Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок



Сторінка8/8
Дата конвертації09.03.2018
Розмір0.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ГЕРБ МІСТА


Спочатку при будові Вавілонської вежі все було в певному порядкові, порядок був навіть надто великий, дуже багато уваги зверталося на дороговкази, перекладачів, робітничі житла й шляхи сполучення, наче б попереду були цілі століття можливостей вільної праці. Тодішня панівна думка доходила аж до того, що мовляв, треба будувати скільки можна повільніше; а вже не треба було дуже зловживати цією думкою, щоб взагалі стали боятися самого початку закладання фундаменту. Аргументувалося це власне так: істотна в усьому підприємстві ідея побудови такої вежі, що сягає неба. Усе інше поряд з цією ідеєю другорядне. Ідея, раз усвідомлена в своїй величі, вже не може зникнути; як довго існують люди, так само довго існуватиме й сильне бажання вивершити будову вежі. Але в цьому відношенні не треба турбуватися за майбутнє, навпаки, людське знання підноситься, будівельне мистецтво прогресувало й прогресуватиме далі, праця, на яку ми потребуємо одного року, сто літ пізніше може бути виконана за півроку, та ще й ліпше, міцніше. Отже, чому вже сьогодні напружуватися до краю? Це мало б сенс лише тоді, коли б можна сподіватися спорудити вежу за життя одного покоління. Але такого ніяк не можна сподіватися. Скоріше можна думати, що наступне покоління з своїми вдосконаленими знаннями вважатиме працю попереднього покоління поганою й знесе будівлю, щоб почати нову. Такі думки ослаблювали сили, і тому більше, ніж за будову вежі, турбувалися будовою робітничого міста. Кожне земляцтво хотіло мати найліпші дільниці, з того виникали суперечки, що розгорялися до кривавих боїв. Бої не припинялися, для керівників вони були новим аргументом за те, що з огляду на брак потрібної концентрації вежу треба будувати дуже повільно або, ще краще, після встановлення загального миру. Та час минав не лише в боях; у паузах покращували місто, з чого поставала нова заздрість і нові бої. Так сплив час першого покоління, але жодне з наступних не було інакшим, тільки безупинно зростала вправність, а з нею й жадоба воювати. Дійшло до того,що вже друге чи третє покоління пізнало безглуздість побудови вежі до неба, але занадто вже були сильні зв'язки, щоб покинути місто. Усі легенди й пісні, що постали в цьому місті, сповнені тугою за тим прореченим днем, коли велетенський кулак розтрощить місто п'ятьма вдарами, що з короткими паузами слідуватимуть один за другим. Тому й має місто в гербі кулак.

ВІДМОВА


Наше містечко положене не на кордоні, далеко ні; до кордону ще така далека віддаль, що, ймовірно, ніхто з нашого містечка там не бував; бо треба було б пройти через пустельні високорівні, але також і широкі квітучі рівнини. Утомишся від самого уявлення частини цієї дороги, а більшу її частину навіть годі й уявити. Трапляються по дорозі й великі міста, далеко більші від нашого містечка. Десять таких містечок, збитих докупи, та ще десять, утиснених до них, не будуть разом такі великі, як ті велетенські густозаселені міста. Як не заблудиш по дорозі до них, то вже напевно заблудиш у тих містах, а обійти їх годі й думати, такі вони великі.

Але ще далі, ніж до кордону, якщо такі віддалі взагалі можна порівнювати — це те саме, як казати, що тристалітня людина старша від двістілітньої,— отож, ще далі від нашого містечка, ніж до кордону, до столиці. Тимчасом як ми коли-не-коли щось чуємо про військові сутички на кордоні, майже ніякі чутки не доходять до нас зі столиці, я маю на увазі нас, звичайних мешканців, бо державні урядовці мають, що не кажи, дуже добрий зв'язок зі столицею, так що за яких два-три місяці вони дістають певні відомості зі столиці, принаймні так вони говорять.

Й от же дивовижна річ — я ніколи не перестаю думати про це,— що ми в своєму містечку спокійно коримося всім наказам, які приходять зі столиці. Протягом століть у нас не відбулася жадна політична зміна з ініціативи місцевих громадян. У столиці приходять і відходять високі володарі, навіть вигасають чи усуваються династії й їх заступають інші, а в минулому столітті й сама столиця була зруйнована, і на великій віддалі від неї закладено нову, пізніше й ця була зруйнована, а замість неї знову відбудовано стару, та на наше містечко все це не мало жадного впливу. Наше чиновництво завжди лишалося на своїх місцях, найвищих урядовців присилали зі столиці, середні звичайно приходили з інших міст, лише найменші були з нашого середовища; так було завжди, і ми таким станом були вдоволені. Найвищий урядовець у нас — податковий оберінспектор, він має чин полковника, так його йолковником і величають. Під цю пору це літня людина, але я знаю його вже багато років, бо вже й за мого дитинства він був полковником. Спочатку він дуже швидко пішов угору, потім його кар'єра якось загальмувалася, але для нашого містечка його ранги цілковито вистачає, урядовець вищого звання для нашого містечка вже й не підходив би. Коли я намагаюся уявити собі нашого оберінспектора, бачу його, як він сидить, спершись на спинку фотеля, з люлькою в зубах, на веранді свого дому, побудованого на базарній площі. Над ним на даху повіває державний прапор; по боках веранди, такої широкої, що на ній часами відбуваються й невеликі військові вправи, сушиться розвішана білизна. Його онуки, в гарних шовкових убраннях, граються навколо нього; виходити на базарну площу їм не вільно, бо інші діти їм не рівня; а проте площа приваблює їх, і вони принаймні висувають голови поміж стовпчики поруччя, і як інші діти сперечаються внизу, вони подають свій голос зверху.

Отож, цей полковник і панує над містом. Я думаю, що він досі ще нікому не показав паперу, який дає йому на це право. Певно, він і не має такого паперу. Може, він і справді податковий оберінспектор. Та хіба цього досить? Чи воно дає йому право панувати над усіма ділянками управління містом? Його посада з погляду держави дуже важлива, але з погляду громадян міста вона все ж не найважливіша. У нас складається таке враження, ніби люди говорять:



— Гаразд, ти забрав усе від нас, що ми мали, то бери вже на додачу й нас.

Воно фактично так, що він і не захопив силоміць владу й не став тираном. Так уклалося вже здавна, що податковий оберінспектор став першим чиновником, і полковник дотримується цієї традиції так само, як і ми. Та хоч він і живе серед нас, не дуже підкреслюючи вищість свого становища, він зовсім не те саме, що звичайний громадянин. Коли до нього приходить делегація з якимось проханням, він стоїть, як стіна, на якій тримається світ. За ним немає вже нічого, правда, здається, ніби там ще жебонять якісь голоси, але, мабуть, це звичайна омана, бо він втілює в своїй особі все, принаймні для нас. Варто його бачити під час таких прийнять. Бувши дитиною, я став одного разу свідком, як делегація громадян звернулася до нього, прохаючи урядової допомоги для найбіднішої дільниці міста, ущент знищеної пожежею. Мій батько, коваль з фаху, користуючися пошаною громади, був членом делегації й узяв мене з собою. У цьому не було нічого особливого, на подібне видовище збігаються всі, і ледве чи можна помітити, чим різниться делегація від загального натовпу; а тому що подібні прийняття відбуваються переважно на веранді, знаходяться люди, які, приставивши драбини з базарної площі, здираються аж на поруччя, щоб спостерігати, що там діється. Того разу уряджено було так, що чверть веранди була призначена для полковника, а решту виповнював натовп. Кілька вояків пильнували порядку і стояли півколом навколо полковника. Насправді цілковито вистачало б одного солдата, такий великий у нас страх перед ними. Я не знаю докладно, звідки в нас ці солдати, у всякому разі десь здалека, усі вони такі подібні один на одного, що для них зайві були б й уніформи. Це не великі на зріст, не сильні, але меткі люди, найприкметніше в них — сильні щелепи, які ледве вміщаються в оті, й якісь з неспокійними зблисками погляди маленьких, на подобу щілинок очей. Саме цими прикметами вони є пострахом, але разом з тим і принадою для дітей, бо їм хочеться знову й знову лякатися цих щелепів та очей і втікати від них. Цей дитячий переляк, мабуть, не зникає остаточно й у дорослому віці, принаймні щось від нього лишається. Має значення ще одна обставина; солдати говорять якимось зовсім нам не відомим діалектом, до нашого ніяк не можуть звикнути; з цього походить їх певна відокремленість, яка до того ж відповідає й їх характерові; вони мовчазні, зосереджені, наче застиглі, і хоч не чинять нічого злого — дихає від них чимось нестерпно злим. От приходить, наприклад, такий солдат до крамниці, купує якусь дрібницю й лишається стояти, спершись на ляду, прислухається до розмов, яких, напевно, не розуміє, але здається, що розуміє все, тільки не каже жодного слова, лише впирається поглядом у того, що говорить, потім у тих, що слухають, і при тому тримає руку на руків'ї довгого ножа при боці. Така сцена викликає почуття огиди, втрачається інтерес до розмови, люди залишають крамницю, а коли вона зовсім спорожніє, виходить і солдат. Тож де тільки з'являються солдати — наш веселий люд змовкає. Так було й того разу. Як і при кожній урочистості, полковник стояв, випроставшись, і тримав у обох простягнених уперед руках дві довгі бамбукові палиці. Це давній звичай, який означає приблизно таке: отак він спирається на закон, а закон спирається на нього. Звичайно, кожен знає, що чекає його на веранді, й однак лякаються кожного разу; от і тоді той, що уповноважений був говорити, не міг почати, стояв уже перед полковником, але потім утратив мужність і, щось белькочучи на своє виправдання, зашився в натовп. А крім нього не знайшлося підходящого промовця, що згоден був говорити — хоч дехто з не вартих того зголошувалися,— і витворилася прикра ситуація, довелося посилати по тих громадян, що були відомими промовцями. Протягом усього цього часу полковник стояв непорушно, тільки при диханні помітно здіймалися його груди. Не те щоб він важко дихав, ні, він лише дихав особливо виразно, як, наприклад, дишуть жаби, тільки вони так дишуть завжди, а для нього це дихання було виняткове. Я протиснувся поміж дорослими і спостерігав його через щілину між двома солдатами так довго, поки один з них не відіпхнув мене коліном. Тим часом той, кому від початку призначено було говорити, опанував себе і, підтримуваний міцно під руки двома громадянами, почав говорити. Зворушливо було бачити, як він під час цієї промови, в якій ішлося про велике нещастя, принижено усміхався, даремно намагаючися викликати бодай натяк на усмішку на обличчі полковника. Нарешті, він сформулював суть прохання, здається мені, він прохав лише звільнення від податку на один рік, але, можливо, також дешевого будівельного дерева з імператорських лісів. Потім він уклонився і так, склонивши голову, лишився стояти, як і всі інші, крім полковника, вояків та кількох урядовців на задньому плані. Мені, дитині, було смішно дивитися, як люди на драбинах, приставлених до поруччя веранди, опустилися на два-три щаблі нижче, щоб їх не було видно під час цієї вирішальної паузи, і лише дехто з цікавих час від часу підносив голову над підлогою веранди. Це тривало якийсь час, потім до полковника підступив малий на зріст урядовець, витягнувся навшпиньки, щоб порівнятися з ним, а той, стоячи весь час непорушно, лише далі глибоко дихаючи, прошепотів йому щось до вуха; тоді урядовець ударив у долоні, після чого всі випростались, і промовив:

— У проханні відмовлено. Розходьтеся.

Натовп зітхнув з полегшенням, усі поспішили до виходу; на полковника, який раптом став звичайною людиною, як і всі ми інші, ніхто не звертав уваги, лише я бачив, як він, справді знесилений, випустив з рук палиці, що впали на підлогу, опустився в підсунутий якимось урядовцем фотель і поспіхом ткнув собі в зуби люльку.

Цей випадок не єдиний, так у нас відбувається завжди. Подеколи трапляється, що буває задоволене невеличке прохання, але тоді виглядає так, ніби полковник робить це на власну відповідальність як видатна людина, і ці випадки — виразно про це не говориться, лише натяками — треба тримати в таємниці від уряду. Звичайно, око полковника в нашому місті, наскільки ми здібні це розуміти,— рівнозначне з оком уряду, а проте є між ними й якась різниця, яку трудно до кінця збагнути.

Громадяни міста мусять бути певні, що у всіх поважних справах їм буде відмовлено. Але дивне те, що така відмова наче б з певного погляду і конечна, і виглядає, ніби делегації й відмови їм не сама тільки формальність. Ми завжди поважно й бадьоро йдемо туди й повертаємося назад, аж ніяк не підбадьорені й ощасливлені, а проте й не розчаровані чи втомлені. Я зовсім не потребую бути переконаним у цьому від інших, бо відчуваю це в собі, як і всі інші. Я навіть не відчуваю зацікавлення збагнути взаємозв'язок у цих справах. Правда, скільки сягають мої власні спостереження, є певна кляса людей, незадоволених таким станом, це молоді люди між сімнадцятьма й двадцятьма роками життя. Тобто зовсім молоді хлопці, які не дають собі справи, куди може завести навіть незначна ідея, не кажучи вже про революційну. А саме між ними й шириться невдоволення.

СТЕРНОВИЙ


— Чи я не стерновий? — крикнув я.

— Ти? — запитав смаглявий дебелий чоловік і провів рукою по очах, ніби зганяючи якийсь сон.

Я стояв при стерні; була темна ніч, над моєю головою блимав ліхтар, і от прийшов цей чоловік і хотів мене відштовхнути. А що я не зрушив з місця, він уперся мені ногою в груди й почав валити мене на землю, тимчасом як я все ще тримався за спиці стернового колеса і, падаючи, крутив його на всі боки. Але тоді той чоловік схопив стерно й вирівняв його належно, а мене відіпхнув.

Я ж швидко отямився, підбіг до люки, пробитої до приміщення залоги, й гукнув:

— Командо! Товариші! Мерщій сюди! Чужинець відштовхнув мене від стерна!

Втомлені міцні постаті, похитуючися, почали виходити, з'являючися на покладі корабля.

— Хіба я не стерновий? — запитав я.

Вони ствердно закивали головами, але дивилися тільки на чужинця, оточивши його півколом; коли ж він владно скомандував: «Не заважайте мені!»,— вони збилися в гурт, кивнули мені й пішли вниз корабельними сходами. Що це за люди! Думають вони чи тільки безглуздо тиняються по землі?


ДЗИҐА


Один філософ вештався завжди там, де гралися діти. Як побачив хлопця з дзиґою, відразу насторожувався. І щойно дзиґа починала крутитися, філософ біг до неї, щоб упіймати. Він не звертав уваги на те, що діти кричать і гонять його від іграшки, і, вхопивши дзиґу, поки вона ще крутиться, був щасливий, але лише одну мить, потім кидав її на землю й ішов геть. Власне, він вірив, що пізнання кожної дрібниці, як-от, наприклад, дзиґи, що крутиться, вистачає, щоб розуміти взагалі все. З цієї причини він не цікавився великими проблемами, бо вважав це марнотратством. З моментом коли найменша дрібниця буде справді пізнана, то й усе буде пізнане, тому він і цікавився тільки дзиґою, що крутиться. І завжди, бачивши, як готуються запустити дзиґу, він був охоплений надією, що тепер йому пощастить, а як дзиґа вже крутилася й він, задихаючися, біг за нею, надія перетворювалася на певність, та щойно дурний шматок дерева опинявся в його руках, як він уже розчаровувався, і галас дітей, якого він доти не чув, тепер лящав йому у вухах, гнав його геть, і він відходив, хитаючися, як погано запущена дзиґа.

У ДОРОГУ


Я наказав вивести мого коня зі стайні. Слуга не зрозумів мене. Я пішов сам до стайні, осідлав коня й сів на нього. З далини почув звуки горна й спитав слугу, що то могло б значити. Він не розумів і нічого не чув. На воротях він зупинив мене й запитав:

— Куди від'їжджаєш, пане?

— Не знаю,— відповів я,— але геть звідси, тільки геть звідси. Будь-що геть звідси, щойно так я досягну своєї мети.

— Отже, ти знаєш свою мету? — запитав він.

— Так,— відповів я,— я ж сказав: геть звідси, це й є моя мета.

— Ти не взяв харчів на дорогу,— мовив він.



— Я їх не потребую,— відповів я,— подорож така довга, що я мусів би згинути з голоду, якби в дорозі нічого не дістав. Ніякий запас харчів не може мене врятувати. Це, на щастя, достеменно нескінченна подорож.
Надруковано за виданням: «Франц Кафка. Оповідання у перекладі Івана Кошелівця». Видавництво «Сучасність», 1989.
До цієї публікації увійшли перекладені професором Іваном Кошелівцем (Мюнхен) оповідання як з надрукованого за життя Кафки (перші п’ять творів), так і з посмертної спадщини.

ПРО АВТОРА


Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празі. Прізвище Кафка чеського походження, означає галка. Галка була фірмовим гербом комерсанта Германа Кафки, батька письменника, що походив з Південної Богемії. мати письменника Юлія походила з патріархальної й побожної родини Леві. Франц був первістком з-поміж шістьох дітей, з яких двоє братів померли в дитячому віці, а три сестри загинули за доби націонал-соціялізму в концентраційних таборах. Будинок, в якому народився Кафка, був зруйнований у травні 1945 року. 1906 року Кафка отримав звання доктора права у Празькому університеті. Десь за того часу він познайомився з письменником Максом Бродом, який по смерті Кафки популяризував його творчість, написав біографію й видав літературну спадщину. 1910 року Кафка зустрівся з трупою східноєвропейських акторів, вистави яких справили помітний вплив на його творчість. 1911 року Кафка спільно з Максом Бродом вибрався в подорож до Люгано й Парижу, тоді ж вони пачали спільно працювати над романом «Роберт і Самуїл», перший розділ якого був надрукований 1912 року. Цей рік позначився в творчості Кафки великою продуктивністю: у вересні він написав за одну ніч оповідання «Вирок», у листопаді – «Перетворення», одночасно почав працю над романом «Безслідно пропалий», що пізніше дістав назву «Америка». Того ж року він зустрічався з панною Ф. Б., своєю пізнішою нареченою. 1913 року вийшла перша збірка оповідань Кафки під назвою «Спостереження», тоді ж таки оповідання «Вирок» і перший розділ роману «Америка» – «Кочегар». 1914 року Кафка почав працювати над романом «Процес» і того ж року заручився із панною Ф. Б., невдовзі розірвавши заручини. На 1915 рік припадає дальша праця над романом «Процес» й публікація оповідання «Перетворення», друга зустріч із панною Ф. Б. 1917 року в нього встановлено туберкульозу легенів і він оселюється в селі Цюрау, поблизу Зааца. Середовище цього села знайшло своє відображення в романі «Замок». Того ж року Кафка вдруге перериває свої заручини з Ф. Б. 1918 року жив то в Цюрау, то в Празі. У травні 1919 року опубліковано оповідання «Карна колонія» і тоді таки з присвятою «моєму батькові» – збірку оповідань «Сільський лікар». 1920 – лікування в Мерані; 1921 –перебування в одному з татранських санаторіїв і знайомство там з Робертом Клопштоком, лікарем і видатним ученим, який став останнім особливо близьким другом Кафки. З 1908 року Кафка працював юристом у різних установах Праги. Внаслідок захворювання на туберкульоз з 1917 року дістав відпустку, з якої до праці вже не повернувся; 1922 року був пенсіонований . 1923 закінчив працю над романом «Замок». У Мюріці над Балтійським морем того ж року Кафка зустрівся з Дорою Дімант, супутницею останніх місяців свого життя , й переселився з нею до Берліно-Штегліца. Тут пережив останній напад туберкульозу. Смерть спостигла його в санаторію Кірлінг під Віднем 3 червня 1924 року. Ще на лікарняному ліжку він устиг прочитати першу коректуру своєї останньої збірки своїх оповідань «Майстер голоду», що їх сам визначив для публікації. Усю решту не публікованої літературної спадщини він заповів спалити. Відповідальність за невиконання заповіту письменника взяв на себе Макс Брод, який зібрав усе, що можна було, й опублікував посмертно.

Завдяки публікаціям Макса Брода популярність Кафки особлива зросла по другій світовій війні, коли виявилося, шо аж три новочасні течії в літературі визнали його за свого представника: експресіоністи, сюрреалісти й екзистенціалісти.



ПЕРЕКЛАДАЧ

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconУрок 7 Тема. Франц Кафка співець
Тема. Франц Кафка – «співець відчуження», визначний австрійський письменник-модерніст. Новела «Перевтілення»
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconТема. Франц Кафка(1883-1924). Життєвий І творчий шлях письменника. Кафка австрійський письменник-модерніст. Своєрідність світобачення та його художнє втілення в оповіданні «Перевтілення»

Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconЗакоханий у страждання
Франц Кафка — австрійський письменник, один із основоположників літератури модернізму
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconМаленької людини
...
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconДраматургія Бернард Шоу «Пігмаліон» Франц Кафка
«Не може людина по-справжньому розділити чуже горе, яке не бачить на власні очі»
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconМетодична розробка відкритого заняття з теми: Франц Кафка. Проблема
Перед викладачем зарубіжної літератури завжди крім загальних цілей навчання стоять ще власні цілі, зумовлені особливостями викладання...
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconТема. Франц Кафка. Новела «Перевтілення». (4 год.)
Новела «Перевтілення». Зображення трагедії відчуження особистості. Зміст центральної метафори в творі. Внутрішні суперечності головного...
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconФранц кафка (1883-1924)
Перевтілення. Нерідко фантастичність твору відволікає недосвідчених читачів від суті твору, але для тих, хто справді шанує філософські...
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconФранц Кафка
Він полюбляє жести І тому вдається до них нечасто Він завжди супроводжує свої рухи І жести посмішкою, немовби вибачається І хоче...
Франц кафка оповідання з німецької переклав Іван кошелівець вирок iconІван Франко 1856-1916
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка