Гіборійська ера. Пролог



Сторінка10/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   26

3
Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.

Ось що писав Астрей:

“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями - про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя - це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь-яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам - і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.

Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті - це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.

Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в моїй розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран - невелике королівство, яке колись входило до складу імперії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу чи обширними султанатами Далекого Сходу, проте вельми впливові внаслідок незвичайного багатства. До того ж у їхніх руках усі караванні шляхи. Серед цих держав Кауран розташований далі за всіх на південний схід і межує з безкраїми пустелями землі Шем. Назву держава отримала від Імені столиці - це найбільше місто в країні. Кауран захищає родючі землі й пасовища від набігів кочівників, немов сторожова вежа.

Тутешня земля така плодюча, що дає урожай тричі на рік; Рівнини на північ і захід від міста густо населені. У того, хто звик до величезних маєтків Заходу, ці крихітні поля й виноградники можуть викликати усмішку. Проте зерно та фрукти течуть із них, немов із рогу достатку. Населення займається в основному селянською працею. Люди це мирні й беззбройні - тим паче, що тепер їм взагалі заборонено мати зброю. З давніх часів живуть вони під захистом столичного гарнізону й зовсім утратили бойовий дух. Селянське повстання, яке неодмінно спалахнуло б за подібних умов на Заході, тут неможливе. Хлібороб гне горба під залізною рукою Констанція, а чорнобороді шеміти невпинно снують по полях із батогами - як наглядачі чорних рабів на плантаціях південної Зингари.

Не легше й міщанам. Усі вони пограбовані, а найвродливіші з їхніх доньок віддані на забаву Констанцію і його найманцям. Люди ці безжальні. Пригадай, з якою люттю билися наші солдати з шемітськими союзниками Аргоса - настільки огидними були немедійцям їхня нелюдська жорстокість, ненаситна жадібність і звірства.

Міщани належать до правлячого стану Каурана і ведуть своє походження від гіборійців - звідси їхні благородність і войовничість. Проте зрада королеви віддала міщан у руки гнобителів. Шеміти - єдина військова сила в місті, і горе тому обивателю, в домівці якого знайдуть меча! З великим завзяттям винищують молодих боєздатних мужів, їх страчують або продають у неволю. Тисячі юнаків утекли з міста - хто під прапори чужоземних владик, хто просто в банди грабіжників.

Тепер стала реальною небезпека нападу з боку пустелі, населеної племенами шемітських кочівників-номадів. Річ у тому, що найманців Констанцій набирав у західних містах землі Шем - Пеліштімі, Анакімі, Акхарімі, а зуагіри й інші кочові племена люто їх ненавидять. Ти знаєш, добрий Алкеміде, що ця варварська країна розділяється на родючі західні землі, що тягнуться до океану, на березі якого стоять вищеназвані міста, - і східну пустелю, де блукають номади. Полум’я війни між жителями міст і мешканцями пустелі не гасне століттями. З давніх-давен зуагіри нападали на Кауран, але жодного разу не здобули перемоги. Отже, тепер, коли місто захопили ненависні західні родичі, гордість номадів уражена. Ходять чутки, що цю ворожнечу всіляко розпалює людина, яка служила раніше капітаном королівської гвардії. Він, будучи розіпнутий на хресті, незбагненним чином зумів вислизнути з рук Констанція. Ця людина зветься Конан, і походить він із варварського племені кімерійців, чию дику могутність не одного разу випробували на власній шкурі наші доблесні воїни. У селах говорять, що цей чоловік став правою рукою Гарета, мунганського кондотьєра, що прийшов зі східних степів і своєю волею очолив зуагірів. Базікають також, що банда зуагірів останнім часом вельми посилилася. Гарет же, поза сумнівом, намовлений кімерійцем, готується напасти на Кауран. Закінчитися це може досить погано, бо, не маючи досвіду правильної облоги й належних машин, кочівники не витримають відкритого бою з вимуштруваними і добре озброєними шемітами. Мешканці міста зустріли б номадів із радістю, оскільки гіршого ярма, ніж нинішнє, бути не може. Проте вони настільки залякані й безпорадні, що ніякої підтримки кочівникам надати не зуміють. Воістину, гірка їхня доля!

Тараміс же, пойнята злим демоном, заборонила поклоніння Іштар і храм її перетворила на язичницьке капище, де поклоняються ідолам і приносять жертви демонам. Статую Іштар зі слонової кістки найманці порубали сокирами прямо на сходах храму. Хоча це й другорядна богиня порівняно з нашим Мітрою, їй усе ж таки слід надати перевагу над Шайтаном, якому поклоняються шеміти.

Тараміс наповнила храм непристойними зображеннями богів обох статей у хтивих позах і з бридкими подробицями, які може вигадати лише людина несповна розуму. Багато хто з цих ідолів - нечисті божества шемітів, туранців, жителів Вендії та Кхитаю. Інші ж узагалі схожі на злих духів, що живцем з’явилися з незапам’ятного минулого, оскільки їхні жахливі ознаки збереглися тільки в найтуманніших легендах, відомих нині лише вченим та адептам таємного знання. Звідки Тараміс привела їх - страшно навіть подумати.

Королева завела звичай людських жертвоприношень, і з часу їхнього ганебного союзу з Констанцієм не менше шести сбтень молодих чоловіків, жінок і дітей сплатили криваву дань своїми головами. Багато хто з них розпрощалися з життям на жертовнику, зведеному королевою в храмі (причому вона сама вбивала їх ритуальним кинджалом). Більшості ж була призначена найжахливіша доля, бо в таємному підземеллі храму Тараміс поселила якесь чудовисько. Що воно таке і звідки взялося - невідомо. Проте королева, ледве придушивши заколот воїнів проти Констанція, провела ніч в опоганеному храмі разом із дюжиною зв’язаних полонених. Вражений народ бачив важкий смердючий дим, що здіймався над дахом храму, а зсередини всю ніч чулися заклинання королеви і смертні стогони полонених. На світанку додався ще один звук - страшенний нелюдський регіт, і кров застигла в жилах у тих, хто його чув. Вранці Тараміс покинула храм - утомлена, проте з переможним сатанинським блиском в очах. Полонених більше ніхто ніколи не бачив, і регіт цей не повторювався.

Є в храмі зала, до якої не вхожий ніхто, окрім королеви. Королева ж, прямуючи туди, жене перед собою приреченого на жертву. Нікого з цих людей теж уже більше не бачать, і всі вважають, що в цій залі і гніздиться чудовисько, викликане Тараміс із чорної безодні віків, що воно пожирає людей.

Я вже не думаю про Тараміс як про просту смертну - не якась злобна гарпія, що таїться у пропахлій кров’ю норі, серед кісток своїх жертв. Те, що вищі сили дозволяють таке безкарно, примушує мене засумніватися в божественній справедливості.

Порівнюючи її нинішню поведінку з тією, яку я запам’ятав у перші дні свого перебування в Каурані, починаю схилятися до думки, що в тіло Тараміс вселився якийсь демон.

Іншу гіпотезу назвав мені один із молодих воїнів на ім’я Валерій. Він твердить, що якась чаклунка набрала подоби шанованої людьми королеви, сама ж Тараміс ув’язнена в підземеллі. Цей легінь присягнувся відшукати справжню королеву, коли та ще жива, проте боюся, що сам став жертвою жорстокого Констанція. Він брав участь у заколоті палацової гвардії, зумів утекти і переховувався, наполегливо відмовляючись покинути місто. У його укритті я й розмовляв із ним. Тепер же він зник - так само, як і інші, про чию долю тут не годиться запитувати. Боюся, що шпигуни Констанція його вислідили.

На цьому я мушу закінчити свого листа, аби нині ж уночі відправити його з поштовим голубом. Він принесе послання туди, де народився, - на межі землі Котх. Звідти буде відправлений верхівець, а потім верблюжа естафета доставить листа до тебе. Я маю встигнути до світанку, а вже пізно, і зірки починають бліднути над висячими садами Каурана. Місто занурене в тишу, і лише глухий звук жертовного барабана долинає з боку храму. Не сумніваюся, що це Тараміс у союзі з пекельними силами затіває нові злодійства”.
Проте мудрець помилявся. Жінка, відома світу під ім’ям Тараміс, стояла в підземеллі у хиткому світлі смолоскипу. Відблиски блукали її обличчям, поглиблюючи диявольську жорстокість цих прекрасних рис.

Перед нею на голій кам’яній лаві зібгалася постать, ледве прикрита лахміттям. Саломея торкнулася до неї носком золотого черевичка і мстиво посміхнулася:

- Чи не скучила ти за мною, люба сестричко?

Незважаючи на семимісячне ув’язнення й мерзотне лахміття, Тараміс усе ще була прекрасна. Вона нічого не відповіла і лише нижче схилила голову.

Її байдужість зачепила Саломею, вона прикусила яскраво-червону губку і спохмурніла. Одягнена вона була з варварською пишністю жінок Шушану. При світлі смолоскипа коштовні камені виблискували на її взутті, на золотому нагруднику, золотих кільцях і браслетах. Зачіска була високою, як у шеміток, золоті сережки з “тигровим оком” зблискували при щонайменшому русі гордо піднятої голови. Оздоблений гемами пояс підтримував сукню з прозорого шовку. Недбало накинутий темно-яскраво-червоний серпанок приховував якийсь згорток у лівій руці відьми.

Зненацька Саломея зробила крок уперед, схопила сестру за волосся і відкинула її голову так, щоб зазирнути в очі.

Тараміс зустріла цей страшний погляд без дрожі.

- Ти вже не ридаєш, як колись, люба сестричко? - прошипіла відьма крізь зуби.

- Немає в мене більше сліз, - відповіла Тараміс. - Занадто часто ти тішилася видовищем королеви, яка на колінах просила милосердя. Знаю я, що живу лише для того, аби ти могла мене принижувати. Тому і в тортурах дотримувалася міри, щоб не вбити мене і не покалічити. Та я вже не боюся тебе - немає в мені ні страху, ні сорому, ні надії. І досить про це, чортове поріддя!

- Ти лестиш собі, дорога сестро, - сказала Саломея. - Як і раніше, я дбаю, аби страждали й ти, і твоє прекрасне тіло, і твоя гординя. Ти забула, що, на відміну від мене, схильна й до душевних мук - ось я і розважала тебе розповідями про потіхи над твоїми безмозкими підданими. Проте цього разу я принесла дещо вагоміший доказ. Чи відомо тобі, що вірний твій радник Краллід повернувся з Турану і був схоплений?

Тараміс зблідла.

- Що, що ти з ним зробила?

У відповідь Саломея витягнула загадковий згорток і, скинувши шовкову хустку, підняла вгору голову молодого чоловіка. Обличчя його застигло в страшній гримасі - смерть, очевидно, наступила після жорстоких мук.

Тараміс застогнала, як від удару ножем у серце:

- О Іштар! Це Краллід!

- Атож, це Краллід! Він намагався збунтувати народ. Запевняв, дурень, що Конан мав рацію і я, мовляв, не справжня королева. Дурень, невже він вважав, що чернь із палицями та мотиками підніметься проти солдатів Сокола? От і поплатився за свою дурість. Собаки терзають його обезголовлене тіло у дворі, а погана голова полетить до помийної ями, де черв’яків. Що, сестричко, невже ти всі-всі сльози виплакала? Чудово! Насамкінець я наготувала тобі відмінні тортури - ти побачиш ще багато таких картинок! - і Саломея переможно труснула головою Кралліда.

Цієї миті вона не була схожа на істоту, народжену жінкою.

Тараміс не піднімала очей. Вона лежала ниць на брудній холодній підлозі, і тонке її тіло здригалося від ридань. Зціпленими кулачками вона била по кам’яних плитах:

Саломея поволі рушила до дверей, дзенькаючи браслетами.

За якусь мить відьма була вже біля виходу з підземелля. Чоловік, що очікував там, обернувся до неї. Це був величезний шеміт, похмурий, із широкими плечима. Його довга чорна борода звисала на могутні груди, обтягнуті сріблястою кольчугою.

- Ну що, завила? - Голос його був подібний реву буйвола - низький, глибокий, як віддалений грім.

Це був командор найманців, один з небагатьох наближених Констанція, які знали таємницю долі королеви.

- Аякже, Кумбанігаше. Є в її душі струни, яких я ще не торкалася. Коли одне відчуття притуплюється, завжди можна знайти інше, більш чуйне на тортури.

До них наблизилася зігнута постать у лахмітті - брудна, скуйовджена, кумедно накульгуючи. Один із жебраків, щб ночують у відкритих садах і алеях палацу.

- Лови, псюко! - Саломея кинула йому голову Кралліда. - Лови, тварюко безмовна. Кинь її до найближчої вигрібної ями... Кумбанігаше, він глухий - покажи йому, що слід учинити!

Командир виконав доручення, розпатланий жебрак закивав головою - мовляв, зрозумів - і поволі пошкутильгав убік.

- Навіщо затягувати цей фарс?! - гримів Кумбанігаш. - Ти вже так міцно сидиш на троні, що ніякі сили не знімуть тебе звідти. Що з того, що дурні кауранці знатимуть правду? Все одно вони нічого не зможуть зробити. Так царюй під своїм власним ім’ям. Покажи їм їхню колишню повелительку і звели відрубати їй на майдані голову!

- Ще не час, достойний Кумбанігаше.

Важкі двері зачинились і заглушили високий голос Саломеї та громову мову Кумбанігаша.

Жебрак причаївся в одному з куточків саду. Там не було нікого; щоб помітити: руки, які міцно обхопили відрубану голову, - тонкі, м’язисті, ніяк не відповідають горбатій постаті та брудним ганчіркам.

- Я дізнався! - шепіт був ледве чутним. - Вона жива! О Кралліде, твої муки не були марними! Вони кинули її в підземелля! Іштар, богине чесних людей, допоможи мені!

4
Гарет наповнив яскраво-червоним вином оздоблений самоцвітами келих, а потім пустив позолочену посудину по чорних дошках столу просто в руки Конану-кімерійцю.

Одяг Гарета міг би стати предметом заздрості і будь-якого варварського вождя, що обожнює пишноту, і князя Заходу, який має добрий смак.

Вождь розбійників пустелі мав на собі білу шовкову туніку, розшиту на грудях перлами і перетягнену в талії поясом із золотої й срібної канителі1, переплетеної химерними візерунками. Сталевий гостроверхий шолом був обернений тюрбаном із зеленого атласу й інкрустований золотом із чорною емаллю. Пишні шаровари - заправлені в чоботи з вичиненої шкіри. Єдиною зброєю Гарета був широкий кривий кинджал у піхвах зі слонової кістки, за звичкою номадів, заткнутий за пояс над лівим стегном.

Зручно сівши у високе різьблене крісло, Гарет витягнув схрещені ноги і звучно сьорбав благородний напій з дорогоцінного келиха.

На протилежність витонченим шатам мунганина, кімерієць мав значно простіший вигляд. Чорне, гладенько зачесане волосся, засмагле лице помережене шрамами, яскраві блакитні очі. Його воронована кольчуга мала єдину прикрасу - золоту пряжку на поясі, який підтримував меч у витертих шкіряних піхвах.

Вони були удвох у шатрі з тонкого шовку, освітлюваному східними світильниками. Діл був застелений трофейними килимами, шкурами звірів і оксамитовими подушками.

Іззовні долинав шум великого військового табору, та ще час від часу вітер пустелі примушував тріпотіти верхів’я пальм.

- Доля мінлива! - вигукнув Гарет і, легенько попустивши яскраво-червоний пояс, потягся до посудини з вином. - Колись я був мунганським ватажком, нині ж - на чолі людей пустелі. Сім місяців тому ти висів на хресті за два польоти стріли від стін Каурана, а зараз - довірена людина найудатнішого грабіжника між туранськими укріпленнями і пасовищами Заходу. Ти маєш завдячувати мені!

- За те, що став тобі в нагоді? - розсміявся Конан і підняв келиха. - Якщо ти дозволяєш людині піднятися вгору, то, напевно, не без вигоди. А я добивався всього в житті своєю силою, потом і кров’ю, - він подивився на свої знівечені долоні. - Та й багатьох шрамів на тілі сім місяців тому ще не було.

- Справді, ти б’єшся, як ціле полчище дияволів, - погодився Гарет. - Проте ти ж не думаєш, що це через твою доблесть в орду приходять все нові й нові люди. Племенам номадів завжди бракувало удачливого вождя. Певне, тому вони вважають за краще довіряти чужоземцям, а не одноплемінникам. Відтепер для нас немає неможливого. Зараз під моєю орудою одинадцять тисяч воїнів. Через рис їх буде втричі більше. Досі ми грабували тільки прикордонні міста Турану. З тридцятьма тисячами ми облишимо набіги, розв’яжемо справжню війну, підкоримо королівство, і я зійду на його престол. Ти ще побачиш мене володарем землі Шем. Якщо будеш слухняний, залишишся моєю правою рукою - міністром, канцлером, віце-королем. Нині треба ударити на схід, узяти туранську фортецю Везек - там збирають мито з караванів і можна непогано поживитися.

Конан заперечно похитав головою.

- Я так не думаю.

- Що значить - ти так не думаєш? Я очолюю військо, мені й думати!

- Для моїх цілей воїнів вистачить уже зараз, - відповів кімерієць. - Несплачений борг обтяжує мене.

- Ах, он як, - Гарет глянув спідлоба і відсьорбнув вина. - Ти все ніяк не можеш забути цей хрест? Похвально, та з цим доведеться зачекати.

- Колись ти обіцяв мені допомогти узяти Кауран, - сказав Конан.

- Справді, та коли ж це було! Я тоді й гадки не мав, що збереться така армія. Крім того, я мав намір пограбувати місто, а не захоплювати його. Я не хочу втрачати своїх воїнів, а Кауран - міцний горішок. Ось через рік, тоді...

- Через тиждень, - обірвав його Конан, і твердість цих слів змусила мунганина змінити тон.

- Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш - невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?

- Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.

- Ну й що? - гнівно вигукнув Гарет. - Поки ми обсипатимемо один одного стрілами, не їхній, а нашій кінноті доведеться скрутно. Їхні загони пройдуть крізь нас, як ніж крізь масло.

- Цього не буде, якщо за нами стануть три тисячі відчайдушних гіборійських вершників, звиклих битися в строю за всіма правилами військової науки.

- Де ж ти візьмеш три тисячі гіборійців? - розсміявся Гарет. - Хіба що з повітря начаклуєш?

- Вони вже є, - твердо сказав Конан. - Три тисячі кауранських воїнів відкочували в оазис Акель і чекають мого наказу.

- Що? - Гарет став схожий на загнаного вовка.

- Що чув. Ці люди втекли від влади Констанція. Більшість із них поневірялася пустелею як вигнанці. Проте тепер це загартовані й готові на все солдати. Це тигри-людожери. Кожен вартий трьох найманців. Біда й неволя зміцнюють справжніх чоловіків і наповнюють їхні м’язи пекельним полум’ям. Вони блукали дрібними групами, їм бракувало вождя. Я розмовляв із ними через моїх посильних. Вони зібралися в оазисі й чекають команди.

- І все це без мого відома? - в очах Гарета з’явився зловісний блиск, рука відшукувала кинджал.

- Вони визнали мою владу, а не твою.

- І що ти наобіцяв цим виродкам?

- Я сказав, що вовки пустелі допоможуть їм розпластати Констанція і повернути Кауран його жителям.

- Дурень. Ти що, себе маєш за вождя?

Обидва схопилися. Диявольські вогні танцювали в сірих зіницях Гарета, на губах кімерійця грала грізна усмішка.

- Я накажу роздерли тебе чотирма кіньми, - процідив крізь зуби мунганин.

- Поклич людей та накажи, - сказав Конан. - Може, послухаються.

Хижо усміхнувшись, Гарет підняв руку. І зупинився - його втримала упевненість Конана.

- Виродку західних гір, - прошипів він. - Як же ти наважився на змову?

- У цьому не було потреби, - відповів Конан, - Ти брехав, коли говорив, що люди йдуть до нас не через мене. Саме навпаки. Вони, щоправда, виконують твої накази, але б’ються за мене. Коротше, двом вождям тут не бути, а всі знають, що я сильніший від тебе. Ми з ними чудово розуміємо один одного - адже я такий самий варвар, як і вони.

- А що скаже армія, коли ти накажеш їй битися за інтереси Каурана?

- Підкориться. Я обіцяв їм караван золота з палацових скарбниць. Кауран заплатить добрий викуп за вигнання Констанція. А вже потім підемо на Туран, як задумано. Народ підібрався жадібний, їм хоч із Констанцієм битися, хоч із ким.

У очах Гарета з’явилося усвідомлення краху. За кровожерними мріями про власну імперію він прогледів те, що творилося під боком. Дрібниці раптом знайшли справжнє значення. Він зрозумів, що слова Конана - не порожня погроза. В чорній кольчузі стояв перед ним справжній проводир зуагірів.

- То умри, собако! - заричав мунганин і схопився за кинджал.

Проте рука Конана з котячою швидкістю метнулася вперед, і його пальці зімкнулися на передпліччі Гарета. Почувся тріск кісток, і напружена тиша запанувала в шатрі. Воїни стояли лицем до лиця, нерухомі, ніби статуї. На чолі Гарета виступили краплі поту.

Конан засміявся, але кулак не розтискав:

- Невже ти витримаєш це, Гарете?

Усмішка все ще блукала обличчям Конана. М’язи його заграли, сплітаючись у ремінні вузли, а могутні пальці знизалися в тремтячу руку мунганина. Почувся хрускіт кісток, і лице Гарета стала сірим як попіл. З прикушених губ бризнула кров, але він не видав ні звуку.

Сміючись, Конан звільнив його і відступив на крок. Мунганин похитнувсь і сперся здоровою рукою об стіл.

- Я дарую тобі твоє життя, Гарете, так, як ти подарував мені моє, - спокійно сказав Конан. - Хоча ти зняв мене з хреста абсолютно для своєї користі. Тяжке це було для мене випробування, ти б його не витримав. Це під силу тільки нам, західним варварам. Ходи, сідай на свого коня - він прив’язаний за шатром, вода і їжа у в’юках. Від’їзду твого не помітить ніхто, проте поспіши - переможеному володареві не місце в пустелі. Якщо воїни побачать тебе, каліку, позбавленого влади, то живим не відпустять.

Гарет мовчки вислухав Конана і так само в мовчанні обернувся і вийшов із шатра. Мовчки вибрався в сідло високого білого жеребця, прив’язаного в тіні розлогої пальми, мовчки вклав пошкоджену руку за комір туніки, повернув коня і вирушив на схід, у пустелю, щоб назавжди зникнути з життя племені зуагірів.

Конан залишився сам. Він осушив келих і витер губи. Йому полегшало, він пожбурив келих у куток, поправив ремінь і вийшов геть. Зупинившись на мить, він оглядів море наметів із верблюжої шерсті, що розстилалося перед ним. Між наметів походжали люди в білому. Вони співали, сварилися, лагодили кінську збрую і гострили шаблі.

Голос Конана був подібний до грому, і гуркіт його доносився до найдальших шатрів:

- Ей ви, покидьки, нагостріть вуха і слухайте! Ходіть усі сюди - я хочу вам дещо повідати!

5
Люди, що зібралися у вежі біля міської стіни, уважно прислухалися до слів одного з присутніх. Усі вони були молоді, міцні й спритні. Відчувався в них гарт, який дають тяжкі випробування. Усі вони були в кольчугах, у шкіряних каптанах і при мечах.

- Я знав, що Конан має рацію - це не Тараміс! - говорив Валерій. - Цілий місяць під виглядом глухого жебрака я тинявся біля палацу. І, нарешті, переконавсь у своїх давніх підозрах. Наша королева знемагає в палацовому підземеллі. Почав очікувати слушної нагоди. Тут мені й трапився стражник-шеміт. Я його оглушив, затягнув у найближчий льох і допитав із тортурами. Перш ніж здохнути, ось що він мені сказав: Каураном править відьма на ім’я Саломея, а Тараміс ув’язнена в найглибшому підземеллі. А цей напад зуагірів нам сильно допоможе. Що має зробити Конан - угадати складно. Напевно, він порахується з Констанцієм, проте, можливо, розграбує й поруйнує місто. Це ж варвар, нам його не зрозуміти. Тоді у нас одне завдання - у розпал битви звільнити Тараміс. Констанцій виведе військо в поле, вони вже сідлають коней. У місті немає запасів, щоб витримати облогу, - адже воїни Конана з’явилися під стінами зненацька. А кімерієць саме готувався до облоги: розвідка доповіла, що зуагіри тягнуть стінобитні машини й облогові башти. Все це придумав Конан, він же всі військові науки Заходу перевершив. Констанцій неодмінно виведе всіх своїх солдатів, аби одним ударом покінчити з ворогом, У місті залишиться навряд чи сотні три шемітів, та й ті будуть на стінах і біля брам. В’язниця залишиться майже без охорони. А коли звільнимо Тараміс, подивимося, як піде справа. Якщо переможе Конан, покажемо Тараміс людям і закличемо до повстання. І народ підніметься, сумнівів немає! У нас вистачить сил перебити шемітів навіть голіруч, А потім ми закриємо брами і перед найманцями, і перед кочівниками. Ані ті, ані інші не потраплять до міста. А вже тоді можна і з Конаном говорити. Він завжди був вірний присязі. А коли дізнається правду, та королева ще сама його попросить, - може, і відступить. Проте, найімовірніше, Констанцій розгромить Конана. Тоді доведеться втікати з міста і рятувати королеву. Ви все зрозуміли?

Присутні разом кивнули.

- Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці - найманці виходять із міста через Південну браму!

Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках1 важких бойових коней.

Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою - грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.

Люди висипали на вулиці, виглядали з вікон, мовчки проводжали поглядами чужоземних воїнів, що вийшли захистити чуже місто. А міщанам було все одно.

На вежі, що височіла над широкою вулицею, Саломея іронічно роздивлялася Констанція, підперезаного мечем і в рукавицях зі сталевих лусок. З вулиці було чути шум війська - поскрипування збруї та важкий кінський тупіт по бруківці.

- Перш ніж сяде сонце, - сказав Констанцій і підкрутив вуса, - у тебе буде безліч полонених, щоб наситити твого демона в храмі.

Йому, певне, набридли вже м’які тіла міщан? Можливо, йому сподобаються номади - вони жилаві!

- Дивися сам не нарвися на тварюку ще дикішу, ніж мій Тауг, - відповіла Саломея. - Пам’ятай, хто веде ворогів.

- Пам’ять у мене добра, тому й виходжу йому назустріч. Цей паршивий пес воював на Заході, тож розуміється на штурмі міст. Мої розвідники підібралися до їхнього табору, а це нелегко, адже в номадів орлиний зір. Усе ж таки вони роздивилися, що верблюди волокли й катапульти, і тарани, і облогові башти. Присягаюся Іштар! Аби все це спорудити, десять тисяч чоловіків мали б трудитися не менше місяця. А де він узяв матеріали - не збагну. Невже домовився з туранцями? Втім, усе це йому не знадобиться. Я вже бився з цими піщаними вовками. Спершу перестрілка - тут моїх воїнів убереже броня, - потім атака. Мої полки прорвуть слабкий лад номадів, розвернуться, ударять іззаду і розженуть це воїнство на всі боки. Увечері я ввійду до Південної брами, і сотні полонених поплентаються за хвостом мого коня. Уночі ми влаштуємо на палацовому майдані свято - мої хлоп’ята люблять спалювати полонених живцем і здирати з них шкіру. А Конана непогано б узяти живим і посадити на палю перед палацом.

- Розважайтеся досхочу, - байдуже відгукнулася Саломея. - Я давно мріяла про сукню з людської шкіри. Та сотню полонених віддай мені - і на жертовник, і для Тауга.

- Все буде як ти бажаєш, - відповів Констанцій і броньованою долонею зачесав волосся назад. - Отже, йду битися й перемогти в ім’я незаплямованої честі Тараміс! - Він узяв оздоблений перами шолом на вигин лівої руки, правою ж віддав блазенський салют.

За мить із вулиці донісся його владний голос, що віддавав накази.

Саломея ліниво підвелася, потягнулась і покликала:

- Зангу!

Жрець із лицем наче з жовтого пергаменту безшумно ковзнув до кімнати.

Саломея вказала на підвищення зі слонової кістки, на якому лежали дві кришталеві кулі, і звеліла жерцю взяти ту, що трохи менша.

- Їдь за Констанцієм. Повідомлятимеш про хід битви.

Чоловічок із пергаментним лицем низько вклонився, заховав кулю в складки чорного плаща і швидко вийшов. За мить почувся тупіт коня, потім гуркіт брами, що зачинялася.

Широкими мармуровими сходами Саломея піднялася на дах, захищений від сонця балдахіном. Звідси було добре видно спорожнілі вулиці та безлюдний палацовий майдан - народ Каурана вважав за краще триматися подалі від опоганеного храму. Місто немов вимерло.

Тільки на південній стіні і на дахах прилеглих до неї будинків юрмилися міщани. Не чути було звичних у таких випадках їхніх вітальних вигуків, бо не знали - перемоги бажати Констанцію чи поразки. Перемога - знову це ярмо ненависних шемітів, поразка - отже, у місті будуть грабіж і різанина Ніяких звісток Конан не подавав, а те, що він варвар, - пам’ятали всі.

Полки найманців виходили на рівнину. На цьому березі річки, вдалині, можна було роздивитися лаву кінноти. Протилежний берег був усіяний темними цятками - облогові машини залишалися на місці. Певне, Конан побоювався удару під чає переправи.

Загони Констанція рушили - спершу кроком, а тоді клусом. Низький рев донісся до спостерігачів на стіні.

Дві стрічні хвилі зіткнулись і перемішались у суцільний натовп. Не можна було зрозуміти, хто вдарив першим.

Хмари куряви, піднятої копитами, укрили поле битви, як туман. Зрідка з цього туману виринали вершники - і знову зникали, часом виблискувала зброя.

Саломея невдоволено сіпнула плечима і зійшла вниз. У палаці було тихо - усі слуги й раби разом із міщанами споглядали битву. Відьма зайшла до зали, де прощалася з Констанцієм, і підійшла до підвищення: Вона побачила, що кришталева куля стала тьмяною і взялася яскраво-червоними плямами. Саломея схилилася над нею і прошепотіла заклинання.

- Зангу! - покликала вона. - Зангу!

Усередині кулі попливли туманні плями - і розпалися на дрібний пил. Мелькали неясні темні силуети. Іноді, як блискавиці в ночі, спалахкувала полірована криця.

Потім з’явилося лице Занга - таке чітке, неначе він стояв перед Саломеєю й дивився на неї витріщеними очима. По голому черепу стікала кров, жовта шкіра була в поросі. Губи його тремтіли. Якщо б в залі був хтось сторонній, він би нічого не почув. Та для Саломеї голос жерця звучав виразно, немов не було між ними кількох миль. Тільки демони пітьми відали, які магічні нитки пов’язували обидві кулі.

- Саломеє! - сказав поранений.

- Я чую! - крикнула відьма. - Говори!

- Ми загинули! Кауран втрачено, присягаюся Сетом! Піді мною вбили коня, я не можу втекти! Навколо падають люди... Ці, в сріблястих кольчугах, гинуть як мухи...

- Перестань скиглити й говори, що сталося! - пирхнула Саломея.

- Ми пішли назустріч цим псам пустелі, - почав жрець. - І вони рушили до нас. Полетіли хмари стріл, і номади похитнулися. Констанцій дав команду до атаки, і ми рушили зімкнутими лавами. І тоді їхня орда розступилася праворуч і ліворуч, і перед нами з’явилися кілька тисяч гіборійських вершників - їх ніхто не чекав! Кауранські витязі на могутніх конях і в повному озброєнні! Щільним залізним клином вони пройшли крізь нас. Ми не встигли й помітити, як лаву розрізали навпіл. І тоді з двох боків ударили кочівники. Наші лави змішалися, нас зламали й перебили! Це все хитрий диявол Конан! Облогові машини були про людське око - самі каркаси з пальмових стовбурів та розфарбовані ганчірки: Наші розвідники помилилися. Нашу армію підступно виманили за міські стіни на погибель! Шеміти Сокола втікають! Конан зарубав Кумбанігаша. Констанція я не бачу. Кауранці терзають нас, наче леви-людожери, кочівники розстрілюють із луків... Я... ах-х...

У кришталі блиснула сталь, хлюпнула кров - і зображення зникло, немов лопнула булька на воді. Саломея застигла, вдивляючись у спорожнілий кристал. Потім плеснула в долоні, і в кімнаті з’явився жрець, схожий на покійного Занга.

- Констанцій розбитий, - квапливо сказала вона. - Ми загинули. Невдовзі Конан почне ломитися в міську браму. Що зі мною тоді буде, не варто й гадати. Та спочатку я переконаюся, що моя проклята сестричка ніколи вже не зійде на трон. Хай буде що буде, а ми відмінно пригостимо Тауга! Ходи за мною!

Вони вже спускались у двір, коли зі стін долинуло ревище, яке лунало дедалі дужче, - натовп, що стояв там, зрозумів: переміг Конан. 1а хмар куряви виривалися вершники і линули до міста.

Палац був сполучений із в’язницею довгою галереєю під гостроверхим дахом. Саломея і жрець потрапили до широкого коридору, звідки круто вниз ішли східці Раптом Саломея спинилася як укопана, і прокльони застигли на її губах. У напівтемряві під стіною лежав стражник-шеміт, задерши коротку бороду в стелю. Голова його була майже відокремлена від тулуба.

Унизу чулися приглушені голоси та кроки кількох чоловік, на стіні з’явилися відблиски полум’я.

Саломея відступила в пітьму й причаїлася за масивною колоною, туди ж сховався і жрець. Рука відьми потягнулася до позолоченої торбинки на поясі.



6
Яскраве й димне полум’я смолоскипа збудило королеву Каурана від сну. Вона підвелася, спираючись на руки, і розплющила очі. Певно, Саломея щось вигадала! Але пролунав схвильований голос:

- Тараміс! О, моя королево!

Вона спершу подумала, що продовжує спати, та її очі побачили за полум’ям блиск зброї й людські постаті. П’ятеро чоловіків схилилися над нею, - грізні чорнобороді засмаглі обличчя.

Королева загорнулась у лахміття і, зібгавшись у грудку, чекала своєї долі.

Один із прибульців став на коліна й простяг до неї руки.

- О Тараміс! Іштар допомогла розшукати тебе! Чи пам’ятаєш ти мене? Я Валерій. Колись, після битви при Корвеку, ти зробила мені честь, поцілувавши...

- Валерію... - простогнала королева. - Я, певне, сплю... Це нова ворожба Саломеї...

- Ні! - голос його тремтів. - Твої вірні слуги прийшли врятувати тебе. Але слід поспішати. На рівнині Констанцій б’ється з Конаном, який привів через річку зуагірів, проте сотні три шемітів усе ще в місті. Стражник убитий, ось його ключі. Інших вартових не видно. Ходімо, швидше!

Королева полегшено зітхнула й знепритомніла. Не роздумуючи, Валерій підхопив її на руки і пішов слідом за тим, хто ніс факел. Вони стали підійматися вогкими східцями - здавалося, їм не буде кінця - і опинились у коридорі. Зненацька біля порталу смолоскип згас, а той, хто його ніс, спромігся лише на короткий передсмертний стогін. Блакитний спалах вихопив на мить із темряви розлючені лиця Саломеї та її супутника.

Спалах був таким яскравим, що кауранці засліпли. Валерій із королевою на руках продовжував бігти, бо чув за спиною звуки смертельних ударів, стогони й хиже сопіння Але тут сильний поштовх повергнув воїна на підлогу; а королеву вирвали в нього з рук. Він над силу підвівся й затряс головою, аби зникло засліплення. У коридорі він був сам, його супутники лежали в крові з глибокими ранами. Засліплені пекельним полум’ям, вони, певне, і не захищалися. Усі були мертві.

Королева зникла.

Грубо вилаявшись, Валерій висмикнув меча, стягнув погнутий шолом і що було сил ударив ним об підлогу. З рани на голові по шоках потекла тепла цівка. Він кілька разів обернувся, намагаючись . угадати, у який бік понесли Тараміс, і почув, що хтось кличе його:

- Валерію! Валерію!

Спотикаючись, він побіг на голос, і за мить у його руках опинилося знайоме струнке тіло.

- Ігво! Та ти збожеволіла!

- Я мусила, мусила піти сюди, - зі сльозами в голосі сказала дівчина. - Я стежила за вами і сховалась у дворі за аркою. Щойно я бачила її, а з нею - слугу, котрий тягнув жінку. Я впізнала Тараміс і зрозуміла, що вам не поталанило... Ти поранений!

- Подряпина, - він відштовхнув її руку. - Вперед, Ігво! Показуй, куди вони побігли!

- Через двір у бік храму.

Молодий воїн зблід.

- В ім’я Іштар! От відьма! Вона вирішила принести Тараміс у жертву своєму демонові! Швидше біжи до людей на південній стіні. Скажи, що знайшлася справжня королева і відьма тягне її до храму. Біжи!

Дівчина, заливаючись сльозами, перетнула майдан і побігла вулицею, що вела до стіни. Валерій попрямував до будівлі, що похмуро вивершувалася навпроти палацу. Його ноги ледве торкалися кам’яних плит. Саломея і жрець у поспіху не закрили за собою важкі двері. Воїн убіг до храму й побачив тих, кого переслідував. Королева отямилась і, відчувши неминучу загибель, учинила шалений опір. Їй навіть вдалося вирватися з чіпких рук жерця - проте лише на мить.

Вони були вже в центрі величезної зали, на другому боці якої містився страшний жертовник, а за ним - високі залізні двері. Багато хто пройшов повз них, але поверталася лише Саломея.

Під час боротьби лахміття злетіло з королеви, і вона здавалася лісовою богинею в обіймах демона. Саломея прошкувала до дверей, нетерпляче озираючись. У напівтемряві промайнули перекошені пики ідолів.

Піднявши меча, Валерій у люті кинувся вперед. Пролунав застережний крик Саломеї, і жовтолиций жрець, відкинувши Тараміс, дістав із піхов скривавленого клинка.

Різати людей, засліплених чаклунським полум’ям Саломеї, було, вочевидь, легше, аніж протистояти молодому й сильному гіборійцеві, охопленому люттю й ненавистю.

Кривавий клинок злетів угору, та меч воїна був швидшим і відсік кисть жерця. Хлюпнула кров. Сп’янілий боєм, Валерій завдавав усе нових і нових ударів, аж поки порубане тіло звалилося на підлогу, а лиса голова покотилась убік.

Валерій, схожий цієї миті на лісового хижака, озирнувся в пошуках Саломеї. Та схилилася над Тараміс. Однією рукою відьма тримала сестру за волосся, інша рука, з кинджалом, вибирала місце для удару. Меч Валерія знову свиснув і встромився в груди відьми з такою силою, що вийшов між лопатками на цілий лікоть.

Із страшенним криком Саломея повалилася на коліна, схопилася руками за лезо меча і впала, здригаючись у конвульсіях. Очі її вже не були схожі на людські, і з несьогосвітньою силою чіплялася вона за життя, що витікало з неї через рану - саме на яскраво-червоному півмісяці на грудях. Відьма звивалася в агонії, гризла і дряпала кам’яні плити.

Валерій з огидою відвернувся і підняв непритомну королеву. Залишивши позаду конаючу тварюку, він виніс Тараміс у двір до підніжжя сходів.

Майдан був заповнений народом. Хто відгукнувся на заклики Ігви, хто просто біг зі стіни від страху перед ордою. Отупілість і байдужість змінилися піднесенням, натовп хвилювався й шумів, вимахуючи кулаками. З боку брами лунали глухі удари тарана.

Загін розлючених шемітів напирав на юрбу - це була варта Північної брами, що поспішала на підмогу до Південної. Проте всі - і стражники, і народ - роззявили роти від здивування, коли на сходинках храму з’явився воїн, що тримав на руках оголене тіло.

- Ось ваша королева! - проголосив Валерій, намагаючись перекричати натовп.

Люди нічого не зрозуміли.

Щеміти-вершники почали пробиватися до сходів храму, б’ючи народ ратищами списів.

І тоді...

За спиною Валерія з’явилася тонка постать у скривавленому білому одязі, і люди побачили, що на руках Валерія лежить їхня повелителька, а у дверях храму стоїть інша - точна її копія.

Побачивши відьму, Валерій відчув, що кров холоне йому в жилах: адже його меч пробив їй серце. За всіма законами природи їй належало бути мертвою. Проте вона була жива.

- Тауг! - закричала відьма, обернувшись до дверей. - Тауг!

У відповідь залунав жахливий регіт, хряскіт дерева і дзвін лускаючого металу.

- Це королева! - залементував сотник-шеміт і зірвав із плеча лук. - Стріляйте в цих двох на сходах!

Та натовп уже гарчав, як зграя розлючених собак. Люди, нарешті, зрозуміли значення слів Валерія і здогадалися, хто їх справжня королева. З цим гарчанням люди і накинулися на шемітів, беззбройні, вони діяли лише зубами, нігтями та кулаками.

Саломея, що височіла над цим місивом людських і кінських тіл, похиталась і впала на мармурові сходи - цього вже разу мертва остаточно й безповоротно.

Стріли свистіли біля Валерія, що намагався сховатися за колоною портика. Кінні шеміти рубали й стріляли праворуч і ліворуч, намагаючись урятуватися від розправи юрби. Валерій добіг до дверей храму і вже збирався переступити поріг, як раптом обернувся, закричавши від жаху.

Із мороку, що панував у храмі, викотилася величезна чорна туша і метнулася до Валерія довгими жаб’ячими стрибками. Юнак побачив, як виблискують величезні витріщені очі, побачив ікла, схожі на шаблі кігті і відскочив від дверей. Стріла, що свиснула над вухом, нагадала йому, що за спиною теж смерть.

Четверо чи п’ятеро шемітів пробилися крізь натовп, і тепер їхні коні були вже на сходах. Стріли ламалися об колону. Непритомна Тараміс здавалася мертвою.

Перш ніж шеміти встигли ще раз вистрілити, ворота храму заповнило гігантське тіло. Нажахані найманці повернули коней і врізалися в натовп. Люди в страху побігли, топчучи тих, хто впав.

Проте чудовиську були потрібні тільки Валерій і королева. Протиснувши своє могутнє драглисте тіло крізь ворота, воно кинулося до хлопця, який утікав униз сходами. Валерій чув, як чудовисько рухається за спиною - величезна тварюка, вроджена в серці мороку, чорна драглиста маса, у якій можна було розрізнити тільки палаючі жорстокістю очі та страшні ікла.

Тут стало чути тупіт копит, і загін скривавлених, зранених шемітів вилетів на майдан і почав наосліп пробиватися крізь юрбу. Це були ті, хто охороняв Південну браму. Їх переслідувала група вершників, які розмахували скривавленими мечами і щось кричали рідною мовою, - то жителі Каурана, що колись утекли в пустелю, повернулися до свого міста. Разом із ними в’їхали півсотні чорнобородих номадів на чолі з велетнем у воронованій кольчузі.

- Конан! - вигукнув Валерій. - Це Конан!

Гігант побачив його, усе зрозумів і віддав наказ. Не зупиняючи коней, вершники з пустелі підняли луки, напнули тятиви й вистрілили. Смертоносна хмара заспівала над людським морем і встромилася в тушу чудовиська. Тварюка зупинилася, видала жахливий рев і захиталася - чорна пляма на білому мармурі. Вершники зробили ще один залп, і ще один... Мерзенне квакання пролунало зі смердючої пащі. Тварюка звалилась і покотилася сходами - мертва, як і та, що викликала її з безодні минулих тисячоліть.

Конан зупинив коня і спішився.

Валерій поклав королеву на мармурові плити і впав поряд із нею - сили залишили його. Юрба сколихнулась і наблизилася. Конан з прокльонами відігнав її і схилився над королевою.

- Присягаюся Кромом, це Тараміс. А хто ж та?

- Диявол, що набрав її вигляду, - прохрипів Валерій.

Конан вилаявся і, зірвавши з найближчого воїна плащ, укрив королеву. Вона розплющила очі і здивовано розглядала посічене шрамами обличчя кімерійця.

- Конане! - її ніжні руки обхопили богатирське плече. - Невже я сплю? Адже вона сказала, що ти вбитий!

- Убитий, та не до кінця, - щиро посміхнувся Конан. - Ви не спите, ваша величносте! Там, біля річки, я вщент розбив Констанція, Вони втікали, боязкі собаки, але до стін не дійшов жоден - я наказав не брати полонених, окрім самого Констанція. Вартові закрили браму перед нашим носом, та ми вибили її тараном. Своїх вовків, окрім цієї півсотні; я залишив за брамою. Не можу поручитися, що вони ввічливо поводитимуться в місті.

- О Іштар! Який жахливий сон! - зітхнула королева. - Нещасний мій народе! Конане, ти мусиш допомогти нам - відтепер ти і капітан гвардії, і найголовніший радник!

Конан засміявся і заперечно похитав головою. Він устав і допоміг звестися королеві, потім кивнув кауранцям, щоб вони спішились і чекали розпоряджень своєї повелительки.

- Не варто, ваша величносте, - капітаном я вже був. Відтепер я вождь зуагірів і поведу їх на Туран, як обіцяв. Ось із Валерія вийде добрий капітан, а мені набридло життя серед мармурових стін. Тож зараз я мушу залишити тебе і закінчити свої справи У місті, ще переповненому шемітами!

Сказавши це, Конан жестом наказав подати йому коня, скочив у сідло і помчав, ведучи за собою своїх стрільців.

Тараміс, спираючись на плече Валерія, обернулася до палацу, і натовп, ридаючи, розступився, утворивши коридор аж до дверей. Валерій відчув, як ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій - дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.
...Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан-кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

- Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, - зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

- Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти... - продовжував спокійно Конан. - Я висів так само, та вижив - хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, - він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі - на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче...

...Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові-кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам-один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка