Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20



Сторінка13/23
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.21 Mb.
ТипКонспект
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

Література

Берн Ш. Гендерная психология. - СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. - 320 с.

Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. Пер. с англ./ Общ. ред. В. Я. Пилиповского. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с.

Вейнингер О. Пол и характер: Принципиальное исследование: Пер. с нем. - М.: Терра, 1992. - 480 с.

Говорун Т. В., Кікінежді О.М. Стать та сексуальність: Психологічний ракурс. - Тернопіль: Нова книга - Богдан, 1999. - 383 с.

Дельгадо Х. Мозг и сознание. М., 1991.

Джонсон Р. А. Он. Глубинные аспекты мужской психологии: Пер. с англ. Х.: Фолио; М.: Ин-т общегуманит. исслед. 1996.

Джонсон Р. А. Она. Глубинные аспекты женской психологии: Пер. с англ. Х.: Фолио; М.: Ин-т общегуманит. исслед. 1996.

Налчаджян А. А. “Я-концепция” // Психология самосознания. – Самара: Издат. Дом “Бахрах-М”, 20003. – С. 270-332.

Столин В.В. Самосознание личности. – М.: МГУ, 1983. – 286с.

Фрейд З. Психология бессознательного. М., 1984.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 1998. – 608с.

Чеснокова И. И. Проблема самосознания в психологии. – М., 1977. – 143 с.

Шибутани Т. Я-Концепция // Психология самосознания. – Самара: Издат. Дом “Бахрах-М”, 2003. – С. 245-269.



Тема 11. Гармонія та відхилення у розвитку особистості.

План

1. Гармонійна особистість: ілюзії і дійсність. Поняття про особистісну норму

1.2. Особистість і агресія

1.3. Відхилення у розвитку особистості: поняття, зміст та причини

2. Дитячи травми та їх віддалені наслідки

2.1. Допомога психолога та самодопомога при особистісних розладах
1. Сучасна ситуація соціального розвитку характеризується значними змінами в суспільно-політичному, економічному й духовному житті українського народу. Ці зміни зумовлюють суперечливі й неоднозначні тенденції як позитивного, так і негативного характеру. Особливу тривогу викликає значне зростання агресивності серед учнів шкільного віку. Про властиву школярам агресивність і ворожість свідчать дослідження багатьох психологів: О.Б.Бовть, О.М.Гаспарової, В.П.Казмиренко, А.В.Кирейчева, В.М.Пилипенко, С.Г.Шебанової.

Агресивна поведінка учнів викликає занепокоєння не тільки батьків, педагогів, працівників правоохоронних установ, але й самих учнів, які досить часто трапляють під вплив своїх „агресивно налаштованих” однолітків. Практично ця проблема стосується всіх, хто так чи інакше стикається з агресивною поведінкою учнів.

Тенденція щодо збільшення виявів агресії й ворожості серед школярів зумовлює потребу в аналізі наукових досліджень, присвячених вивченню феномена агресії.

Для наукового осмислення феномена агресії слід уточнити зміст і значення цього поняття, що припускає виявлення численних термінологічних розходжень у вживанні поняття „агресія”, які мають місце в сучасній науковій літературі.

Термін "агресія" у наукових працях здебільшого вживається в широкому контексті: самовпевнена та егоїстична поведінка (Р.Броун, Р.Сміт, Дж.Тедеші); енергійна поведінка, спрямована на досягнення значущої мети (Дж.Доллард, Х.Хекхаузен); поведінка, єдина мета якої – завдати болю або нашкодити, зруйнувати (А.Адлер, К.Хорні, С.Шпильрейн); поведінка, фізична або вербальна, спрямована на заподіяння кому-небудь шкоди (Р.Берон, Д.Ричардсон).

У наведених визначеннях підкреслюється поведінковий аспект вияву агресії. Такий акцент на поведінковому вияві агресії дозволяє припускати, що в основі будь-якої поведінкової активності індивідуума лежать його психологічні особливості (індивідуальні якості). І якщо агресія – це самовпевнена, цілеспрямована поведінка, то в основі цих форм поведінки буде лежати така психологічна якість, як завзятість. Якщо агресію розглядати, як поведінку, єдина мета якої завдати болю, то індивідуума, який демонструє подібну поведінку, буде відрізняти така психологічна якість, як агресивність.

Отже, якщо агресія – це сукупність певних дій, що вдають шкоду іншому об'єкту, то агресивність – це властивість особистості, що характеризується наявністю деструктивних тенденцій, зокрема в галузі суб'єктно-суб'єктних відносин. Імовірно, деструктивний компонент людської активності є необхідним у продуктивній діяльності, тому що потреби індивідуального розвитку неминуче формують у людях здатність до усунення й руйнування того, що протидіє цьому процесу.

Агресивність має якісну й кількісну характеристику. Як і будь-яка властивість, вона має різний ступінь виразності: від майже цілковитої відсутності до найвищого ступеня розвитку. Кожна особистість повинна мати певний ступінь агресивності. Відсутність її призводить до пасивності, залежності, конформності. Надмірний її розвиток починає визначати весь образ особистості, що може стати конфліктним. Сама по собі агресивність не робить суб'єкта свідомо небезпечним тому, що, з одного боку, існуючий зв'язок між агресивністю й агресією не є жорстким, а з іншого боку – сам акт агресії може не набувати свідомо небезпечних і несхвальних форм.

У побутовій свідомості агресивність є синонімом "зловмисної активності". Однак сама по собі деструктивна поведінка не має "зловмисності", такою її роблять мотив діяльності, ті цінності, заради досягнення й володіння якими розгортається поведінкова активність. Зовнішні практичні дії можуть бути подібними, але їх мотиваційні компоненти прямо протилежні. Виходячи з вищезазначеного, можна розподілити агресивні вияви на два основних типи: 1) мотиваційна агресія як самоцінність; 2) інструментальна агресія як засіб (припускаючи при цьому, що обидва типи можуть виявлятися як під контролем свідомості, так і поза нею, і разом з емоційними переживаннями: гнів, ворожість).

Психологів більше цікавить мотиваційна агресія як прямий вияв, реалізація властивих особистості деструктивних тенденцій. Розкриття психологічних особливостей деструктивних тенденцій у поведінці індивідуума дозволяє з найбільшою ймовірністю прогнозувати можливість вияву відкритої мотиваційної агресії.

Поняття "агресія" окреслює значну кількість різноманітних дій, які "...порушують фізичну або психічну цілісність іншої людини (або групи людей), спричиняють матеріальні збитки, перешкоджають здійсненню її намірів, протидіють її інтересам або ведуть до їх знищення [6, с. 17]". Дослідник гуманістичного спрямування Е.Фромм відзначав, що багатозначність слова "агресія" створює непорозуміння в літературі, оскільки цим поняттям позначаються також характеристики сексуальної поведінки.

Дослідник Дж.Доллард визначає агресію як акт, метою якого є заподіювання шкоди живому організму. Тому агресія завжди має антисоціальний відтінок і може виявлятися як у дитячій сварці, так і у війнах державного масштабу.

Дослідники Дж.Тедеші, Р.Сміт та Р.Броун відносять дію до категорії агресивності, якщо: а) вона містить в собі обмеження можливостей поведінки іншого (найбільш очевидно – шляхом використання влади, примушення та покарання); б) спостерігач сприймає дію як таку, що навмисно заподіює шкоду його інтересам або інтересам об'єкта впливу (тобто як зловмисну й егоїстичну дію) незалежно від того, чи прагнув свідомо суб'єкт до заподіювання шкоди; в) дія видається спостерігачеві як така, що суперечить нормам та є протизаконною, зокрема, якщо вона виглядає неспровокованою, образливою та неадекватною приводу, який її викликав [6, с. 540].

Сучасні дослідники, С.С.Занюк, М.Д.Левітов, В.В.Лебедінський, К.Лоренц, С.Фешбах виділяють просоціальну, конструктивну, альтруїстичну спрямованість суб’єкта, яка може виражатися, зокрема, у “мотиві допомоги”. Якщо агресія має на меті заподіювання шкоди суб’єкту, руйнації, то конструктивна допомога спрямовується на користь іншій людині. Дослідники Д.Фалкер, М.Ніал, Дж.Раштон разом з феноменом агресії розглядають альтруїзм як певну поведінку заради добробуту іншої людини, без очікування будь-якої винагороди.

Ми вважаємо, що оскільки поняттям „агресія” окреслюються майже всі деструктивні тенденції, то є небезпека втратити з поля зору початковий імпульс (мотив), у результаті чого відбувається руйнівна дія. Агресивні тенденції є досить різноманітними, психіка у кожного суб’єкта індивідуально-неповторна, тому складність може полягати у диференціації агресивних виявів, що важливо враховувати під час дослідження мотивації агресії. Крім того, слід розрізняти тенденцію до агресії та агресивний вияв [5].

У зв’язку з тим, що агресія завжди була глобальною проблемою психологічних досліджень і привертала увагу дослідників різних психологічних шкіл та напрямків, існує декілька теорій дослідження агресії: теорія інстинкту, соціального научіння та фрустраційна теорія.

Згідно з мотиваційною теорією З.Фройда, внутрішній світ людини являє собою динаміку конфліктів. Перша класифікація мотивів З.Фройда базувалася на потребах “Я” (або “підтримки власного існування”) та сексуального потягу (лібідо). Пізніше потреби “Я” були замінені на агресивні потреби (мортідо), що започаткували існування антагоністичних потягів: до життя (лібідо) та до смерті (танатос); агресивність же розглядалася як вираження останнього.

Таким чином, З.Фройд увів у свою теорію “потягу до смерті” самостійний агресивний потяг. Дослідник писав, що спрямування потужної агресивності всередину суб’єкта може призвести до фізичного захворювання, а стримування агресивних імпульсів призводять до невротизації особистості. “У припадку люті людина часто демонструє, як стримана та спрямована всередину агресивність призводить до саморуйнування: вона часто рве на собі волосся або б’є себе по обличчю кулаками, хоча цілком очевидно, що вона віддала б перевагу спрямуванню цих дій проти когось іншого” [6, с. 105]. Поняття комплексу Едіпа, на думку дослідника, є первинною навантаженою агресивною тенденцією, яка спричиняється полярністю між любов’ю (ніжністю) до батьків (або одного з батьків) та ненавистю (агресивністю) до них, що одночасно притаманні суб’єкту.

З.Фрейд зазначив, що інстинкт самозбереження потребує агресивності, а сумління – не що інше, як переорієнтація агресії всередину самого суб’єкта. Тому будь-яка людина потенційно готова до агресії, що в поведінці може виявлятися у примітивних (регресивних) формах [6, с. 238]. Ця думка підтверджується багатьма життєвими ситуаціями: наприклад, у стосунках між дітьми вибух агресії може припинити напади з боку однолітків і таким чином сприяти закріпленню агресії як необхідної умови виживання та збереження поваги до себе. М.Кляйн висловила припущення, що у чистому вигляді агресивності не існує, обов’язково є взаємодія між агресивними та лібідозними тенденціями, однак ця взаємодія виявляється у кожного суб’єкта й у будь-якій ситуації в різних пропорціях.

Психоаналітики А.Адлер та С.Шпільрейн вказували на наявність потягу до деструктивності, а дослідник В.Штекель зазначав, що ненависть, як різновид агресивності, є більш первинною, ніж любов. К.Хорні визначила серед типів особистості агресивний тип характеру, що вороже налаштований до інших людей, які вважаються потенційними ворогами, а оточуючий світ сприймається ним як арена боротьби всіх проти всіх. Е.Фромм, досліджуючи типи агресії, розрізняє доброякісну агресію (тобто таку, яка сприяє адаптації до життя) та злоякісну (що не пов’язана із збереженням життя). Доброякісна агресія виявляється у самообороні як відповіді на загрозу життю. Злоякісна – у прагненні владарювати над іншими людьми, завдаючи їм шкоду, знищуючи собі подібних. Ж. Лакан наголошував на необхідності розрізнення понять агресії та агресивності. На думку дослідника, агресія – це потенційна, екзистенційна тенденція, яка є найімовірніше уявною, ніж реальною. Тому вона може й не перетворитися на агресивність як акт поведінки [6, с. 24].

Агресія являє собою складний комплекс, до якого входять енергетичні, мотиваційні та поведінкові аспекти, проте, деякі дослідники (Е.Браянт, К.Крістіансен, Р.Дайзман, М.Скотт) схильні спрощено ставитися до проблеми агресії. Основну увагу вони приділяють виділенню в людському мозку “центру агресивності”, на формування якого впливає спадкова чутливість нервової системи до збудників агресії та хімічний склад крові, в якому наявна певна кількість чоловічого гормону тестостерону. Цим пояснюють факт, що суб’єкта у стані алкогольного сп’яніння можна легше спровокувати на агресивний акт поведінки.

Специфічного погляду дотримуються представники теорії научіння. Так, Л.Берковіц та А.Бандура, досліджуючи вплив емоційних станів на виникнення агресивної поведінки, довели, що хоча агресія як внутрішня спонука виникає у випадку блокади дії суб’єкта ззовні, проте для виникнення агресивної поведінки потрібні додаткові чинники, що мають зв’язок з джерелом гніву. Тобто недостатньо наявності агресивної тенденції: агресивна поведінка виявляється внаслідок поштовху ззовні. Емоція гніву, що супроводжує агресію, не є основною умовою виникнення агресивної дії. Адже гнів, як і будь-яка інша емоція, може мати джерелом виникнення негативну стимуляцію ззовні (наприклад, гнів виникає внаслідок шуму, спеки). Перетворення гніву на агресивну дію залежить від прийнятності для суб’єкта наслідків власної поведінки, які включають підкріплення її з боку інших людей та внутрішніх цінностей, що допускають агресивність. Тому при ідентичній ситуації у випадку невдоволеності наслідками замість прямого вираження агресії можуть бути обрані інші дії, наприклад, підкорення, відступ, конструктивне рішення тощо.

Теорія фрустрації започаткувала експериментальні дослідження з проблеми агресії. Згідно з дослідженнями Дж.Долларда, агресія виникає не автоматично, а внаслідок фрустрації, тобто перешкод на шляху цілеспрямованих дій суб’єкта, його сподівань або в результаті недосягнення певного стану як бажаного, до якого прагнув суб’єкт. Фрустрація посилюється, коли цілеспрямованість суб’єкта має надто сильну мотивацію досягнення успіху, тобто коли він сподівається отримати максимальне задоволення у будь-якій діяльності, але не отримує його зовсім. Хоча не будь-яка агресія виникає внаслідок фрустрації, однак фрустрація завжди супроводжує агресію. На думку Х.Хекхаузена, агресія інструментального рівня поведінки не є наслідком фрустрації, а знання того, що спрямована на суб’єкта агресія була ненавмисною, знижує рівень фрустрації та прагнення агресивної поведінки “у відповідь” [6, с. 377].

Л.Берковіц висунув гіпотезу про те, що саме фрустрація викликає злість та емоційну готовність реагувати агресивно. Озлобленість має тенденцію до зростання, якщо той, хто викликає фрустрацію, мав змогу не здійснювати фруструвальну дію. Н.Міллер вважає, що мотивом агресії є таке заподіювання шкоди іншим, їх інтересам, яке нівелює витоки фрустрації та полегшує емоційний стан суб’єкта. Саме досягнення розрядки напруги може бути метою мотивованої агресивної поведінки .

Виникнення агресії може зумовлюватися такими чинниками: а) невиправдане приписування потенційному нападнику деструктивних намірів; б) очікування помсти за здійснену агресію; в) задоволення, що виникає в результаті агресії; г) самооцінка агресії згідно з власними цінностями та оцінка з боку оточуючих людей.

Часто для виникнення агресії достатньо лише уявної можливості того, що інший суб’єкт має ворожі наміри. Такі “приписування” є здебільшого наслідком проекції власних агресивних тенденцій, які приховуються від свідомості суб’єкта, а також викликаються дією механізму “негативного переносу”. За таких умов легко виникає реакція гніву як потік явної агресії, який уже практично неможливо зупинити. Така реакція може бути спрямована на сам об’єкт агресії у вигляді сварки, крику, тілесних ушкоджень або ж на непрямі об’єкти (биття посуду). Якщо пряме вираження агресії неможливе, вона стримується, але згодом можуть мати місце її рецидиви або завуальовані вияви. У випадку, коли суб’єкт має можливість безпосередньо реалізувати власну агресію, очікування опосередкованої (непрямої) помсти відіграє незначну роль.

Оскільки цінністю виступає негативна привабливість інструментальної помсти, тобто сама дія помсти (у відповідь), а не очікування адекватного покарання агресора, результат агресії перетворюється на самоціль. Це небезпечно, оскільки такі результати можуть приносити задоволення, що набуває відтінку садизму. Тут ми можемо спостерігати зміщення нормального психологічного функціонування на задоволення від страждань. Крім того, агресивний суб’єкт схильний до самостраждань та самопокарання. Проте соціально небезпечним є той факт, що цей суб’єкт не хоче страждати наодинці, а намагається залучити до цього й інших людей, створюючи для себе середовище живлення агресії.

Найбільш безпосереднє задоволення може приносити і спостереження за реакціями страждання інших людей. У цьому виражаються феномени садизму та мазохізму. Якщо має місце ворожа агресія, що ґрунтується на принципі помсти, то максимальне задоволення приносить спостереження за психологічним або фізичним болем іншої особи. Оскільки таке спостереження може нівелювати агресивну мотивацію в актуальний момент, приносячи тимчасове полегшення, то у подібних ситуаціях може закріпитись агресивна поведінка. Заподіювання незначного болю не сповна задовольняє суб’єкта, внаслідок чого зберігається агресивна тенденція. Слабке або приховане вираження агресивної дії може призвести до того, що суб’єкт, якщо вказати йому на деструктивність його дій, відмовиться вбачати у своєму вчинку агресивність. А для того, щоб його майбутня агресія не видалася ірраціональною, він може виробити тенденцію до нівелювання гідності власних жертв, дискредитуючи їх. Якщо суб’єкт дізнається про занадто сильний біль, який відчуває його жертва від агресії, то це може викликати почуття провини та тенденцію до компенсації завданої шкоди [6, с. 333].

Агресія може виникати і під впливом реакцій власного болю та посилюватися провокувальною агресивною поведінкою жертви, сильним гнівом та звичкою до високого рівня жорстокості, що спостерігається у злочинців. У цьому випадку больові реакції жертви є ознаками успішної агресивної дії та мають на агресора заохочувальний вплив.

Так у дослідах Л.Берковіц доводив залежність агресії від власних больових реакцій, що виникають на фізіологічному рівні. Дослідник запропонував студентам потримати руку спочатку у теплій, а потім у крижаній воді. Ті, хто занурювали руку в крижану воду, твердили про збільшення роздратування та готовність “осипати прокляттями” іншого учасника експерименту, що відтворює неприємні звуки. Завдяки даним подібних експериментів Л.Берковіц зробив висновок, що основним пусковим стимулом агресії є ймовірніше аверсивна стимуляція (неприємні, больові відчуття), ніж фрустрація, яка є одним із джерел неприємних відчуттів. Будь-яка аверсивна подія (нездійсненне бажання, особистісна образа, біль) може призвести до агресивного вибуху. Навіть депресивний стан підвищує вірогідність ворожої агресивної поведінки. Це стосується як фізіологічного болю, так і психічного аспекту: суб’єкт, який постійно перебуває у стані внутрішнього незадоволення, болю, образи, схильний до заздрощів, ревнощів тощо, що прискорює виникнення агресивної реакції [6, с. 29].

На думку Х.Хекхаузена, майже всі мотивації, що наявні в соціальному аспекті, ґрунтуються на очікуваннях суб’єкта, що підпорядковані принципу взаємності (логіка: “я добре ставлюся до вас, щоб і ви добре ставилися до мене”) [2, с. 371]. У таких очікуваннях ми вбачаємо небезпеку переходу на суто інструментальній рівень агресивної поведінки, який не нівелює деструктивні тенденції, а лише маскує їх, коли суб’єкт тамує в собі агресію через страх припинити стосунки, втратити матеріальні вигоди, соціальне або службове становище. Крім того, такі очікування можуть виявитися у прагненні вбачати ставлення до себе з боку інших людей як до ідеального (оскільки суб’єкт намагається видаватися чемним і доброзичливим у зовнішній поведінці), проте він не бачить, що опореседковано виражає агресію щодо інших (наприклад, дискредитує або перешкоджає інтересам інших людей). Хоча підсвідомо він може розуміти шкідливість та деструктивність таких форм поведінки. За умов повторюваності та неусвідомлюваності першопричин виникнення агресії остання може стати характерною рисою аналізованого суб’єкта. Небезпека може полягати не лише в утиску інших людей: суб’єкт, обтяжений тенденцією до агресії, залежний передусім від власних деструктивних інтересів та звички ігнорувати інтереси інших людей, і тим самим він позбавлений свободи вибору форм поведінки.

Оскільки суб’єкт у стані агресії не лише реагує на актуальну ситуацію, а й намагається контролювати власні імпульси, прогнозувати наміри інших людей та оцінювати наслідки власних агресивних дій, його психіка вимушена шукати компроміс між дозволеними формами поведінки та регресією. Така регуляція здійснюється моральними нормами, які він як просоціально налаштована особа змушений враховувати. У процесі контролю агресії задіяні нормативні цінності та відповідні їм еталони поведінки, які не завжди спроможні автоматично знімати агресивні вияви. Це означає, що перебування у стані агресії позбавляє людину можливості належної саморегуляції поведінки. Якщо суб’єкт відобразить себе у дзеркалі в момент люті, тоді миттєво може відбутися оцінка власної поведінки як “не властивої мені”, що загрожує власному почуттю гідності – це може зупинити або знизити агресію. Такий процес у науковій літературі називають “об’єктивацією самосвідомості”, яка часто потребує допомоги з боку досвідченого психолога [2, с. 134]. Як правило, афективні переживання, пов’язані з агресивністю, нівелюють значущість нормативних цінностей у саморегуляції поведінки, знецінюють їх, оскільки провідною цінністю виступає прагнення позбутися напруження.

На думку Х.Хекхаузена, соціальні норми, за якими визначаються типи та частота агресивних форм поведінки, визначаються особливостями культури, в якій перебуває кожний конкретний суб’єкт. Завуальоване вираження агресії часто пов’язане саме із засвоєнням соціальних норм та формуванням особистісних цінностей, які допомагають уникати прямого вираження агресії у руйнівних діях. Посилювати або гальмувати агресію може присутність інших людей або уявлення про можливу позитивну або негативну оцінку агресивної поведінки оточуючими людьми.

1.3. Відхилення у розвитку особистості: поняття, зміст та причини

На сьогодні існує значна кількість робіт, присвячених проблемам агресивної поведінки (М.І.Блонський, К.Бютнер, Б.П.Жизневський, З.І.Ікуніна, Н.Ф.Каліна, Н.М.Каут, О.Ю.Климовська, Б.С.Кобзар, І.С.Мазоха, Н.Ю.Максимова, К.Л.Мілютіна, О.Ф.Осика, О.П.Саннікова, Л.С.Славіна, З.В.Спринська, В.О.Татенко, Л.Берковіц, А.Бандура, A.Басс, Дж.Доллард, К.Лоренц, З.Фройд та ін.). Оскільки агресивна поведінка являє собою своєрідний феномен, що має опосередковане відношення до різних виявів соціальної активності, у науковій літературі мають місце численні підходи в тлумаченні виявів цієї форми поведінки і, відповідно, не менш різноманітний категорійний апарат. Поняття, що найчастіше ототожнюються з агресивною поведінкою, яка виявляється в різних формах позначаються різними термінами: соціальне непристосування (Г.М.Андрєєва, С.Г.Шебанова), антигромадська поведінка (М.П.Дубінін, І.І.Карпець, В.М.Кудрявцев), деструктивна поведінка (О.Б.Бовть, С.Г.Шебанова), девіантна поведінка (Ф.Патакі), патохарактерологічна поведінка (Б.С.Братусь, В.М.Мясіщев, В.О.Худік), психопатологічна поведінка (Ю.М.Антонян, С.В.Бородін, Б.В.Зейгарник). Усі ці поняття поєднує те, що предметом їх вивчення є поведінка, що характеризується заподіянням шкоди й супроводжується фізичними й душевними стражданнями оточуючих людей.

Щодо „носіїв” агресії (як закріпленої форми поведінки) найчастіше вживаються терміни: соціально запущені й педагогічно запущені діти (І.В.Дубровіна, О.Ю.Климовська, Л.С.Славіна), важко виховувані (О.М.Гаспарова, А.Є.Личко, А.О.Реан), індивіди з відхиленнями в моральному або психічному розвитку (Є.Хейсерман, В.О.Худік).

Проте слід відзначити, що у вітчизняній психології агресія як самостійна форма поведінки, що відхиляється від норми, не розглядалася, а вивчалася у зв'язку з розв’язанням конфліктних ситуацій. У деяких випадках виникнення конфлікту залежить від партнера по спілкуванню, що виявляє вербальну або фізичну агресію щодо суб'єкта. Усе це викликає негативні стани – досаду, образу, злість, гнів, обурення, з виникненням яких формується мотив агресивної поведінки. Переживання цих станів призводить до виникнення потреби усунути психічне напруження. Така потреба зумовлює формування абстрактної мети – покарати кривдника, усунути його як джерело конфлікту. Виникнення наміру покарати, помститися спричиняє пошук конкретного шляху і засобу досягнення такої абстрактної мети, вибір яких залежить від оцінки ситуації власних можливостей, від ставлення до джерела конфлікту й установки на його дозвіл.

Незважаючи на те, що у високоагресивних суб'єктів майже всі конфліктні властивості виражені сильно (значно сильніше, ніж у низькоагресивних), але вплив таких властивостей на загальну агресивність неоднаковий. Найактивніше впливають на агресивну поведінку запальність, уразливість, мстивість, роздратування (Г.М.Андрєєва, Р.Бернс, Є.О.Донченко, Л.П.Колчина, Т.Г.Румянцева, Т.Л.Титаренко та ін.). На думку А.О.Реана, на агресивну поведінку, крім збудження, впливає демонстративність як риса особистості. Г.М.Андрєєва показала залежність рівня агресивності від соціального статусу підлітка. Найвищий її рівень спостерігається у лідерів і "знедолених".

Значна кількість дослідницьких робіт, присвячених агресивному реагуванню, виконується в ракурсі проблем криміногенної поведінки злочинців (Ю.М.Антонян, В.Г.Асєєв, В.Л.Васильєв, М.П.Дубинін, Л.М.Зюбін, М.І.Єникєєв, К.Є.Ігошев, І.І.Карпець, В.М.Кудрявцев). Автори відзначають різні причини вияву агресії та скоєння злочинів: перекручування індивідуальної правосвідомості, антигромадські ціннісні орієнтації та установки особистості. Таким чином, різні деформації, що виникають у відносинах індивіда з навколишньою дійсністю, сприяють створенню визначеного стереотипу негативного ставлення до неї.

Досить часто агресивність пов'язують із соматичними захворюваннями. Біологічно орієнтовані моделі психопатологічних порушень, викликаних особистісними деформаціями, розглядають як їх джерела або ушкодження мозку, або генетичні фактори, пов'язані з відхиленнями у роботі мозкових нейротрансмитерів, або інфекцію. Наприклад, пухлина, що виникає у лімбічній системі мозку, обумовлює крайні вияви вибухоподібної поведінки, що пов'язують з агресивністю (Г.І.Акінщикова, В.М.Алфімова, В.М.Блєйхєр, Б.С.Братусь, П.Б.Ганнушкін, О.І.Захаров, Б.В.Зєйгарник, М.С.Лебединський, А.Є.Личко, В.Д.Мєндєлєвич, В.М.Мясіщев та ін.).

Аналіз теоретичних позицій, підходів довів, що як опосередкована ланка між безліччю ситуативних особливостей і різноманіттям форм поведінки, для більшості авторів виступає категорія емоційного ставлення (Л.Берковіц, Ф.Є.Василюк, В.К.Вілюнас, Дж.Доллард, К.Ізард), так само, як переживання (ставлення) має тенденцію регулювати поведінку і діяльність, визначати спрямованість мислення, почуттів і волі людини (Л.М.Аболін, Ю.Д.Бабаєва, Л.Берковітц, Г.А.Вартонян, І.А.Васильєв, В.С.Дерябін, Б.І.Додонов, Л.Я.Дорфман, С.С.Занюк, Т.С.Кириленко, Л.П.Колчіна, Л.В.Куліков, Р.У.Ліпєр, О.К.Тихомиров).

Таким чином, для ряду авторів агресивна поведінка асоціюється з негативними емоціями (гнів, злість), захистом особистісного самоставлення, самоствердження. У літературі наводиться багато прикладів, коли агресія виникає не тільки в стані емоційного порушення, але й стані абсолютної холоднокровності (наприклад, як наслідок впливу інших факторів – матеріальної винагороди, почуття боргу, задоволення садистських схильностей). Часто агресори заподіюють страждання людям, до яких ставляться скоріше позитивно, ніж негативно (випадки насильства у родині) (Н.К.Асанова, М.Й.Боришевский, Р.Берон, К.Бютнер, А.Л.Лісовик, Л.Е.Орбан-Лембрік, А.Налчаджан, А.П.Назаретян, Г.Паренс, А.О.Реан та ін.).

Слід зазначити, що спочатку агресію розглядали як поведінку, яка за своєю природою має інстинктивний характер, а отже, агресія виникає тому, що людські істоти генетично або конституційно "запрограмовані" на подібні дії. У своїх ранніх роботах З.Фройд стверджував, що вся людська поведінка виникає, прямо або побічно (непрямо), з еросу, інстинкту життя, енергія якого (відома як лібідо) спрямована на зміцнення, збереження й відтворення життя. У цьому загальному контексті агресія розглядалася як реакція на блокування або руйнування лібідозних імпульсів. Агресія як така не трактувалася ні як невід'ємна, ні як постійна та неминуча частина життя. Переживши досвід насильства першої світової війни, З.Фройд поступово дійшов до більш песимістичного переконання щодо сутності та джерела агресії. Він припустив існування іншого основного інстинкту, інстинкту танатоса (потяг до смерті), енергія якого спрямована на руйнування і припинення життя. З.Фройд стверджував, що вся людська поведінка є результатом складної взаємодії інстинкту танатоса з еросом і між ними існує постійна напруга. Через те, що існує гострий конфлікт між збереженням життя (тобто еросом) та його руйнуванням (танатосом), інші механізми (наприклад, зміщення) виконують мету спрямування енергії танатоса зовні, у напрямку від "Я". Таким чином, танатос побічно сприяє тому, що агресія виводиться назовні і спрямовується на інших.

Погляди З.Фрейда на джерела і природу агресії надзвичайно песимістичні. Ця поведінка не тільки природжена (вона бере початок з "убудованого" в людину інстинкту смерті), але також й неминуча, оскільки, якщо енергія танатоса не буде звернена зовні, це незабаром призведе до руйнування самого індивідуума. Розв’язання проблеми можливе лише за умови зовнішній вияв емоцій, які супроводжують агресію, може викликати розрядку руйнівної енергії і таким чином зменшувати ймовірність здійснення більш небезпечних вчинків. Цей аспект теорії З.Фройда (положення про катарсис) часто інтерпретувався у такий спосіб: здійснення експресивних дій, що не супроводжуються руйнуванням, може бути ефективним засобом запобігання більш небезпечних вчинків.

Існує ще три підходи, які визначають, що схильність людини до агресії є наслідком впливу природного добору. Так еволюційного підходу до агресії дотримувався К.Лоренц, демонструючи подібність з позицією З.Фройда.

Згідно з поглядом К.Лоренца, агресія бере початок з природженого інстинкту боротьби за виживання, що є притаманним людині так само, як і іншим живим істотам. Дослідник припускав, що цей інстинкт розвинувся в процесі тривалої еволюції, та здатен виконувати три важливі функції. По-перше, боротьба розсіює представників різних видів на широкому географічному просторі, тим самим забезпечуючи максимальну утилізацію наявних харчових ресурсів. По-друге, агресія допомагає поліпшити генетичний фонд виду за рахунок того, що залишити потомство зуміють тільки найбільш сильні та енергійні індивідууми. По-третє, сильні тварини краще захищаються й забезпечують виживання свого потомства.

У той час, як у З.Фрейда не було однозначної думки щодо нагромадження та розрядки інстинктивної агресивної енергії, у К.Лоренца був цілком визначений погляд на цю проблему. Вчений вважав, що агресивна енергія, яка має своїм джерелом інстинкт боротьби, генерується в організмі спонтанно, безупинно, в постійному темпі, регулярно накопичуючись з часом. Чим більша кількість агресивної енергії мається на даний момент, тим меншої сили стимул потрібний для того, щоб агресія "виплеснулася" зовні.

Саме теорія К.Лоренца цілком умотивовано пояснює поширення в людському колективі насильства щодо представників свого виду. Згідно з позицією К.Лоренца, крім природженого інстинкту боротьби, усі живі істоти наділені можливістю стримувати свої прагнення. Остання варіює залежно від здатності цих істот наносити серйозні ушкодження своїм жертвам.

Представник "мисливської" гіпотези Р.Ардрі стверджує, що в результаті природного відбіру виник новий вид – мисливець: "Ми нападали, щоб не голодувати. Ми зневажали небезпеками, інакше перестали б існувати. Ми адаптувалися до полювання анатомічно і фізіологічно [6, с. 467]". Ця мисливська "природа" і складає основу людської агресивності. Р.Ардрі уточнив, що саме мисливський інстинкт як результат природного відбору разом з розвитком мозку й виникненням зброї, що вражає на відстані, сформував людину як істоту, що активно нападає на представників свого ж виду.

Соціобіологи доводять, що індивідууми ймовірніше будуть сприяти виживанню тих, у кого є схожі гени (тобто родичів), виявляючи альтруїзм і самопожертву, і будуть поводитися агресивно щодо тих, хто від них відрізняється або не є частиною їх родини, тобто у кого найменш імовірна наявність спільних генів. Вони будуть використовувати будь-яку можливість, щоб нашкодити останнім і обмежити їх можливості мати потомство від членів власного клану. Таким чином, соціобіологи переконують нас у тому, що агресивність – це засіб, за допомогою якого індивідууми намагаються одержати свою частку ресурсів, що, у свою чергу, забезпечує успіх (переважно на генетичному рівні) у природному відборі.

Хоча еволюційні теорії відмінні одна від одної, їх критика в основному зводиться до питань доказу, вимагаючи необхідності розгляду інших факторів, що можуть сприяти агресії або миролюбству. По-перше, прихильники еволюційного підходу не надають прямих доказів на користь тих концепцій, на яких базуються їх аргументи. Наприклад, не виявлено генів, прямо пов'язаних з агресивною поведінкою. Аналогічним чином не знайшли підтвердження уявлення К.Лоренца про агресивну енергію. Крім того, більшість доказів ґрунтується на спостереженнях за поведінкою тварин.

Деякі дослідники, А.В.Брушлинський, Р.Берон, Р.О.Зачепицький, Е.Браянт, М.Скотт, зазначили також, що етологи і соціобіологи у своїх теоретичних побудовах не враховували мінливість людської поведінки.

Незважаючи на те, що різні теорії агресії як інстинкту значно відрізняються у деталях, усі вони подібні за змістом. Зокрема, центральним для всіх теорій є положення про те, що агресія є наслідком переваги інстинктивних, природжених факторів, а отже, цілком логічним є твердження, що агресивні вияви майже неможливо усунути. Ні задоволення всіх матеріальних потреб, ні усунення соціальної несправедливості, ні інші позитивні зміни у структурі людського суспільства не зможуть запобігти зародженню й виявленню агресивних імпульсів. Єдине, чого можна досягти, – це тимчасово не допускати подібних виявів або послабити їх інтенсивність. Тому згідно з аналізованими теоріями агресія в тій чи іншій формі завжди буде супроводжувати людей, тому що агресія є невід'ємною частиною людської природи.

Фрустраційна теорія виникла на противагу концепціям потягу: в ній агресивна поведінка розглядається як ситуативний, а не еволюційний процес. Основоположником цього напрямку дослідження людської агресивності вважається Дж.Доллард. Відповідно до його поглядів агресія – це не потяг в організмі, що виникає автоматично, а реакція на фрустрацію – спроба подолати перешкоди на шляху до задоволення потреб, досягнення задоволення та емоційної рівноваги.

Згідно з фрустраційною теорією, по-перше, агресія завжди є наслідком фрустрації, і, по-друге, фрустрація завжди спричиняє агресію. При цьому не передбачається, що фрустрація, обумовлена як блокування або створення перешкод для будь-якої цілеспрямованої поведінки, викликає агресію прямо; вважається, що вона провокує агресію (спонукає до агресії), що, у свою чергу, полегшує вияв або підтримує агресивну поведінку.

А.Бандура звертав увагу на те, що такі положення надзвичайно привабливі, частково через їх сміливість, а частково через простоту. Зрештою, якщо їх прийняти, то таку надзвичайно складну форму поведінки, як людська агресія, багато в чому можна пояснити за допомогою одного „невигадливого розчерку пера”. Саме цим пояснюється той факт, що такі формулювання одержали широке визнання і серед вчених, і серед масової аудиторії. Але, слід зазначити, що уважний аналіз доводить, що обидва ці формулювання є не зовсім чіткими і однозначними.

З одного боку, зрозуміло, що фрустровані індивідууми не завжди вдаються до вербальних або фізичних нападів на інших. Вони ймовірніше демонструють увесь спектр реакцій на фрустрацію, від покірності і зневіри до активних спроб подолати перешкоди на своєму шляху. Більш очевидного підтвердження того, що фрустрація не завжди призводить до агресії, дістали результати багатьох емпіричних досліджень. Усі вони свідчать: незважаючи на те, що фрустрація іноді сприяє агресії, це буває не настільки часто. Фрустрація викликає агресію насамперед у людей, що засвоїли звичку реагувати на фрустрацію або інші аверсивні стимули агресивною поведінкою. З іншого боку, люди, для яких звичними є інші реакції, можуть і не поводитися агресивно, коли вони фрустровані. Здійснивши значну кількість досліджень з вивчення впливу фрустрації на агресію, більшість психологів твердять, що зв'язок між цими факторами набагато менш жорсткий, ніж колись припускали Дж.Доллард та його колеги.

Беручи до уваги ці міркування, Н.Міллер, який одним з перших сформулював теорію фрустрації – агресії, уточнив перше з вищенаведених положень: фрустрація породжує різні моделі поведінки, і агресія є лише однією з них. Таким чином, положення про те, що фрустрація призводить до агресії, було відхилене одним з його авторів. По-друге, доведено, що агресія є наслідком багатьох факторів, в тому числі і фрустрації.

Значні уточнення в теорії фрустрації-агресії зробив Л.Берковіц. Вчений вважав, що фрустрація – одна з безлічі різних аверсивних стимулів, що здатні лише спровокувати агресивні реакції; вони не завжди призводять до агресивної поведінки прямо, а ймовірніше створюють готовність до агресивних дій. Подібна поведінка виникає тільки тоді, коли наявні відповідні посилання до агресії – стимули навколишнього середовища що провокують злість чи провокували агресію в цілому.

Згідно з поглядом Л.Берковіца, стимули набувають властивостей провокувати агресію (тобто потенційно можуть викликати агресію) у процесі, подібному до класичного вироблення умовних рефлексів. Стимул може набути агресивного значення, якщо він пов'язаний з позитивно підкріпленою агресією, асоціюється з пережитими раніше дискомфортом і болем. Стимули, постійно пов'язані з факторами, що провокують агресію, або із самою агресією, можуть поступово викликати агресивні дії у індивідуумів, раніше спровокованих або фрустрованих. Оскільки цим вимогам задовольняє широкий діапазон стимулів, більшість з яких можуть мати значення посилань до агресії. За певних умов роль посилань до агресії можуть відігравати люди з певними рисами характеру і навіть фізичні об'єкти (наприклад, зброя). Більше того, Л.Берковіц вважає, що люди з фізичними відхиленнями певною мірою приречені притягати до себе страждання і ставати об'єктами виявів ворожості, оскільки сам їх дефект або хвороба, що асоціюється зі стражданням і болем, здатні спровокувати людей, схильних до агресії, на специфічні дії.

Інше серйозне виправлення Л.Берковіца полягає в твердженні, що у сильно фрустрованих індивідуумів агресивне спонукання може слабшати тільки за умови заподіяння збитку фрустратору. Далі Л.Берковіц зауважує: оскільки безуспішні спроби заподіяти шкоду тому, хто викликав фрустрацію, самі по собі є фруструвальними, вони фактично можуть скоріше підсилювати, ніж послабляти прагнення діяти агресивно. Тільки успішні атаки, що супроводжуються заподіянням збитку об'єкту агресії, здатні послабити або цілком усунути агресивне спонукання. Також Л.Берковіц стверджував, що фрустрація або інші аверсивні стимули (наприклад, біль, неприємні запахи, спека) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Тобто перешкоди провокують агресію лише тією мірою, в якій вони створюють негативний афект. Наприклад, якщо людина інтерпретує неприємне емоційне переживання як злість, то ймовірніше у неї виникнуть агресивні тенденції. Якщо ж вона інтерпретує негативний стан як страх, у неї виникнення прагнення врятуватися втечею.

Теорія соціального научіння розглядає агресію як соціальну поведінку, що включає в себе дії, "за якими стоять складні навички, що вимагають усебічного научіння". Наприклад, щоб здійснити агресивну дію, потрібно знати, як поводитися зі зброєю, які рухи при фізичному контакті будуть болючими для жертви, а також необхідно розуміти, які саме слова або дії заподіюють страждання об'єктам агресії. Оскільки ці знання не даються при народженні, люди повинні навчитися поводитися агресивно. Хоча в теорії соціального научіння особливо підкреслюється роль научіння шляхом спостереження і безпосереднього досвіду у засвоєнні агресії, внесок біологічних факторів не заперечується. Як у випадку будь-якої рухової активності, здійснення агресивної дії залежить від основних нейрофізіологічних механізмів, тобто нервова система бере участь у здійсненні будь-якої дії, включаючи й агресивну. Однак вплив цих основних структур і процесів обмежений.

З позиції соціального научіння люди наділені нейропсихологічними механізмами, що забезпечують можливість агресивної поведінки, але активізація цих механізмів залежить від відповідної стимуляції й контролюється свідомістю. Тому різні форми агресивної поведінки, частотність її виявів, ситуацій, у яких вони розгортаються, а також конкретні об'єкти, обрані для нападу, багато в чому визначаються факторами соціального научіння. Один з найважливіших способів засвоєння людиною широкого діапазону агресивних реакцій – пряме заохочення такої поведінки. Одержання підкріплення за агресивні дії підвищує ймовірність того, що подібні дії будуть повторюватися і надалі. До позитивних результатів, що призводять до помітного посилення тенденції агресивної поведінки, як у дорослих, так і у дітей, належать такі: одержання різних матеріальних заохочень, таких як гроші, бажані речі, іграшки і солодощі, соціальне схвалення або вищий статус, а також більш прийнятне ставлення з боку інших людей.

У той час як, безпосередній досвід, певно, відіграє важливу роль у засвоєнні агресивних реакцій, на думку А.Бандури, научіння за допомогою спостереження має більший вплив. А.Бандура звертає увагу на те, що спиратися на метод проб і помилок небезпечно. Такий спосіб засвоєння агресивної поведінки не є адаптивним процесом, оскільки погрожує небезпечними чи навіть фатальними наслідками. Більш безпечно спостерігати за агресивною поведінкою інших; при цьому формується "уявлення про те, як вибудовується поведінка, а надалі її символічне вираження може служити керівництвом до дії" [2, с. 29].

Таке припущення підтверджується експериментальними даними А.Бандури, Р.Берона, Л.Берковіца. У дослідженнях такого характеру і діти, і дорослі легко набувають нових для них агресивних реакцій, до яких раніше не були схильні, просто у процесі спостереження за поведінкою інших людей.

Подальші дослідження довели: немає необхідності демонструвати наживо на сцені соціальні образи подібної поведінки – їх символічного зображення у кінофільмах, телепередачах і навіть у літературі цілком достатньо для формування ефекту научіння у спостерігачів. І можливо, ще більше значення мають випадки, коли люди спостерігають за тим, як приклади агресії схвалюються, або залишаються безкарними – це часто надихає на подібну поведінку.

Ілюстрацією цьому служать драматичні й часто трагічні приклади, коли після повідомлення в засобах масової інформації про незвичайні форми насильства схожі події відбуваються дуже далеко від тих місць, де вони були спочатку зафіксовані. Певно, у подібних випадках глядачі оволодівають новими агресивними прийомами за допомогою вікарного научіння, а потім, натхненні повідомленням про епізод насильства, застосовують їх на практиці [2, с. 343].

Результативна агресія, спрямована на інших, може забезпечити реальні винагороди. Наприклад, діти, успішно знущаючись зі своїх товаришів під час ігор, можуть постійно вимагати від них усього, чого хочуть – іграшок і привілеїв. Соціальні заохочення і схвалення також сприяють агресивній поведінці. Під час війни солдати одержували медалі, а також безпосереднє право убивати супротивників. І хуліган-підліток у будь-якій країні в результаті успішних нападок на інших має значну частку статусу і престижу, крім матеріальних вигод. У цілому схвалення агресивної поведінки викликає ще більшу агресію. Аналогічно, соціальне несхвалення може відбити бажання поводитися агресивно. Агресія, певно, закріплюється також і в тих випадках, коли вона призводить до ослаблення болю або припинення небажаного поводження. Діти, що одержують позитивне підкріплення, маніпулюючи своїми рідними за допомогою агресії або примушення, більш агресивні у взаєминах з однолітками [2, с. 99].

Моделі відкритої агресії можуть регулюватися заохоченням і покаранням, що людина встановлює сама для себе. Агресори можуть тією або іншою мірою заохочувати себе в результаті успішних атак на інших, винагороджувати себе чим-небудь і схвалювати власні дії.

У результаті аналізу теоретичних концепцій агресії було зроблено висновок, що теорія соціального научіння пропонує більше можливостей запобігати і контролювати людську агресію порівняно з більшістю інших теорій. Цьому сприяє дві важливі причини. По-перше, відповідно до цієї теорії агресія є надбаною в процесі научіння моделлю соціальної поведінки. У цій якості вона є відкритою для прямої модифікації і може бути ослабленою за допомогою багатьох процедур. Наприклад, дуже ефективним засобом може стати усунення умов, що підтримують агресивну поведінку. Зловмисна поведінка потенційно ще властива індивідууму, але за інших умов буде набагато менше основ для її відкритого вираження в актуальній поведінці. По-друге, на відміну від теорій мотивації та інстинкту підхід з позицій соціального научіння не розглядає людей як таких, що постійно відчувають потребу до здійснення насильства під впливом внутрішніх сил або зовнішніх (аверсивних) стимулів. Імовірніше соціальне научіння припускає вияв агресивної поведінки людьми тільки в певних соціальних умовах, що сприяють подібній поведінці. Таким чином, стверджується, що заміна умов веде до запобігання або ослаблення агресії.

На основі аналізу концептуальних підходів до вивчення агресії вітчизняними й зарубіжними дослідниками було встановлено, що під агресивною поведінкою розуміється поведінка, яка може виявлятися у вигляді: реакції індивіда, що перебуває перед дилемою досягнення бажаного результату та уникання невдачі (Х.Хекхаузен, К.Левін, Н.Міллер); захисту особистісного самоставлення, самоствердження (Л.М.Аболін, Ю.Д.Бабаєва, Г.А.Вартонян, І.А.Васильєв, Б.І.Додонов); вияву індивідом власних негативних почуттів у відповідь на різноманітні несприятливі, у фізичному і психічному відношенні, життєві ситуації (Н.К.Аксанова, К.Бютнер, А.Л.Лісовик); дії, спрямованої на досягнення значущих цілей (Н.В.Алкіна, О.В.Кирейчев, Д.Аткінсон, Н.Мюррей, Р.Спірс, Н.Фівер); набутої в процесі научіння моделі соціальної поведінки (Г.М.Андрєєва, О.Б.Бовть, Я.Волавка, С.Г.Шебанова, А.Бандура).

Агресивна поведінка – це завжди поведінка конкретної людини. І вона визначається не тільки ситуацією, в якій перебуває людина, соціальним контекстом, з яким вона взаємодіє, але і її індивідуальними (психологічними) особливостями. Саме індивідуальні особливості людини характеризують її з боку психологічних якостей. Виходячи з цього, доцільно вважати, що індивідуальні психологічні якості – це передумови здійснення тієї чи іншої дії, як агресивної, деструктивної, так і конструктивної, соціально схвалюваної дії. Вони можуть виявитися, а можуть і не виявитися в поведінці. Оскільки рішення щодо власної поведінки завжди залишається за людиною, а не за якістю.


2. Дитячи травми та їх віддалені наслідки

2.1. Допомога психолога та самодопомога при особистісних розладах

Соціалізацією агресивної поведінки можна назвати процес научіння контролю власних агресивних виявів або вираження їх у формах, прийнятних у визначеному співтоваристві, цивілізації. Цілком зрозуміло, що "природний" агресивний потенціал не зникає в зрілому віці. Просто в результаті соціалізації багато хто вчиться регулювати власні агресивні імпульси, адаптуючись до вимог суспільства. Інші залишаються дуже агресивними, але вчаться виявляти агресію більш тонко: через словесні образи, приховане примушення, завуальовані вимоги та інші тактичні прийоми. Треті нічого не навчаються й виявляють власні агресивні імпульси у фізичному насильстві.

У процесі соціалізації агресивної поведінки важливу роль відіграє ранній досвід виховання дитини у конкретному культурному середовищі, сімейні традиції й емоційний фон ставлення батьків до дитини.

Первинна соціалізація дитини починається у родині. У цей період дитина адаптується до певних соціальних умов, наслідує моделі поведінки, у тому числі й агресивні, її навколишніх близьких дорослих та однолітків. Ставлення батьків до дитини, їх реакція на її вчинки, помітно впливає на формування стійких особистісних властивостей. Однією з таких властивостей є агресивність. Як правило, в агресивних батьків – діти агресивні. Імовірно, якщо агресивні дії дитини схвалюються батьками і вважаються ознакою мужності, сильної волі, то у неї згодом може сформуватися звична форма агресивного реагування в різних ситуаціях.

Згідно з дослідженнями деяких авторів (Н.В.Алкіна, А.Бандура, С.В.Бєлохвостова, О.Б.Бовть, Е.Н.Гаспарова, Н.А.Дубінко, І.В.Кущенко, М.Мід, Г.Паренс, Т.Г.Румянцева, Л.М.Семенюк, І.П.Сопрун, І.О.Фурманов) негативні риси характеру формуються, як правило, в тих суспільствах, де дитина має негативний досвід. Зокрема стиль взаємодії з дорослими зводиться до такого: з перших днів життя дитини мати різко відлучає її і надовго йде працювати, спілкування з матір'ю відбувається вкрай рідко (під час ранкової та вечірньої годівлі), значний відрізок часу дитина перебуває на самоті, опікувана іншими дорослими. Подальше виховання залишається досить суворим: в основному використовуються часті покарання за відсутності заохочень, ворожість дітей один щодо одного не викликає у дорослих осуду. В результаті формуються такі якості, як тривожність, підозрілість, агресивність, егоїзм і жорстокість.

Зовсім інша картина спостерігається у співтовариствах, де вся структура життя побудована на взаємодопомозі й кооперації, а ідеалом особистості є м'якість у спілкуванні, альтруїстичне ставлення до інших. Ці культурні установки проектуються і на виховання дітей. З перших днів життя дитина оточується турботою й увагою батьків, родичів. Спілкування дорослих і дітей позитивно забарвлене, покарання є винятковими. Єдиною особливістю поведінки, що викликає суворість і невдоволення батьків, є агресивність. Дітей навчають конструктивної поведінки, наприклад, зміщувати гнів на неживі предмети. Дуже схожі факти спостерігали інші дослідники (Н.К.Асанова, А.Бандура, Р.Берон, М.Коул, К.Паттерсон, А.О.Реан).

Становить інтерес і залежність між реакцією батьків на ранній вияв агресивності з боку дітей і на агресивність, що виявляється ними в більш зрілому віці. Батьки часто по-різному реагують на агресивну поведінку дітей залежно від того, спрямована вона на них чи на однолітків. Як правило, суворіше карається дитина за агресивність, виявлену щодо дорослого, ніж щодо свого однолітка, особливо якщо останній дійсно заслужив це.

Таким чином, передбачається, що в підлітковому, юнацькому чи більш пізньому віці доросла дитина буде почувати себе спокійніше, виявляючи агресивність лише щодо однолітка або рівної за статусом людини, а не щодо якої-небудь авторитетної особи (педагога, керівника). Більше того, у неї ймовірніше буде формуватися та закріплюватися почуття провини кожного разу, коли вона виявить агресивні почуття або дії проти старшого чи однолітків того ж віку.

Низка авторів, Р.Сірс, Е.Маккобі, Х.Левін, Д.Олуейз, Л.Хьюсманн, відзначали, що у соціалізації агресії наявні два важливих моменти: потурання (ступінь готовності батьків прощати вчинки дитини) та суворість покарання батьками агресивної поведінки дитини.

При цьому потурання розглядалося як поведінка батьків щодо здійснення вчинку (очікування батька, застережлива тактика щодо виникнення агресії та ін.), а суворість покарання – після здійснення вчинку (сила покарання за виявлену агресію).

Спираючись на отримані дані, можна зробити висновок, що на соціалізацію агресивної поведінки дитини в ранньому, дошкільному віці впливає зразок взаємин та поведінка батьків, а в більш пізньому віці, підлітковому або юнацькому, орієнтація старшого школяра на агресивні дії підкріплюється засвоєним у результаті соціалізації досвідом агресивної удачі (позитивним досвідом агресивних дій).

В останньому випадку особливого значення набуває характер взаємин старшого школяра з його соціальним оточенням. Той чи інший індивідуальний досвід особистості (будь-то досвід досягнень (успішність агресивних дій) чи досвід взаємин) характеризується полімодальністю, тому що відтворює сукупність оцінок, суджень, настанов, які складаються на основі засвоєного нею в результаті соціалізації соціального досвіду.

Отже, змістом соціального досвіду стають ті критерії, стандарти поведінки, норми моралі й переконання індивіда, що прийняті у даному суспільстві і, насамперед, прийнятні в конкретному соціальному оточенні.

Істотно впливають на надбання досвіду агресивної удачі очікувані реакції від соціального середовища. Очікування наслідків власних агресивних дій, тобто їх інструментальної цінності, як правило, впливає на поведінку школяра. У процесі власної соціалізації індивід одержує багато інформації про це від агентів даного процесу – батьків, вчителів, однолітків. Посилаючись на концепцію соціальної агресії А.Бандури, можна стверджувати: якщо школяр переконаний, що його агресивні дії допоможуть у досягненні поставленої мети, звичайно ці дії відбуваються й підсилюються. Імовірно, марна агресія буде короткочасною і незабаром втратить свою агресивність [2, c. 373].

Засвоєний індивідом позитивний досвід агресивних дій перетворюється ним у суб’єктивні узагальнення й переконання, що організують поведінкову стратегію в різних життєвих та навчальних ситуаціях. На основі дослідження мотиваційних компонентів поведінкової активності учнів Є.П.Ільїним та О.В.Єрмоліним встановлено, що зміст поведінкової стратегії визначається орієнтацією індивіда на внутрішні переваги, власні здібності (внутрішня поведінкова стратегія) та орієнтацією на зовнішні обставини, соціальні умови (зовнішня поведінкова стратегія). Тенденція до гармонійного співвідношення власних можливостей і зовнішніх обставин, що передбачає уміння рефлексивного, цілісного аналізу, розвинену здатність до усвідомлення мети та етапів її досягнення, обумовлена раціональною поведінковою стратегією.

Так, цілком можливо, що для агресивних учнів з домінувальною внутрішньою поведінковою стратегією, орієнтованих на власні можливості, агресія буде мати інструментальну цінність, як один з надійних способів досягнення очікуваного результату. З огляду на зміст зовнішньої поведінкової стратегії (залежність від зовнішніх обставин, прагнення зовнішньої винагороди або схвалення), агресія, ймовірніше, виявиться у вигляді ворожої, імпульсивної реакції.

Змістовна спрямованість раціональної поведінкової стратегії, об'єктивний аналіз усіх умов ситуації, усвідомлення мети та необхідності ви членування етапів для її досягнення, фактично усуває цінність і значущість агресії як засобу задоволення потреби.

Таким чином, соціалізований вплив таких факторів, як соціальні очікування, винагорода та підкріплення зводиться до того, що індивід здобуває здатність засвоювати досвід агресивної удачі у процесі научіння (виховання). Мова йде про заохочення батьками своїх дітей до вияву агресії у ситуації досягнення бажаної мети, прогнозуючи тим самим успіх у тій чи іншій діяльності. Звідси виходить, що першоджерелом виникнення й закріплення агресивних реакцій є родина. Реакції батьків на неправильну поведінку дитини, характер стосунків між батьками й дітьми, рівень сімейної гармонії або дисгармонії разом можуть визначати агресивну поведінку старшокласника в родині та поза нею, а так само впливати на його стосунки з однолітками, вчителями й іншими людьми.

Однак здатність особистості до самоорганізації і саморефлексії власної поведінки, що виникає у процесі соціалізації та тісно пов'язана з формуванням самосвідомості, неминуче призводить до переосмислення індивідуального досвіду досягнення значущої мети, а також до перегляду функціонального призначення агресії у власному житті.

Аналіз психологічної літератури з проблеми корекції порушенної поведінки (М.М.Григорьєва, А.Парткал, В.П.Захаров, М.М.Кабанов, А.Є.Личко, В.М.Смирнов, І.О.Фурманов) показав, що найбільш ефективним методом корекції порушень поведінки є поведінкова терапія. Ця техніка базується на теорії научіння і спирається на деякі положення соціальної психології та теорії розвитку. Основні методи модифікації поведінки виникають як реакція на традиційну медичну модель ("модель захворювання"). Тому теоретична схема біхевіорального підходу припускає розгляд порушень поведінки не як симптому якого-небудь захворювання, а як певні типи реагування. Таким чином, об'єктом впливу в процесі поведінкової терапії є сама поведінка людини.

Деякі автори (О.Б.Бовть, Н.О.Дубінко, І.В.Дубровіна, С.С.Занюк, В.П.Казмиренко) відзначають ефективність поведінкової терапії саме при роботі зі школярами старшого підліткового та раннього юнацького віку. Причину такої ефективності вони вбачають у трьох факторах: 1) можливості контролю соціального середовища школяра; 2) можливості впливу на механізми дезадаптивної поведінки; 3) відносній стислості терапії.

Найбільш розповсюдженою формою психокорекції агресивних виявів є тренінг соціальних навичок. Це обумовлено результатами досліджень, що свідчать про взаємозв'язок дефіциту соціальних навичок з агресивністю. Тренінг соціальних навичок будується на реалізації терапевтичних процедур, що спираються на класичне й оперантне обумовлювання. Варто зазначити, що техніка модифікації поведінки дітей і школярів старшого підліткового та раннього юнацького віку з порушеннями поведінки в деяких випадках виявляється ефективною.

Однак, незважаючи на ефективність цієї техніки, вона має ряд недоліків: 1) техніка дозволяє "знімати" симптоми порушень поведінки, але не впливає на їх причини; 2) техніка не має засобів для профілактики порушень поведінки; 3) техніка має короткотривалий ефект; 4) техніка не дозволяє підтримувати ефект генералізації і закріплення навичок, набутих у процесі поведінкової терапії [1, 3, 5].

Прагнення до того, щоб домогтися виникнення "навченої" поведінки у ситуаціях, де остання не була предметом тренування, призвело до необхідності перегляду практикуючими психологами деяких процедур тренінгу.

До основних таких модифікацій можна віднести: 1) використання і створення штучних ситуацій, що стимулюють генерацію навичок; 2) використання різноманітних стимулів-зразків, які безпосередньо формують навички; 3) використання різноманітних зразків-відповідей та іншого [1, 3, 4].

Однак, як доводить практика корекційної роботи з агресивними школярами, уведення навіть цих змін не завжди призводить до стійкого успіху [5, с. 113].

На сьогодні дуже плідно розвивається когнітивно-поведінковий напрямок у груповій психотерапії. Його суть полягає в тому, що разом із класичними процедурами поведінкової терапії застосовуються техніки когнітивного переструктурування – "атаки" на ірраціональні переконання [1, 3, 4], формування здатності до усвідомлення сутності і наслідків власної поведінки, відповідальності, правильних установок й звичок.

При такому підході стає очевидним, що будь-яка поведінкова активність, викликана спонуканнями мотивації, пов'язана з осмисленням і продумуванням конкретних предметів задоволення потреби. Тому при виборі засобів задоволення потреби людина здійснює складну розумову діяльність, яка, по суті, і визначає, скоїть людина вчинок або відмовиться від нього, і що буде стимулювати активність її організму – агресивні чи раціональні мотиви.

Процес пошуку рішень виникаючих проблем у тій чи іншій сфері – соціальній, навчально-пізнавальній, професійній – багато в чому залежить від рівня знань, особистого досвіду і способу мислення людини. Як правило, більшість людей користується методом спроб та помилок, перебиранням варіантів. Іноді він виправданий, але мало ефективний при розв’язанні погано структурованих проблем (коли сила мотивації неадекватна меті діяльності). У цьому випадку себе виправдують методи, метою яких є активізація розумової діяльності. Стимуляція творчої активності у процесі виконання інтелектуальних завдань забезпечується завдяки створенню умов, що спрямовані на висунення несподіваних, нестереотипних аналогій та асоціацій до поставленої проблеми.

Для активації мислення можна застосовувати спеціальні форми організації розумового процесу, наприклад "мозковий штурм" або брейнстормінг – метод запропонований А.Осборном, призначений для продукування ідей та рішень при роботі в групі. "Мозковий штурм", який здійснює група, поступово накопичуючи досвід розв'язання різних завдань, покладений в основу сенектики, запропонованої У.Гордоном. При "синектичному штурмі" передбачене обов'язкове виконання чотирьох спеціальних прийомів, що базуються на анології: прямої (подумайте, як розв'язуються завдання, схожі на це); особистої чи емпатії (спробуйте звернутися до образу пропонованого у завданні об'єкта й міркувати з цього погляду ); символічної (подайте двома словами образне визначення суті завдання); фантастичної (уявіть, як би це завдання розв'язали казкові чарівники).

Ще один спосіб активації мислення – метод фокальних об'єктів. Він полягає у тому, що ознаки декількох випадково обраних об'єктів переносять на розглянутий (фокальний, що перебуває у фокусі уваги) об'єкт, у результаті чого виходять незвичайні сполучення, що дозволяють перебороти психологічну інерцію та млявість. Так, якщо випадковим об'єктом узятий "тигр", а фокальним "олівець", то виходять сполучення типу "смугастий олівець", "ікластий олівець" та подібне. Розглядаючи ці сполучення і розвиваючи їх, удається не тільки дійти до оригінальних ідей, але й знизити рівень емоційного перезбудження.

Сприяє інтенсифікації мислення і метод контрольних питань, що передбачає застосування з цією метою списку навідних запитань, наприклад: "А якщо зробити навпаки? А якщо змінити форму об'єкта? А якщо взяти інший матеріал? А якщо зменшити або збільшити об'єкт?"

Розвивати і стимулювати розумову діяльність старшокласників можна за допомогою різних завдань. Так, для розвитку здатності до абстрагування головного від другорядного використовуються завдання з надлишковими даними, що виходять із правильного рішення. Потребу переформулювати проблему для більш глибокого її розуміння розвивають завдання з частково неточними даними: вони припускають уміння скорегувати постановку завдання або вказати на неможливість його розв’язання. Уміння відрізняти завдання, що допускають тільки ймовірне розв’язання, також істотно розвиває мислення.

Таким чином, досліджуючи розв'язання розумових завдань, низка авторів (О.С.Анісімов, А.О.Алексєєв, А.М.Воробйов, Л.І.Громова, Т.П.Данько) встановили таку закономірність: спочатку використовуються первинні, автоматизовані способи розв’язання (що відповідають нижчим рівням), причому первинні способи дії реалізуються доти, поки стає зрозумілим, що цим способом завдання розв’язати не можна. На наступному етапі відбувається осмислення невдач (середній рівень), усвідомлюється причина цих невдач, а саме те, що засоби не відповідають завданням, формується критичне ставлення до власних засобів та способів дії, внаслідок цього до умов завдання застосовується ширше коло засобів (третій етап, середній рівень), відбувається вироблення програм "пошукової домінанти", потім на нижчому (неусвідомленому) рівні відбувається інтуїтивне розв’язання, "розв’язання у принципі", і потім на останніх етапах (вищий рівень) відбувається логічне обґрунтування, вербалізація і формалізація розв’язання.

Таким чином, важлива перевага описаних методів полягає в тому, що систематичні вправи щодо розв'язання оригінальних, творчих завдань, з одного боку, збагачують культуру й спосіб мислення, допомагають подолати стереотипність мислення, а з іншого боку, корегують звички й підходи до проблем.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

Схожі:

Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconEuropean Credit Transfer System ects інформаційний пакет 2010/2011 Напрям підготовки 0306 „Менеджмент” Чернівці – 2010 Зміст
Список викладачів з інших факультетів, що читають дисципліни на географічному факультеті
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconМетодичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Методичні вказівки до семінарських занять з дисципліни «Історія економіки та економічної думки» (для студентів галузі знань 0305...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconМетодичні вказівки І плани семінарських занять циклу гуманітарної підготовки з нормативної дисципліни
«Історія української філософії» для студентів очної І заочної форми навчання галузі знань 0203 «Гуманітарні науки», напрям підготовки...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconПрограма навчальної дисципліни психодіагностика галузь знань 0301 Соціально-політичні науки Напрям підготовки 030102 Психологія
Співвідношення кількості годин аудиторних занять до самостійної І індивідуальної роботи становить
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconПрограма з підготовки та складання вступного випробування з дисциплін "Маркетинг", "Основи менеджменту"
Менеджмент організацій І адміністрування (за видами економічної діяльності)” освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” / Укл проф....
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи студентів, тематику контрольних робіт для студентів заочної форми навчання, рекомендовану літературу
Текст]: методичні рекомендації для студентів спеціальностей 030505 „Управління персоналом та економіка праці", 030601 „Менеджмент...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconН. Б. Кирич д е. н., професор кафедри
«Економіка І підприємництво» напряму підготовки 030507 «Маркетинг» /Укл.: проф. Федорович Р. В., доц. Борисова Т. М., доц. Бурліцька...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconПрограма творчого конкурсу за обраним фахом галузь знань 0201 „Культура" напрям підготовки 020104 „Народна художня творчість"
«фольклорне мистецтво», «народне пісенне мистецтво», «хорове мистецтво (народний хор)», «хорове мистецтво (академічний хор)», «академічний...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconПрограма творчого конкурсу за обраним фахом галузь знань 0201 „Культура" напрям підготовки 020104 „Народна художня творчість"
«фольклорне мистецтво», «народне пісенне мистецтво», «хорове мистецтво (народний хор)», «хорове мистецтво (академічний хор)», «академічний...
Галузь знань: 0305 «Економіка І підприємництво», 0306 «Менеджмент І адміністрування» Напрям(и) підготовки: ет,емс,епр,епі,епек,мпр,фпр,БД,ефк,ОА, упеп, ам,МП,зед,мпт,мід донецьк, 20 iconПрограма навчальної дисципліни релігійна філософія та теологія: християнська філософія І теологія ХХ ст. Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка