Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу



Дата конвертації10.06.2017
Розмір283 Kb.


Галицька центральна районна бібліотека

Іван Багряний – титан українського духу

12550_html_m65fde975

(до 110–ї річниці від дня народження І. Багряного)

Пам’ятка користувачу

Галич

2016

ББК 83.34Укр6

І 18

Іван Багряний – титан українського духу : (до 110-річчя від дня народження І. Багряного) : пам’ятка користувачу / Галицька ЦБ; [уклад. О.В. Мединська; комп. набір З. Кіндрат; відп. за вип. І.В. Сорочинська-Городецька]. – Галич, 2016.




Укладач: О.В. Мединська – бібліограф ЦБ;

Комп’ютерний набір: З.В. Кіндрат – зав. відділом інформаційних технологій Галицької ЦБ;

Відповідальна за випуск: І.В. Сорочинська-Городецька – директор ЦБС.

Ми прямо йшли, у нас нема



зерна неправди за собою
Т. Г. Шевченко

    Ці слова стали життєвим кредом українського поета, письменника, в'язня сталінських і гітлерівських катівень, незламного борця за свободу — Івана Багряного.


   Його шлях — це шлях терпіння, фізичних та духовних мук, тортур, неймовірних страждань. І цей шлях він проходить відважно і прямо, не гублячи свого людського і національного обличчя, не втрачаючи своїх високих моральних якостей, а навпаки, загартовуючись і виростаючи на борця, відданого своїй Батьківщині, своєму народові.
    Життя дуже жорстоко обходилось з ним. З дитинства його оточувала неприваблива пореволюційна дійсність, потім супроводжували постійні переслідування, заборони, стеження, ув'язнення, заслання, концтабір. Нарешті він у кратері еміграційного життя: активний, діяльний, має свою думку — всім невгодний, постійно під обстрілом чиєїсь заздрості, підлості, ідеологічного тиску. І на цьому непривабливому «ґрунті» Іван Багряний не схитнувся, до останніх днів зберіг чистоту душі. Ніколи не втрачав віри в себе, в свій народ і людину взагалі, в добро її душі. Він був надзвичайно мужньою, обдарованою силою і талантом особистістю, і йшла ця сила з глибокого коріння його в українському житті — сучасному і минулому. Все це поєднувалось з доброю усмішкою , навіть з жартівливістю людини, яка настільки сильна і любляча, що може обійтися і без помсти за всі незчисленні образи і кривди завдані їй. А як він мріяв про Україну, як чекав того дня, коли відійдуть зловісні хмари і він повернеться додому.
    Поцінований радянським літературознавством, як письменник «антирадянського спрямування», його ім'я було занесене в чорні списки зрадників народу, а твори вилучені з літературного вжитку. Тільки в 1991 р. Івана Багряного реабілітовано і відтоді почала перевидаватися в Україні його літературна спадщина. Він повернувся в Країну, яка його вшановує, виборовши право на свободу і незалежність, про що так мріяв письменник.
    Іван Багряний в час незалежної України постає сам перед читачами своїми творами і надає можливість кожному з'ясувати письменницьке кредо і кредо Багряного — громадянина, оскільки те про що він писав, найчастіше пережите ним самим, ним переболіле. Невтомна діяльність І. Багряного на оборону свого народу, його майстерні літературні твори піднесли його на таку височінь, що ми й сьогодні говоримо про нього, як про письменника, твори якого стали мистецьким і політичним скарбом української культури. Все це дає нам підстави берегти цю спадщину, вивчати її і пропагувати. В 1992 р. Багряному було присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).

 Як свідчить метрична книга охтирського Покровського собору за 1906 рік актована записом № 104, народився І. Багряний (справжнє прізвище Лозов'яга) 19 вересня (2 жовтня за новим стилем) в м. Охтирка на Полтавщині (нині Сумська обл.) у родині сільського муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Крикуша Євдокія Іванівна походила із заможного селянського роду. Багатодітна сім'я Лозов'яг, у якій з восьми дітей вижило тільки четверо, жила бідно, особливо після революції.


    Дитячі роки хлопця тісно пов'язані з родиною матері, яка проживала в с. Куземин. Це село поблизу від Груні, біля якого народився відомий гуморист Остап Вишня. Куземин, Скелька (таку саму назву матиме і роман І. Багряного «Скелька»), Охтир — гора. До цих рідних місць, які сходив ногами своїми, Багряний буде прикутий любов'ю усе своє життя...
    Здібний до навчання, шкільну науку він розпочав шестирічним у церковноприходській школі. Дома хлопець виховується національно свідомим, читає Т. Шевченка, Л. Глібова, сам пише вірші і не просто вірші, а войовничі — українською мовою, бо навчання в школі велося тільки російською. Це був перший зухвалий виклик учителеві, перший поєдинок, у якому він не хотів опускати руки, здаватися.
    Потім була «Вища початкова школа» з навчанням уже українською мовою. Здібності до літературної творчості проявилися дуже рано. Під час навчання в школі, як писав І. Багряний, «вміщав свої вірші і малюнки в шкільному журналі «Надія», а в третьому класі вже редагував цей журнал». У 1920 р. вступає в Охтирську технічну школу слюсарного ремесла, яку полишає задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній профшколі, де набуває фаху муляра й гончаря. Треба згадати, що в ті роки, зараз по визвольній боротьбі, українська стихія була ще досить сильна, редакторами по редакціях працювали часто українські патріоти, і Москва не мала ще того тиску і свавілля, що в пізніші часи. Цікаво, що саме в ці роки (1920-1921) охтирською повітовою освітою випало завідувати зовсім юному Б. Антоненко-Давидовичу.
    Під впливом національно освіченої молоді, що була щиро й самовіддано захоплена не тільки гаслами революційних перетворень, а й боротьбою за українську культуру, зростало й покоління І. Багряного. У школі він засновує і редагує шкільний журнал «До світла», на той час йому було лише 16 років. Але таке духовне піднесення недовго тривало, вже у 1921-1922 рр. на Наддніпрянщині лютував голод, і хлопець, змалку звиклий до праці, вимушений був шукати роботу. Ця трагічна обставина й перешкодила талановитому хлопцеві закінчити художньо-керамічну профшколу, яку закрили за кілька місяців до закінчення навчання.
   Те що Багряний глибоко пізнав життя, аби його зрозуміти й позбутися ілюзій, безсумнівне, про це свідчать факти його «трудової біографії». Ким тільки він не був: і робітником цукроварні, і складачем у друкарні, учителем малювання у Охтирському дитячому містечку, працював на шахтах Донбасу. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янець-Подільському, де редагував місцеву газету. Тоді він ще вірить у перебудову суспільства, бере активну участь у молодіжному русі, на цей час припадає «комсомольський період» життя І. Багряного.
    Та робітнича біографія письменника була короткочасною — кликали поезія, мистецтво. Пережите, побачене вимагало нового — мистецького вираження. Підліток Іван на власні очі бачив заграви Україно-російської війни, бачив терор московських більшовиків, які вбили його дядька, вояка Української Армії під командуванням Симона Петлюри і тут же поруч повалили на смерть його коханого діда — пасічника тільки за те, що був заможним селянином (мав 40 десятин землі), іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Холоднокровна розправа чекістів над невинними людьми залишилася болючим спогадом на все життя, стала символом нелегкої майбутньої долі письменника. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?... Сіра, убога, задушлива дійсність, яку бачив навколо, не могла принести задоволення. Бунтарство визрівало в душі.
    У 1924 р. Іван Багрянийвступає до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг» і активно включається в добу українського національного відродження 20-х років. Юнак відчув, що література, художнє слово — його справжнє покликання. Повернувшись до Охтирки, працював в друкарні, де власним коштом видав збірку оповідань «Чорні силуети» (1925) під псевдонімом Іван Полярний, яка свідчила про протилежні до більшовизму позиції. Автор не тільки власноручно набрав збірку, а й виконав художнє оформлення книги, до якої ввійшло п'ять оповідань на злободенну тематику: розруху, сирітство, злидні. У «Чорних силуетах» були зафіксовані враження почерпнуті після поїздок по Україні.
    Восени 1926 р. молодий, обдарований початківець з Охтирки , закоханий у перо і пензель, вступає до Київського художнього інституту (колишня Всеукраїнська мистецька Академія). Через матеріальну скруту навчатися Багряному було дуже важко. Безробіття, поневіряння в «холерних бараках» на Батиєвій горі спонукали до уважного спостереження реалій життя, до глибоких роздумів та осмислень. Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущенний з огляду на антирадянські та націоналістичні переконання. Цей факт цілком ймовірний, бо на той час його сумнівна ідеологічна позиція прочитувалась між рядками його віршів, опублікованих в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Плужанин».
    Хоча І. Багряний більше відомий як прозаїк, починав він як поет. Писалося йому часто і охоче. Вірші поставали животрепетними відгуками на гнітючу реальність. Ранні вірші сповнені ліризму та пісенності, оригінальною римою, порівняннями та поетичними зворотами, в них легко простежити появу основного мистецького та життєвого кредо автора — неприйняття світу брехні і жорстокості, скептицизму з оптимістичною вірою в людину. І. Багряний — як людина й письменник — належав до тих, хто народився для бою. На жаль, всі поезії та оповідання першого періоду не збереглися.

   У журналі «Всесвіт» (1927) він друкує два прозові твори: «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках» , висновком якого є те, що селяни ніколи не пробачать посягань на власність, зароблену своїми руками, на незалежність. Перша карана цензурою поетична збірка «До меж заказаних» друкується у видавництві «Маса» у 1929 році, але це була вже друга його книжка після «Чорних силуетів», до речі, й на титулі зазначалось «книжка друга». Вже в самій назві книга містила активний протест, не кажучи про зміст, що був своєрідною оцінкою пореволюційної дійсності. В збірці представлено різні стилі творчості І. Багряного: ліричний («Люблю», «Дівчині»), поетичні й громадянські маніфести («Канів», «Товаришам»), майстерність езопової мови («Монголія», «Туман»). Єдиного спрямування збірка не має, її цілісність саме в цій різнобарвності автора. До того ж періоду творчості належить і поема «Комета», яку автор вислав до журналу «Глобус», що друкувався у Києві. В ній згадуються Кобеляки — місце народження Української комуністичної партії, яка на той час уже вважалася націонал-ухильницькою, отже, контрреволюційною. НКВД перехопило цей рукопис, і він фігурував, як доказ проти Багряного на слідстві у 1932 р. В цій поемі автор гостро картав поетів, що вихваляли на всі лади владу, що продавали свій талант і душу за гроші. Кінець 20-х років на Україні стали початком масових репресій, посиленням цензурного тиску. Це відчув на собі і Багряний, але коритися нікому не збирався, навпаки, в бунтівливій його душі наростає протест проти ганебного, підневільного стану українського письменництва. Більше того, він робить відвертий виклик владі, на знак протесту проти цензурних утисків їде до рідної Охтирки і там за кілька місяців завершує писати розпочату раніше поему «Аве Марія» (1929). Діставши дозвіл на друк, який дав йому тодішній голова Просвіти Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друкарям могорич і за одну ніч невеличка книжечка розміром 8 на 12 см, була надрукована. На цій книжці, що мала 106 сторінок газетного паперу, було надруковано видавництво «САМ». Це видання було відразу конфісковано владою, проте з 1200 виданих примірників, доки до крамниць прийшов наказ влади про заборону, 90% видання було куплено. Й не дивно, бо вже на самій титульній сторінці книжки стояла зухвала присвята: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто народився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборка ним і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Уже ці рядки відразу викликали зацікавленість. Свою вбивчу сатиру автор спрямував проти отієї згадуваної вже продажності в житті і літературі. До того ж треба сказати, що то були роки початку кривавої колективізації, яку окремі поети, письменники й редактори почали пропагувати, дістаючи за це добрі гонорари. У «Пролозі» до поеми І. Багряний прямо відмовився від звання поета, бо вважав його знеціненим під радянсько-російським цензурним режимом: «Не іменуй мене поетом, друже мій. Бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово поет стало визначати: хамелеон, спекулянт, авантюрник, ледар... Не іменуй мене поетом, Друже мій! Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею...»
    Передмову до твору Багряний закінчив обіцянкою, що він буде боротися проти того фальшу доти, доки ходитиме на цій планеті. І хоч авторові було на той час тільки 21 рік, він дотримав свого слова. В кожному творі автор виступав в обороні свого народу, кидаючи у вічі ворогові:
  

 Ви за підлість ув'єте вінками,


   За любов ведете умирать.


.
    Це була щира сповідь молодої людини, письменника, що ледве взяв перо в руки, але добре знав, що не можна продавати інтересів свого народу, своєї честі за ласку окупанта. Це був перший і останній випадок поза цензурного видання на Радянській Україні. А наступного року з'являється друком у видавництві «Книгоспілка» один із перших в українській літературі ХХ ст. історичний роман у віршах «Скелька», написаний у батьківській хаті протягом 22 днів. Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики і його було конфісковано. В романі І. Багряний використовує почуту в дитинстві легенду про те, як у ХVІІІ ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир, чим виявили активний протест проти національного поневолення, проти експансії російської православної церкви, її колонізаторської й русифікаторської ролі в країні. Повстання було придушене, але легенди про нього і його ватажка Д. Чорного, безперечно будили національну ідею. В 1929 р. І. Багряний мав вже три окремих книжки, а також друкувався на сторінках газет, журналів, альманахів під псевдонімами І. Полярний — збірка новел «Чорні силуети», «Сорок Сорок» — під антирадянськими фейлетонами та гумористичними творами, І. Багряний — вперше підписався під віршем «В місто» у журналі «Глобус» (1926). Існує думка, що псевдонім поет вибрав під впливом творчості М. Хвильового, памфлети якого закінчуються мріями про «багряно-голубе» майбутнє українського мистецтва, інші думки — з ознакою пори року, в яку народився письменник.
    Дослідники творчості І. Багряного зазначають, що період 1928-1930 рр. — був зоряний час поета. З під його пера вийшли, крім названих, ще й поеми «Батіг» (друкована частково), «Вандея», «Собачий бенкет», «Монголія», «Меченосці», частина з них з'являлася в періодиці. В поемі «Вандея» поет осуджував криваву вакханалію революції в Україні, і, як писала критика, «негативно оцінював здобутки революції». А збірку «В поті чола» цензура не допустила до друку.
    1930 р. у Харкові І. Багряний друкує збірку оповідань «Крокви над табором». У 1932 р. подає до видавництва новий прозовий роман «Марево», але він не пройшов рецензію ЦК партії. Молодий поет бачить те, що сподівання людей на покращення життя поступово стають марними, що на зміну попередньому — за царату — приходить нове, ще брутальніше і лицемірніше гноблення більшості людей меншістю — учорашніми революціонерами-крикунами. Нав'язані в кривавій війні Україні більшовизм та інтернаціоналізм виявилися нічим іншім, як новою формою її колонізації й імперського гноблення. Твори І. Багряного становлять своєрідну сторінку в історії духовного опору тотальній нівеляції національної культури. У той час письменники і літератори України залюбки гуртувалися в об'єднання, які відповідали їм найбільше. Так І. Багряний опинився в колі опозиційної групи письменників МАРС (Майстерня Революційного Слова) до якої належали найвидатніші письменники «попутники» (тобто письменники непролетарські щодо ідеології) того часу: В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка. Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України кінця 20-х років — таких як, М. Хвильовий, О. Вишня, М. Куліш та інші. Ця група не дотримувалася лінії компартії, не вела чиновницької агітації, а зосереджувала свою увагу на написанні творів, базованих на українській національній духовності. Російсько-більшовицький режим знищив її, у живих залишився, чи не єдиний Антоненко-Давидович, який пройшов пекло каторги і був звільнений після смерті Сталіна. Тільки на цьому тлі (історії українського народу) можна пояснити чому саме такі, а не інші твори, чому саме так, а не інакше написав їх письменник. Саме після цих публікацій (роман «Скелька» та поема «Аве Марія») І. Багряний був визнаний критикою, як «куркульський ідеолог», що не мириться з радянською дійсністю.
    Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не думав її змінювати або приховувати. Його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, звинувачують у проведенні своїми творами систематичної контрреволюційної агітації, вимагають каяття й засудження своєї літературної діяльності.У 1932 р. його арештовують прямо на вулиці у Харкові, де він пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення. За гратамиІ. Багряний пише оптимістичну поему-симфонію «Золотий бумеранг» (1932), своєрідний гімн віри, бадьорості й молодечого мрійництва, гімн людині й усій планеті.
    І. Багряний був поетом пролетарського походження, бо більшовицький переворот стався коли йому щойно виповнилося 10 років і дістав він радянське виховання і освіту. Отож арешт І. Багряного — це був перший удар карних органів супроти нової пожовтневої генерації українських письменників. В 1933 р. його засуджують на 5 років заслання і вивозять на Далекий Схід, де він відбував присуд в таборах БАМЛАГУ (табору Байкало-Амурської магістралі, будованої силами в'язнів). Але Багряний не міг примиритися з умовами тюремно-табірного існування. Через 3 роки він тікає і якийсь час переховується серед місцевого українського населення, займаючись полюванням на тигрів і сам був, «мов тигр», переслідуваний і ловле ний (події того часу дали матеріал для майбутньої повісті «Тигролови»).
    Там він пізнав суворі закони тайги і відчув холодне дихання смертельної загрози. Виснажений, змучений, з підірваним здоров'ям, нелегально він повертається додому, бо вимріював цей день повернення до щему серця. Одружується, народжуються діти Борис і Наталя. Але на початку 1938 р. був повторно заарештований і сидів у харківській в'язниці 2 роки 7 міс. (з яких 83 дні — у камері смертників). Цей шлях принизливих допитів, знущань пізніше він опише в романі «Сад Гетсиманський». Восени 1940 року з підірваним здоров'ям, але незламним духом, І. Багряний був умовно звільнений «за недостатністю матеріалів для повторного засудження» з обмеженням місця проживання — в Охтирці, де його застала війна.

   Україна ще не відійшла від зашпорів голодомору, а вже була напередодні нової катастрофи — Другої світової війни. На окупованій території І. Багряний редагує газету «Голос Охтирщини» й приймає винятково активну участь в публіцистиці. Письменник виявляв протест проти будь-чиєї окупації України. Вроджений інтелект, письменницька спостережливість не дозволили плекати солодкі ілюзії щодо фашистів. Їхній ідеології, як і ідеології радянській, митець дав напрочуд вдалі визначення, назвавши першу трупом, а другу — привидом. На деякий час він перебирається до Харкова, працює в драматичному театрі, друкується в газеті «Нова Україна» під псевдонімом «Сорок Сорок», пише комедію-сатиру «Генерал» (1942-1944) в якій дотепно відтворив геноцидне для українського народу фашистське «визволення», хотів поставити її в Харківському драматичному театрі, але директор, боячись німців, не взяв її до постанови, та повість-вертеп «Розгром», присвячену пам'яті Миколи Пронченка, поета і товариша, розстріляного в 1943 р. гестапівцями в Кривому Розі.


    В 1943 р. перебуває якийсь час в Києві, де зв'язується з оунівським антигітлерівським підпіллям. Коли повернулися червоні, НКВС знову зацікавився І. Багряним і він покидає домівку та переїжджає на Західну Україну з цілком конкретною метою — воювати в лавах Української Повстанської Армії. У Моршині, де він поправляв підірване у сталінських тюрмах здоров'я, ховаючись від гестаповців, вимушений був деякий час жити на нелегальній квартирі. Безвихідно перебуваючи в окремій квартирі, Іван Багряний почав писати, на матеріалі власних далекосхідних вражень, роман «Тигролови». Він давно його виношував, тому писалося легко і швидко, хоч і не мав досвіду роботи над великим прозовим твором. Працював у надзвичайно складних і небезпечних умовах, майже цілодобово, роблячи невеликі перерви для коротких (щоб ніхто не запримітив) прогулянок на свіжому повітрі. На чотирнадцятий день (!) роман було закінчено.

   На літературному конкурсі у Львові (1944) роман «Тигролови» був нагороджений першою премією, котру розділив з повістю Т. Осьмачки «Старший боярин». У тому ж році твір був надрукований у львівському журналі «Вечірня година» у скороченому вигляді під назвою «Звіролови». Сам митець переходить в підпілля і очолює пропагандистський центр ОУН — УПА, пише пристрасні, публіцистично наснажені листівки, як то «Українці», пісні, коломийки, малює агітплакати, тощо, які закликають народ до боротьби за визволення як із комуно-більшовицьким так і з під німецько-фашистського ярма.


Фронт посувався на захід. Утікаючи, вороги не тільки грабували Україну, а й вивозили людей на каторжні роботи до Німеччини.
    За однією з версій, І. Багряний попав у Німеччину як остарбайтер, за іншою — письменник емігрував спочатку до Словаччини, Угорщини, потім в Австрію, а вже звідти у Баварію, де знаходилися табори для переміщених осіб, так званий табір Ді-Пі (від англійської — Displacedpersons).
    Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки І. Багряному місто стає центром українського національного відродження. У 1945 р. він заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських авторів, переклади українською мовою зарубіжної літератури. Бере участь у створенні МУРУ (Мистецький Український Рух), який згодом перетворився на об'єднання українських письменників «СЛОВО» з центром у Нью-Йорку.

У Німечинні письменник розгортає активну літературно-видавничу діяльність. Незабаром виходить з друку його нова книжка «Золотий бумеранг», 1946 (рештки загубленого, конфіскованого та знищеного), назву книзі дала поема «Золотий бумеранг» написана автором у 1932 р. в камері-одиночці Харківської тюрми, вибрані поезії написані у різні періоди його життя. Серед сатиричних творів І. Багряного вміщених у збірці «Золотий бумеранг», маємо надзвичайно сміливий вірш «Батіг». В образі батога автор дошкульно висміяв гніт влади над безправною людиною. Ця тема зачіпає дійсність багатьох країн світу, та найбільше вона пасує до совєтської дійсності. Автор підкреслює, що у нас тепер «цивілізація і культура», а тому батіг у нас уже із дроту, а не з шкури, бо спеціально для людей, а коли б'є, то здирає пас на серці і на тілі. Відомо-бо, що письменство ніколи не зживеться і не зростеться з політикою — це дві галузі, які ніколи не зростуться органічно. Його «Золотий бумеранг» є важливим вкладом в українську поезію культурного відродження. 1946 р. письменник перейшов на легальне становище. Памфлетом «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» (1946) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. Це була відповідь справжнього патріота України, який хотів використати становище емігранта для боротьби за її свободу. Автор розповів про сталінський режим, про справжній зміст Колективізації, про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції. Він, зокрема, писав: «Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по концтаборах ще до війни. Вона мені снилася щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм». Ця невеличка книжечка була написана з великою сміливістю всього за 24 години в холодній таборовій їдальні в Авсбурзі (1945). Перекладений на англійську, іспанську, італійську та інші мови цей публіцистичний виступ став міжнародновизнаним документом, який обговорювався в ООН. Одним цим памфлетом І. Багряний уже увійшов до історії українського народу, як його надійний оборонець і видатний полеміст. Але він на цьому не зупиняється, його відповіддю тим, хто запрошував українців-неповоротів із Заходу вертатись до Радянського Союзу — «раю на землі» стає і сатирична віршована повість про Ді-Пі «Антон Біда — Герой Труда» з власними карикатурами, в якій він показує радянські будні та істинну ціну лозунгів, зокрема щодо успіхів колективізації, показує трагедію села 1932-1933 рр. з мільйонами смертей, зрушенням психіки аж до канібалізму.


    Протягом всього життя І. Багряний вів активну громадську і політичну діяльність. Він добре розумів становище сотень тисяч вимушених емігрантів, які перебували в тимчасових таборах для біженців, без засобів для існування, без упевненості в завтрашньому дні. Потрібно було створювати організації для об'єднування людей, які б допомагали їм вистояти. У 1948 р. він засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), якою керував до останніх днів життя, очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).
    Поряд з активною політичною діяльністю — невгамовна літературна праця. У 1947-1948 рр. І. Багряний друкує драматичну повість «Морітурі» (1947), в якій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, повість була чернеткою до роману «Сад Гетсиманський».
    В 1950 році у письменника виникає ідея написати героїчну епопею-трилогію «Буйний вітер». Провідною ідеєю трилогії є проблема молоді. Концепція трилогії за задумом автора — трагедія української молоді, що опинилася в трикутнику: більшовизм — гітлеризм — стара Росія. Але склалося так, що вивершено тільки першу її частину — «Марусю Богуславку» (1957). Це не історичний роман, в ньому розповідається про молодечий провінційний театр, що ставить відому п'єсу Старицького і головним героєм роману є молодь. Театр виступає як символ українського мистецтва, української культури. За словами самого І. Багряного, одна з провідних ідей твору — це незнищенність Людини, Божеського начала в ній, попри всі найжорстокіші умови. На той час було вже написано і тематично споріднену з романом повість про трагедію під Бродами — «Огненне коло» (1953). В ній йдеться про сумну долю української молоді в Другу світову війну, про розгромлені сподівання галицької молоді, котра мріяла про незалежність України від будь яких чужоземців, спроба автора осмислити болючу трагедію українського народу — братовбивчого бою під Бродами.
    Повість «Огненне коло», за словами автора, могла стати в кінець третього тому. А уривок з роману «Держіть поїзд» є з другого тому трилогії. Перед нами тільки чернетки, а зведення в цілість окремих частин самим автором так і не було здійснене.
    Далеко від Батьківщини побачили світ і такі видатні прозові твори, як «Тигролови» (1944), «Звіролови» (1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Людина біжить над прірвою» (1965). Такі романи письменника, як «Марево» (1932), «Марко Когут», поеми «Комета» (1926), «Гутенберг», безслідно зникли в за стінках НКВД.
    За кордоном Багряний пише твори для дітей, зокрема казку «Про лелек та Павлика — мандрівника», «Телефон», «До Ворскли по рибу» з власними ілюстраціями.

   Як публіцист І. Багряний написав понад 200 статей в яких викривав російсько-комуністичну систему поневолення, русифікацію та знекровлення української нації. Серед творів образотворчого мистецтва І. Багряного — портрети С. Петлюри, М. Грушевського. Як художник І. Багряний оформив обкладинки багатьох книг, його перу належить низка відомих і популярних пісень і маршів.За кордоном жилося йому важко і скрутно, як матеріально (у нього була нова родина, пішли діти) так і морально. Напружена громадянська діяльність супроводжувалась тиском національно настроєних співвітчизників. Як і в Радянському Союзі, так і в еміграції, він когось не влаштовував. Його тероризували наклепами, били вікна, проколювали шини, тримали в постійному психологічному напруженні. В 1956 році агенти КДБ змусили його сина Бориса виступити по радіо з викриттям батька. Але він тримався стійко і мужньо і був справжнім життєлюбом. Рятівним острівцем для змученої душі була його нова родина. Із дружиною Галиною познайомився в 40-х рр. У них народився син Нестор і донька Роксолана. І. Багряний казав дружині, що навіть після смерті буде дбати про родину. Молодшому синові Нестору заповідав знайти на далекій Україні брата Бориса і сестру Наталку і допомогти їм, якщо будуть в біді. Духом залишався нездоланим, але тіло зраджувало його. До туберкульозу, добутого в тюрмі, долучився цукровий діабет, потім серцева хвороба. Через загрозу інфікування туберкульозом багато років був ізольований від сім'ї й партійної діяльності, яку вів переважно через листування. Він стає завсідником лікарень, клінік. Але й прикутий до ліжка невтомно працює. Лежачи пише на спеціально для нього виготовленій дошці, яку ставили йому на груди і так більше 12 років. Він не боявся смерті, а боявся що не виконає того, що мав би зробити. І. Багряний зазначав: «Що я мав би ще зробити: три томи «Буйний вітер», «Поєдинок», «Марево», 3 томи «Мулярі», «Зустріч» (портрети видатних людей) і це ще не повний перелік... Залишилися плани, плани ... Були задуми написати роман «Спартак» (про повстання в СРСР), про панцерник «Потьомкін» з метою повернути події українському народові. Але здійснити задуми не судилося. «Які там плани, — говорив І. Багряний, — коли життя постійно плутає їх... От хотілося б написати повість про власні переживання, про хороших людей на землі, на якій я жив, де ходив босими ногами». Таке прагнення має кожний художник, але не всякому щастить здійснити його. На 57 року життя, виснажений у сталінських катівнях, тяжко хворий в санаторії Блазієн (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. уві сні в літній недільний вечір на самоті Іван Багряний пішов з життя.


    До свого кінця він був відданий ідеям гуманізму та консолідації, вірячи в їхню неминучу перемогу над силами зла, реакції, розбрату. «МИ Є. БУЛИ. І БУДЕМ МИ. Й ВІТЧИЗНА НАША З НАМИ» — ці слова (з поеми «Мечоносці»), згідно з заповітом письменника, викарбувані на його надгробній плиті. Цей пам'ятник проектував скульптор Лев Молодожанин (автор пам'ятника Т. Г. Шевченку у Вашингтоні).
   На початку 1963 р. філія молоді ОДУМу в Чикаго розпочала акцію за надання Багряному Нобелівської премії. До Швеції були вислані всі твори, але його смерть припинила подальші старання української громади в цьому питанні.

Творча спадщина І. Багряного засвідчує, що письменник, навіть перебуваючи поза Україною, завжди жив нею, уболівав за її долю, мріяв про вільну Україну, де б її народ був господарем на своїй землі.


    Головною ідеєю творів Багряного є ідея незламності, мужності і сили національного духу. Ця ідея виявляється і у постатях головних героїв його творів — молодих українців, людей героїчного характеру. В панорамі героїв його творів ми відчуваємо бажання автора показати молоді України шлях, передати послання — брати активну участь в розбудові і збереженні вільного демократичного суспільства для добра і кращого життя кожного українця.
   Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами.

   В основу роману «Тигролови» покладено автобіографічні події, невимовні переживання відбування заслання на Далекому Сході, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів. Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно знаходиться в емоціональному напруженні. За своїм світобаченням І. Багряний був романтиком й «невиправним» мрійником. Сюжетна канва роману вибудувана на полюванні майора НКВД Медвина, новітнього «тигролова», за гордим, неприрученим тоталітарною системою молодим «тигром» з України, Григорієм Многогрішним, який знайшов у тайзі волю, земляків, перше кохання... Через мотиви утечі й «польованої людини» образ Григорія асоціюється з цим сильним вольнолюбивим диким звіром. У цьому творі І. Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати систему і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти вступає у боротьбу, вбиває новітнього тигролова, уособлення радянської імперської системи — майора Медвина. Григорій перемагає передусім тому, що не скорився, не змирився зі своїм нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи, зберіг у собі людяність, здатність співчувати і вірити, що особистість може і повинна кинути виклик і за будь-яких умов залишитися Людиною! Своїм твором письменник приніс у літературу нову тематику і нову майстерність.


    Цей роман виходить трьома виданнями українською мовою на Заході, а саме в 1947, 1955, 1991 рр. У 1961 і 1963 роках роман друкується окремими накладами німецькою мовою в Австрії з рекомендацією критики як найкращий твір для молоді. Коли роман «Тигролови» вийшов англійською мовою у трьох видавництвах в Америці, Лондоні і Канаді, критика назвала його «взірцем лицарства і хоробрості, несподіваній у нашій незугарній літературі».
    Естафету спротиву насильству й нескореності продовжує Андрій Чумак — головний герой роману «Сад Гетсиманський» (1950), написаного на підставі вражень від перебування письменника в слідчих камерах Харківського НКВС. Роман вражає страшною правдою про вишукування і покарання ворогів народу у 30-ті роки, насамперед запідозрених у симпатіях до національної ідеї. Письменник проголошує в ньому: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — це найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот». На долю героя роману Андрія Чумака випадають найжахливіші випробування, безперервні тортури, названі «великим конвеєром», і тому людина постає найнещаснішою з усіх істот. Тоталітарна система штовхає до зради найсвятішого і тому людина, особливо бездуховна, виявляє себе найпідлішою істотою. Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри. Проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить сили зберегти людську гідність, залишитися ЛЮДИНОЮ! Всю розповідь про нелегкий життєвий шлях Андрія супроводжує метафізичний план-оповідь про Сад Гетсиманський, про Юду, про відступництво Петра. Ці думки акцентують увагу читача на те, що шлях відступництва та зради тягнеться з давніх-давен і що його можуть оминути тільки сильні духом та вірою. Роман має оптимістичний фінал: «Кожна ніч навіть полярна... — кінчається ранком». В цій фразі передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу, зроджує надію на те, що довга боротьба із тоталітарним режимом увінчається успіхом.
    Заслуга І. Багряного у тому, що він першим розповів світові про дійсний стан речей в СРСР — країні тюрем, концтаборів, покарання «ворогів народу». Це посприяло друкові роману у Франції.

   І. Багряний є єдиним українським письменником в еміграції, що дістав ширше розголошення своєї творчості серед іноземного світу. Художні твори І. Багряного ще за його життя виходили у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Голландії, Франції, Австрії. Обсяг 3-х накладів роману «Тигролови» лише англійською мовою складав понад мільйон примірників.


    Критики визнають прикмету Багряного-письменника — його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю. «Людина біжить над прірвою» (1948-1949) — роман-тріумф людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби і страждань серед нелюдської дійсності. Присвячений він дружині Галині. Знову герой роману молодий українець архітектор Максим Колот, який у воєнний 1943 рік опиняється між життям і смертю, між двома воюючими арміями. Ці фронти — фашистський і радянський — захоплюють у своє нещадне коло людину, наче «піщинку», намагаючись стерти її з лиця життя, але Людина підхоплюється, зривається силою своєї віри і перемагає. І. Багряний показує що може Людина, коли вона не «хробак», не «равлик», чи безвільна «піщинка», а таки справжня Людина, неповторна людська одиниця. Зображуючи приниження і страждання, І. Багряний викриває війну, як анти природну, яка несе загибель культурі, цивілізації, всьому людству. Усе життя біг І. Багряний над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній незгасиму іскру і подолати шлях з прірви зневіри, приниження в безсмертя.
    Вперше роман вийшов за кордоном окремою книжкою у 1953 р. в Новому Ульмі, в Україні він побачив світ у 1992 р.
    Межових ситуацій у житті українського народу, як цілого, і українців, як окремих осіб, було в минулому і є сьогодні багато. Кожний із його 14 літературних творів ще довго будуть дослідувати знавці української літератури, бо йдеться про книги з життєво важливою тематикою.

   У всіх своїх творах І. Багряний стверджував одну істину, всупереч геноциду — людина жива, Україна жива! Творча спадщина і невтомна громадська діяльність засвідчують, що письменник навіть перебуваючи поза Україною, завжди жив нею, уболівав за її долю, у своїх творах говорив про те, що сам пережив, переболів. Мріяв про вільну Україну, де б її народ був господарем на своїй землі. Саме за ці «гріховні» сподівання були покарані його герої — Григорій Многогрішний, Андрій Чумак і він сам. Покарані, але не зломлені, бо була віра в майбутнє України. Тож коли сьогодні думаємо про І. Багряного і згадуємо його, нас огортає найбільший смуток із-за незавершеного задуму написати книгу про той куток України, де він ходив ще босими ногами.


   Змінюються часи, змінюються політичні обставини, забудуться партійно-політичні суперечки, прошумить і сьогоднішня гарячкова політична діяльність, але на полицях бібліотек назавжди залишаться літературні твори, серед яких належне місце матимуть поетичні й прозові твори І. Багряного — скарбниця української літератури. Їх читатимуть і обговорюватимуть знавці літератури і пересічні читачі доти, доки житимуть у світі українці, доки зберігатиметься славний український рід, якому, справді, не має переводу.
    Своїм прадавнім українським гуманізмом і оптимізмом Іван Багряний, якоюсь мірою, розширив межі того, що ми сьогодні називаємо гордо український народ, українська нація і заслужив собі помітне місце серед українських поетів у будь-якій антології української поезії. Треба мати багато сил, великий талант, непохитну віру у свою працю, у свій народ, щоб невтомно працювати і стільки зробити. Він був, є і залишиться одним з найбільших літературних і політичних каменярів нашої української культури.

Видання творів І. Багряного

Багряний І. Вибрані твори : у 2 т. / І. Багряний; ред. О. Шугай; худож. В. Василенко. – К.: Юніверс, 2006.

Багряний І. Вибрані твори / І. Багряний. – К.: Смолоскип, 2006. – 687с. – (Розстріляне відродження).

Багряний І. Вибрані твори / І. Багряний. – К.: Книга, 2007. – 368с. – (Твори українських емігрантів).

Багряний І. Людина біжить над прірвою : роман / І. Багряний. –К.: Український письменник, 1992. – 320с.

Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / І. Багряний. – К. : Час, 1991. – 512с.

Багряний І. Під знаком Скорпіона : поезії, проза, публіц. / І. Багряний. - Смолоскип, 1994. – 240с.

Багряний І. Сад Гетсиманський / І. Багряний. – К.: Наук. думка, 2001. – 548с.

Багряний І. Тигролови. Сад Гетсиманський : роман / І. Багряний. – К. : Смолоскип, 2014. – 912 с.

Багряний І. Огненне коло : повість / І. Багряний. – К.: Варта, 1992. – 128с.

Багряний І. Тигролови : роман ; Морітурі : драм. повість / І. Багряний. – К. : Наук. думка, 2000. – 364с. – (Бібліотека школяра).

Багряний І. Тигролови : роман / І. Багряний. – К.: Велес, 2007. – 255с.

Багряний І. Тигролови : роман / І. Багряний. – К. : Велес, 2008. – 256с. – (Класика української літератури).

Багряний І. Тигролови : роман / І. Багряний. – К. : Знання, 2014. – 304с. – (Скарби).

Багряний І. Тигролови : роман / І. Багряний; упоряд., передм., комент., приміт. Т. Петриченко; худож. оформ. Н. Задорожної. – К. : Школа, 2007. – 256 с.
Література про І. Багряного

Антофійчук В. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ століття / В. Антофійчук // Слово і час. – 2001. - №2. – С. 52-58.

Бендер В. Багряний зблизька / В. Бендер // Березіль. – 2006. - №9. – С. 136-156.

Гаврильченко О. Огненне коло Івана Багряного / О. Гаврильченко, А. Коваленко // Київ. – 1991. - №3. – С. 55-56.

Дзюба І. Громадська снага і політична прозирливість: [про публіцистику І. Багряного] / І. Дзюба// Київ. – 1996. - №10. – С.82-84.

Зозулинський Т. Людина у «межовій ситуації» : [до 45-річчя від дня смерті І. Багряного] / Т. Зозулинський // Дзвін. – 2009. - №1. – С. 148-150.

Камінчук А. Через терни Гетсиманського саду / А. Камінчук // Київ. – 1997. - №1-2. – С. 150-152.

Ковальчук О. «Ми є, були і будемо ми!» / О. Ковальчук // Дивослово. – 1999. - №7. – С.36-41.

Коновал О. Чому Іван Багряний не хотів повертатися до СРСР? / О. Коновал // Літературна Україна. – 2011. – 10 січ. (№1). – С. 11.

Коновал О. Як «Тигролови» Івана Багряного стали «Звіроловами» / О. Коновал // Літературна Україна. – 2010. – 12 серп.(№34). – С. 6.

Лущій С. Романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» / С. Лущій // Слово і час. – 2006. - №10. – С. 21-31.

Лущій С. «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» у контексті еміграційної періодики / С. Лущій // Київ. – 2007. - №1. – С.166-173.

Морщинюк Т. Людина на трагічному іспиті історії : (на матеріалах художньої прози І. Багряного) / Т. Морщинюк // Вітчизна. – 1996. - №7-8. – С.12-122.

Нитченко Д. Іван Багряний / Д. Нитченко // Березіль. – 1993. - № 7-8. – С. 22-24.

Пономарьова Т. Дослідження мовного багатства роману «Тигролови» Івана Багряного / Т. Пономарьова // Дивослово. – 2007. - №4. – С.26-31.

Радзієвський В. «Місячна соната» Бетховена як виражальний засіб у романі Багряного «Сад Гетсиманський» / В. Радзієвський // Дивослово. – 2007. - №6. – С.15-20.

Савченко З. Біблійно-християнські мотиви та образи в романі «Сад Гетсиманський» / З. Савченко // Слово і час. – 1996. - №10. – С. 57-61.

Святовець В. «Магічний кристал» : [про роман І. Багряного «Тигролови»] / В. Святовець // Київ. – 1993. - №12. – С. 107-109.

Слоньовська О. Анатомія національної ідеї в «огненному колі» Івана Багряного / О. Слоньовська // Дивослово. – 2004. – №1. – С. 5-13.

Усань В. «Ми не каратимемо хамів мечем республіки…» [про І.Багряного ] / В. Усань // Березіль. – 1996. - №9-10. – С. 127-144.

Череватенко Л. «З далекого краю до рідної хати» :[про І. Багряного] / Л. Череватенко // Дніпро. – 1992. - №8-9. – С. 121-129.

Череватенко Л. «Ми не кинемо зброї своєї» : [про І. Багряного] / Л. Череватенко // Дніпро. – 1998. - № 7-8. – С. 131-134.



Череватенко Л. «Народе мій, нездужий краю мій!» : [про І. Багряного] / Л. Череватенко // Дніпро. – 1991. - № 6. – С. 81-84.

Шугай О. «… своє завдання виконав» / О.Шугай // Літературна Україна. – 2006. – 15 верес. (№39). – С. 1-7.
Каталог: Content -> files
files -> Січеньчень
files -> Галицька центральна районна бібліотека
files -> Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Федора Потушняка Відділ краєзнавства
files -> В цьому номері: День української писемності
files -> Автобіографія це документ, у якому особа, що скла­дає його, подає опис свого життя та діяльності в хро­нологічній послідовності
files -> Урок 10(5) Сила струму. Амперметр. Вимірювання сили струму
files -> Січеньчень
files -> Урок №8 література рідного краю. К. Перелісна «три правди»
files -> Урок №11 українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconБерезнівська центральна районна бібліотека Організаційно-методичний відділ
Апостол духу. Каменяр – Іван Франко: методико-бібліографічні матеріали /Березнівська центральна районна бібліотека, організаційно-методичний...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconГалицька центральна районна бібліотека
Творець українського гімну – Михайло Вербицький [Текст] : пам’ятка користувачу : до 200-ліття від дня народження М. Вербицького /...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconГалицька центральна районна бібліотека Микола Костомаров – видатна постать України
Микола Костомаров – видатна постать України : до 200-ї річниці від дня народження Миколи Костомарова : біобібліографічний життєпис...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconСарненська центральна районна бібліотека сектор інформаційно-бібліографічної роботи Серія : Гордість краю
Сарненська центральна районна бібліотека; методично-бібліографічний відділ. – Сарни. – 016. – с
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconТростянецька районна центральна бібліотека т. Г. Шевченко І Сумщина
Т. Г. Шевченко І сумщина [ Текст ]: бібліографічний покажчик / Тростянецька районна центральна бібліотека; упоряд. З. Каруна. Тростянець,...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconБерезнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи Рекомендаційно-бібліографічний список до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко
Я вибрала долю собі сама”: до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко: рекомендаційно-бібліографічний список / Укладач: Гурин О....
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconТлумацька центральна районна бібліотека Довідково-бібліограічни відділ «Умертвій глині вогонь життя»
До списка включено книги з фондів Тлумацької центральної районної бібліотеки, а також статті з часописів, присвячені темі українського...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconХорольська центральна районна бібліотека Методично-бібліографічний відділ
Кожна бібліотека прагне до максимального розкриття змісту своїх ресурсів для користувачів. Важливим засобом фрмування читацької уваги...
Галицька центральна районна бібліотека Іван Багряний – титан українського духу iconЧернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. Михайла Івасюка Путильська центральна районна бібліотека
Данила Харов’юка : метод бібліогр матеріали. Чернівці : чоунб ім. М. Івасюка, 2013. 12 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка