Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису



Сторінка1/21
Дата конвертації27.04.2017
Розмір6,18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Едвард В. САЇД

ОРІЄНТАЛІЗМ

Київ — 2001

Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису.


Завантажити архів одним файлом

ЗМІСТ


Про автора . . . . . . . . . . . . . . . . 7


Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . 8


Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . 11


Розділ перший. Рамки орієнталізму . . . . . . . . . . . . . . . . 45

І. Як пізнати орієнталів . . . . . . . . . . . . . . . . 46

II. Уявна географія та як вона подається: орієнталізація орієнтала . . . . . . . . . . . . . . . . 70

III. Проекти . . . . . . . . . . . . . . . . 100

IV. Криза . . . . . . . . . . . . . . . . 125


Розділ другий. Орієнталістське структурування та реструктурування . . . . . . . . . . . . . . . . 149

І. Наново проведені кордони, наново визначені проблеми, секуляризована релігія . . . . . . . . . . . 151

II. Сильвестр де Сасі та Ернест Ренан: раціональна антропологія і філологічна лабораторія . . . . . 164

III. Життя на Сході й наука: вимоги лексикографи та уяви . . . . . . . . . . . . . . . . 196

IV. Паломники та паломництва, британські й французькі . . . . . . . . . . . . . . . . 219


Розділ третій. Орієнталізм сьогодні . . . . . . . . . . . . . . . . 261

І. Прихований і очевидний орієнталізм . . . . . . . . . . . . . . . . 262

II. Стиль, експертне знання, бачення: приземленість орієнталізму . . . . . . . . . . . . . . . . 293

III. Новітній англо-французький орієнталізм у своєму повному розквіті . . . . . . . . . . . . . . . . 330

IV. Остання фаза . . . . . . . . . . . . . . . . 368


Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . 426


Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . 456


Алфавітний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . 484

«Стимулююче, витончене, але водночас войовниче есе, яке заторкне вразливість багатьох самовдоволених осіб. Професор Саїд — палестинський араб, який нині завідує кафедрою англійської та компаративної літератури в Колумбійському університеті. З цієї вигідної позиції він дивиться на Захід, який дивиться на Схід, і йому не подобається те, що він бачить».



Патрик Сіл, «The Observer»

«Важлива книжка... Вона покликана привести читача в нову епоху, коли світ зовсім інакше ставитиметься до орієнтальних студій та орієнтальної науки. Ще ніколи не висувалися такі обґрунтовані й такі переконливі звинувачення проти орієнталізму, як звинувачення Саїда».



Нісім Реджванс, «Jerusalem POST»

Електронний текст подається з виправленням помилок у власних назвах за виданням: Саїд, Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. — 511 с. — ISBN 966-500-092-6 (укр.) — ISBN 0-394-74067-X (англ.)

Американський професор Едвард Саїд (за своїм походженням араб з Палестини) є автором понад 20-ти книжок та багатьох статей, здебільшого з проблем орієнталістики. Пропонована увазі читачів книжка дає аналіз орієнталізму як цілісної системи західних уявлень про Схід. Автор переконливо показує, що Захід завжди дивився на Схід крізь лупу орієнталізму й при цьому надавав значно більшої ваги власним упередженням та апріорним схемам, аніж об’єктивним реальностям східного буття.

ББК 63.3(5)-7 С 14

Edward W. Said. Orientalism. 1978

Це видання здійснено за фінансової та експертної підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної програми з Центром розвитку видавничої справи Інституту відкритого суспільства — Будапешт.

Sponsored by the International Renaissance Foundation in the frames of joint program with the Center for Publishing Development of the Open Society Institute - Budapest.

«Вони неспроможні репрезентувати самі себе; їх треба репрезентувати».



Карл Маркс, «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта»

«Схід — це професія».



Бенджамін Дізраелі, «Танкред»

ВСТУП


І

Якось, відвідавши Бейрут під час жахливої громадянської війни 1975 — 1976 pp., один французький журналіст із жалем написав про вщент зруйноване нижнє місто, яке «колись, здавалося, належало... Сходові, описаному Шатобріаном і Нервалем» 1. Він мав рацію, звичайно, — принаймні настільки, наскільки міг судити європеєць. Той Схід був майже повністю витворений уявою європейців і ще від часів античності асоціювався з романтичними історіями, екзотичними створіннями, теренами, де пам’ять і краєвиди населені привидами, незабутніми переживаннями. І ось цей Схід починає зникати. Власне, це вже відбулося, бо його час минув. Мабуть, для того французького журналіста було неістотним, що в цьому процесі задіяні також народи, які на тому Сході живуть і жили там і за часів Шатобріана та Нерваля, і що саме вони потерпають; головним для європейського візитера був європейський погляд на Схід та на його сучасну долю, що й мало визначальну вагу як для журналіста, так і для його французьких читачів.

Що ж до американців, то вони, либонь, сприймають Схід трохи інакше, бо в них він майже напевне викликає зовсім інші асоціації, що пов’язані з Далеким Сходом (передусім Китаєм і Японією). На відміну від американців, французи й британці — меншою мірою також німці, росіяни, іспанці, португальці, італійці та швейцарці — мають тривалу традицію того, що я називатиму орієнталізмом, маючи на увазі такий собі специфічний спосіб сприйняття Сходу, опертий на ту виняткову роль, яку Схід відіграє в західноєвропейському досвіді. Схід не тільки сусідить із Європою; саме там були розташовані найдавніші, найбільші і найбагатші європейські колонії, він також — джерело її цивілізацій та мов, її культурний суперник, він є для неї найзмістовнішим образом Іншого, до якого найчастіше звертаються. Крім того, Схід допоміг визначити Європу (або Захід) як свій контрастний {12} образ, контрастну ідею, особистість, контрастний досвід. Проте жодна з характеристик цього Сходу не є просто витвір уяви. Схід — інтеґральна складова європейської матеріальної цивілізації та культури. Орієнталізм виражає і репрезентує цю складову в культурному й навіть ідеологічному плані як певний спосіб дискурсу, опираючись на допоміжні інституції, лексику, знання, образність, доктрини, навіть колоніальну бюрократію та колоніальні стилі. На відміну від цього, американське розуміння Сходу видається значно менш твердолобим, хоча наші недавні японська, корейська та індокитайська авантюри, либонь, уже формують більш тверезе, більш реалістичне осмислення «Сходу». Більше того, швидке поширення американського політичного та економічного впливу на Близькому (а також Середньому) Сході висуває великі вимоги до нашого розуміння його проблем.

Читачеві стане очевидно (і ставатиме тим очевидніше, чим більше сторінок залишиться в нього позаду), що під орієнталізмом я розумію кілька речей, і всі вони, на мій погляд, взаємопов’язані. Найпоширенішим визначенням орієнталізму є академічне, і справді, ним ще послуговується чимала кількість академічних інституцій. Кожен, хто викладає предмети, які стосуються Сходу, пише про Схід або досліджує проблеми Сходу, — хай то буде антрополог, соціолог, історик чи філолог, — чи то в специфічних, чи в загальних аспектах, є орієнталістом, а те, чим він або вона займається, — орієнталізмом. Правда й те, що сьогодні такі терміни, як орієнтальні студії або вивчення реґіону, фахівці вживають охочіше, аніж «орієнталізм» — і тому, що він занадто нечіткий та загальний, і тому, що він позначений зверхнім і виконавчо-адміністративним відтінком смислу, характерним для ментальності європейського колоніалізму, що процвітав у дев’ятнадцятому та на початку двадцятого сторіччя. А проте й далі пишуться книжки та влаштовуються наукові конференції, де у фокусі уваги перебуває Схід, а орієнталіст у його новій чи давнішій подобі є головним авторитетом. Цим я хочу сказати, що навіть коли орієнталізм тепер і не домінує, як домінував раніше, він і далі живе академічним життям — у своїх доктринах і тезах про Схід та про жителя Сходу. {13}

Орієнталізм у його загальнішому розумінні пов’язаний саме з цією академічною традицією, чия доля, переходи, перетворення та специфічні відгалуження є основною темою мого дослідження. Орієнталізм — це спосіб думки, що спирається на онтологічну та епістемологічну різницю, яка проводиться між «Сходом» і (в переважній більшості випадків) «Заходом». Так, велика кількість авторів, серед яких були поети, романісти, філософи, політологи, економісти та імперські адміністратори, брали основоположну різницю між Сходом і Заходом за стартову точку для створення теорій, епічних поем, романів, суспільно-політичних досліджень, що стосувалися Сходу, його людей, його звичаїв, долі, ментальності тощо. Цей орієнталізм зміг об’єднати, скажімо, Есхіла і Віктора Гюґо, Данте і Карла Маркса. Трохи далі, на сторінках цього вступу, я торкнуся методологічних проблем, з якими доводиться мати справу на такому широко окресленому полі, як це.

Між орієнталізмом у його академічному розумінні й у більш чи менш образному відбувався постійний взаємообмін, а від кінця вісімнадцятого сторіччя — істотний, добре організований (а може, навіть і реґульований) двосторонній рух. Тут я підходжу до третього визначення орієнталізму, яке в історичному й матеріальному плані набагато конкретизованіше, аніж два попередні. Взявши кінець вісімнадцятого сторіччя за дуже приблизну відправну точку, орієнталізм можна обговорювати й аналізувати як корпоративну інституцію контактування зі Сходом — через формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як західний спосіб панувати над Сходом, реструктуровувати його, здійснювати над ним владу. Я визнав тут за доцільне використати для визначення орієнталізму запроваджене Мішелем Фуко поняття дискурсу в тому розумінні, в якому він його описує у своїх творах «Археологія знання» та «Наглядати й карати». Цим я хочу сказати, що без аналізу орієнталізму як дискурсу навряд чи можна зрозуміти неймовірно розгалужену й систематизовану дисципліну, завдяки якій європейська культура зуміла сформувати політичний, соціологічний, мілітарний, ідеологічний, {14} науковий і забарвлений яскравою творчою уявою погляд на Схід у післяпросвітницький період, причому вона часто формувала не тільки погляд, а й сам предмет. Більше того, орієнталізм набув такого авторитету й посів такі міцні позиції тому, що, як на мене, жоден із тих, хто писав або думав про Схід чи займався якоюсь практичною діяльністю, пов’язаною зі Сходом, не міг знехтувати обмеження, які орієнталізм накладав на думки та дії. Одне слово, завдяки орієнталізму Схід не був (і не є) вільним полем для думки та дій. Це не означає, що орієнталізм однобічно детермінує все, що може бути сказано про Схід, це свідчить тільки, що він являє собою цілу мережу інтересів, яка неминуче дає про себе знати (а тому завжди впливає на перебіг подій), коли мова заходить про таку специфічну сутність, як «Схід». Як це відбувається, я й намагаюся продемонструвати в цій книжці. В ній я також прагну показати, що європейська культура значно зміцніла і змогла краще реалізувати свою ідентичність, зіставивши себе зі Сходом як із такою собі штучно створеною і почасти прихованою сутністю протилежного змісту.

В історичному та культурному плані існує кількісна, а також і якісна, різниця між франко-британською заанґажованістю в проблеми й реалії Сходу і заанґажованістю інших європейських та атлантичних держав — так було принаймні доти, доки Америка не перебрала чільну роль відразу по другій світовій війні. Тому говорити про орієнталізм — це переважно, хоча й не виключно, говорити про британський і французький культурний проект, проект ґрандіозний, бо ж він включає в себе найрозмаїтіше — людську уяву, всю Індію і весь Близький Схід, біблійні тексти й біблійні землі, торгівлю прянощами, колоніальні війська і тривалу традицію колоніального управління, ґрандіозний корпус учених-дослідників, незліченних «експертів» та «практиків» із проблем Сходу, цілу армію професорів-орієнталістів, складний комплекс «орієнтальних» ідей (орієнтальний деспотизм, орієнтальну розкіш, жорстокість, сенсуальність), багато східних сект, філософій та східну мудрість, що пристосовані для місцевого європейського вжитку, — цей список можна продовжувати майже до нескінченності. Я дивлюся на це так, що орієнталізм закорінений в особливо тісних {15} взаєминах, у яких перебували Британія та Франція зі Сходом, котрий до самого початку дев’ятнадцятого сторіччя означав, по суті, лише Індію та біблійні землі. З перших років дев’ятнадцятого сторіччя й до самого закінчення другої світової війни Франція й Британія домінували на Сході та в орієнталізмі; по другій світовій війні домінувати на Сході стала Америка, і вона робить це так само, як робили колись Франція і Британія. З цих тісних взаємин, динаміка яких надзвичайно продуктивна, навіть якщо вона завжди демонструє відносно більшу силу Заходу (британську, французьку чи американську), постав величезний корпус текстів, які я називаю орієнталістськими.

Тут треба сказати відразу, що хоч я й розглядаю достатньо велику кількість книжок та авторів, існує значно більше й тих, і тих, які мені довелося обминути увагою. Проте мої висновки ґрунтуються аж ніяк не на вичерпному переліку текстів, що мають стосунок до Сходу, і навіть не на чітко окресленому, обмеженому наборі текстів авторів та ідей, що у своїй сукупності утворюють орієнталістський канон. Натомість я обрав зовсім іншу методологічну альтернативу — її суттю, можна сказати, є низка історичних узагальнень, що їх я вже зробив у цьому вступі, і саме їх я збирався обговорити далі, звертаючи більше уваги на певні аналітичні деталі.



II

Я почав із припущення, що Схід — це не інертний природний факт. Він не просто є там, як, зрештою, і Захід не просто є тут. Ми повинні з усією серйозністю поставитися до мудрого зауваження Віко, що люди творять власну історію, що вони спроможні осмислити тільки те, що самі створили, й потім поширити це знання на географію: як і всі географічні та культурні сутності — не кажучи вже про сутності історичні — такі області, реґіони, географічні зони, як «Схід» і «Захід», витворені людьми. Тому, як і сам Захід, Схід — це ідея, що має історію і традицію думки, свою образність та лексику, які надають йому реальності та присутності на Заході і для Заходу. Таким чином ці дві географічні сутності підтримують і, до певної міри, віддзеркалюють одна одну. {16}

Сказавши це, слід зробити кілька уточнень, яких вимагає тверезий глузд. По-перше, було б помилкою зробити висновок, що Схід — це ідея по суті, тобто утворення, якому не відповідає жодна реальність. Коли Дізраелі сказав у своєму романі «Танкред», що Схід — це професія, він мав на увазі, що зацікавлення Сходом може стати для обдарованих молодих західноєвропейців пристрастю, яка заполонить їх до останку; і зовсім не слід думати, що він хотів сказати, ніби Схід — це тільки професія для західноєвропейців. Існували — й існують — культури та нації, що є на Сході, і їхні долі, історія та побут мають чуттєву очевидну реальність, яка, звичайно ж, набагато значущіша за все те, що можна сказати про них на Заході. Вивчення орієнталізму дуже мало додає до цього факту, крім його мовчазного визнання. Але феномен орієнталізму в тому розумінні, в якому я тут його розглядаю, має стосунок передусім не так до співвідношення між орієнталізмом і Сходом, як до внутрішньої структури самого орієнталізму та його ідей про Схід (Схід як професія), незалежно від хай там якого співвідношення (чи поза ним) з «реальним» Сходом. Цим я стверджую, що висловлювання Дізраелі про Схід стосується головним чином цієї витвореної несуперечливої структури, цієї впорядкованої констеляції ідей про Схід, а не його простого буття, як намагається переконати нас Воллес Стівенс.

Друге уточнення — це те, що ідеї, культури, історії дарма серйозно зрозуміти або вивчити, обминувши увагою їхню силу або, якщо висловитися точніше, їхні силові конфігурації. Вважати, що Схід був витворений — або, як я це називаю, «орієнталізований», — і вірити, що такі речі можна пояснити лише потребами людської уяви, було б наївним спрощенням. Відносини між Заходом і Сходом — це відносини сили, домінації, розмаїтих ступенів складної гегемонії, що дуже точно відбито в назві класичної праці К. М. Паніккара «Азія та західне панування» 2. Схід був орієнталізований не тільки тому, що його відкрили як «орієнтальний» у всіх тих розуміннях, які здавалися самоочевидними пересічній європейській свідомості дев’ятнадцятого сторіччя, а й тому, що його можна було зробити орієнтальним — тобто примусити його бути орієнтальним. Наприклад, дуже важко погодитися з {17} тим, що саме зустріч із єгипетською куртизанкою допомогла Флоберові змоделювати східну жінку, яку згодом стали вважати типовою; адже сама вона ніколи про себе не говорила, вона ніяк не позначила свої почуття, присутність, історію. Він говорив за неї, він її нам описав. Він був чужоземцем, досить багатим чоловіком, і саме ці історичні факти домінації дали йому змогу не тільки заволодіти Кучук Ганем фізично, а й говорити за неї і розповісти своїм читачам, у який спосіб вона була «типово східною» жінкою. Я виходжу з того припущення, що ситуація сили, в якій перебував Флобер стосовно Кучук Ганем, не була окремішнім випадком. Насправді вона віддзеркалювала модель співвідношення сил між Сходом і Заходом і той дискурс про Схід, який ця модель уможливила.

Це приводить нас до третього уточнення. Ніхто не повинен думати, що структура орієнталізму — це не більш як така собі структура вигадок та міфів, яка вмить розвіється, щойно буде сказано про них правду. Особисто я дотримуюся переконання, що орієнталізм об’єктивно слід розглядати як знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути, у своїй академічній або науковій формі). Проте нам, безперечно, слід узяти до уваги й спробувати збагнути, в чому полягає сила орієнталістського дискурсу, що перетворює його на несуперечливу й міцно злютовану систему поглядів, у який спосіб уможливлює він існування та діяльність безлічі суспільно-економічних і політичних інституцій, у чому причина його грізної незрушності та тривалості. У кінцевому підсумку, будь-яка система ідей, що залишаються незмінними як усталена мудрість і основа навчальної доктрини (в академіях, книжках, на наукових конференціях, університетських кафедрах, в інститутах міжнародних зв’язків) від доби Ернеста Ренана, тобто з кінця 1840-х pp. і до нинішнього часу в Сполучених Штатах, має бути чимось набагато значущішим, аніж простим набором вигадок. Отже, орієнталізм — це не європейська фантазія про Схід, побудована на химерах, а створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який протягом багатьох поколінь було вкладено значні матеріальні інвестиції. Ці інвестиції, що ніколи не припинялися, {18} перетворили орієнталізм як систему усталеного знання про Схід на стандартне сито для просіювання Сходу в західну свідомість, і ті ж таки інвестиції значно побільшили кількість (та підсилили переконливість) тверджень загального характеру, якими орієнталізм щедро збагатив загальну культуру.

Ґрамші зробив корисне аналітичне розрізнення між громадянським суспільством і політичним: перше в нього складається з добровільних (або принаймні раціонально побудованих і непримусових) установ, таких, як школи, родини, спілки, а друге — з державних інституцій (армії, поліції, централізованої бюрократії), чия роль у спільноті — пряма домінація. Культура, звичайно, функціонує в рамках громадянського суспільства, де вплив ідей, інституцій та інших осіб здійснюється не через домінацію, а, згідно з Ґрамші, через згоду. Але в кожному не тоталітарному суспільстві певні культурні форми мають перевагу над іншими, так само й певні ідеї є впливовішими, ніж інші; таку форму культурного лідерства Ґрамші ідентифікує як гегемонію — незамінне поняття для зрозуміння культурного життя на індустріальному Заході. Саме гегемонія або, радше, результати активно задіяної культурної гегемонії надають орієнталізмові тієї тривалості та сили, про які я вже говорив. Орієнталізм недалеко відійшов від того, що Деніс Хей називає ідеєю Європи 3, маючи на увазі колективне поняття, яке ідентифікує «нас», європейців, у протиставленні до всіх «тих», хто не належить до європейців, і справді є всі підстави твердити, що головним складником європейської культури є саме те, що зробило цю культуру гегемоністською як у самій Європі, так і поза її межами, — тобто ідея про європейську ідентичність як вищу супроти всіх неєвропейських народів та культур. У цьому ж таки контексті маємо гегемонію європейських уявлень про Схід, які віддзеркалюють європейську вищість над східною відсталістю, загалом відкидаючи всяку можливість того, що більш незалежний або більш скептичний мислитель сформує собі інші погляди на цю проблему.

У цілком послідовний спосіб орієнталізм залежить, коли формує свою стратегію, від цієї гнучкої позиційної вищості, яка надає змогу західноєвропейцю входити в будь-які взаємини зі Сходом, за всіх обставин зберігаючи {19} свою відносну перевагу. І хіба могло бути інакше, а надто в період неймовірно високого європейського злету, починаючи від пізнього Відродження і по нинішній час? Учений-натураліст, філолог, місіонер, купець, солдат — усі вони могли бути на Сході або міркувати про Схід, тому що вони могли бути там або міркувати про нього, не наражаючись на ризик того, що Схід у цьому їм перешкодить. Під загальним прикриттям дуже поверхового знання про Схід і під парасолькою західноєвропейської гегемонії над Сходом протягом періоду, що почався з кінця вісімнадцятого сторіччя, утворився складний образ Сходу, придатного для вивчення в академіях, для виставлення в музеях, для реконструкції в колоніальній адміністрації, для теоретичного ілюстрування в антропологічних, біологічних, лінґвістичних, расових та історичних тезах про людство та всесвіт, для наведення прикладів у економічних та соціологічних теоріях розвитку, революції, культурної особистості, національного чи релігійного характеру. Крім того, умоглядне дослідження орієнтальних реалій більш-менш виключно ґрунтувалося на окремішній західноєвропейській свідомості, з несхитного центризму якої і виник світ Сходу, спочатку на основі загальних ідей про те, кого і що можна вважати східним, далі — згідно з деталізованою логікою, що керувалася не так емпіричною реальністю, як системою бажань, пригнічень, інвестицій та проектів. Якщо ми можемо вказати на великі орієнталістські праці, позначені духом справжньої науки, такі, як «Арабська хрестоматія» Сильвестра де Сасі або «Розповідь про побут та звичаї сучасних єгиптян» Едварда Вільяма Лейна, ми будемо змушені також зазначити, що расові ідеї Ренана та Ґобіно виникли з цього самого імпульсу, як і багато порнографічних романів вікторіанської доби (див. аналіз «Хтивого турка», здійснений Стівеном Маркусом 4).

І все ж таки, знай, доводиться запитувати себе, що має більшу вагу в орієнталізмі: система загальних ідей, які нехтують величезну масу емпіричного матеріалу — і хто став би заперечувати, що ці ідеї наскрізь просякнуті доктринами європейської вищості, всілякими різновидами расизму, імперіалізмом тощо, догматичними поглядами на «орієнтальне» як таку собі умоглядну й незмінну абстракцію? — чи набагато розмаїтіша праця, здійснена {20} зусиллями незліченних окремих авторів, здобутки кожного з яких можна розглядати як окремий внесок у постановку та розв’язання проблем вивчення Сходу? В якомусь розумінні ці дві альтернативи, загальна й конкретна, є двома очевидними перспективами одного матеріалу: в обох випадках ми зустрінемося з першопрохідцями в цій галузі, такими, як Вільям Джонс, і з великими митцями — як Нерваль або Флобер. І чому б нам не використати обидві перспективи водночас або почергово? Хіба не наражаємо ми себе на ризик перекручень (того самого зразка, до якого завжди був схильний академічний орієнталізм), якщо систематично дотримуватимемося лише надто загального або надто конкретного рівня опису?

Понад усе я боюся перекручень або неточності чи, радше, тих різновидів неточності, які спричиняються або надто догматичною узагальненістю, або надто позитивістським локалізованим фокусом. У своїх спробах дати раду цим проблемам я намагався не випускати з поля зору три головні аспекти моєї власної теперішньої реальності, які, на мою думку, вказують на вихід із лабіринту методологічних або перспективних труднощів, що про них я згадував, труднощів, які можуть, у першому випадку, примусити автора скотитися до гострої полемічності на рівні опису, настільки загальному, що його праця не буде варта докладених зусиль, а в другому — спонукати його подати цілу низку деталізованих та атомістичних аналізів, цілком загубивши провідну нитку силових ліній, які організують цей розмаїтий матеріал, надаючи йому особливої переконливості. Тож як нам визнати індивідуальність і не відірвати її від її інтелектуального — і аж ніяк не пасивного чи грубо диктаторського — загального й гегемонічного контексту?




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconВ. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст
«Українського правопису». І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури велетенське, адже правопис забезпечує...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconВеликий зодчий українського кінематографу до 120-річчя з дня народження українського кінорежисера І письменника
Часницький М. Тут вперше Довженко побачив кіно [Текст] / М. Часницький // Глухівщина. – 2001. – 28 квітня. – С
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconМирний П. Хіба ревуть воли як ясла повні: Роман [Електронний ресурс]
Галерея жіночих образів у романі М. Вовчок «Кармелюк» [Електронний ресурс] //Предметна база електронних ресурсів, створених у хсш...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису icon84(4Укр)1 Мирний П. ( з абзаца) Хіба ревуть воли як ясла повні: Роман [Електронний ресурс]
Галерея жіночих образів у романі М. Вовчок «Кармелюк» [Електронний ресурс] //Предметна база електронних ресурсів, створених у хсш...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconТема проекту
Пильна увага до проблеми активності й пізнавальної самостійності школярів у процесі навчання, інтересу до знань характерна для сучасного...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconПрограма профільного спецкурсу з англійської мови " основи ділового спілкування"
Велика увага в рамках сучасного вивчення іноземних мов повинна приділятись європеїзації змісту навчання, яке включає
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconНавчально-методичний посібник Видання друге, виправлене І доповнене Черкаси 2002
У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconГаніткевич Я. Український медичний календар на 2014 рік/ Ярослав Ганіткевич – Київ, 2013. 84 с
Україні. Оскільки подібні календарні дати ще не часто публікувалися, деякі з них мало відомі, зібрано І представлено річниці за Х-...
Едвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису iconІм. М. В. Остроградського
Кожна така книжка справжній витвір мистецтва. Пригадаймо наприклад відому пам’ятку Остромирове Євангеліє. 4 Написана ця книга уставним...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка