Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка



Сторінка2/3
Дата конвертації18.04.2017
Розмір0.54 Mb.
1   2   3

Авторський вірш — одиниця виміру обсягу літературного твору. На практиці прийняті такі обсяги одного авторського вірша: для прози — 40 тис. друкованих знаків, для поезії — 700 рядків віршового матеріалу, для графічного матеріалу — 3 тис. кв. см. відбитків.

Агон — своєрідне словесне змагання. Розкривається ідейний зміст драматичного твору. Одним із прикладів агону можна назвати суперечку між Есхілом та Еврипідом у комедії Аристофана «Жаби». Сучасне мистецтво завдячують нідерландському філософу Й. Гайзінгу за впровадження терміна агон у значенні гри, змагання у творчому процесі як визначального принципу становлення світової культури.

Авторська мова — це характеристика подій і образів твору безпосередньо самим автором. Здебільшого авторська мова подається від третьої особи, такої форми написання дотримується більшість епічних і ліро-епічних творів-романів, повістей, оповідань, поем і т. ін. У драматичних творах, де основним засобом розкриття дійових осіб є їх пряма мова, авторська мова зводиться до ремарок-зауважень автора.

Своєрідною формою авторської мови, прямо не зв’язаної з подіями й персонажами твору, є ліричні відступи.



Авторський відступ — елемент композиції твору: авторське коментування відбитих у творі картин і образів, оцінка зображуваних подій, висловлення роздумів і почуттів самим автором, що органічно вплітаються в загальну назву твору. Авторські відступи допомагають глибше розкрити ідею й увесь зміст твору; поси-люють його вплив на читачів. Іноді авторські відступи виходять далеко за рамки роздумів з приводу зображуваного й перетворюються в самостійні теоретичні трактати. Авторські відступи бувають різні за своєю спрямованістю: ліричні, філософськопубліцистичні, історичні тощо.

Адельфотес — граматика грецької мови, що з’явилася у Львові 1531, складена і видана студентами Ставропінійської школи під керівництвом Арсенія Грека. За зразок адельфотеса бралися граматики Ласкаріса, Кленарда, Меланхтона. Це видання важливе не тільки тим, що в ньому поруч із грецьким матеріалом дається слов’янський, власне книжно український, а й тим, що тут закладалися основи майбутньої вітчизняної філології.

Акварель — короткі, фрагментовані літературні твори, асоційовані з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах. До цього прийому зверталися як прозаїки, так і поети:

Дивлюсь на бухту я, де хінські човни-вітрила

Рухаються крізь туман м’яко

І в оксамиті спокійного безхвилля

Окреслюється світ.

(М. Семенко)

Алегорія — гр. allegoria від allos — інший і agoreno — інакомовлення; троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу. Алегоричність найперше з’явилася в казках про тварин, де звірі виступають носіями певних людських рис; частіше негативних: вовк уособлює жадність і тупість, осел — упертість і тупість, лисиця — хитрість і підлабузництво, заяць — боягузтво. До алегорії вдаються також у байках, притчах, приказках, прислів’ях, загадках, поезіях тощо.

Алегорію можна розглядати як різновид метафори, бо вона теж побудована на перенесенні значень, на основі подібності.

Алегорія — ніби є поширеною метафорою, що охоплює цілу байку, казку, притчу, поезію тощо. Близькими до алегорії є символ, але він багатозначніший, у ньому відсутня чітка визначеність, що є в алегорії.

Алітерація — від лат. — до, при і litera — буква, повторення подібних за звучанням приголосних у віршовому рядку, фразі, строфі з метою підсилення звукової або інтонаційної виразності і музичності. Найчастіше алітерації зустрічаються в народній творчості, в поезії, рідше — в прозі. Алітерація сприяє виділенню певних слів у тексті, що підсилює їх значення, звертає на них особливу увагу.

Алофаза — варіант словосполучення, фразеологічного виразу та ін. Наприклад: морочити голову — сушити голову — забивати голову; наводити на думку — наштовхувати на думку — прийти на думку; на весь рот горлати — на все горло кричати.

Алюзія — художньо-стилістичний прийом, натяк, відхилення до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності. Цікавий приклад алюзії спостерігається в поезії Юрія Клена «Шляхами Одисея», що асоціюється із прикінцевими словами сонета М. Зерова

«Дим Батьківщини»: «Там йдуть леміш і рало, там зноситься таки синій дим?», присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини. Однак ніхто з-поміж авангардистів не сягнув того взірця, що його здійснив Гекарт, видавши у Валансьєні курйозну книжку під назвою «Анаграмена», поема в VII піснях, XCV переглянуте, виправлене та доповнене видання, рік ХІ анаграматичної ери № 1821», що нині зберігається в Паризькій національній бібліотеці. Сам автор досить скептично ставився до свого видання.



Анакруза — слабкі ненаголошені склади, що передують першому метричному наголосу. У слабо-тонічному віршуванні при хореях та дактилях анакруза буває нульова. При ямбах та амфібрахіях — односкладова, при анапесті — двохскладова. Внутрішня структура споріднених силабонічних розмірів однакова, лише варіюється завдяки анакрузі, підкреслюючи її ритмотворче значення. Постійна анакруза, витворюючи «зайвий» склад на початку окремих віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу, скажімо, амфібрахій на анапест:

А серце кипить, стугонить, стугонить:

Ні плачем, ні мечем, ні мольбою…

(І. Багряний)

Аналогія (гр. analogia — подібність, відповідність) — у художній літературі прийом, подібний до порівняння, коли аналіз одних складних явищ замінюється зображенням інших, чимось подібних до них, але більш знайомих читачам і тому наочніших.

Таке візуальне співставлення дає можливість яскравіше показати різні суспільні процеси, зображені предмети, описувані явища тощо.



Анапест (гр. anapaistos — обернений, зворотний у відношенні до дактиля) — в античному віршуванні — це стопа на чотири мори з трьох складів, з яких два перших — є короткими, а третій — подовжений. У силаботонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на останньому складі. У вірші, який написаний анапестом, наголоси падають на 3, 6, 9, 12 склади.

Анафора (гр. anaphero — винесення нагору, повторення), або єдинопочаток — поширений ще з давніх часів в літературі і в ораторському мистецтві стилістично-звуковий прийом організації поетичної мови. Суть його полягає в тому, що початок віршованих рядків, строф або речень (у прозовому творі) є повтором однакового співзвуччя, слова чи синтаксичної конструкції.

Відповідно до цього розрізняють:

1) анафору звукову;

2) анафору словесну (на початку рядків);

3) анафору синтаксичну (на початку строф);

4) словесну анафору в прозі.

Анафора підносить емоційну силу віршів, а також покращує їх композиційну стрункість і завершеність. Анафора зустрічається і в народній творчості.

Андронім — ім’я, що переходить на жінку від її чоловіка.

В українській літературі засвідчено чимало таких прикладів:



Терпилиха від Терпила, Лимериха від Лимаря, Кайдашиха від Кайдаша, Грициха від Гриця тощо.

Аннали — найдавніша форма фіксування найзначніших подій за роками. Відомими є єгипетські, ассирійські, перські, китайські, римські аннали. В середньовічній Європі вживалася назва хроніки, за Київської Русі та козаччини — літописи.

Анонім — автор, чиє прізвище невідоме; твір без підпису автора. Анонімною вважається не тільки народна творчість, а й твори, зокрема давньої літератури, коли ім’я письменника не прийнято було вказувати. Вони, як і псевдоніми твори, підлягають науковій атрибутиці — встановленню автора. Анонімність «Слово про Ігорів похід» викликала багато спроб атрибуції. Поема Т. Шевченка «Наймичка» вперше опублікована анонімно П. Кулішем у «Записках о Южной Руси» як твір, нібито знайдений публікатором в альбомі А. Свідницького «Люборацькі», знайдений у рукописі. Поширена була практика анонімного видання творів у Європі XVII–XVIII ст.: «Листи до провінціала» Б.Паскаля (1657), перше видання «Робінзона Крузо» Д. Дефо (1719), «Орлеанська діва» Вольтера — поема, яку піддав осуду римський папа; у Россії О. Радищев анонімно опублікував «Подорож із Петербурга до Москви». Різновидом аноніму є літературні містифікації. Фактично анонімними є твори, видані під псевдонімом, якщо його не розкрито. Атрибуція і розкриття псевдонімів належать до найдавніших проблем текстології і здійснюються шляхом пошуку документально-фактичних аргументів, розкриття і зіставлення змісту з атрибутованим твором, аналізу мови і стилю.

Анаграма — переставлення літер у слові, завдяки чому витворюється нове значення, прочитуване в зворотному напрямку. Ця стилічна фігура добре відома в українській поезії, використовується з метою рифмування чи створення різних ефектів, зокрема комічного, як у поемі І. Котляревського «Енеїда» (частина 4): «Борщів як три не поденькуєм, і зараз тяглом закишкуєм, і в буркоті закельдюжить». Можливості анаграми привернули увагу схильних до версифікаційних експериментувань авангардистів, які намагалися шляхом почленування і довільного монтажу мовного матеріалу витворити нову поетичну якість.

Аналіз літературного твору — це наукове дослідження його, що особливо важливо в практиці викладання літератури. Мета такого аналізу — правильне розкриття ідейного змісту твору й особливості художньої форми в їх єдності, осмислення життєвих явищ, зображених у творі, оцінка його виховного й естетичного значення. У процесі аналізу твору великого значення надається розкриттю естетичних ідеалів, втілених письменником у творі, усвідомлення художньо-емоційної природи твору, його майстерності.

Анотація — (від лат annotatio — примітка, дописка) — короткі пояснення відомості про те, що розповідається у творі. Додається до бібліографічного опису книги. В анотації подано характеристику книги, дається її художня оцінка.

Ансамбль книги — певна сукупність результатів літературно-художньої, історико філологічної, науково-публіцистичної, образотворчої і художньо-промислової діяльності, що утворюють ідейно-естетичну єдність.

Означуються три типи ансамблів книги: 1 — містить тільки твори художньої літератури, функціонально зорієнтований на максимальний ідейно-емоційний вплив самого тексту художнього твору і оперативність включення його в актуальний контекст; 2 — ілюстровані видання художніх творів; 3 — найповніший за складом, включає поряд із можливими ілюстраціями більш чи менш значний обсяг супутніх текстів, історико-філологічних, літературно-публіцистичних та ін. Перший тип ансамблю книги адекватно використовується при перших виданнях сучасних творів, автори яких не бажають представляти читачеві свої ідеї та образи так чи інакше проінтерпретованими. Найпродуктив-ніше виявляє себе цей тип ансамблю книги в часи підвищеної політичної активності суспільства; при цьому до масового книговидання добираються твори, поетика яких типологічно суголосна з історико-психологічними домінантами в умонастроях суспільства. Чинність вимоги історико-типологічної відповідності в системі «поетика — суспільна психологія» виразно спостерігається на книгах, що їх випускало видавництво «Західна Україна» в 1927–1933 рр. Другий тип ансамблю книги — ілюстровані видання творів художньої літератури — приводить до ідейно-емоційної взаємодії різні види мистецтва: художнє слово й малярство, найчастіше — графіку. Інтерпретаційні ресурси ілюстрації породжують ефект ідейно-емоційного резонансу за умови історико-типологічної відповідності між поетикою літературного твору і характером зображення в ілюстраційних компонентах ансамблю книги; порушення цієї умови спричиняється до розриву між словесно-образним і візуально-ілюстраційним рядами, до самодостатності графічного ряду, для появи якого літературний світ став тільки приводом. Третій тип ансамблю книги складається у процесі взаємодії різних форм суспільної свідомості — мистецької і наукової. Цього типу ансамблі формуються, як правило, не при перших виданнях художнього твору, а згодом, інколи вже тоді, коли поетика твору в новому культурному контексті відчувається як інотипна, сформована в ідейно, емоційно відмінному часопросторі. Тим самим актуалізується потреба історико-наукового оснащення ансамблю книги, яким забезпечується адекватна рецензія твору. Найповніше задовольняє цю потребу академічне видання.



Антитеза (від гр. antithesis — протиставлення) — стилістична фігура: особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок, людських характерів тощо. Антитези часто використовуються в народній творчості, художній літературі та публіцистиці. Для створення антитези використвуються антоніми.

І. Франко, наприклад, так за допомогою антитез розкривав різкі соціальні контрасти суспільства: «… одні дуже мало або зовсім нічого не роблять, але розкошують, а інші тяжко працюють, часто понад силу, але мають заледве стільки, скільки їм крайньо необхідно для життя. Одні потопають у достатках, інші гинуть із голоду. Одні виховуються, вчаться і розкошують у мистецтві й науці, інші заледве мають час і засоби, щоб навчитися писати.



Антоніми — (від гр. anti — приставка із значенням протилежності та anoma — ім’я, назва) — пари слів, що є протилежними за своїм значенням і використовуються в поезії як лексична антитеза (бідність — багатство, смутний — веселий і т. ін.). До антонімів відносяться і спільнокореневі, і різнокореневі слова (змістовний — беззмістовий, яскравий — тьмяний). В антонімах протиставлення можуть бути пов’язані з поняттям часу (день — ніч, зима — літо, рано — пізно), простору (далеко — близько, північ — південь), якостей і властивостей людини (сміливий — боягуз, лінивий — працьовитий), з різними явищами природи (спека — холод, розцвітати — в’янути) і т. ін.

Аплікація — (лат. applicatio — прикладання) в літературі це включення до тексту якогось твору широко відомого прислів’я, приказки, прозового або віршового уривка, вислову тощо.

Апофеоз — (гр. apotheosis — обожнення) — заключна урочиста святкова масова сцена театральної вистави, в якій прославляється народ, герої або визначна історико-політична подія, висока патріотична або моральна ідея і т. ін. В апофеозі бере участь багато виконавців. Він відзначається монументальним характером, сповнений особливим піднесенням, величністю.

Асонанс — (гр. assonance від лат. assonare — співзвучати) — термін має два значення: а) повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові благо-

звучності, підсилює її музичність; б) неточна рима, побудована на співзвучності, на збігові тільки наголошених складів або навіть тільки наголошених голосних звуків.



Афоризм — (від гр. aphoridno — відокремлюю, визначаю) — це коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам’ятовування формі містить глибоку думку. Афоризми виникли з народних приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку. Літературні афоризми зрідка виступають і як самостійний жанр, частіше ж — це висловлювання героїв п’єс, мораль байок, віршові уривки, які набувають самостійного значення. Змістом своїм афоризми залежать від епохи, що їх породила, і охоплюють часто політичні проблеми, питання етики, побуту. У формі афоризмів часто використовуються різні фігури, антитези, парадокси, метафори, ритмічні елементи, рими тощо.

Байка — невеличкий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, у якому людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин і речей, або зведене до простих і умовних стосунків. Фабула байки коротка, дінамічна і драматична. Байкам властивий вільний вірш. Часто дійові особи байок різні тварини і предмети, які «олюднюються», тобто набувають людських властивостей: розмовляють, вступають між собою в конфлікт тощо.

Байка — один з найдавніших і дуже популярних жанрів у літературі. Вони були відомі вже в стародавній Греції. Найвидатнішим байкарем тих часів був Езоп, що жив у VI–V ст. до н. е. Тому й зараз алегорична мова називається езопівською.

Генетично байки пов’язані з народними казками про тварин, притчами й апологами. Знаменита індійська «Панчатантра» («П’ять книг») — збірка казок, аналогів, притч, байок ІІІ ст — згодом стала багатим джерелом розвитку байки. Видатним байкарем Франції був Лафонтен (1621–1695). В Україні байки відомі були вже в XVII–XVIII ст Багато прозових байок написано Г. Сковородою, автором збірника «Басни Харьковскія» (1774). Далі вдало скористувавшись надбанням гумористичної народної творчості й побутовим матеріалом, що становить основу байки розвинули цей жанр і посіли в ньому соціальне звучання поети-байкарі Л. Боровиковський і П. Гулак-Артемовський. Багатозроблено для розвитку реалістичної української байки Є. Гребінкою і особливо Л. Глібовим.

Хоч в кінці ХІХ ст. М. Драгоманову здавалося, що жанр байки «Віджив свій вік» вона продовжує розвиватися. Часто і з успіхом звертаються до неї письменники — В. Еллан (Блакитний), С. Пилипенко, М. Голованець, П. Ключина, А. Космотенко, П. Сліпчук і багато інших. Крім сюжетних байок, в останній час «з’являються коротесенькі баєчки-приповідки, щоб їх називають «ліліпутами». Стають популярними байки-памфлети, байки-жарти, байки-пародії тощо.

З 50-х років все більшу популярність набувають прозові байки.

Як і віошовані, прозові байки бувають сюжетні, байки-мініатюри і байки-приповідки. За висловом науковців «байки — це заримоване повідомлення про якийсь дрібний факт, а твір мистецтва, де художньо узагальнюється життєвий досвід, зображуються типові події й образи. Байка вимагає відточеної мови, влучного, разючого слова, афористичності й дотепності».



Балада — (фр. ballade від прованс. вallar — танцювати) — це великий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. Баладі властиві невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість у викладі матеріалу.

Наголос — виділення силою голосу складув слові або слова в реченні при їх вимові. Властивості кожної національної мови зумовлюють і характер наголосу в ній. Ритмічна проза — значно вільніше розміщення наголосів, ніж у віршованій мові і майже зовсім відсутня рима. Вона неначе стоїть між віршованою і прозовою мовою.

Нарис — це твір оповідного характеру, який має художньо-публіцистичні особливості. У ньому автор показує підмічені ним у житті дійсні факти, події, людей. Бувають такі різновиди нарисів: замальовки важливих суспільних подій, портретний, проблемний, подорожній та ін. Художній нарис відрізняється від оповідання і повісті насамперед способом типізації життєвих явищ. М. Горький ставив нарис «десь між дослідженням і оповіданням». Вимисел у нарисі відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні. Але він необхідний. Знаючи конкретні факти, автор нарису мусить вникнути в їх внутрішній смисл і зв’язок з іншими фактами, виявити їх суспільне значення, потім відтворити в образній формі. Нарис не може бути простою копією якогось факту. «Коли нариси живі, захоплюючі, — зауважував В. Бєлінський, — значить вони не копії, не списки, що завжди бліді й нічого не виражають, в художнє втілення осіб і подій». Добре сказав про необхідність і разом із тим своєрідність вимислу в нарисі К. Паустовський: «Факт, поданий літературно, з опущенням непотрібних деталей, із згущенням кількох характерних рис, освітлений слабим світлом вимислу, виявляє сутність речей у сто крат яскравіше й доступніше ніж правдивий і до подробиць, точний протокол». Для нарису характерні гостра злободенність привернення уваги громадськості до найбільш важливих питань сучасності, мобілізація її зусиль на усунення всього того, що заважає нашому рухові вперед. Нарис — один із найбільш оперативних жанрів літератури.

Новела — це різновид оповідання, що набув особливого поширення в українській літературі з кінця ХІХ ст. Це невеличкий твір розповідного характеру про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Персонажами новели, яких найчастіше один або два, є люди переважно цілком сформовані, що потрапили в складні життєві обставини. Дія у творі напружена, драматична. Великої уваги автор новели приділяє показу не зовнішніх подій, а переживань і настроїв персонажа. Новелі властивий лаконізм, економність, влучність художніх засобів. Епоха Відродження визначила новелу як невелике оповідання анекдотичногохарактеру. Саме слово «новела» означало тоді «новини дня».

На ці зразки спирався й Бокаччо, коли створив свій знаменитий цикл оповідок «Декамерон».



Новелета — дуже стисла новела, невеличкий розповідний твір переважно про якийсь незвичайний життєвий випадок. Новелетами є, наприклад, «Вогники» В. Короленка, «Лан» В. Стефаника, цикл С. Васильченка «Крилаті слова», «Чапай» Ю. Яновського та ін. Жанр новелети часто використовувався імпресіоністами й модерністами.

Новелістика — сукупність творів стислих форм епосу — новел, оповідань, акварелей, етюдів, фрагментів, ескізів та ін.

Оповідач — та особа в оповідному художньому творі, від імені якої письменник веде розповідь про людей і події незалежно від того, чи називаються автором оповідачі чи ні, його соціальне становище, симпатії й антипатії, вік, стать, характер, манера говорити.

Поезія — це художньо-образна словесна творчість, включаючи і фольклор, на відміну від наукової літератури; синонім терміна «художня література». Частіше вживається у вужчому занченні: на противагу прозі, це твори, написані віршами, ритмічно організована мова. Слово «поезія» вживається і в переносному значенні, для означення особливої краси явищ, змальованих у творі, наприклад: поезія праці, чарівна поезія кохання й молодості.

Поема — зараз це переважно ліро-епічний віршований твір, який зображує значні події й яскраві характери, а розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських пероживань і роздумів. Поемі властиве глибоке розкриття почуттів персонажів, психологізм, великий ліризм, емоційність і навіть патетичність мови. Важлива роль надається в ліроепічній поемі ліричному героєві. Характери персонажів показані в розвиткові, але основна увага приділена провідним рисам характеру і найбільш гострим зіткненням і переживанням.

Спочатку поемою називали епічний твір, який ґрунтувався на героїчних піснях та сказання про якість історичної події й здебільшого мав міфологічне забарвлення. До таких поем від-

носяться давньогрецька «Іліада» Гомера, давньоримська «Енеїда» Вергілія, старофранцузька «Пісня про Роланда», давньоруське «Слово о полку Ігоревім», російський билинний епос та українські думи. І в пізніші часи героїчне минуле, славні діла предків давали матеріал для героїчних поем, але вони мали вже переважно ліро-епічний характер. Це — «Наливайко» К. Рилеєва, «Полтава» О. Пушкіна, «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Данило Галицький» М. Бажана та ін.

Великого значення в розвитку нової української літератури надавалося епічній бурлескно-травестійній поемі І. Котляревського «Енеїда». Перша половина ХІХ ст. сприяла розвитку романтичної ліро-епічної поеми, для якої характерні були виняткові герої й великий ліризм. Її творцями були Д. Байрон («Мандрівки Чайльд Гарольда»), О. Пушкін («Цигани», «Полтава»), М. Лермонтов («Демон», «Мцирі»), Т. Шевченко («Гайдамаки») та ін.

Із розвитком реалістичної ліро-епічної поеми була тісно пов’язана творчість М. Некрасова («Мороз Червоний ніс», «Кому на Русі жити добре»), Т. Шевченка («Катерина», «Наймичка», «Відьма»). Шевченко став фундатором сатиричної поеми на Україні («Сон»).

Поемами також називають прозові романи, які відзначаються своїм пафосом, ліризмом і широтою й глибиною відтворення життя, — це «Мертві душі» М. Гоголя, «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Поема про море» О. Довженка та ін. Різновидом поеми є драматична поема. Музичні сюжетні твори теж часто називають поемами («Поема екстазу» О. Скрябіна, симфонічні поеми різних авторів).



Портрет — зображення в літературному творі зовнішнього вигляду, пози, рухів, виразу обличчя людини, її одягу, взуття тощо. Портрет є одним із засобів типізації, а особливо індивідуалізації образу персонажа. Уже зовнішній вигляд часто говорить про деякі риси вдачі людини. Здебільшого характер героя відповідає його зовнішньому виглядові. Але іноді, особливо у письменників-романтиків, зовнішність героя котрастує із сутністю людини. Наприклад, у романі В. Гюго «Собор Паризької богоматері» Квазімодо мав потворну зовнішність і прекрасну душу. Коли твір охоплює чималий відрізок часу, автор може зма-

лювати кілька портретів того самого персонажа.



Прообраз, або прототип — та історична або сучасна авторові конкретна особа, життя і діяльність якої в першу чергу малися на увазі при створенні літературного образу, типу у творі. Але літературний образ не є копією прообразу. При створенні образу письменник завжди використовує вимисел, узагальнює життєві явища; а не просто фотографує окремих людей.

Псевдонім — вигадане ім’я та прізвище, яким підписуються твори письменників, художників й авторів. Причини цього різні. Авторами іноді змінюєтья прізвище тому, що вважається немилозвучним. Молодий письменник, друкуючи перший твір, іноді не осмілюється підписати його справжнім прізвищем, як це було з М. Гоголем при надрукуванні поеми «Ганс Кюхельгартен». Часто псевдонімом письменники користуються тільки в окремих випадках, але іноді вони стають більш відомими, ніж справжнє прізвище. Так, Л. Косач-Квітка всіма знана як Леся Українка, І. Семенюк — як Марко Черемшина, А. Бабюк — як Мирослав Ірчан, В. Елланський — як Еллан (Блакитний).

Реалізм — це художній метод, який ставить за мету відтворити життя, навколишнє середовище правдиво, таким, яким воно є.

Художня література є одним із засобів пізнання й зображення конкретно-історичної дійсності. Якщо мистецтво правдиве, воно правильно показує життя суспільства.



Репліка — в літературному творі — це коротка фраза, яку говорить один персонаж у відповідь на слова іншого персонажа.

У театральній виставі реплікою називають останні слова автора, після яких починає говорити інший актор.



Рима — співзвучність закінчень слів у віршованих рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: у ній збігаються звуки, а не букви. Рима відіграє велику роль: 1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, або слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача; 2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови; 3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму; 4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи. Історія літератури знає чимало зразків віршованої мови без рим. Не було рим в античному віршуванні. Найстаріші форми фольклору, зокрема народного епосу, часто обходились без рим. Рима має свою історію, в ході якої вона змінювалася, збагачувалася. Безкінечна різноманітність рим, яка утворювалася в цьому тривалому процесі, вимагає їх класифікації за різними ознаками. Бувають рими точні, у яких всі звуки точно збігаються, і приблизні та неточні, коли співзвучність неповна. У приблизних римах порушення норми може бути випадковим, ненавмисним. Неточна рима — наслідок свідомого порушення правил, яке допускають певні літературні школи та напрями. Вона нагадує дисонанси в музиці, які допускаються там для більшого ефекту, різко виділяючись на фоні загальної гармонії.

Коли в неточних римах збігаються тільки голосні, вони звуться асонансами; збіг же одних приголосних дає косонанс. За місцем наголосу в словах, що римуються, рими поділяються на чоловічі — з наголосом на останньому складі, жіночі — з наголосом на передостанньому складі, дактилічні — з наголосом на третьому складі від кінця і гіпердактилічні — з наголосом далі, ніж на третьому складі. Рими можуть бути багаті й бідні. Багатство рими залежить від кількості й якості звуків, що входять до неї.

Рими поділяються на одногрупні й різногрупні залежно від того, чи вони утворюються словами, вжитими в однакових граматичних формах, чи різними частинами мови, взятими в різних граматичних формах. Залежно від кількості слів, що входять до складу рим, вони можуть бути простими й складеними.

Ритм — закономірне чергування якихось суміжних, чуттєво сприйманих елементів. Головне в ритмі — повторність через рівні проміжки часу певних одиниць. Ритмічно рухається, наприклад, маятник у годиннику. Ритм, як організований, упорядкований рух, властивий багатьом явищам природи: ритмічно хвилюється від вітру стигла пшениця, ритмічно чергуються морські припливи і відпливи, ритм наявний у змінах дня і ночі і, ритмічно б’ється серце. Грецький філософ Платон стверджував: «Усе життя людське має потребу в ритмі і гармонії». Виключно важлива роль надається ритмові у людській праці. Ритмічно організовані трудові процеси стають легшими для людини і продуктивнішими. Певні елементи ритму має і прозова мова, бо в основу його покладено людське дихання. Ми дихаємо ритмічно. Потреба періодично вдихати й видихати повітря при розмові викликає неминучі зупинки — паузи, які й членують мову на певні одиниці, що звуться мовними тактами. Цей фізіологічний ритм пов’язується при розмові із змістовими, синтаксичними групами слів. Але ритм прози нечіткий, мало відчутний. І хоч поетичний ритм пов’язаний із фізіологічним ритмом нашої мови, але на основі останнього виникнути не міг. Віршовий ритм мусив бути привнесений ззовні. І він прийшов у поєзію з ритмічної організації людської праці, трудового ритму через посередництво музики. Ось чому чи не найдавнішим видом поетичної творчості була трудова пісня.

Своєрідність ритму кожної праці визначала своєрідність ритму трудової пісні, яка відображала ритм праці і разом із тим організовувала її, підносила продуктивність. Особливо ясно організуюча роль пісенного ритму відчутна в колективних формах праці, коли за певним сигналом потрібне одночасне напруження трудових зусиль цілої групи працюючих. Одиницею ритму у віршуванні є віршовий рядок, виділений паузою, графічно відокремлений

від інших рядків. І підсилений клаузулою або римою, в середині рядка виникають додаткові елементи ритму, неоднакові в різних системах віршування.

Роман — найбільш поширений у XVIII–XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозо-вий епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Єдиної кваліфікації різновидів в романі немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний і т. п. за змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригод-ницький, біографічний, науково-фантастичний та ін. За часом розгортання сюжету — історичний, сучасний, про майбутнє.

За тематикою чи зображуваним середовищем — автобіографічний.

Роман автобіографічний — жанровий різновид роману, у якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя. Як образ головного персонажа, так і його сюжет — це художня обробка фактів, пережитих автором. Одним із найдавніших автобіографічних романів є «Сповідь» Блаженного Августина. Типовий зразок автобіографічного роману — «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо. Роман автобіографічний не слід ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою.

У мемуарній прозі автора передовсім цікавить світ, який він описує, а відтак — власна персона. У щоденнику немає розриву між часом написання і часом, про який ідеться в оповіді. Як різновид роману бібліографічного, роман автобіографічний більш концентровано й послідовно втілює авторські погляди, суб’єктивно трактуючи події й факти життя. Елементи автобіографізму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гуси-лебеді летять»

М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та ін.

Роман біографічний — жанровий різновид роману, у центрі опису якого життя певної історичної особи — вченого, полководця, письменника, митця, суспільного діяча тощо. Біографічний роман спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує тівр, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр ХХ ст. Приклади — «Біографія Ф. Тютчева» І. Аксакова, «Величне та земне» Дж. Вейса, «Молодість короля Генріха IV» Г. Манна, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Дочка Прометея» М. Олійника, «Сторонець» Р. Андріяшика, «Марія Башкірцева» М. Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму — в романі «Мертва зона» Е. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман готичний, або роман жахів — роман, у якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Сформувався в Англії, наприкінці XVIII ст. Творцем вважається Г. Уолпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами XVIII ст. були А. Радкліф, М. Льюіс. Дія в романі відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Іноді картини страху мали зворотний, комічний ефект, але найчастіше зберігали виховне, дидактичне призначення. Готичний роман вплинув на творчість видатних письменників першої половини ХІХ ст. — Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та ін. — сприяв формуванню нових жанрів у романістиці. Відновлюється в дещо зміненій формі у літературі ХХ ст., зокрема, в українській літературі — у формі химерного роману, з «химерами», «чортівнею», «козацькими пригодами». Елементи химерного роману притаманні творам О. Стороженка, М. Йогансена, І. Сенченка, О. Ільченка, В. Міняйла, В. Дрозда, В. Яворівського, П. Загребельного. Прикладом химер-

ного роману є диалогія В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини».

Роман детективний, або кримінальний, — один із видів детективної літератури. Характерна ознака детективного роману — надзвичайна динамічність сюжету: події розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастіше це пошуки і встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумінні вважаються романи А. Конан-Дойля, В. Коллінза, Агати Крісті, Д. Сіменона, Ф. Достоєвського. У другій половині ХХ ст. виник новий різновид — так званий «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинця, а на його вчинках. Детективний роман, сформувавшись у ХІХ ст, став одним із найпопулярніших серед різновидів такої літератури. Український детективний роман представляють Ю. Дольд-Михайлик, В. Кашин. Поєднання детективних елементів із соціально-побутовими, науково-фантастичними притаманне детективним романам О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїні. За тематикою, стильовими ознаками, способом конструювання художнього світу можна окреслити такі різновиди детективного роману: соціальний, політичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публіцистичний, психологічний, гумористичний та ін.

Роман історичний — побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії.

В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Історичний роман започаткували твори про Олександра Македонського, троянську війну з І ст. н. е., а також французькі псевдоісторичні романи XVII ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою.

Перший справжній історичний роман створив В. Скотт, котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. В епоху романтизму історичний роман став одним із найбільш поширених літературних жанрів. Що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного історичного роману ХІХ–ХХ ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності.

Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, сенсаційним, психологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована. В українській літературі зразками вважаються: «Чорна рада» П. Куліша, «Сагайдачний», «Корнієнко» А. Чайковського, «Упирі» Ю. Опільського, «Людолови» З. Тулуб, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Під вічним небом», «На полі смиренному» В. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Іваничука, «Гнів Неруна», «Золоті стремена» Р. Іванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богів» І. Білика та ін.

Роман науково-фантастичний — великий епічний твір, дія у якому відбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властиві прогностичні функції. Для нього характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому мають місце наукові гіпотези, технічна фантазія, експериментування. Початки науково-фантастичного роману — ХІХ ст. Найвищого розвитку досягає у ХХ ст. порушує і складні суспільні, соціально-політичні, філософські, морально-етичні проблеми.

Якщо у фантастичному романі фантастичним є насамперед художній простір, то в науково-фантастичному романі — час. Український науково-фантастичний роман представляють В. Владко, Д. Бузько, О. Бердник та ін.

Роман пригодницький — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання дії. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфери таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одними із перших таких творів були «морські» романи Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі типологічні подібності з романом фантастичним, детективним і політичним. Різновидом пригодницького роману можна вважати роман сенсаційний, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справляють сильне враження. Одним із засновників українського пригодницького роману з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книг «Кімната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та ін. Типовим прикладом пригодницького роману вважаються «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича. Іноді різновидом цього жанру вважають авантюрний роман. У своєму романі «Двері в двері» Гео Шкурупій поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соціально-побутовий — основний різновид реалістичного роману. Утвердився у ХІХ ст., для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французські реалісти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англійські Ч. Диккенс і В. Теккерей — розсовують сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв’язати його або констатує неможливість усунення конфлікту. Це майстерно змальовано й у соціально-побутовому романі ХХ ст. Сьогоднішній соціально-побутовий роман здебільшого набуває рис психологічного роману.

Роман тенденційний — різновид роману, у якому уявний світ, витворений автором, підпорядкований певній ідеологічній позиції. Письменник прагне підвести читачів до заздалегідь окреслених висновків, популяризує ті чи інші політичні переконання.

Герої такого твору чітко й виразно поділяються на «позитивних» і «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються політичні «істини», вони стають виразниками ідеологічних чи політичних переконань автора.

Роман у віршах — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Роман у віршах став поширеним у ХІХ–ХХ ст. Межують із ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60–70-ті ХХ ст. (Хоча представлений він у 30–50-ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри, «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Роман фантастичний — відповідає наявному реальному світу або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художній образ у фантастичному романі виходить за межі мімезису,

твориться шляхом моделювання письменником «нового» світу, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних світів — дійсного та ірреального, фантастичного. Витоки цього жанру — у середньовічному лицарському романі XIV–XV ст., котрий, у свою чергу, сягає глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості. Нерідко до фантастики вдаються при створенні реалістичного, філософського, сатиричного та інших романів. («Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Сто літ самотності» Г. Гарсія Маркеса). Різновидом фантастичного роману є науково-фантастичний. В українській літературі ХХ ст. відновив свої традиції фантастичний химерний роман. («Самотній вовк» В. Дрозда), а також «умовно» фантастичний, химерно-гротескний (трилогія Є. І. Гуцала «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет»).

Роман філософський — великий епічний твір, у якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер — «Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікромегас»; Д. Дідро — «Жак-фаталіст та його господар»), виник із необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій. У ХХ ст. великого поширення набуває роман соціально-філософський, де в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори А. Франса «Боги жадають», «Сучасна історія», «Таїс», «Острів пінгвінів», «На білому камені». Елементи фантастичного роману притаманні українській лірико-філософській романтиці (О. Гончар — «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; М. Стельмаха — «Чотири броди», «Правда і кривда»), соціально-політичним, утопічним романам В. Винниченка — «Сонячна машина» (антиутопія), «Нова заповідь», «Вічний імператив». До цього жанрового різновиду звертаються сучасні письменники («Дім на горі», «Три листки за вікном» В. Шевчука та ін).

Сатира — художні твори рівних жанрів, які різко викривають зображуване, використовуючи гострий сміх. Письменникамисатириками основна увага приділяється зображенню того, що з їх точки зору є негативним у суспільному та особистому житті людей, що заслуговує на гнівний осуд, різке осміяння і розвінчання та повне заперечення. При цьому те, що сатирично висміюється, часто показується у перебільшено смішному, комічному або навіть гротескному вигляді, щоб викликати в читачів відразу до нього, щоб допомогти їм краще розпізнати ворожість, реакційність, несумісність його із справжнім життям.

Сила сатиричного сміху надзвичайно велика. Справедливо О. Герцен писав, що сміх є «одним із найміцніших знарядь руйнування… Від сміху падають ідоли, і чудотворна ікона стає почорнілою і погано намальованою картиною».

Те, що має пороки, завжди маскується, виряджається у пишні шати всезагального добра і справедливості, прагне приховати свою нікчемність. Завдання сатириків полягає в тому, щоб вчасно розпізнати і зірвати ці маски, виставити негативне на всенародне осміяння і цим піднести відвагу народу на боротьбу з ним. Сатирою у вузькому значенні цього слова називають вірші викривального змісту. Такими віршами-сатирами є «П. С.» Шевченка, «Світоглавому» Франка, «Плюсклим пророкам» Тичини, «Відповідь» Сосюри, «Не проста особа» Малишка та ін. При створенні сатиричних картин та образів використовуються різні засоби, зокрема: гіперболізація, гротеск, фантастика, пародія, іронія, нарочитее зниження образів, самовикриття персонажів і т. ін.

Світогляд письменника — це система його філософських, суспільно-політичних і юридичних переконань, це його світосприймання й світовідчуття, настрої й прагнення, погляд на світ у суспільство, його морально-етичні принципи і ставлення до релігії.

Сентименталізм — напрям у європейській культурі другої половини XVIII ст. Розвивався як заперечення класицизму з його аристократизмом, орієнтацією на античність тощо. Письменники, що використовували цей метод, віддавали перевагу почуттям і пристрастям. В Україні проявилися лише окремі риси цього методу. П’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» та в повістях «Маруся», «Козир-дівка», «Сердечна Оксана». Квітки-Основ’яненка.

Сентименталізм був значним кроком літератури та інших видів мистецтва в напрямку до романтизму і реалізму.



Стопа — у силабо-тонічному віршуванні це группа складів з певним, незмінним для даного вірша розташуванням у ній одного наголошеного і одного, двох або трьох ненаголошених складів. Від того, як повторюються стопи залежить розмір вірша. Ненаголошені склади в стопах іноді випадають заради утворення ритмічної паузи, або скорочуються внаслідок явищ каталектики. Одне слово може вміщувати одну або кілька стіп, але трапляється, що стопа охоплює два слова або закінчення одного і початок другого слова.

Залежно від кількості складів у стопах розрізняються двоскладові стопи, трискладові і чотирискладові, або пеони.



Строфа — (від гр. strophe — поворот, зміна) демонструє повторюване у даному вірші поєднання кількох віршових рядків, яке зв’язане між собою певною системою рим та інтонацією. Якщо вірш без рим, то композиційна функція, що подібна до рим, виконується клаузулами, роль інтонації підвищується. Важлива особливість строфи — її відносна змістова закінченість. Антична трагедія, пісні хору, що мали дві частини: перша частина виконувалася, коли хор в урочистій процесії ритмічно рухався по сцені зліва направо; потім, повертаючись назад, хор співав другу частину поетичного тексту. Обидві частини, які мали однакову будову, звалися строфою й антистрофою. Звідси й пішов цей термін у теорії віршування. Характер строфи, обраний поетом для свого твору, залежить від змісту вірша, від намірів автора, його уподобань. Леся Українка якось писала І. Франкові, що вона б про ліс писала верлібром, а не октавами, як Франко. Великі жанрові форми вимагали складних містких строф. Різні види строф виникали в різні періоди розвитку поезії. Вони з часом змінювалися, деякі переставали існувати, уступаючи своє місце новим строфам. Класифікують строфи в залежності від кількості віршових рядків у них. Але при цьому виникають і додаткові ознаки, які потребують спеціального розгляду, історичного коментаря, особливо в так званих «твердих строфічних формах», існують строфи-двовірші, тривірші, чотиривірші, п’ятивірші, шестивірші, октави, дев’ятивірші та ін. Серед «твердих сторофічних форм» з цілим комплексом вимог до їх побудови виділяють: тріолет, рондо, рондель, сапфічна строфа, онегінська строфа, сонет та багато інших.

Сценарій — (італ. scenario) — це літературний твір на основі якого робиться кінофільм. Сценарій визначає ідейно-художній зміст, образи, розгортання подій, жанр майбутньої кінокартини.

Авторами сценаріїв, спираючись на загальні закони літературної творчості, разом із тим враховується специфіка кіно як найбільш синтетичного виду мистецтва, його можливості, а також особливості поетики. Високоякісні сценарії й після втілення їх у кінофільми не втрачають свого значення як літературні твори. Великий вклад у літературну скарбницю внесли сценарії О. Довженка, зокрема «Арсенал», «Щорс», «Поема про море» та ін. Сценарієм називають також: 1) сюжетну схему вистави в театрах імпровізації, коли ця вистава здійснюється не за наперед написаним і вивченим текстом, а діалоги й монологи створюють артисти в процесі самої гри; 2) в опері й балеті — це більш-менш детальний виклад сюжету музично-драматичного твору або короткий переказ його змісту; 3) план драматичного твору, що складається режисером перед виставою з показом на сцені; 4) список дійових осіб п’єси з вказівками їх виходів на сцену.



Сценічність драматичного твору — придатність п’єси для театральної вистави. Крім зовнішніх ознак, сценічність п’єси насамперед залежить від придатності для втіленні на сцені драматургічного конфлікту й від наявності живих і яскравих індивідуалізованих характерів персонажів. Які дають акторам матеріал для гри. Драматург повинен знати «закони сцени», ті можливості й засоби, якими володіє театр. Але відомі окремі драматичні

твори, які й не призначалися авторами для сцени, їх називають іноді драмами для читання.



Сюжет (фр. sujet — предмет) — складні конфлікти і взаємини між персонажами, події, які розгортає письменник, розкриваючи характери персонажів, своє ставлення до них у весь зміст твору.

Сюжет — це показ персонажів художнього твору в дії: в праці, в подоланні перешкод на шляху до наміченої мети, в боротьбі, в суперечках, тобто в процесі формування і виявлення свого характеру, почуттів і думок. Загальновизнаним є горьківське визначення, за яким «сюжет — це зв’язки, суперечності, симпатії, антипатії і взагалі взаємовідносини людей — історії зростання й організації того або іншого характеру, типу». Розглядаючи твори, М. Горький багато уваги приділяв з’ясуванню логіки розвитку характерів персонажів, життєвої правдивості кожного їх вчинку.

В основі сюжету лежить завжди якийсь життєвий конфлікт, суперечність. Процес розвитку, розгортання й вирішення конфліктів допомагає прояву характеру песонажів твору, їх сутності. Письменники обирають для відтворення ті життєві конфлікти, які з їх точки зору є важливими в той час для їх класу, країни.

Оскільки кожний конфлікт, покладений в основу художнього твору, виникає в певних обставинах, має свй початок, розвивається, в певний момент набуває найбільшої гостроти і потім якось розв’язується, — у ланцюгу подій твору (умовно визначають такі основні елементи: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка). Виявлення їх допомагає краще з’ясувати «Історію вростання й організації того або іншого характеру, типу» (М. Горький), а також і всього змісту твору.

У ліричних творах сюжет або зовсім відсутній, або наявний тільки у вигляді незначних елементів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconУрок №1 Тема. Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва
Мистецтво – це найбільш концентричне І цілісне відображення життя. Завдячуючи цьому художня література – сховище духовного І соціального...
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Екзамен з фаху «Музичне мистецтво»
«народний вокал», «хорове диригування (академічний хор)», «академічний вокал», «кобзарське мистецтво та бандура», «музичний фольклор»,...
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Екзамен з фаху «Музичне мистецтво»
«народний вокал», «хорове диригування (академічний хор)», «академічний вокал», «кобзарське мистецтво та бандура», «музичний фольклор»,...
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Екзамен з фаху «Музичне мистецтво»
«народний вокал», «хорове диригування (академічний хор)», «академічний вокал», «кобзарське мистецтво та бандура», «музичний фольклор»,...
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Програма вступного екзамену складена на основі програми зовнішнього незалежного оцінювання 2012 року «Українська мова І література»

Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Програма вступного екзамену складена на основі програми зовнішнього незалежного оцінювання 2012 року «Українська мова І література»

Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Програма вступного екзамену складена на основі програми зовнішнього незалежного оцінювання 2012 року «Українська мова І література»

Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconПояснювальна записка Вступне випробування з фаху на освітній ступінь «бакалавр» (на базі диплому молодшого спеціаліста за спеціальностями: «Акторське мистецтво») складається з практичної та теоретичної частин
Виконання літературних творів. Вступник має самостійно підготувати
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconЗі змінами, внесеними у 015 році для класів пояснювальна записка
Відповідно, у сьогоднішній загальноосвітній системі предмет “українська література” набуває особливої актуальності
Факультатив «література як мистецтво слова» Пояснювальна записка iconЗі змінами, внесеними у 2015 році для 8-9 класів пояснювальна записка
Відповідно, у сьогоднішній загальноосвітній системі предмет “українська література” набуває особливої актуальності


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка