Гіборійська ера. Пролог



Сторінка16/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26
ПОВЗУЧА ТІНЬ


1
Розпечене повітря хвилями підіймалося над пустелею. Конан-кімерієць провів по потрісканих губах ребром величезної долоні й озирнувся на всі боки. З одягу на ньому була лише шовкова пов’язка на стегнах, а талію охоплював широкий пояс із золотими наліпками, на якому висіли шабля й кинджал, - він стояв, байдуже зносячи болючі уколи сонячного проміння, яке нещадно пекло. Могутні біцепси на руках і м’язи на ногах біліли слідами свіжих ран.

Обхопивши руками коліна й низько схиливши біляву голову, поряд із ним на піску сиділа юна дівчина, її біла шкіра різко контрастувала з кольором засмаглих ніг величезного варвара. Коротенька, перехоплена в талії туніка без рукавів і з глибоким вирізом на грудях прикривала її прекрасне тіло.

Конан труснув головою, немов хотів позбавитися сліпучого блиску. Він приклав до вуха шкіряний бурдюк, який тримав у руці, труснув його і, почувши слабкий сплеск, тільки міцніше стиснув щелепи.

Дівчина здригнулася і тужливо простогнала:

- Пити! Пити! О Конане! Нам тепер немає порятунку!

Кімерієць нічого не відповів, вороже оглядаючи піщані бархани. Він дивився на них спідлоба, і така злість палала в його блакитних очах, що здавалося - немає у нього ворога лютішого, ніж ця пустеля.

Конан нахилився й підніс бурдюк до губ дівчини.

- Пий! - наказав він. - Пий, поки не зупиню.

Вона пила дрібними жадібними ковтками, поки не випила воду до останньої краплі. І лише тоді все зрозуміла.

- Конане! - вигукнула дівчина. - Навіщо ти це зробив? Адже я все випила, все! Тобі нічого не залишилося!

- Не реви! - гаркнув він. - Бережи сили!

Конан випростався й відкинув убік порожній бурдюк.

- Ну чому ти не зупинив, чому? - схлипувала дівчина.

Він навіть не подивився на неї - стояв, випроставшись на повний зріст, і в його погляді, спрямованому в таємну пурпурну млу на горизонті, горіла ненависть.

Кімерієць розумів, що наближається кінець його життєвого шляху, хоча при одній думці про це бунтувала вся його дикунська невгамовна душа. Сили ще були, але він відчував, що довго під цим убивчим сонцем йому тепер не витримати. Дівчина вже зовсім знесиліла. Чи не краще одним-єдиним ударом шаблі милосердно припинити її страждання? Бачити її пекельні муки, спостерігати, як вона поволі божеволіє від спраги - адже ці кілька ковтків утамували її ненадовго, - о, ні! З піхов, вершок за вершком, поволі виповзала шабля.

Раптом рука варвара затремтіла. У глибині пустелі, далеко на півдні щось блиснуло в розжареному повітрі. “Примарилося, - подумав він зі злістю, - наступний міраж, якими така багата пустеля”. Конан притис дашком долоню до очей, що напівзасліпли від сонця, - і йому здалося, що він розрізняє вдалині вежі, мінарети, виблискуючі стіни. Він дивився недовірливо, чекаючи, що міраж зараз зблякне й розчиниться в повітрі. Натала перестала схлипувати. Вона ледве звелася на ноги й теж вдивлялася в мерехтливе марево.

- Що це таке, Конане? - прошепотіла вона, боячись надії, що прокинулася. - Місто чи міраж?

Кімерієць мовчав. Він кілька разів моргнув, подивився на місто скоса, потім знов прямо - місто не зникало, не випаровувалося, стояло на тому самому місці.

- Хто його знає, - пробурчав він із сумнівом. - Так чи інакше, подивитися варто.

Він загнав шаблю назад у піхви, нахилився й легко, немов пір’їнку, підняв на руки Наталу.

- Не треба, Конане! - запротестувала вона. - Я можу йти, пусти мене!

- Поглянь, скільки каміння! - гарикнув він гнівно. - Миттю порвеш, - він мотнув головою, показуючи на елегантні, салатового кольору сандалії. - А нам треба поспішати, аби дійти до заходу сонця.

Надія на порятунок додала нових сил у сталеві м’язи кімерійця. Він біг барханами, немов летів на крилах. Цивілізована людина на його місці вже давно віддала б богові душу, а він - варвар із варварів - дряпався за своє життя, немов кішка.

Конан і Натала чудом урятувалися після розгрому армії бунтівного принца Альмурика, цієї буйної, строкатої орди, яка вихором промчала королівством Шем і втопила в крові північні кордони Стигії. Після цього орда, вже зі стигійською армією на хвості, вдерлася в королівство Куш і в його межах була, нарешті, оточена край південної пустелі. Армії стигійців і кушитів з’єднались і вже не випустили здобич із пастки. Конан-кімерієць в останню мить зловив верблюда, закинув на нього дівчину - і зник. Їм пощастило, вони уникли трагічної долі своїх товаришів, але для них виявилася відкритою лише одна дорога - в пустелю.

Натала була родом із Бритунії. Конан якось побачив її на невільничому ринку в одному з шемітських міст, захоплених ордою Альмурика, вона припала йому до душі, і він, недовго думаючи, тут же привласнив дівчину, ні в кого не питаючи на те дозволу. Сама вона з радістю прийняла такий поворот у своєму житті, та й чого кращого їй було чекати? Швидше за все, її продали б у шемітський сераль, а для жінок гіборійської ери це було гіршим за все.

Конан і його супутниця кілька діб поспіль не злізали з верблюда - ціла зграя стигійців невтомно переслідувала їх. Коли вони, нарешті, припинили гонитву, утікачам не залишалося нічого іншого, як продовжити шлях у тому ж напрямку - повертатися було вже пізно. Вони довго їхали, видивляючи оазис, але їхній рятівник, верблюд, зрештою, ліг як мертвий, і їм довелося йти далі пішки, утопаючи по коліно в гарячому піску, потерпаючи від найжорстокішої спраги. Дівчина була сильною й витривалою, загартованою суворим табірним життям, як мало хто з жінок тієї жорстокої епохи, проте й вона, як не беріг її варвар, поступово вибилася з сил.

Пекельний жар струмував з неба на чорне, сплутане волосся Конана. Нудотний туман д тупа байдужість хвилями затьмарювали його мозок, та він не піддавався і йшов, зціплюючи зуби, все далі й далі, оскільки тепер знав напевно, що попереду справді місто, а не міраж. Що чекає там на них? Нові вороги? Ким би вони не виявилися-з ними можна буде битися, їх можна буде вбити. А більшого варвару й не треба.

Сонце вже було низько над небокраєм, коли вони зупинилися, нарешті, в життєдайній тіні величезної брами. Конан із полегшенням розпростав плечі. Перед ними на висоті не менше тридцяти футів здіймалися фортечні стіни - зеленуваті на колір, вони блищали, неначе справді були скляними. Конан оглянув верхи стін, проте нічого не помітив. Він крикнув на всю могуть своїх легенів - відповіддю була тиша. Варвар ударив у браму руків’ям шаблі - лише гучна луна озвалася й одразу ж потонула в пісках. Натала, налякана дивною тишею, тремтіла, неначе в лихоманці, а Конан, розпалившись, навалився всім тілом на браму. Та раптом піддалася і, без ані найменшого скрипу, почала відчинятися. Варвар відскочив, насторожений, немов пума, і з шаблею напоготові притиснувся до стіни, чекаючи нападу. Дівчина скрикнула. За брамою лежав чоловік. Конан уважно обстежив його поглядом, потім підняв очі - і побачив просторий майдан, оточений будівлями, сяючими, як і стіни, зеленуватим світлом, за ними підносилися стрункі мінарети. І ніде не було й сліду життя. Посеред майдану стояв чотирикутний зруб колодязя. Ніщо інше тієї миті не могло б потішити Конана більше, у його пересохлому роті вже ледве ворушився обліплений піском спухлий язик. Він підхопив Наталу на руки, шмигонув у браму й зачинив її за собою.

- Він живий? - запитала зі страхом дівчина, показуючи на нерухоме тіло кремезного чоловіка середніх років, з рисами обличчя, звичайними для людини тієї епохи, лише очі його, певне, були дещо вужчими та шкіра жовтішою.

На ньому була пурпурна шовкова туніка, ноги взуті в плетені сандалії, до пояса приторочений короткий меч у піхвах, оздоблених золотом. Конан торкнувся до тіла. Воно було холодним, без жодних ознак життя.

- Навіть не поранений, - здивувався кімерієць, - а мертвий, як Альмурик, коли його нашпигували стигійськими стрілами. Та досить про це. Нам із тобою перш за все треба напитися. Присягаюся Кромом, я осушу весь колодязь!

Зробити це виявилося зовсім не просто. Дзеркало води блищало десь за сорок футів, та ні мотузка, ні якоїсь відповідної посудини поблизу не знайшлося. Розсерджений несподіваною перешкодою, варвар гарячково озирнувся, намагаючись розшукати хоч що-небудь, коли до його вух долетів пронизливий крик дівчини. Він миттю обернувся - до нього біг, тримаючи меч високо над головою, той чоловік, якого він мав за мертвого. Конан не гаяв часу на довгі роздуми, його шабля свиснула в повітрі, і голова незнайомця покотилася по кам’яних плитах. З шиї, немов сік з перерубаної ліани, ударив струмінь крові, тіло похитнулося і, все ще з мечем у руці, звалилося на землю.

- Помер ти нарешті? - гаркнув Конан. - Чи додати? Ну що за таке прокляте місто нам трапилося?

Натала тремтіла всім тілом, затуливши лице долонями. Вона подивилася на Конана, розсунувши пальці, і знову зайшлася плачем.

- Вони уб’ють нас, Конане! Вони не пробачать того, що ти зробив!

- А що я мав робити? Чекати, поки нас порубають на шматки? - він окинув майдан уважним поглядом.

Як і раніше, навкруги панувала тиша, ніде ані найменшого руху.

- Жодної живої душі, - пробурчав він заспокійливо, - добре, я його заховаю.

Схопивши рукою за пояс, він підняв труп, другою рукою схопив за довге волосся відрубану голову і потягнув свою страшну ношу до колодязя.

- Ми не можемо напитися, - розсміявся він, - то хоч ти попий удосталь!

Він кинув тіло в колодязь, слідом за ним шпурнув голову. За якусь мить із темної глибини донісся глухий сплеск.

- А кров, Конане! Кров залишилася! - прошепотіла дівчина.

- Якщо я зараз не нап’юся, то кров проллється ще, - із погрозою в голосі сказав варвар, який не відзначався довготерпінням узагалі, а тим паче тоді, коли його мучили голод і спрага.

Дівчина зі страху й думати забула про їжу, але Конан пам’ятав.

- Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.

- О Конане! - вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. - Я страшенно боюся! Це місто духів - духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!

- Повернімося в пустелю, як же, - бурмотів Конан гнівно, - ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!

- А раптом у них ці голови знову відростуть? - її голос тремтів від жаху.

- Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, - запевнив він її. - Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.

- Як скажеш, Конане, - шепнула вона тихо.

Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.

Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни - з того ж, певне, матеріалу - покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами, тканини. На підлозі, устеленій пухнастими шкурами, валялися безладно розкидані атласні подушки. Крізь двері в протилежній стіні було видно наступну кімнату. Вони проминули кілька зал, схожих одна на одну, як дві краплі води. В палаці нікого не було, та кімерієць підозріло поглядав по боках і щось бурмотів сам собі. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що в залах хтось був за мить до того, як вони в них з’явилися. Ось канапа - вона ще тепла. На цій подушці не розгладилася ще вм’ятина - щойно на ній хтось сидів. У повітрі плив солодкий запах пахощів - хтось тут тільки-но пройшов.

Якась аура ірреальності огортала палац, він, здавалося, снився йому в наркотичному сні. Деякі зали поринали в абсолютному мороці, до них вони не заглядали, інші були освітлені м’яким світлом, що виходило з коштовних каменів, котрі виблискували на стінах. Зненацька Натала скрикнула і судорожно вчепилася в плече Конана. Він миттю відкинув її й обернувся, готовий зустріти ворога віч-на-віч.

- Що сталось? - гарикнув він, нікого не побачивши. - Ніколи не хапай мене за плечі, руки повідламую! Ти чому кричала?

- Поглянь! - показала вона тремтячою рукою.

Кімерієць ковтнув слину. На матово поблискуючому столі з чорного дерева сяяв золотом посуд. У тарілках повно їжі, в чашках і келихах - вина.

- Бенкет! - шанобливо видихнув варвар. - Який ми зараз із тобою влаштуємо бенкет!

- Ми ж не чіпатимемо тут нічого? - голод боровся в голосі дівчини зі страхом. - Раптом хтось прийде...

- Лір ан маннанам ман лір! - вилаявся Конан, схопив Наталу й безцеремонно штовхнув її на позолочене крісельце, що стояло край столу. - Тут кишки з голоду зміями скручуються, а вона на двері озирається! Їж!

Сам він плюхнувся в крісло, що стояло з протилежного боку стола, схопив нефритовий келих і осушив його кількома великими ковтками. На його горло, що пересохнуло, цей гострий напій, схожий на червоне вино з якимсь екзотичним, невідомим йому присмаком, подіяв як бальзам. Угамувавши трохи спрагу, він із вовчим апетитом накинувся на їжу: на м’ясо невідомих тварин, на фрукти дивної форми. Глеки, амфори, тарілки - все дивної ювелірної роботи, виделки - з чистого золота. Втім, на виделки Конан звертав уваги менше за все, він рвав м’ясо руками, трощив кістки міцними зубами. Манери його більш цивілізованої супутниці теж навряд чи визнали б вишуканими у вищому колі, коли б побачили, з якою швидкістю зникали в її маленькому роті страви казкового столу. В голові шалено працюючого щелепами Конана раптом майнула думка, що їжа й вино можуть бути отруєними, проте він тут же забув про неї, мудро розсудивши, що краще померти від отрути, аніж з голоду.

Наївшись, Конан зручніше розлігся в кріслі і задоволено ригнув. Що ж, коли в цьому порожньому палаці повно свіжої їжі й напоїв, мають бути й люди. Хто знає, можливо, в кожному з цих темних закутків причаївся ворог. Проте, навіть якщо це й так, кімерієць ставився до цього абсолютно спокійно, він безмежно вірив у свої сили. На нього навалилася дрімота, і він почав уже серйозно подумувати над тим, що непогано було б прилягти і поспати кілька годин.

Натала, задовольнивши голод і спрагу, не позбулася своїх страхів і побоювань і навіть не думала про сон. Вона напружено вдивлялася в темряву під арками, де ховалося щось невідоме, таємне, мовчазне й жахливе. Зала, в якій вони сиділи, здалася їй раптом величезною, стіл - неймовірно довгим, а сама вона опинилася набагато далі від сонного велетня, ніж їй хотілося б. Натала схопилася, оббігла стіл і влаштувалася на колінах свого опікуна, нишпорячи по залі тривожним поглядом. Круті арки відкривали вхід до кількох інших приміщень, деякі з них були залиті м’яким рожевим світлом, інші потопали в мороці. Саме ці останні буквально приковували боязкий погляд дівчини.

- Ходімо ж, Конане, ходімо звідси! - благала вона. - Я почуваюся тут зле!

- Не крукай! Нічого поганого з нами не станеться... - почав було він, але тут щось зашаруділо, і цей звук у густіючій тиші прокотився громом.

Конан, миттю зібравшись, м’яко, немов пантера, схопився на ноги, дівчина пір’їнкою злетіла з його колін, а він, озираючись, уже тримав шаблю напоготові.. Шерех не повторювався, і кімерієць, рухаючись безшумно, попрямував туди, звідки він донісся до їхніх вух. Дівчина зіщулилась і, тремтячи всім тілом, ішла за ним.

Вони зупинилися на порозі сусідньої зали, і варвар застиг, немов лев перед стрибком, а Натала, боязко витягнувши шию, подивилася через його плече. Їхні очі, швидко звиклі до темряви, розгледіли під стіною контури подіуму, схожого на саркофаг, на якому лежав на спині чоловік, як дві краплі води схожий на того, якого Конан укинув у колодязь. Щоправда, одяг його відрізнявся пишнотою - він увесь був усипаний золотом і коштовними каменями і в миготливому світлі, що проникало з сусідньої зали, виблискував, як величезний діамант. Знову почувся зловісний шерех, немов хтось відсунув портьєру.. Конан відскочив убік, потягнув за собою дівчину і затиснув їй рота своєю величезною долонею.

З того місця, де вони стояли, не було видно подіуму з чоловіком, що лежав на ньому, лише на стіні вимальовувалася слабка тінь. Саме до цієї тіні поволі підповзала інша тінь, вона була безформною, величезною і настільки чорною, що кімерієць похолов від жаху. Ця тінь не була тінню людини чи тварини - Конан ніколи в житті не бачив нічого подібного. Натала ще ширше розкрила свої величезні, заскляніли від страху очі, в гробовій тиші добре було чути її спазматичне дихання. Важка, немов чорна хмара, тінь огорнула чоловіка, і вони побачили, як на стіні спучився величезний горб, який, утім, відразу ж опав і розсмоктався. Тінь повільно й ліниво поповзла кудись униз, відкриваючи контури ложа. Ложе було порожнім - чоловік зник.

Тіло дівчини конвульсивно сіпнулося - перша ознака істерики.

Конан, аби привести її до тями, знову скористався долонею. Він сам щулився від холодного поту, що стікав по спині. Ніщо в земному світі не могло так налякати його, але ж те, що вони бачили, судячи з усього, належало якомусь потойбіччю.

Та все ж цікавість пересилила страх, і кімерієць, чуткий, немов кішка, ковзнув до зали. Вона була порожня. Порожнім виявився й подіум, оббитий шовковою тканиною. В його узголів’ї, поблискуючи, немов рубін, швидко вбиралася крапля яскраво-червоної крові. Натала побачила її і вискнула від жаху. Конан не звернув на це уваги, бо й він відчував, що його горло все сильніше здавлює крижана петля страху. Отже, тут справді лежав чоловік, а потім з’явилося щось жахливе - і той зник. Що ж це було, які похмурі сили ховаються по незліченних закутках цього триклятого палацу?

Варвар узяв дівчину за руку, збираючись піти зі зловісної зали, - і завмер, не дихаючи. Здалеку, з боку тієї зали, в якій вони бенкетували, чувся тихий шурхіт кроків. Сумніватися не доводилося, до них хтось наближався, м’яко ступаючи босими ногами. Кімерієць зірвався з місця, тягнучи за собою дівчину, він сподівався, що зуміє вибратися на майдан через інші двері, уникнувши зустрічі з незнайомцем, ким би там він не був.

Проте вони не встигли ще добігти до арки, коли важка шовкова завіска за їхніми плечима розсунулася і до кімнати зазирнула людина. Це був чоловік, теж вельми схожий на того, що трапився їм, на свою біду, по дорозі в палац, - такий самий високий, дебелий, у пурпурній туніці, стягнутій на талії оздобленим золотом і коштовностями поясом. Біля стегна висів короткий меч, проте чоловік навіть не торкався його руків’я, він нерухомо стояв, байдуже розглядаючи прибульців. У його бурштинових очах “не відбивалося нічого, окрім відчайдушної нудьги. Тишу розірвав сонний голос незнайомця. Так само байдуже, ні до кого не звертаючись конкретно, він вимовив кілька слів невідомою Конану мовою.

Кімерієць відповів стигійською і одразу ж почув запитання, задане тією ж мовою:

- Хто ви?

- Я Конан-кімерієць, - гордо випроставшись, відповів варвар. - А її звуть Натала, вона бритунка. Скажи нам, що це за місто?

Незнайомець мовчав, але його сонний мрійливий погляд, що ковзнув по дівчині, затремтів, очі зажевріли.

- О юне створіння, ти прекрасніше за всіх, кого мені тут доводилося бачити! Хто ж ти, о золотоволоско, в якій із благословенних країн народилося таке диво? В Андаррі, Тотрі чи, можливо, у виблискуючій срібними зірками Кут?

- Що ти верзеш? - запитав роздратовано Конан, який терпіти не міг порожніх слів.

Незнайомець не звернув на його слова жодної уваги і, захлинаючись від захоплення, продовжував:

- Справді, мені снилося чимало красунь, вони були стрункими й граційними, немов сарни, їхнє волосся було темніше найтемнішої ночі. Але твоя шкіра біліша за молоко, очі прозоріші, ніж повітря світанку, ти солодша нектару найніжніших квітів. Ходи ж до мене, о прекрасна з прекрасних, королево моїх снів!

Він підійшов до Натали танцюючим легким кроком і простяг руку, у яку одразу ж поцілив величезний кулак Конана.

Незнайомець похитнувся, зашипів від болю, його очі здивовано розкрилися.

- А це що таке? В моїх снах мене ж і б’ють?! - закричав він. - Ах, негіднику! Забирайся з очей моїх! Зникни! Геть! Наказую тобі -зникни!

- Це ти зараз у мене зникнеш! - гарикнув розсерджений кімерієць, і в його руці блиснула шабля. - Це так тут у вас гостей зустрічають?

Сонний вираз в очах незнайомця змінився безмежним здивуванням, потім у них з’явилося розуміння.

- Присягаюся Тогом! - вигукнув він. - Ти живий! Ти існуєш насправді! Хто ви? Як ви потрапили у Ксутал?

- Прийшли з пустелі, - пояснив похмуро Конан. - Ми ввійшли до міста надвечір, ледве живі й голодні, немов вовки, а тут бачимо - стіл зі стравами й жодної живої душі. Що нам залишалося робити? Ми сіли, вгамували голод і спрагу. Заплатити нам, щоправда, нічим. У мене на батьківщині гостя, навіть непроханого, перш за все годують, а у вас, людей цивілізованих, все, вочевидь, інакше... Ми прийшли з пустелі, туди ж і повернемося, не заподіявши нікому зла, бо - присягаюся Кромом! - не подобається мені це місто, в якому трупи носяться по вулицях, розмахуючи мечами, а сплячих пожирають якісь безглузді тіні!

Останні слова Конана буквально приголомшили незнайомця. Його обличчя миттєво пожовтіло.

- Що ти сказав? Тіні пожи...

- Тіні - не тіні, не знаю, як їх назвати. Щось таке, що приходить і йде, а від людини залишається одна-єдина крапля крові.

- Ви бачили? Що ви бачили? - незнайомця проймала дрож, його голос зривався.

- Лежав тут один на подіумі, - почав Конан, - несподівано бачимо, накриває його величезна тінь, а коли зникає...

Незнайомець уже не слухав. Він пронизливо завищав і кинувся навтіки. Ударившись об стіну на повороті, він упав, але одразу ж схопився і помчав геть, вигукуючи щось на повний голос. Конан стояв, не в силах зрушити з місця від подиву, дівчина з відчаєм чіплялася за його руку. Крик незнайомця швидко даленів, його підхоплювала луна, відбиваючись від стель незліченних приміщень. Зненацька крик обірвався на високій ноті - і все стихло.

- О Кром! - Конан тремтячою рукою витер піт з чола. - Це місто воістину прокляте! Ходімо звідси негайно!

- Примари! Примари! Тут все мертве! - ридала дівчина. - Ми приречені! Ми в пеклі! Так, це пекло! Ми померли там, у пустелі, а тут тільки наші примари! Духи-и-и-и!

Вона розридалася, і варвар сердито ляснув її своєю важкою п’ятірнею. Дівчина залементувала ще голосніше.

- Духи так не волають! - цілком резонно зауважив кімерієць. - Живемо, я ж відчуваю! А тут стоятимемо, їй-право, голів позбудемося. Ходімо!

Проте, ледве переступивши поріг наступної зали, вони зупинилися. Назустріч їм знову хтось ішов. Хтось або щось. Зіниці варвара звузилися, ніздрі затремтіли - він відчув тонкий запах пахощів, такий самий, як в одній із перших зал. Під аркою з’явилася неясно окреслена постать людини. Кімерієць невпевнено кашлянув, а Натала розкрила від здивування рота.

Перед ними стояла струнка, прекрасна дівчина, її чорні очі зачудовано дивилися на них з-під довгих вій. Весь її одяг складався з вузької пов’язки на стегнах, прикрашеної бісерною в’яззю й коштовними каменями. Синювато-чорне волосся важкою хвилею спадало на плечі, підкреслюючи алебастрову білизну шкіри. Її врода була такою сліпучою, що у варвара перехопило подих. Овал обличчя незнайомки був типово стигійським, проте в стигійок ніколи не траплялося такої білої шкіри.

- Хто ви? - запитала дівчина стигійською, її голос був високим і мелодійним. - Як ви сюди потрапили? З неба звалилися?

- А ти хто така? - запитанням на запитання грубо відповів варвар.

- Мене звуть Таліс, - сказала дівчина. - Я родом зі Стигії. Але розкажіть мені, нарешті, як ви потрапили до цього міста? Не може ж того бути, щоб ви прийшли сюди з доброї волі.

- Не може бути, говориш! - спалахнув кімерієць. - Це того, що ми тут бачимо, не може бути! Ми ледве дісталися сюди на заході сонця, ледве живі від голоду і спраги. Біля воріт валявся якийсь труп, який через пару хвилин напав на мене з мечем у руках. Ми зайшли до палацу й бачимо - стіл заставлений їжею та глеками з вином. Потім натрапили на сплячого чоловіка, який раптом зник, коли його накрила якась тінь... - кімерієць уважно спостерігав за дівчиною і помітив, що та зблідла, - накрила, отже, тінь, а потім...

- Що потім? - стигійка явно подолала страх. - Кажи ж! Я чекаю!

- Гм, я теж чекаю. Мені здавалося, що ти залементуєш і кинешся навтіки. Коли я розказав це ж саме твоєму приятелю в пурпурній туніці, він завив від жаху і тільки його й бачили.

- Ах, значить, це він так кричав, - знизала вона білосніжними плечима. - Бовдур! Від долі не втечеш! Тог скрізь знайде, коли настане час.

- Хто такий Тог? - запитав Конан з ноткою невпевненості в голосі. Вона оглянула його таким викличним поглядом, що щоки Натали залило темним рум’янцем, а перлисті зубки зі злістю прикусили ніжну губку.

- Сядьмо на цю канапу, - запропонувала Таліс, - і я розкажу тобі про все. Перш за все назвіть мені ваші імена.

- Я Конан-кімерієць, - відповів варвар. - Її звуть Натала, вона бритунка. Але я не збираюся сидіти на канапі й гадати, звалиться мені ця тінь на шию чи ні!

Вона дзвінко розсміялася і граційно опустилася на м’яке ложе.

- Чи бачите, - сказала вона з удаваним спокоєм у голосі, - втікати від Тога - марна справа. І той, кого ви бачили, теж не уникнув своєї долі.

Конан пробурчав щось і сів на край канапи, витягнувши, проте, шаблю і тримаючи її напоготові на колінах. Поряд з ним, підібгавши під себе ноги, влаштувалася Натала. Вона з ненавистю поглядала на прекрасну Таліс, відчуваючи себе поряд із нею нікчемною поганулею; не залишилися непоміченими нею також ті полум’яні погляди, якими обпалювала могутнього варвара юна стигійка.

- Розкажи нам про місто, - попросив кімерієць. - Що за люди живуть тут?

- Ксутал - стародавнє місто. Кілька століть тому одне з племен, що кочували пустелею, знайшло оазис і залишилося в ньому жити. Коли саме це трапилося, городяни вже не пам’ятають.

- Городяни не пам’ятають... Отже, тут усе ж таки живуть люди?

- Так, живуть. Їх не надто багато, але більше, ніж ти думаєш. Ксутал - місто, в якому стоїть одна-єдина споруда, оскільки всі будівлі за цими фортечними стінами сполучені тисячами коридорів і переходів, і ви могли б годинами і навіть цілодобова блукати залами й ні з ким із жителів міста не зустрітися. Але їх тут сотні...

- Як же це? - здивувався Конан.

- Чи бачите, городяни звичайно сплять, усе їхнє життя минає в снах, набагато реальніших для них, аніж дійсність. Вам, певне, доводилося чути про чорний лотос? Немає на землі отруйнішої рослини. Але предки ксуталійців навчилися так обробляти його сік, щоб він приносив їм не смерть, а сни - фантастичні, барвисті, дивні, - і відтоді городяни живуть виключно цими снами. Вони іноді прокидаються - їдять, п’ють, кохаються - і знову повертаються у свої сни, іноді не доторкнувшись навіть до їжі на столах. До одного з таких столів ви, певне, й потрапили...

- А що вони їдять? - перебив її Конан. - Щось я не помітив ані полів, ані виноградників. А де їхні сади, ферми?

- О, вони мудреці, ці ксуталійці, або, точніше, їхні предки були мудрецями. Вони одержують їжу з води й повітря, використовуючи сонячну енергію. Хто знає, до чого вони додумалися б, коли б не згубили їх лотосні сни. На щастя, до того, як вони захопилися ними поголовно й безоглядно, місто вже було збудоване. Ви звернули увагу на алмази, що світяться? Варто потерти такий камінь пальцем, і він спалахує. Потреш знову - гасне. І це лише дещиця стародавніх знань, багато з них уже давним-давно втрачено. Втім, навіщо їм це в їхніх схожих на смерть снах?

- Отже, цей тип біля брами теж спав? - запитав кімерієць.

- Звичайно, поза всякими сумнівами. Людина, що поринула в сон, дарований соком лотоса, подібна до мертвої. Їхні тіла ніби вмирають, а душі тим часом мандрують у чудових видивах. Бідолаха біля брами був стражником - вони всі тут несуть варту по черзі, такий уже звичай, проте відтоді, як була зведена ця стіна, через міську браму не ввійшов жоден чужинець... То ж хіба дивно, що вони сплять на варті?

- То де ж усі ці люди? - допитувався Конан. - Ти кажеш, їх тут сотні. То де вони?

- Сплять, - відповіла вона, - сплять на канапах, на шовкових отоманках, на пухнастих шкурах, на атласних подушках, сплять, склавши руки на грудях, сплять...

Варвар здригнувся, подумавши про те, що сотні тіл нерухомо лежать Десь поряд, вдивляючись широко розкритими засклянілими очима в морок і тишу своїх кімнат.

- А що це за тінь викрала одного з них?

Прекрасне обличчя стигійки спотворилося на мить гримасою страху.

- Це Тог, стародавній бог, який живе глибоко під землею. Ніхто не знає, чи був він в оазисі, коли тут з’явилися перші люди, чи прийшов сюди з ними. Багато сторіч жителі Ксутала шанують його як бога. Велику частину часу він проводить десь у земних надрах, але, коли зголодніє, якимись таємними стежками підіймається на поверхню. І тоді біда тому, хто трапиться йому на шляху.

Натала охнула від жаху й обійняла Конана за шию з такою силою, немов боялася, що її за хвилину розлучать із могутнім захисником.

- О Кром! - вигукнув приголомшений кімерієць. - Як же це? Вони що, так і лежать, як барани, поки цей демон їх пожирає?

- А ти відмовив би богу в жертві, яка має належати йому? У нас у Стигії людей теж убивають на вівтарях задля слави богів, і на місці жертви може опинитися будь-хто зі стигійців. То ж чи не все одно - жрець приносить жертву чи бог сам приходить по неї?

- Ні! - вигукнув гнівно варвар. - У нас людей у жертву не приносять. Присягаюся Кромом, хотів би я подивитися на жерця, якому спало б на думку зарізати на вівтарі кімерійця! Кров пролилася б, це точно, але чия кров, як ти гадаєш?

- Ти варварі - розсміялася Таліс. - Ти справжній варвар! Але Тог - надто старий бог, бог кривавий, він жадає жертв, не забувай

про це.


- Що за люди! - бурмотав гнівно Конан. - Лежати й спати, знаючи, що прокинутися, певне, доведеться вже в животі у чудовиська!

- Така їхня доля! - посміхнулася Таліс. - Ними з давніх-давен ласував Тог. Колись їх були тисячі, тепер - тільки сотні. Ще кілька поколінь - і залишаться одиниці, а Тогу доведеться шукати поживу в іншому місці або забиратися туди, звідки з’явився. Ксуталійці знають про те, що їх очікує, і навіть не думають про втечу, вони давно вже змирилися з цим. Ви не повірите, але вже кілька поколінь ніхто з них не виходить із міста довше ніж на кілька годин. А я бачила старовинні карти, намальовані на пергаменті, на них, за день подорожі в південному напрямі, вказаний оазис, ще за день мандрів далі - другий, а там вже й до краю пустелі рукою подати. Але так далеко ніхто з городян піти тепер не зважиться. Вони гірші від рослин, усіх їх згубили лотосні сни. У них є золотисте вино з чудовими властивостями, яке заліковує будь-які рани і повертає сили. Його вони і п’ють. І сплять, сплять... Та все ж, незважаючи на сонне отупіння, всі вони судомно чіпляються за життя, коли настає остання година. Та ви самі в цьому переконалися. Мені теж доводилося бачити переляканих городян, а одного разу все місто сполохала звістка про те, що Тог покинув свої підземелля. Люди бігали вулицями, рвали на собі волосся, поки, нарешті, не вискочили за браму. Порадившись там, вони кинули жереб і відтягли того, на кого він випав, зв’язаним в одну з кімнат, аби Тог, задовольнившись жертвою, залишив їх у спокої.

- Тікай звідси! - ридала Натала. - Утікай швидше! .

- Замовкни! Ще не час! - шикнув на неї Конан, милуючись білим, немов слонова кістка, тілом прекрасної стигійки.

- Але скажи, Таліс, як ти опинилася в цьому місті?

- О, я потрапила сюди ще дитиною, - відповіла вона, потягнувшись і заклавши руки за голову. - Я принцеса, ти, сподіваюсь, уже зрозумів це. Мене викрав із батьківського дому один із принців-бунтівників, він блукав світом з бандою кушитських стрільців, все шукав місце, щоб заснувати власне королівство, поки не заблукав у пустелі. Зрештою і він сам, і його люди померли від спраги. Я зобов’язана життям одному зі стрільців - він, перш ніж сконати, посадив мене на верблюжу спину. Ця славна тварина принесла мене, напівмертву, просто до брами цього міста. Потім мені розповідали, що якось уранці побачили за брамою мертвого верблюда, а поряд із ним дівчину, напівзасипану піском. Люди принесли мене в місто й відпоїли вином. Так от я і вижила. Я не знала їхньої мови, проте вони досить швидко опанували мою. Особливо старалися чоловіки. І зовсім не тому, що стигійська мова їм так сподобалася, - заради мене вони були готові кинути все, навіть свої сни.

Вона розсміялася, кинувши відвертий погляд на кімерійця.

- їхні жінки страшенно ревниві, - продовжила стигійка. - Вони, до речі, вельми вродливі, і, якби не жовтуватий відтінок шкіри та не припухлі від сну повіки, їхня врода взагалі була б досконалою. Тутешнім чоловікам подобається не стільки моя врода, скільки те, що я зовсім інша, ніж їхні жінки. Я, щоправда, теж покуштувала лотосового сну, але мені це не сподобалося, я вважаю за краще жити наяву, а не в рожевих снах, як ці жовті лунатики. Ксуталійці ласі до жінок і розуміються на них. Я б порадила тобі своєю рукою позбавити мук цю нещасну дівчину, перш ніж вони почнуть до неї залицятися. Цього їй не знести - занадто слабка. Мені не було й п’ятнадцяти років, коли я вперше взяла участь у містеріях1 на честь богині Деркето. Та де там нашим жерцям змагатися зі ксуталійцями! Тут усе життя минає в неймовірних снах і оргіях2.

- Яке безглуздя! - сплюнув презирливо кімерієць.

- Не скажи, - усміхнулася Таліс.

- Гаразд, нам пора, - підвівся Конан, - тільки час марнуємо. Ми не збираємося сидіти тут і чекати, доки прокинуться ці негідники чи з’явиться Тог. Чим довше ми тут перебуваємо, тим більше мені здається, що в пустелі набагато затишніше, ніж у цьому злощасному місті.

Натала погано говорила стигійською, але знала мову достатньо, аби зрозуміти, про що йдеться, тому вона охоче зірвалася з місця, аби, не таячи й миті, податися геть.

- Покажи нам дорогу, і ми підемо звідси, - сказав кімерієць, не зводячи очей з прекрасної Таліс. Та, добре розуміючи значення його погляду, ліниво потягнулася, немов персидська кішка.

- Ходіть за мною, - махнула вона рукою й пішла попереду. Вони йшли незнайомими залами, але, перш ніж у серце кімерійця закралася підозра, що тут щось не так, зупинилися в маленькій кімнаті зі стінами, оздобленими слоновою кісткою, і з тихим дзюркотливим фонтаном у центрі.

- Сполосни личко, люба, - звернулася Таліс до Натали. - Ти вся запилена, навіть у волоссі пісок.

У голосі стигійки прозвучало стільки знущання та зневаги, що бідна дівчина взялася рум’янцем. Та порада була слушна, ким би вона не подавалася, - сонце й пісок справді позначилися на ніжній, немов пелюстка троянди, шкірі бритунки. Натала закинула за спину своє довге світле волосся і схилилася над фонтаном.

- О Кром! - знизав плечима кімерієць. - Жінка завжди залишається жінкою! Тог не Тог, їй аби дзеркало. Та щойно ми ступимо за браму, як ти знову вся припадеш пилом! Ти даси нам щось із їжі й напоїв у дорогу? - обернувся він до Таліс.

Вона замість відповіді притиснулася до нього всім тілом.

- Навіщо тобі пустеля? - шепотіла вона гаряче. - Залитися зі мною! Ти дізнаєшся про таємниці Ксутала. Ти справжній чоловік, не рівня цим сонним мрійникам. Моє серце рветься назустріч тобі. Залишайся зі мною! Я зроблю тебе королем Ксутала!

Таліс обійняла варвара за шию. Конан подивився через плече стигійки на Наталу. Вона здивовано стежила за тим, що відбувається, широко розкривши свої блакитні очі. Кімерієць збентежено кашлянув і одним рухом могутньої руки відсунув убік чорнокосу красуню. Та здивовано звела на нього очі, метнула погляд у бік Натали і розуміюче посміхнулася.

Очі Натали метали блискавиці, губи гнівно викривлялися. Конан щось пробурчав собі під носа. Він сповідував відданість у коханні не більше від будь-кого з найманців, та в ньому все ще залишалися якісь крихти природженої соромливості. - вірного союзника Натали.

Таліс знизала плечима і раптом, ніби налякавшись чогось, відсахнулася до стіни, зачепивши плечем гобелен, що висів на ній.

- Що сталося? - запитав стривожено кімерієць. - Ти щось почула?

- Озирнися! - протягнула вона білосніжну руку, показуючи на щось за його плечима.

Конан миттєво обернувся, вихопивши з піхов шаблю. І нікого не побачив. За його спиною почулося зітхання, шелестіння, якийсь тупіт. Він знову обернувся до фонтана. Дівчата зникли. По гобелену хвилею пливла складка, немов хтось щойно підіймав його край. Складка пропливла й розгладилася. І тут десь за стіною голосно закричала Натала.

2
Натала стояла за Конаном, коли він обернувся до виходу, і тієї ж миті стигійка, швидка і гнучка, немов пантера, затиснула їй рукою рота, другою обхопила за талію і з несподіваною силою рвонула за собою - просто в стіну чи, точніше, в потайні двері, що відчинилися в стіні.

Вони опинилися в абсолютному мороці. Таліс, пораючись біля дверей, певне, закриваючи їх на замок, вимушена була відпустити Наталу, і та негайно закричала на повний голос. Медовий сміх стигійки, просочений смертельною отрутою, пронизав темряву.

- Кричи, кричи скільки влізе, моя люба! Швидше здохнеш! Натала замовкла, було чутно, як цокають зі страху її зуби.

- Що я зробила! Що я тобі зробила? Що тобі треба від мене?

- Та нічого мені від тебе не треба. Зараз я відтягну тебе, плаксо, цим коридором униз, - голос Таліс втратив звичайну мелодійність, став злим, шиплячим, - полежиш там трохи, доки по тебе прийдуть, а прийдуть обов’язково!

- О боги, згляньтеся наді мною! - Натала схлипувала, і її голос ламався від страшного передчуття. - Чим я завинила перед тобою?

- Мені потрібен цей чужинець, а ти заважаєш. Я ж бачу, що подобаюся йому. Якби не ти, він залишився б зі мною. Ти зникнеш - він стане моїм.

- Та він швидше горло тобі перегризе! - вигукнула Натала, що безмежно вірила своєму варвару.

- Побачимо, - розсміялася Таліс із такою ж безмежною вірою, в свої жіночі чари. - Та що тобі до того: горло він мені перегризе чи до серця притисне. Ти на той час вже перебуватимеш у безодні!

Хоча Натала, стогнучи від жаху, відбивалася руками й ногами, стигійка скрутила її, немов безпорадне дитя, і потягнула вниз коридором. Дівчина, пам’ятаючи злорадне попередження, мовчала. В глибокій тиші було чутно лише різке спазматичне дихання Натали та сопіння стигійки. Зненацька пальці нещасної бритунки наткнулися на усипане алмазами руків’я кинджала, що висів на пов’язці Таліс. Дівчина, не вагаючись, вихопила кинджал і вдарила ним зверху вниз, вклавши в удар свої останні сили.

Таліс вискнула від болю й гніву, похитнулась і випустила Наталу з рук. Дівчина впала на кам’яні плити, але одразу схопилася на ноги, відбігла і притиснулася до стіни. Вона нічого не бачила в навколишньому мороці, але чула пронизливий голос стигійки - кращий доказ того, що вбити її їй не вдалося. Таліс вигукувала брудні лайки, і в її голосі було стільки злості, що Натала похолола.

- Куди ти, проклята, поділася?! - кричала стигійка. - Ну, начувайся! - Опис тортур, уготованих нею суперниці, був колоритним і більш ніж докладним, а мова, груба й лайлива, примусила б почервоніти будь-кого.

Таліс щось шукала по стіні руками, і незабаром зажевріло тьмяне світло - стигійка від люті забула про небезпеку, що загрожувала їм обом. Натала побачила за кілька кроків від себе Таліс. Крізь пальці лівої руки, якими та затискувала рану в боці, струмочком текла кров, але стигійка трималася міцно, і в очах її палала смертельна ненависть. Надія, що жевріла в душі Натали, покинула її безслідно, коли стигійка презирливо струсила кров з долоні, і дівчина побачила, що удар кинджала не досяг мети - лезо ковзнуло по дорогоцінних прикрасах пов’язки на стегнах і лише злегка подряпало атласну шкіру її грізної супротивниці.

- Віддай кинджал, тварюко! - процідила крізь зціплені зуби стигійка, схиляючись над дівчиною, яка зіщулилася під стіною.

Натала розуміла, що це остання можливість відстояти своє життя, що іншої їй вже не випаде, але не могла запалити в собі навіть іскорки відваги - вона ніколи, втім, нею не відрізнялася - і лише тремтіла всім тілом, повністю паралізована темрявою, люттю суперниці, всією безвихідністю свого становища. Таліс без зусиль забрала кинджал із її безвольно звислої руки і відкинула його в морок.

- Кусаєшся! - вона з розмаху вдарила її скривавленою долонею по щоці. - Кусаєшся? Ну так кров за кров! Ти пошкодуєш ще про свою зухвалість!

Стигійка вхопила Наталу за волосся і виволокла на світло. Із стіни стирчало залізне кільце, з якого звисав прив’язаний шовковий шнур. Дівчині раптом здалося, що те, що з нею відбувається, - жахливий сон. Вона вже не чинила опору, коли Таліс, зірвавши з неї залишки одягу, підтягла її руки вгору і затягнула на зап’ястях міцний вузол. Оголена, напнута немов струна, вона висіла, ледве торкаючись підлоги кінчиками пальців, немов заєць, з якого ось-ось мають здерти шкурку. Повернувши з величезним зусиллям голову, вона побачила Таліс, що знімала зі стіни батога з ручкою, виблискуючою золотом і алмазами, із сімома довгими кінцями, виплетеними з особливого шовку, твердішими і гнучкішими, аніж звичайні ремінні.

Стигійка глибоко зітхнула, з насолодою розмахнулася - і сім пекучих язиків полум’я охопили стегна Натали. Бідолашна дівчина верещала від болю, звивалася всім тілом, стогнала, намагалася висмикнути руки з шовкової петлі, кричала, вищала, - зовсім забувши про кошмарну небезпеку, що таїлася десь неподалеку. Жорстока стигійка, очевидно, про це теж забула, насолоджуючись муками своєї жертви.

Знавісніла від болю Натала підняла залиті сльозами очі, збираючись востаннє заблагати пощади, - і стогін завмер на її відразу занімілих губах, а очі наповнилися невимовним жахом.

Батіг, що зметнувся для удару, завис у повітрі, коли Таліс, стривожена виразом обличчя жертви, швидко, немов кішка, обернулася подивитися на те, що її так налякало. Проте новий супротивник діяв іще швидше! Перед очима напівмертвої від болю, жаху і переживань Натали промайнуло підкинуте з неймовірною силою біле тіло стигійки - промайнуло і зникло в надрах величезної чорної хмари. Пронизливий крик розітнув тишу, і хмара розчинилася в пітьмі.

Ще кілька секунд із мороку коридору доносився благальний лемент Таліс, потім її гучні стогони перейшли в несамовитий крик, що завершився істеричним, диким сміхом, - і все стихло. Натала до болю напружувала очі, вдивляючись у морок, в якому зникла Таліс. Вона відчувала, що там таїться щось, що загрожує не тільки її тілу, ай душі.

Морок несподівано здибився гігантською хвилею, в ньому виявилася якась безформна пляма, що утворила щось подібне до колосальної голови з роззявленою жаб’ячою пащею, чиї контури розпливалися, немов марево, в голові прорізалися двоє очей, що світилися, немов гнилючки в дуплі дерева, - вони притягали, в них читалася огидна, воістину космічна жадібність - і вся ця схожа на густий чорний дим маса клубочила, пульсувала, густішала й змінювалася. Складно було сказати, чи це “щось” повзе, чи йде, чи летить, - проте воно рухалося, наближалося до неї. Ось воно дісталося до кола світла, що падало з алмаза-світильника. Але ця тінь, що клубочилася, не піддавалася світлу, і навіть тоді, коли цей морок, що густішав, опинився на відстані витягнутої руки від Натали (якби вона могла, звичайно, витягнути руку), - навіть тоді вона не розрізняла деталей на цьому тілі-не тілі, лише жаб’яча паща вимальовувалася цілком виразно, немов чорна пляма на сітківці її власного ока.

У голові дівчини промайнула думка, що вона, ймовірно, вже збожеволіла - адже ніщо і ніхто не може дивитися одночасно зверху і знизу, з бездонної прірви й із запаморочливої висоти. А було саме так: це щось дивилося на неї звідусіль. І в той же час - і вона знала це абсолютно точно - воно було реальним, відчутним, цілком матеріальним, а коли її навіть обманював зір, то аж ніяк не тіло, яке раптом відчуло холодний дотик чи то лапи, чи то щупальця. Те, що проповзло по її нозі, було холодне, але разом із тим палило, немов розжарене вугілля, було слизьке і в той же час шорстке - воно абсолютно відрізнялося від чого б то не було, що хоч раз торкалося її тіла. Натала скрикнула від огиди. В цьому дотику сконцентрувалося все найгидкіше, найбрудніше, що нагромадилося серед покидьків земного життя з дня його зародження. Вона відчувала таку огиду, про яку доти не мала уявлення. Тепер вона виразно усвідомлювала, що це чудовисько може бути чим завгодно, якою завгодно формою життя, але тільки не безмозкою примітивною твариною.

Несамовитий вереск дівчини розітнув тишу, коли це щось невідоме потягнуло її до себе, вивертаючи суглоби й розриваючи напружені до межи м’язи і сухожилля рук, - але раптом десь високо вгорі почувся тріск, якась величезна маса промайнула в повітрі й упала на плити підлоги.



3
Коли Конан-кімерієць побачив гобелен, що розгладжувався, він із диким гарчанням кинувся на стіну, ніби хотів знести її одним ударом свого величезного тіла. Удар був такої сили, що, певне, поламав би кістки будь-якої іншої людини, проте варвар лише відскочив від стіни як м’ячик, зірвавши з неї гобелен. Його очам відкрилася абсолютно гладенька, монолітна поверхня. У нестямі від злості, він махнув шаблею, немов збирався посікти на шматки мармурову перешкоду, але почув за спиною шерех і озирнувся. Його смагляве обличчя було блідим від люті, що не знаходила виходу.

За ним стояли десятка два чоловіків у пурпурних туніках і з жовтуватими лицями. Кожен із них тримав у руці короткого меча. Коли Конан озирнувся, вони накинулися на нього, щось гнівно волаючи. Він не намагався ні заспокоювати їх, ні пояснювати, оскаженілий через зникнення дівчини, він діяв так, як діяла б на його місці будь-яка інша людина гіборійської ери.

Конан із лютим ревом кинувся назустріч, його шабля свиснула в повітрі, відбиваючи убік чийогось меча, і ось уже з голови першого нападника бризнули мізки. Зігнувшись по-котячому, Конан ударив знову, чиясь рука, що судорожно чіплялася за руків’я меча, відрубана в зап’ясті, злетіла по крутій дузі в повітря, тягнучи за собою кривавий хвіст, немов комета. Навіть частку секунди не згаяв Конан, коли легким рухом ухилився від воїнів, що одночасно нападали на нього, - і ось уже меч одного з них по руків’я занурився в груди другого.

Побачивши це, ксуталійці закричали від жаху, а варвар розсміявся хрипко, переможно й пірнув під чиюсь руку. Ринув яскраво-червоний струмінь, і ще один воїн у пурпурній туніці звалився додолу, затискаючи руками величезну рану в животі. Ксуталійці завили, немов вовки, що наздоганяють здобич. Незвиклі до ратних змагань, отупілі від своїх лотосових снів, вони безнадійно програвали швидкому, немов блискавиця, варвару, в якому сталеві м’язи і високорозвинений, чітко працюючий мозок складали єдине ціле. Його супротивники, плутаючись один в одного під ногами, завдавали ударів або надто пізно, або надто рано, розтинаючи мечами порожнє повітря. Кімерієць же двоївся, троївся, зникав в одному місці, аби тут же з’явитися в абсолютно іншому, невловимий, немов ртуть, недоступний мечам ворогів, а тим часом криве лезо його шаблі щомиті загрожувало смертю - і виконувало погрози.

Але, хоча й незграбні та нерозторопні, жовтолиці воїни не були боягузами. Вони кружляли коло варвара, грізно кричали й рубали короткими мечами, а з усіх боків до кімнати вбігали через навстіж розчинені двері все нові й нові городяни, розбуджені незвичним для їхнього слуху шумом.

Конан, зі скроні якого вже лилася кров, змахнув у черговий раз шаблею, одним ударом поклав, немов косар пшеницю, кількох ворогів і озирнувся на всі боки, вибираючи шлях відступу. Тієї ж миті на одній зі стін розсунулася драпіровка й прочинилися потайні двері, за ними видніли широкі сходи з зеленуватого каменю, на верху яких стояв чоловік у розкішному шовковому вбранні, моргаючи, немов спросоння. Кімерієць, не вагаючись ані секунди, одним стрибком подолав брязкаюче мечами коло і помчав до сходів. Троє воїнів перегородили йому шлях, три мечі блискавками майнули над його головою - і тут же впали, кімерієць же, не затримуючись, мчав угору сходами, а за ним гналася зграя переслідувачів, спотикаючись об тіла потятих. Один із нещасних лежав обличчям униз у калюжі крові й мозку, другий намагався підвестися на руках, залитих кров’ю, що цебеніла з перерізаного горла, третій, тихо скавулячи, немов собака, притискував до грудей кривавий обрубок правої руки.

Побачивши варвара, що біг просто на нього, чоловік у пишному вбранні схаменувся, його меч холодно сяйнув у промінні каменів-світильників і стрибнув на голову Конана, але той встиг ухилитись і увіткнув шаблю, немов різник ножа, в тіло супротивника. Інерція руху Конана була така велика, що шабля пронизала городянина наскрізь, а варвар, налетівши на нього, спіткнувся і з гуркотом врізався в стіну. Коли він падав, шабля, гостра, немов бритва, розпорола живіт убитого від низу до верху, і тіло, що обм’якнуло, покотилося сходами вниз, плутаючись у власних нутрощах і збиваючи з ніг жовтолицих воїнів.

Напівоглушений варвар, опам’ятавшись, люто змахнув у повітрі скривавленою шаблею і помчав далі. Зупинившись на мить у кімнаті нагорі й переконавшись, що вона порожня, варвар метнувся до дверей. Унизу тим часом зчинився крик, у якому бриніло стільки гніву й відчаю, що Конан зрозумів, що, сам того не бажаючи, відправив на той світ когось занадто важливого, певне, навіть самого короля цього дивного міста.

Кімерієць біг, не озираючись і не обираючи дороги. Він розумів, що Наталі загрожує смертельна небезпека, але не міг зайнятися пошуками дівчини, не скинувши вовчої зграї переслідувачів зі свого хвоста. Кімнати верхнього поверху палацу були занурені в напівтемряву, і Конан, невдовзі втративши орієнтацію, знову заскочив до зали, якою вже пробігав, де мало не зіткнувся з переслідувачами. Побачивши варвара, вони заволали, немов скажені, і кинулися до нього, він же, насилу ухилившись, проскочив під арку. Кімната, в якій цього разу опинився кімерієць, на відміну від решти, не була порожньою. Її хазяйка схопилася на ноги, скрикнувши від здивування й переляку.

Перед кімерійцем стояла в намисті з коштовних каменів жінка, яка вдивлялася в нього широко розкритими від здивування і страху очима. Це було останнє, що він устиг помітити: коли жінка підвела руку й смикнула за шовковий шнур, що звисав зі стіни, під його ногами розверзлася чорна прірва - навіть феноменальна реакція варвара цього разу запізнилася.

Висота, з якої звалився Конан, була не надто великою, і будь-хто інший на його місці, ймовірно, теж залишився б живим, відбувшись численними переломами рук, ніг і ребер. Як кішка падає на чотири лапи, так приземлився й Конан, не випускаючи з руки шаблі. Внутрішньо ціпеніючи від дівочого крику, що ударив у вуха, він схопився на ноги, вишкіривши зуби, і побачив Наталу, що відчайдушно звивалася в обіймах чогось настільки огидного, що не могло бути нічим іншим, як породженням чорної пекельної безодні. Будь-хто з людей, побачивши цього жахливого монстра, був би паралізований жахом. Будь-хто, тільки не Конан. Його очі заволокла червонувата мла шалу, жадання крові затьмарило мозок - і він кинувся на чудовисько. Кинувши свою жертву, монстр ніби обернувся до нежданого супротивника, шабля якого розітнула повітря, пролетіла крізь чорні клуби тіла-не тіла і черконула по кам’яній стіні, висікаючи сніп блакитнуватих іскор. Конан, який очікував набагато більшого опору чорної субстанції, утратив рівновагу й упав на коліна. Коли він схопився на ноги, чорна хмара вже сиділа на його плечах. Варвару здавалося, що його захльостують хвилі якоїсь драглистої рідини, - він рубав їх шаблею, розривав і розтинав кинджалом, по його обличчю суцільним потоком тік якийсь бруд, імовірно, кров чудовиська. Конан не знав, чи відсікає він щупальця, чи якісь інші органи монстра, чи врубується в саме його тіло, що знов і знов зливалося в однорідну масу. Йому вже починало здаватися, що він б’ється не з одним, а з безліччю пекельних істот, котрі гризуть, дряпають, колють, б’ють його з неймовірною силою. Він відчував ікла й кігті, що розривали його тіло, відчував гнучкі, але тверді, немов сталь, чи то щупальця, чи то ліани, що обвивали його руки і ноги. До того ж щось, схоже на хвіст скорпіона з гострою шпилькою на кінці, молотило по його спині, шиї, грудях, розтинаючи до кісток шкіру і м’ясо й уприскуючи в кров отруту, що розтікалася пекучим вогнем по всьому тілу. Сплетені в щільний клубок людина і чудовисько викотилися зі світлого кола й опинилися в абсолютній темряві. Забувши в запалі битви про гидливість, варвар уп’явся зубами в тіло ворога й мало не виблюнув, коли це “щось” із скреготом і писком пружно вислизнуло з його щелеп.

Вони котилися далі й далі коридором. Варвар почав уже непритомніти від ран і болю, коли побачив високо над собою величезну жаб’ячу пащу, помітну через тьмяне світло, що проникало звідкись, здавалося, з її середини. Кімерієць зібрався на силі і з хрипким криком рвонувся, неначе вовк до горла, до цієї жахливої пащі. Його вірна шабля занурилася в неї по руків’я, і раптом безформна маса, що поглинула Конана, конвульсивно здригнулася. Сильна судома звела й одразу ж відпустила пекельне тіло-не тіло, яке раптом, поспішаючи, поповзло по нерівній підлозі коридору, тягнучи за собою варвара, котрий уперто чіплявся за руків’я шаблі, застряглої десь глибоко в пащі монстра. Рух чудовиська прискорювався, кімерійця трясло, давило, м’яло, але він не здавався, лютими ударами кинджала роздираючи на частини драглисту масу.

Зненацька з неї вдарило якесь дивне фосфоресціююче світло прямо в очі Конану, і той відчув раптом, що тіло, яке клуботилося, здригалося конвульсіями, кудись зникло, а його рука з шаблею зависла в порожнечі. Він лежав на ослизлому краю якогось бездонного колодязя, в глибінь якого летіло, виблискуючи, ніби метеор, тіло чудовиська. Притиснувшись щокою до брудної кам’яної плити, він дивився, не маючи сил відвести очей від світлої кулі, котра швидко зменшувалася і назустріч якій з глибини раптом почала підійматися темна блискуча поверхня, що зрештою поглинула фосфоресціюючу цятку. В таємній безодні сколихнувся тьмяний вогник - і тут же згас. Запанували мертва тиша й цілковитий морок.

4
Натала з останніх сил намагалася звільнитися, скинути шнур, що боляче врізався в зап’ястя рук. Її погляд невідривно стежив за краєм пітьми, що згущувалася за колом світла. Там зник Конан, захоплений демоном, і дівчина, напружуючи слух, ще деякий час чула сопіння варвара, свист його шаблі й гуркіт ударів, потім шерех, схожий на шум лавини, що сповзає з гір, який змінився глухою й мертвою тишею. Голова Натали схилилася на груди, тіло мляво обвисло на шовковому шнурі.

Вона отямилася, почувши кроки, підвела голову й побачила варвара, що випірнув із темряви. Зітхання, яке виражало водночас полегшення й жах, вирвалося з її опухлих, пересохлих вуст і луною понеслося нескінченним коридором. Обличчя варвара було суцільним синцем, неначе хтось довго й старанно бив по ньому колодою, кров із розсіченої на голові шкіри заливала очі, губи покусані й розбиті, руки, ноги й усе тіло покривали глибокі рани. Найгірший вигляд мали груди й шия; вони почорніли й опухли, шкіра звисала з них шматтям, здавалося, їх довго й безжально шмагали батогом.

- Ой, Конане! - ридала Натала. - Як тобі дісталося!

Опухлі губи кімерійця спотворила гримаса презирливої зневаги до власних ран. Він важко дихав, і його волохаті, залиті потом і кров’ю груди здіймалися і спадали, немов ковальський міх. Він ледве дотягнувся до шовкового шнура на зап’ястях дівчини, перерізав його кинджалом і притиснувся до стіни, ширше розставивши тремтячі ноги, аби не впасти. Натала притулилася до його плеча й гірко заплакала.

- О Конане! Ти вмираєш!

- Не можна битися з демоном, - прошепотів він ледь чутно, - і залишитися неушкодженим.

- Ти його убив? - запитала вона з надією в голосі. - Ти убив його, Конане?

- Не знаю. Він провалився в якийсь колодязь. Я не знаю, чи страшна йому взагалі сталь...

- О, твоя спина! - сплеснула вона долоньками. - Що він із нею зробив!

- Це хвостом, - Конан скривився від болю. - Він був твердий, немов зі сталі, і опікав вогнем. Та найгірше - ці його щупальця, вони душили та м’яли мене, немов сотня пітонів. Готовий посперечатися, що всі мої кишки розповзлися по животу, як змії.

- І що нам тепер робити? - схлипнула дівчина.

Він подивився вгору. Кришка пастки була щільно зачинена, жодного звуку не долинало зверху.

- Там не пройдемо, - пробурчав він. - Там повно трупів і, певне, засідка. Вони гадають, що з нами покінчено, чи просто бояться спускатися в ці коридори. Виколупай он той камінчик, що світиться. Я, коли йшов сюди, наткнувся на кілька бічних коридорів. Підемо одним із них. Не здихати ж нам тут.

Затиснувши в лівій руці камінчик-світильник, а в правій - скривавлену шаблю, кімерієць попрямував униз коридором. Він ішов поволі, кожний крок давався йому з величезними зусиллями. В його скронях пульсував тупий біль, він щомиті облизував запечені губи.

Через деякий час камінь тьмяно висвітив чорний отвір у стіні, в який Конан і звернув, ані миті не вагаючись. Скільки вони йшли цим чорним тунелем, Натала не знала, але зрештою дісталися до якихось сходів, видерлися по них і зупинилися під кам’яними дверима, замкнутими на золотий засув.

Дівчина нерішуче подивилася на велетня, що похитувався на ослаблих ногах і у млявій долоні якого тремтів слабкий вогник. По стінах метались і розгойдувались їхні величезні тіні.

- Відчиняй же! - бурмотів Конан. - Там на нас чекають. О Кроме! Я принесу тобі таку жертву, про яку в цьому місті ніхто не має жодного уявлення.

Натала зрозуміла, що варвар марить. Вона вийняла з його скривавленої руки камінь-світляк, витягнула золотий шворінь і відкрила засув. Двері виявилися завішеною зсередини золотистою шовковою тканиною. Бритунка обережно відсунула завіску й заглянула за неї. Перед її очима постала зовсім порожня кімнати, лише в самому її центрі шумів сріблястий фонтан.

Широка долоня варвара лягла на її плече.

- Відійди убік, дівчино! - пробурмотів він. - Зараз тут буде жарко!

- Тут нікого немає, - заспокоїла вона його. - Це вода шумить.

- Вода, - облизав він почорнілі губи, - хоч нап’ємося перед смертю.

Вона взяла його за руку і, немов сліпого, повела, обережно ступаючи, до фонтана, із завмиранням серця очікуючи, що ось-ось до кімнати ввірвуться воїни в пурпурних туніках.

- Я постережу, а ти пий, - сказав насилу Конан.

- Пий, пий, я не хочу. Приляж сюди, я омию твої рани.

- Не чую дзвону мечів, - здивувався він, протираючи очі, немов намагаючись зірвати з них якусь пелену.

- Тут нікого немає, Конане.

Він навпомацки відшукав край чаші фонтану, нахилився, занурив лице в чисту, прозору рідину й пив, пив, пив, не в силах відірватися. Коли варвар підвів голову, Натала побачила, що безумство вже зникло з його очей. Він полегшено витягнувся на плитах біля фонтана, але вираз заклопотаності не полишив його знівеченого обличчя, а шабля так і залишилася стирчати в міцно стиснутому кулаці.

Вона омила його рвані рани й перев’язала найглибші з них бинтами з розірваної на широкі смуги шовкової завіски. Займаючись цією роботою, Натала ні на мить не припиняла гарячкових роздумів про те, що їм слід робити далі. Якщо вони залишаться в палаці, їх рано чи пізно знайдуть - в цьому вона не сумнівалася. Щоправда, не виключено, що ксуталійці вже не шукають їх, а давно сплять де-небудь у своїх потаємних кімнатах, спрямувавши душі в нескінченні лотосові блукання.

Закінчивши перев’язувати рани, Натала підвела голову - і сторопіла. В алькові1, спочатку не поміченому нею, хтось був - крізь щілину в полозі2 видніла мертвотно-біла людська рука. Намагаючись рухатися якомога тихіше, щоб не турбувати кімерійця, дівчина, тримаючи кинджал напоготові, підкралася до алькова. Благаючи серце битися тихіше, вона поволі відсунула запону. На подіумі, схожому на ложе катафалка, покоїлася жінка з жовтуватою шкірою, а поряд із нею, на рівні її плеча, стояла нефритова посудина із золотистою рідиною. Ймовірно, це був той самий чудовий еліксир, про який говорила Таліс. Натала обережно нахилилася над сплячою, ледве не дотикаючись до неї кінчиком кинджала, і схопила посудину.

Притиснувши до себе глек з дорогоцінною рідиною, вона кілька секунд роздумувала, чи не слід перетворити сон лотоса жовтолицьої жінки у вічний сон, - проте так і не змогла примусити себе ввіткнути кинджал у беззахисне тіло, знову запнула полог і повернулася до Конана, який мирно сопів у напівзабутті.

Сівши поряд, вона піднесла посудину до вуст варвара. Той слухняно ковтнув кілька разів, потім дивно оживився, сів і вихопив глека з рук дівчини.

- Присягаюся Кромом, - сказав він, - це те саме чудове вино. Звідки воно у тебе?

- Стояло там, в алькові, - показала вона рукою. - Там спить якась жінка.

Конан припав губами до краю глека й осушив його кількома величезними, жадібними ковтками.

- О Кроме! - видихнув він із полегшенням. - Я відчуваю життєдайний вогонь у жилах! Воно додало мені нових сил!

Конан схопився на ноги.

- Ходімо, Конане, повернімося в той коридор, пересидимо там, поки ти не одужаєш!

- Ні за що! - вигукнув варвар. - Ми що, щури, щоб ховатися по норах? Ми підемо з цього проклятого міста, і хай хоч хто-небудь спробує нам у цьому перешкодити!

- А твої рани?

- Та не відчуваю я ніяких ран, - бадьоро сказав він. - Можливо, захмелів трохи, і в цьому вся суть, але я не відчуваю більше болю!

Він підійшов до вікна, теж не поміченого Наталою. Вона подивилася через його плече. За вікном чорніло оксамитове небо, усипане мачинами зірок. Унизу сірим нескінченним килимом простягалася пустеля.

- Таліс говорила, що все це місто - одна-єдина величезна споруда, - пригадав Конан, - отже, кімнати й зали у фортечних вежах теж з’єднуються зі всіма іншими. Нам пощастило.

- Що ти задумав? - запитала вона з побоюванням у голосі.

- Там на столі кришталевий глек, - сказав він замість відповіді. - Наповни його водою і прив’яжи до нього ручку з цієї ось тканини. Я теж трохи попрацюю.

Вона підкорилася, а коли, закінчивши з цим, підвела голову, то побачила, що Конан зв’язує туго скручеці шовкові стрічки, відірвані від запони, в довгий мотузок, один кінець якого вже був прив’язаний до ніжки масивного столика зі слонової кістки, що стояв в алькові.

- Спробуємо щастя в пустелі, - пояснив варвар. - Таліс говорила, що за день подорожі звідси - оазис, за два дні мандрів на південь - другий. Там ми і перечекаємо, поки затягнуться мої рани. Ні, справді це вино творить дива! Тільки-но я був напівтрупом, а зараз міг би гору звернути. А ти пошукай, нарешті, собі якийсь одяг!

Натала зовсім забула, що їй бракує одягу, та, згадавши про жар і пекуче сонце, якими зустріне їх пустеля, вона поспішила накинути на себе шовковий серпанок. Кімерієць тим часом підійшов до вікна і, презирливо сплюнувши, без зусиль виламав ґрати, викувані з якогось золотистого металу. Оперезавши стегна Натали мотузком, він затягнув петлю, переніс дівчину за зеленуватий парапет і обережно спустив її на мотузці вниз. Коли вона звільнилася з петлі, він витягнув мотузок угору і прив’язав до нього глек із водою. Коли глек опинився біля дівчини, по мотузці швидко з’їхав і сам кімерієць.

Коли він ступив на землю, Натала полегшено зітхнула. Вони стояли біля міської стіни під оксамитовим куполом зоряного неба, лицем до безмежної пустелі. Дівчина й гадки не мала про небезпеку, що підстерігала їх далі, але серце її співало від радості, бо вони залишили нарешті це непривітне, убивче місто.

- Якщо знайдуть мотузок, можуть влаштувати за нами погоню, - буркнув Конан, закидаючи на плече глека, - хоча мені здається, що вони тепер і кроку ступити з міста побояться. Гаразд, південь он там. Ходімо.

Конан із ніжністю, зовсім не характерною для нього, взяв Наталу за руку, і вони попрямували в пустелю, не озираючись на холодно поблискуючу за їхніми спинами стіну Ксутала.

- Скажи, Конане, - наважилася, нарешті, запитати Натала, - ти там, у чорному коридорі, ніде не бачив Таліс?

- Було темно, я взагалі нічого не бачив, але обмацував шлях перед собою і знаю, що там нікого не було.

- Хоча вона мало не замучила мене на смерть, - шепнула дівчина, - та мені шкода її.

- Оце так приймають гостей у цьому проклятому місті! - гнівно вигукнув варвар, та одразу ж заспокоївся. - Нічого, нас вони надовго запам’ятають. Їхні кишки й мізки розмазані мало не по всьому місту, а цьому їхньому Тогу, гадаю, дісталося навіть гірше, аніж мені. Зрештою, ми навіть вдало виплуталися зі всієї цієї історії. Є вода, знаємо, де шукати оазис. Мене, правда, неабияк пошматували, та й у тебе на спині суцільні рубці від батога...

- Це ти винен! - спалахнула бритунка. - Коли б ти не витріщався на цю стигійську кішку...

- О Кроме! - пробурчав варвар. - Треба, щоб на голову впало небо, лише тоді примусиш жінку забути про ревнощі. Чи ж я винен, що в мене закохалася стигійка?..

...Повернувшись у гіборійські землі, Конан знову подався в найманці, проте армія, в якій він служив, була розгромлена в південній Стигії. Кімерієць перетнув савану, вийшов на узбережжя і приєднався до піратів із островів Бараха. Ще раз ім’я Амра-Лев прогриміло всіма портовими містами. Проте корабель його пішов на дно, і варвар вступив у Вольницю під начало якогось Заралла. Загін цей стояв у прикордонному містечку Сукмет, і життя там було, слід сказати, нестерпно нудне...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка