Гіборійська ера. Пролог



Сторінка2/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

У ДОМІ ЛИШЕ НЕГІДНИКИ
1
На придворному балі Набонідус, Червоний Жрець, справжній володар столиці, м’яко торкнувся плеча молодого аристократа Муріла, той обернувся й зустрів загадковий погляд чаклуна. Жоден з них не вимовив ані слова. Набонідус ледве помітно вклонився й простягнув юнакові маленьку золоту коробочку. Муріло давно вже затямив, що Набонідус ніколи й нічого не робить без причини, і скористався першим-ліпшим приводом, аби податися додому. Там він, відкривши коробочку, знайшов у ній людське вухо, яке відразу ж пізнав за характерним шрамом. На лобі юнака виступив холодний піт - гадати про те, що означав погляд Червоного Жерця, не було потреби.

Муріло був відомим чепуруном і завзятим ловеласом1, але він не був боягузом і не збирався здаватися без бою. Було не зовсім ясно - грає з ним Набонідус, як кішка з мишею, чи дає змогу втекти, податися в добровільне вигнання. Проте він, Муріло, усе ще живий і на свободі, а це означало, що він має ще кілька годин - певне, на роздуми. Утім, йому не потрібні були роздуми, рішення давно вже прийняте. Все, що тепер потрібно, аби його здійснити, - це знаряддя. І цим знаряддям забезпечила його доля, що невпинно плете свої нитки, схрещуючи їх у найнеймовірніших сполученнях.

В Аренжуні жив якийсь жрець, що служив богу Ану. Храм цього бога стояв поблизу кварталу бідноти. Жрець той, добродушний на вигляд товстун, займався скуповуванням краденого й водночас шпигував на користь гвардії. Справи йшли чудово, і в шкатулку жерця двома дзвінкими струмочками стікало золото, оскільки сусідній із храмом квартал був саме тим знаменитим Лабіринтом - бедламом неймовірно заплутаних брудних вулиць із безліччю наймерзенніших злодійських кубел, де можна зустріти кого завгодно: від гультяя-придворного до страшенного негідника-розбійника й професійного злодія. Серед останніх вирізнялися особливою зухвалістю й хоробрістю гандерландець, що дезертирував колись із найманих королівських військ, і варвар-кімерієць на ім’я Конан. Гандерландця виказав жрець, його схопили й повісили на ринковій площі. Кімерійцю ж удалося втекти. Коли він випадково довідався про зрадника, то страшенно розлютувався, увірвався до храму і відтяв донощику голову.

Місто завирувало. Убивцю жерця шукали довго й старанно, проте марно, і, швидше за все, не знайшли б ніколи, якби не одна з місцевих повій. Вона провела варту до потаємної схованки, де наче вбитий спав варвар, який до напівсмерті упився кислим вином. Кімерієць, коли його почали в’язати по руках і ногах, прокинувся, устромив кинджал у горло офіцеру, розкидав солдатів і, безперечно, зумів би втекти, коли б не хміль, що все ще затьмарював йому мозок. Злочинець миттю схопився з ліжка, стрибнув у двері, - але схибив і мало не зніс кам’яну стіну, як врізався в неї лобом.

Коли він опам’ятався, то побачив, що сидить у підвалі міської в’язниці, прикутий до стіни ланцюгами, і впоратися з ними явно не під силу навіть його сталевим м’язам. Напівсидячи-напівлежачи на оберемку гнилої соломи, варвар проклинав на всі заставки зрадницький напій і жіночу підступність, коли раптом загримів засув, і на порозі з’явилася людина, закутана в сірий плащ, з обличчям, закритим чорною хусткою. Кімерієць подивився на незнайомця, вгадуючи в нічному гості ката, якого послали, аби впоратися з ним на місці й без зайвих балачок. Він лише переконався в цьому, коли вловив цікавий погляд незнайомця, що ковзнув по його тілу.

- Ти хочеш жити? - запитав Муріло, бо це саме він стояв перед в’язнем.

Варвар відкашлявся, і в його очах зажевріло. Він не мовив жодного слова, але юному аристократові було цілком Достатньо того, що він помітив у погляді велетня.

- Я хочу, щоб ти вбив для мене людину.

- Кого?

Голос Муріло притишився до шепоту.



- Набонідуса, королівського верховного жерця.

На обличчі кімерійця не ворухнулася жодна жилка, він не відчував навіть тіні страху перед сильними володарями світу цього - король чи жебрак, йому було байдуже. Він навіть не надто здивувався тому, що Муріло звернувся саме до нього, хоч у Лабіринті не бракувало найманих убивців найвищої кваліфікації.

- Коли я звільнюсь?

- Не мине й години. Уночі цю частину темниці охороняє сам-один стражник, його можна підкупити. Точніше кажучи, він уже підкуплений. Ось ключі, наразі зніму ланцюги, а коли піду, стражник Атікус відчинить тобі двері. Аби не викликати до нього підозри, ти його акуратно зв’яжеш і покладеш під стінкою. Зробивши це, вирушай до домівки Набонідуса й убий його. Коли з Червоним Жерцем буде покінчено, біжи до Щурячої Нори, там на тебе чекатиме баский кінь і важкий гаманець із золотом - цілком достатньо, щоб назавжди розпрощатися з цим містом.

- Гаразд, знімай мерщій ці кляті залізяки! - зажадав кімерієць. - І скажи стражникові, щоб приніс чого-небудь попоїсти. О Кроме! За весь день у мене в роті крихти хліба Не було, я вмираю з голоду.

- Матимеш усе, але запам’ятай: тобі не можна залишити в’язницю одразу ж після того, як я піду, мені потрібен час, щоб дістатися додому. Ніхто не має здогадатися, що твоя втеча пов’язана зі мною.

Звільнений від оков варвар постав на весь свій гігантський зріст і потягнувся, напружуючи могутні м’язи. Муріло подумав, що не помилився у своєму виборі, - якщо з Червоним Жерцем взагалі до снаги впиратися людині, то такою людиною може бути лише Конан, і ніхто інший.

Юний аристократ, аби впевнитися в тому, що варвар зрозумів його правильно, повторив сказане раніше, потім залишив камеру й наказав Атікусу віднести в’язневі їжу та глек пива. Він знав, що може покластися на Атікуса, - і не тільки через те, що щедро заплатив йому золотом. Муріло тримав його на гачку: варто було лише натякнути владі про деякі гріхи стражника, щоб той негайно потрапив на шибеницю.

Тільки вдома Муріло з полегшенням зітхнув. Набонідус діятиме руками безвольного, недоумкуватого короля - у цьому він був абсолютно впевнений. Королівські стражники ще не сунуть у його двері, отож, жрець нічого не сказав королю - поки що не сказав... Уранці він обов’язково це зробить - якщо, звісно, доживе до ранку.

Муріло не сумнівався в тому, що кімерієць чинитиме за домовленістю, але чи зуміє він справитися з тим, за що взявся... Вже багато хто намагався вбити Червоного Жерця - і всі вони померли таємничою смертю. Щоправда, жоден із них, хоча й були вони всі сильними, жорстокими й сміливими, не міг похвалитися навіть найменшою часткою вовчого інстинкту варвара.

Муріло згадав про заарештованого варвара, коли гарячково шукав вихід зі становища, що склалось, несвідомо крутячи в руках коробочку із жахливим вмістом. Тепер же, наповнивши келиха золотистим вином, він підняв тост за людину на ім’я Конан і за вдале завершення його місії. У келиху ще лишалося вино, коли один із шпигунів примчав зі звісткою, що Атікуса заарештували й посадили до тієї ж в’язниці. Про кімерійця ніхто нічого не чув...

Муріло вдруге за цей вечір відчув, що в нього від. жаху холоне кров у жилах. Йому раптом здалося, що за цим теж стоїть Набонідус, що Червоний Жрець - не людина, а демон, здатний читати думки своїх жертв, немов розкриту книгу, смикати за струни, на яких усі вони танцюють, наче ляльки.

Відчай породжує рішучість. Муріло схопив меча, загорнувся в сірий плащ, вибіг через потайні двері й зник у темряві спустілих вулиць. Було близько півночі, коли він дістався мети - будинок Набонідуса чорною брилою бовванів посеред величезного саду, обгородженого високим муром. Подолати кам’яний бар’єр було не так уже й складно, але Муріло не сумнівався в тому, що найбільші труднощі очікують на нього за муром. Він і гадки не мав, чого було слід боятись, - розказували, що садом никає кровожерливий пес, який час від часу роздирає на шматки нещасних злодюжок, котрі забрідають туди через недоумство. Але що, окрім пса, могло причаїтися за муром, він не знав і не хотів про це навіть думати.

Люди, яким доводилось у справах державної ваги відвідувати цей будинок, захлиналися від захоплення, змальовуючи пишне вбрання кімнат і залів, але розгублено замовкали, коли йшлося про слуг. По суті всі вони бачили лише одного слугу: високого мовчазного дідуґана на ім’я Джока. Крім нього, у будинку був, мабуть, ще хтось, очевидно, раб: багато хто звернув увагу на шум, що долинав інколи з внутрішніх кімнат, але винуватця його не бачив ніхто. Проте, що б там не говорили, найдавнішою людиною в цьому будинку був сам господар - Червоний Жрець Набонідус. Його надзвичайні здібності інтригана й підтримка, якої надавали йому навіть з-за меж королівства, швидко висунули його на перше місце в державі. Народ, канцлер і король, наче безвольні ляльки, сіпалися на нитках, кінці яких міцно стискала рука Червоного Жерця.

Муріло видерся на мур, зіскочив у сад і причаївся під кроною найближчого дерева, що тихо шелестіло густим листям. Силует будівлі чітко вирізнявся на тлі нічного неба, жодної іскорки світла не було видно у вікнах. Юнак обережно продирався крізь колючий чагарник, його розпалена уява заповнювала все навколо таємничим життям - він напружено чекав того моменту, коли з темряви кинеться до нього напружене в стрибку тіло величезної тварини. Муріло вельми сумнівався в тому, що його меч зупинить люту атаку бестії, але відступати не збирався - зрештою, чи не однаково, померти під сокирою ката чи в пащі розлюченого пса.

І раптом він перетнувся через щось масивне й водночас м’яке. Юний аристократ нахилився, намагаючись розгледіти в зоряному світлі несподівану перешкоду, - і відсахнувся з жаху. Біля йогощг лежав труп величезного пса. Шия собаки була скручена, а на тілі зяяли криваві рани, схожі на сліди укусів, залишених чиїмись гігантськими щелепами. Юнак перелякано озирнувся, його тіло пройняв дрож, але він уперто просувався вперед, прямуючи до зануреного в тишу й морок будинку. Перші ж двері, які він обережно штовхнув, виявилися відкритими. Він сильніше стиснув руків’я меча й переступив через поріг. Тут починався довгий напівтемний коридор, слабо освітлений промінчиками світла, які проникали крізь запону, що прикривала вхід до зали.

Мертва тиша висіла в повітрі. ;

Муріло прокрався коридором і припав до щілини в запоні - перед його очима постала яскраво освітлена кімната з вікнами, ретельно затягнутими оксамитовими шторами. У кімнаті нікого не було. Нікого, якщо мати на увазі живих людей, бо на безформній купі переламаних, спотворених меблів і зідраної зі стін драпіровки, що валялася посеред кімнати, лежала мертва людина. Вона лежала на животі, і її голова була неприродно повернена так, що підборіддя стирчало через плече. На обличчі мерця застигла лиха усмішка. Уперше цієї ночі Муріло відчув, що його рішучість .слабне. Він невпевнено озирнувся, але перспектива сокири й колоди додала йому сміливості, і Муріло зробив крок до кімнати, намагаючись не дивитися на тіло посеред неї. Він ніколи доти не бачив цієї людини, але здогадувався, що це Джока - похмурий слуга Набонідуса.

Діставшись до розчинених дверей на протилежному кінці кімнати, він трохи відсунув запону вбік і зазирнув до великої круглої зали з галереєю, що тяглася уздовж стіни на половині висоти між блискучою запоною й високою стелею. Ця зала була мебльована зі справді королівською розкішшю. Посеред неї стояв величезний різьблений стіл із червоного дерева, на якому величалися безліч блюд з екзотичними стравами й глеки з вином. Поряд... Муріло скам’янів - на кріслі, що стояло поряд зі столом, спиною до нього сидів хтось, зодягнений у пурпурні шати, знайомі всім і кожному в королівстві. Широкі рукави приховували руки, що розслаблено лежали на бильцях крісла, голова, прикрита яскраво-червоним каптуром, схилилася набік у роздумі. Саме таким Муріло сотні разів бачив Набонідуса в королівському палаці.

Проклинаючи зрадницьке калатання серця, юнак звів свого меча й підкрався мало не впритул до столу. Яскраво-червона постать у кріслі навіть не ворухнулась. Судячи з усього, обережні кроки юнака лишилися непочутими. Може, Червоний Жрець спить? Останній крок відділяв, Муріла від його ворога, коли той, що сидів у кріслі, підвівся й обернувся.

Ноги в Муріла підкосились, обличчя вкрилося мертвотною блідістю, руків’я меча вислизнуло з обм’яклої долоні, і клинок дзенькнув, дряпаючи мармурову плиту підлоги. Із посинілих губ юнака вихопився пронизливий крик, відлуння якого змішалося з гучним гуркотом тіла, що впало.

У будинку Червоного Жерця знов запанувала тиша.



2
Незабаром після того, як Муріло пішов, Атікус приніс в’язневі тацю, на якій стояла миска з величезним шматком м’яса й глек із пивом. Конан жадібно накинувся на їжу. Поки він їв, Атікус розпочав обхід в’язниці, аби перевірити, чи все йде за планом, і ще раз переконатися в тому, що поблизу немає чогось підозрілого, здатного завадити втечі. Але вже в кінці обходу його перехопив і заарештував патруль гвардійців. Проте Муріло помилявся, гадаючи, що між арештом стражника й запланованою втечею Конана було щось спільне. Причина арешту була інша: сумління Атікуса обтяжувало чимало мерзотних справ, відомості про одну з них саме потрапили до влади. На місце Атікуса заступив інший стражник - тупий і обмежений солдафон, щиро переконаний у тому, що немає на землі справи, важливішої за ту, якою йому довелося займатись.

Щойно нестямний лемент Атікуса замовк удалині; його заступник продовжив обхід. Видовище, що відкрилося його очам у камері Конана, здатне було звести з розуму й менш ревного тюремника: в’язень, скинувши ланцюги, смоктав величезну кістку, час від часу прикладаючись до пузатого глека. Це так уразило стражника, що він забув Про всі інструкції і, замість покликати на допомогу товаришів, негайно вдерся до камери. Це була перша і, разом із тим, остання в його житті службова помилка. Конан розтрощив йому череп недогризком бичачої ноги, відімкнув його ключами двері, устромив за пов’язку на стегнах піднятий із підлоги кинджал і спокійно вийшов назовні. Перестрибнувши мур, що огороджував в’язницю, варвар зупинився, не знаючи, що далі робити. З одного боку, він начебто власноруч звільнився з ув’язнення й тепер нічого нікому не був винен. Але з іншого боку, отой юнак зняв із нього ланцюги й наказав нагодувати - якби цього не сталося, втеча була б неможлива. Прикинувши сяк і так, Конан дійшов висновку, що борг за ним усе ж таки лишився, і, як людина слова, вирішив виконати обіцяне юному аристократові. Але до цього не зміг відмовити собі в задоволенні покінчити з однією невеликою справою.

Відкинувши вбік порвану туніку, він рушив у ніч, на ходу перевіряючи гостроту широкого двосічного кинджала. Він скрадався вулицями й темними площами, доки не дістався до Лабіринту. Тут він полишив сторожкість і пішов далі з упевненістю місцевого жителя. Дорога вела заплутаними закутками, прохідними дворами, ледь помітними стежками. На вулицях Лабіринту не було тротуарів, бруд і всілякі нечистоти вкривали їх товстим шаром огидної рідоти, над яким тут і там підносилися острівці всілякої покиді. Послизнешся - можна було, так і дивись, до щиколоток, або ж і до пояса зав’язнути в цьому кошмарному болоті. Труп людини з перерізаним горлом, який валяється під ногами, був тут теж звичним явищем, що не привертало особливої уваги місцевих жителів. Одне слово, порядні громадяни Аренжуна мали всі підстави, щоб обминати Лабіринт.

Конан, так ніким і не помічений, дістався до мети своєї подорожі, а хтось, кого він дуже хотів побачити, саме збирався піти звідти. Коли кімерієць повернув до знайомого будинку, на верхньому його поверсі дівчина, яка виказала варвара міській варті, прощалася з новим своїм коханцем. Цей молодий горлоріз зачинив за собою двері й попрямував униз рипливими сходами, ним цілком заволоділи думки, вельми характерні для мешканців Лабіринту і пов’язані, головним чином, із привласненням силоміць чужого майна. Як раптом юнак зупинився й позадкував. На голові у нього заворушилося волосся, коли він побачив перед собою нечіткі контури гігантського тіла й хижі очі, що горіли жагою помсти. Люте гарчання було останнім звуком, який він почув, перш ніж розлучився з життям - чудовисько, що причаїлось у темряві, стрибнуло, і гостре лезо розпороло нещасному живіт від низу до верху. Юнак схлипнув і впав на сходи долілиць. Варвар м’яко перескочив через труп - він був схожий на привида, і його очі зловісно виблискували в пітьмі. Він знав, що гуркіт падіння тіла юного злодія був почутий багатьма людьми, але знав також, що мешканці Лабіринту звикли не втручатися в чужі справи.

Передсмертний зойк на сходах не вважався тут чимось особливим, трохи згодом хтось із мешканців будинку обережно визирне й подивиться, що там сталося. Конан вибіг сходами й зупинився перед дверима. Вони були зачинені зсередини, але кинджал, просунутий у щілину між дверима й фрамугою, легко підняв засувку. Він тихо зайшов, зачинив за собою двері й обернувся до ліжка. На ньому сиділа, підібгавши під себе ноги, одягнена в тонку нічну сорочку повія, та, що продала його варті. Збліднувши як полотно, дівчина дивилася на нього, як на гостя з того світу, - вона чула шум на сходах, темні плями на кинджалі сказали їй про все інше. Тепер ішлося про її життя й смерть, і ніколи було витрачати час на оплакування долі коханця. Вона хотіла молити про пощаду, але голос не підкорявся їй. Конан мовчав, він дивився на неї спідлоба й пробував великим пальцем лівої руки гостроту кинджального леза. Коли він рішуче попрямував до дівчини, та припала до стіни і, не в силі видати жодного звуку, благально простягнула до нього руки. Варвар схопив її за біляве волосся і стягнув із ліжка. Засунувши кинджала за пов’язку на стегнах, він притиснув полонянку, яка виривалась, лівою рукою до свого боку й підійшов до вікна. Як і в багатьох інших будівлях подібного типу, кожен із поверхів цього будинку був оточений карнизом, який поєднував і продовжував парапети1, що виступали наперед. Конан стусаном прочинив вікно і ступив на цей вузький карниз. Якби хтось у сусідньому будинку не спав і спостерігав за його діями, то розважився б вельми дивним видовищем: хитким карнизом обережно йде велетень, котрий тягне під пахвою напівголу дівчину, яка відчайдушно пручається. Утім, навряд чи цей гаданий спостерігач був би здивований більше за саму полонянку.

Коли Конан дістався до наперед наміченого місця, зупинився й міцно схопився пальцями вільної руки за вибоїни в стіні. Зсередини будинку чулися звуки, які свідчили про те, що хтось зрештою знайшов-таки труп на сходах. Дівчина то починала благати Конана про пощаду, то скиглила без слів. Конан подивився вниз, прислухався до шуму, що долинав із будинку, і шпурнув дівчину просто до вигрібної ями. Постеживши з цікавістю за зрадницею, яка борсалась у лайні, та із задоволенням вислухавши все, що вона кричала, варвар зареготався на все горло, що дозволяв собі досить рідко. Галас і шум у будинку тим часом посилились. Конан повернув голову, зітхнув і прийняв остаточне рішення: настав час покінчити з Набонідусом.



3
Якийсь металевий брязкіт привів до тями Муріло, він зойкнув, зібрав усі сили й сів, спираючись на вологу стіну.

Все навколо потопало в тиші й мороці. Юнак знову ледве не знепритомнів, коли в голові його майнула думка, що, певне, він якимось чином втратив зір. Поступово до нього повернулася пам’ять, і його тіло здригнулось, коли він пригадав усе, що з ним сталося. Муріло помацав руками навколо й переконався, що сидить на підлозі з добре приладнаних один до одного кам’яних блоків, а за його спиною підноситься стіна з такого ж матеріалу. Юнак став на ноги, спираючись на стінку, щоб не втратити рівноваги. Судячи з усього, він був у в’язничному підвалі чи катівні, але як він сюди потрапив і чи довго тут перебуває, лишалося загадкою. Туманні спогади про металевий брязкіт змусили його насторожитись - звук був схожий на стукіт дверей в’язничної камери, що зачинялись, або навіть на дзвін зброї підісланого вбивці. Від останньої думки його тіло взялося холодним потом, і він почав поволі просуватись уздовж стіни, ретельно обмацуючи її руками. На його превеликий подив, стіна все не закінчувалась, вела далі й далі, і він, зрештою, дійшов висновку, що рухається кудись униз довгим коридором. Раптом йому здалося, що в коридорі, крім нього, є ще хтось, - він, як і досі, нічого не чув і не бачив, але підсвідомість чи. щось інше застерігало про небезпеку. Його серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли знайомий голос вимовив із варварським акцентом:

- Це ти, Муріло?

- Конане!

Юний аристократ, спотикаючись, кинувся вперед і припав до могутніх грудей кімерійця.

- Твоє щастя, що я тебе пізнав, - пробурчав варвар. - Зарізав би, як порося.

- Де ми, скажи в ім’я Мітри2? - простогнав Муріло.

- У підвалі будинку Червоного Жерця.

- А котра година?

- Щойно минула північ.

Муріло, усе ще приголомшений, струсонув головою, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались.

- А ти звідки тут узявся? - запитав Конан.

- Прийшов убити Набонідуса. Мені сказали, що у в’язниці змінили варту...

- Правду тобі сказали, - пробурчав варвар, - змінили. Я торохнув нового стражника кісткою по голові й пішов собі. Мабуть, я з’явився б тут раніше, але в мене були деякі невідкладні справи. Отже - що далі? Пополюємо на Набонідуса?

Муріло здригнувся.

- Конане, ми в лігві демона! Я прийшов, щоб убити людину, а натрапив на жахливого волохатого демона!

Конан невпевнено крякнув: він був готовий битися з будь-яким супротивником, якщо йшлося про людей, але, як і всі варвари, відчував несвідомий страх перед надприродними явищами.

- Я переліз через стінку, - Муріло шепотів, немов боявся, що його хтось підслуховує, - у саду лежав загризений пес. Увійшов до будинку: там натрапив на слугу Набонідуса Джоку, який валявся зі скрученою шиєю. Далі бачу: сам Набонідус, одягнений у яскраво-червоне жрецьке вбрання, сидить у кріслі. Спочатку я думав, що й він мертвий - або спить... Крадуся, щоб прирізати його, а він підводиться... і дивиться на мене!.. О Мітро!

Пережите ним так яскраво постало перед очима молодого аристократа, що він на мить утратив дар мови.

- Конане! - прошепотів він, трохи оволодівши собою. - Той, хто стояв переді мною, не був людиною! Постаттю він, правда, нагадував людину, але під яскраво-червоним жрецьким каптуром ховалася морда, яку не у всякому жахливому сні побачиш: уся покрита чорною шерстю, очі маленькі, горять, наче жарини, плоский ніс із широкими тонкими ніздрями, звислі товсті губи розтягнуті в страшній усмішці й оголюють жовті, мов у собаки, ікла. З широких рукавів стирчать величезні руки, теж волохаті, як і морда. Усе це я бачив лише якусь мить, бо одразу знепритомнів.

- І що було далі? - нетерпляче поцікавився кімерієць.

- Гадаю, чудовисько скинуло мене в цей підвал, я тільки щойно опам’ятався. Конане, я підозрював, що Набонідус - більш ніж людина, тепер же я знаю напевно: він перевертень! Удень він носить людську личину, а вночі стає тим, ким насправді є!

- Певне, ти маєш рацію, - згодився Конан. - Усім відомо, що деякі люди можуть перетворюватися на вовків, коли схочуть. Тільки навіщо йому було вбивати слугу і пса?

- Хто зрозуміє діяння демона? - відповів Муріло: - Нам би забратися звідси, поки цілі та здорові: людської зброї перевертень не боїться. А як ти сюди потрапив?

- Я не мав сумніву, що сад стережуть, тому проліз стічною канавою - вона поєднана з цим підземеллям.

- Так чого ми чекаємо? Тікаймо тим же шляхом! - вигукнув Муріло. - Якщо виберемося з цієї зміїної нори, з королівськими стражниками якось упораємось - і геть із міста! Веди, Конане!

- Мені шкода, - буркнув Конан. - Нічого з цього не вийде. Шлях назад відрізано. Коли я заліз у тунель, зверху звалилися залізні ґрати, якби я не відкотився вчасно, вони прокололи б мене своїми гострими кінцями, як черв’яка. Я спробував їх підняти - навіть слон із ними не впорався б. А відстань між прутами така, що ніхто, більший за кролика, крізь ґрати не прослизне.

Муріло вилаявся спересердя. Слід було чекати, що Набонідус передбачить пастку при вході, навіть такому. Конан був би вже мертвий, якби мав не таку швидку реакцію.

- Нічого не поробиш, - сказав Муріло, витираючи з лоба холодний піт. - Доведеться шукати інший вихід. Усі вони, напевно, теж обладнані пастками, але нам вибирати не можна.

Варвар щось пробурчав на знак згоди. Вони рушили навпомацки коридором. Раптом Муріло пригадав:

- Слухай, а як ти пізнав мене в такій темряві?

- Коли ти приходив до мене в камеру, я вдосталь нанюхався пахощів, якими ти поливаєш свої кучері, - усміхнувся Конан. - Саме ці пахощі я й відчув, коли збирався випустити з тебе кишки.

Муріло підніс пасмо свого волосся до носа і здивувався звіриному нюху варвара - сам він майже не відчував їхнього пряного запаху.

Вони рушили далі. Рука Муріло випадково торкнулася піхов, і юнак знову вилаявся - вони були порожні. Попереду з’явилася тоненька смужка світла. Коридор робив різкий поворот, вони тихенько підкралися й разом висунулися з-за рогу. Муріло, напівлежачи на Конані, відчув, як напружилося раптом його тіло: за поворотом лежало на підлозі напівголе тіло людини, освітлене язиками полум’я, що виривалися з широкої срібної чаші, яка стирчала із стіни. Контури фігури лежачої людини здалися йому дивно знайомими... Неймовірна підозра зародилась у мозку Муріло.

Жестом запропонувавши кімерійцю йти слідом за ним, він підбіг до нерухомого тіла, нахилився, долаючи огиду, схопив його за плечі й перевернув на спину.

Крик жаху вихопився з вуст юного аристократа. Конан, який стояв поряд, охнув із подиву.

- Набонідус! Червоний Жрець! - видихнув Муріло. - Але хто... як...

Людина, що лежала на підлозі, здригнулась і застогнала. Швидше за блискавку кинувся до нього Конан, націливши в серце кинджалом...

Муріло в останню мить устиг затримати руку варвара.

- Стривай! Не вбивай його поки!

- Чому ні? - здивувався кімерієць. - Бачиш, він скинув вовчу шкуру й спить. Ти що ж, хочеш, аби він прокинувся й розірвав нас на шматки?

- Зачекай! - Муріло поступово оговтувався після пережитого потрясіння. - Він не спить - бачиш синець на його скроні? Його оглушили - здається; він давно вже тут валяється.

- Хіба не ти казав, що бачив його там, нагорі, у шкурі бестії?

- Справді, бачив. Хоча... Він приходить до тями, Слухай, Конане, ми скочили в халепу, справа набагато серйозніша, ніж ми гадали. Перш ніж прикінчити жерця, треба в нього все вивідати.

Набонідус підняв руку, доторкнувся нею до скроні й охнув від болю. Його очі розплющились - пусті й безтямні спочатку, вони швидко повернули собі звичайну проникливість. Який би нищівний не був удар, що занурив у морок мозок жерця, наразі його голова працювала з повною віддачею. Уважний погляд Набонідуса метнувся в різні боки й зупинився на обличчі Муріла.

- Ти робиш честь моїй убогій домівці своїм візитом, о добродію, - холодно розсміявся жрець, пильно розглядаючи могутню постать варвара, яка височила за плечима Муріло. - Бачу, ти не один. Певно, побоюєшся, що твого меча не достатньо, аби впоратися зі слабким старим?

- Гаразд, досить! - нетерпляче обірвав його Муріло. - Як довго ти тут валяєшся?

- Досить-таки складне запитання для людини, яка щойно опам’яталась, - відповів жрець. - І гадки не маю. Я не знаю, день тепер чи ніч, але пам’ятаю, що вийшов у сад за годину до опівночі.

- Хто ж тоді сидить у твоєму кріслі, напнувши твій балахон, там.нагорі?

- Не інакше як Так, - відповів Набонідус, обережно обмацуючи свої рани. - Точно він. Ти кажеш, на ньому мій плащ? Паршивий пес!..

Конан, не розуміючи, про що йдеться, неспокійно топтався на місці, щось бурмочучи собі під ніс. Набонідус кинув на нього стурбований погляд.

- Кинджалу твого найманця не терпиться дістатися до мого серця. Я сподівався, Муріло, що ти будеш досить розсудливий іще до світанку винесеш ноги з цього міста.

- Звідки мені було знати, що ти дозволиш мені це зробити? - заперечив Муріло. - І крім того, у мене в місті безліч справ.

- Непоганого ти собі помічника підібрав, - промуркотів Набонідус, поглядаючи скоса на Конана.. - Я нещодавно почав підозрювати, що з тобою справа неабияка. Саме тому загинув бідолаха камергер - перед смертю він повідав мені чимало цікавого. Зокрема й про якогось молодого аристократа, що купив у нього за грубі гроші деякі таємниці королівського двору, які вельми цікавлять наших сусідів. І тобі не соромно викрадати чужі секрети, юначе?

- Гадаю, що не більше, ніж тобі, старий негіднику, - відповів анітрохи не зніяковілий Муріло. - Ти заради своїх особистих цілей використовуєш геть усе в цьому королівстві: прикриваючись маскою державного діяча, водиш за носа короля, розоряєш дощенту багачів, пригноблюєш бідноту так, що вона дихнути боїться. Та ти ж усе майбутнє нашої країни поставив на карту заради задоволення своїх особистих амбіцій! Немов та товста свиня, що дорвалася до корита з жирною юшкою, ти не витягуєш рила з державної казни, де вже мені зрівнятися з тобою в злодійському мистецтві. Цей кімерієць найчесніший із нас трьох - він, принаймні, краде й убиває відкрито.

- Гаразд, - мовив Набонідус. - Отже, нас тут троє негідників, у всьому гідних один одного. Ну, то й що далі?

- Коли я побачив вухо камергера, - вів далі Муріло, - то зрозумів, що вирок підписано. На моє припущення, ти хотів провернути все; що мало бути далі, через короля. Адже я не помиляюсь?

- Так, ти вгадав, - відповів жрець. - Позбавитися камергера було легко: із цим я й сам упорався. Але ти - фігура при дворі помітна... Уранці я розповів би королю невеличкий анекдотик...

- Який коштував би мені голови! - гаркнув Муріло. - Отже, кажеш, король нічого не знає про мої зв’язки з сусідніми королівствами?

- Поки що ні... - зітхнув Набонідус. - Проте, судячи з того, що крутить у руках твій приятель, королю так і не судилося посміятись із мого анекдоту.

- Ти, поза всяким сумнівом, знаєш усі ходи й виходи в цій щурячій норі, - сказав Муріло. - Припустімо, я дарую тобі життя. Ти допоможеш нам за це вибратися звідси? ї присягаєшся мовчати про мою... е-е-е... балакучість?

- Та хіба жерцю можна вірити хоча б у чомусь? - втрутився в розмову Конан. - Дай-но я переріжу йому горлянку, хочу подивитись, якого кольору в нього кров. У Лабіринті говорять, що серце Червоного Жерця чорне, отже, і кров має бути чорна.

- Замовкни, дурню! - прошепотів Муріло. - Якщо він не виведе нас із підземелля, ми тут загинемо.

І голосно сказав:

- Так що, Набонідусе, якої ти думки щодо моєї пропозиції?

- А що може думати вовк із лапою в капкані? - посміхнувся жрець. - Я у вашій владі. І присягаюсь, якщо ми виберемося звідси живі, забуду про твої темні справи, - присягаюся душею Мітри!

- Цього з мене достатньо, - згодився Муріло. - Таку клятву навіть Червоний Жрець не насмілиться порушити. Ну, то ходімо мерщій! Мій приятель пробрався сюди стічною канавою, проте вихід відрізали ґрати. Ти зможеш їх підняти?

- Тільки не звідси. Механізм, що підіймає ґрати, знаходиться в кімнаті над тунелем. Та тут є ще один вихід, і я вам зараз його покажу. Але перш ніж ми підемо звідси, задовольни мою цікавість - скажи, як ти сюди потрапив?

Муріло кількома словами змалював свої пригоди. Жрець, уважно вислухавши його, кивнув головою на знак того, що все зрозумів, поволі підвівся і, човгаючи по підлозі неслухняними ногами, пішов уперед. Коридор привів їх до кімнати, на дальній стіні якої висів великий сріблястий диск. Жрець упевнено попрямував просто до нього. Поряд із диском зяяв отвір у стіні й починалися вузькі сходи, що вели нагору

- Ось і вихід. І я знаю напевно, що двері там, нагорі, не замкнені. Але мені здається, що тому, хто зважиться відімкнути їх. Краще ось тут, не сходячи з цього місця, перерізати собі горлянку. Утім, дивіться самі, - махнув він рукою в бік сріблястого диска.

Диск виявився величезним дзеркалом, наглухо вмурованим у стіну. Із стіни стирчали кінці кількох мідних труб. Хитромудро зігнуті, вони нависали над гладінню диска. Зазирнувши в одну з них, юнак побачив цілий ряд трохи менших дзеркал, що відбивалися одне в одному. Муріло придивився до великого дзеркала й раптом здригнувся з подиву, кімерієць, який дивився через його плече, скликнув, не вірячи своїм очам. Обом здалося, що вони заглядають через широке вікно до яскраво освітленої зали. Вони бачили великі дзеркала на задрапованих оксамитом стінах, покривала з дорогоцінних шовкових тканин на ложах, крісла з чорного дерева, інкрустовані слоновою кісткою, бачили й кілька дверей, що вели, певне, до сусідніх зал. Біля однієї з них стояло величезне чорне чудовисько, уважно Оглядаючи залу.

Муріло відчув, що у нього душа втекла в п’яти, коли погляд монстра зупинився на ньому. Юнак відскочив убік, Конан же нахилився до дзеркала і вигукнув просто в морду потворі лайку своєю рідною мовою.

- В ім’я Мітри, Набонідусе! - Муріло ледве дихав із переляку. - Що це?

- Це Так, - спокійно відповів жрець, обережно масажуючи собі скроню. - Той, хто назве його мавпою, схибить, бо він відрізняється від мавпи не менше, ніж мавпа від людини. Його плем’я живе далеко на сході, у горах на східній межі Замору. Воно зовсім нечисленне, але я певен, що вони, якщо їх, звісно, не винищать завчасно, через якихось сотню тисяч років стануть людьми. Вони живуть високо в горах, не знають вогню, не носять одягу, не будують собі житла, не користуються зброєю і розмовляють між собою мовою, у якій замість слів - лише бурчання та прицмокування. Так потрапив до мене зовсім іще малюком, але він навчався всього набагато швидше й краще, ніж будь-яке інше звірятко, і зрештою став незамінним моїм слугою й водночас охоронцем. Але я забув, що істоту, яка має хоча б частину людської вдачі, не можна вважати безмовною вівцею. Мабуть, його примітивний мозок довго накопичував лють і ненависть, доки в ньому не розбурхалося щось на кшталт звіриної амбіції. Він ударив тоді, коли я менш за все міг цього чекати. Сьогодні ввечері він немов сказився, так мені здалось, хоча тепер я гадаю, що він діяв за продуманим планом. Почувши шум, що долинав із саду, я вийшов, щоб переконатися у твоїй смерті, мій юний друже, бо не сумнівався в тому, що це саме тебе там рве на шматки мій пес. Раптом із чагарників вискочив залитий кров’ю Так, кинувся на мене і, перш ніж я встиг схаменутись, ударом кулака збив із ніг. Більше я нічого не пам’ятаю, але здогадуюсь, що він, керуючись якимись невідомими мені імпульсами1, зірвав із мого тіла мантію, а самого мене, напівголого, проте ще живого, скинув у підвал. Навіщо він це зробив, знають самі тільки боги. Повернувшись до будинку, він убив Джоку - ти бачив його труп. Утім, Так і Джока завжди терпіти не могли один одного.

Муріло не зводив очей з істоти в дзеркалі - бестія опустилася в крісло й тепер із кам’яним спокоєм сиділа перед зачиненими дверима. Його тілом пробіг дрож, коли він роздивився величезні чорні долоні, які так густо заросли волоссям, що здавалось, їх покриває суцільна шерсть. Придивившись, Муріло змушений був визнати, що Набонідус мав рацію, стверджуючи, ніби цей монстр є чимось більшим, ніж нерозумна тварина, - було в його червоних злобних очицях, у нахилі голови, в усій незграбній постаті щось таке, що, поза всяким сумнівом, відрізняло його від звірів.

- Він же нас бачить! - вигукнув Конан. - Тоді чому не атакує? Що для нього це вікно, адже він може легко крізь нього пробитись!

Тільки тепер Муріло зрозумів, що Конан вважає дзеркало вікном, яке сполучає підвал із залою.

- Він нас не бачить, - відповів жрець. - Він знаходиться в залі над нами, а двері, біля яких він сидить, це ті, до яких ведуть ось ці сходи. Бачите дзеркала на стінах? У них відбивається кожен куточок зали, віддзеркалення потрапляють до труб, а потім за допомогою системи дзеркал переносяться на це велике дзеркало перед вами.

Муріла вражала неймовірна винахідливість жерця, а Конан заздалегідь сприйняв усе це за чорну магію й навіть не намагався зрозуміти слова Набонідуса.

- Я збудував цей підвал, аби використовувати його як в’язницю чи притулок, якщо виникне в цьому потреба, - вів далі Набонідус. - Траплялось, я звідси спостерігав за тим, що відбувалося з людьми, які проникли в будинок, щоб мене вбити.

- Але чому Так охороняє саме ці двері? - запитав Муріло.

- Мабуть, почув дзвінок: він пов’язаний із механізмом, що скидає ґрати, і, коли ті падають, дзвенить. Знаючи, що з підвалу немає іншого виходу, Так очікує появи пізнього відвідувача. Йому доводилося бачити, що ставало з людьми, котрі входили до круглої зали після того, як я смикав ось за той шнурок на стіні, він добре засвоїв урок і тепер терпляче очікує.

- Чи можемо ми щось зробити, поки це чудовисько стирчить під дверима?

- Усе, що ми можемо, - тільки спостерігати. Поки він у залі, нам не можна навіть сунути туди носа. Так має велетенську силу, і він легко розірве нас на шматки. Проте, йому це навіть не знадобиться: коли ми з’явимось у дверях, він потягне за шнурок, і з нами буде покінчено.

- Яким чином? - зацікавився Муріло.

- Я взявся допомогти вам звідси вибратись, - відповів жрець, - але не пам’ятаю, щоб обіцяв виказати всі свої секрети.

Муріло хотів ще щось сказати, але застиг із роззявленим ротом і здивованим поглядом, прикутим до дзеркала. Конан і Набонідус теж припали до його гладіні.

Портьєра, що висіла над одними з дверей, ворухнулась, і з-за неї обережно визирнуло чиєсь смагляве обличчя з гарячково виблискуючими очима. Їхній сповнений ненависті погляд уперся в спину постаті в червоному, що сиділа у кріслі.

- Петреус! - прошепотів жрець. - О Мітро, які ще стерв’ятники злетілися нинішньої ночі до моєї домівки!

За смаглявим обличчям показалися інші - похмурі, бліді обличчя людей, що зважилися на щось страшне.

- Що вони тут роблять? - Муріло мимоволі притишив голос, хоча непрохані гості ніяк не могли його почути.

- А що, по-твоєму, може робити в домі Червоного Жерця Петреус із цілою зграєю запеклих сепаратистів2? - сміючись, відповів запитанням на запитання жрець. - Ти тільки подивись, якими поглядами свердлять вони того, кого приймають за свого найлютішого ворога, припускаючись тієї ж самої, що й ти, помилки.

Муріло мовчав. Ситуація почала видаватися йому зовсім нереальною, йому здалося раптом, що він підноситься безтілесним духом над головами людей, які навіть не підозрювали, що за ними хтось спостерігає. Було незрозуміло - чи знає Так про появу в будинку чужинців, не тих, кого він чекав, - в усякому разі, на його поведінці це ніяк не позначалося: він так само нерухомо сидів спиною до дверей, із яких виглядали змовники.

- Вони прийшли з тією ж метою, що й ти, - шепнув Набонідус на вухо Муріло, - тільки причини замаху інші. Тепер, коли собаки немає, до будинку легко потрапити. Ах, яка слушна нагода позбутися їх раз і назавжди! О, якби я сидів на місці Така... стрибок до стіни... шнурок...

Петреус обережно заніс ногу над порогом, решта змовників скупчилася за його спиною, їхні видобуті з піхов кинджали грізно виблискували в напівтемряві коридору.

Несподівано Так схопився з крісла і кинувся до сепаратистів. Ті, побачивши замість ненависної, але добре знаної пики Червоного Жерця кудлату морду мавполюдини, були зовсім приголомшені. Петреус скрикнув і відсахнувся назад, збиваючи з ніг товаришів. Тієї ж миті Так одним стрибком підскочив до стіни і смикнув за довгий шовковий шнурок. Портьєри, що прикривали двері, розійшлися в різні боки, а зверху щось упало, сяйнувши, наче блискавиця.

- Він пам’ятає! - Набонідус ледве не стрибав із радощів. - Ця бестія - людина. Він бачив, як я робив це одного разу, і все запам’ятав! А тепер дивіться!

Муріло вже зрозумів, що вхід до зали виявився перекритим величезною скляною плитою. Він спостерігав за змовниками - Петреус, захищаючись від можливого нападу, викинув руки вперед і натикнувся на прозору перепону.

Тепер, коли портьєри були розсунуті, троє чоловіків у підвалі бачили все, що відбувалося в коридорі, до найдрібніших подробиць.

Охоплені панікою сепаратисти кинулися назад - туди, звідки прийшли, але знову налетіли на невидиму стіну.

- Коридор перекрито! - сміявся Набонідус. - Усе досить просто: смикнеш за мотузку - звільняється пружина, що утримує скляні перегородки, вони з’їжджають по спеціальних жолобках і защипуються у гніздах. Підняти їх знову можна тільки ззовні. Скло міцне, його навіть ковальським молотом не розіб’єш.

Люди, що потрапили в пастку, колотилися в нестямі, бігали між перегородками, били по склу кулаками, щось кричали - а за всім цим спокійно спостерігало чорне чудовисько, яке присіло ззовні навпочіпки.

Один із сепаратистів випадково подивився вгору й, судячи з руху його губ, вигукнув щось, показуючи пальцем на стелю.

- Після того як упали скляні плити, нагнітається Туман Смерті, - послужливо пояснив Червоний Жрець, лиховісно хихикаючи. - Це пилок сірого лотоса, того, що росте в непролазних болотах кхитайського прикордоння.

Зі стелі поволі спускалося в коридор гроно золотих бутонів. Квіти велично розкривалися, немов величезні перезрілі троянди, і з їхніх пелюсток хвилями струмився сіруватий серпанок, поступово заповнюючи простір між скляними перегородками. Люди в коридорі хиталися, немов п’яні, на їхніх губах, спотворених нестримним істеричним сміхом, виступила піна. Вони шалено накинулися один на одного, люто шматуючи кинджалами, зубами, нігтями.

Мурілові нудота підкотила до горла, він дякував богам за те, що не чує криків і стогонів, від яких, мабуть, трусилися стіни жахливого коридору.

Так, що невідривно спостерігав за стратою, танцював із радощів, високо підкидаючи вгору волохаті лапи. За спиною Муріла Набонідус реготався й ухав, немов упир, що впився кров’ю.

- Оце так удар, Петреусе! Чудово, випусти йому кишки! А зараз сам отримай!

Муріла проймала дрож, Конан, що стояв за його спиною, хрипко лаявся своєю варварською мовою. У коридорі, затягнутому сірим туманом, усе вже було закінчено. Тіла змовників, розтерзані й скривавлені, валялися купою. Зі спотворених передсмертною мукою облич дивились у стелю очі, що нічого не бачили, усюди тихо клубочіли хмарки сірого пилу.

Так, згорбившись, наче величезний гном, пошкутильгав до стіни і смикнув за шнурок.

- Піднімає дальню перегородку, - сказав Набонідус. - Присягаюся Мітрою, у ньому ще більше від людини, ніж я гадав. Дивіться: туман розвіявся, а він чекає. І лише після цього піднімає другу перегородку, досить обережно - знає вбивчу силу сірого лотоса. О Мітро!

Муріло підскочив, стільки хвилювання було в останніх словах жерця.

- Це наш єдиний шанс, - поспішно сказав Набонідус. - Якщо Так піде із зали хоча б на кілька хвилин, ми можемо спробувати вислизнути.

Вони напружено дивились услід монстру, що неквапом попрямував до коридору. Коли скляні плити піднялись, портьєри запнулися, прикриваючи вхід.

Жрець перервав мовчання:

- Доведеться ризикнути! - Муріло не зводив очей з усіяного краплями поту обличчя Набонідуса. - Так бачив, як я позбавлявся трупів, і тепер, мабуть, займається тим самим. Мерщій нагору!

Жрець кинувся до сходів зі спритністю, якої важко було чекати від такого немічного старого. Юний аристократ і кімерієць ішли за ним назирці. Коли вони проскочили у двері зали, Набонідус полегшено зітхнув: Така в залі не було.

- Він порається в коридорі коло трупів, - сказав Муріло. - Тож чом би нам не зловити його в ту саму пастку, що зачинила Петреуса та його людей?

- Ні, ні... - Набонідус важко дихав, відсапуючись після бігу, його обличчя було блідим. - Я не впевнений у тому, що він зараз у коридорі. Ідіть за мною - треба проскочити в мою спальню, там знайдеться зброя, здатна знищити Така. Цей коридор - єдиний, де немає пасток.

Жрець відсмикнув портьєру й вискочив у двері, протилежні входу в коридор смерті, юнак і варвар поспішили за ним. Пробігши коротким коридором, вони наштовхнулися на замкнені двері. Набонідус люто струсонув їх, потім кинувся до сусідніх дверей - ті теж були замкнені.

- О Мітро! - Червоний Жрець похитнувся й притулився до стіни, шкіра на його обличчі стала попелястою. - Двері замкнуті, а ключі у Така. Ми загинули.

Муріло, сам надто блідий, круглими від жаху очима подивився на жерця - той уже опанував себе.

- Я до нестями боюся цієї бестії, - винувато посміхаючись, тихо сказав Набонідус. - Якби ви бачили, що він робить із людьми... Мітро, допоможи! Нам тепер доведеться битися з ним голіруч. Ходімо!

Вони повернулися до входу в круглу залу саме тоді, коли Так виходив із коридору смерті. Було ясно, що чудовисько про щось здогадується. Невеликі чуйні вуха Така стригли повітря, уловлюючи щонайменший шерех, він гнівно поглядав на всі боки, тоді раптом наблизився до однієї з дверей і сіпнув портьєру, перевіряючи, чи не сховався хто за нею.

Набонідус, який трусився, мов у пропасниці, відсахнувся від щілинки між портьєрами, схопився за плече Конана і запитав пошепки:

- Скажи, ти зважишся битися з ним?

Блиск очей кімерійця був досить ясною відповіддю.

- Тоді мерщій! - сказав жрець, штовхнувши Конана до портьєри. - Коли він нас знайде, а це ось-ось трапиться, ми з юнаком відвернемо його увагу на себе. Ти ж, якщо здужаєш, удар його ножем у спину, коли він пробігатиме повз тебе. Ти, Муріло, виглянь - і одразу ж біжи назад. Боюся, що у нас немає і частки шансу перемогти Така, але не здаватися ж нам без бою.

Муріло відчув, що кров кинулася йому в обличчя, але він зібрався на силі, рішуче відсунув портьєру і зробив крок у коридор. Так, який вовтузився з портьєрами на протилежному боці зали, обернувся, побачив юнака й із ревом помчав до нього. Яскраво-червоний каптур мантії спав йому на плечі, оголивши чорну безформну голову, а чорні лапи, забруднені кров’ю, загрозливо простягалися вперед, із роззявленої пащі стирчали величезні жовті ікла, короткі криві ноги з дивною легкістю несли могутнє тіло.

Юнак повернувся й побіг униз коридором, кудлате чудовисько переслідувало його. Коли воно проскочило повз портьєру, за якою причаївся варвар, той стрибнув Таку на спину й миттю встромив у неї кинджал. Так пронизливо вискнув і разом із ворогом, що вчепився в нього мертвою хваткою, упав на підлогу. Муріло притиснувся до стіни й уважно стежив за живим клубком, який із гарчанням і виском котився коридором. Важко було розгледіти деталі, настільки стрімко рухався кожен із супротивників. Юнак устиг, однак, помітити, що варвар усе ще сидить на спині мавполюдини, обхопивши її тулуб ногами й шалено орудуючи кинджалом. Так щосили намагався підтягти голову супротивника до своєї величезної пащі, нетерпляче клацаючи могутніми щелепами.

На тілі мавполюдини зяяли страшні рани, будь-яка з них негайно відправила б на той світ звичайну людину, Так спливав кров’ю, але мав ще достатньо сил, аби розірвати на дрібні шматки й Конана, і його супутників. Кімерієць бився, немов дикий звір, - мовчки, сопучи від напруги. Він знову й знову встромляв кинджал у спину, боки й шию чудовиська, але чорні кігті бестії роздирали його тіло, а сталевий захват гігантської лапи невідворотно підтягав голову до гострих іклів.

Муріло знайшов-таки момент, підскочив ближче і щосили вдарив мавполюдину по голові кріслом, підхопленим десь дорогою. Важке крісло відскочило від кудлатого лоба, але приголомшений монстр на якусь мить послабив захват, і Конан, важко дихаючи й захлинаючись кров’ю, до рукоятки встромив клинок у серце чудовиська.

По тілу Така пробігла дрож, м’язи його звело судомою, мавполюдина хотіла схопитись, але зуміла лише трохи підвестися з підлоги на передніх лапах, вирячила очі й осіла наче мертва. Кінцівки її конвульсивно сіпнулися й застигли.

Конан поволі підвівся на ноги. Він стояв, хитаючись, і мовчки витирав зворотним боком долоні піт і кров, що заливали йому очі. Кров капала з його пальців і кинджала, а з плечей, стегон і торса стікала тонкими цівками. Муріло підбіг, щоб допомогти, але варвар відсторонив його нетерплячим жестом:

- Зі мною все гаразд, - насилу вимовили його розпухлі губи. - Ось коли не буде вже сили підвестись, тоді справи кепські. Але чашу-другу вина я б зараз перекинув.

Набонідус приголомшено, наче не вірячи власним очам, дивився на нерухомого Така. Чорне кудлате тіло чудовиська ще покривали залишки роздертої на шматки сутани, і це надавало йому гротескового вигляду - монстр був схожий на людину більше, ніж на звіра.

Кімерієць, певне, думав про те ж саме, коли сказав:

- Я сьогодні переміг чоловіка, а не звіра. Це був гідний супротивник, і мої жінки складуть пісню про те, як я відправив його душу до країни вічної пітьми.

Набонідус нахилився й підняв із підлоги ключі на золотому ланцюжку, вони були, очевидно, зірвані з могутньої шиї мавполюдини в запалі битви. Жрець жестом запросив супутників іти за ним і попрямував до круглої зали. Відкривши одні з дверей, він так само перший ступив до яскраво освітленої, як і всі інші, зали. Підійшовши до вишукано накритого столу, Червоний Жрець наповнив вином кришталеві келихи і подав їх юнакові й варвару. Коли ті втамували спрагу, він сказав:

- Але ж яку ніч ми пережили! Вже розвиднюється. Отже, що ви збираєтеся робити далі?

- Якщо ти даси мені все потрібне, я перев’яжу рани Конанові, - відповів Муріло.

Набонідус кивнув головою й пішов до виходу. Якась ледь помітна напруженість у його ході змусила юнака насторожитись...

Набонідус, ступивши на поріг, раптом обернувся й подивився на них, його очі сяяли жорстокою радістю, а тонкі губи кривились у беззвучній усмішці.

- Такий же негідник, - у його голосі прозвучало глузування, - але не такий же дурень. Дурень тут один - це ти, МурілоІ

- Про що ти? - юний аристократ зробив крок до жерця.

- Назад! - голос Набонідуса хльоснув, немов бичем.. - Ще крок, і я вас знищу!

- Але ж ти присягнувся!.. - крикнув Муріло.

- Я присягнувся, що забуду про твої махінації, проте я не присягався, що не скористаюся слушною нагодою, щоб покінчити з тобою. Невже ти справді гадав, що я знехтую такою нагодою? За нормальних обставин я не зважився б розправитися з тобою без благословення короля, але ж про те, що тут. станеться, ніхто ніколи не дізнається - ви розчинитесь у їдкій рідині разом із Таком та йолопами-сепаратистами, і сліду від вас ніде не залишиться. Ах, яка ніч! Щоправда, я залишився без слуг, зате позбувся всіх ворогів. Ані руш, кажу я вам! Я стою на порозі, й варто мені смикнути за шнур, як ви підете просто до пекла! У кожній із кімнат мого будинку є якась пастка - у цій не сірий лотос, а щось навіть більш швидке. Так от, Муріло, ти...

Швидко, так що ніхто не встиг навіть оком змигнути, Конан схопив стілець і жбурнув ним у жерця. Набонідус інстинктивно здійняв руку, проте не встиг - важкий снаряд влучив йому просто в голову. Червоний Жрець похитнувся й упав долілиць, біля його голови розлилася темно-червона калюжа.

- Еге ж, кров усе-таки червона, - пробурмотів кімерієць.

Муріло відчув, що під ним підгинаються коліна, - раптове полегшення позбавило його решти сил, і він був змушений спертися на стіл, аби не впасти. Відкинувши тремтячою рукою мокре від поту волосся, він сказав:

- Світає. Треба втікати звідси, доки в якусь нову халепу не вскочили. Якщо нам удасться перелізти через мур непоміченими, ніхто нас навіть не запідозрить у тому, що тут сталося, - хай гвардія поморочить над цим голови.

Муріло пересмикнуло, коли він подивився чна тіло Червоного Жерця, яке плавало в крові.

- Бовдуром виявився все ж таки жрець - коли б він не базікав стільки...

- Гм, - спокійно сказав Конан. - Він дістав те, на що заслуговував і що дістав би рано чи пізно, як і будь-який інший негідник. Треба було б обшукати будинок, але ти, певне, маєш рацію: пора виносити звідси ноги!

Коли вони опинились у безпечному місці, Муріло обернувся до Конана:

- Червоний Жрець пішов до іншого світу, і мені тепер у цьому місті нема кого боятися. Але що буде з тобою, друже? Історія з жерцем бога Ану ще у всіх на язиках...

- Та набридло мені це ваше місто, - широка усмішка осяяла обличчя Конана. - Ти щось там говорив про коня, який чекає в Щурячій Норі. Перевірю-но я його баскість дорогою до сусіднього королівства. Попереду багато доріг, і ще не скоро мене занесе на ту, якою пішов цієї ночі жрець Набонідус.



...Скакун, подарований юним аристократом, дійсно виявився баским, бо зрештою заніс нашого героя аж до Турану, де той поступив на службу в армію короля Ілдиза. Ще й до того досконало володіючи багатьма військовими мистецтвами, він додав до них стрільбу з лука й те, що згодом стали називати джигітовкою. Справ у Ілдиза вистачало, і за неповні два роки Конан устиг побувати в різних країнах, навіть таких екзотичних, як Меру, Вендія, Гірканія й Кусан. Проте суперечка з безпосереднім начальником, як говорили, через дівчину, змусила варвара дезертирувати, і він повернувся до рідних . країв. Коли його одноплеменці вже вкотре вчинили набіг на одвічних ворогів - ванів, він, певна річ, не залишився осторонь...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка