Гіборійська ера. Пролог



Сторінка11/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26
ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ


1. НІЧНИЙ БАРАБАН
- ...Не ходи туди! В будинку Арама Бакші тебе очікує небезпека!

Голос, який намагався переконати Конана, тремтів від збудження. Тонкі пальці з брудними нігтями нервово хапали м’язисту руку кімерійця, котрий спокійно слухав грізні попередження. Двоє чоловіків стояли на розі великого збройового ринку, а повз них протікав багатомовний барвистий натовп, звичайний для екзотичних і галасливих вулиць Замбули. Поряд із гігантом-кімерійцем жилавий засмаглий кочівник здавався навіть меншим, аніж був насправді.

Конан майже не слухав. Він ледве відвів погляд від гарненької гетери з яскраво-червоними губами, яка зухвалою ходою пройшла від них за кілька кроків, і мляво поцікавився у настирливого співбесідника:

- Про які небезпеки ти говориш?

Житель пустелі крадькома подивився довкола й прошепотів:

- Можеш мені не вірити. Та купців і кочівників, які залишалися на нічліг у Арама Бакші, більше ніхто не бачив. І ніхто нічого не чув про них. Немовби вони випарувалися! Звичайно, Арам присягається, що вранці вони встають і продовжують свою подорож. Ніхто з мешканців нашого, міста з його будинку не зникав, та, повторюю, мандрівників більше не бачили, а їхні товари й спорядження іноді з’являються на ринку. Хіба не свідчить це про те, що Арам розправився зі своїми гостями? Як би інакше їхні речі потрапили на ринок?

- Я не маю ніяких товарів! - прогарчав кімерієць, схопившись за рукоять величезного меча, що висів на поясі. - Я програв навіть коня!

- Не тільки багаті мандрівники зникають із будинку Арама Бакші, - знову зашепотів зуагір. - Бідні кочівники теж ночують там, оскільки платня за нічліг в Арама нижча, ніж в інших тавернах. І їх також більше не бачили! Якось вождь зуагірів, чий син зник так само, поскаржився сатрапу Юнгірові Хану, і солдати Хана обшукали весь будинок.

- І знайшли гору трупів? - запитав Конан, глузуючи із зуагіра.

- Ні! Вони нічого не знайшли і вигнали вождя зуагірів із міста. Проте... - він присунувся до Конана й здригнувся. - Дещо було знайдено. Одразу за будинком, де починається пустеля, росте невеликий пальмовий лісок. Там є глибока яма. Так от у цій ямі знаходили обгорілі людські кістки!

- І що ж це означає? - усміхнувся кімерієць.

- Арам Бакша - диявол! Це огидне місто було побудоване стигійцями, а правлять ним гірканці. Тут змішалися білі, чорні й коричневі ніби спеціально для того, щоби породити всі нечестиві породи та відтінки. І ніхто не може сказати, хто тут людина, а хто замаскований диявол. Арам Бакша - демон у вигляді людини! Вночі він відкриває справжню личину і відносить своїх гостей у пустелю, де збираються його бісівські друзі.

- А чому він відносить тільки мандрівників? - скептично поцікавився Конан.

- Мешканці міста не дозволять йому вбивати своїх, проте вони не зобов’язані піклуватися про чужинців. Конане, ти прийшов із Заходу і не знаєш усіх таємниць цієї стародавньої землі. Від самих початків демони пустелі поклоняються Йогу, володарю Пустинного Житла, який за допомогою вогню пожирає людей. Отож дивися, Конане! Впродовж багатьох місяців ти жив у шатрах зуагірів, ти став нашим братом. Не ходи в будинок Арама Бакші!

- Геть! - зненацька різко вигукнув Конан. - Сюди йде загін міської варти. Побачивши тебе, вони можуть пригадати того коня, який був викрадений зі стайні сатрапа.

Кочівник пішов. Лише на мить він затримався, аби прошепотіти:

- Попереджаю тебе, брате мій! У будинку Арама Бакші діє нечиста сила!

Потім він промайнув на вузькій алеї, що веде до ринку, і зник.

Конан тугіше затягнув широкий пояс. На очах міських стражників він тримався абсолютно спокійно. Варта, проїжджаючи повз нього, уважно вивчила постать кімерійця. І не без підстав: Конан вирізнявся навіть у цьому барвистому натовпі, що заповнював покручені вулиці Замбули. Блакитні очі, широкі груди й могутні м’язи робили його помітним у східному бджолиному рої, а прямий меч, що висів біля стегна, доповнював опис свого власника,

Не зронивши й слова, варта, погойдуючись у сідлах, посунула вниз вулицею, і натовп розступився, даючи їй дорогу. Це були уродженці Пеліштіма, кремезні й горбоносі. Їхні кучеряві чорні довгі бороди спереду майже прикривали кольчуги. Кожен тримав у руці спеціальну паличку і за допомогою неї управляв конем. Правителі Турану давали цим найманцям роботу, яку раніше виконували самі туранці. Саме з цієї причини жителі Замбули ненавиділи стражників.

Конан поглянув на сонце, яке сідало на плоскі дахи будинків у західній частині базару, ще раз підтяг ремінь і попрямував до таверни Арама Бакші.

Неквапливою ходою горянина він ішов строкатими вулицями. Подерті туніки продавців вина тут перемішувалися з облямованими горностаєвим хутром халатами багатих купців, із розшитими перлами нарядами дорогих куртизанок. Попереду чиїхось нош незграбно рухалися величезні чорні раби, розштовхуючи зарослих до очей мандрівників із шемітських міст, обірваних кочівників із пустелі, торговців і шукачів пригод з усіх країн Сходу.

Та й місцеве населення було різнорідним не менше.

Кілька століть тому сюди прийшли армади зі Стигії і створили на мертвих пісках свою імперію. Замбула за тих часів була невеликим торговим містечком і займала зручне положення поміж оазисів. Стигійці перетворили її на велике місто. Жили тут також раби - шеміти й кушити. Численні каравани, що перетинають пустелі зі сходу на захід і назад, приносили багатство - і ще більше змішування рас. Потім зі сходу прийшли воїни Турану й відсунули кордони Стигії. І ось уже впродовж життя цілого покоління Замбула залишалася найвіддаленішим укріпленим пунктом на заході - з тих, що керовані туранським сатрапом.

Галас, - незліченною кількістю мов і діалектів - уперто дзвенів у вухах кімерійця. Бурхливе життя вулиць Замбули все більше захоплювало його. Раз у раз крізь натовп шумно прокладали собі шлях загони озброєних вершників. Це були високорослі воїни Турану. Мелодійно побрязкували їхні кольчуги, у такт руху розгойдувалися криві шаблі. Люди розбігалися, прагнучи не потрапити під копита туранських коней. Ці побоювання не були зайвими - адже по вулицях гарцювали хазяї Замбули. Високі стигійці, стоячи осторонь, похмуро поглядали на міську сторожу, згадуючи свою минулу славу. Різноплемінне ж населення мало цікавилося тим, де мешкає їхній король - у замку Кхемі чи в осяйному, пишному Аграпурі.

Так, Юнгір Хан править Замбулою. Проте чоловіки шепотіли один одному, що Юнгіром Ханом править його дружина Нафертарі. Як би там не було, а прості люди жили своїми справами. Збиралися й сперечалися на вулицях, укладали угоди, шахраювали, пили вино, кохалися - словом, робили все те, що й раніше протягом багатьох століть, відтоді, як вежі й мінарети Замбули звелися в блакитні небеса над мертвими пісками Харамуна.

Перш ніж Конан дістався будинку Арама, спеціально найняті люди вже запалили на вулицях ліхтарі, оздоблені бронзовими драконами, що злобно стежать за перехожими.

Дім Арама був останнім на вулиці, що веде на захід. Огороджений стіною великий сад, де густо росли фінікові пальми, відділяв будинок від інших споруд зі східного боку. А на захід від нього шумів фініковий гай, крізь який бігла вулиця, перш ніж зникнути в пустелі. Через дорогу виднів ряд покинутих халуп, де мешкали кажани та шакали. Конан здивувався, чому міські жебраки не ночують у порожніх спорудах.

Освітлена ділянка дороги залишилася позаду. Тут не було ліхтарів, за винятком одного, який висів над входом до таверни. У небі виблискували зорі, під ногами шурхотів м’який пісок. Від легкого вітру, що прилетів із пустелі, тихо шепотіло листя пальм.

Ворота до володінь Арама Бакші відкривались усередину - на алею, що пролягала між таверною й садом. Конан смикнув за мотузок дзвоника і забарабанив руків’ям меча в тикові ворота. Нарешті у воротах відкрилися невеликі дверцята, звідки визирнула чорна пика.

- Відкрий, демони б тебе взяли! - наполіг Конан. - Я заплатив Арамові за кімнату і, присягаюся Кромом, я її одержу!

Чорний слуга зиркнув на дорогу за спиною Конана й відчинив ворота. І закрив їх знову на замок після того, як кімерієць зайшов до двору. Замбула славилася своїми злодіями, і тому було цілком природним те, що будинок на краю пустелі обнесений високими стінами. Житло має надійно захищатися від нічних рейдів кочівників і від місцевих грабіжників.

Конан перетнув сад, де в мерехтливому світлі зірок дрімали величезні білі квіти, і зайшов до пивної. Біля входу сидів скромно одягнений стигієць з поголеною головою, що викривало в ньому студента, і сумно роздумував - певне, про незбагненність Всесвіту. В кутку кілька чоловіків грали в кості, відчайдушно лаючись.

М’яко ступаючи, зайшов Арам Бакша - ставний, в строгому халаті помірних кольорів, з чорною розкішною бородою і з дещо дивними, втікаючими від прямого погляду, очима.

- Ти хочеш поїсти й випити? - запитав він.

- Ні, я вже попоїв, - похмуро пробурчав Конан. - Принеси мені кухоль газанського вина. Тільки на це в мене і залишилися гроші.

Мідна монета дзенькнула об дубову стійку.

- Очевидно, тобі не таланило за гральним столом, - мовив Арам.

- А я й не збирався починати з купи срібла. Вранці заплатив тобі за кімнату на випадок програшу. Перш за все треба потурбуватися про дах над головою, аби спокійно провести ніч. Я помітив, що на вулицях Замбули не сплять. Навіть останні жебраки шукають собі діру, у яку прагнуть забитися до настання темряви. Певне, в місті повно злодіїв і вбивць.

Конан сказав це спокійно, без тіні хвилювання, просто як про звичну річ. Потім зробив ковток дешевого вина і слідом за Арамом вийшов із приміщення. Щойно він зник, гравці в кості облишили своє заняття й перезирнулися. У їхніх очах з’явився загадковий вираз. Ніхто не мовив жодного слова, тільки студент з поголеною головою голосно розсміявся, і це був страшний сміх - сміх нелюдського цинізму й знущання. Усі опустили очі, намагаючись не дивитися один на одного. Можливо, наука пошкодила розум стигійського школяра - таке зі студентами іноді трапляється.

Конан ішов за Арамом коридором, освітленим мідними лампами. Кімерійцю було моторошнувато від безшумної ходи господаря. Арам був узутий у м’які капці, на підлозі лежали товсті туранські килими, і Конана не полишало неприємне відчуття, ніби замбулієць не йде, а крадеться.

Наприкінці покрученого коридору Арам зупинився біля дверей, упоперек яких на масивних кронштейнах покоїлася товста залізна смуга. Хазяїн підняв засув і завів гостя до кімнати, маленькі вікна якої - Конан помітив одразу - були взяті в позолочені ґрати. На підлозі лежали килими, канапа й стільці були оздоблені складним різьбленням. Поза всякими сумнівами, ця кімната була набагато краща та зручніша За будь-яку іншу, котру Конан за свої гроші міг зняти в центрі міста. Цей факт був важливий, якщо врахувати, що гаманець кімерійця дуже схуднув за останні кілька днів гульні.

Арам запалив бронзову лампу і звернув увагу Конана на двоє дверей із могутніми замками.

- Цієї ночі ти можеш спати спокійно, кімерійцю, - сказав він, прядучи очима на гостя. Конан забурчав, кинув на канапу голого меча.

- Твої замки й засуви міцні, та я звик спати зі своїм сталевим другом.

Арам нічого не відповів. Тільки перебирав пальцями густу бороду й дивився на страшну зброю. Потім тихо пішов, причинивши за собою двері.

Конан замкнув двері на засув, перетнув кімнату, відчинив інші двері, визирнув. Його кімната була в тій частині будинку, яка виходила на західну дорогу. Звідси можна було потрапити в маленький дворик, обнесений окремою стіною. Стіни, що відділяли дворик від таверни, були досить високі й не мали дверей, але стіна з боку дороги була невисокою, і ворота в ній не були замкнені.

Конан постояв кілька хвилин, відчуваючи тепло від лампи позад себе. Він дивився туди, де дорога зникала серед фінікових пальм. Звідти було чути слабкий шерех листя на легкому вітрі. За гаєм тяглися голі нескінченні піски. На протилежному кінці вулиці чулися слабкі звуки міста, освітленого ліхтарями. А тут було тихо, щось шепотіло листя, тьмяно мерехтіли зорі. За низькою стіною лежала курна дорога, і жалюгідні порожні халупи дивилися плоскими дахами на зоряне небо. Десь там, за пальмовим гаєм, почувся тихий гуркіт барабана.

Конану згадалися похмурі попередження зуагіра, які вже не здавалися безглуздими й фантастичними. Конан знову задумався над таємницею порожніх халуп. Чому жебраки обминають їх?

Він повернувся до кімнати, зачинив двері й опустив засув.

Світло почало тремтіти. Конан міг би заприсягтися, що ще кілька хвилин тому в лампі було достатньо пальмової олії. Тепер же її залишалося обмаль, на самісінькому денці. Кімерієць, що зроду не відзначався поступливістю, хотів був покликати господаря і влаштувати скандал. Але день трапився надто важкий, пора було й відпочити. Конан загасив вогонь.

У темряві він роздягся, витягнувся на дивані. Його м’язиста рука звично відшукала руків’я меча. Втомлено поглянувши на зорі в заґратованому вікні, кімерієць піддався чарівності легкого шелестіння пальмового листя і поринув у сон, куточком свідомості прислухаючись до бурмотання барабана з пустелі... до цього низького бурчання обтягнутого шкірою інструменту, по якому завдавала м’якого удару відкрита долоня чорної руки...



2. НІЧНІ ЛОВЦІ
Конан прокинувся, почувши, що відчиняються двері. Він прокидався не так, як звичайна цивілізована людина - ледача, зніжена, напхана снодійним. Конан прокинувся миттєво. Готовий до бою, з ясним розумом, він виразно й безпомилково визначив звук, що перервав його сон. Він побачив, як відчинилися двері і в отвір, затуливши небо, втиснулася величезна темна фігура з широкими похилими плечима і страшною головою.

По спині кімерійця забігали мурашки: адже двері були надійно замкнуті. Відкрити їх могли лише демони й чаклуни. Та й чи може бути в людини така голова, що вимальовувалася на тлі неба? Кімерієць уловив знайомий запах, але не заспокоївся, оскільки легенда зуагірів твердила, що саме такий запах у дияволів.

Конан обережно підібгав під себе ноги і різко схопився. Удар мечем - немов стрибок тигра з темряви. Навіть демону не вдалося б ухилитися від такої атаки. Меч легко пройшов крізь м’язи й кістки, і щось із довгим хрипом важко зсунулося на підлогу. Конан схилився над поверженим. З меча скрапувала кров. Хто це був - диявол чи людина, - вже не мало значення: він помер. Конан відчував смерть, як відчуває її дикий звір. Він виглянув через прочинені двері - ворота відчинені, дворик порожній.

Конан зачинив двері, але не замкнув їх. У темряві відшукав лампу, запалив гніт. І наступної миті вже розглядав істоту, що лежала на підлозі в калюжі крові.

Це був чорношкірий гігант із пов’язкою на стегнах. Рука його все ще стискала вузлувату палицю, оббиту на кінці бронзою. З кучерявого волосся за допомогою тонких гілочок і глини була зроблена страшна зачіска, що нагадувала роги буйвола. Ці роги й надавали голові страшного вигляду. Одержавши ключ до розв’язання загадки, Конан розсунув ногою товсті червоні губи і, дивлячись на підпиляні до основи зуби, вилаявся.

Тепер він знав причину таємного зникнення подорожніх із будинку Арама Бакші. Стали зрозумілі й гуркіт барабана за фініковим гаєм, і яма, наповнена вугіллям упереміж із людськими кістками. Над цією ямою, в мерехтливому світлі зірок підсмажувалося незвичайне м’ясо, а навкруги багаття сиділи чорні звірі, вгамовуючи голод своїх неситих утроб. Людина на підлозі була рабом канібалів1 з Дарфару.

Таких людей Конан бачив немало в цьому місті. В Замбулі канібалізм не визнавали відкрито, але тепер Конан знав, чому люди так ретельно закривалися на ніч і чому жебраки уникають темних алей і покинутих халуп. Він з огидою вилаявся, оскільки не раз бачив, як нічними вулицями крадькома рухалися чорні примари в пошуках своїх жертв. А такі, як Арам Бакша, відкривали їм двері. Власник таверни не був дияволом - він був набагато гіршим. Раби з Дарфару прославилися брудною крадіжкою, і не було сумніву, що частина награбованого потрапляла до рук Арама Бакші. Натомість він продавав їм людську плоть.

Конан загасив лампу. В темряві підійшов до дверей, відчинив їх і почав обережно обмацувати різьблені прикраси зовні. Одна з них рухалася і була закріплена на стрижні, який виходив із дверей. Кімната виявилася пасткою. До того ж спеціально обладнаною. Люди потрапляли сюди як кролики, та тепер замість кролика сюди потрапив шаблезубий тигр.

Конан підійшов до тих дверей, які виходили в коридор, і штовхнув їх. Двері не зрушилися, і кімерієць пригадав про товсту залізну смугу з другого боку. Арам не шукав зустрічей ні з жертвами, ні з тими, з ким діяв разом.

Застебнувши пряжку ременя з мечем у піхвах, Конан переступив через калюжу крові, вийшов у двір і обережно причинив за собою двері. Він не збирався відкладати на потім розмову з Арамом. Скільки ж нещасних було вбито уві сні дрюком, а потім витягнуто на дорогу, що веде до страшної ями!

У дворі Конан прислухався. Як і раніше, тихо гуркотів барабан, але відблисків полум’я за гаєм не було видно: нікого, значить, ще не смажили.

Канібалізм у цих місцях був невід’ємною частиною життя чорношкірих, їхнім способом існування. Ось і тепер вони зібралися на свій страшний культовий бенкет. І якщо їм сьогодні все ж таки щось перепаде, то вже ніяк не Конан.

Щоб потрапити до Арама, треба було видертися на одну зі стін. Високі стіни, як з’ясувалося, служили захистом не тільки від кочівників, а й від канібалів. Та Конана не можна було порівнювати з людьми пустелі: йому не раз траплялося долати кручі рідних пагорбів і скель. Тепер він стояв біля стіни й вирішував, як зручніше перебратися на другий бік. І зненацька почув здавлений крик.

За якусь мить Конан опинився біля воріт, пильно вдивляючись через дорогу. Звук прийшов від халуп, з тіні пальм за дорогою. Він почув задушливі хрипи й булькання. Було схоже, що хтось намагається закричати, але чиясь безжальна рука затискає рот жертви. Раптом із-за хатини з’явились і попростували до гаю кілька постатей - три величезних чорних несли одну світлу, котра марно намагалася вирватися. Конан побачив, як після вдалої спроби полонений вирвався з грубих лап і побіг дорогою в місто. Виявилося, що це гнучка молода жінка, причому без одягу. Конан роздивився її виразно. Чорношкірі кинулись услід, і вся група знову зникла в тіні між халупами. Тишу прорізав відчайдушний крик, наповнений болем і жахом.

Розлючений мерзотою того, що коїться, Конан метнувся через дорогу.

Ані жертва, ні її викрадачі не підозрювали про присутність кімерійця доти, поки рипіння піску не виказало грізного наближення. Він налетів на них, як лютий гірський ураган. Двоє чорношкірих обернулися, підняли ломаки. Але вони не врахували швидкості, з якою нападав Конан. Один із них одразу ж відлетів з розпоротим черевом. Другий махнув ломакою, та Конан ухилився, різонув мечем, і голова чорношкірого майнула в повітрі. Безголове тіло ще зробило за інерцією три кроки, обливаючись кров’ю і розмахуючи руками, а потім гепнулось у куряву.

Третій канібал, глухо скрикнувши, різко відштовхнув від себе жінку й кинувся тікати. У паніці він помчав у бік міста. Жах, додавав прудкості, та перш ніж утікач і переслідувач порівнялися з найближчою до міста хатиною, чорношкірий, почувши за спиною невідворотну смерть, заревів, немов бик на різниці.

- Пекельна псино! - крізь зуби проревів Конан і всадив меча між чорні лопатки з такою силою, що лезо наполовину вийшло з грудей людожера.

Він упав з передсмертним хрипом, а Конан, наступивши на тіло, висмикнув клинок.

Ніщо більше не порушувало тиші, тільки легкий вітер слабо ворушив листя пальм. Конан струсив головою, як лев струшує гривою, і щось прогарчав про невтамоване жадання крові. Проте ніхто не з’являвся на безлюдній дорозі, осяяній світлом зірок.

Шерех квапливих кроків примусив Конада різко обернутися, проте це була дівчина, вона кинулася до рятівника, обвила його шию руками, напівжива від жаху.

- Заспокойся, - пробурчав він. - Тепер усе гаразд. Як вони тебе зловили?

Вона схлипнула, нерозбірливо щось відповівши. В світлі зірок Конан її розглянув і відразу забув про Арама Бакшу. Її шкіра була сліпучо-білою, а волосся спадало смоляною хвилею. Загалом, це була гідна представниця різнорідного населення Замбули. Висока, з прекрасними ніжними формами, вона, безумовно, викликала замилування. В очах Конана спалахнуло захоплення. Він обійняв усе ще тремтячу дівчину і підбадьорливо вимовив:

- Досить труситися, люба. Тепер ти в безпеці.

Його дотик, здавалося, повернув дівчині дещо втрачений здоровий глузд. Вона відкинула голову, полохливо озирнулася. І тут-таки знову притиснулася до кімерійця, немов намагаючись знайти в ньому надійну опору.

- Вони зловили мене на вулиці, - прошепотіла вона. - Вони чекали в темряві під аркою. Чорні чоловіки, схожі на величезних мавп! Але Сет пожалів мене. Завжди йому молитимуся!

- Що ж ти робила на вулиці вночі? - запитав Конан.

Вона відкрито поглянула йому в обличчя.

- Мій коханий вигнав мене, - сказала вона. - Він збожеволів і хотів мене убити. Щойно я втекла, мене схопили ці звірі.

- Така красуня, як ти, може будь-кого звести з розуму, - сказав Конан, погладивши її блискучі кучері.

Вона сіпнулася, як людина, яку боляче вдарили. Більше вона не тремтіла, її голос звучав рівно.

- Так помстився мені злий чернець Тотрасмек, верховний жрець Ханумана. Він хотів насміятися з мене, собака!

- Не варто згадувати це, - посміхнувся Конан.

- Мій коханий, - сказала вона, - молодий туранський офіцер. Тотрасмек підсипав йому зілля, яке зробило його божевільним. Цієї ночі він прийшов до мене з мечем, аби вбити, але я втекла. Потім на мене напали негри. Хто вони?

Замість відповіді Конан приклав палець до губ і безшумно, як тінь, потягнув дівчину за найближчу халупу під пальмами. Вони завмерли, напружено вслухаючись у тишу. Нарешті почулися глухі голоси, які ставали все голоснішими. Близько десятка чорношкірих поверталися з міста. Дівчина вчепилася в руку Конана, і він відчув, як’вона затремтіла.

Тепер вони виразно чули горловий говір чорних людей.

- Наші брати зібралися біля ями, - говорив один з них. - А нам сьогодні не пощастило. Тепер у них будуть причини нас зневажати.

- Арам обіцяв людину, - пробурмотів інший, і Конан у думках побажав Арамові безліч радощів у пеклі.

- Арам дотримується слова, - пристав до розмови ще хтось.

- Пригадайте, скільки людей ми взяли з його таверни. Проте й платимо за це як слід. Я сам дав десять згортків привезеного жовтими купцями шовку. Це був вельми хороший шовк...

Чорношкірі пройшли мимо. Голоси завмерли вдалині.

- Добре, що трупи лежать за халупами, - неголосно зауважив Конан. - Якщо вони заглянуть до Арама, то знайдуть ще одного свого приятеля. Ходімо звідси.

- Атож, треба поспішати, - підхопила дівчина. - Мій коханий блукає десь вулицями. А раптом вони схоплять його?

- Який усе ж таки паскудний звичай! - Конан нарешті знайшов слухача і дістав можливість висловитися з приводу місцевих порядків.

Тепер вони йшли в місто по іншій вулиці, але про всяк випадок трималися в тіні будинків і дерев.

- Чому люди не виженуть цих собак із міста? - запитав кімерієць.

- По-перше, вони відмінні раби, - сказала дівчина. - А по-друге, тут їх так багато, що коли вони збунтуються, то виріжуть усе населення. Я не одразу зрозуміла, хто це, але тепер мені все ясно. Жителі Замбули знають, що раби пустують ночами, і тому міцно зачиняються на ніч. Але буває, трапляється непередбачене. Хіба інакше я залишилася б на вулиці? Взагалі, чорні, звичайно, не роблять винятків, проте в більшості випадків їм трапляються чужинці. Вважається, що жителі міста не зобов’язані турбуватися про мандрівників. А такі, як Арам Бакша, продають мандрівників людожерам. Про це багато хто знає. Звичайно, він не посмів би викинути таку штуку з корінним замбульцем.

Конана пересмикнуло від огиди. Ну й порядки в цьому богом береженому Турані!

За кілька хвилин він вивів свою супутницю на досить пристойну вулицю з неосвітленими будинками.

- Куди тебе провести? - запитав він, не без підстав вважаючи, що пригода ще не закінчилася.

- Додому. Розбуркаю слуг, хай візьмуть палиці і підуть шукати мого коханого. Не вистачало ще, аби в місті дізналися про його божевілля. Він же офіцер! До того ж служить при дворі. Ти мені допоможеш? Можливо, ми вилікуємо його, коли знайдемо...

- Знайдемо? З чого ти взяла, що я жадаю провести ніч у пошуках лунатика? Здається, можна знайти заняття дещо цікавіше.

Вона поглянула йому в обличчя і правильно зрозуміла блиск його очей. Будь-яка жінка відчуває мить, коли чоловік готовий виконати найбожевільнішу її примху, проте справжня жінка ніколи в цьому не признається.

- Будь ласка! - заблагала вона. - У мене більше нікого немає, кого я могла б попросити про допомогу. А ти такий добрий і сильний...

- Гаразд! - вирішив Конан. - Гаразд! Як звуть цього молодика?

- Алафдал. А мене Забібі. Я танцівниця. Раніше я часто танцювала перед сатрапом Юнгіром Ханом і його дружиною Нафертарі, а також перед вельможами Замбули. Тотрасмек, якого я відкинула, зробив мене мимовільним інструментом помсти Алафдалу. Не підозрюючи про віроломство Тотрасмека, я попросила у нього любовне зілля для Алафдала. Він дав мені зілля, сказавши, що його треба висипати в келих із вином для мого коханого. Він присягнувся, що коли Алафдал вип’є це вино, то кохатиме мене набагато сильніше, аніж звичайно, і виконуватиме всі мої бажання. Проте, випивши вино, мій коханий збожеволів і захотів мене вбити. Я проклинаю Тотрасмека, цю підлу змію!

Вона раптом схопила Конана за руку, і обоє вони на мить зупинилися. Потім увійшли до кварталу магазинів і крамниць. Було досить пізно, ліхтарі не горіли, і лише світло зірок падало на безлюдні вулиці. Конан і Забібі одночасно побачили людину, що нерухомо стояла в глибині алеї. Голова людини була опущена, і, здавалося, вона щось упустила, а зараз шукає. Але людина підвела голову, і її очі спалахнули якимсь фантастичним, потойбічним вогнем. По спині кімерійця сипнуло холодом. Справа не в тому, що людина тримала в руці клинок - клинків Конан за своє життя бачив чимало. Занадто страшний вигляд мала мовчазна постать із палаючими очима. Конан легенько відштовхнув дівчину і витягнув меча.

- Не вбивай його! В ім’я Сета, не вбивай! Ти ж набагато сильніший за нього!

- Подивимося, - сказав Конан, виставивши вперед меч і стиснувши лівий кулак, за розміром і міцністю схожий на молот.

Він уже вирішив, що не вб’є божевільного, як би не склався двобій. Бо встиг роздивитися дещо важливе... ні, краще не вбивати.

Конан зробив обережний крок, і туранець, зареготавши, наче демон, кинувся в атаку. Він ішов навшпиньках, легенько пританцьовував і зі свистом крутив клинком над головою. Судячи з усього, це був досвідчений воїн. Та ось клинки схрестилися, викресавши в темряві блакитні іскри. Конан відбив удар, хильнувся всім корпусом праворуч, одночасно викинувши вперед лівий кулак. Тієї ж миті нападник упав на землю непритомний. Його очі згасли за повіками з пухнастими віями. Удар кімерійця, як завжди, був блискавичний.

- Що з ним? - дівчина кинулася до коханого.

Конан нахилився, перевернув людину на бік.

- Нічого страшного, - усміхнувся гігант. - Звичайний удар у щелепу. Невдовзі отямиться. Та краще його зв’язати. Його ж ременем... Ось так. Ну, куди доставити цього красеня?

- Почекай хвилину.

Дівчина сіла біля нерухомої фігури, взяла зв’язані руки і почала уважно їх розглядати. Потім, розчаровано струсонувши головою, встала. Підійшла до кімерійця, поклала долоні на його м’язисті груди, і її дивні очі, що мерехтіли як два діаманти, потонули в очах гіганта.

- Ти справжній воїн! - прошепотіла вона. - Допоможи мені. Убий Тотрасмека!

- І встав свою голову в туранську петлю, - розсміявся Конан.

- Ні в якому разі!

Її ніжні й гнучкі руки стали раптом твердими як сталь, обійняли могутню шию гіганта.

- Прканці не люблять Тотрасмека, а жерці Сета бояться його. Тотрасмек - виродок. Він править людьми за допомогою страху і невірної релігії. Я молюся Сету, туранці поклоняються Ерліку, проте Тотрасмек приносить жертви проклятому Хануману. Туранська знать боїться його чорного диявольського вміння, боїться його влади над людьми і ненавидить його. Якщо його раптом уб’ють, вони не будуть завзято шукати вбивцю.

- А коли він застосує своє чаклунське вміння і уб’є мене? - запитав гігант.

- Ти ж воїн! - спалахнула дівчина. - Ризикувати життям - твоя професія!

- Назви свою ціну, - усміхнувся Конан.

- Я розрахуюся з тобою! - Вона глибоко зітхнула, підвелася навшпиньки, зазирнула йому в очі.

Близькість дівчини викликала полум’я в грудях кімерійця, а ніжне дихання внесло сум’яття в голову. Але коли його руки стулилися за спиною дівчини, вона обережно відвела їх і сказала:

- Не поспішай. Спочатку допоможи мені.

- Назви ціну, - бурмотав Конан із хвилюванням у голосі.

- Підніми мого коханого, - сказала Забібі.

Конан стріпнувся, легко підкинув безпорадне тіло на свої широкі плечі. У цю мить він відчував, що міг би підняти весь палац Юнгіра Хана. Дівчина шепотіла молодику ласкаві слова, і в них не відчувалося ніякої фальші. Очевидно, вона щиро кохала Алафдала, а угода, укладена з Конаном, була суто діловою. В таких речах жінки виявляють більше здорового глузду, ніж чоловіки.

- Ходи за мною! - наказала вона, і квапливо рушила вулицею.

Кімерієць легко попрямував за нею, і здавалося, що ноша зовсім не обтяжує його. Але він пильно роздивлявся на всі боки, чекаючи можливого нападу нічних викрадачів. Та нічого підозрілого не було. Певне, люди Дарфару вже давно зібралися біля культової ями. Дівчина тим часом звернула на вузьку бічну вулицю і за якусь мить уже стукала в невеликі склепінчасті двері.

Майже відразу відкрилося невелике віконце, і звідти визирнуло чорне лице. Дівчина щось швидко прошепотіла. Клацнули замки, двері відчинилися, з’явилася чорна людина величезного зросту. Конан визначив, що цей негр не з племені Дарфару. Його зуби не були підпиляні, а густе волосся було коротко підстрижене. Людина належала до племені Уадаї.

На прохання Забібі Конан передав тіло молодого туранця чорному слузі. Офіцер був тут же укладений на криту оксамитом канапу. Туранець не приходив до тями, і це було природно - Конан міг би повалити ударом і бика. Дівчина на секунду схилилася над своїм коханим, потім випросталася і разом з кімерійцем вийшла на вулицю.

Двері й віконце зачинилися, клацнули замки. Забібі узяла Конана за руку.

- Ти не зрадиш мене?

Він заперечно похитав головою.

- Тоді ходімо у храм Ханумана, і хай боги благословлять нас!

І знову, як примари, вони безшумно йшли сонним містом. Кожен думав про своє. Забібі, певне, неслася думками до свого коханого, якого залишила лежати в неясному світлі мідних ламп. А можливо, роздумувала над тим, що чекає її в диявольському храмі Ханумана. Думки ж Конана сходилися виключно на одному - на дівчині, яка йшла поруч, і ні про що інше він думати не міг.

Несподівано почувши якесь брязкання, вони швидко сховалися в тіні похмурої арки. Мимо пройшов загін нічної варти. Чоловік п’ятнадцять ішли тісною лавою, тримаючи напоготові списи. Варта, яка замикала хід, закривала свої спини бронзовими щитами, побоюючись зрадницького удару ззаду. Загроза потрапити до рук чорних пожирачів людського м’яса існувала навіть для озброєних воїнів.

Незабаром тупіт підкованих сандалій затих віддалік. Конан і дівчина покинули свій притулок і рушили далі. За кілька хвилин вони побачили низьку з плоским дахом споруду, контури якої неясно вимальовувалися попереду.

Храм Ханумана стояв у гордій самотині посеред широкого мовчазного, безлюдного в цю годину майдану. Похмура будівля, складена з масивних кам’яних брил, немов би тиснула на кожного, хто до нього приходив. Храм був огороджений біломармуровою стіною, прикрашеною барельєфами з картинками із життя чудовиськ. Широкий вхід, ніби розкрита паща, давав змогу безперешкодно проникнути всередину. Ворот чи інших загороджень не було.

- І чому це людожери не полюють на людське м’ясо в храмі? - гмикнув Конан. - Сюди ж можна ввійти вільно!

Забібі притиснулася до нього.

- Вони панічно бояться Тотрасмека. В Замбулі його всі бояться. І Юнгір Хан теж, і Нафертарі... Ходімо! Ходімо швидше, поки я ще можу йти.

І дівчина зробила крок уперед, ніби у вир. Конану подобалися люди, здатні переступити через свій страх. Трішки обігнавши дівчину, він прикривав її плечем.

Вони проминули широкий вхід. Кімерієць наслухався про жахливі звичаї жерців Сходу і зовсім не здивувався б, коли б на них раптом упала кам’яна балка чи під ногами провалилася б земля. Він знав - може статися так, що ні він, ні дівчина не вийдуть звідси живими. Але Конан не мав звички довго роздумувати про небезпеку. Хай, не поталанить...

Вони зайшли до двору. На мармурових плитах відбивалися зорі. На галерею з колонами вели неширокі сходи. Стукіт двох сердець, здавалося, лунав на всю округу. Високі двері були широко розчинені, усередині нікого не було видно. Вдень сюди приходили люди і покладали приношення на чорний вівтар бога-мавпи. Вночі ж жителі Замбули уникали храму, як зайці уникають нори отруйної змії.

Тліючі курильниці поширювали всередині храму м’яке таємне світло, і довкілля здавалося нереальним і навіть потойбічним. Під стіною за чорним кам’яним вівтарем сидів бог. Його погляд був навіки прикутий до дверей, через які століттями приходили його жертви, а деяких приводили на ланцюзі. Від порога до вівтаря вела неглибока канавка, і, коли нога Конана ступила в неї, кімерієць мимоволі відскочив убік. Канавка була прочовгана ногами багатьох людей, які в муках умирали на цьому похмурому вівтарі.

У нерівному світлі курильниць бог Хануман мав вигляд напівлюдини-напівтварини. Він сидів не так, як звичайно сидять мавпи, а як людина, що підібгала ноги, але від цього його схожість із мавпою не зменшувалася. Фігура божества була висічена з чорного мармуру. Рубінові очі горіли хтивим червоним світлом, немов вугілля в культовій ямі людожерів. Величезні руки Ханумана покоїлися на колінах долонями вгору, пазуристі пальці були напівзігнуті, і, здавалося, вони готові схопити кожного, хто наважиться наблизитися. В огидному зображенні божества був відтворений увесь цинізм вироджу ваного культу.

Забібі обережно обійшла статую, але, коли ненавмисно торкнулася її, затремтіла, немов зачепила отруйну рептилію. За широкою спиною ідола, на відстані кількох футів, видніла мармурова стіна і бордюр із золотого листя. По обидва боки від статуї було двоє дверей із слонової кістки. Над кожною з них височіла золота арка.

- За цими дверима коридор, який нагадує формою шпильку для волосся, - сказала дівчина. - Я була там одного разу.

Вона здригнулась і мерзлякувато зіщулилася, пригадавши жахливе й непристойне видовище, яке їй довелося побачити.

- Коридор вигинається, як підкова, і кожний його ріг виходить у цю кімнату, - продовжувала танцівниця. - Апартаменти Тотрасмека знаходяться у вигині, і там є двоє дверей. Проте десь тут мають бути приховані двері, які ведуть просто у внутрішні покої Тотрасмека.

І вона почала нишпорити по гладенькій поверхні стіни, на якій не було видно ні тріщини, ні горбика. Конан стояв поряд, тримаючи напоготові меча й обережно озираючись навколо. Його уява малювала жахливі картини, які могли мати місце за цією стіною, і кімерієць відчував себе звіром у пастці.

Нарешті Забібі знайшла таємну пружину. Велика плита безшумно відійшла вбік, відкривши темну діру в стіні.

- О Сет! - зненацька скрикнула дівчина.

Конан стрибнув, але спізнився - чиясь смаглява рука вчепилась у волосся Забібі. Дужий ривок підняв дівчину в повітря, втягнув у чорну діру. Пальці Конана встигли лише ковзнути по тілу Забібі - плита опустилася на місце, перед кімерійцем знов була стіна. Ніби нічого й не сталося, лише за стіною чулися звуки боротьби, крик і чийсь гидкий сміх, від якого в Конана закипіла в жилах кров.



3. СМЕРТЕЛЬНІ ОБІЙМИ
Лайнувшись, кімерієць щосили вдарив по стіні руків’ям меча. Шматок мармуру відвалився, але двері не ворухнулися. Конан, підскочивши до дверей зі слонової кістки, хотів був рознести їх ущент, але про всяк випадок спершу штовхнув рукою. Двері легко піддалися, за ними виявився довгий, покручений коридор. Його тьмяно освітлювали курильниці. Звірине чуття підказало Конану зачекати й роздивитися. На одвірку висів важкий шворінь, і гігант обережно торкнувся до нього губами. Так і є - метал був теплуватий, і це означало, що секунду тому хтось торкався до нього, щоб відімкнути двері. Кімерієць зрозумів, що клюнув на наживку і трохи не потрапив у пастку. Варто ж було знати, що Тотрасмек тримає під контролем кожного, хто заходить до храму.

Конан чудово розумів, що, заглибившись у коридор, він дозволить заманити себе до пастки, яку наготовив на нього жрець. Проте десь тут мала бути Забібі. Знаючи звички жерців Ханумана, кімерієць був переконаний, що дівчина потребує допомоги. Перехопивши меча двома руками, Конан м’якою ходою пантери рушив уперед.

З лівого боку коридору тягнувся ряд склепінчастих дверей, кожну з яких кімерієць намагався відчинити, але вони були замкнуті. Він пройшов близько сімдесяти п’яти футів, коли нарешті коридор різко повернув праворуч. Все було так, як говорила Забібі. Одні з дверей за поворотом піддалися, відчинилися.

Кімерієць зазирнув у широке квадратне приміщення, освітлене набагато краще, ніж коридор. Стіни були вкриті білим мармуром, підлога - слоновою кісткою, а стелю оздоблювало різьблене срібло. Посеред кімнати стояв дископодібний стіл із металу чи чогось вельми схожого. Було кілька диванів з атласними покривалами, і на одному з них напівлежав чоловік. Зустрівши запитальний погляд Конана, чоловік засміявся.

Весь одяг незнайомця складався з пов’язки на стегнах і сандалій, підв’язаних ремінцями майже біля колін. У нього були коротко підстрижене чорне волосся і смаглява шкіра. Риси обличчя були грубими, а очі - надзвичайно жвавими. Чоловік був величезний. При щонайменшому русі на руках і ногах роздувалися й перекочувались вузлами могутні м’язи. Таких рук Конан ніколи не бачив - вони були втіленням непохитної фізичної сили.

- Чому не входиш, варваре? - глумливо мовив незнайомець, супроводжуючи свої слова запрошуючим жестом.

Конан, тримаючи меч напоготові, обережно зайшов до кімнати.

- Ти хто, диявол чи людина? - прогарчав кімерієць, і в його блакитних очах спалахнув зловісний вогонь.

- Я Баал-птеор, - відповів чоловік. - Колись давно і в іншому світі у мене було інше ім’я, проте й це мені цілком підходить. А чому Тотрасмек назвав мене саме так, тобі скаже будь-який служитель храму.

- Так ти його пес! - вигукнув Конан. - Прокляття на твою коричневу шкуру! Говори, де дівчина!

- Мій хазяїн приймає її! - розсміявся Баал-птеор. - Слухай!

За дверима напроти тих, крізь які зайшов Конан, почувся, приглушений відстанню, жіночий крик.

- Будь ти проклятий! - Конан зробив крок до дверей, але тут же в гніві розвернувся і прийняв бойову стійку.

Баал-птеор глузував з нього, і в цьому сміху чулася погроза. Волосся на потилиці кімерійця здибилося, а перед очима попливли червоні кола від величезного бажання заткнути пащу насмішнику.

Конан зробив крок до Баал-птеора. Коричневий чоловік швидко пошпурив щось назустріч - і в повітрі повисла кристалічна куля, поблискуючи гранями в химерному світлі курильниць.

Конан інстинктивно ухилився, але, на його подив, куля не впала, а повисла в повітрі, неначе її підтримували невидимі нитки. І більше того - куля почала обертатися. Швидше, швидше... Раптом Конан побачив, що куля стала збільшуватися в розмірах і, нарешті, перетворилася на туман. Туман заповнив усе приміщення, огорнув кімерійця, меблі, Баал-птеора. Конан утратив будь-яке орієнтування. Могутні пориви вітру свистіли навколо, били, намагалися звалити з ніг і затягти в скажений вихор.

Скрикнувши, Конан відскочив, притулився до стіни. Видиво відразу зникло - куля лопнула, немов мильна булька. Конан, похитуючись, випростався. Біля ніг клубочив сірий туман, на дивані сидів Баал-птеор і трясся в беззвучному реготі.

- Сучий син! - Конан кинувся до нього, але туман миттєво піднявся, сховавши коричневу постать.

Пересуваючись навпомацки в хмарі, Конан раптом відчув, що в кімнаті щось змінилося. Потім усе зникло: приміщення, туман і коричнева людина. Конан опинився на болоті серед високого очерету. Назустріч, пригнувши голову до землі, мчав величезний бик. Конан ухилився, встромив меч бику під лопатку. Потім зненацька побачив, що це не бик, а коричневий Баал-птеор. Вимовивши закляття, Конан відрубав йому голову, та голова злетіла в повітря і несподівано вчепилася звіриними іклами в горло кімерійця. Конан щосили намагався вирватися, проте марно. Раптом пролунав гучний рев, і знову все зникло... Баал-птеор, сидячи на атласному дивані, мовчки сміявся.

- Гіпноз! - здогадався кімерієць, прагнучи твердіше впертися ногами в мармурову підлогу.

Очі Конана потемніли від люті. Коричневий пес бавився ним! Але цей маскарад, ця гра з туманом не заподіяли шкоди. Треба зробити всього лише один стрибок і завдати удару! Цього разу він не піддасться чаклунським чарам!

Проте Конан помилявся. Позаду пролунало люте гарчання, і він, миттєво обернувшись, рубонув мечем чорну пантеру, готову стрибнути з металевого столу. Видиво знову зникло, а меч, клацнувши по блискучій поверхні, намертво до неї прилип. І це був уже не гіпнотичний фокус, а найсправжнісінька реальність - стіл виявився гігантським і потужним магнітом. Конан обіруч вхопився за рукоять меча, та окрик ззаду примусив його обернутися. Баал-птеор підвівся, нарешті, з дивана. Вищий і набагато, важчий від Конана, коричневий гігант погрозливо насувався. Його довгі могутні руки дивно сіпалися, немов запрошуючи в свої смертельні обійми. Відпустивши меча, Конан сторожко стежив за супротивником крізь примружені повіки.

- Давай свою голову, кімерійцю! - ревів Баал-птеор. - Я відірву її голіруч! Я скручу тобі шию, як курчаті! Сини Казали саме так приносять свої жертви Яджуру. Варваре, ти дивишся в очі своїй смерті! Я душитель і поклоняюся культу Йота-понга! Жерці Яджура з дитинства навчали мене вмінню вбивати голіруч. Яджур любить кров, і ти, варваре, не втратиш жодної краплі. Дитиною я вбивав дітей, підлітком душив дівчат, хлопців, жінок і старих. І поки я не став чоловіком, мені не давали вбивати дорослих воїнів! Сотні ший я скрутив ось цими руками! - Баал-птеор поворушив пальцями перед самим носом кімерійця. - Тобі не важливо знати, коли я почав служити Тотрасмеку. За мить тебе не буде! Душителі Яджура набагато сильніші за звичайних людей, а я сильніший від усіх, варваре!

Немов дві величезні кобри, руки гіганта стиснули шию кімерійця. Конан не зробив спроби ухилитися чи відкинути ці руки. Навпаки, він сам обхопив бичачу шию сина Казали. Чорні очі Баал-птеора здивовано спалахнули, коли він відчув товсті вузли м’язів на шиї варвара. Рикаючи, душитель доклав усієї своєї сили - на його руках роздулися могутні горби. Але пальці Конана стулилися на його горлі, і з грудей Баал-птеора вирвалося придушене зітхання. Якийсь час вони стояли непорушно, немов дві статуї. Їхні гримаси передавали колосальну напругу, на скронях роздулися сині вени. Тонкі губи Конана розтулилися, оголивши зціплені зуби, крізь які проривалося здавлене гарчання. Очі Баал-птеора вилазили з орбіт, у них застигли здивування і жах. Дві сили, здатні вивертати з корінням дерева і скручувати бичачі шиї, зійшлися в смертельному герці.

Зненацька Баал-птеор розтиснув зуби й охнув. Його обличчя налилося багрянцем. Здавалося, за мить його руки ослабнуть, так і не подолавши опору шийних м’язів кімерійця. Пальці ж Конана стискались усе щільніше.

Нарешті нерухомість скульптурної групи порушилася. Син Казали став присідати, намагаючись відкинутися назад. Він відпустив горло Конана і спробував розтиснути залізні пальці на своїй шиї.

Зробивши різкий могутній поштовх, Конан притиснув супротивника до столу. Все нижче і нижче опускався Баал-птеор під натиском кімерійця. Сміх Конана був таким же безжальним, як і його хватка.

- Ти бовдур! - прошепотів він. - Ти, напевно, ніколи не бачив чоловіка із Заходу. Ти скручував голови нещасним слабакам і беззахисним жінкам. Псюко! Спробуй спочатку скрутити в’язи дикому кімерійському бику, як це зробив я ще в дитинстві!

І могутнім ривком Конан скрутив голову Баал-птеора так, що перекошене обличчя сина Казали виявилося над лівим плечем, а хребет тріснув, немов суха лозина.

Кімерієць відпустив труп, обернувся до меча й обома руками схопився за рукоятку. Груди переможця важко здіймалися, волосся було скуйовджене, по обличчю стікав піт. Супротивник виявився майже однаковим по силі.

Не переводячи подиху, Конан зібрав усю силу і відірвав меча від столу. Потім поштовхом розчинив двері, за якими чулися крики. Там виявився довгий коридор з дверима із слонової кістки. Наприкінці коридору висіла золотиста завіска, крізь неї доносилася музика, яку Конану не доводилося чути навіть у жахливих снах. Крізь пекельну мелодію до слуху кімерійця долинуло ридання жінки, і він, перехопивши меча, зробив крок уперед.

4. ТАНЦЮЙ, ДІВЧИНО, ТАНЦЮЙ!
Коли Забібі затягли в приховані двері за ідолом, дівчина вирішила, що настав час її смерті. Проте вбити її вирішили, певне, пізніше, а поки лише безцеремонно шпурнули на підлогу. Скрикнувши від болю, дівчина насторожено огляділася.

Над нею стояв величезний коричневий чоловік у пов’язці на стегнах. У дальньому кінці зали, на тлі тьмяно поблискуючої золотої завіси, сидів той, кого Забібі ненавиділа і жадала убити. Це був Тотрасмек - верховний жрець Ханумана, що вже багато років обплітав місто Замбулу незримою павутиною влади. Товстий і лисий старий, з пухкими білими руками і з очима, повними зміїної підступності.

За стіною почулися приглушені удари.

- Варвар хоче зламати двері, - усміхаючись, мовив Тотрасмек. - Що ж, хай силкується.

Забібі побачила, що потайні двері закриті неймовірно великим золотим засувом. Такий засув міг би витримати напад слона.

- Баал-птеоре, піди і впусти його, - наказав жрець. - Убий його біля вівтаря.

Величезний чоловік уклонився жерцю і вийшов, кинувши на дівчину байдужий погляд. Забібі підвелася, і її пересмикнуло від огиди, коли вона помітила, як Тотрасмек роздивляється її. Доля танцівниці - танцювати оголеною, і Забібі спокійно ставилася до цього. Проте погляд жерця викликав огиду.

- Знову ти тут, красуне, - промуркотав Тотрасмек, посміхаючись. - Яка несподівана радість! Мені здалося, минулий візит тобі не сподобався, а ти знову прийшла, моя повелителько.

Примусити почервоніти танцівницю Замбули практично неможливо. В очах Забібі спалахнули злі вогники, а голос її затремтів від шалу.

- Тлуста свиня! Ти знаєш, що я прийшла сюди не сама?

- Звичайно, - хихикнув Тотрасмек. - Ти приповзла сюди разом зі своїм дурнуватим варваром, аби перерізати мені горлянку. На щастя, я це знаю. Проте навіщо тобі життя бідного ченця?

- Ти сам знаєш! - крикнула вона, розуміючи, що прикидатися безглуздо.

- Отже твій коханець, - розсміявся жрець, - ковтнув моє зілля? Але ти ж сама мене про це просила! І я це зробив заради любові до тебе.

- Я просила ліки, які приспали б його на кілька годин, - гірко сказала Забібі. - А ти зробив його божевільним! Дурна я, що повірила тобі.

- А навіщо ти хотіла його приспати? - глузував жрець. - Ти хотіла вкрасти у нього каблучку з діамантом, яку він нікому не дає. Люди називають цю каблучку Зіркою Хоралу. Її викрали в королеви Офіру. Тепер королева готова заплатити за неї купу золота. Твій Алафдал знає чудовий секрет каблучки і ніколи не віддасть її тобі добровільно. За допомогою цієї каблучки, при правильному поводженні з нею, можна підкорити серце будь-якої особи протилежної статі. Ти побоювалася, що чарівники відкриють секрет і твій коханець забуде тебе. Ти хотіла відіслати каблучку королеві Офіру, яка вміє з нею поводитися! Ти хотіла використовувати королеву проти мене! Проте у тебе нічого не вийшло.

- Невже ця каблучка тобі так потрібна? - запитала Забібі.

- О, я все життя займаюся магією і розуміюся на подібних речах. Каблучка зробить мене непереможним. Рівних мені не знайдеться у всьому світі.

- Але ж тепер каблучка в тебе.

- У мене? На жаль, це не так.

- Знову брешеш! Каблучка була в нього на пальці, коли він вигнав мене на вулицю. А потім вона зникла. Твої люди стежили за будинком і вкрали Зірку Хоралу... Та й біс із нею! Поверни розум моєму коханому. Ти ж можеш!

- Можу, - підтвердив Тотрасмек, діставши з-під одягу невелику посудину із синього скла. - Тут сік золотого лотоса. Дай його випити Алафдалу, і до нього повернеться розум. Він навіть не буде нічого пам’ятати. Я буду милосердним, хоча ви обидва насміхалися наді мною і зневажали мене. А він постійно відкидав мої пропозиції. Та я буду добрий. Підійди й візьми посудину.

Тотрасмек увесь час дивився в очі дівчини, і від цього погляду в душі Забібі піднялася темна хвиля жаху. Але посудина з соком була так близько... Вона поволі наближалася, витягнувши руку, коли зненацька випадково поглянула вгору. З позолоченої стелі спускалися чотири посудини жовтувато-зеленого кольору. Одна з них мало не зачепила її. Посудини впали на підлогу, розбилися, утворивши квадрат, у центрі якого стояла Забібі. Дівчина скрикнула. Потім іще раз.

З-під скалок підіймалися голови чотирьох кобр. Одна одразу ж хитнулася до оголеної ноги дівчини. Танцівниця відскочила - і опинилась поряд з іншою коброю. І знову відстрибнула, подібно до блискавки, щоб не торкнутися жахливої лускатої голови.

Чотири кобри, погойдуючись над глиняними скалками, вичікували, аби завдати удару. Щоб уникнути смертельного укусу, дівчині доводилося рухатися, не зупиняючись ані на мить. Неймовірний каскад стрибків в оточенні отруйних чудовиськ! Тіло Забібі заблищало від поту, ніздрі затремтіли, волосся розлетілося тисячами чорних спіралей. Швидше! Швидше! Ще швидше! Забібі рухалася так швидко, що здавалося, ніби вона одразу перебуває в декількох місцях. Щоразу, ухилившись від однієї змії, вона потрапляла в небезпечну близькість до другої. Тільки танцівниця Замбули була здатна на таке.

Видовище, проте, було прекрасне! Гарна дівчина відчайдушно боролася за життя під похмурими склепіннями величезного замку. Від споглядання в Тотрасмека відвисла щелепа, а погляд затуманився. Давно, досить давно мріяв він побачити Забібі такою!

Рухи танцівниці ставали все стрімкішими. Жахливі голови кобр розгойдувалися на надзвичайно короткій відстані від неї, проте промахувалися з ударами.

Зненацька звідкись здалеку виникла і злилась із шипінням змій тиха тужлива мелодія - свист нічного вітру, що дме крізь порожні очні ямки черепа. Забібі з жахом усвідомила, що удари кобр завдаються не навмання - змії підкорялися звукам невидимого музичного інструмента.

Кобри, підкоряючись пекельній музиці, завдавали удари все лютіше й швидше. Рухи дівчини набули форми і почали вимальовуй ватись у танок, у порівнянні з яким найнепристойніша тарантела Замори здавалася зовсім безневинною. Пройнята жахом, Забібі почула божевільний шепіт свого мучителя.

- Це називається танок Кобр, люба! - хрипко сміявся Тотрасмек. - Так танцювали дівчата, яких приносили в жертву Хануману. Але ніколи й ніхто не робив цього з такою красою і грацією! Танцюй, дівчино, танцюй! Подивимося, скільки часу ти протримаєшся. Хвилини? Години? Все одно ти видихнешся. Твої ноги почнуть спотикатися, ти втомишся, і тоді зуби кобр глибоко увіп’ються у твоє прекрасне тіло...

Несподівано позаду нього різко сіпнулася завіска. Тотрасмек закричав. Його очі розширилися, а руки конвульсивно схопилися за широке лезо, що вискочило з грудей.

Музика поступово завмирала вдалині, проте дівчина продовжувала танцювати із запаморочливою швидкістю, скрикуючи від страху. І лише після того, як Тотрасмек, обливаючись кров’ю, упав на підлогу, кобри зникли, перетворившись на тоненькі стовпчики блакитного диму.

З-за завіски з’явився Конан, витираючи лезо меча. Побачивши танцюючу дівчину в оточенні чотирьох спіралей диму, що ледь погойдувалися, він здогадався, що для неї вони мали зовсім інший вигляд. І зрозумів, що мусить убити Тотрасмека. Забібі сіла на підлогу, часто і важко дихаючи, проте відразу й підхопилася.

- Посудина! - видихнула вона. - Посудина!

Тотрасмек все ще тримав її в нерухомій руці. Забібі грубо вирвала посудину і заходилася обшукувати мертвого жерця.

- Якого біса ти обшукуєш його? - поцікавився Конан.

- Він поцупив у Алафдала каблучку.

Обшукавши жерця, Забібі взялася до пошуків у кімнаті, зриваючи портьєри зі стін, здираючи з диванів покривала і перевертаючи підвішені до стелі посудини. Нарешті вона зупинилася.

- Я забула про Баал-птеора!

- Він вже у пеклі, - усміхнувся Конан.

Забібі задоволено кивнула, але тут же попередила:

- Нам не слід залишатися тут. Скоро настане світанок. Сюди можуть прийти молодші жерці, і якщо вони нас знайдуть, то розірвуть на шматки. Навіть туранці нас не врятують.

Вона витягнула зі стіни металевий штир, і двері відкрилися. За хвилину вони були вже на вулиці.

Пройшовши трохи, Конан зупинився, поклав руку на плече Забібі.

- Ти не забула про ціну?

- Ні, не забула, - вона зітхнула. - Проте раніше треба відвідати Алафдала.

Той самий чорний раб пропустив їх у склепінчасті двері. Молодий туранець, як і раніше, лежав на дивані. У широко розкритих очах застигнув божевільний вираз, на губах виступила густа піна. Забібі стенула плечима.

- Розтисни йому зуби, - попросила вона й тут же вилила вміст посудини в горло бездиханного офіцера.

Ефект був надзвичайний. Хворий одразу змінився. З очей спала пелена безумства, і погляд став осмисленим. Туранець поворухнувся і за мить спав, тільки вже як нормальна здорова людина.

- Він прокинеться при повному розумі, - прошепотіла Забібі, звертаючись до мовчазного раба.

Чорний слуга вклонився, простяг шкіряний мішечок і накинув на плечі дівчини шовкову мантію. Забібі знаком наказала Конану йти за нею, і кімерієць про себе відзначив, що її манери різко змінилися.

Ввійшовши під арку, дівчина обернулася.

- Я мушу сказати тобі правду, - тихо вимовила вона. - Я не Забібі. Моє ім’я Нафертарі. А мій коханий не Алафдал, а Юнгір Хан, сатрап Замбули.

Конан слухав мовчки. На його суворому загорілому обличчі не можна було прочитати жодної думки.

- Я обдурила тебе, оскільки не сміла сказати правду. Ми з Юнгіром Ханом були самі, коли він збожеволів. Якби про це стало всім відомо, негайно почалося б повстання. Тотрасмек на це і розраховував. Тепер ти розумієш, що не можеш розраховувати на ту нагороду, яку я тобі обіцяла. Дружина сатрапа не може належати тобі. Але ти не підеш без гідної винагороди. Ось тобі мішок, повний золота.

І вона простягнула йому важкуватий мішечок.

- А тепер іди. Коли зійде сонце, приходь у палац. Я скажу Юнгірові Хану, щоб він зробив тебе капітаном своєї гвардії. Але всі накази ти одержуватимеш від мене. Таємно, запам’ятай це! Спочатку ти відвідаєш із загоном воїнів храм Ханумана. Офіційно ти розслідуватимеш вбивство головного жерця, а насправді ти мусиш відшукати Зірку Хоралу. Перстень знаходиться десь там. Знайдеш і принесеш мені. А зараз я маю залишити тебе.

Конан мовчки кивнув і пішов геть. З деякою досадою Нафертарі відзначила, що кімерієць іде, не проявивши розгубленості чи засмучення.

Завернувши за ріг, Конан озирнувся і прискорив кроки. За кілька хвилин він був у кварталі, де містився ринок коней: загрюкав у двері будинку торговця. Нарешті з вікна другого поверху висунулася бородата фізіономія.

- Коня! - зажадав Конан. - Найшвидшого коня!

- Я не відкрию в такий час, - відповів торговець.

Конан дзвякнув монетами.

- Сучий сину й пройдисвіте! Хіба не бачиш, що я білий і зовсім один? Зійди вниз, інакше рознесу твої погані двері!

Незабаром Конан верхи на купленому жеребці подався до будинку Арама Бакші.

З дороги він звернув на алею між таверною і фініковим гаєм. Кімерієць проїхав повз ворота, потім - уздовж північної стіни і зупинився, не доїжджаючи кількох кроків до рогу. Тут було кілька невисоких кущів, і Конан прив’язав до них коня. Несподівано він почув тихий гортанний говір.

Кімерієць обережно визирнув із-за рогу. Стежиною до пальмового гаю йшли троє людей. За ходою і говіркою Конан визначив, що це негри. Він свиснув, і вони зупинилися. Конан попрямував до них, тримаючи напоготів меча. Очі людожерів поблискували білками, на чорних лицях застигло тваринне бажання. Вони знали, що не впораються з воїном, озброєним мечем.

- Куди ви йдете? - різко запитав Конан.

- Ми йдемо до своїх братів, - почулася відповідь. - Арам Бакша обіцяв нам людину, та обдурив. Одного з наших убили в будинку Арама.

- Цієї ночі ви не будете голодні, - усміхнувся Конан. - Арам дасть вам людину. Чекайте тут. Біля цих дверей.

Не спускаючи очей з чорношкірих, Конан позадкував і завернув за ріг. Підійшов до коня, заліз на нього, став ногами на сідло. Піднявши руки, кімерієць учепився за гребінь стіни, підтягся і сів на неї верхи.

Унизу нікого не було. У дворі росли кущі, вогні в таверні були погашені, навкруги - тиша. Як тінь, Конан ковзнув униз, прокрався між кущами і за мить уже стукав у двері спальні.

- Що сталося? - запитав грубий заспаний голос за дверима.

- Араме! - прошипів Конан. - Чорні перелізли через стіну!

Двері відчинилися, в отворі з’явився хазяїн таверни з кинджалом у руці.

- Це ти?! - здивовано прохрипів він.

Пальці Конана, здавивши горло Арама, заглушили крик жаху. Другою рукою кімерієць вирвав кинджала. Блиснуло лезо, хлюпнула кров. Арам Бакша, сопучи, випльовував її з рота. Конан знову змахнув кинджалом і відтяв душогубу бороду.

Замбулієць заревів, виповнений смертельним страхом, та до нього ніхто не обізвався. Позбавлений язика, спливаючий кров’ю, Бакша продовжував відчайдушно чинити опір. Конан витяг його на кипарисову алею, підтяг до залізних дверей у стіні. Потім підняв засув і відкрив двері, за якими стояли три темні фігури - стерв’ятники, котрі чекали на здобич. Побачивши їх, Бакша завив від жаху, як дикий звір, що потрапив до пастки.

Канібали радо тягли свою здобич до культової ями. Вони не впізнали Арама в цій напіводягненій і спливаючій кров’ю людині, яка видавала якесь мугикання. Ще довго до слуху Конана доносилися звуки впертої боротьби. Проте в очах кімерійця не було співчуття - десятки нещасних мандрівників зазнали жахливої смерті через жадібність господаря таверни.

Зачинивши двері, Конан повернувся до коня, вихопився в сідло і попрямував на захід - в безкраю пустелю. Від’їхавши на певну відстань, він витяг із-за пояса каблучку, у якій веселковими переливами поблискував чарівний діамант. Гра світла захопила кімерійця, і він довго повертав перстень, підставляючи його, під сяйво зірок. Шкіряний мішок із золотими монетами приємно побрязкував біля луки сідла, немов обіцяючи, що принесе ще більше багатство.

- Цікаво, - думав Конан, - що б вона сказала, коли б дізналася, що я впізнав у ній Нафертарі, а в ньому - Юнгіра Хана? О, буде химерна сцена, якщо вона колись здогадається, що саме я зняв каблучку з пальця сатрапа, коли зв’язував йому руки! Проте їм мене ніколи не спіймати!

Він обернувся, подивився на темний гай. Серед дерев уже поблискувало червонувате полум’я багаття. До неба линув монотонний спів, зливаючись із вигуками тріумфу і з божевільними криками. Ці звуки ще довго переслідували Конана, який рухався на захід, де в небі поволі згасали зорі.


...Повернувши на схід, Конан дістався до підніжжя Гімеліанських гір, де жили грізні афгули. Осівши між горян, варвар розпочав згуртовувати з розрізнених племен єдину могутню силу...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка