Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва



Скачати 155.68 Kb.
Дата конвертації11.04.2017
Розмір155.68 Kb.

ФЕНОМЕН СВТ. ПЕТРА МОГИЛИ: ІДЕНТИЧНІСТЬ І ВСЕЛЕНСЬКІСТЬ У ДУХОВНОМУ ДОСВІДІ МОГИЛЯНСЬКОГО КИЄВА



АРХИЄПИСКОП ІГОР ІСІЧЕНКО

ІДЕНТИЧНІСТЬ І ВСЕЛЕНСЬКІСТЬ У ВИМІРАХ ЕКУМЕНІЧНОЇ СВІДОМОСТИ

Пневматологічний вимір усвідомлення християнської єдности завжди повертатиме нас до таємниці П’ятдесятниці. «Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи; коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдности, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа»1, - співає Візантійська Церква в кондаку Зіслання Святого Духа на апостолів. «Декрет про екуменізм» Другого Ватиканського собору визнає: «Немає справжнього екуменізму без внутрішнього навернення. Бо з відновлення духа, з самозречення та з найсвобіднішого вияву любови походять та назрівають бажання єдности. Тому в Божого Духа треба нам благати ласки щирого самовідречення, смирення та лагідности в служінні та духа братньої великодушности до інших»2.

Благодатна присутність у церковній реальності дарів Святого Духа, відновлювана в таїнственному й молитовному житті, в подвигах християнського благочестя та апостольському служінні ближньому, принаймні не менш багатоманітна в формах свого зовнішнього вияву, ніж широта діапазону мов, що лунали з даху Синайської горниці (Діян. 2:1-4). Помісна церковна традиція входить у багатоголосся Соборної Церкви зі своєю власною мовою богошанування, виявленою в обрядовій традиції, сакральному мистецтві. Пізнання ідентичности Помісної Церкви, попри явні й удавані небезпеки етнофілетизму, здатне стати вельми істотним чинником інтеґрування до Церкви Вселенської, коли спирається на свідомість універсального характеру християнських цінностей і вселенськости виміру дії Духа. Визволення Церкви від позаконфесійних чинників, оздоровлення її духовного життя, активне впровадження духу любови, поглиблення молитовної єдности з Небесним Главою Церкви, очищення церковної думки від єресей і забобонів водночас відкривають шлях і до глибшого самопізнання, і до відчуття себе інтеґральною частиною єдиного Містичного Тіла Христового.

Сучасна практика міжконфесійних стосунків в Україні дає переконливе свідчення небезпек, пов’язаних зі спробами оздоровлення церковного життя методами адміністративними, суспільно-політичними або ж економічними. Самовпевнені спроби вивести Церкву із кризи, нав’язуючи їй моделі розвитку інших суспільних структур, з дивовижною послідовністю оберталися поглибленням кризи й дальшим дистанціюванням порізнених частин Церкви одна від одної та від світової християнської спільноти. І, на жаль, нова президентська адміністрація наразі не відрізняється істотно від своїх попередниць.

Тим часом десь поза полем зору суспільно-церковних проектів лишається шлях взаємного зближення частин Української Церкви, історично пов’язаних із Київською митрополією Константинопольського Патріярахату, через пізнання своєї ідентичности й свого місця у Вселенській Церкві. І не просто пізнання. Все ще не реалізованою перспективною лишається актуалізація досвіду помісного церковного життя, виокремлення його самобутніх рис і тенденцій, відновлення їх у сучасній практиці.

Все це обумовлює необхідність якнайуважнішого звернення до драматичної й водночас плідної епохи церковного життя, пов’язаної з постаттю свт. Петра Могили – києво-печерського архимандрита, згодом же київського митрополита. Румуна, який зумів сполучити вселенськість розуміння Церкви з чудовим відчуттям самобутности українського православ’я. Аскета й динамічного суспільного діяча. Воїна, шляхтича й православного мислителя. Особи, що опинилася перед викликом Реформації й гідно відповіла на цей виклик.


Виклик християнської реформи


Київ у XVII ст. відновлює статус митрополичого осідку після майже чотиристарічного періоду зведення цього статусу до суто символічного. Богоявленське братство, лаврська друкарня, братська школа – ось лише деякі вияви інтенсивного пробудження давньої української столиці. Майже на краю християнського світу, де з Дніпрових пагорбів добре видно було «Татарський» лівий берег, створюється «Київський Атенеум», гідно компенсуючи втрату занепалого Острога. І все це – на тлі розгортання в Речі Посполитій процесів, загально окреслюваних як Контрреформація.

Виклик потридентської Західної Церкви, що активно дбає про відновлення й захист своєї тотожности, як теж про зміцнення ієрархічної структури, був особливо болючим для православної спільноти України з огляду на її вразливий статус після падіння історичного центру християнського Сходу – Константинополя. Київська митрополія, перебуваючи під омофором Вселенської Патріярхії, зазнала важкого удару з переходом Царгорода під владу Османської імперії 1453 р. Відтоді всі чотири стародавні східні патріярхати (Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський), Помісні Церкви болгарів, сербів, румунів, македонців опиняються під контролем ісламської адміністрації. І хоча, скажімо, на Кіпрі, ця адміністрація виявилася лояльнішою до православної спільноти, ніж латинські рицарські ордени, підневільне становище Церкви давалося взнаки на всьому її просторі, навіть поза політичною волею Османської Порти.

Новим чинником, який істотно вплинув на становище Київської православної митрополії в світовому православ’ї, стало канонічне визнання новоутвореної Російської Православної Церкви й надання їй патріяршого устрою. З появою Московського Патріярхату руйнується традиційний диптих Православних Церков. Еклезіологічному універсалізмові протиставляється тенденція, пізніше окреслена як «етнофілетизм», тобто невиправдане зростання національних і державно-патріотичних моментів у церковному житті.

Спроба реалізувати флорентійську модель церковної унії на Помісному соборі українсько-білоруської Церкви в Бересті обернулася проведенням двох альтернативних соборів: унійного та протиунійного. Починається важкий період запеклої боротьби двох шляхів інтеґрування Київської митрополії до Вселенської Церкви: римської та константинопольської перспектив, ускладнених церковно-політичними претензіями Москви3. Більш жорстка західна модель організації Церкви з чіткою ієрархічною субординацією приваблює головно єпископат і осіб, зацікавлених у активному входженні до католицької цивілізації. Православне соборне бачення устрою християнської спільноти як єднання рівних Помісних Церков, ступінь авторитету яких визначається диптихом і зорієнтований на давню пентархію (спільне управління Вселенською Церквою п’ятьма центрами: Римом, Константинополем, Олександрією, Антіохією, Єрусалимом) панувало в фундаменталістичних колах, зокрема в монашестві.

Специфічне становище Київської митрополії полягало в її безпосередньому залученні до духовних шукань потридентської Європи, у той час як стародавні Східні Церкви опинилися на терені ісламської імперії, а Московське царство відокремило себе від західного світу ксенофобічною дистанцією. Виклик західної Реформації, виявленої в Україні як безпосередньо, в особах прихильників кальвінізму та соцініянства, так і опосередковано, в антиклерикалізмі братств та войовничій риториці полемічних творів, вимагав адекватної відповіді. А отже, не лише посилань на авторитет Отців і церковне передання, але й компетентного визначення сучасних богословських позицій східного християнства, вміння говорити й писати переконливо, грамотно, гідно. Крім того, безпосереднє відчуття небезпеки з боку сусідньої Османської Порти змушувало шукати в інших християнських традиціях насамперед не опонентів, а соратників.

Київський Єрусалим


За цих умов поява в Київі вихідця з румунського монаршого роду свт. Петра Могили (Петру Мувіле) була надзвичайно знаменною. Вихований за жорстких умов прикордонних православних князівств Волощини та Молдови, він змалку мусив усвідомлювати власну віру в контексті протистояння цивілізацій. При цьому румунська й українська православні традиції навряд чи диференціювалися в родині Мувіле. Постійними були контакти зі Львовом, з тамтешнім Успенським ставропігійним братством, кошти на церкву для котрого щедро надавали й предки свт. Петра, а вчителі зі львівської братської школи, напевне, надали свт. Петрові хатню початкову освіту.

Петро Могила входить до життя Речі Посполитої насамперед як аристократ, прийнятий за свого в елітарних шляхетських колах. Коли він переселився до Речі Посполитої, опікуном юнака стає коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. І лише після смерти Жолкевського в битві під Цецорою (1620) Могила надумав переселитися в Україну. Він часто відвідував Київ, купував маєтки в околицях міста. Для потомка румунських самодержців переїзд до княжого Києва був рівнозначний поверненню до власного етноконфесійного простору, де з Володимирових часів православ’я зберігає цілком домінантне становище. Але водночас Київ, за умов занепаду або втрати старих східних церковних столиць і візантійських святинь, виростав у символ присутности православної духовної традиції в ранньомодерній цивілізації.

Нове усвідомлення Києва відбувається вже в першій чверті XVII ст. Київське братство, непохитна в православ’ї лавра з новою друкарнею, Богоявленський братський монастир на Подолі, нарешті, голосна історія висвяти єпископату 1620 р. – всі ці феномени складаються в новий культурний код, ключем до якого стає постать апостола Андрія, названого на Русі Первозваним. Ідеологема Свято-Андріївського хрещення, використана ще за часів князя Всеволода Ярославича4, була до певної міри реакцією на розкол 1054 р. і засобом унаочнення зв’язків Київської митрополії з Констатнинополем. На думку Миколи Чубатого, ідею шанування апостола Андрія як основоположника Церков і Візантії, і Києва, приніс на Русь митрополит Іоан ІІ Продром († 1089 р.)5. Собори 1620-х рр. звертаються до цієї ідеологеми як свідчення апостольських джерел руського християнства, незалежности його від конкурентних місійних центрів на Сході й на Заході та особливого духовного статусу Києва.

Румунський княжич осідає в Києві саме тоді, коли митрополича столиця активно переймалася усвідомленням своєї ідентичности. Могила прийняв постриг 1627 р. і практично відразу ж став архимандритом Києво-Печерського монастиря. Драматична історія подорожі архиєпископа Мелетія Смотрицького на колишній візантійський Схід, описана в сповненій гіркоти розчарувань книзі «Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych» (1628)6, була не тільки відома, але й зрозуміла молодому печерському архимандритові. Духовний та інтелектуальний занепад грецьких Церков не був секретом ні для кого, а поготів для вихідця з наддунайських князівств, де контакти з Грецією були традиційно міцними. Однак освічений богослов і сформований у європейських елітних середовищах шляхтич не міг змиритися з посиленням впливу на православну спільноту України войовничо ксенофобічної московської моделі православ’я, що позначилася на релігійності козацтва та на таких представниках українського єпископату, як владика Ісая Копинський.

Ще в часи архимандритства Петра Могили виявилося по-бароковому парадоксальне поєднання двох провідних тенденцій його церковної свідомости. Він енерґійно боронить церковну власність, юридичні права монастиря й митрополії в цілому, очолюючи православне лоббі на елекційному сеймі 1632 р. Завдяки цьому вдалося відновити леґальний статус Православної Церкви в Речі Посполитій. Попри консервативний опір частини київських міщан і козацтва, відкривається 1631 р. лаврська школа, в основу програми котрої було покладено західну («латинську») модель, перспективні юнаки направляються для здобуття вищої освіти на Захід. Чи не вперше українська Церква знаходить лідера, здатного позбутися провінційних упереджень і сміливо впроваджувати православну спільноту в різноконфесійний європейський контекст.

А водночас свт. Петро провадив суворе аскетичне життя. Сучасники зауважили, що він носив волосінницю й залізо. З глибокою вірою настоятель збирав звістки про благодатні явища в Києво-Печерській лаврі. Більшість записаних ним оповідань згодом увійшла до книги Афанасія Кальнофойського «» (1638). Архимандрит реставрував печери, спорудив для мощів нові гробниці, над кожною зробив написи. У ці часи була поновлена, розширена і прикрашена Успенська церква. Схильність до споглядального життя, молитовна ревність, турбота про видання агіографічних і патристичних текстів засвідчують тонке відчуття ідентичности східного християнства, прагнення зберегти його цінності й засвідчити їх перед християнським світом.

Наречення у єпископи (24 квітня 1633 р.) і митрополича хіротонія (28 квітня 1633 р.) свт. Петра Могили стали центральним епізодом у складній історії порозуміння між королівським урядом Речі Посполитої та позаунійною частиною Східної Церкви. Могила приходив на митрополичу кафедру, ще зайняту владикою Ісаєю Копинським, і їхнє протистояння інтерпретувалося як боротьба пропольської та промосковської політичних орієнтацій, до якої залучалися і магнати виміру Адама Киселя, і запорозьке козацтво7. Перемігши опонента, митрополит Петро долає хворобливі наслідки децентралізації Церкви в добу послаблення Києва та впливу Реформації на братський рух: скасовується ставропіґія братств, підпорядкованих відтак мирополитові. У 1634-1635 рр. засновується митрополича консисторія. Київська кафедра набуває небаченої доти ваги як реальний центр Помісної Церкви.

У відповідь на пропозиції укладання «універсальної унії» митрополит по суті розробляє ідею автокефального Київського патріярхату, котрий був би в братніх стосунках як із Константинопольським Патріярхатом, так і з папою римським як главою Західної Церкви8. Але ці ідеї не перетворюються на еклезіологічну доктрину. Організаційний устрій митрополії та формальна автокефалія не посідають у еклезіології свт. Петра Могили чільної ролі. На тлі загальної кризи Східної Церкви Київська митрополія протиставляє ідеї «Москви – третього Риму» модель «нового Єрусалиму», осередку святости, відроджуваному на Дніпрових пагорбах.

Зникають сліди руйнівних нападів на Київ ординців. Київські святині стали предметом дбайливої відбудоби та догляду. Відбудовуються та реставруються Софійський собор і Видубецький монастир, відібрані попередньо в з’єднаної з Римом митрополії, церква Спаса на Берестові, Трьохсвятительська церква. Зміцнюється Києво-Печерська лавра.

Глибина нового бачення Церкви досягається інтенсивним розвитком богословських студій. Предметом постійної турботи митрополита була Києво-Могилянська колеґія, заснована 1632 р. шляхом поєднання братської та лаврської шкіл. Тривала праця над унормуванням богослужбової літератури виявилася у виданні Служебника (1639) та Великого Требника (1646). Символічною книгою вселенського православ’я було визнано Катехизис Петра Могили та Ісаї Трофимовича (1640). Київські богослови активно студіюють і використовують праці західних теологів, за що пізніше щодалі більше критикуватимуться новітніми православними істориками Церкви9.

Благодатна присутність Святого Духа в Церкві найвиразніше виявляється в досвіді святости. У бароковій візії Помісної Церкви цей досвід уявляється дзеркалом Небесного Царства, або радше його прологом на землі. Вже 1643 року відбулося залічення до чину святих усіх києво-печерських угодників, мощі яких спочивали в ближніх і дальніх печерах Києво-Печерської лаври. Цим було підсумовано традицію місцевого шанування угодників, котре йде від княжих часів. У перебігу канонізації печерських угодників спочатку видається польська версія Києво-Печерського патерика - «Paterikon abo Żywoty śś. Ojców Pieczarskich» єпископа Сильвестра Косова (1635) та збірка оповідань про благодатні явища в Києво-Печерській лаврі - «» Афанасія Кальнофойського (1638). Згодом, за настоятельства Йосифа Тризни, упорядковується гранично повна збірка житій печерських угодників, а по приході архимандрита Інокентія Ґізеля видається й книга, що стала найпопулярнішою релігійною лектурою українців на довгі сторіччя – «Патерик ілі Отечник Печерскій» (1661)10.

Сакраментальні виміри єдности


У цей час віднова богослужбового життя Західної Церкви відбувається під знаком засвоєння ухвал Тридентського собору. Програмою віднови стали декрети ХХІІ сесії Тридентського собору з 17 вересня 1562 р. Етапного характеру набули видання «Часослова» (1568) та «Римського служебника» (1570), «Римського требника» («Ритуалу», 1614).

При їхній підготовці редактори унормовують місяцеслов, усувають легендарні тексти, чимало служб «намірень», що часом мали забобонний характер. Редаґування було підпорядковане прагненню відновити давню традицію і водночас досягти одностайности у відправі богослужінь. Нові книги видаються після ретельного вивчення й зіставлення старих рукописів. Видавці дбали про більшу наочність рубрик. Обряди дещо спрощуються, але більше місця присвячується душпастирським вимогам11.

Суголосною цим процесам подією, котра засвідчила сміливе звернення київських богословів до літургійного потенціялу Православної Церкви задля здійснення в параметрах автентичної візантійсько-слов’янської традиції справжньої реформи духовного життя, було видання Служебника 1629 р., згодом перевиданого з виправленнями й доповненнями 1639 р. Служебник вийшов за редакцією відомого українського видавця Тарасія Земки, котрий у передмові зазначив: «сей Служебник от еллінскаго зводу істиннаго ісправлен»12. Звернення до грецького взірця відображало те загальне спрямування Української Церкви, яке можна визначити як інтегристське. Нові підходи до богослужбових видань відобразило схвалення Служебника Помісним Собором 1629 р.

Упорядники київського Служебника, – а між ними, зрозуміло, першим був Петро Могила, на час першого видання архимандрит Києво-Печерської лаври, а 1639 р. вже київський митрополит, - не тільки усувають розбіжності з грецьким текстом, помилки й різночитання. Цілком у дусі літургійної культури Контрреформації вони вдаються до насичення тексту рубриками, призначеними для священика, коментують, пояснюють священнодіяння, сприяючи глибшому пізнанню сакрального змісту богослужіння13.

Собор 1629 р. в Києві благословив до церковного вжитку не тільки Служебник, але й чин пасії. Очевидно, що запровадження нового постового чину, що передбачав глибокі роздуми над стражданнями Спасителя на Голгофі, було певною відповіддю на обрядові пошуки Західної Церкви, виявлені в чинах «хресної дороги», «святої години». Але насамперед медитативна насиченість пасійних богослужінь відповідала містичному спрямуванню релігійних пошуків людини бароко, посиленню особистого чинника в процесі богопізнання.

Вершинним внеском київської літургійної школи до загальноправославної богослужбової традиції став «Євхологіон альбо Молитвослов ілі Требник» (1646). Требник прагнув уніфікувати й узгодити з грецькими взірцями відправу церковних таїнств і обрядів, але водночас широко відобразив місцеві церковні звичаї та традиції, доповнивши їх деякими чинами, взятими з латинських богослужбових книг. Незрівнянний і досі за обсягом з жодною іншою богослужбовою книгою, Требник свт. Петра Могили втілив універсалізм барокової релігійности, прагнення здійснити благодатну присутність церковної молитви в найрізноманітніших ситуаціях і життєвих випадках задля освячення життя й проникнення його єдиним молитовним спрямуванням.

Характерною особливістю Требника Петра Могили стало насичення його богослужбовими чинами, відсутніми в раніш виданих друкованих требниках. Нараховують 37 нових чинів, що вперше зустрічаються в Требнику 1646 р.: посвячення церковних риз, сосудів, хреста, дзвонів тощо. Але навіть російські богослови, схильні перебільшувати латинський вплив на київську богословську школу XVII ст., визнають, що зі згаданих 37 чинів до 20 не мали аналогів не тільки в попередніх грецьких і церковнослов’янських виданнях, але й у латинських богослужбових книгах14. Упорядники українського Требника могли використати невідомі нам рукописні тексти або ж самостійно скласти чини на основі церковної практики.

Різні підходи до усвідомлення взаємодії універсального й часткового в літургійній культурі України засвідчила дискусія, відображена трактатами Касіяна Саковича « albo Perspektywa» (1642) та «» (1644) групи православних авторів на чолі, очевидно, зі свт. Петром Могилою, що сховалася під іменем Євсевія Пиміна. Якщо Касіян Сакович переймається виявленням єресей і вад християнства східного обряду, то його київські опоненти засвідчують гідну подиву толерантність до латинської традиції й намагаються описати особливості східного обряду мовою, що відкрила б його сакраментальний зміст і духовну глибину для вселенського християнства. Партикулярний обряд стає для авторів трактату «» виявом присутности етноконфесійної спільноти в об’єднаній благодатною дією Святого Духа вселенській Церкві.


Фундаменталізм і екуменічна свідомість


З погляду примітивної двополюсності церковного розвитку як постійного протистояння консерваторів і лібералів, перші з яких тяжіють до закріплення церковної традиції, а другі схильні до постійних змін та літургійних експериментів, свт. Петро Могила мав би розглядатися як войовничий консерватор, переконаний традиціоналіст. Відтак же – і рішучий противник діалогу з іншими конфесіями. Насправді, однак, саме його доба внесла стільки нового в церковне життя України, що наступні сторіччя можна розглядати значною мірою як розвиток і усвідомлення діяльности свт. Петра Могили. Активна оборона власної конфесії дивним на перший погляд чином сполучалася в нього з безпрецедентною відкритістю до досвіду потридентського католицизму. Саме за могилянських часів Київська Церква здіймається до усвідомлення власної ідентичности й прагне кодифікувати її в низці фундаментальних богослужбових і богословських видань, тяглість яких триває принаймні до «Книг житій святих» свт. Димитрія Туптала (1689-1705).

Ключем же до феномену митрополита Петра Могили15 є вічна таємниця П’ятдесятниці. Вселенський характер Церкви усвідомлювався святим митрополитом тоді, коли йому вдавалося долати інерцію візантійського сервілізму й антилатинської демагогії козацької фронди. Тоді, коли Київ дистанціювався від політичного впливу Московського царства чи Османської імперії та визначав своє місце в парадигмах сотеріологічної місії Церкви. Тоді, коли аскетичне самозаглиблення української церковної свідомості дозволяло відчути подих Святого Духа в подвижницькій історії печерських угодників.



Гідне партнерство Церкви в екуменічному діалозі неможливе без здорового відчуття своєї ідентичности. Ідентичність же Церкви виростає зі свідомости її єдиної природи, спроектованої на післявавилонську багатокультурність світу, що сполучається в радісному полум’янінні вогненних язиків, якими в благодатному диханні Святого Духа Всевишній «покликав усіх до єдности».


1 Кондак Зіслання Святого Духа на апостолів // З вірою і любов΄ю: Молитовник православної родини з Псалтирем. – Харків: Львів, 2003. – С.240.

2 Документи Другого Ватиканського собору: Конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – С.196.

3 Ґудзяк Борис, [о]. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії: Пер. З англ. – Львів, 2000. – 431 с.

4 Повесть временных лет: В 2 т. – Москва: Изд-во АН СССР, 1950. – Т. 2. – С. 218.

5 Чубатий Микола. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим; Нью Йорк, 1965. – Т. 1. – С. 409-410. Пор.: Голубинский Е. История Русской Церкви. – М., 1901. – Т.1, полутом 1. – С.19-34.

6 Meletij Smotryc’kyj, [abp.]. Collected Works: Harvard Library of Early Ukrainian Literature, vol.1. – Cambridge, Mass.: Harvard University, 1987. – P.514-625.

7 Sysyn Frank E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. – Cambridge, Mass.: Harvard University, 1985. – P.73.

8 Жуковський Аркадій. Петро Могила й питання єдности Церков. – Париж, 1969. – С.111-189.

9 Флоровский Георгий, прот. Пути русского богословия. – 3-е изд. – Париж: YMCA-Press, 1983. – С.44-56.

10 Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні. – К.: Наук. думка, 1990. – 180 с.

11 Марусин Мирослав, архиєп. Божественна Літургія. – Рим, 1992. – С.20-22.

12 Там само. – С.68.

13 Ґаладза Петро, о. Аналіза Служебника Петра Могили 1639 р. // Літургікон або Служебник: Фототипічне видання Служебника Петра Могили 1639 р.

14 Макарий, митрополит. История Русской Церкви. – Т.9. Патриаршество Московское и всея Великой России и Западнорусская митрополия (1589-1654). - Глава IV. Западнорусская митрополия в борьбе с унией, под управлением православных митрополитов. - http://rus-sky.com/



15 Феномен Петра Могили: Біографія. Діяльність. Позиція. – К.: Дніпро, 1996. – 270 с.





Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconЖиття та діяльність Петра Могили
Постать митрополита Петра Могили є однією з найвизначніших в історії України. Життя та діяльність Петра Могили мали великий вплив...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва icon1. Особливості розвитку української культури другої половини хуіі – хуііі ст
Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам’яток Києва
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconІнформація про виконання проекту за програмою імені Жана Моне по темі: «Європейська інтеграція: впровадженняєвропейських стандартів та принципів Україні»,який реалізується Чорноморським державним університетом імені Петра Могили №
Ціації сприяння міжнародному бізнесу та розвитку (м. Кременчук) здійснив поїздку до Республіки Польщі. Там були зустрічі у Варшаві,...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconБагмет М. О., Гуцалова М. В., Матяж С. В., Палагнюк Ю. В. Інтеграційні доробки чорноморського державного університету імені петра могили
Виконання гранту, отриманого від комісії Європейського Союзу за програмою Жана Моне
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
Феномен свт. Петра могили: ідентичність І вселенськість у духовному досвіді могилянського києва iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка