Гіборійська ера. Пролог



Сторінка12/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   26
ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА


1. СМЕРТЬ КОРОЛЯ
Король Вендії помирав. У душній ночі дзвін священних гонгів і ревіння раковин було чути далеко. Слабкі відгомони доносились і в кімнату із золотими склепіннями, де на своєму устеленому оксамитом ложі метався Бунда Чанд. Смаглява шкіра короля блищала від поту, а пальці вчепилися у розшиту золотом постіль. Він був ще молодий, і не списом його поранили, і не всипали у вино отрути. Та все ж на скронях його набрякли сині вузли жил, а очі застелила мла близької смерті. Біля ліжка навколішки стояли перелякані невільниці, а біля узголів’я - сестра короля Деві Жазміна. З глибокою тривогою вдивлялася вона в його обличчя. З нею стояв і вазам, літній дворянин, що давно вже перебував при королівському дворі.

Почувши далекий гуркіт барабанів, Жазміна різко підвела голову.

- Ох, ці жерці й усе це сум’яття! - скрикнула сестра короля з гнівом і відчаєм. - Вони так само безпорадні, як і лікарі! Він умирає, і ніхто не знає від чого. Умирає - а я, безпорадна, стою тут, я, яка спалила б усе це місто і пролила б кров тисяч, аби його врятувати!

- Я не знаю жодної людини в Айодії, яка б не хотіла померти замість нього, коли б це було можливо, Деві, - сказав вазам. - Ця отрута...

- Я ж говорила тобі, що це не отрута! - вигукнула вона. - З дитинства його так добре охороняли, що найспритніші отруйники Сходу ніколи б не змогли до нього дістатися. П’ять черепів, що біліють на Вежі Паперових Змій, свідчать, що ті, хто пробував це зробити, не досягли мети. Ти чудово знаєш, що ми тримаємо тут десять чоловіків і десять жінок, аби вони куштували його вина та їжу, а його спокій охороняють п’ятдесят вартових, як і зараз. Ні, це не отрута, це чаклунство. Жахливе прокляття...

Вона замовкла, бо король цієї миті заговорив, щоправда, його посинілі губи не ворухнулися, а в скліючих очах не з’явилось і проблиску свідомості, проте пролунав невиразний, жахливий і тихий скрик, немов волаючий із бездонних, схльостаних вітром глибин.

- Жазміно! Жазміно! Сестро моя, де ти? Я не можу знайти тебе. Усюди темрява й виття вихору!

- Брате! - закричала Жазміна, хапаючи його безвольну долоню. - Я тут! Ти не пізнаєш мене?

Зупинилася, побачивши повну байдужість, що розлилася обличчям короля. З його губ зірвався слабкий, нерозбірливий звук. Невільниці біля подіуму1 заскімлили від страху, а Жазміна рвала на собі одяг.

В іншій частині міста якийсь чоловік визирав крізь ажурні ґрати балкона на довгу вулицю, освітлену тьмяним світлом димучих смолоскипів, що осявали зведені до неба темні обличчя з виблискуючими білками очей. З тисяч вуст виривалися довгі голосіння.

Чоловік повів широкими плечима й повернувся до кімнати зі стінами, вкритими арабесками. Він був високий, ставний, у багатому вбранні.

- Король ще не помер, але вже чутно траурні співи, - сказав він другому чоловікові, що сидів, схрестивши ноги, на рогожі в кутку кімнати. Той, другий, був одягнений у коричневу тогу з верблюжої шерсті, сандалії й зелений тюрбан. Він байдуже подивився на того, хто говорив.

- Просто люди знають, що він не доживе до світанку, - відповів він.

Перший чоловік подивився на нього довгим цікавим поглядом.

- Не розумію, - сказав він, - чому я мусив так довго чекати, поки твої хазяї почнуть діяти. Якщо їм удалося вбити короля тепер, чому вони не могли зробити цього кількома місяцями раніше?

- Навіть умінням, яке ти звеш чаклунством, управляють закони Всесвіту, - відповів чоловік у зеленому тюрбані. - Від зірок залежать і ці речі, а також усі інші справи на землі. Навіть мої хазяї не в змозі цим нехтувати. Поки зірки не опинилися в потрібному положенні, чари не діяли.

Довгим брудним нігтем він креслив сузір’я на мармурових плитах підлоги.

- Положення Місяця обіцяє нещастя королю Вендії та сум’яття поміж зірок Змія у Будинку Слона. За такого положення невидима варта покидає душу Бунди Чанда. Відкрита дорога в невидимі королівства, і, коли нам вдалося знайти точку зіткнення, були послані тією дорогою могутні сили.

- Точка зіткнення? - перепитав другий чоловік. - Ти маєш на увазі те саме пасмо волосся Бунди Чанда?

- Так. Усі частини тіла весь час перебувають між собою в нерозривному зв’язку. Жерці Ашура давно це підозрювали, тому зрізані нігті, волосся і все інше, що належить членам королівської сім’ї, передбачливо спалювали, а попіл старанно ховали. Але у відповідь на благання князівни Косаль, яка була безнадійно закохана в Бунду Чанда, він подарував їй на спомин пасмо свого довгого чорного волосся. Коли мої хазяї вирішили долю короля, це пасмо викрали із золотої оздобленої коштовностями скриньки, яку князівна тримала вночі під подушкою, а замість нього поклали інше, схоже. Дівчина підміни не помітила. Потім справжнє пасмо витримало довгу подорож із караваном верблюдів до Пешкаурі і через перевал Забар, поки не потрапило до рук тих, куди воно й мало потрапити.

- Звичайне пасмочко волосся, - мовив аристократ.

- Завдяки якому можна багато що вилучити з тіла і потягти в безмежні безодні мороку, - сказав чоловік, котрий сидів на рогожі.

Аристократ із цікавістю придивлявся до нього.

- Не знаю, людина ти чи демон, Хемсо, - сказав він зрештою, - мало хто з нас є тим, кого вдає. Мене кшатрії знають як Керіма Шаха, принца з Іраністану, проте я всього лише підставна особа, як і інші. Так чи інакше, всі - зрадники, а половина з них навіть не знає, на кого працює. Я, принаймні, позбавлений таких сумнівів, бо служу королю Турану Ездигердові.

- А я - Чорним Чаклунам Імша, - сказав Хемса, - і мої хазяї всемогутні, на відміну від твого короля, своєю майстерністю вони досягли того, чого він не міг досягти разом зі своїми озброєними тисячами.
Тужливі стогони вендійців линули до зоряного неба, осляче ричання раковин прорізало парку темряву ночі.

У палацових парках світло смолоскипів відбивалося в блискучих шоломах, вигнутих мечах і прикрашених золотом нагрудниках. Всі воїни Айодії благородного походження юрмились у величезному палаці й довкруг нього, а біля невисоких овальних арок і біля кожних дверей стало на варту по п’ятдесят лучників зі стрілами на тятиві. Проте Смерть простувала королівськими покоями, і ніхто не міг утримати її беззвучної ходи.

У кімнаті із золотими склепіннями король, змучений пароксизмами жахливого болю, скрикнув ще раз. Його голос був так само слабкий і далекий. Деві схилилася до нього, тремтячи від жаху, викликаного чимось іншим, аніж острах смерті.

- Жазміно! - пролунав знов цей приглушений, повний страж: дання крик із пітьми. - Допоможи мені! Я так далеко від дому! Чаклуни заманили мою душу в похльостану вихором темряву. Вони намагаються порвати срібну нитку, що пов’язує мене з умираючим тілом. Кубляться навколо. Їхні руки немов кігті, їхні очі червоні, як жарини в мороці. О, врятуй мене, сестро! Їхні дотики печуть мене як вогонь! Вони знищать моє тіло і погублять душу! Що їх привело до мене? Ох!

Відчувши безмежний жах в його голосі, Жазміна пронизливо скрикнула й у відчаї притислася до його грудей. Тіло короля здригнулося від жахливих судом, із його спотворених вуст пішла піна, а судомно стиснуті пальці залишили слід на плечі дівчини. Проте очі короля втратили скляний вираз, немовби вітер на мить розвіяв імлу, що закрила їх, і король подивився на сестру.

- Брате! - заплакала вона. - Брате...

- Поспішай! - вигукнув він, а його слабнучий голос лунав цілком свідомо. - Я вже знаю причину моєї загибелі. Я здійснив довгу подорож і все зрозумів. Це чаклуни з Гімелії напустили на мене чари. Вони витягнули мою душу з тіла і понесли її далеко, в кам’яну кімнату. Там вони спробують порвати срібну нитку життя і укласти мою душу в тіло жахливого чудовиська, якого їхні закляття витягли з пекла. Ах! Я відчуваю їхні сили! Твій плач і потиск твоїх пальців повернули мене, але тільки на мить. Моя душа все ще тримається в тілі, та цей зв’язок усе слабшає. Швидше, убий мене, перш ніж вони назавжди помістять мою душу в цю тварюку!

- Не можу, - ридала вона, б’ючи себе в груди.

- Швидше, наказую тобі! - у слабому його шепоті відчулися колишні владні інтонації. - Ти завжди слухалася мене, послухайся і мого останнього наказу! Відпусти мою чисту душу до лона Ашура! Поспішай, інакше приречеш мене на вічне перебування в тілі жахливого чудовиська. Убий мене, наказую тобі! Убий!

З жахливим криком Жазміна вихопила з-за пояса оздоблений коштовними каменями стилет і загнала його по рукоятку в груди брата. Король розпрямився, його тіло ослабіло, сумна усмішка викривила помертвілі губи. Жазміна впала на застелені очеретом плити, б’ючи по них стислими кулаками. За вікном гарчали раковини і гриміли гонги, а жерці завдавали собі ран мідними ножами.



2. ВАРВАР ІЗ ГІР
Чундер Шан, губернатор Пешкаурі, відклав золоте перо і уважно перечитав листа, щойно написаного на пергаменті з печаткою свого відомства. Він керував Пешкаурі давно, завдяки тому, що зважував кожне слово, перш ніж сказати або написати його. Небезпека породжувала обачність, і лише обережні люди довго жили в цьому дикому краю, де розпечені рівнини Вендії межували з потрісканими скелями Гімелії. Години їзди на захід чи північ було досить, аби перетнути кордон і опинитися в горах, де править закон кулака й ножа.

Губернатор був у кімнаті сам. Сидячи за майстерно зробленим столиком із червоного дерева з інкрустацією, він бачив через широке, відкрите задля прохолоди вікно квадрат темно-синього неба, усіяного великими білими зірками. Зубці фортечної стіни, що доходила до вікна, ледве видимою темною смугою вимальовувалися на тлі темно-синього неба, а дальні бійниці й амбразури ніби розчинялися в ньому. Фортеця губернатора стояла поза стінами міста, охороняючи дороги, котрі ведуть до нього. Вітер, що ворушив на стінах гобелени, доносив із вулиць Пешкаурі слабкий відгомін життя - обривки пісень та тихий дзвін цитри.

Губернатор поволі перечитав написане, безшумно ворушачи губами, затуляючи долонею очі від світла латунного світильника. Читаючи, він чув тупіт кінських копит за сторожовою вежею і різке стаккато голосу стражника, що запитував пароль. Зайнятий листом, він не надав цьому значення. Лист був адресований вазаму Вендії на королівському дворі в Айодії, і після традиційних вихвалянь на його адресу посалося таке:

“Хай Вашій милості буде відомо, що я точно виконав наказ Вашої милості. Тих сімох горян посадив до в’язниці, що добре охороняється, і невпинно шлю звістки в гори. Сподіваюся, що їхній вождь особисто прибуде для перемовин про їхнє звільнення. Проте він досі не зробив ніяких кроків, за винятком розповсюдження чуток, що, коли їх не випустять, він спалить Пешкаурі і - прошу вибачення, Ваша милосте, - покриє своє сідло моєю шкірою.. Він здатний зробити таку спробу, тому я потроїв варту на стінах. Ця людина не гулістанського походження. Я не можу передбачити, що він зробить. Та оскільки це наказ Деві...”

Губернатор зірвався з крісла й миттю опинився біля склепінчастих дверей. Схопився за кривий меч, що лежав у оздоблених піхвах на столі. Здійнявши його у привітанні, застиг.

Персона, котра так несподівано зайшла, виявилася жінкою. Її муслінова одежа не могла приховати ні дорогих прикрас, ні гнучкості стрункого молодого тіла. До її хвилястого волосся, перехопленого трійчастою кіскою і прикрашеного золотим півмісяцем, була приколена прозора вуалька, яка спадала нижче грудей. Чорні очі дивилися крізь вуаль на приголомшеного губернатора, а біла долоня рішучим жестом прикривала лице.

- Деві!

Губернатор схилив коліно, проте здивування і збентеження зіпсували ефект від цього урочистого жесту. Рухом руки вона наказала йому встати. Він поспішив провести її до фотелю із слонової кістки, весь час перебуваючи в глибокому, шанобливому уклоні. Проте його першими словами були слова докору:



- Ваша високосте! Це надзвичайно нерозсудливо! На кордоні неспокійно. Постійні напади з гір. Ваша високосте, сподіваюся, ви прибули з достатньою кількістю людей?

- Великий кортеж мене супроводжував до Пешкаурі, - відповіла вона. - Там я залишила своїх людей і поїхала у фортецю з придворною дамою на ім’я Гітара.

Чундер Шан охнув від страху.

- Деві! Ти не усвідомлюєш небезпеки. У годині їзди звідси в горах повно варварів, які грабують, убивають. Траплялося, що на до” розі між містом і фортецею викрадали жінок і вбивали чоловіків. Пешкаурі - це не південна провінція...

- І все ж таки я тут, ціла й неушкоджена, - нетерпляче перервала його Деві. - Я показала мій перстень із печаткою стражнику біля вежі і тому, що біля твоїх дверей, вони дозволили мені зайти без повідомлення, не знаючи мене, але підозрюючи, що я - таємний кур’єр з Айодії. Не гаймо часу. Є у тебе які-небудь вісті від; вождя варварів?

- Ніяких, окрім погроз і прокльонів, Деві. Він обережний і підозрілий. Вважає, що це пастка, і, певне, його важко за це звинувачувати. Кшатрії не завжди дотримувалися своїх обіцянок, що давали людям гір.

- Він мусить прийняти мої умови! - перервала його Жазміна, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.

- Не розумію, - губернатор похитав головою. - Коли мені вдалося зловити цих сімох горян, я повідомив, як годиться, про це вазаму, але, перш ніж я встиг їх повісити, мені прийшов наказ не поспішати й домовитися з їхнім вождем. Так я і зробив, та він, як я вже говорив, не поспішає. Ці люди належать до племені афгулів, а їхній вождь прибув із заходу, і звуть його Конан. Я передав йому, що завтра повішу їх удосвіта, якщо він не прийде.

- Чудово! - вигукнула Деві. - Добре задумав. Я відповім тобі, чому я віддала такий наказ. Мій брат... - промовила вона уривчастим голосом, губернатор нахилив голову, за традицією пошанувавши тим пам’ять померлого короля, - король Вендії став жертвою чаклунства. Я присягнулася, що присвячу своє життя помсті вбивцям. Вмираючи, брат навів мене на слід, яким я і йду. Я прочитала Книгу і розмовляла з безіменними відлюдниками з печери Йелай. Я дізналася, хто і як його вбив. Це зробили Чорні Чаклуни з гори Імш.

- Боже! - прошепотів Чундер Шан і зблід. Вона пронизала його поглядом.

- Боїшся їх?

- Хто ж їх не побоюється, ваша високосте? - відповів він. - Це демони, що живуть у безлюдних горах за перевалом Забар. Але перекази твердять, що вони рідко втручаються в справи простих смертних.

- Не знаю, чому вони вбили мого брата, - сказала вона. - Та я присягнула на вівтарі Асура, що знищу їх. Мені нині потрібна допомога горян. Без них кшатрійська армія не пройде на Імш.

- Так, - буркнув Чундер Шан. - Чистісінька правда. Нам довелося б битися за кожну п’ядь землі, а волохаті горяни скидали б на нас каміння з кожного пагорба і рвали б нам горлянки в кожній полонині. Колись туранці прорвалися через Гімелії, та скільки їх повернулося в Курусун? Зовсім небагато з тих, хто врятувався від кшатрійського меча, коли король, твій брат, розбив їхню кінноту над річкою Юмда, знов побачили Секундерам.

- Тому мені необхідно підпорядкувати прикордонні племена, - сказала Деві. - Люди, що знають дорогу на Імш...

- Але вони бояться Чорних Чаклунів і обходять ту прокляту гору, - перервав її губернатор.

- А їхній вождь, Конан, теж боїться Чаклунів? - запитала вона.

- Ну, якщо говорити про нього, - сказав губернатор, - я сумніваюся, чи існує щось, чого б цей диявол уві плоті боявся.

- Мені теж так говорили. Отже, це саме той, хто мені потрібен. Він хоче звільнити сімох своїх людей? Чудово, платою за свободу будуть голови Чорних Чаклунів!

Останні слова вона вимовила голосом, повним ненависті, її руки мимоволі стислися в кулаки. Стоячи з гордо піднесеною головою і грудьми, що високо здіймалися, вона здавалася втіленням люті.

Губернатор знову преклонив коліно, знаючи зі свого багаторічного досвіду, що жінка, яку захопив такий вулкан почуттів, так само небезпечна для оточуючих, як і розлючена кобра.

- Буде так, як бажає ваша високість, - сказав він, а коли Деві дещо охолола, підвівся і спробував застерегти її:

- Не можу передбачити, що зробить Конан. Горяни завжди були неспокійні, а в мене є підстави вірити, що емісари туранців підбивають їх нападати на наші землі. Як ваша високість знає, туранці заснували на півночі Секундерам та інші міста, хоча горські племена все ще не розбиті. Король Ездигерд одвіку жадібно поглядає на південь і, можливо, збирається завдяки зраді досягти того, чого не вдалося йому досягти силою. Можливо, Конан - один із його шпигунів?

- Побачимо, - відповіла Деві. - Якщо він цінує своїх людей, то з’явиться удосвіта біля воріт, аби вести переговори. Я проведу цю ніч у фортеці. В Пешкаурі я приїхала перевдягненою, а свій почет влаштувала на заїжджому дворі, а не в палаці. Окрім них, тільки ти знаєш про моє прибуття.

- Я проведу вашу високість до покоїв, - сказав губернатор. Коли вони вийшли до коридору, він кивнув стражнику, який стояв перед дверима. Той, оголивши зброю, рушив за ними. Перед кімнатою на них чекала придворна дама, теж у вуалі, як і її пані. Всі четверо пішли широким, покрученим коридором, освітленим кіптявим полум’ям смолоскипів. Підійшли до приміщень, призначених для знатних гостей, в основному для генералів і віце-королів, бо досі ніхто з королівської сім’ї не вшановував фортецю своєю присутністю. Чундера Шана весь час непокоїла думка, що це приміщення не зовсім підходить для такої важливої особи, як Деві. І хоча Деві прагнула, щоб у її присутності він почувався вільно, він усе ж таки відчув полегшення, коли вона його відпустила. Низько кланяючись, губернатор вийшов і скликав усіх слуг; які були у фортеці, щоб вони поклопоталися про гостей. Щоправда, він не сказав, хто ці гості, але поставив перед їхніми дверима загін списоносців, а разом з ними і воїна, який раніше охороняв двері його власної кімнати. Збитий з пантелику всіма цими подіями, він забув замінити його іншим.
Минуло небагато часу після того, як губернатор пішов, коли Жазміна пригадала, що забула дещо сказати йому. Її цікавила людина на ім’я Керім Шах, дворянин з Іраністану, який перед прибуттям до двору Айодії якийсь час жив у Пешкаурі. Смутні підозри щодо цієї людини підкріплювалися його присутністю тепер у Пешкаурі. Жазміні подумалося, чи не стежив за нею Керім Шах від самої Айодії. Проте оскільки вона була нерозважливою Деві, то не викликала губернатора до себе, а вийшла в коридор і попростувала до його кабінету.

Чундер Шан тим часом повернувся до кабінету, зачинив двері і підійшов до столу. Узяв свого листа до вазама і порвав на клаптики. І раптом почув тихий шерех на парапеті за вікном. Звівши очі, на тлі зоряного неба він побачив нечіткий силует, і до кімнати вправно скочила якась людина. У світлі світильника блиснуло довге вістря.

- Ша! - застеріг його голос. - Не зчиняй шуму, бо відправлю до праотців.

Губернатор опустив руку, що потягнулася було до меча, що лежав на столі. Страшна швидкість реакції горян і вправність, з якою вони поводяться із забарськими кинджалами, були відомі всім.

Прибулець був високим чоловіком, могутнім, та все ж гнучким і спритним, немов барс. На ньому був одяг горян, проте суворі риси його обличчя й палаючі блакитні очі не відповідали вбранню. Чундер Шан таких раніше не бачив; чужак напевне не належав до жодної зі східних рас - швидше за все він був варваром з далекого заходу. Проте його манера поводитися видавала в ньому натуру дику й неприборкану, таку ж, як і в довговолосих горян, що живуть на височинах Гулістану.

- Ти приходиш ночами, як злодій, - прокоментував губернатор, знаходячи потроху впевненість у собі, хоча не забував, що в межах чутності звідси - жодного стражника.

Але горянин про це знати не міг.

- Я здерся на стіну фортеці, - гаркнув чужак. - Вартовий вчасно виставив голову над зубцями так, що мені було зручно ударити по ній руків’ям кинджала.

- Ти Конан?

- А хто ж іще? Ти послав звістку, що хочеш, аби я прибув для переговорів із тобою. Отже, в ім’я Крома, я прибув! Тримайся подалі від столу, а то я випущу тобі тельбухи!

- Я тільки хочу сісти, - відповів губернатор, обережно опускаючись у фотель зі слонової кістки, який відсунув від столу.

Конан безперервно кружляв по кімнаті, підозріло поглядаючи на двері й пробуючи нігтем вістря свого півметрового кинджала. Він ступав інакше, ніж афгули, і, не вдаючись до надмірної східної чемності, сказав з грубуватою безпосередністю:

- У тебе семеро моїх людей. Ти відмовився прийняти запропонований мною викуп. Чого ж ти, хай йому чорт, хочеш?

- Поговоримо про умови, - обережно відповів губернатор.

- Умови? - В голосі прибульця з’явилася небезпечна погрозлива нотка. - В чому справа? Хіба я не запропонував тобі золото?

Чундер Шан розсміявся.

- Золото? В Пешкаурі стільки золота, скільки тобі й не снилося.

- Ти брешеш, - сказав Конан. - Я бачив золотарів у Курусуні.

- Ну, більше, ніж бачив хто-небудь з афгулів, - поправився Чундер Шан. - А це тільки крапля в морі багатства Вендії. Так навіщо ж нам жадати золота? Було би більше користі для нас, аби ми повісили цих бандитів.

Конан люто вилаявся, його бронзові м’язи напружилися, як канати, а довге лезо затремтіло в стиснутій руці.

- Я розколю твій череп, як стиглу диню!

Очі горянина заблищали від гніву, та губернатор лише знизав плечима, хоча й не відривав зору від виблискуючого вістря.

- Ти без зусиль можеш це зробити, а можливо, й зникнути. Тільки ж сімом полоненим від цього не буде легше; Мої люди неодмінно повісять їх. Адже це вожді афгулів.

- Знаю, - сказав Конан. - Все плем’я нападає на мене, як зграя вовків, мовляв, я мало роблю, аби їх звільнити. Скажи прямо, що ти хочеш, чи - о Кром! - якщо не буде іншого способу, зберу всю орду й приведу їх до брами Пешкаурі!

Помітивши гнівний блиск у його очах, Чундер Шан не сумнівався в тому, що варвар, який стоїть перед ним зі зброєю в руках, здатний на це. Губернатор не вірив, що навіть найчисленніша орда горян зможе взяти місто, проте аж ніяк не бажав спустошення своєї провінції.

- Є одне доручення, яке ти мусиш виконати, - сказав він, підбираючи слова обережно, немов це були леза. - Ти маєш...

Губи Конана скривилися у вовчій гримасі, він відскочив назад і обернувся лицем до дверей. Гострим слухом він спіймав тихий шерех близьких кроків. Тієї ж миті двері несподівано відчинилися, і до кімнати зайшла струнка жінка у шовках. Вона причинила за собою двері й завмерла, побачивши горянина.

Чундер Діан зірвався з крісла, відчуваючи своє серце десь аж під горлом.

- Деві!. - мимоволі вигукнув він, на мить утративши голову.

- Деві! - як луна повторив варвар.

Губернатор зауважив блиск в очах Конана і зрозумів його наміри. Вигукнувши у відчаї, схопився було за меча, та горянин рухався зі швидкістю урагану. Він кинувся на губернатора і ударом руків’я кинджала по голові звалив його на підлогу, потім згріб м’язистою рукою онімілу Жазміну і скочив до вікна. Чундер Шан, у відчаї намагаючись звестися, якусь мить ще розрізняв на тлі неба його, тріпотливі тканини й відчайдушні помахи рук схопленої ним Деві.

- Спробуй тепер повісити моїх людей! - переможно вигукнув Конан, зіскочив між зазублини на стіні і зник.

Губернатор тільки почув пронизливий крик Жазміни.

- Тривога! Тривога! - загорлав він.

Потім підвівся й, хитаючись, підійшов до дверей. Відчинив їх і вивалився в коридор. Луна розносила його крики коридорами, скликаючи солдатів, які вирячили очі, побачивши губернатора, що тримався за розбиту, скривавлену голову.

- Солдати, на коней! - ревів він. - Викрадення!

Незважаючи на жахливість становища, йому вистачило глузду, аби приховати всю правду. Він стояв, немов скам’янівши, почувши тупіт копит за вікном, відчайдушні крики дівчини й переможні вигуки варвара.

Потім він майнув сходами вниз, за ним бігла приголомшена сторожа. У дворі фортеці біля засідланих коней завжди перебував загін вершників, готових щомиті до погоні. Чундер Шан особисто очолив ескадрон у погоні за викрадачем, хоча голова в нього йшла обертом і йому довелося обома руками триматися за луку сідла. Він не казав, хто така викрадена, сказав тільки, що дворянку з королівським браслетом викрав вождь афгулів. Хоча лиходій зі своєю жертвою швидко щез із очей, вони знали, куди він поїде, - звичайно ж, по дорозі, що веде навпростець до ущелини перевалу Забар. Ніч була безмісячна, тьмяне світло зірок скупо падало на хатинки селян обіч дороги. Чорні контури фортечних бастіонів і веж Пешкаурі залишилися за спиною у вершників. Далеко попереду зметнулася чорна стіна гір Гімелії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка