Гіборійська ера. Пролог



Сторінка20/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26

4. ЗАПАХ ЧОРНОГО ЛОТОСА
Валерія відстебнула пояс із мечем і кинула його на ліжко. Вона помітила двері, закриті на засув, і запитала провідницю, куди вони ведуть.

- Ці, - сказала жінка, вказуючи ліворуч і праворуч, - ведуть до сусідніх кімнат. А он та, - вона показала на двері, оббиті міддю, - до зали, з якої сходи йдуть у катакомби. Але ти не бійся, тут тобі нічого не загрожує.

- Хто говорить про страх? - обурилася Валерія. - Просто я хочу знати, в якому порту кидаю якір. Ні, я зовсім не бажаю, щоб ти спала у мене в ногах. Я не звикла до служниць - в усякому разі, жіночої статі. Ти вільна.

Залишившись сама, Валерія позасувала всі засуви, скинула чоботи і зручно розтягнулася на ложі. Вона знала, що по той бік коридору Конан зробив те ж саме, але жіноча пихатість малювала перед нею іншу картину - розсерджений кімерієць, бурмочучи прокльони, ходить із кутка в куток. Єхидна усмішка торкнулася її вуст, і вона почала засинати.

Навколо панувала ніч. Зелені кристали в залах Ксухотля палали, як очі стародавніх котів. Вітер завивав між похмурими вежами, немов душив грішника. По темних кутках ворушилися таємні безшумні постаті.

Раптом Валерія прокинулася. В імлистому зеленому мороці над нею маячила неясна постать. Валерія з подивом зрозуміла, що сон продовжується наяву. А снилося їй, що вона лежить на ложі, і над нею тремтить і пульсує величезна чорна квітка, така величезна, що закриває увесь світильник. Її незвичайний запах проникав у всі клітини тіла і викликав томливе й блаженне заціпеніння. Вона купалася в запашних хвилях бездумного щастя, коли щось торкнулося лиця. Нерви її були вже настільки задурманені наркотиком, що цей дотик видався їй грубим ударом, що повернув її до дійсності. І тоді вона побачила не гігантську квітку, а темношкіру жінку.

Перш ніж та встигла втекти, Валерія спіймала її за руку. Прибулиця билася, як дика кішка, проте, відчуваючи силу суперниці, раптом здалася. Це була похмура Ясала, служниця Таскели.

- Ти що, сто чортів, збиралася зі мною зробити? Що у тебе в руці?

Жінка не відповіла, але спробувала відкинути якийсь предмет. Валерія вивернула їй руку, і на підлогу впала химерна чорна квітка на стеблі кольору яшми, велика, як людська голова, проте менша в порівнянні з тією, яку Валерія бачила уві сні.

- Чорний лотос! - процідила вона крізь зуби. - Квітка, яка викликає глибокий сон. Ти хотіла, щоб я знепритомніла, і це вдалося б, аби зачепила моєї щоки пелюсткою. Чому ти це зробила? Що все це означає?

Жінка продовжувала похмуро мовчати.

- Говори, або я тобі виверну з суглоба руку!

Ясала звивалася від болю, але заперечно крутила головою.

- Тварюка! - Валерія шпурнула її на підлогу.

Страх і спомин про розлючений погляд Таскели збудили в ній тваринний інстинкт самозахисту. Люди в цьому місті були справжніми виродками. Проте Валерія відчувала за всім цим таємницю значно жахливішу; ніж звичайне збочення. Хвиля жаху й огиди охопила її при думці про це дивне місто. Мешканці його не були нормальними людьми, та й чи належали вони до людського роду? У будь-кого з них у погляді було безумство - в усіх, окрім Таскели. В її жорстоких і загадкових очах таїлося дещо страшніше.

Вона підвела голову й прислухалася. Зали Ксухотля наповнювала тиша справді мертвого міста. Очі жінки, що лежала на підлозі, зловісно виблискували. Панічний жах вигнав із суворої душі Валерії останні рештки жалості.

- Нащо ти хотіла отруїти мене? - прошипіла вона, схопивши служницю за волосся. - Це Таскела тебе послала?

Відповіді не було. Валерія вилаялася і дала їй два ляпаса. Ясала навіть не писнула.

- Чому ти не кричиш? - запитала розгнівана Валерія. - Боїшся, що почують? Хто почує? Таскела? Ольмек? Конан?

Ясала мовчала. Вона зіщулилась і дивилася на свою мучительку вбивчим поглядом василіска1. Валерія обернулась і зірвала жмут шнурів із найближчої завіси.

- Тварюка! - процідила вона крізь зуби. - Ось я зараз стягну з тебе все ганчір’я, прив’яжу до ліжка і шмагатиму доти, поки не зізнаєшся, хто тебе послав і навіщо!

Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову - ані звуку.

Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.

Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.

- Ну що, тепер скажеш? - запитала вона. - Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?

- Зглянься! - прошепотіла жінка. - Я все скажу!

Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.

- Дай вина! - заблагала вона і показала на золотий келих. - Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.

Валерія взяла келих. Ясала невпевнено звелася, щоб узяти його, піднесла до губ і зненацька вихлюпнула вміст просто в обличчя аквилонці. Валерія втратила рівновагу й відсахнулася, трусячи головою і протираючи кулаками очі від їдкої рідини. Немов у тумані побачила вона, що Ясала пробігла через кімнату, підняла засув, відчинила двері, оббиті міддю, і зникла в глибині коридору. Коли Валерія добігла до дверей, то побачила тільки порожню залу, в кінці якої зяяв чорний прохід. Звідти тягнуло цвіллю, і Валерія здригнулася - то були двері, які вели у катакомби.

Ясала шукала порятунку серед мертвяків.

Валерія підійшла до дверей і побачила кам’яні сходи, зникаючі в повному мороці. Хід цей, імовірно, вів просто в підземелля і не був пов’язаний з іншими поверхами. Її охопила дрож при думці про тисячі зітлілих у саванах мертвих тіл, що лежали там, унизу. Вона зовсім не збиралася спускатися наосліп кам’яними сходами, а Ясала, певне, там вільно орієнтувалася.

Валерія вже зібралася повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.

- О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой-й-й! - голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.

Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.

Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.

Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї...



5. ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ
У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь-якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.

- Чужоземці - сильні союзники, - сказав один із воїнів. - Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.

Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь-яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями - країною, яку належало завоювати.

Інший воїн задумався.

- Припустімо, за їхньої допомоги нам вдасться покінчити з ксоталанкійцями, - сказав він нарешті. - А що потім, Ксатмеку?

- Як це що? - здивувався Ксатмек. - За кожного з них ми заб’ємо по цвяху. Полонених спалимо, обдеремо живцем або четвертуємо.

- А потім? - наполягав перший. - Потім, коли їх не буде? Дивно навіть якось - не буде з ким битися... Все своє життя я рубався з ксоталанкійцями й ненавидів їх. Чим я житиму, коли ворожнеча закінчиться?

Ксатмек знизав плечима. Його власні думки ніколи не спрямовувалися так далеко.

Раптом обидва почули за брамою якийсь шум.

- Ксатмеку, до брами! Я подивлюся через Око...

Ксатмек із мечем у руках притиснувся до, брами, напружуючи слух, а його товариш поглянув у систему дзеркал і побачив, що перед воротами повно людей! Мечі вони тримали в зубах, а вуха заткнули пальцями. Один із них - на ньому був султан1 із пер - підніс до губ сопілку і, тільки охоронці зчинили тривогу, почав грати.

Голос застиг у горлі стражника, коли високий, незвичайний писк пройшов крізь металеву браму й торкнувся його вух. Ксатмек упав біля воріт, немов паралізований. Інший воїн, що знаходився подалі, відчув загрозу в цьому диявольському свисті. Високі звуки, немов невидимі пальці, встромилися в його мозок, наповнюючи його чимось чужим і божевільним. Страшенним зусиллям волі йому вдалося скинути чари й відчайдушним голосом вигукнути сигнал тривоги.

І тоді музика змінилася, нестерпний свист став різати барабанні перетинки. Ксатмек застогнав від нестерпної муки, і рештки розуму залишили його. У нестямі він розімкнув ланцюг, відкрив браму і з мечем у руках кинувся до зали, перш ніж товариш устиг його зупинити. Негайно ж у нього встромилася дюжина клинків, і по його скривавленому тілу з гарчанням промайнув гурт ксоталанкійців. Їхній торжествуючий крик наповнив зали й кімнати Текультлі.

Стражник, що залишився живим, виставив списа й лише тут зміркував, що ворог у фортеці! Вістря його списа встромилось у чийсь живіт, і більше він нічого не бачив - удар шаблі розкроїв йому голову.

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

- Ксоталанкійці! - гарчав він. - Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

- Що коїться, хай йому чорт? - закричала вона.

- Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, - сказав він. - І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво-червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори - і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.

Поряд з ним із посмішкою на вустах билася Валерія. Вона перевершувала силою звичайного чоловіка, але була значно небезпечнішою. Меч в її руці здавався живим. Якщо Конан повергав своїх супротивників тяжкістю й силою удару, розбиваючи голови та випускаючи кишки, то Валерія спочатку приголомшувала ворога своїм незрівнянним фехтувальним мистецтвом. То один, то інший воїн падав із пробитими грудьми, не встигнувши навіть замахнутися. Конан ішов залою як буря, що змітає все на шляху, Валерія ж здавалася примарою. Вона постійно міняла позицію, рубала й колола, а всі мечі, направлені в неї, пробивали повітря. Вороги вмирали, чуючи її знущальний сміх.

Ні стать, ні стан учасників не мали значення в цьому шаленому бою. Ще до того, як Конан і Валерія увірвалися до зали, п’ятеро ксоталанкійок уже лежали на підлозі з перерізаними глотками. Коли хто-небудь опускався на підлогу, завжди напоготові був кинджал для беззахисної шиї чи нога, здатна розтрощити голову об підлогу.

Від стіни до стіни, від дверей до дверей перекочувалися хвилі нещадної битви. Зрештою на ногах залишилися тільки люди Текультлі та двоє білих найманців. Тупо й мертво дивилися вони одне на одного - ці живі жалюгідні уламки цілого світу.

Вони стояли, широко розставивши ноги, їхні клинки були скривавлені й вищерблені, кров стікала по руках, коли вони дивилися одне на одного над тілами порубаних друзів і ворогів. Не було ані сил, ані повітря в грудях, аби видати переможний вигук, тому з вуст їх виривалося тільки скажене звірине завивання, подібне до вовчого.

Конан схопив Валерію за руку і притиснув до себе.

- У тебе рана на нозі, - буркнув він.

Вона глянула вниз і лише тепер відчула біль. Певне, якийсь умираючий воїн устиг встромити кинджала.

- Ти сам у крові, як різник, - засміялася вона.

- Зі мною все гаразд. Нічого серйозного. А ось твою ногу треба перев’язати.

Широкі груди й борода Ольмека теж були в крові. Очі його горіли, немов відблиски полум’я на чорній воді.

- Ми перемогли! - захоплено кричав він. - Війна закінчена! Ксоталанкійські пси мертві! О боги, хоч би один вижив, щоб здерти з нього шкіру! Але вони і такі хороші. Двадцять мертвих псів! Двадцять червоних цвяхів у чорній дерев’яній колоні!

- Краще подбайте про поранених, - відвернувся від нього Конан. - Гей, дівчинко, дай-но я подивлюся твою ніжку.

- Зачекай! - вона нетерпляче відштовхнула його руку. Полум’я боротьби все ще палало в її душі. - Ви певні, що всі лежать тут? Що, коли на нас нападуть із другого боку?

- Вони не розділяли б клан перед таким походом, - сказав Ольмек. До нього поволі поверталася розсудливість. Без свого пурпурного вбрання він був схожий швидше на мавпу-людожера, ніж на князя. - Присягаюся головою, ми поклали їх усіх. Їх було менше, ніж я гадав, а вів їх відчай. Проте яким чином вони проникли до фортеці?

До них підійшла Таскела, витираючи меч об стегно. В руці вона тримала предмет, знайдений біля трупа вождя ксоталанкійців - того самого, прикрашеного султаном із пер.

- Флейта безумства, - сказала вона. - Один із воїнів сказав мені, що Ксатмек відкрив ворогам браму й кинувся на них - воїн сам це бачив і навіть чув останні звуки цієї мелодії, яка, як він сказав, заледеніла його душу. Толькемек багато розказував про цю флейту. Жителі Ксухотля поклонялися їй, потім вона лежала в гробниці якогось стародавнього мага. Якимсь чином ці пси знайшли її і зуміли використати.

- Комусь треба піти в Ксоталанк і переконатися, що ніхто не залишився в живих, - сказав Конан. - Я і сам піду, якщо знайдеться проводар.

Ольмек подивився на рештки свого народу. Лишилося тільки два десятки, та й більшість із них лежала на підлозі. Таскела була єдиною, хто вийшов з бою без подряпин, хоча вона билася так само люто, як і всі.

- Хто піде з Конаном у Ксоталанк? - запитав Ольмек.

Пришкандибав Техотль. Рана на його стегні знову відкрилася, а на грудях зяяла свіжа.

- Я піду!

- Ти не підеш, - заперечив Конан. - І ти не підеш, Валеріє, ти втратила багато крові.

- Тоді піду я, - сказав воїн, що перев’язував собі руку.

- Добре, Янат. Ходи з кімерійцем. І ти теж, Топал, - Ольмек вказав на ще одного воїна, який був лише легенько оглушений. - Та спочатку допоможіть підняти поранених, аби ними могли зайнятися.

Все було зроблено швидко. Коли Конан схилився над жінкою з розбитою головою, борода Ольмека торкнулася вуха Топала. Варвар помітив це, але не видав себе. За якусь мить усі троє залишили залу.

Проводарі зі всіма обережностями провели Конана через залу за брамою і через анфіладу кімнат, залитих зеленим світлом. Вони нікого не зустріли і не почули анінайменшого шуму. Коли воїни підійшли до Великої Зали, що перетинала місто з півночі на південь, то стали ще обережнішими: адже вони перебували на ворожій території. Та й наступні зали були порожні - аж до бронзової брами, схожої на Браму Орла в Текультлі. Брама відчинилася несподівано легко.

Воїни Текультлі зі страхом дивилися на зелену залу. Ось уже п’ятдесят років ніхто з їхнього племені не потрапляв сюди інакше, як полоненим, приреченим на жахливу смерть. Не було гіршої долі для жителя західної фортеці, аніж потрапити в Ксоталанк. Жах полону переслідував їх від самого дитинства. Для Яната й Топала ця брама була Брамою Пекла.

Конан відштовхнув супутників і вступив у Ксоталанк.

З побоюванням вони рушили за ним, щомиті озираючись. Але тишу порушувало лише їхнє власне дихання.

За брамою була така ж вартівня, і хід із неї вів до такої ж тронної зали, як і в Ольмека. Конан зайшов туди, глянув на килими, дивани й штори і почав уважно прислухатися. Ні звуку. Кімната була порожня. Він уже не вірив, що в Ксухотлі залишився хоч один живий ксоталанкіець.

- Ходімо, - сказав він і зайшов до тронної зали.

Проте далеко не пішов, відчувши, що за ним іде тільки Янат. Конан обернувся і побачив, що переляканий Топал завмер і витягнув руки, немов захищаючись від невідомої небезпеки.

- Що сталося?

Тут він і сам побачив, що сталося, і мурашки пробігли по його могутній спині. .

Жахлива голова зводилася над диваном, зміїна голова, велика, як у крокодила. Над нижньою щелепою нависали величезні зуби, але було в цій голові щось безпорадне. Конан подивився за диван. Там лежала змія - здоровеннішої йому в своїх мандрах не траплялося... Від неї відгонило тліном і холодом земних глибин. На горлі тварюки зяяла величезна рана.

- Це Повзун! - прошепотів Янат.

- Та сама тварюка, яку я рубонув на сходах, - сказав Конан. - Він гнав нас до Брами Орла, і у нього ще вистачило сил повернутися сюди, аби здохнути. Як ксоталанкійці з ним спілкувалися?

- Вони викликали його з чорних тунелів під катакомбами. Їм були відомі таємниці, закриті для нас.

- Гаразд, цей здох, а якби у них були інші, вони неодмінно притягли б їх із собою в Текультлі. Вперед!

Вони йшли за ним слідом..

- Якщо нікого не знайдемо на цьому поверсі, зійдемо вниз, - міркував Конан. - І перериємо Ксоталанк від підвалу до горища. Чорт, а це що таке?

Вони зайшли до тронної зали. Там був такий самий яшмовий постамент ї трон зі слонової кістки. Не було тільки чорної колони... Тут визнавали інший символ ворожнечі.

На стіні за постаментом підносилися ряди кам’яних полиць, із цих полиць на прибульців дивилися осклілими очима сотні людських голів, що добре збереглися.

Топал бурмотів лайки, Янат же стояв нерухомо, і в очах його знову з’явився вираз безумства. Конан скривився - він знав, що розум людей племені тлацитлан постійно висить на волоску.

Зненацька Янат ткнув у бік страшних трофеїв тремтячий палець.

- Це голова мого брата! - закричав він. - А ось молодший брат мого батька! А за ним старший син моєї сестри!

І він заплакав. Очі його були сухі, але з грудей виривалися хрипкі ридання. Потім плач перейшов у тонкий пискливий сміх і, нарешті, в нестерпний вереск. Янат збожеволів.

Конан поклав руку йому на плече, і цей дотик немов би випустив безумство на волю. Янат завив і крутнувся на місці, намагаючись дістати Конана мечем. Кімерієць відбив удар, а Топал спробував схопити Яната за руку. Божевільний вислизнув із його рук і загнав меча в тіло товариша. Топал зі стогоном опустився на підлогу. Янат закрутився в божевільному танці, потім кинувся до полиць і почав рубати їх, скрегочучи зубами.

Конан підскочив до нього ззаду, бажаючи обеззброїти, але божевільний обернувся й, завиваючи, кинувся на нього. Побачивши, що з божевільним не упоратися, Конан поступився йому дорогою і ззаду завдав удару, перерубавши ключицю й груди. Нещасний упав мертвим біля своєї вмираючої жертви.

Конан схилився над Топалом і побачив, що той дихає востаннє. Не варто й намагатися зупинити кров, що цибеніла зі страшної рани.

- Погані твої справи, Топале, - буркнув Конан. - Чи не треба щось передати твоїм, га?

- Нагнися нижче, - прохрипів Топал, і Конан послухався, але... за секунду схопив його за руку: кинджал був спрямований просто йому в груди.

- Присягаюся Кромом! - сказав Конан. - І ти з’їхав з глузду?

- Так наказав Ольмек, - прошепотів поранений. - Чому - не знаю. Коли ми клали поранених у ліжка, він шепнув мені, щоб я убив тебе під час повернення в Текультлі...

І помер із ім’ям свого клану на вустах.

Конан дивився на нього, спантеличений. Чи вони всі тут з глузду з’їхали? Він знизав плечима й вийшов за бронзову браму, залишивши воїнів Текультлі під охороною сотень голів їхніх родичів.

По дорозі назад йому не потрібен був провідник. Інстинкт вів його безпомилково. Але рухався він обережно, уважно оглядаючи кожен темний куток. Варвар побоювався не духів убитих ксоталанкійців, а своїх недавніх союзників.

Він минув Велику залу й перейшов до кімнат на іншому боці, коли почув, що попереду хтось повзе, тяжко дихаючи й стогнучи. Потім він побачив чоловіка - той, справді, повз по пурпурних плитах, залишаючи за собою кривавий слід. Це був Техотль, і очі його вже застилала мла.

- Конане! - окликнув поранений. - Конане! Ольмек викрав дівчину із золотим волоссям!

- От чому він наказав Топалу заколоти мене, - зміркував Конан, стаючи на коліна біля вмираючого. - Цей Ольмек не такий вже божевільний, як здається на перший погляд!

Блукаючі пальці Техотля упилися в руку Конана. Він прожив життя в холодному, непривітному, страшному світі, і вдячне почуття до прибульців розбурхало в ньому іскру справжньої людяності, якої так не вистачало його родичам, що жили лише ненавистю й жорстокістю.

- Я хотів перешкодити цьому... - пухирці червоної піни лопалися на губах Техотля. - Але він ударив мене... Думав, що вбив... Але я поповз... О Сет, я довго повз у власній крові! Бережися, Конане! Ольмек може заманити тебе в пастку! Убий його! Це звір! Бери Валерію і втікай! Лісу не бійся. Ольмек і Таскела брехали, лякаючи драконами. Вони давно винищили один одного, залишився тільки найсильніший. А якщо ти його убив, то більше боятися нічого. Ольмек вважав його за бога, приносив йому людські жертви. Старих і дітей зв’язував і скидав зі стін. Поспішай! Ольмек потягнув Валерію...

Техотль помер, перш ніж голова його торкнулася підлоги.

Забувши про обережність, Конан швидко попрямував у Текультлі. На ходу він перераховував колишніх союзників. Двадцять один, рахуючи й Ольмека, залишився після бою в тронній залі. З того часу померли троє... Що ж, Конан був готовий зараз поодинці перебити весь клан.

Але інстинкт був сильнішим і велів узяти себе в руки. Він пригадав застереження Техотля щодо пастки. Цілком можливо, що князь поклопотався про це на випадок, якщо Топал не виконає наказу. А коли так, то чи варто повертатися тією ж дорогою?..

Конан подивився у вікно, за яким мерехтіли зірки. Вони ще не почали бліднути. Скільки подій за одну ніч!

Він звернув із дороги і гвинтовими сходами спустився поверхом нижче. Він не знав, де знаходяться потрібні йому двері, але був певен, що знайде. Зате він уявлення не мав, як упоратись із засувами, - напевно брама буде закрита, за давньою півстолітньою звичкою.

Стискаючи меча, він безшумно рухався темними й освітленими залами. Текультлі були вже близько, коли варвара стривожив якийсь звук. Він без зусиль упізнав його - так намагається кричати людина, котрій затикають рота. Джерело звуку було ліворуч. У цій мертвій тиші будь-який писк розносився далеко.

Він пішов на повторювані крики і побачив крізь прочинені двері вражаюче видовище. На підлозі кімнати була встановлена залізна конструкція, що нагадувала колесо для катування. На колесі було розіпнуто чоловіка велетенської будови, голова його лежала на підставці, утиканій сталевими шпильками. Їхні вістря були забарвлені кров’ю з проколеної шкіри. На голові було щось подібне до вуздечки - втім, її шкіряні ремені не захищали від шпильок. Ця вуздечка була тонким ланцюгом сполучена з пристроєм, що підтримував величезну залізну кулю, що звисала над волохатими грудьми полоненого. Поки нещасний лежав нерухомо, куля висіла на місці. Та варто було йому від нестерпного болю підвести голову, куля падала на кілька дюймів. Зрештою м’язи шиї відмовляться підтримувати голову в такому неприродному стані, а біль від шпильок буде абсолютно нестерпним... Тоді куля роздавить його повільно й невідворотно. Рот жертви був заткнутий кляпом, і великі чорні очі дико втупилися в людину, що зупинилась у дверях в цілковитому подиві. Тому що на колесі був розіпнутий Ольмек, князь Текультлі.



6. ОЧІ ТАСКЕЛИ
- Отже, для того щоб перев’язати ногу, ти тягнула мене в цю віддалену кімнату? - запитала Валерія. - Що, не можна було це зробити в тронній залі?

Вона сиділа на ложі, витягнувши перед собою поранену ногу, яку служниця тільки що перев’язала смужкою шовку. Біля Валерії лежав її скривавлений меч.

Служниця виконувала свою роботу акуратно й ретельно, проте аквилонці не подобалися липкі дотики її пальців і вираз очей.

- Решту поранених також перенесли до інших кімнат, - вимова була м’яка, як у всіх жінок Текультлі. Але дві години тому Валерія бачила, як ця ж сама жінка пробила кинджалом серце свого супротивника і видряпала очі пораненому ксоталанкійцю.

- Тіла вбитих будуть знесені в катакомби, - додала вона. - Інакше душі померлих можуть оселитися в кімнатах.

- Ти віриш в це? - запитала Валерія.

- Я знаю, що дух Толькемека поневіряється підземеллями. Я сама бачила його, коли молилася біля гробниці стародавньої королеви. Це був старий із білою скуйовдженою бородою, й очі його світилися в темряві. Я впізнала його, це був Толькемек...

Голос її понизився до шепоту:

- Ольмек сміється над цим, проте я знаю точно! Говорять, що кістки небіжчиків обгризають щури. Ні, не щури - це роблять духи...

Тінь упала на ложе, і жінка замовкла. Валерія простежила за її поглядом і побачила Ольмека, який дивився на неї. Він уже змив кров із рук, лиця й бороди, але одягу не змінив. Від усієї його постаті віяло звіриною силою.

Князь виразно глянув на служницю, і вона одразу безшумно вислизнула з кімнати. На прощання вона обдарувала Валерію цинічною, розуміючою посмішкою.

- Дівчинка свою справу знає, - сказав князь, підходячи до ложа і схиляючись над пораненою ногою. - Дай подивитися...

З надзвичайною для своєї комплекції спритністю він схопив меч і закинув його на середину кімнати. Потім обхопив Валерію своїми могутніми руками.

Але, яким би швидким він не був, Валерія встигла вийняти кинджал і спрямувати його в горло Ольмека. На своє щастя, він зумів перехопити її руку. Вона відбивалася кулаками, колінами, зубами й нігтями, з усієї сили свого міцного тіла, з усім своїм бойовим умінням, набутим за роки воєн і мандрів на суші й на морі. Та все це було марним проти його грубої сили. Кинджал вона випустила відразу ж і раптом зрозуміла, що абсолютно безпорадна. Вперше в житті вона злякалася чоловіка. На біль він, здавалося, не реагував; лише одного разу, коли її зуби угризлися йому в кисть, князь ударив Валерію долонею по обличчю.

Ще за якусь мить він покинув кімнату, несучи дівчину на руках. Вона вже не чинила опору, але очі її горіли жаданням помсти за образу. Вона і не кричала, бо знала, що Конана поблизу немає і ніхто з Текультлі не піде проти свого володаря. Дроте й сам Ольмек, помітила вона, постійно озирався й прислухався, немов би побоюючись погоні. Та й прямував він не до тронної зали, а кудись уздовж коридору. Вона зрозуміла, що князь чогось боїться, і закричала на все горло.

Ольмек нагородив її ляпасом і прискорив кроки.

Проте луна далеко рознесла її крик, і Валерія крізь сльози побачила, що вслід за ними шкандибає Техотль.

Ольмек із гарчанням обернувся й обхопив дівчину однією рукою, як дитину.

- Ольмек! - закричав Техотль. - Невже ти, невдячний псюко, зважився на таке? Це жінка Конана! Вона допомогла нам перемогти ксоталанкійців і...

Не кажучи ні слова, Ольмек розмахнувся вільною рукою, і воїн без тями впав до його ніг. Князь нагнувся, підняв меч Техотля і встромив бідоласі в груди, після чого продовжив свій шлях. Він не бачив, що з-за штори за ним стежать жіночі очі, що Техотль звівся на ноги, шепочучи ім’я Конана.

Зайшовши за поворот коридору, Ольмек побіг гвинтовими сходами зі слонової кістки. Вони минули кілька кімнат і опинилися, зрештою, біля бронзової брами, надто схожої на Браму Орла на верхньому поверсі.

- Це одна з брам, що веде в Текультлі. Вперше за п’ятдесят років її ніхто не охороняє, бо Ксоталанк перестав існувати!

- Завдяки Конану й мені, тварюко! - крикнула Валерія, здригаючись від гніву й сорому. - Брехливий псюко! Конан відірве тобі голову!

Ольмек навіть не зволив сказати, що Конан зарізаний за його наказом, - настільки він був певен у собі.

- Забудь про Конана, - грубо сказав він. - Ольмек - хазяїн Ксухотля. Ксоталанка більше немає. Війна закінчена. Тепер до кінця життя можна пити вино й насолоджуватися коханням. Спочатку вип’ємо!

Він опустився на сходинку зі слонової кістки й силою посадив її собі на коліна. Не звертаючи уваги на її прокльони, вільною рукою він потягнувся до столу.

- Пий! - наказав він, підносячи кубок до її губ.

Валерія мотала головою. Вино плескалося на всі боки, обливаючи її.

- Гості не до смаку твоє вино, Ольмеку, - пролунав холодний саркастичний голос.

Князь завмер, і в його очах з’явився переляк. Він поволі обернувся й побачив Таскелу.

Горда душа Валерії піддалася цієї ночі тяжкому випробуванню. Нещодавно вона зазнала страх від чоловіка. Тепер вона зрозуміла, що боїться цієї жінки ще сильніше.

Ольмек був нерухомий, тільки обличчя його посіріло. Таскела вийняла з-за спини руку - у ній був золотий флакон.

- Боюся, що Валерії не сподобається твоє вино, Ольмеку, - сказала княгиня. - Тому я принесла своє. Те саме, що було зі мною на озері Зуад, - ти зрозумів, Ольмеку?

Лоб гіганта миттєво спітнів. М’язи його ослабли, і Валерія без жодних зусиль звільнилася. Розум наказував їй тікати з кімнати, але якась сила примусила залишитись і спостерігати за всім, що відбуватиметься.

Таскела підійшла до князя, спокусливо гойдаючи стегнами. Голос її був співучий і пестливий, проте очі палали. Тонкі пальці гладили бороду чоловіка.

- Ти любиш тільки себе, Ольмеку, - співучо сказала вона. - Ти хотів залишити нашу прекрасну гостю тільки для себе, хоча знав, що вона моя. І це ще не головна твоя провина, Ольмеку.

Здавалося, прекрасна маска спала з її обличчя: очі дико сяйнули, лице спотворилося гримасою, пальці, вп’явшись у бороду, з силою вирвали жмут волосся. Але ця демонстрація нелюдської сили була ще не найстрашнішою.

Ольмек схопився й заричав як ведмідь, б’ючи кулаками по столу:

- Шльондра! Відьма! Текультлі слід було вбити тебе ще п’ятдесят років тому! Згинь! Надто довго я тебе терпів. Біла дівчина - моя! Забирайся звідси, бо заріжу!

Княгиня розреготалась і шпурнула йому в обличчя скривавлений жмут бороди. Сміх її був безжальний, немов дзвін сталі.

- Колись ти говорив інакше, Ольмеку. Коли ти був молодий, ти клявся мені в коханні. Так, багато років тому ти був моїм коханим і спав у моїх обіймах під квіткою чорного лотоса. І відтоді в моїх руках ланцюг, а на цьому ланцюзі - ти, рабе! Ти знаєш, що не в змозі опиратися мені. Ти знаєш, що мені досить подивитися тобі в очі тим поглядом, якому мене навчив стигійський жрець, і вся твоя воля випарується. Пам’ятаєш ту ніч під чорним лотосом? Квітка розгойдувалася, хоча гойдав її не земний вітер. Відчуваєш знову той аромат, що огортав тебе і робив моїм рабом? Боротися зі мною марно. Ти досі в моїй владі, як і тієї ночі, Ольмеку, князю Ксухотля, і будеш у моїй владі до кінця життя!

Голос її знизився до шепоту й нагадував дзюркотіння джерела в мороці. Вона схилилася над князем, розвела пальці й торкнулася його могутніх грудей. Очі Ольмека затуманилися, руки безсило обвисли.

З безжальною усмішкою Таскела піднесла золотий флакон до губ князя.

- Пий!


Він, не роздумуючи, підкорився. І відразу ж туман у його очах змінився розумінням і жахом. Він відкрив рота, проте не видав ні звуку. За секунду він без сил упав на ложе.

Це вивело Валерію із заціпеніння. Вона кинулася до дверей, але Таскела випередила її справді тигрячим стрибком. Валерія вдарила її кулаком - такий удар повалив би з ніг будь-якого чоловіка. Але Таскела зуміла плавно відхилитись і схопила її за руку. Потім вона перехопила й ліву руку аквилонки і легко зв’язала її зап’ястя шовковим шнурком.

І тоді Валерія зрозуміла, що її сором через поразку в сутичці з Ольмеком - ніщо в порівнянні з теперішнім. Жінок вона зневажала - і ось знайшлася ж така, яка робить із нею, що хоче! Вона не чинила опору, коли Таскела посадила її в крісло і прив’язала до нього, протягнувши шнура між колін.

Байдуже переступивши через тіло князя, Таскела підійшла до бронзової брами й відкрила її. За стулками був коридор.

- Цей шлях, - вперше звернулася вона до Валерії, - веде до кімнати, яка служила колись камерою тортур. Коли ми відступали в західну частину міста, то більшість інструментів забрали з собою, але один пристрій довелося залишити - він був надто важким і громіздким. А тепер, гадаю, він буде нам у нагоді.

Ольмек усе зрозумів, і в очах його зблиснув жах. Таскела наблизилась і схопила його за волосся:

- Ти певний час будеш нерухомий. Проте ти чутимеш, думатимеш і відчуватимеш - так, так, ти все відчуватимеш.

І пішла до брами, легко підхопивши могутнє тіло князя, - у Валерії ледве очі не вилізли з орбіт. Княгиня зникла в коридорі, і за якийсь час почувся брязкіт заліза.

Валерія пробурмотіла прокляття і спробувала звільнитися. Марно - шнур був надто міцним.

Таскела повернулася сама, а з камери тортур було чути приглушений стогін. Двері вона причинила, а засув не засувала - звички не були притаманні їй, як, утім, і інші людські риси.

Валерія в заціпенінні дивилася на жінку, в чиїх руках - вона чудово це розуміла - була її доля.

Таскела подивилася їй у вічі.

- Тобі випала велика честь, - сказала вона. - Ти вибрана, щоби повернути Таскелі юність. Ти здивована? Так, я знаю, що маю молодий вигляд, але в моїх жилах відчувається холод старості - я пережила це вже тисячу разів. Я стара, я така стара, що не пам’ятаю свого дитинства. Колись я була юною дівчиною, і мене кохав жрець зі Стигії. Він подарував мені секрет вічної молодості й безсмертя. Потім він помер - певне, від отрути. Я жила в своєму палаці над озером Зуад, і роки пролітали повз мене. Потім мене зажадав король Стигії, і народ зчинив бунт - ось ми і потрапили в ці краї. Ольмек називає мене княгинею, але в мені немає королівської крові. Я вище, ніж королева, - я Таскела, і твоя квітуча молодість поверне мені мою!

У Валерії відняло язик. За всім цим таїлася якась жахлива загадка - найстрашніша за всі, з якими вона зустрічалася досі.

Чаклунка розв’язала аквилонку і звела на ноги. Та не острах перед силою, зосередженою в руках княгині, перетворив Валерію на безвольну ляльку.

Це зробили палаючі чаклунські - зловісні - очі Таскели.



7. ТОЙ, ХТО ПРИХОДИТЬ З ПІТЬМИ
- Бодай би я отак побачив кушита!

Конан із цікавістю дивився на чоловіка, прив’язаного до залізного колеса.

- Що, в біса, ти робиш на цій штуці?

Мукання було йому відповіддю. Тоді Конан вирвав кляп із рота в’язня, і той закричав від страху, бо залізна куля впала вниз і майже торкнулася його широких грудей.

- Обережніше, в ім’я Сета! - простогнав Ольмек.

- Чого б то? - запитав Конан. - Чи ти гадаєш, що твоя доля мене цікавить? Був би у мене час, я б посидів і подивився, як цей шматок заліза видавить з тебе кишки. Але я поспішаю. Де Валерія?

- Звільни мене! - просив Ольмек. - Я все скажу!

- Спершу скажи.

- Ні за що! - князь зціпив масивні щелепи.

- Гаразд, - сказав Конан і всівся на найближчу лаву. - Я сам її знайду після того, як тебе придавить. Думаю, що справа піде швидше, якщо я мечем прочищу тобі вухо, - додав він і протягнув зброю до голови Ольмека.

- Зачекай! - слова посипалися з князя, як зерно з мішка. - Таскела викрала її у мене. Я завжди був тільки іграшкою в її руках...

- Таскела? - Конан сплюнув. - Ця жалюгідна...

- Ні-ні! - прохрипів Ольмек. - Діло гірше, ніж ти гадаєш. Таскела занадто стара - їй багато сотень років. Вона продовжує своє життя і повертає молодість, приносячи в жертву вродливих молодих жінок. Ось чому їх так мало в нашому роду. Вона витягне з Валерії життєву силу і знов розцвіте...

- Брама замкнута? - запитав Конан, пробуючи великим пальцем гостроту меча.

- Так! Але я знаю, як пройти в Текультлі. Ця дорога відома лише мені й Таскелі, та вона гадає, що я безпорадний, а тебе немає в живих. Звільни мене, і, присягаюся, я допоможу тобі звільнити Валерію. Без моєї допомоги тобі не впоратися, навіть коли б ти тортурами вирвав у мене всі секрети, то не зумів би ними скористатися. Звільни мене! Ми підберемося до Таскели і вб’ємо її раніше, ніж вона встигне напустити свої чари. Досить і ножа в спину. Я б сам давно це зробив, та боявся, що без її допомоги ксоталанкійці нас подолають. І їй була потрібна моя допомога, тому вона й дозволила мені жити. Тепер один із нас мусить померти. Присягаюся, розправимося з відьмою, і ви з Валерією підете від нас із миром. Народ коритиметься мені, коли не стане Таскели.

Конан схилився и перерізав пута, що утримували, князя. Той обережно вислизнув із-під величезної кулі і став на ноги, мотаючи головою, неначе бик, і обсипаючи всіх прокльонами. Обидва вони, ставши пліч-о-пліч, були уособленою мужністю. Ольмек був такий самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.

Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека - до цвіту його первісної побічної гілки.

- Веди! - наказав Конан. - І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.

І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.

- Цій таємниці півстоліття, - говорив він на ходу. - Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили. А я дізнався про це, бо стежив за нею.

Він натиснув золоту прикрасу на стіні, і одна з плит упала, відкривши сходи, прямуючі вгору.

- Сходи ці влаштовані просто в стіні, - говорив Ольмек. - Вони ведуть у вежу на даху, а звідти гвинтові сходинки спускаються в різні зали. Поспішаймо!

- Тільки після тебе, друже! - відповів Конан весело і змахнув мечем.

Ольмек знизав плечима й почав підійматися, Конан відстав на півкроку.

Вони все підіймалися, і кімерієць зрозумів - рівень верхнього поверху пройдений. Обидва опинилися в циліндричній вежі. Крізь великі вікна було видно інші куполи й вежі Ксухотля.

Ольмек не гаяв часу на пейзажі за вікнами, а почав спускатися одними зі сходів, які за кілька кроків перетиналися вузьким довгим коридором. Коридор теж закінчувався сходами, що йдуть униз. Князь зупинився.

. Звідкись чувся приглушений жіночий стогін, повний страху, гніву й сорому. Конан упізнав голос Валерії.

Якою ж великою мала бути небезпека, якщо навіть відважна Валерія заголосила? Конан забув про Ольмека, обігнав його й помчав униз. Та інстинкт наказав йому обернутися саме тоді, коли Ольмек здійняв свого величезного кулака. Удар мав улучити в основу черепа, але втрапив тільки в шию. У звичайної людини, напевно, переламався б хребет, але Конан тільки крякнув. Він випустив меча, непотрібного на такій відстані, схопив Ольмеказа руку і смикнув на себе. Вони покотилися сходами - і ще не зупинилися, коли залізні пальці кімерійця знайшли бичачу шию ворога й стислися на ній.

Шия й плече варвара заніміли від удару, але це не позначилося на його бойових здібностях. Він вчепився в шию Ольмека, як лев у загривок носорога, і не звертав уваги на удари об сходинки. Вони з маху врізались у двері зі слонової кістки й рознесли їх на шматочки. Ольмек уже,6ув до цього часу мертвий - Конан скрутив йому в’язи.

Кімерієць підвівся, струсив із себе уламки дверей і протер очі.

Він знаходився в тронній залі. Окрім нього, там було десятка півтора людей, але першою він побачив Валерію. Химерний чорний жертовник стояв перед яшмовим постаментом, навкруги нього горіло сім свічок чорного воску в золотих свічниках. Кільця густого зеленого диму підіймалися до стелі.

На чорному камені жертовника біліло тіло Валерії. Вона не була зв’язана і лежала із закинутими за голову руками. Сильний молодий воїн тримав її руки в узголів’ї жертовника. З протилежного боку за ноги жертви вхопилася жінка. Валерія не могла навіть поворушитися.

Одинадцять інших із клану Текультлі стояли навколішки, утворивши півколо, і жадібними очима дивилися на те, що відбувається.

На троні зі слонової кістки розкинулася Таскела. З палаючих, наповнених пахощами ваз струмував дим.

На гуркіт розвалених дверей ніхто не звернув уваги. Чоловіки й жінки, що стояли навколішках, подивилися без жодного виразу на останки свого князя і на його вбивцю та знову втупилися в жертовник.

Таскела допитливо глянула на кімерійця і знову розкинулася на троні, глумливо регочучи.

- Чаклунка! - в очах Конана з’явилася жадоба вбивства.

Він рушив до неї, і кулаки його перетворилися на кувалди. На першому ж кроці в ногу уп’ялися сталеві щелепи. Тільки міцні м’язи литок врятували кістку. І він побачив у підлозі заглибини, де чекали на нього й інші пастки.

- Бовдуре! - пирхнула Таскела. - Невже я не передбачила б твого повернення? Біля кожних дверей тебе чекала така сама пастка. Стій і дивися, яка доля призначена твоїй прекрасній подрузі. Потім візьмемося за тебе.

Конан мимоволі потягся до меча, але намацав лише порожні піхви. Меч він випустив там, на сходах, тесак ще раніше залишив у пащі дракона. Біль від сталевих зубів був не таким нестерпним, як усвідомлення безпорадності. Мечем він відрубав би собі ногу й доповз до Таскели. Валерія дивилася на нього з безмовним благанням, і гнів заполонив душу варвара.

Він опустився на коліно і спробував розтиснути страшні щелепи. Кров бризнула з-під нігтів, але пружина не зрушила ні на йоту.

Таскела не звертала уваги на старання кімерійця. Обвівши поглядом своїх підданих, вона запитала:

- Де Ксамек, Цланат і Тахик?

- Вони не повернулися з катакомб, княгине, - відповів один із воїнів.. - Вони разом зі всіма відносили туди тіла і не повернулися. Певне, їх викрав дух Толькемека,

- Замовкни, бовдуре! Це лише легенди!

Вона зійшла з подіуму, бавлячись вузьким стилетом із золотою рукояттю. Її очі палали полум’ям, невідомим навіть пеклу.

- Твоє життя поверне мені молодість, о діво з білою шкірою. Я торкнуся своїми губами твоїх і повільно - о, як повільно! - проникатиму вістрям у твоє серце. І життя твоє залишить холонуче тіло, перейде в мене і зробить мене юною і безсмертною!

Не поспішаючи, як удав перед кроликом, вона почала схилятися над жертвою. Непорушна дівчина з жахом дивилася, як наближаються до неї оповиті клубами диму очі, подібні до двох чорних місяців.

Люди, стоячи навколішках, взялися за руки і затамували пбідих, чекаючи кривавої розв’язки. Єдиним звуком був хрип Конана, що все ще борсався з капканом.

Всі очі були спрямовані на жертовник і тіло, розпростерте на ньому. Здавалося, навіть грім не був владний порушити цей обряд. А порушив його тихий голос - тихий, але такий, від якого волосся стає дибки.

Всі обернулися... Обернулися й побачили.

Жахлива постать стояла в дверях зліва від постаменту. Це був старий зі спутаним волоссям і кудлатою сивою бородою. Лахміття ледве прикривало його худе тіло, залишаючи відкритими руки й ноги неприродної форми. Та й шкіра його не була схожа на людську - вона була лускатою, немов її володар довгий час жив в абсолютно протиприродних умовах. І зовсім нічого людського не було в очах - то були великі світні круги, що не виражали ніяких відчуттів!

Замість зрозумілих слів із висохлого рота Лунав тільки пронизливий писк.

- Толькемек! - прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. - Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми - ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.

- Так, він шукав і знайшов! - Таскела відступила на крок. - А, ти все пам’ятаєш? Після стількох років у пітьмі?

У худій руці Толькемека тремтіла химерна палиця яшмового відтінку зі світним набалдашником, на зразок гранатового плоду. Він виставив палицю перед собою, немов спис, і княгиня відскочила вбік, а з шишки вирвався яскраво-червоний промінь. Він не торкнувся Таскели, зате вцілив між лопаток тієї, що тримала за ноги Валерію.

Пролунало гучне клацання, вогненний промінь вийшов із грудей нещасної і розсипався голубими іскрами на камені жертовника. Жінка впала і почала корчитись і всихати, як мумія.

Воїн, що тримав руки Валерії, загинув другим. Дівчина сповзла з жертовника і порачкувала до стіни. Воїн теж намагався втекти, але Толькемек з незвичайною для його віку спритністю змінив позицію, і бідолаха опинився між ним і жертовником. Знову бризнув вогненний промінь, людина звалилася на підлогу, і голубі іскри посипалися з каменя.

Потім почалася бійня. Люди кричали від жаху, кидалися залою, натикались одне на одного, спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.

Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.

І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.

- Убий його, якщо зможеш! - вона вклала в руку варвара важкий кинджал. - Моя магія тут безсила!

Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.

І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.

Толькемек уже не стрибав, розуміючи, що перед ним супротивник значно грізніший, ніж ті, що вмирали з криками. Первісний блиск варварських очей був не менш страшний, ніж фосфорне сяйво очей старого. Вони кружляли і кружляли; один змінював позицію, і інший негайно робив те ж саме, неначе їх об’єднувала невидима нитка. Але з кожним разом Конан підходив усе ближче й ближче до супротивника. Він уже приготувався до стрибка, але тут пролунав застережний крик Валерії. На якусь мить кімерієць опинився між старим і дверима. Вогненний промінь обпалив Конана, та він устиг відскочити вбік і метнути ножа. Старий Толькемек упав на плити, руків’я ножа тремтіло в його руці.

Таскела стрибнула - але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.

Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.

- Ось тепер війна справді скінчилася! - зауважив Конан. - Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.

- Треба тобі перев’язати ногу, - Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.

- Гаразд, поголодуємо, - сказав він. - Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного - ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.

- Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, - сказала Валерія й солодко потягнулася.

Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.

- Далека дорога до узбережжя, - ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.

- Хіба? - розсміявся він. - Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!

...Валерія залишилася тільки епізодом у житті Конана, як, утім, і решта жінок, окрім тієї, що стала зрештою королевою Аквилонії. Самотній варвар якийсь час мандрував світом, потім знову повернувся в Кімерію. Там до нього дійшла звістка, що аквилонці, яких нічого не навчив гіркий урок фортеці Венаріум, знову розширюють свої володіння на захід, вторгаючись у ліси, заселені племенами піктів, - чи, як їх іще називали, Піктські Нетрі. Отже, попереду знову чекало кровопролиття, і багато роботи для таких вправних воїнів, як Конан...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка