Гіборійська ера. Пролог



Сторінка14/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

6. ГОРА ЧОРНИХ ЧАКЛУНІВ
- Куди ми тепер? - Жазміна, притиснута до викрадача, спробувала сісти прямо в хиткому сідлі.

Соромлячись, вона зізналася собі, що дотики варвара їй не такі вже й неприємні.

- В Афгулістан, - відповів він. - Це далека дорога, та кінь доставить нас туди без усіляких зусиль, якщо ми не зустрінемо твоїх друзів чи ворогів мого племені. Тепер, коли Яра Афзала немає в живих, ці прокляті вазули будуть нас невпинно переслідувати. Мені дивно, що за нами ще не видно погоні.

- Хто той чоловік, якого ти збив? - запитала вона.

- Не знаю. Ніколи раніше його не бачив. Він, певне, не гулістанець. Не маю уявлення, що він там, хай йому чорт, робив. Там ще була дівчина.

- Так, - Жазміна звела брови, - не зрозумію. Це була моя придворна на ім’я Гітара. Думаєш, вона хотіла мені допомогти? І той чоловік її друг? Якщо так, то вазули схоплять їх обох.

- Що ж, - промовив Конан, - ми нічого не можемо вдіяти. Якщо ми повернемося, то вазули знімуть із нас шкури. Не розумію, як дівчина могла забратися так далеко в супроводі всього лише одного чоловіка, та й то, судячи з одягу, вченого. Щось тут не так. Той чоловік, якого Яр Афзал побив, а потім послав обійти пости, рухався, як лунатик. Я бачив у Заморі жерців, котрі коїли свої жахливі обряди в таємних святинях Езуда, - у їхніх жертв був такий самий погляд. Жрець подивиться кому-небудь у вічі, пробурмотить кілька заклять, і людина починає поводитися, як живий труп, дивиться скляними очима, робить, що йому накажуть. Крім того, я бачив, що було в руках у цього чоловіка, те, що підняв Яр Афзал. Це було схоже на велику чорну перлину, такі самі носять дівчата з храму Езуда, танцюючі перед чорним кам’яним павуком, якому поклоняються. Яр Афзал тримав на долоні саме це. А коли впав, як мертвий, з його пальців вислизнув павук, схожий на божество Езуда, тільки менших розмірів. Потім, коли вазули стояли, не знаючи, що робити, якийсь голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.

Жазміна нічого не відповіла. Подивилася на кручі високих хребтів і затремтіла. Цей сумний пейзаж наповняв її душу відчаєм. У цьому похмурому, порожньому краю могло статися все що завгодно. Людям, народженим на гарячих рівнинах багатого Півдня, віковічні традиції навіювали віру в те, що цю землю огортає туман таємниці й небезпеки.

Сонце було вже високо в небі, дошкуляючи нестерпною спекою, та все ж таки повіваючий раптовими поривами вітер, здавалося, зірвався з крижаних круч. Якоїсь миті Жазміна почула вгорі свист, який не був схожий на посвист вітру, і, глянувши на Конана, котрий уважно вдивлявся в небо, зрозуміла, що і він побачив у цьому щось незвичайне. Дівчині здалося, що блакитним небом промчала якась неясна смуга, наче щось швидко пролетіло в них над головами, та вона не була певна, що це їй не привиділося. Вони не стали це обговорювати, проте Конан непомітно перевірив, чи легко виймається кинджал із піхов.

Вони поїхали ледве помітною стежкою, що опускалася в таку глибоку ущелину, до дна якої ніколи не досягало сонце. Іноді стежка підіймалася так високо на круті схили, що, здавалося, вони зараз обсиплються під ногами, або вела по гострих, як ніж, гранях, зі схилами по обидва боки стежини, що схили ці зникали у бездонних, оповитих голубуватою млою прірвах.

Коли вони досягли вузького тракту, що зміївся поміж схилами, вже вечоріло. Конан натягнув поводи й спрямував коня на південь, майже перпендикулярно до попереднього напрямку їхньої подорожі.

- Ця дорога веде в село галзаїв, - пояснив він. - їхні жінки ходять тут по воду. Тобі потрібний новий одяг.

Поглянувши на свій легкий одяг, Жазміна вирішила, що він має рацію. Її черевички з парчі були порвані - так само, як сукня і шовкова білизна, які тепер мало що прикривали. Одяг, підхожий для вулиць Пешкаурі, не годився для кам’янистої Гімелії.

Доїхавши до повороту, Конан зліз і допоміг Жазміні зійти з коня. Вони чекали досить довго. Нарешті Конан, задоволений, кивнув головою, хоча дівчина нічого не помітила.

- Іде жінка, - сказав він.

Жазміна в раптовому пориві переляку схопила його за руку.

- Ти... ти не уб’єш її?

- Як правило, я жінок не вбиваю, - відповів Конан, - хоча деякі з цих горянок - справжні вовчиці. Ні, - посміхнувся він, немов почувши хороший жарт, - я її не уб’ю. В ім’я Крома, навіть заплачу їй за речі! Це тобі подобається?

Він дістав жменю золотих монет і заховав їх назад, залишивши найбільшу монету. Деві з полегшенням кивнула головою. Їй здавалося звичайним явищем те, що чоловіки вбивають і гинуть, та при думці про те, що вона могла б бути свідком убивства жінки, її тіло пройняло тремтіння.

Нарешті з-за повороту вийшла довгоочікувана жінка, висока худа галзайка з величезним порожнім бурдюком. Угледівши їх, вона зупинилася мов укопана, бурдюк випав у неї з рук. Вона зробила рух, ніби збиралася втікати, та одразу ж зміркувала, що Конан досить близько від неї, аби їй вдалося утекти, і стояла спокійно, дивлячись на них із острахом і цікавістю.

Конан показав їй золоту монету.

- Якщо віддаси цій жінці свій одяг, - сказав він, - віддам тобі цю монету.

Горянка відреагувала одразу ж. Широко посміхнувшись від здивування й задоволення, вона з типово горським презирством до умовностей охоче скинула з себе вишиту безрукавку, зняла пишну спідницю, штани й сорочку з широкими рукавами, а також шкіряні сандалії. Згорнувши все у вузлик, віддала його Конану, а він передав це здивованій Жазміні.

- Іди за скелю і переодягнися там, - наказав він, ще раз доводячи цим, що він не гімелійський горянин. - Згорни свій одяг у вузлик і принеси мені, коли переодягнешся.

- Гроші! - верескливо зажадала галзайка, пожадливо простягаючи руку. - Золото, яке ти обіцяв.

Кімерієць кинув їй монету. Жінка зловила її в повітрі, куснула для проби, потім заховала у волосся, нахилилася, підняла бурдюк і пішла собі далі, позбавлена як сорому, так і одягу.

Конан чекав з деяким нетерпінням, поки Деві вперше в житті вдягнеться сама. Коли вона вийшла з-за скелі, він вилаявся від подиву, і Жазміна відчула прилив дивного хвилювання, побачивши неприховане захоплення, написане у нього на обличчі. Вона відчула сором, замішання й пиху, якої досі не відчувала, а від його палкого погляду її пройняв трем. Конан поклав важку долоню на її плече і, повертаючи Деві, оглянув її з усіх боків.

- О Кроме! - сказав він. - У тому спадаючому, неземному вбранні ти здавалася холодною, байдужою і далекою, як зорі! Тепер ти - жінка з плоті й крові! Ти пішла за скелю як Деві Вендії, а вийшла як горська дівчина - та в тисячу разів прекрасніша, ніж усі діви Забара! Була богиня, тепер - жінка!

Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.

Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.


Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.

- Навіщо ти зробив це? - запитала вона. - Чому не віддав одяг дівчині?

- Вершники з Пешкаурі прочісують гори, - сказав він. - Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті - нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.

- А що вона зараз робитиме? - запитала Жазміна.

- Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.

- Тут зовсім не видно людських селищ, - зауважила Жазміна. - Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.

У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.

- Це Імш, - сказав Конан. - Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.

Жазміна скам’яніла. .

- Імш, - прошепотіла вона. - Гора Чорних Чаклунів!

- Так говорять, - відповів він. - Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях - давній, його рідко хто використовує.

Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.

- Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?

- Решту дня й цілу ніч, - відповів він з посмішкою. - Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.

- Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? - запитала вона.

- З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша - високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.

- А ти? Побоявся б на них напасти?

- Я? - думка про це видалася йому несподіваною. - Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.

Жазміна нічого не відповіла. Дивилася на гору, як на живого супротивника, відчуваючи, як гнів і ненависть знов проникають у її груди. В її голові почала визрівати нова думка. Вона намагалася придумати, як би налаштувати проти хазяїв Імша людину, яка її полонила. Можливо, є якийсь спосіб, аби досягти цієї мети? Вона не могла помилитися щодо виразу, що з’явився в його диких блакитних очах, коли він дивився на неї. Не одне царство занепало, коли маленькі білі жіночі ручки потягнули за нитки долі...

Зненацька вона здригнулася й показала пальцем.

- Дивися!

Над далекою вершиною здійнялася ледве помітна хмаринка незвичайної форми. Матово-яскраво-червона, з іскристими золотими пасмами, вона постійно рухалася, оберталася, вібрувала й несподівано стискалася. За якусь мить вона перетворилася на обертальний конус, виблискуючий у сонячному промінні. Раптом він відірвався від сніжної вершини гори, як барвиста пір’їнка, проплив небом і зник у його блакитній безодні.

- Що б це могло бути? - невпевнено запитала дівчина, коли дивна хмаринка затулила вершину.

Це видовище, хоч і було красиве, пробуджувало тривогу.

- Тутешні мешканці називають це Килимом Імша, а я не знаю, що це означає, - сказав Конан. - Колись я бачив, як сотень п’ять місцевих жителів утікали, немов їх переслідував сам диявол, ховались у скелях і печерах, тому що побачили, як ця яскраво-червона хмара відривається від вершини. Що це...

Вони тільки-но проїхали мимо вузької тріщини - вона виглядала так, немов хтось розітнув ножем скелю, - і опинилися на широкому виступі, з одного боку якого був потрісканий скат, а з другого - величезна круча. Цим уступом проходила покинута дорога, яка поступово спускалася вниз, ховаючись за скельними хребтами, і знов з’являлася через рівні проміжки шляху. Виїхавши з ущелини, яка вела на цей уступ, чорний жеребець пирхнув і став як укопаний. Конан зострожив його, та кінь лише пирхнув і замотав головою, тремтячи й напружуючи м’язи, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Кімерієць вилаявся й зійшов на землю, тримаючи Жазміну на руках. Рушив уперед, виставивши перед собою руку, немов чекаючи наткнутися на якийсь невидимий бар’єр. Проте ніщо не перегороджувало їм шляху, хоча, коли він спробував потягти за собою коня, той пронизливо заіржав і рвонув назад. Несподівано Жазміна скрикнула, і Конан повернувся на каблуках, схопившись за рукоятку кинджала.

Він не помітив, щоби хтось наближався, та все ж перед ним стояв чоловік, одягнений у тогу з верблюжої шерсті і зелений тюрбан. Конан гмикнув від здивування, впізнавши в незнайомцеві, що стояв перед ним зі складеними на грудях руками, людину, яку він збив в ущелині біля вазульського села.

- Хто ти, хай тобі чорт? - запитав Конан, зауваживши, що зіниці незнайомця незвичайно розширені, нерухомі, блискучі і з магнетичною силою притягають увагу.

Чаклунство Хемси ґрунтувалося на гіпнозі, як і більша частина східної магії. Незліченні покоління, існуючі й умираючі з непохитною вірою в можливість і силу гіпнозу, створили завдяки загальній вірі й практиці таку важку атмосферу страху, що людина, вихована на традиціях цих земель, проти гіпнозу була безпорадною.

Проте Конан не був сином Сходу. Східні традиції для нього нічого не значили, він був людиною зовсім іншої цивілізації. У Кімерії гіпноз не був навіть міфом. Спадок, який підкоряв жителя Сходу гіпнозу, був Конану чужий.

Він розумів, що саме намагається зробити Хемса, та удар його незвичайної сили відчував тільки як слабкі, невидимі зв’язки, настільки тоненькі, що міг їх розірвати так само легко, як і павутину.

Зрозумівши ворожі наміри чаклуна, він вихопив із-за пояса кинджал і, як буря, кинувся на нього.

Та гіпноз був не єдиною зброєю Хемси. Спостерігаючи з боку, Жазміна не помітила якихось викрутасів чи чаклунства, завдяки чому людина в зеленому тюрбані уникла страшного удару, спрямованого їй у живіт. Вузьке вістря пройшло у Хемси під пахвою, і Жазміні здалося, що він тільки торкнувся відкритою долонею міцної шиї Конана, - а кімерієць беркицьнув на землю.

Але удар не убив його. Падаючи, він пом’якшив удар від падіння, підставивши, ліву руку і одночасно прагнучи зробити Хемсі підніжку. Той ухилився від неї, зовсім не по-чаклунськи відскочивши назад. Зненацька Жазміна голосно крикнула, побачивши, як із-за скелі виходить і стає поряд із людиною в зеленому тюрбані жінка, у якій вона впізнала Гітару. Крик радості завмер на губах Деві, коли вона побачила ненависть на вродливому обличчі дівчини.

Конан поволі підвівся, оглушений і приголомшений жахливим ударом, нанесеним за всіма правилами мистецтва, забутого задовг го до занурення в безодню океану Атлантиди, - він, як суху гілку, зламав би шию кожної звичайної людини. Хемса уважно, трохи втративши певність, подивився на Конана. Маг переконався в своїй силі, коли чинив опір орді розлючених вазулів у міжгір’ї біля села Курум, та стійкість кімерійця, певне, злегка похитнула його заново набуту віру в себе. Магія все ж таки ґрунтується на перемогах, а не на поразках.

Хемса рушив уперед, піднявши руку... і несподівано завмер із піднятою рукою, дивлячись угору широко розкритими очима. Конан теж мимоволі подивився в тому напрямку, так само, як і обидві жінки, що тулилися біля тремтячого коня, - Жазміна й дівчина Хемси.

Гірськими схилами скочувалася, кружляла й линула яскраво-червона конусоподібна, ніби зіткана з блискучого пилу, хмаринка. Обличчя Хемси стало попелястим, рука його затремтіла й безвільно опустилася. Дівчина, що стояла поряд, відчуваючи, що з Хемсою щось відбувається, допитливо подивилася на нього.

Яскраво-червона хмаринка сповзла схилом гори і, зробивши велике півколо, опинилася на уступі скелі між Конаном і Хамсою. Чаклун закричав і разом із дівчиною, міцно вчепившись у її плече, відскочив назад.

Яскраво-червона хмаринка якийсь час перебувала на місці, обертаючись із приголомшливою швидкістю, - немов ґедзь, що висить у повітрі. Потім, без попередження, несподівано зникла, ніби лопнула мильна булька. На скелі стояли четверо чоловіків. Це було неймовірно, неможливо, та все ж це були не духи, не привиди, а четверо високих чоловіків з поголеними головами, в чорних тогах, що приховували їхні руки й ноги. Вони мовчки стояли, згідно киваючи пташиними головами. Дивилися на Хемсу з дівчиною, та Конан, що стояв за їхніми спинами, відчув, як в його жилах холоне кров. Він почав поволі задкувати, поки не уперся спиною в тремтячого жеребця й не обійняв перелякану Деві. Не було вимовлено жодного слова. Навколо, як важка ковдра, лежала тиша.

Усі четверо в чорних тогах дивилися на Хемсу. На їхніх лицях із пташиними рисами не було жодного виразу, а погляди нерухомо зосереджені. Хемса трусився ніби в лихоманці, ноги його міцно впирались у скелю, а м’язи кісточок стали напружені. Піт струменів його смаглявим обличчям. Правою рукою він щосили стискав щось, заховане під коричневою тогою, - так, що з його посинілої руки відринула кров. Ліву руку він поклав на плече Гітари і судомно стиснув його відчайдушним рухом потопаючого. Дівчина не здригнулася, не видала ні звуку, хоча пальці Хемси уп’ялися в її тіло, як кігті.

Маючи за плечима неспокійне життя, Конан був свідком сотень битв, проте ніколи не бачив такої, як ця, у якій об’єднані сили чотирьох демонів билися з однією, теж диявольською, силою. Та кімерієць ледве відчував природу цієї жахливої битви. Притиснутий до стіни, оточений колишніми своїми хазяями, Хемса бився за своє життя, вживаючи найкарколомніших заходів, прикладаючи всі свої жахливі знання, набуті протягом довгих, похмурих років послушництва.

Він був сильнішим, аніж сподівався, а необхідність застосувати цю силу на свій захист вивільнила в ньому несподівані запаси енергії. Страх і відчай збільшили цю силу. Він хитався під безжальним натиском чотирьох пар очей, проте не поступався їм полем битви. Його обличчя спотворила звірина гримаса болю, а тіло вигиналося, немов його колесували. Це була битва викривлених розумом душ, які проникли в безодню мороку і спізнали там чорні зорі, що народжують кошмари.

Жазміна розуміла це краще, ніж Конан, і здогадувалася, чому Хемса міг витримати спрямований удар чотирьох розумів, воля яких могла б потрощити на найдрібніші шматочки скелю, на якій він стояв. Причиною цьому була дівчина, яку він притискував до себе зі всією силою відчаю. Вона була якорем порятунку його змученої душі, знищуваної хвилями емоцій. Силою Хемси була його слабкість. Любов до дівчини, хай раптова й осуджувана, усе ж таки була ниткою, що зв’язувала його із залишками людського, служила опорою його волі. І створювала ланцюг, який не могли розірвати вороги, принаймні, не могли розірвати цієї ланки, якою був Хемса.

Вони зрозуміли це раніше, ніж він. Один із чаклунів перевів погляд на Гітару. Опору він не відчув. Дівчина зібгалася й поникла, як зів’ялий листок. Ведена владним наказом, вона вирвалася з обіймів коханця, перш ніж він зрозумів, що відбувається. Тоді сталося найжахливіше. Дівчина почала відступати до краю урвища, обернена лицем до своїх переслідувачів, дивлячись на них чорними порожніми очима, розширеними, неначе вікна будинку, в якому згасло світло. Хемса застогнав і потягнувся до неї, потрапивши в розставлену йому пастку. Він не міг зібратися на думці, аби відбити атаку супротивників. І тієї ж миті перетворився на переможеного, був уже тільки іграшкою в їхніх руках. Дівчина продовжувала відступати, невпевнено, немов уві сні, а Хемса, спотикаючись, ішов за нею, марно намагаючись її зловити, охаючи й схлипуючи у відчаї. Він рухався, як живий труп.

Дівчина завмерла на краєчку прірви, стоячи нерухомо, з п’ятами над проваллям, а Хемса, впавши на коліна і голосячи, повз до неї, простягаючи вперед руки, щоб утримати її від падіння. Вже майже торкнувся її здерев’янілими пальцями, та один із чаклунів розсміявся гучним, як бронзовий подзвін пекла, сміхом. Дівчина захиталася і - о вершина жорстокості! - відчуття й свідомість на мить повернулися до неї, і в її очах з’явився смертельний жах. Вона скрикнула, спробувала була вхопитися за простягнуту до неї руку коханця... і не змогла цього зробити - з криком упала в безодню.

Хемса дістався до краю прірви і божевільним поглядом подивився вниз, беззвучно ворушачи губами, щось шепочучи про себе. Обернувся - і довго дивився на своїх мучителів широко розкритими очима, в яких не було ні іскри людського. Потім із криком, від якого почали тріскатися скелі, кинувся на чотирьох чаклунів, тримаючи ножа в піднятій руці.

Один із чаклунів рушив уперед і тупнув ногою. Почувся тріск, який потім перейшов у оглушливий рев. На тому місці, де він ударив ногою, розкрилася й почала швидко збільшуватися тріщина. З оглушливим звуком увесь цей шматок скелі звалився вниз. Серед падаючого каміння майнула й постать Хемси, він відчайдушно змахував руками, а потім усе зникло під лавиною, що з гуркотом сповзла в безодню.

Четверо магів зосереджено дивилися на потрісканий край прірви, потім несподівано обернулися. На цей час Конан, збитий з ніг раптовим струсом землі, вставав і допомагав підвестися Жазміні. Йому здавалося, він рухається надто повільно й так само поволі міркує. Він був приголомшений. Знав, що мусить негайно посадити Деві на чорного жеребця й помчати, як вихор, проте його тілом і думками заволоділа незрозуміла кволість.

Потім чаклуни обернулися й подивилися на нього, піднявши руки, і Конан із жахом побачив, що їхні постаті ніби розпливаються, стають туманними и невиразними, зникають у пурпурному диму, який раптом став клубочити довкола них, ховаючи їх від очей Конана. Пурпурна кучерява хмарина огорнула магів... І раптом Конан зрозумів, що цей яскраво-червоний туман оточує і його, - коли почув крик Жазміни і пронизливе іржання жеребця. Страшенна сила вирвала Деві з його обіймів і шпурнула кремезного варвара об каміння, як пір’їнку. Він навмання почав разити кинджалом. Наполовину оглушений, він побачив, як конусоподібна хмарина підноситься над вершинами, швидко віддаляючись. Жазміна зникла разом із чотирма чаклунами в чорному вбранні. На виступі скелі залишилися тільки Конан і переляканий кінь.



7. ДОРОГОЮ НА ІМШ
Мла в мозку Конана розсіялася, розвіяна поривом вихору. Із страшенною лайкою він вихопився на спину жеребця, що іржав і хвицався. Подивився на схил, повагався - і рушив у тому ж напрямі, в якому мав намір їхати до того, як його затримали тут вибрики Хемси. Тепер він їхав уже не кроком, а зострожив жеребця й смикнув за вудила. Кінь помчав, як блискавиця, ніби цим несподіваним рухом міг позбутися страху. Вони мчали стрімголов виступом, яким вилась уздовж скелі над безоднею вузька дорога. Ця дорога бігла зиґзаґом, звивалась нерівною скелею, і якоїсь миті далеко внизу Конан побачив те місце, куди впала лавина: величезна купа розбитого каміння й валунів на дні гігантського обриву.

До дна долини було все ще далеко, коли кінь домчав до довгого й широкого ребра, що веде на інший схил, як природний місток. Ним Конан і поїхав. По обидва боки лежали майже вертикальні схили. Він бачив перед собою стежинку, а десь унизу вона спускалася зі схилу на дно полонини і, зробивши величезний гак уздовж русла висохлої річки, поверталася під скелю, на вершині якої перебував Конан. Кімерієць прокляв необхідність робити гак, та іншого виходу не було. Спускатись униз напростець було б самогубством. Тільки птах зміг би зробити це, не скрутивши собі в’язи.

Кімерієць підігнав змученого коня і раптом почув десь унизу стукіт підків. Притримавши коня, обережно під’їхав до краю прірви і зазирнув в ущелину, утворену колись течією річки. Сухим її руслом прямокутником на напівдиких конях їхав натовп - п’ятсот міцних, озброєних до зубів, бородатих чоловіків. Нахилившися над краєм тридцятифутової прірви, Конан гукнув до них.

На його поклик вони зупинилися, п’ятсот бородатих облич задивились угору, і каньйоном прокотилося глухе бурчання. Конан не гаяв часу:

- Я іду в Гхор! - крикнув він. - Не думав зустріти вас, псюк, на цій дорозі. Швидко їдьте за мною, наскільки це можуть ваші шкапи! Поїдемо на Імш і...

- Зраднику! - цей дружний крик був для Конана, як цебер холодної води на голову.

- Що таке? - пробурмотів він, вирячивши очі.

Побачив спотворені ненавистю лиця й руки товаришів, які змахували шаблями.

- Зраднику! - дружно озивалися вони. - Де семеро наших вождів, схоплених у Пешкаурі?

- У губернаторській в’язниці, - вигукнув Конан.

У відповідь почув завивання сотень горлянок, брязкіт зброї та крики, з яких ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Ревнувши, мов буйвол, він крикнув так, що перекрив цей галас:

- Хай вам чорт! Хай хтось один скаже, щоб я зміг зрозуміти, у чому справа!

Худий старий вождь узяв на себе це завдання: спочатку погрозив Конану шаблею, а потім кинув йому звинувачення:

- Ти заборонив нам напасти на Пешкаурі й відбити наших братів!

- Ви дурні! - гарикнув розлючений кімерієць. - Навіть коли б вам удалося вилізти на стіни, у чому я сумніваюся, то полонених повісили б раніше, ніж ви встигли б їх звільнити!

- І ти сам поїхав торгуватися з губернатором! - завив афгул, закипівши злістю.

- І що з того?

- Де наші вожді? - кричав старий вождь, махаючи шаблею. - Де вони? Їх немає в живих!

- Що? - Конан мало не впав від подиву з коня.

- Їх немає в живих! - підтвердило п’ятсот воїнів, що жадали його крові.

Старий завертів шаблею над головою і знову узяв слово.

- Їх не повісили! - кричав він. - Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

- Це брехня! - відповів Конан. - Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі...

Ці слова були зовсім не до речі. Розлючене виття і прокльони злетіли в небо.

- Так! Ти поїхав до нього один! Щоб зрадити нас! Це правда! Вазул утік дверима, що їх зламав чорнокнижник, і все розповів нашим вивідачам, яких зустрів у Забарі. Ми їх послали шукати тебе, коли ти вчасно не повернувся назад. Коли вони почули розповідь вазула, то повернулися на Гхор, а ми засідлали коней і взялися за мечі.

- І що ви хочете робити, дурні? - запитав Конан.

- Помститися за наших братів! - завили вони. - Смерть кшатріям! Убити його - це зрадник!

Навколо Конана посипалися стріли. Він підвівся на стременах, знову намагаючись перекричати шум, після чого з криком злості, протесту й розчарування навернув коня і поскакав назад. Горяни, що кинулися за ним, вивергаючи прокльони й погрози, були надто розлючені, аби зміркувати, що вони можуть потрапити на те ребро, яким їхав Конан, тільки якщо прямуватимуть у протилежний бік, - обігнувши поворот і вперто збираючись крутою дорогою вгору. Коли вони нарешті зрозуміли це й повернули назад, їхній колишній вождь уже майже досяг того місця, де ребро переходило в гірський прискалок.

Опинившись над урвищем, Конан не поїхав дорогою, якою сюди дістався, а попрямував ледве помітною стежкою, усипаною камінням, об яке спотикався жеребець. Він нею далеко не проїхав, коли кінь пирхнув і кинувся вбік, побачивши щось на дорозі. Конан поглянув з його спини на жахливо розбиту криваву подобу людини, що лежала й намагалася щось вимовити крізь зламані щелепи.

Лише боги пітьми, що керують долями Чорнокнижників, знали, яким чином Хемса зміг вибратися з-під величезної купи каміння і вилізти крутим схилом на дорогу.

Ведений якимсь дивним почуттям, кімерієць зійшов із коня і зупинився над покаліченою людиною. Він знав, що зараз є свідком незвичайного, протиприродного явища. Хемса підвів скривавлену голову, а в його дивних очах, затягнутих мукою й мороком недалекої смерті, з’явилися проблиски свідомості.

- Де вони? - проскрипів чаклун, у голосі його не було нічого людського.

- Повернулись у свій проклятий замок на Імш, - буркнув Конан. - Забрали з собою Деві.

- Піду! - бурмотів нещасний. - Піду туди. Вони вбили Гітару, а я уб’ю їх... аколітів, Чотирьох з Чорного Кола... і самого володаря! Уб’ю... всіх уб’ю!

Він спробував протягнути далі своє скалічене тіло, проте навіть його непереможна сила волі була вже не здатна оживити ці криваві шматки, потріскані кістки, що трималися тільки на порваних жилах і роздертих м’язах.

- Іди за ними! - бурмотів Хемса, з рота його струмувала кривава піна. - Іди!

- Я й маю намір це зробити, - сказав Конан. - Хотів скликати моїх афгулів, та вони пішли проти мене. Поїду на Імш один. Відніму в них Деві, навіть якщо б мені власними руками довелося рознести на шматочки цю прокляту гору. Я не думав, що губернатор наважиться вбити моїх вождів, коли я захопив Деві, проте схоже, що я помилявся. Він заплатить мені за це головою. Зараз вона мені вже не потрібна як заручниця, але...

- Хай ляже на них прокляття Ізіля! - видихнув Хемса. - Іди! Я - Хемса... вмираю. Почекай... візьми мій пояс.

Покаліченою рукою він почав копатися в своєму лахмітті, і Конан, зрозумівши його наміри, нахилився й допоміг зняти зі скривавленого тіла пояс дивного вигляду.

- У прірві тримайся золотої жили, - бурмотав Хемса. - Носи мій пояс. Мені його дав стигійський жрець. Він допоможе тобі, хоча мене підвів. Розбий кришталеву кулю з чотирма плодами граната. Бережися перетворень владики... Іду до Гітари... вона чекає на мене в пеклі... aie ya Ske l os yar!

З цими словами він помер.

Конан подивився на пояс, сплетений з волосся, не схожого на кінське. Швидше за все, пояс був сплетений із чорного жіночого волосся. У щільних сплетіннях блищали маленькі коштовні камені, таких він іще ніколи не бачив. Пряжка була химерною: у формі плоскої клиноподібної голови змії, укритої дрібними золотими лусками.

Коли Конан поглянув на це плетиво, холодне тремтіння пробігло в нього по тілу. Він замахнувся, щоб викинути пояс у прірву, та, подумавши, застебнув його на стегнах, ховаючи під своїм широким бакарійським поясом, який носив завжди. Потім сів на коня й рушив далі.

Сонце сховалося за вершину. Конан підіймався в гори по довгих тінях, які немов широким плащем покривали полонини й уступи скель унизу. Він уже наближався до вершини, коли попереду почув стукіт підків. Він ані миті не вагався. Насправді стежка була така вузька, що величезний жеребець не зміг би повернути назад. Кімерієць обігнув виступ скелі й опинився на більш широкому відрізку стежки. Пролунав цілий хор застережних криків, але жеребець Конана вже притиснув переляканого коня до скелі. А Конан залізною хваткою схопив руку їздця, що замахнувся на нього ножем.

- Керім Шах! - вимовив Конан, і в очах його спалахнули яскраві вогники.

Туранець не чинив опору. Сидячи на конях, вони майже стикалися грудьми, а рука кімерійця стиснула його плече. За Керімом Шахом їхав загін іракзаїв на худих конях. Вони з люттю дивилися на незнайомця, що загородив їм дорогу, і тримали напоготів луки й кинджали, та не поспішали їх пускати в хід через небезпечну близькість зяючої біля їхніх ніг прірви.

- Де Деві? - запитав Керім Шах.

- Тобі що до того, гірканський шпигуне? - відповів Конан.

- Знаю, я в твоїх руках, - сказав Керім Шах. - Я їхав із горянами на північ, коли ми потрапили в засідку, розставлену нам ворогами на перевалі Шалізах. Багато моїх людей були вбиті, а решту переслідували, як зграю шакалів. Коли ми позбавилися переслідувачів, попрямували на захід, до перевалу Амір Жерун. А сьогодні вранці наткнулися на вазула, що вештався по горах. Він зовсім з’їхав з глузду, та перш ніж він помер, ми багато про що дізналися з його безладного марення. Зокрема, що він залишився єдиним уцілілим із тієї банди, яка помчала за вождем афгулів і полоненою кшатрійкою в ущелині біля села Курум. Весь час він говорив про людину в зеленому тюрбані, якого збив кінь афгула і який - коли на нього напали вазули, переслідуючи ту людину, - згубив їх, знищивши так, як язик полум’я знищує хмару сарани. Яким чином цей вазул уцілів, не знаю, і він теж не знає, але з його марення я зрозумів, що Конан зі Тхора був у Курумі зі своєю королівською полонянкою. А коли ми пробиралися через гори, зустріли голу галзайку з бурдюком. Вона сказала, що її пограбував величезний воїн в одязі вождя афгулів, який - за її словами - примусив її віддати одяг для супроводжуючої його вендійки. Дівчина твердила, що ти поїхав на захід.

Керім Шах не визнав за потрібне розказати, що, коли вороже налаштовані горяни перекрили йому дорогу, він сам їхав на умовлену зустріч із загоном туранської кінноти. Дорога до долини Гурашах через перевал Шалізах була довшою, ніж дорога, що веде через перевалу Амір Жерун. Та ця, хоч і коротша, вела землями афгулів, яких Керім Шах вважав за краще уникати - принаймні, поки не з’єднається з армією. Відрізаний від дороги, що веде на перевал Шалізах, він усе ж таки поїхав цим небезпечним шляхом, поки звістка, що Конан зі своєю полонянкою ще не дістався Афгулістану, не схилила його до думки повернути на південь і вчинити зухвалий похід глибінню гір у надії зустріти кімерійця.

- Скажи краще, де Деві? - запропонував Керім Шах. - У мене військова перевага...

- Хай тільки хоч один із твоїх псів доторкнеться до тятиви, і я скину тебе в прірву, - пообіцяв Конан. - Крім того, ти б не мав користі, коли б мене убив. Мене переслідують п’ятсот афгулів, і, коли б вони побачили, що ти позбавив їх задоволення зловити мене, вони спустили б з тебе шкуру. Крім того, Деві зі мною немає. Вона потрапила до рук Чорних Чаклунів з Імша.

- До Тарума! - тихо вилаявся Керім Шах, уперше втрачаючи свою незворушність. - Хемса...

- Хемса мертвий, - сказав Конан. - Колишні хазяї разом із кам’яною лавиною спустили його б пекло. А тепер зійди з моєї дороги. З радістю убив би тебе, аби мав час, та зараз поспішаю на Імш.

- Поїду з тобою, - відповів зненацька туранець.

Конан розсміявся йому в обличчя.

- Ти гадаєш, я тобі довіряю, ти, гірканський псюко?

- А я й не прошу про це, - відповів Керім Шах. - Нам обом потрібна Деві. Ти знаєш мою мету: Ездигерд жадає приєднати її королівство до своєї імперії, а я - помістити її в свій сераль. Я знаю тебе ще відтоді, коли ти був вождем степових розбійників, і знаю, що тебе цікавить, - пограбування на великій дорозі. Ти хочеш спустошити Вендію і зажадати від них величезний викуп за Жазміну. Можливо, ми на певний час, без ніяких ілюзій щодо один одного, об’єднаємося і спробуємо вирвати Деві з рук чаклунів? Якщо нам поталанить і ми залишимося живими, то вирішимо у двобої, кому вона дістанеться.

Кімерієць якийсь час дивився на нього, звузивши очі, потім кивнув головою й відпустив його руку.

- Згоден. А як же твої люди?

Керім Шах обернувся до мовчазних іракзаїв і коротко мовив:

- Цей чоловік і я маємо намір податися на Імш і битися з чорнокнижниками, їдете з нами чи залишаєтеся і даєте змогу афгулам, які переслідують свого вождя, здерти з вас шкури?

Вони подивилися на Керіма Шаха з похмурою покірністю. Про те, що загинуть, вони знали ще тієї миті, коли свистячі стріли дагозаїв примусили їх утікати з перевалу Шалізах. Досить часто спалахували криваві розбрати між людьми з долини Забар і жителями гір. Їхній загін був зовсім невеликий, аби вони без допомоги спритного туранця могли мріяти прорватися до прикордонних сіл. Іракзаї вже вважали себе мертвими, тому дали йому відповідь, яку могли дати лише пропащі люди:

- Ми підемо з тобою, аби померти на Імші.

- Отже, уперед, в ім’я Крома! - мовив Конан, неспокійно озираючись навколо і придивляючись до темно-синіх тіней густіючих сутінків. - Ці афгульські вовки були на відстані двох годин їзди за мною, проте ми зараз згаяли чимало часу.

Керім Шах рушив коня, заховав меча в піхви й обережно розвернувся. За мить усі подалися вгору так швидко, як тільки було можливо. Нарешті вони виїхали на хребет за милю від того місця, де Хемса затримав Конана і Жазміну. Стежина, якою вони приїхали, навіть для горян була досить небезпечною, і тому Конан з Жазміною обрали тоді іншу дорогу. Керім Шах поїхав нею, бо думав, що й кімерієць зробить те саме. Навіть Конан зітхнув із полегшенням, коли коні минули останній поворот. Вони рухалися, немов череда примар, що міряють зачароване королівство тіней. Тільки тихий скрип шкіряної збруї і брязкання сталі давали знати про їхню присутність, а через якийсь час похмурі гірські схили знову спустіли - голі і мовчазні у світлі зірок.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка