковим, як, власне, в кожній добре організованій бюрократії. Але Росія не має і ніколи не мала добре організованої державної адміністрації. Їй властиві не тільки некомпетентність, марнотратство і лінощі, а й фаворитизм і особливі інтереси. У своїй доповіді 2006 р. про Росію навіть звичайно обачлива Організація з економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) не могла стримуватися:

«Державна бюрократія неефективна, здебільшого байдужа і до населення, і до своїх політичних господарів і часто корумпована. І закордонні, і внутрішні інвестори говорять про неї як про одну з головних перешкод інвестиціям у сьогоднішню Росію. Надто великий тягар вона становить для малих і середніх підприємств, які часом менш здатні захищатися від бюрократії, ніж великі корпорації. Крім того, низька якість державної адміністрації перешкоджає структурним реформам майже в усіх інших сферах, бо обмежує здатність уряду втілювати будь-яку політику, що вимагає високих адміністративних і регуляторних здібностей. До того ж вона змушує до великих витрат громадян, що здійснюють такі звичайні дії, як реєстрація майнових операцій»195.



Це не новина. Живлена за сталінської доби терором і рабською працею, бюрократія спромоглася швидко індустріалізувати країну, хоч і величезним людським та іншим коштом. Відтоді совєтська бюрократія повернулася до стану, що був би надто вже знайомим таким видатним російським письменникам XIX ст., як Гоголь: функціонери на словах начебто виконують отримані зверху накази, натомість зосереджуються на головній роботі: ухилянні від відповідальності, униканні звинувачень, самозбагаченні та допомозі приятелям. Така поведінка, зрештою, допомогла покласти край совєтській владі. І це саме кепське врядування, якщо не боротися з ним, могло б зруйнувати й Росію. Тому сильну властную вертикаль вважають за протиотруту від руйнівної трясовини державної адміністрації: це культура дисципліни і поваги, за якої накази виконують, за гроші звітують, а державним інтересам служать, а не зраджують їх196. У західних країнах це більшою чи меншою мірою відбувається завдяки професійній гордості бюрократів, пильному наглядові з боку громадян і засобів масової інформації, тискові з боку інших державних інституцій та контролю, який здійснюють обрані представники. Але майже нічого з переліченого не функціонує в Росії. Ба навіть російській мові бракує слова для назви public servant («державного службовця») або civil servant («урядовця»); звичайному перекладу — слову «чиновник» — більше відповідають слова place holder («посадовець»)197.

Практичним результатом ідеології централізації є концентрація влади на самій вершині, де вона стає непідзвітною, непрогнозованою і неефективною. Як зазначає Шевцова, система, створена Кремлем, має чотири структурні вади. По-перше, персоналізована влада і виборчий календар пов’язані з ризиком за самою своєю суттю, бо вимагають регулярних маніпуляцій виборами. А це вже потенційне джерело народного невдоволення. По-друге, режим хоче і стабільності, і розподілу ресурсів на свою користь. Це підточує права власності й дратує інвесторів. По-третє, брак легітимності означає, що забезпечення наступності влади обтяжене труднощами. Воно вимагає регулярних руйнівних чисток, коли новий посадовець і його начальник звинувачують попередника в усіх минулих невдачах. І, нарешті, ліквідація політичного плюралізму усуває головний соціальний запобіжний клапан. Цей останній пункт може виявитися найважливішим. Історія свідчить, що вкрай централізовані суспільства функціонують не дуже добре, і Росія доводить, що не становить винятку. Підпис «першої особи» (як інколи називають Путіна) або брак його може зробити або поламати кар’єру, угоду, життя. У результаті ініціативність ризикована, нагромадження інформації має сенс, покора означає більше, ніж результати. Кремль, може, не мав свідомого наміру покласти край реформам, але аж ніяк не слід дивуватися, що ідеї найблискучіших і найкращих людей Росії відсунули вбік, здається, на віки вічні.

Любов Путіна до принаймні подоби суворого контролю може бути породжена труднощами, перед якими він раз по раз постає, намагаючись утвердити його. Як на чоловіка, такого, здається, могутнього й популярного, як він, його хватка часто виявляється напрочуд кволою. Скажімо, перший рік його другого терміну мав поганий початок. Рік почався з убивства в травні 2004 р. ретельно дібраного колабораціоніста — керівника Чечні Ахмеда Кадирова. Його сумнозвісні жорстокі зарізяки, навряд чи будучи окрасою політичного життя Росії, анітрохи не поступалися своїм опонентам-терористам в обурливій зневазі до життя, власності й законів війни. Але вбивство Кадирова, скоєне руками бойовиків-сепаратистів, правило за похмуре нагадування, що заяви, буцімто збройний опір подолано, просто брехливі. Потім відбулася перша і остання спроба Путіна провести серйозну й болючу реформу російської марнотратної й застарілої системи соціального забезпечення. Ідея була проста: виплати натурою замінити грішми. Замість дешевого житла, безкоштовного транспорту, субсидованої медицини й т. ін. держава мала платити користувачам цих послуг. Саме так у більшості країн організоване соціальне забезпечення. Субсидовані товари та послуги спонукають до монополістичного мислення серед людей, які забезпечують їх, обмежують вибір і призводять до марнотратства. Але в Росії то був не найгірший наслідок. У будь-якій системі, де здійснюються перекази грошей, їх може просто вкрасти хто-небудь, досить могутній, щоб приховати їхні сліди. Натомість право пенсіонерів безкоштовно їздити в громадському транспорті існує просто завдяки віку, він видимий, і його не можна скасувати або вкрасти. В результаті росіяни вважали, мабуть, не без підстав, що вони, зрештою, платитимуть повну ціну за те, що раніше отримували безкоштовно. Спонтанні демонстрації наростали в усій країні, спонукавши до квапливого й принизливого задкування. Відтоді поважні реформи стали мертвою буквою. Але далі пішло ще гірше: Помаранчева революція в сусідній Україні пізньої осені продемонструвала владу народу в її найромантичнішій і найпереконливішій формі — і увиразнила жорстку й безплідну політику Росії і зневірену апатію її населення.

Відповіддю Кремля на ці події було не зменшення, а навпаки, збільшення тиску. Росія перебуває «у стані війни» зі своїми ворогами-терористами, сказав Путін. Ця заява виправдовувала майже будь-яке обмеження політичної свободи. Існувала нагальна потреба зробити Росію сильнішою, а отже, безпечнішою. Міхаїл Юр’єв, бізнесмен, близький до Кремля, 2004 р. склав промовистий список198, на його думку, справді необхідних свобод, на які ніколи не повинна зазіхати «національна ідея». Ці свободи скоротилися до приватного підприємництва і права подорожувати. Він не криючись викинув з того списку вимогу дотримуватися конституційних вимог про термін перебування на виборній посаді, право створювати політичні партії і свободу засобів масової інформації, що перебувають у приватній власності. Юр’єва звичайно вважають за дивака-екстреміста, який вірить у непримиренне зіткнення російських і західних вартостей і прагне, щоб Росія була й ізольована, і вочевидь імперська за світоглядом. У своїй нещодавно опублікованій книжці «Третя імперія. Росія, якою вона має бути»199 він описує світ 2053 р., коли Росія перемогла Америку після обміну ядерними ударами. Це може бути просто неприємна фантазія. Проте Путін не раз повторював і фрази Юр’єва, і його ідеї.

Нова ідеологія, сформована після 2004 р., має заспокійливу назву «суверенної демократії». Цей термін не враховує двох головних концепцій, які містяться в преамбулі до російської конституції. Але слово «суверенна» вочевидь означає більше, ніж «демократія». Як зазначає Маша Ліпман з Карнегі-центру, цей термін передає дві ідеї:

«По-перше, що російський режим демократичний, а по-друге, що це твердження треба визнавати, і край. Будь-яку спробу перевірки вважатимуть за недружній акт і втручання у внутрішні справи Росії. Суверенітет, крім того, зумовлює, що зовнішні (тобто західні) норми незастосовні»200.

Нова ідеологія містить дивовижну дозу того, що в західних країнах назвали б мисленням «нової доби». На перший погляд це може видаватися дивним: жорсткий, зажерливий світ Кремля навряд чи може бути ще дальшим від трав, цілющих кристалів і балачок, що їх так полюбляють шанувальники «доби Водолія» та подібних до цього уявлень. Але, на думку Суркова, «російська культурна свідомість вочевидь холістична та інтуїтивна і протиставлена механічній та редукціоністській». Далі він пише:

«Синтез переважає над аналізом, ідеалізм над прагматизмом, образи над логікою, інтуїція над мисленням, загальне над конкретним. Це, звичайно, аж ніяк не означає, ніби росіянам бракує аналітичного мислення, а людям західних країн — інтуїції. Питання, про яке йдеться тут, — це співвідношення. Скажімо так: російська людина більше зацікавлена в часі, ніж у схемі будильника»201.

Отже, що сповіщає та «інтуїція» про найкращу організацію суспільства? Сурков пише:

«По-перше, це прагнення політичної цілості через централізацію владних функцій. По-друге, ідеалізація цілей, яких досягають у результаті політичної боротьби. По-третє, персоніфікація політичних інституцій. Хоча ці всі феномени існують і в інших політичних культурах, їхня присутність у нашій політичній культурі нища за середній рівень».

Іноземцеві ці слова можуть видаватися туманними, але вони мають виразні практичні наслідки, які штовхають Росію в напрямі того, що легко можна було б назвати фашизмом. Перша і третя ідеї разом означають, що, крім президентської влади, ніякі інші інституції не мають значення. Влада спускається з самого верху. Це означає, що парламент, судова влада, міліція і державна служба — всі інституції, комплексна взаємодія яких гарантує свободи індивіда — підпорядковані волі чоловіка, що перебуває нагорі.

Про те, чи слід називати ці міркування ідеологією, сперечаються. Суркова всюди характеризують як відповідального за ідеологію в Кремлі, і він не відмовляється від цієї характеристики. Проте його колега Дмітрій Медведєв сказав, що не любить терміна суверенна демократія, і назвав його «ідеологічним штампом»202. Хай там як, це вже не ідеологія часів Суслова. Сурков — жвава й дотепна постать із невимушеним популістським підходом, а Суслова вважали за бовдура навіть згідно зі стандартами совєтського Політбюро, які навівали нарколепсію. Сурков майже не вживає жаргону, Суслов, крім нього, не вживав нічого. Сурков був успішним бізнесменом на телебаченні, в рекламі та у сфері відносин із громадськістю, перше ніж перебрався 2004 р. в Кремль (з його біографії можна виснувати, що він міг навіть працювати на ГРУ в 1980-х роках); його кар’єра, поєднавши світи високих державних посад, засобів масової інформації, шпигунства і приватного бізнесу, є символом путінської Росії. Суслов був символом Кремля брежнєвської доби; важко уявити собі для нього якусь іншу роль, крім ролі комуністичного функціонера. Але схожість цих двох постатей між собою однаково разюча. В обох випадках метою було пояснити відмінність між ідеалом і реальністю. Суслов мав пояснювати, чому КПСС заслуговує й далі утримувати владу, дарма що пообіцяна нею утопія не подавала ознак наближення. А Сурков має виправдовувати нову політичну систему Росії — авторитарний державний капіталізм. Як і Суслов, він має ще й пояснювати, чому сумніви в системі — не просто помилка, а зрада.

Велике питання для Заходу полягає в тому, як реагувати на цю ідеологію. Дехто стверджує, що вона все-таки краще, ніж нічого. Влад Собелл, експерт з питань Росії в лондонському офісі «Daiwa», японського інвестиційного банку, каже, нібито Сурков розвиває «свіжий, посттоталітарний варіант лібералізму»203. Росія має власну політичну культуру, тож потребує і своєї політичної філософії, стверджує аргумент. Краще мати якусь доморослу ідеологію, ніж імпортувати зовні хибно витлумачені ідеї, як-от марксизм. По-друге, Росія має слушність, відкидаючи ідею, що глобальна стабільність залежить від Америки, яка грає роль «глобального наставника плюс полісмена». Багатополюсність буде стабільніша за однополюсний світ, де домінує Америка. Інші аналітики просто хочуть спростувати і засновки, і аргументи «суверенної демократії». Звичайно, значна її частина спирається на перебільшення та хибне сприйняття. Зовнішній світ не намагався ослабити Росію в 1990-х роках (насправді тієї пори світ дуже боявся, що Росія може розпастися або виявитися надто слабкою, щоб контролювати свою ядерну зброю). Нинішня американська адміністрація надміру розтягла збройні сили Америки і похитнула її авторитет. Але ідея, буцім Америка загрожує світові, — пугало. Загрузнувши в Іраку та Афганістані й намагаючись дати раду піднесенню Китаю, цей начебто глобальний гегемон надто слабкий, щоб виконувати завдання, перед якими він постає, йому бракує сили. Американські зусилля з «підтримки демократії» можуть бути хибно інтерпретовані, інколи навіть лицемірні, але ізоляціонізм, якого, здається, прагнуть від Америки її нещадні критики, дорого б коштував, бо означав би, по суті, згоду лишити світ у руках диктаторів.

Росія безперечно має право на свою політичну культуру, його має кожна країна. А посттоталітарна доба, може означати толерантне ставлення до деяких прикрих рис, принаймні якийсь час (Німеччина 1950-х років дуже відрізнялася від теперішньої). Тут Сурков має слушність. Але він не запропонував переконливого аргументу на користь нового винаходу колеса, бо головні засоби, з допомогою яких діє вільна країна, мають універсальний характер: верховенство права, поділ на гілки влади, незалежні засоби масової інформації і чесні вибори. А Кремль подає очевидний знак, що ці елементи політичного життя не просто необов’язкові, а цілком небажані.

Але головне полягає не в спростуванні кремлівської критики Заходу, яка інколи може бути слушна й заслужена. Головне — зазначити, що вади інших країн не виправдовують Росії, яка створює свої нові вади. Пов’язане з насильством надуживання державної влади — річ погана, незважаючи на те, що чинять інші країни. Кремль — байдуже, чи захоплює активи добре керованих приватних компаній, ув’язнює опонентів, душить критику або вихолощує начебто незалежні державні інституції, — робить кепську послугу народові Росії, в ім’я якого він начебто урядує. В романах Федора Достоєвського міститься сильна критика Заходу XIX ст. Але це не означає, що нелюдськість царського самодержавства, як-от використання нагайки, кріпацтво, цензура й депортація до Сибіру, була кращим способом керувати країною.

Тож чому Кремль утверджує цю насмикану ідеологію, що відчужує іноземців і сприяє кепському урядуванню країною? Найпримітивніша причина полягає в тому, що це легкий спосіб зберігати контроль. Зображення Росії як фортеці, яку обступили облогою зловмисні лицеміри, — зручний спосіб пояснити населенню, чому воно повинно жертвувати свободою. По-друге, залякування зовнішнього світу — добрий вихідний пункт, щоб відгородитися від його втручання. Жорстка манера ведення переговорів була стандартним підходом совєтських офіційних осіб на переговорах під час «холодної війни». Страхітлива лють і крижана тиша без будь-яких пояснень поєднувалися з перспективою (звичайно ілюзорною), що відлига триватиме, тільки якщо інша сторона виявить розважливість і поступиться. Але найтривожніше пояснення найпростіше: Кремль утверджує ідеологію, яка спирається на совєтську ностальгію і ксенофобну риторику, бо почасти, а то й цілком вірить у неї. Ще більший неспокій ця ідеологія породжує через те, що зовнішній світ, здається, й далі не переймається нею.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка