Гіборійська ера. Пролог



Сторінка13/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

3. ХЕМСА ВДАЄТЬСЯ ДО ЧАРІВНИЦТВА
У метушні, яка охопила фортецю, коли стражники вхопилися за зброю, ніхто не зауважив, що придворна, супутниця Деві, вислизнула через браму і зникла в темряві. Для зручності піднявши спідниці, вона помчала до міста. Бігла вона не дорогою, а навпростець, через і поле і пагорби, огинаючи паркани і перестрибуючи через водогінні канави, мов спритна професійна бігунка. Перш ніж вона досягла стін Пешкаурі, за пагорбами затих тупіт копит вершників. Дівчина не пішла до брами, біля якої, спершись на списи, вдивлялися в темряву, напружували зір вартові, намагаючись зрозуміти причину переполоху і взагалі, що сталося у фортеці. Вона пішла вздовж стіни, поки не дійшла до місця, з якого побачила вежу, що підноситься між її зазублинами. Тоді вона приставила долоню до губ і видала тихий, незвичайний і дивно різкий звук.

Майже відразу ж з амбразури з’явилася чиясь голова, і зі стіни спустився довгий мотузок. Дівчина схопилася за нього, вставила ногу в петлю на кінці мотузка й помахала рукою. Швидко й плавно її витягнули на прямовисну кам’яну стіну. Вже за мить вона піднялася на зубці і стала на плоскому даху будинку, що прилягав до фортечної стіни навколо Пешкаурі. Біля відчинених віконниць чоловік у тозі з верблюжої шерсті спокійно змотував мотузку, немов йому було за дурницю витягнути дорослу жінку на п’ятнадцятиметрову стіну.

- Де Керім Шах? - видихнула вона.

- Спить унизу. Ти принесла звістку?

- Конан викрав Деві з фортеці й повіз її в гори! - випалила вона, від квапливості проковтуючи слова.

На обличчі Хемси не позначилося ніяких відчуттів, він лише кивнув головою, обв’язаною тюрбаном, і сказав:

- Керім Шах буде задоволений, коли дізнається про це.

- Зачекай! - Дівчина обійняла його за шию. Вона важко дихала не тільки від бігу. Її очі палали в мороці, як два чорні алмази. Вона наблизила своє обличчя до лиця Хемси, який, щоправда, прийняв її обійми, але не відповів. - Нічого не говори гірканцю! - видихнула вона. - Ми самі використаємо цю звістку. Губернатор і його люди вирушили в гори, але з таким самим успіхом вони могли б переслідувати дух. Чундер Шан нікому не сказав, що викрали саме Деві. Окрім нас, у Пешкаурі й фортеці ніхто про це не знає.

- А яка з цього користь для нас? - розмірковував чоловік. - Мої хазяї послали мене разом із Керім Шахом, аби я допомагав йому в кожному...

- Допоможи собі! - крикнула вона з люттю. - Скинь ярмо!

- Ти хочеш сказати... Я мушу виявити непокору моїм хазяям? - пробурмотів він, і дівчина, яка притиснулася до його грудей, відчула, як його тіло здригнулося від жаху.

- Так! - вона зі злістю струснула його. - Ти теж чаклун! Чому ж ти маєш бути невільником, спрямовувати свої сили й уміння тільки на те, щоби звеличувати інших? Пора вже самому скористатися всім цим!

- Не можна! - Хемса тремтів, як у лихоманці. - Я не належу до Чорного Кола. Тільки за наказом моїх хазяїв я насмілююся користуватися знанням, яке маю завдяки їм.

- Але можеш використовувати його набагато краще! - вона наполегливо переконувала його. - Зроби те, про що я тебе прошу! Це безперечно, що Конан викрав Деві, аби тримати її як заручницю і обміняти на спійманих сімох вождів. Убий їх, щоб Чундер Шан не міг використовувати їх для викупу Деві. Потім подамося в гори й заберемо її в афгулів. Їхні ножі не допоможуть проти твого чаклунства. Ми візьмемо викуп, скарби вендійських королів будуть наші, а коли їх одержимо - обдуримо кшатріїв і продамо Деві королю Турану. Ми станемо багатшими, ніж самі можемо собі уявити! Будемо в змозі заплатити найманцям. Займемо Корбул, виб’ємо туранців із гір і вишлемо наші війська на південь. Ми будемо володарями імперії!

Хемса теж почав важко дихати, тремтячи, як лист, у її обіймах. Великі краплі поту стікали його сполотнілим обличчям.

- Кохаю тебе! - пристрасно вигукнула вона, звиваючись у його обіймах, міцно притискаючись до нього і струшуючи його. - Зроблю тебе королем! Заради кохання до тебе я зрадила свою пані, а ти заради кохання до мене зрадь своїх магістрів! Чому ти боїшся Чорних Чаклунів? Покохавши мене, ти вже порушив одну з їхніх заборон! Поруш і інші! Ти такий самий могутній, як і вони!

Навіть людина з льоду не витримала б вогню пристрасті й люті, що віяла від її слів. З невиразним вигуком Хемса притиснув до себе дівчину й обсипав поцілунками.

- Я зроблю це! - сказав він охриплим від пристрасті голосом. Він хитався, як л’яний. - Сила, якою наділили мене магістри, служитиме не їм, а мені! Ми заволодіємо світом! Світом...

- Ходімо ж! - Обережно визволившись з його обіймів, вона взяла його за руку і повела до люка на даху. - Ми маємо бути певними, що губернатор не обміняє цих сімох афгулів на Деві.

Хемса пішов за нею, як у трансі, вони спустилися сходами й опинилися в невеликій кімнаті. Керім Шах нерухомо лежав на ложі, прикриваючи лице зігнутою в лікті рукою, немов йому заважало неяскраве світло мідної лампи. Дівчина схопила Хемсу за руку і швидким жестом провела ребром своєї долоні по шиї. Хемса підняв було руку, але потім, змінившись на лиці, похитав головою:

- Я їв його сіль, - шепнув він. - Крім того, він нам навряд чи зашкодить.

Вони з дівчиною вийшли на вузькі круті сходи. Коли їх обережні кроки затихли, Керім Шах підвівся з ложа, витерши піт із лоба. Він не боявся удару ножем, але Хемси боявся, як отруйного гада.

- Люди, котрі влаштовують на дахах змови, мають пам’ятати про те, аби говорити тихіше, - шепнув він собі. - Хемса повстав проти своїх хазяїв, тільки через нього я міг з ними спілкуватися.

Отже, на їхню допомогу розраховувати вже не варто. Відтепер дію на свій ризик.

Швидко підійшов до столу, дістав із-за пояса перо й пергамент і накреслив кілька коротких пропозицій:

“Косра Хану, губернатору Секундерама. Кіммерієць Конан викрав Деві Жазміну і гайнув до афгульського села. Є можливість схопити Деві, чого так давно жадає король. Негайно пошли три тисячі вершників. Чекатиму їх із проводирями в полонині Гурашах”.

Закінчивши, він приписав унизу своє ім’я, яке навіть і близько не нагадувало ім’я Керім Шах.

Потім дістав із золотої клітки голуба і тоненькою ниткою прикріпив до його ноги згорнутий в маленьку трубочку пергамент. Тоді швидко підійшов до вікна і випустив птаха в ніч. Голуб залопотів крилами, врівноважився й зник у темряві, як швидка тінь. Схопивши плащ, шолом і меч, Керім Шах скочив із кімнати і збіг униз крутими сходами.


В’язниця в Пешкаурі знаходилася за масивною стіною, у ній була тільки одна, оббита залізом і розташована в напівкруглому порталі, брама. У світильнику над порталом горіли смоляні тріски, а біля дверей навпочіпки сидів стражник зі щитом і списом, спираючись головою на держак своєї зброї та час від часу позіхаючи. Раптом стражник схопився на ноги. Він дав би голову на відсіч, що не стуляв очей, та все ж перед ним стояла людина, появи якої він не помітив. На чоловіку була тога з верблюжої шерсті й зелений тюрбан. У відблисках миготливого світла смолоскипа на його обличчі горіли дивно виблискуючі очі.

- Хто там? - запитав стражник, наставляючи списа. - Хто ти?

Прибулець не виявляв сум’яття, хоча вістря списа торкалося його грудей. З надзвичайною увагою він вдивлявся в стражника.

- Що ти маєш робити? - запитав він раптом.

- Охороняти браму! - машинально відповів той здавленим голосом і завмер, як статуя, його очі заскляніли, погляд став відсутнім.

- Неправда! Ти маєш слухатися мене! Ти подивився мені в очі, і твоя душа тобі вже не належить. Відчини браму!

Немов кам’яний, з лицем, застиглим у здивованій гримасі, стражник обернувся, вийняв із-за пояса великого ключа, повернув його у величезному замку і широко розчинив браму. Потім став віддалік, дивлячись перед собою незрячим поглядом.

З тіні вислизнула жінка, вона нетерпляче поклала руку на плече гіпнотизера.

- Скажи йому, щоб дав нам коней, Хемсо, - шепнула вона.

- Навіщо? - трохи підвищивши голос, її супутник наказав вартовому: - Ти виконав те, що мав виконати. Тепер убий себе!

Солдат мовчки сперся кінцем списа об землю під стіною і притулив вузьке лезо до свого живота нижче ребер. Повільно, флегматично наліг на нього всією вагою тіла так, що вістря прошило його наскрізь і вийшло між лопатками. Тіло зісковзнуло по спису і спокійно лягло долі, держак, що високо стримів з нього, був схожий на стовбур якогось страшного дерева.

Дівчина дивилася на все це з похмурим захопленням, поки Хемса не схопив її за плече і не повів за собою. Смолоскипи освітлювали вузький простір між стінами - внутрішньою й зовнішньою. Внутрішня була нижчою, із багатьма несиметрично розташованими дверима. Солдат-охоронець, що сторожував тут, повільно підійшов до відчиненої брами, відчуваючи себе в цілковитій безпеці і нічого не підозрюючи, коли з темряви перед ним з’явився Хемса з дівчиною. Втікати було надто пізно. Хемса не марнував часу на те, щоб загіпнотизувати жертву, та його супутниці й тепер здалося, що вона - свідок чаклунства. Стражник грізно замахнувся списом і вже відкрив було рот, аби закричати. Це скликало б сюди цілий загін стражників з вартівні, але Хемса лівою рукою відбив держак, як соломинку, убік, а його права рука описала коротку дугу, наче мимохідь діткнувшися до шиї солдата. Стражник звалився з переламаною шиєю на бруківку, навіть не скрикнувши.

Хемса більше не звертав на нього уваги. Підійшов до перших же дверей і притулив розкриту долоню до масивного бронзового замка. Двері з роздираючим слух тріском піддалися. Ідучи слідом за Хемсою, дівчина побачила, що по товстих, із тикового дерева, дверях пішли тріщини, бронзові засуви погнуто й вирвано з гнізд. Навіть сорок воїнів, котрі б’ють тисячофунтовим тараном, не змогли б завдати дверям більшої шкоди. Сп’янілий свободою, Хемса вигравав своєю чудесною силою, радіючи їй і тішачись, як молодий велетень із надміром темпераменту використовує силу своїх м’язів у ризикованих витівках.

Виламані двері вели до маленького дворику, освітленого смолоскипами. Навпроти дверей вони побачили товсті залізні стрижні ґрат. Помітили волохату руку і білки виблискуючих у темряві очей.

Хемса якусь мить стояв нерухомо, вдивляючись у пітьму, з якої відповідав йому погляд палаючих зіниць. Потім сунув руку за пазуху і висипав на бруківку жменю блискучого пилу. Спалахнув зелений вогонь, освітлюючи дворик. Спалах висвітив постаті сімох людей, що нерухомо стояли за ґратами, висвітивши кожну деталь їхнього поношеного гуральского одягу і орлині риси зарослих облич. Ніхто з них не озивався, проте в їхніх очах панував жах, волохатими руками вони міцно стискали стрижні ґрат.

Вогонь згас, але блиск залишився, - тремтливий блиск зеленої кулі, пульсуючої і тріпочучої на камінні біля ніг Хемси. В’язні не могли відвести від нього погляду. Куля поступово витягнулася, перетворилася на спіраль із яскравого зеленуватого диму, який вигинався та скручувався, як величезна змія, що напружує блискучі, хвилеподібні сплетіння. Ця стрічка раптом перетворилася на хмару, яка повільно рухалася бруківкою просто до клітки. В’язні дивилися на неї широко розкритими від жаху очима, тремтіння відчайдушно стиснутих на стрижнях пальців передавалося клітці. З розкритих губ горян не зринуло ані звуку. Зелена хмаринка доповзла до ґрат, закриваючи їх від очей дівчини. Як туман, проникла вона крізь стрижні й огорнула горян. З густих клубів пролунав здавлений стогін, ніби хтось занурювався під воду.

Хемса доторкнувся до плеча дівчини, яка дивилася на це широко розкритими від здивування очима. Вона обернулася і мовчки пішла за ним, увесь час озираючись через плече. Мла потроху стала розсіюватися: просто біля ґрат була видна пара взутих у сандали ніг, що стирчали вгору, а також неясні абриси1 семи нерухомих, лежачих безладно тіл.

- А зараз осідлаємо верхового коня, швидшого за будь-якого зі скакунів, вирощених у стайнях смертних, - сказав Хемса. - Будемо в Афгулістані ще до світанку.



4. ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕВАЛІ
Деві Жазміна не могла пригадати жодної подробиці свого викрадення. Раптовість і швидкість, із якою відбувалися події, приголомшили її, в пам’яті залишилися тільки окремі моменти: паралізуючі обійми могутніх рук, очі викрадача і його обпалююче її шию дихання. Стрибок через вікно на зубці стіни, скажений біг по сходах і дахах, коли її паралізував страх висоти, потім спритний спуск по канату, прив’язаному до ангулу (викрадач спустився по ньому миттєво, перекинувши онімілу жертву через плече), - все це залишило в пам’яті Деві лише невиразний слід. Трохи краще вона пам’ятала швидкий біг людини, що несла її з дитячою легкістю, тінь дерев, стрибок у сідло балканського жеребця, що дико іржав і пирхав. Потім були скажені перегони й стукіт копит, що висікали іскри на кам’янистій дорозі до передгір’я.

Коли до неї повернулася здатність мислити, першим її відчуттям були скажена лють і сором. Вона була у відчаї. Правителі золотих королівств на півдні від Гімелії шанувалися всіма майже як боги, а вона ж була Деві Вендії! Нестримний гнів узяв верх над страхом. Вона несамовито крикнула і почала пручатися. Вона, Жазміна, перекинута через луку сідла горського вождя, немов звичайна дівка, куплена на торжищі! Конан тільки обійняв її міцніше, і Жазміна вперше в житті підкорилася силі. Його руки залізними обіймами охопили стан дівчини. Конан поглянув на неї й широко посміхнувся. В світлі зірок виблискували білі зуби. Вільно опущені поводи лежали на розметаній гриві жеребця, який мчав усіяною валунами дорогою, напружуючи в останньому зусиллі всі м’язи й сухожилля. Але Конан без зусиль, майже недбало, утримувався в сідлі, наче не вершник, а кентавр1 мчав гірською стежкою.

- Псюко! - вигукнула Жазміна, трясучись від гніву, сорому й безсилля. - Ти насмілюєшся... насмілюєшся! Заплатиш за це головою! Куди мене везеш?

- У село афгулів, - відповів той, озираючись через плече.

Вдалині, за пагорбами, які вони минули, на стінах фортеці мерехтіли вогники смолоскипів; він помітив також відблиск світла. Це свідчило про те, що відкрили велику браму. Конан голосно засміявся, сміх його звучав, як гірський потік.

- Губернатор вислав у погоню за нами верхівців, - сказав він з насмішкою. - О Кром, залучимо їх до маленької кінної прогулянки! Як ти гадаєш, Деві, поміняють вони сімох горян на кшатрійську князівну?

- Швидше вишлють армію, щоб повісити тебе разом із твоїм чортовим родом, - пообіцяла вона йому переконливо.

Він радісно засміявся й сильніше притиснув її до себе, всідаючись зручніше. Але Жазміна визнала це новою образою і відновила свою марну боротьбу, поки не дійшла висновку, що ці її спроби звільнитися тільки тішать його. Крім того, від метушні її ефірне шовкове убрання, що маяло на вітрі, мало жахливий вигляд. Вона вирішила, що краще буде зберігати гордовитий спокій, і поринула в гнівне мовчання.

Але гнів змінило здивування, коли вони досягли входу в ущелину Забар, зяючого, немов пролом у темній стіні скелі, що загородила їм дорогу, як величезний бруствер. Здавалося, якийсь велетенський ніж вирізував цей прохід у суцільній скелі. По. обидва боки піднеслися на сотні футів круті схили, ховаючи вихід у долину в непроглядній пітьмі. Навіть Конан не міг роздивитися в ній нічого, але, знаючи, що за ним погоня з фортеці, і пам’ятаючи дорогу, він не притримував коня. Величезний звір ще не виявляв ознак утоми. Немов блискавка, вони промчали дорогою по дну полонини, вибралися на схил і переправилися через найнижче місце гребеня, обіч якого кірочки зрадницького сланцю підстерігали необережний крок, а потім обсипалися на дорогу, що тяглася уздовж лівої стіни ущелини.

У густій темряві навіть Конан не міг помітити засідки, влаштованої забарськими горянами. Вони з Жазміною саме проїздили біля темного отвору однієї з бічних балок, коли в повітрі просвистів спис і вдарив у круп коня. Величезний жеребець спіткнувся, пронизливо заіржав і з усього маху впав на землю. Проте Конан, помітивши кинутий спис, відреагував зі швидкістю блискавки.

Він зіскочив з пораненого коня, тримаючи дівчину в обіймах, аби вона не вдарилася об сланець. Приземлився на ноги, як кіт, заштовхнув полонянку в розколину і обернувся, вихопивши кинджала.

Жазміна, збита з пантелику раптовістю подій, не розуміючи, що, власне” сталося, побачила щось темне, що з’явилося з мороку ночі, почула тупіт босих ніг на скелі і шерех тертя об тіло лахміття. Помітила блиск сталі, короткий обмін ударами, і в темноті пролунав жахливий хрускіт, коли Конан розтрощив супротивникові голову.

Кімерієць відстрибнув і причаївся під прикриттям скель. У темряві був чутний якийсь рух, і раптом гучний голос заревів:

- Що таке, собаки? Хочете ушитися? Уперед, кляті! Хапайте їх!

Конан затремтів, глянув у темряву і закричав:

- Це ти, Яр Афзале?

Пролунали здивовані вигуки й тихе запитання:

- Конане, це ти?

- Так! - засміявся кімерієць. - Ходи сюди, старий бандите. Я убив одного з твоїх хлопців.

Між скель почалася метушня, замигтів вогник, виріс у світле полум’я смолоскипа і, мерехтячи, став наближатися до них. У міру того, як він наближався, все ясніше в темряві проступало бородате обличчя. Чоловік, що тримав смолоскипа, підняв його вище і витягнув шию, вдивляючись у сланцевий лабіринт, у другій руці він тримав величезну криву шаблю. Конан вийшов уперед, ховаючи свого кинджала, а незнайомець, угледівши його, радісно гаркнув:

- Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!

У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.

- На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? - запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.

- Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, - нічні птахи. А як твої справи, Конане?

- У мене полонянка, - відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.

Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.

Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.

- Це моя полонянка, - застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. - Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною - кшатрійська погоня.

- Поїхали з нами в наше село, - запропонував Яр Афзал. - В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?

- Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, - сумно відповів Конан.

Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які черевички. Вона відчувала себе слабкою і беззахисною в цій глибокій, пануючій над величезними потрісканими вершинами пітьмі.

Відчуваючи, що вона тремтить під холодним подихом вітру, що завивав в ущелині, Конан зірвав з плеча потертий плащ і загорнув у нього дівчину. Разом із тим застережно шикнув їй на вухо, наказуючи мовчати. По правді, вона не чула тихого стукоту копит, який уловило чуйне вухо горянина, та була вельми налякана, щоб не підкорятися.

Вона не бачила нічого, окрім кількох затьмарених зірочок високо вгорі, але більш густа темрява підказала, що вони опинилися в тісній балці. Почула звуки; це шарахали коні Після короткого обміну словами Конан засідлав коня воїна, якого убив. Підняв дівчину до себе в сідло. Тихо, як привиди, вся банда виїхала з ущелини. Мертві - кінь і людина - залишилися на дорозі позаду, за півгодини їх знайшли вершники з фортеці. Упізнали в убитому вазула і зробили певні висновки.

Притиснувшись до грудей свого викрадача, Жазміна не могла здолати сон. Незважаючи на нерівність дороги, що то йшла в гору, то спускалася в низину, кінна їзда має певний ритм, який у поєднанні зі втомою і потрясінням від надлишку подій навіває незборимий сон. Жазміна зовсім утратила відчуття часу і шляху. Вони їхали в повній темряві, у якій час від часу вона помічала абриси гігантських скельних стін, що підносилися вгору, немов чорні бастіони або величезні бруствери, котрі майже сягають зірок. Час від часу відчувала пустку зяючої внизу прірви, і її пробирав холодний подих вітру, що віяв серед недосяжних вершин. Поступово все покрила м’яка сонна мла: і стукіт кінських копит, і скрип збруї здавалися нереальними відгомонами сонного марення.

До Жазміни ледве дійшло, що хтось знімає її з коня і вносить по сходинках. Потім її поклали на щось шелестливе і м’яке, щось поклали під голову - схоже на згорнутий плащ - і дбайливо накрили одіянням, в яке перед цим її загортав Конан. Вона почула сміх Яра Афзала.

- Це цінна здобич, Конане. Гідна вождя афгулів.

- Я її взяв не для себе, - почулася буркотлива відповідь. - За цю дівчинку я викуплю з полону сімох моїх вождів, хай їм чорт!

Це були останні слова, які вона чула, перш ніж заснути глибоким сном.

Вона спала в той час, коли озброєні вершники прочісували поринулі в пітьму гори і вирішували долю королівства. Цієї ночі похмурі ущелини і яри наповнювалися дзвоном підків швидких коней, світло зірок відбивалося на шоломах і кривих шаблях, а дивні створіння на потрісканих вершинах скель виглядали з-за них, не розуміючи, що відбувається. Кілька таких примарних постатей на змарнілих конях причаїлися в темному яру, чекаючи, поки вдалині стихне тупіт копит. Їхній вожак, статурний чоловік у шоломі й плащі, розшитому золотом, застережно підняв долоню, тримаючи її так, поки вершники не проїхали мимо. Потім тихо засміявся:

- Певне, втратили слід! Або ж зміркували, що Конан уже в селі афгулів. Багато потрібно буде військ, аби викурити його з цієї лисячої нори. Удосвіта тут з’явиться чимало загонів.

- Якщо буде сутичка, будуть і трофеї, - сказав хтось за його плечима на іракчайському діалекті.

- Будуть і трофеї, - відповів чоловік у шоломі. - Та спочатку ми мусимо потрапити в долину Гурашах і зачекати на кінноту, вона ще до світанку вийде з Секундерама.

Він зострожив коня і виїхав з яру, його люди рушили услід - як тридцять обшарпаних примар.

5. ЧОРНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ
Коли Жазміна прокинулася, сонце було вже високо в небі. Дівчина не схопилася з ліжка, озираючись навколо порожнім поглядом і міркуючи, де вона перебуває. Прокинувшись, вона відразу пригадала всі події, що сталися напередодні. Від довгої їзди у неї боліли всі кістки, а її пружне тіло все ще відчувало м’язисті руки чоловіка, який так далеко її завіз.

Вона лежала на овечій шкурі, яка вкривала ложе з листя, кинутого на добре утоптану глиняну підлогу. Під головою у неї був згорнутий кожух, а ковдрою їй служив пошарпаний плащ. Вона перебувала у величезному приміщенні з нерівними, проте товстими стінами з неотесаних валунів, скріплених між собою висушеним на сонці болотяним баговинням. Могутні балки підтримували таку ж міцну стелю, в якій вона помітила прикритий лядою лаз. У товстих стінах не було вікон, тільки вузькі бійниці. Були також і двері - величезна плита з бронзи, поза сумнівом, вкрадена з якої-небудь вендійської сторожової вежі. Навпроти дверей виднів широкий грот, відокремлений від кімнати міцними дерев’яними ґратами. За ним Жазміна побачила прекрасного чорного жеребця, що жував сіно. Будинок служив одночасно фортецею, житлом і стайнею.

У іншому кінці кімнати дівчина в каптані й мішкуватих горських штанях сиділа навпочіпки біля невеликого багаття, смажачи смужки м’яса на залізній решітці, покладеній на каміння з боків багаття. Над багаттям у стелі виднів задимлений отвір, через який виходила частина диму. Решта диму сіруватими пасмами розповзалася по кімнаті.

Горянка через плече кинула погляд на Жазміну, показуючи обличчя зі сміливими вродливими рисами, потім повернулася до свого заняття. Зовні чулися чоловічі голоси, і через хвилину до будинку зайшов Конан, відчинивши двері ударом ноги. Уранішнє світло освітило його могутню фігуру, і Жазміна помітила ще кілька деталей, які вона не могла помітити вночі. Його одяг був чистим і незношеним. Широкого бакарійського пояса, за яким стирчав кинджал у різьбленій оправі, не посоромився б і князь, а крізь розстібнуту сорочку було видно сталь туранської кольчуги.

- Твоя полонянка прокинулася, Конане, - сказала вазулка.

Кімерієць щось буркнув під ніс, підійшов до вогню і згріб смужки баранини на кам’яну тарілку. Сидяча навпочіпки біля вогню горянка посміхнулася йому, й відпустила якийсь жарт, на що він вискалив зуби і; зачепивши дівчину ногою, перекинув її на землю. Схоже, що ці нехитрі жарти приносили вазулці задоволення, та Конан уже не звертав на неї уваги. Діставши звідкись величезний окраєць хліба і мідний дзбан з вином, відніс все Жазміні, яка підвелася на ложі, з подивом дивлячись на нього.

- Це не досить відповідний харч для Деві, моя люба, та кращого ми не маємо, - буркнув він. - Принаймні це наповнить твій шлунок. - Він поставив миску на землю, і раптом Деві відчула, що страшенно голодна. Без зайвих слів вона, схрестивши ноги, сіла на підлозі і, поставивши миску на коліна, почала їсти пальцями, які відтепер мали замінити їй столові прибори. Між іншим, здатність пристосовуватися - одна з рис справжнього аристократа. Конан стояв, заклавши руки за пояс, дивився на неї зверху вниз, він ніколи не сидів по-східному, схрестивши ноги.

- Де я? - запитала вона.

- У домі Яра Афзала, вождя Курум Вазулів, - відповів він. - Афгулістан знаходиться за якихось дві милі на захід звідси. Ми залишимося тут на якийсь час. Кшатрії прочісують гори, шукають тебе, горяни вже вирізали пару загонів.

- Який ти маєш намір?

- Затриматися тут, поки Чундер Шан не погодиться випустити моїх конокрадів, - пояснив він. - Жінки вазулів вичавлюють чорнило з листя шоки, і незабаром ти зможеш написати губернатору листа.

Жазміну охопив раптовий напад гніву, коли вона подумала про злу примху долі, яка порушила її плани, перетворивши їх на ніщо, бо вона стала в’язнем саме тієї людини, котру хотіла зробити виконавцем своїх задумів і підступів. Вона відкинула миску із залишками їжі і схопилася на ноги, стиснувши від злості зуби.

- Ніякого листа не писатиму! Коли ти не відвезеш мене назад, вони повісять сімох твоїх людей і ще тисячу!

Вазулка залилася сміхом, а Конан грізно насупив брови, аж раптом відчинилися двері й зайшов Яр Афзал. Вождь вазулів був такого ж зросту, що й Конан, дещо міцнішої статури, та поряд з м’язистим кімерійцем мав вайлуватий вигляд. Він погладив свою руду бороду і багатозначно подивився на горянку, яка відразу ж устала й вийшла. Яр Афзал обернувся до приятеля.

- Ці прокляті всі ремствують, Конане, - сказав він. - Хочуть, аби я тебе вбив, а за дівчину взяв викуп. Говорять, що вона благородна, це видно з її одягу. Запитують, чому афгульскі пси отримають усе, тим часом як ми ризикуємо, ховаючи її в нашому селі?

- Позич мені коня, - відповів Конан. - Я заберу її, і ми поїдемо. Яр Афзал пирхнув:

- Ти гадаєш, я не зможу домогтися від моїх людей послуху? Я наказую їм танцювати в самих сорочках, коли вони мене сердять. Вони не люблять тебе, це правда, так само, як і інших чужоземців, проте я чудово пам’ятаю, що ти колись урятував мені життя. Ходімо до них, Конане, щойно повернувся вивідач.

Конан підтяг пояс і вийшов із вождем на вулицю. Вони зачинили за собою двері. Жазміна визирнула через бійницю й побачила відкритий простір, потім ряд хатин із каменю й болотяного баговиння, голих дітей, що бавилися серед валунів, і високих струнких горянок, зайнятих своїми справами.

Тут же, біля будинку вождя, вона побачила зарослих, обідраних чоловіків, котрі сиділи на землі півколом, лицем до дверей. За кілька футів від них стояли Конан і Яр Афзал, слухаючи чоловіка, що сидів зі схрещеними ногами.

Воїн хрипким голосом говорив із вождем на вазульскому діалекті, який Жазміна ледве розуміла, хоча частина освіти, яку вона дістала, складалася з мов Іраністану й споріднених гулістанських діалектів.

- Я говорив із дагозанцем, який минулої ночі бачив величезний кінний загін, - говорив вивідувач. - Він сидів уночі в засідці біля того місця, де вождь Конан наткнувся на нашу засідку. Даггоанець чув, що говорили вершники. Був серед них і Чундер Шан. Вони знайшли убитого коня, і один із солдатів упізнав у ньому коня Конана. Вони знайшли також труп вазульского воїна. Дійшли висновку, що вазули вбили Конана й викрали дівчину, тому загін вирішив припинити погоню в Афгулістан. Проте вони не знали, з якого села цей мертвий воїн, а ми не залишили слідів, якими могли б скористатися кшатрії. Потім вони поїхали до ближнього села вазулів, до Югре, спалили його і вбили багато людей. Але воїни Коюра в темряві напали на них, завдали їм великих втрат і поранили губернатора. Залишки кшатріїв під покривом ночі вислизнули від них, а ще до сходу сонця повернулися з полонини Забар із підкріпленням, і з ранку в горах точаться сутички; Говорять, що вендійці збирають велику армію, аби очистити гори навколо Забара. Воїни всіх племен гострять ножі і влаштовують засідки на кожному перевалі аж до полонини Гурашах. Окрім того, Керім Шах повернувся в гори.

Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.

- Куди він подався? - запитав Яр Афзал.

- Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.

- Іракзаї - це шакали, які збирають залишки левового бенкету, - пробурмотів Яр Афзал. - Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.

- Ні, - сказав Конан. - Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.

- А кшатрії! - вигукнув один із сидячих воїнів. - Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.

- Хай спробують з’явитися, - буркнув Яр Афзал. - Ми втримаємо ущелину від кінноти.

Один із присутніх схопився на ноги і погрозив Конану кулаком.

- Ми маємо ризикувати, а всі плоди збере він! - заволав чоловік. - Ми за нього мусимо битися?

Конан звівся над ним і, схилившись, подивився просто в заросле обличчя. Кинджала він не витягував, та ліву руку тримав на піхвах, оголивши рукоятку кинджала, даючи зрозуміти свої наміри.

- Я нікого не прошу битися за мене, - відповів спокійно. - Вийми зброю, якщо ти відважний, паршивий псюко!

Вазул відскочив, пирхнувши, мов кіт.

- Спробуй доторкнутися до мене, і ці п’ятдесят чоловіків розірвуть тебе на шматки! - закричав він.

- Що?! - вигукнув Яр Афзал, багряніючи від гніву, наїживши вуса і виставивши уперед живота. - Хіба ти вождь Курума? Виходить, вазули підкоряються наказам якогось виродка, а не Яра Афзала?

Воїн зіщулився, а непереможний вождь підскочив до нього, схопив за горло і почав душити, поки обличчя жертви не стало синьо-фіолетовим. Потім у люті шпурнув його об землю і став над ним із шаблюкою в руці,

- Хтось має ще якісь сумніви? - заричав він і обвів усіх войовничим поглядом, а його одноплеменці похмуро втупилися в землю.

Яр Афзал презирливо крякнув і вкинув зброю в піхви жестом, повним презирства. Потім люто штовхнув лежачого на землі підбурювача, аби почути від нього крики болю.

- Обійдеш пости на скелях і дізнаєшся, чи не помітили вони чого, - наказав він. Чоловік подався виконувати наказ, трусячись від страху і скрегочучи зубами від злості.

Яр Афзал видерся на камінь, щось бурмочучи собі під носа. Конан стояв біля нього, широко розставивши ноги, заклавши пальці за пояс, примруженими очима дивлячись на воїнів, що з’юрмилися навколо. Вони похмуро дивилися на нього, не насмілюючись більше провокувати гнів Яра Афзала, але ненавидячи чужинця так, як це можуть тільки горяни.

Чоловік обігнув ряд хатин, під’юджуваний злими зауваженнями і сміхом жінок, які були свідками його поразки, потім швидко пішов угору дорогою, що звивалася між валунів і скель.

Він дійшов до першого повороту, зник із виду і - зупинився, як упав, і розкрив рота від здивування. Йому не вірилося, щоб комусь із чужинців удалося не поміченим соколиноокими спостерігачами на вершинах проникнути в долину Курум, та все ж на низькому виступі скелі біля дороги сидів незнайомий чоловік у тозі з верблюжої шерсті й зеленому тюрбані.

Вазул відкрив був рота, щоб крикнути, а його рука схопилася за руків’я ножа. Та саме тоді, як його очі зустрілися з очима чужинця, крик завмер йому в горлі, а рука безсило опустилася. Він стояв нерухомо, немов статуя, вдивляючись у далечінь осклілим, відсутнім поглядом!

Якусь мить вони стояли нерухомо, потім чоловік у зеленому тюрбані накреслив пальцем на камені якийсь таємний знак. Вазул не помітив, щоб незнайомець щось поклав поряд із символом, але зненацька на скелі щось заблищало - з’явилася кругла блискуча куля, схожа на шліфоване вугілля. Чоловік у тюрбані підняв її й кинув вазулу, який несвідомо її схопив.

- Віднеси це Ярові Афзалу, - сказав незнайомець.

Вазульський воїн слухняно розвернувся і попрямував дорогою назад, тримаючи у витягнутій руці чорну кулю. Над краєм виступу з’явилася голова дівчини, яка зі здивуванням і острахом, якого ще вчора не відчувала, дивилася на нього.

- Навіщо ти це зробив? - запитала вона. Хемса ласкаво погладив її чорне волосся.

- Ти, певне, усе ще приголомшена їздою на повітряному коні, якщо сумніваєшся в моїй мудрості? - розсміявся він. - Поки живий Яр Афзал, Конан у безпеці серед вазулів, їх багато, і ножі їхні гострі. Я задумав дещо розумніше, аніж просто вбити кімерійця і забрати у вазулів дівчину. Не треба бути чарівником, аби відгадати, що зроблять вазульські воїни з Конаном, коли ця моя жертва подасть вождю Курума кулю Езуда.

Тим часом Яр Афзал, стоячи перед своїм будинком, перервав тираду на півслові, бо зі здивуванням і незадоволенням побачив, що чоловік, якого він послав обійти пости, пробивається до нього крізь натовп.

- Я ж наказав тобі обійти пости! - заричав вождь. - Ти не міг цього зробити так швидко!

Воїн не відповідав, він стояв нерухомо, незрячими очима дивлячись на вождя, і міцно стискав у простягнутій руці чорну кулю. Конан, поглянувши через плече Яра Афзал а, шепнув щось і хотів схопити вождя за .руку, але, перш ніж він устиг це зробити, вазул у гніві вдарив воїна кулаком, поваливши його на землю, як осла. Чорна куля випала з руки воїна й покотилася під ноги Яру Афзалу, який тільки тепер помітив її, нахилився й підняв з землі. Решта воїнів, здивовано поглядаючи на товариша, побачила, як їхній вождь нахиляється, але не помітили, що він підняв.

Яр Афзал випростався, поглянув на кулю і хотів запхати її за пояс.

- Віднесіть цього бовдура в дім, - наказав він. - Він схожий на людину, що наїлася лотоса. Дивився на мене таким порожнім поглядом. Я... А-а-у-у!

У правій долоні вождь раптом відчув якесь дивне тріпотіння. Він замовк, і стояв, і дивився просто перед собою, бо в долоні він відчував... дивне ворушіння: щось там мінялося, рухалося, жило. Його пальці більше не стискали гладеньку, блискучу кулю. Він боявся поглянути туди, його язик присох до гортані, а долоня не хотіла розкриватися. Здивовані воїни раптом побачили, що очі Яра Афзала страшенно розширилися, а кров відринула з лиця. Несподівано з його губ, схованих у густій рудій бороді, зірвався жахливий крик болю, вождь захитався і звалився, ніби вражений громом, випростовуючи перед собою праву руку. Він упав обличчям до землі, а між його розтиснутих пальців виповзав павук - жахлива чорна істота з волохатими кінцівками і тулубом, блискучим, як шліфоване вугілля. Чоловіки заревли і відсахнулися від нього. Павук скористався панікою, доповз до тріщини в скелі й зник.

Воїни здивовано перезирнулися. Раптом серед шуму незрозуміло звідки почувся гучний, владний голос. Пізніше кожний із присутніх чоловіків, що залишилися живі, твердили, що це кричав не він, а тільки слова ці чули всі.

- Яр Афзал мертвий! Смерть чужинцю!

Цей заклик згуртував горян. Сумніви, недовір’я й страх розчинилися в приливі непогамованої жаги крові. Під небеса злетів розлючений крик, коли всі вазули підтримали цей заклик. З палаючими від ненависті очима вони кинулися вперед, хляпаючи полами плащів і піднімаючи ножі для удару.

Конан відреагував так само швидко. Миттю він опинився біля дверей будинку. Але горяни були надто близько, і уже на порозі він був вимушений обернутися і відбити удар півметрового ножа. Проломив нападникові голову, ухилився від удару іншого ножа, розпоров черево його власнику, лівою рукою повалив на землю нового супротивника, а ножем, якого тримав у правій руці, убив ще одного - і щосили вдарив спиною в зачинені двері. Пущений у нього ніж відколов від одвірка тріску просто над його вухом, але двері під вагою його тіла поступилися, і кімерієць задом улетів у будинок. Тієї ж миті бородатий горянин, що саме замахнувся для удару, втратив рівновагу і розтягнувся на повний зріст на порозі. Конан нахилився, схопив його за одяг і, вкинувши того в глибину кімнати, штовхнув двері назустріч наступаючим. Пролунав хрускіт поламаних кісток, а наступної миті Конан засував запори. Він поспішно обернувся, аби відбити напад чоловіка, який уже схопився з підлоги і як скажений кинувся на нього.

Жазміна забилася в куток, із жахом дивлячись на людей, які, б’ючись то влітали до кімнати, то викочувалися звідти, інколи майже падаючи на неї. Кімнату наповнив скрегіт і блиск сталі, а зовні натовп нападаючих вив, як зграя вовків, ударяючи кинджалами в бронзові двері, кидаючи в них каміння. Хтось притягнув колоду, і двері затремтіли під важкими ударами.

Дівчина затулила вуха руками, дивлячись на все нестямними очима. Боротьба не на життя, а на смерть, що точилася в будинку, нелюдське виття зовні приводили її в напівбожевільний стан. Жеребець іржав і бив підковами об стіни своєї загородки. Раптом він обернувся і ударив копитами межі ґрат саме тоді, коли горянин, відскочивши назад під час убивчої атаки кімерійця, діткнувся спиною перегородки. Хребет вазула тріснув у трьох місцях, як суха гілка, і воїн упав на Конана, збивши його, так що обидва звалилися на глиняну підлогу.

Жазміна скрикнула й стрибнула вперед. Усе трапилось, так швидко, що їй здалося, ніби обидва вони вже мертві. Вона була поряд із воїнами саме тоді, коли Конан відштовхнув труп і почав підійматися, і схопила його за плече, тремтячи як у лихоманці:

- Ох, ти живий! Я думала... думала, що він тебе убив!

Конан подивився на неї - на сполотніле, звернене до нього обличчя і широко розкриті чорні очі.

- Чому ти тремтиш? - запитав він. - Що тобі до того, живий я чи ні?

На обличчі Жазміни зразу ж з’явилася тінь пихатості, вона відсунулася, намагаючись - без особливого успіху - здаватися колишньою Деві.

- Даю перевагу тобі - перед зграєю вовків, що виють зовні, - відповіла вона, показуючи на стіни біля одвірка, де вже почав кришитися камінь.

- Довго не витримає, - зауважив Конан, потім швидко обернувся й підійшов до перегородки, за якою стояв жеребець.

Жазміна стиснула кулаки й затамувала подих, дивлячись, як він відсовує вбік зламані ґрати і входить до оскаженілої тварини. Жеребець став дибки, вишкірив зуби, забив копитами й дико заіржав, роздуваючи ніздрі. Конан підстрибнув і, з нелюдською силою схопивши його за гриву, примусив стояти спокійно. Кінь пирхав і тремтів, але дозволив надіти на себе збрую і оздоблене золотом сідло з широкими срібними стременами.

Кімерієць повернув коня і покликав Жазміну. Вона обережно наблизилася, тримаючись якнайдалі від копит жеребця. Конан щось робив біля кам’яної стіни загородки, а тоді тихо пояснив дівчині:

- Тут є таємні двері, про які навіть вазули нічого не знають. Яр Афзал якось зоп’яну показав мені їх. Вони виходять просто в ущелину за будинком. Ха!

Він потягнув за непоказного вигляду виступ скелі, і вся частина її відсунулася всередину на змазаних салом залізних рейках. Виглянувши в отвір, Жазміна побачила вузьке міжгір’я в скельній кручі, що вертикально здіймалось на кілька футів за задньою стіною будинку. Конан вихопився на коня, підняв дівчину, посадив перед собою в сідло. За їхніми спинами товсті двері, охнувши, як жива істота, з шумом упали, і через отвір уліз натовп зарослих, волаючих на всю горлянку воїнів із кинджалами в руках. Величезний жеребець вилетів із будинку, немов його випустили з катапульти, і з піною на морді погнав ущелиною, витягуючись на бігу, як струна.

Цей маневр застав вазулів зненацька - як і тих; хто крався ущелиною. Все сталося так швидко, що чоловік у зеленому тюрбані не встиг поступитися дорогою. Збитий скаженим конем, він упав, його супутниця пронизливо скрикнула. Конан бачив її всього лише мить: струнка темноволоса красуня в шовкових шароварах і нагруднику, вишитому коштовностями, вона притиснулася до стіни ущелини. Чорний кінь мчав, як лист, несений вихором, рятуючи кімерійця і його полонянку, а кровожерне завивання горян змінилося криками подиву й відчаю, коли вони вибігли вслід за втікачами через потайні двері.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка