Едвард Лукас нова холодна війна



Сторінка9/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.18 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

6

Як Східна Європа опинилася на передовій нової «холодної війни»


«Сварка в далекій країні між народом, про який ми не знаємо нічого» — ось як британський прем’єр-міністр Невіл Чемберлен зневажливо охарактеризував боротьбу Чехо-Словаччини за виживання, перше ніж вилетіти у вересні 1938 р. до Мюнхена й затвердити розчленування цієї країни нацистською Німеччиною. Тоді доля континенту вирішувалась у Центральній Європі. Майже через сімдесят років сюжет той самий, але цього разу загроза походить від Росії, а не Німеччини, а жертвою стала Грузія, а не Чехо-Словаччина204. Після нерозважливої спроби Грузії відвоювати підтримувану Росією маріонеткову державу Південну Осетію російські війська, будучи незмірно сильнішими й маючи перевагу в повітрі, здобули швидку воєнну перемогу, розбили грузинську армію, відновили цілковитий контроль над Південною Осетією і ще над одним сепаратистським регіоном — Абхазією та окупували стратегічно важливі позиції в самій Грузії. Захід протестував, але, як виявилось, неефективно.

Грузинська драма відбулася на головному театрі нової «холодної війни» — в країнах, що межують із Росією, починаючи від тих, про які йшлося в пакті Молотова-Рібентропа: балтійських країн, Центральної Європи і Балкан, — проте узбережжям Чорного моря він доходить і до Кавказу.

Але це той самий регіон, де донедавна Захід просувався вперед завдяки своїй силі і слабкості своїх опонентів. НАТО виграло останню «холодну війну» почасти тому, що могло робити більші витрати, ніж Кремль, а почасти тому, що планові економіки і однопартійні держави за своєю суттю схильні до занепаду. Але ще одним компонентом — у ретроспективі, можливо, найважливішим — була так звана лагідна сила. Наголос на контрасті між процвітанням і свободою «капіталістичного табору» і відсталістю та репресіями «соціалістичного табору» розчиняв тоталітарний клей, що тримав укупі совєтську імперію. І справді, месіанський комунізм 1920-х років, прихильники якого вірили, ніби масам у кожній країні досить почути заклик, щоб підтримати його, пішов у резерв. Дедалі менше людей у капіталістичному світі хотіло жити в комуністичному, і що більше вони дізнавалися про нього, то менше хотіли. Натомість більшість людей, які жили в комуністичному ярмі, хотіли, щоб усе було по-іншому. Що більше вони дізнавалися про Захід, то більше він подобався їм і менше вони вірили в пропаганду своїх керівників. Цей процес не зупинився з крахом комунізму: після 1989 р. ця сама лагідна сила зміцнила перемогу Заходу. Поваливши диктатури, країни Східної Європи невдовзі вирішили, що вони хочуть «євроатлантизму»205. Це зручний шлях навпростець до переваг, що їх пропонує підтримувана Америкою парасолька безпеки членства в НАТО206, а також доброго урядування та економічної вигоди, пов’язаної зі шляхом до членства в ЄС207.

Євроатлантизм — нелегкий, але безперечно сприятливий шлях. Вступ до ЄС означає відданість боротьбі з усіма залишками тоталітарного врядування та модернізації. А це означає геть усе: зробити чесними та ефективними суди й поліцію, забезпечити несхитність прав власності та ухвалити ефективні антимонопольні закони, запровадити визнану світом освіту і стандарти захисту довкілля, дотримуватися стабільної макроекономічної політики, потрібної для переходу зрештою до євро. Можна припустити, що деталі тут часто плутані. Дуже легко глузувати з педантичних санітарних норм харчових продуктів і нарікати на втомливі й дорогі регуляторні норми, які захищають неефективних фермерів або закривають ринок робочої сили. Ці норми не тільки інколи дурнуваті, а й застосовувати їх можуть лицемірно й непослідовно. Деякі країни набагато краще обіцяють реформи, ніж здійснюють їх. Але результати промовляють самі за себе. Розширення ЄС мало великий успіх. Нові члени швидко розвиваються, іноді просто разюче. Навіть їхні нерідко слабкі та некомпетентні уряди не зменшують довіри іноземних інвесторів. На відміну від російського викривленого, живленого нафтою економічного зростання, процвітання нових членів спирається на виробництво промислових товарів, послуг і — дедалі більшою мірою — високу технологію. Поширення НАТО на схід теж мало позитивні наслідки. Деморалізовані, гіпертрофовані бюрократії совєтського типу і дратливі, аматорські війська колишніх поневолених країн були реформовані. У деяких випадках, як-от у Польщі, вони стали сучасними і гнучкими збройними силами.

Якщо євроатлантизм здійснював неперервний глибокий і начебто нездоланний наступ, Кремль після 1989 р. здебільшого був змушений відступати й зазнавати поразок. Цікаво зазначити, що 1992 р. вважали за незнищенний мінімум, з яким може погодитися Росія. Ігор Родіонов, тоді голова Військової колегії (а згодом міністр оборони за Єльцина), запевнив, що Росія наполягатиме на:

«нейтральності східноєвропейських країн та їхніх дружніх відносинах із Росією; вільному доступові Росії до морських портів на Балтиці; виведенні збройних сил „третьої країни“ з Балтійського моря і неучасть балтійських країн у військових блоках, спрямованих проти Росії; запобіганні країнам, які входять до СНГ, стати частиною буферної зони, що відокремить Росію від Заходу, Півдня або Сходу; перебуванні держав СНГ під виключним впливом Росії»208.

Ці вимоги можна тепер читати як лиховісний список побажань, але протягом переважної частини минулих літ вони скидалися на каталог невдач. Усі союзники СССР з Організації Варшавського договору — Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина, а також Румунія і Болгарія приєдналися до НАТО, так само 2004 р. й балтійські держави, що їх Росія називає «колишніми совєтськими республіками»209 (ішлося, схоже, навіть про вступ Грузії та України до Північноатлантичного союзу), тож Росія втратила доступ до балтійських морських портів унаслідок невдалої спроби здійснювати економічний тиск.

Важко було збагнути, як зможе одужати Росія. Їй бракувало не тільки грубої сили Совєтського Союзу — військових м’язів, — вона, здавалося, була нездатна конкурувати з євроатлантизмом. Друзями Росії було щоразу менше число диктатур — некомпетентних, непривабливих і неуспішних. Скажімо, у Словаччині в 1990-х роках російські сили безпеки й ділові кола підтримували тісні зв’язки з упертим і невправним Владміром Мечіаром. Це призводило до гострих протестів із боку більшості місцевих опозиційних партій, які спиралися на велику підтримку європейських і американських мозкових центрів та активістів. Багатопартійний рух проти Мечіара здобув перемогу на парламентських виборах 1998 р., започаткував реформи й перетворив країну з ізольованого болота в улюбленицю іноземних інвесторів210. Так само й Слободан Мілошевич, владний керманич Сербії, мав велику підтримку Росії у своїх війнах із хорватами, боснійцями й косоварами, які спиралися на західну підтримку, проте економічні та політичні наслідки його націоналістичного врядування і санкції, до яких вони призвели, мали руйнівний характер, і 2000 р. він теж утратив владу211. В Литві два політики, що мали тісні зв’язки з Росією, з ганьбою пішли з посад. Роландас Паксас, лідер Ліберально-демократичної партії, займав посаду президента чотирнадцять місяців. 2004 р. він зазнав імпічменту, і йому заборонили висувати в майбутньому свою кандидатуру на державні посади, бо служба безпеки країни публічно заявила про його начебто зв’язки (які він несамовито заперечував) із російською розвідкою та організованою злочинністю. А Віктор Успаскіс, керівник Трудової партії Литви, втік до Росії й успішно отримав там 2006 р. політичний притулок. Його особистий бухгалтер розповів литовській владі про пов’язані з Росією порушення у фінансуванні партії. (Успаскіс, багатий бізнесмен, енергійно наполягав на своїй невинності й восени 2007 р. повернувся до Литви, де опинився під домашнім арештом). Але ці відступи виявились тільки тимчасовими: партії цих обох чоловіків сподіваються здобути багато голосів на виборах, які мають відбутися в Литві в жовтні 2008 р. Правлячу євроатлантичну урядову коаліцію вважають за надто некомпетентну й корумповану, тож виборці, здається, з відчаю і на знак протесту прагнуть знову повернути популістів.

Кольорові революції у Грузії 2003 р. (Трояндова), Україні 2004 р. (Помаранчева) і Киргизстані 2005 р. (Тюльпанова) теж виявилися радісним успіхом, що поступився розпачливій реальності. Спершу ті революції увиразнили крах російського підходу до своїх сусідів. У кожному випадку вони усунули корумпований і авторитарний режим; в Україні та Киргизії то були режими, з якими легко працювалося Кремлеві. Можливий висновок звідси полягав у тому, що люди на постсовєтському просторі мали велику прихильність до чесного врядування і свободи, бо кремлівська дієта з «кумівського капіталізму» і панування таємної поліції видавалася непривабливою. Російською реакцією спершу була приголомшеність, а потім нова рішучість знайти кращу тактику. Ця рішучість почала давати результати.

По-перше, євроатлантичний приплив припинив посуватися на схід. Прагнення поширювати ЄС і НАТО згасло, а розчарування новими членами зросло. По-друге, почала збільшуватися власна сила Росії — і груба, й лагідна. Перші свідчення надійшли з Середньої Азії. Узбецький диктатор Іслам Каримов після короткого флірту з Америкою після 2001 р. є тепер одним з найближчих і найзалежніших союзників Путіна212. Узбецький режим цінує кремлівську допомогу в нещадному придушенні ісламістських опозиційних сил та в протидії періодичній зовнішній критиці кричущої зневаги до прав людини в Узбекистані (хоча про неї мовчать і Британія, й Америка, що теж вважають Узбекистан за корисного союзника у «війні з тероризмом»). Захід утратив свій вплив і в Казахстані, яким керує довічний президент Нурсултан Назарбаєв. Попри повзучу корупцію ця країна — найрозвиненіша в Середній Азії й має найсолідніші успіхи. Але зовнішня політика Казахстану ультраобережна й відображує внутрішні пріоритети президента: економічне зростання і освіта. Режим Назарбаєва постійно розбудовує міцні відносини з Заходом і Китаєм, проте аж ніяк не хоче розсваритися з Москвою. Вистачить погляду на карту, щоб зрозуміти чому: казахсько-російський кордон — найдовший суходільний кордон у світі. Північний Казахстан значною мірою заселений етнічними росіянами, що становлять приблизно третину населення. Принаймні тепер Казахстан може тільки програти від конфронтації. Нерішучість і відсутність одностайності на Заході доводять казахів до відчаю: чому їм треба серйозно розглядати євроатлантичний вибір, якщо його не пропонують їм серйозно?

Найбільша влада Кремля в Таджикистані, охопленій злиднями наркодержаві, цілком залежній від Росії у своєму фінансовому та. військовому виживанні. Російські війська забезпечили, що Емомалі Рахмонов, керівник країни, переміг у п’ятирічній громадянській війні, що скінчилася 1997 р., відтоді вони й підтримують його там. Грошові перекази від таджицьких робітників-мігрантів у Росії — економічна дорога життя для зубожілого населення. У Киргизстані Росія відступила. Ця країна фліртувала з ідеалістичною прозахідною орієнтацією за свого першого постсовєтського президента Аскара Акаєва, який казав, що хоче, щоб країна стала «Швейцарією Середньої Азії»213. Коли його врядування загрузло в автократії та корупції, народне повстання 2006 р., здавалось, провіщає революцію українського типу. Як і в Україні, революція виявилася передчасною. Киргизстан — збентежений господар і американської, і російської військових баз. Незвичайним у регіоні є тільки Туркменістан. Маючи другі після Росії запаси газу на території колишнього Совєтського Союзу, він — найзагадковіша з усіх постсовєтських країн. Перші п’ятнадцять років незалежності ним керував його колишній перший секретар партії Сапармурат Ніязов. Дивак із манією величі, що назвав себе Туркменбаші («батьком усіх туркменів»), він поклав край функціонуванню соціальних служб і запровадив зіпертий на терор культ особи. Його наступник Гурбангули Бердимухаммедов відмовився від деяких найодіозніших рис урядування Ніязова, проте ослабив рішучу ізоляціоністську позицію країни, що, здається, дає Росії змогу мати більший вплив.

Особлива ситуація в двох європейських союзниках Кремля — Вірменії та Білорусі — поки що робила їх майже імунними до принад євроатлантизму. Вірменія має набагато вищий рівень політичного плюралізму, ніж будь-який інший союзник Росії, крім того, є одним з найбільших на душу населення реципієнтів американської допомоги у світі. Саме це й робить її маловірогідним членом кремлівського табору. Головна (і, мабуть, єдина) причина її орієнтації — потреба мати підтримку проти сусіднього Азербайджану214. Білорусь на папері — найближчий союзник Кремля. Страшенно русифікованій за совєтської доби, їй бракує міцного союзу між патріотами і шанувальниками свободи, який вивів такі сусідні країни, як Литву та Польщу, з кремлівської орбіти. Прийшовши до влади 1994 р., білоруський президент Аляксандр Лукашенка215 говорив про злиття своєї країни з Росією і формування Російсько-Білоруського Союзу, який інколи називають союзною державою. Здається, цей єдиний зовнішньополітичний проект, що міг би спрацювати, не дав ніяких практичних результатів, хіба тільки Путінові, що в травні 2008 р. став номінальним прем’єр-міністром цього утворення.

Головна причина невдачі криється в тому, що сповнена ентузіазму панславістська риторика обох сторін приховувала вкрай суперечливі цілі. Зголоднілий за владою, Лукашенко вважав союзну державу за шанс вийти на значно ширшу сцену: під час занепаду ельцинських років він був (і то не тільки у своїх очах) можливим кандидатом від імені прихильників твердої лінії на посаду президента нового державного утворення. Водночас він сподівався, що економічне злиття означатиме дальше постачання газу для застарілої промисловості його країни за субсидовованою внутрішньою ціною Росії і шанс зіперти слабкий білоруський рубль на набагато сильніший російський. Єльцин не любив диктаторських рис свого білоруського колеги, проте цінував товариську атмосферу їхніх зустрічей. Путін дотримувався іншого погляду. Він не любив балачок, пов’язаних із союзною державою, і нікчемної метушні (скажімо, використання низки прибуткових лазівок, створених накладанням двох митних режимів). Він вважав, що Білорусь повинна просто приєднатися до Росії, а президентство Лукашенка або скасують, або зведуть до суто церемоніальної посади. Крім того, зайняв набагато жорсткішу позицію в питанні про забезпечення енергією. В січні 2007 р. Білорусь погодилася продати за 2,5 млрд. дол. половину своєї національної газотранспортної компанії «Белтрансгаз», а «Газпром» в обмін на це лише подвоїв ціну на газ замість збільшити її втроє або вчетверо. Білорусь, крім того, отримала шестимісячну відстрочку платні за новим тарифом і пнулася зі шкури, намагаючись позичити 1 млрд. євро на міжнародних ринках, щоб надолужити нестачу фінансів.

Поставши перед видимою зневагою Путіна і повторюваними публічними образами, Лукашенко відродив у собі патріота, став говорити про національну незалежність і окрему білоруську ідентичність. Це була дивовижна зміна, якщо зважити на інколи вбивчі форми переслідувань, які здійснював його режим у минулому проти націоналістичної опозиції країни. 2006-го і 2007 р. він став усюди промацувати простір, намагаючись дізнатися про можливість радикальної зміни курсу. Захід, надто Америка, повнились ентузіазму, але наполягали, щоб він спершу звільнив кількадесят політичних в’язнів. Після цього Захід був ладен обговорювати відновлення політичних свобод в обмін за безпечний і гідний відхід від влади Лукашенка і його найближчого кола. То вже був широкий жест, якщо згадати, що білоруський режим заподіяв смерть принаймні чотирьом своїм критикам216. У середині 2008 р. режим, здається, запізніло просувався в цьому напрямі.



Кремль, крім того, вдихнув нове життя в організації, створені Росією в колишньому Совєтському Союзі. Першою з них було Содружество Независимых Государств, до якого входять дванадцять колишніх совєтських республік (але не балтійські держави). В певному розумінні СНГ стало приголомшливим крахом. З десятків його документів та угод про економічну та політичну інтеграцію майже всі виявилися цілком безрезультатними. Створення зони вільної торгівлі, яка мала почати діяти 2005 р., постійно відкладали. Навіть обмежені спроби сприяти культурній співпраці або полегшити пересування людей, капіталів, товарів та послуг і досі грузнуть у болоті хижацьких митних режимів і бюрократії. Головні залишкові цілі СНГ як джерела синекур217 — створення конкурентних команд спостерігачів на виборах, щоб спростовувати твердження зовнішніх спостерігачів про фальсифікацію виборів; крім того, СНГ дає змогу призначати зустрічі з колишніми совєтськими керівниками, яких Кремль може не хотіти запрошувати для двостороннього візиту до Росії. Але однаково СНГ — корисний засіб підтримки. Хоча Грузія, Україна й Туркменістан у різні часи заявляли про свій повний або частковий вихід, жодна країна-член насправді ще не вийшла остаточно з цього утворення.

Інші, новіші організації мають вужче членство і вужче визначені цілі, здебільшого у сфері співпраці з питань безпеки. 2001 р. найлояльніші союзники Росії в екс-совєтській Середній Азії — Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан — приєдналися разом з Китаєм до нової Шанхайської організації співпраці (ШОС)218. Спершу вважали, що то координаційна організація для боротьби з потрійним лихом постсовєтської політики: «тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом». Паралельно до ШОС створено Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ)219 — очолений Кремлем варіант НАТО з зародковими спільними збройними силами. 2005 р. ШОС засвоїла гострий антизахідний і антиінтервенційний тон (див. розділ 8), проте 2008 р. стала дотримуватися набагато обачнішого підходу. Формування спільного фронту у сфері безпеки виявилося легшим, ніж забезпечення реальної економічної інтеграції. Широко розрекламовані Євразійський економічний союз і Єдиний економічний простір, що мали бути кремлівськими суперниками ЄС, спіткала очевидна, якщо не закономірна, невдача. Інтеграція відкритих, законослухняних економік — досить важкий процес, а інтеграція економік, якими керують тісно пов’язані бюрократи, магнати і шпигуни, — набагато важчий. Підтримавши своїх союзників, Росія тепер спрямовує свою могутність на ворожий табір. Перший і найтрадиційніший спосіб реалізації цього завдання — старомодні політика і дипломатія, пов’язані з різними порціями балачок, гніву, дратливості та викручування рук — засобами, ох як знайомими з часів останньої «холодної війни».

Великим бойовищем цієї війни є Організація з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ). Вона є наступницею Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), що відіграла велику роль у спрямуванні лагідної сили Заходу на совєтський блок за років «холодної війни»220. Після двох років переговорів у Гельсінкі країни по обидва боки «залізної завіси» підписали 1975 р. Гельсінський прикінцевий акт. Захід визнав теперішні європейські кордони221. В обмін за те совєтська сторона зобов’язалася поважати загальні права людини. Совєтське керівництво гадало, ніби то лише паперова поступка. Насправді цей акт дав змогу борцям за права людини на сході, як-от чехо-словацькій групі «Хартія-77» і Московській гельсінській групі, скаржитися, що їхні уряди порушують міжнародні зобов’язання. Це відродило дисидентський рух і виявилося могутньою зброєю пропаганди. Після краху комунізму НБСЄ перейменувала себе в ОБСЄ. Росія звичайно енергійно підтримувала ОБСЄ, вбачаючи в ній корисну альтернативу НАТО. Тепер вона ставиться до неї як до бойовища. Росія прагне задушити відділ ОБСЄ з моніторингу виборів — Відділ демократичних інституцій і прав людини. Скажімо, Росія заявила, що визнає тільки такий рівень моніторингу виборів, який ОБСЄ поширює на такі країни, як Туреччина й Америка. Вона раз по раз спонукає ОБСЄ проаналізувати права росіян у балтійських державах (їх проаналізували й заявили, що ситуація задовільна). А загалом Росія прагне, щоб організація повернулася до свого первісного завдання — стала осередком дискусій між різними державами і припинила «втручатися» від свого імені. Прагне суворої підзвітності секретаріату державам-членам, а це — якщо зважити, що організація спирається в своїй роботі на консенсус, означатиме, що вона майже нічого не зможе вдіяти.

Така сама ситуація і в інших міжнародних організаціях, які мають справу з екс-комуністичним світом. У Раді Європи, яка спонсорує Європейський суд із прав людини, Росія блокує реформи, які спростили б процес подання позовів. Таке спрощення стало б у великій пригоді саме російським громадянам, які становлять найчисленнішу групу позивачів. Росія хоче, щоб Рада Європи змінила свої пріоритети, відійшла від прав людини до політики міграції, культурної роботи і боротьби зі злочинністю. У Європейському банку з реконструкції та розвитку (ЄБРР) Росія блокує проекти в прозахідних країнах і водночас наполягає на широкій підтримці російських компаній та інфраструктурних проектів і надає респектабельності банкам, за якими стоїть Кремль і які намагаються підступитися до міжнародних ринків капіталу. В рамках Програми розвитку ООН Росія несамовито заперечувала проти призначення колишнього прем’єр-міністра Естонії й піонера рівного для всіх податку Марта Лаара радником до Грузії.



Кремль вважає, що всі різновиди багатосторонньої дипломатії неприродні. Його головний політичний підхід — знайти двосторонні відмінності та слабкості й використовувати їх. Він, наприклад, не дає згаснути суперечкам із приводу колишніх совєтських кордонів, відмовляючись покласти край суперечкам про лінію кордону з Естонією. Як і Латвія, Естонія під час совєтської окупації втратила невеликі клаптики території. Як і Латвія, Естонія тепер відмовилися від будь-яких претензій на них. Але Кремль прагне підтвердити свою перемогу й усунути будь-яку згадку про довоєнне існування країни222. Найзапекліші сутички й досі відбуваються в найтемніших закутках. За перший приклад тут править Молдова, найбідніша, найслабша і, можливо, найневідоміша країна Європи. Крім того, вона має, мабуть, найхиткіші історичні претензії на державність серед усіх постсовєтських країн223. Деякі з них, скажімо, балтійські держави, мали на живій пам’яті десятиріччя незалежності. Інші, як Україна та Грузія, вочевидь існували як окремі країни в далекому минулому. А Молдова — свавільний витвір пакту Молотова-Рібентропа, за яким СССР анексував східні провінції Румунії. Після війни північні та південні окрайці передали «Украинской Советской Социалистической Республике». Середня частина плюс смужка переважно російськомовної території на східному березі Дністра сформували «Молдавскую Советскую Социалистическую Республику» з цілком довільними кордонами. Далі почався звичайний сталінський терор. Добре освічених людей і кожного, кого підозрювали в румунських націоналістичних симпатіях, депортували до Сибіру. Мові накинули кириличну абетку й проголосили, що вона не румунська, а молдавська (дарма що розмовні варіанти обох мов практично годі розрізнити). Коли СССР почав розпадатися, громадська думка в Молдові розділилася на три течії. Галаслива меншість просто хотіла возз’єднатися з Румунією, доводячи: якщо пакт Молотова-Рібентропа був нелегітимний, тоді його наслідки слід скасувати всюди. Друга, численніша група прагнула незалежності для багатоетнічної Молдови, тобто і румунськомовної частини, і російськомовного регіону Придністров’я (де зосереджувались усі промислові підприємства країни). Третя група, базована в Придністров’ї, складалася з вірних підданих Кремля, які стверджували, нібито «румунські націоналісти» планують дискримінацію та репресії проти місцевого російськомовного населення.

Маючи здоровий глузд, за умови обережних переговорів суперечності між трьома групами можна було б залагодити. Але в 1990–1992 рр. таких рис бракувало. Придністров’я проголосило незалежність і відбило (з широкою підтримкою Росії) спробу молдовського уряду відновити контроль. Відтоді обидві сторони дотримувалися нелегкого припинення вогню. Жодна інша країна — навіть Росія — офіційно не визнала придністровського режиму. Та вузька смужка землі стала центром прибуткового контрабандистського рекету і таємного продажу зброї — різновидів бізнесу, з якими пов’язані фінансові інтереси забезпечених добрими зв’язками політиків у Росії, Україні й навіть Молдові. Росія тримає в Придністров’ї «миротворчі» сили, які ще й охороняють колосальні звалища звичайної зброї, полишені там з днів Варшавського пакту. Росія мала вивести ті війська до 2001 р., але заявляє, дарма що цьому годі йняти віру, мовляв, місцеве населення не дозволить. «Спонтанні» демонстрації справді заблокували залізничні колії коло казарм і складів, проте важко повірити, ніби віддані та ефективні за інших обставин придністровські сили безпеки не змогли б у разі потреби розігнати їх.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Схожі:

Едвард Лукас нова холодна війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Едвард Лукас нова холодна війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Едвард Лукас нова холодна війна iconОльжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна
Ю. Дараган, М. Селегій таін.) провів організаційні збори І разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок.» прийняв програ­му...
Едвард Лукас нова холодна війна iconЯрослав мудрий
Стояла холодна зима 1054 року. Лютий, виправдовуючи своє наймення, тріщав суворими морозами. У близькому до Києва Вишгороді на руках...
Едвард Лукас нова холодна війна iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Едвард Лукас нова холодна війна iconВолодимир В’ятрович друга польсько-українська війна

Едвард Лукас нова холодна війна icon«Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість і народ у романі епопеї «Війна і мир»
Тема : «Соціофілософські роздуми Льва Толстого про історію, особистість І народ у романі – епопеї «Війна І мир»
Едвард Лукас нова холодна війна iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Едвард Лукас нова холодна війна iconКонспект уроку Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави Тема уроку
Тема 3 : Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Відродження української держави


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка