Гіборійська ера. Пролог



Сторінка21/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26
ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ


1. КОНАН ГУБИТЬ СОКИРУ
На лісовій стежині панувала така тиша, що навіть м’які чоботи, здавалося, здіймають жахливий шум. Саме так думав самотній мандрівник і рухався з обережністю, необхідною кожному, хто переправився через Громову Річку.

Цей хлопець мав середній зріст, відкрите лице, коротко обстрижене каштанове волосся, проте ні капелюха, ні, тим більше, шолома на голові. Одягнений він був за звичаєм тутешніх місць у шерстяну туніку, підперезану поясом, короткі шкіряні штани й чоботи до колін. З правої халяви стирчало руків’я ножа, на широкому поясі висіли короткий важкий меч і шкіряна сумка. Без жодного страху заглиблювався він у зелену гущавину. Збудований він був, незважаючи на невисокий зріст, досить міцно.

Він ішов безтурботно, хоч останні хатини поселенців залишилися далеко позаду, і кожний крок наближав його до тієї жахливої небезпеки, яка тінню нависла над дикими нетрями. Шуму він зчиняв мало, але був певен, що його вуха обов’язково почують будь-який тріск у зрадливій зелені. Відтак безтурботність його була показною, він уважно придивлявся і прислухався до всього, особливо слухав, оскільки видимість навколо була не більш ніж на два кроки.

Якесь відчуття наказало йому зупинитися і покласти руку на руків’я меча. Він застиг, як укопаний, посеред стежки і почав міркувати, що за звук він почув, та й чи був він узагалі. Тиша була цілковитою - не верещали білки, не співали птахи. Потім погляд його впав на хащі за кілька кроків перед ним. Ніякого вітру не відчувалося, проте одна з гілок помітно колихалася. Волосся стало на голові подорожнього, і він не міг ні на що зважитися - адже будь-який рух притягатиме до нього смерть, що вилетить із зелені.

У гущавині почувся звук важкого удару, чагарники загойдалися, і звідти вертикально вгору злетіла стріла. Метнувшись в укриття, подорожній бачив її політ.

Хлопець причаївся з мечем у тремтячій руці, за товстим стовбуром дерева. Він побачив, що на стежку, розсовуючи кущі, виходить високий чоловік.

На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани - тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном - його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.

Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.

Величезний меч у руці людини був у крові.

- Вилазь! - крикнув він, і вимова здалася подорожньому незнайомою. - Небезпека минула. Цей пес був сам. Вилазь!

Подорожній боязко залишив укриття й подивився на незнайомця. Порівняно з ним він відчував себе слабким і нікчемним.

Незнайомець рухався ковзаючою ходою пантери - так, не до міщан чи поселенців належав він, і навіть у цих диких краях здавався чужинцем.

Велетень пішов назад і знову розсунув віття. Подорожній зробив кілька кроків за ним і заглянув у хащі. Там лежав чоловік - кремезний, смаглявий, сильний. Його одяг складався з пов’язки на стегнах, намиста з людських зубів і масивного наплічника. За поясом убитого був короткий меч, а права рука все ще стискала важкий чорний лук. Волосся у нього було довге і кучеряве, про лице ж не можна було нічого сказати певного - це було суцільне місиво з крові й мозку. Голова була прорубана до зубів.

- Присягаюся богами, це пікт! - вигукнув хлопець.

- Тебе це дивує?

- Авжеж, у Велітріумі й у поселенців мені говорили, що ці дияволи час від часу пролазять кордон, але я ніяк не чекав побачити його в цих місцях.

- Чорна Річка всього за чотири милі на схід, - повчально сказав незнайомець. - А мені траплялося вбивати їх і всього за милю від Велітріуму. Жоден поселенець між Громовою Річкою і фортом Тускелан не може почуватися в безпеці. На слід цього пса я натрапив уранці за три милі від форту і відтоді йшов за ним. А наздогнав уже тоді, коли він цілився в тебе. Ще б мить, і в пеклі з’явився б новий мешканець. Проте я зіпсував йому постріл.

Подорожній дивився на нього широко розкритими очима: цей чоловік вислідив лісового диявола, непомітно підкрався до нього і вбив! Таке мистецтво було неймовірним навіть для Конайохари, що славилася своїми слідопитами.

- Ти з гарнізону форту? - запитав він.

- Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.

Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.

- Звуть мене Бальт, - назвав себе він. - Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив - чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.

- Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, - сказав величезний воїн. - Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, - ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення - безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.

- Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, - зауважив Бальт.

- Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень - не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.

- Але пікти розділені на невеликі клани, - сказав Бальт. - Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.

- І навіть три чи й чотири, - погодився велетень. - Та рано чи пізно з’явиться людина, яка об’єднає тридцять чи сорок кланів, - так було в Кімерії, коли жителі Гандерланда надумали пересунути кордон на північ. Вони хотіли заселити південні області Кімерії. Знищили кілька сіл і побудували фортецю Венаріум. Все інше тобі відоме.

- Відоме, - з гіркотою сказав Бальт. Спомин про цю нищівну поразку був чорною плямою в історії гордого і войовничого народу. - Мій дядько був там, коли кімерійці прорвали оборону. Лише одиниці наших залишилися в живих. Я не раз слухав його розповіді. Варвари зійшли з гір і штурмували Венаріум з нестримною люттю. Вирізали всіх - чоловіків, жінок, дітей. І досі на тому місці лише купа каміння. Більше аквилонці не намагалися захопити Кімерію. Але ти говорив про Венаріум зі знанням справи - ти що, був там?

- Був, - пробурчав воїн. - Був одним із тих, хто першим вибрався на стіни. Я ще п’ятнадцятого снігу не побачив, а ім’я моє звучало на радах старійшин.

Бальт відсахнувся від нього й дивився вражено. Поряд із ним спокійно йшов один із найкровожерніших дияволів, які з вищанням колись штурмували стіни Венаріума, щоб залити його потоками крові...

- То ти варвар... - вирвалося у Бальта.

Велетень кивнув головою на знак згоди.

- Мене називають Конаном-кімерійцем.

- Я чув про тебе! - схвильовано вигукнув Бальт.

Нічого дивного, що пікт програв у цій грі, бо кімерійці були такими самими варварами, тільки ще небезпечнішими. Конан, поза сумнівом, провів багато літ серед цивілізованих людей, проте це не завдало шкоди його диким інстинктам. Бальт не міг надивуватися його котячій ході й умінню безшумно рухатися. Навіть зв’язки кольчуги не дзвеніли, тому що були змащені жиром. У найгустіших і найзаплутаніших хащах Конан зумів би пройти так само беззвучно, як нещодавно пікт.

- Ти не з Гандерланда? - Це було швидше твердження, ніж запитання.

- Я з Таурану.

- Зустрічав воїнів з Таурану, вони звичні до лісу. Але боссонці надто довго прикривали вас, аквилонців, від диких людей лісу. Вам потрібне загартування.

І справді, Боссонське Прикордоння з його укріпленими селищами, де жили відчайдушної хоробрості стрільці, довго було для Аквилонії надійною фортечною стіною від варварів. Тепер у поселеннях за Громовою Річкою зростало покоління лісових людей, здатних протистояти варварам, але таких поки що було мало. Більшість жителів кордону складали такі, як Бальт, - землероби, а не слідопити.

Сонце вже сховалося за вершинами дерев. Тіні на стежці ставали все довшими.

- Не встигнемо ми у форт до ночі, - спокійно сказав Конан. І раптом додав: - Слухай!

Він стояв, пригнувшись, із мечем у руці, готовий будь-якої миті стрибнути й завдати удару. Бальт почув дикий виск, що обірвався на найвищій ноті: так може кричати смертельно перелякана або вмираюча людина.

Конан зірвався з місця і помчав стежкою, з кожним кроком віддаляючись від свого супутника, хоча той також біг щосили. В Таурані Бальт вважався непоганим бігуном, та варвар випередив його без жодних зусиль. Проте хлопець забув про це, тому що вуха пронизав страшенний крик, який йому ще не доводилося чути в житті. Але цього разу кричала не людина: то було якесь переможне сатанинське нявкання, торжество створіння, яке вбило людину, і відлуння цього крику прокотилося десь у похмурих безоднях за межами людського розуміння.

З переляку Бальт мало не спіткнувся, але Конан продовжував так само бігти і зник за поворотом стежки; Бальт, аби не залишитися наодинці з цим жахливим криком, у паніці помчав за ним.

І... ледве не наскочив на кімерійця, який стояв над неживим тілом. Та Конан дивився не на мертвяка, що лежав у кривавому багні, - він уважно оглядав чагарники обіч стежки.

Убитий - невисокий повний чоловік - був у дорогих мережаних чоботях і, незважаючи на спеку, в підбитій горностаєм туніці. Його широке бліде обличчя зберігало вираз жаху, а товста шия, немов бритвою, була перерізана від вуха до вуха. Короткий меч залишився в піхвах - значить, напад був несподіваним.

- Пікти? - прошепотів Бальт і теж почав роззиратися навсебіч.

- Ні, лісовий демон. Це вже п’ятий, присягаюся Кромом!

- Що ти маєш на увазі?

- Ти чув коли-небудь про піктійського чаклуна на ім’я Зогар Заг?

- Ніколи не чув.

- Він живе в Гвавелі, найближчому селі за річкою. Місяців зо три тому він викрав кілька нав’ючених мулів з каравану, що прямував у форт саме цією стежкою. Напевно, задурманив чимось погоничів. Мули належали, - Конан доторкнувся до тіла носком чобота, - ось цьому, Тіберію, торговцю з Велітріума. Везли мули бочки з пивом, і старий Зогар, замість того щоб швидше перебратися через річку, вирішив пригоститися. Слідопит на ім’я Сократ вислідив його і привів Валанна з трьома солдатами до хащі, де наш чаклун спав, упившись. За наполяганням Тіберія, Валанн посадив Зогара Зага у в’язницю, а це для пікта найстрашніша образа. Старий зумів убити стражника і втекти, та ще переказав, що збирається прикінчити Тіберія й тих п’ятьох, що його зловили, та так прикінчити, що аквилонці два століття пам’ятатимуть і тремтітимуть від жаху.

І слідопит, і солдати вже мертві. Сократа убили біля річки, воїнів - біля самого форту. А тепер ось і Тіберія. Але ніхто з них не поліг від руки пікта. Кожний труп, окрім цього, був обезголовлений. Голови ці, звичайно, прикрашають нині вівтар того божества, якому служить Зогар Заг.

- Чому ти гадаєш, що вбивали не пікти? - запитав Бальт.

Конан показав на тіло купця.

- Ти думаєш, це мечем чи ножем зроблено? Подивися уважніше і зміркуєш, що таку рану може залишити тільки кіготь. М’язи розірвані, а не перерубані.

- А якщо пантера... - невпевнено припустив Бальт.

- Людина з Таурану має відрізняти сліди кігтів пантери. Ні, це лісовий демон, якого Зогар Заг викликав, щоб помститися. Бовдур Тіберій, пішов у Велітріум самотою та ще й надвечір. Але кожен з убитих перед смертю немов би божеволів. Поглянь - про це свідчать сліди. Тіберій їхав стежкою на своєму мулі - очевидно, віз шкурки видр на продаж у Велітріум. І щось стрибнуло на нього ззаду, з-за тих он кущів. Бачиш, там гілля зламане? Тіберій устиг тільки раз крикнути - і вже став торгувати шкурками в пеклі. Мул утік в хащі. Чуєш, він шарудить там у кущах? Демон не встиг забрати голову Тіберія - злякався, коли ми прибігли.

- Коли ти прибіг, - поправив Бальт. - Значить, не настільки й страшна ця тварюка, якщо втікає від одного озброєного чоловіка. А може, це все-таки був пікт з якимось гачком? Ти сам бачив це?

- Тіберій був теж при зброї, - пробурчав Конан. - Та Зогар Заг, уже певне, попередив демона, кого вбивати, а кому дати спокій. Ні, я його не бачив. Бачив тільки, як тремтіли кущі. Але якщо хочеш ще доказів, то дивися.

Вбивця наступив у калюжу крові. Під кущами на узбіччі стежки залишився кривавий слід на засохлій глині.

- Це, по-твоєму, людина залишила?

Мурашки побігли по стриженій голові Бальта. Ні людина, ні жоден із відомих йому звірів не міг залишити такого дивного, страшного, трипалого сліду. Обережно, не торкаючись землі, Бальт спробував зміряти його п’яддю. Але відстань між кінчиками мізинця й великого пальця виявилася недостатньою.

- Що це? - прошепотів хлопець. - Ніколи не бачив такого.

- І жодна людина сповна розуму теж не бачила, - похмуро відповів Конан. - Це болотяний демон. У трясовині по той бік Чорної Річки їх, немов кажанів у печері. Коли з півдня за спекотних ночей дме сильний вітер, чутно, як вони там завивають.

- Що ж нам робити? - запитав аквилонець, боязко дивлячись на чорні тіні.

Він ніяк не міг забути виразу обличчя убитого.

- Не варто й намагатися вистежити демона, - сказав Конан і витягнув із-за пояса коротку лісову сокиру. - Коли він убив Сократа, я хотів це зробити. І загубив слід за кілька кроків. Чи то у нього крила виросли, чи то він у землю пішов. І за мулом теж не підемо. Сам вийде до форту чи до чиєїсь садиби.

Кажучи це, він зрубав два деревця край стежки й очистив стовбури від гілок. Потім відрізав шматок товстої ліани і переплів стовбури так, аби вийшли прості, але надійні ноші.

- Принаймні, демон залишився без голови Тіберія, - пробурчав Конан. - А ми віднесемо тіло у форт. До нього не більше трьох миль. Цей товстий бовдур ніколи мені не подобався, проте не можна ж допустити, щоб пікти виробляли над головами білих людей усе, що їм заманеться.

Взагалі-то, пікти теж належали до білої раси, хоча й були смаглявими, але жителі Прикордоння не вважали їх білими.

Бальт узявся за задні ручки ноші, Конан без жодної пошани поклав на них нещасного торговця, і вони рушили швидким кроком. Навіть із таким вантажем Конан продовжував рухатися безшумно. Він зашморгнув обидва свої кінці нош ременем купця і тримав їх однією рукою, щоб залишити праву вільною для меча. Тіні згущувалися. Хащі поринали в сутінки, в сіро-голубий таємний туман, у якому ховалося непередбачуване.

Вони подолали понад милю, і міцні м’язи Бальта стали вже боліти, коли з переліска, забарвленого яскраво-червоним кольором вечорового сонця, пролунав пронизливий крик.

Конан різко зупинився, і Бальт трохи не випустив ноші.

- Жінка! - крикнув він. - Великий Мітро, там жінка зве на допомогу!

- Дружина колоніста заблукала, - пробурчав Конан, опускаючи носилки. - Корову, мабуть, шукала... Залишайся тут!

І, як вовк за зайцем, пірнув у зелень. У Бальта волосся стало сторч.

- Залишатися з небіжчиком і з цим демоном? - завив він. - Я йду з тобою!

Конан обернувся, але змовчав, хоч і не став чекати менш моторного супутника. Дихання Бальта стало важким, кімерієць попереду то пропадав, то знову виникав із сутінків, поки не зупинився на галявині, де почав уже підійматися туман.

- Чому стоїмо? - поцікавився Бальт, витер спітніле чоло і дістав свого короткого меча.

- Кричали тут чи десь поблизу, - відповів Конан. – Я в таких випадках не помиляюся, навіть у хащах. Тільки де ж...

Знову почувся крик - у них за спиною, біля стежки. Крик був тонкий і тужливий, крик жінки, пройнятої божевільним страхом, - і зненацька перейшов у знущальний регіт.

- Що це, в ім’я Мітри... - лице Бальта біліло в сутінках.

Конан ахнув, вилаявся і помчав назад, ошелешений аквилонець - за ним. І цього разу він налетів-таки на кімерійця, що зненацька зупинився, - неначе врізався в кам’яну статую. А Конан немов і не помітив цього...

Визирнувши із-за велетенського плеча, юнак відчув жах. Щось рухалося в кущах уздовж стежки. Не йшло, не летіло, а начебто повзло. Але це була не змія. Контури істоти були розмиті, вона була вище людського зросту, але здавалася не такою масивною. До того ж вона світилася - неначе болотяний вогник, немов ожиле полум’я.

Конан вигукнув прокляття і з дикою силою шпурнув услід істоті свою сокиру. Але тварюка повільно рухалася далі, не міняючи напряму. Вони ще якийсь час бачили туманний силует, потім він безшумно зник у хащах.

З гарчанням Конан продерся крізь чагарники і вийшов на стежку. Бальт не встигав запам’ятовувати все нові й нові прокльони, якими варвар відводив душу. Конан завмер над ношами з тілом Тіберія. Труп був обезголовлений.

- Він обдурив нас своїм поганим нявканням! - шаленів Конан і в гніві розтинав повітря над головою своїм величезним мечем. - Я мусив це передбачити! Мусив чекати якоїсь капості! Значить, вівтар Зогара прикрасять усі п’ять голів.

- Що ж це за тварюка - голосить, як жінка, регоче, як демон, повзе і світиться? - запитав Бальт, витираючи спітніле лице.

- Болотяний демон, - похмуро сказав Конан. - Берися за ноші. Так чи інакше, понесемо тіло. Тим паче ноша стала легшою.

І з цим похмурим жартом узявся за шкіряну петлю.

2. ЧАКЛУН ІЗ ГВАВЕЛИ
Форт Тускелан височів на західному березі Чорної Річки. Її хвилі хлюпали в основи частоколу. Частокіл був з товстих колод, як і вся решта споруд, у тому числі й вежа (так з гордістю іменувалася ця будова), в якій жив губернатор.

За річкою тяглися нескінченні ліси, уздовж берега вони були густими, як джунглі. День і ніч патрулі на стінах форту уважно вдивлялися в цю зелену стіну. Інколи звідти виходила яка-небудь небезпечна тварюка, і стражники знали, що за ними теж стежать не менш уважним голодним, диким і безжальним поглядом. Сторонньому оку нетрі за річкою могли видатися безлюдними і мертвими, але вони кишіли життям - не тільки птахи, звірі й плазуни мешкали там, а й люди, які були страшніші за будь-якого хижака.

Тут, в укріпленні, кінчався цивілізований світ. Форт Тускелан був останнім поселенням на північному заході. Далі гіборійські народи не просунулися. Світ за річкою був таким самим, як і тисячоліття тому. У тінистих лісах стояли хатини, укриті віттям і прикрашені вискаленими людськими черепами, глинобитні селища, де горіли багаття і де точили наконечники списів худорляві неговіркі люди з кучерявим чорним волоссям і зміїними очима. Ці очі невідступно стежили за фортом на тому березі. Колись хатини смаглявого народу стояли на цьому місці, де нині розкидалися квітучі поля і дерев’яні будинки русявих поселенців, до самого Велітріума, неспокійного прикордонного міста на березі Громової Річки, і далі - до Боссонського Прикордоння. Сюди прийшли торговці й жерці Мітри - ці за звичаєм ходили босоніж і без зброї, чому й гинули часто страшною смертю, за ними рухалися солдати й лісоруби, їхні дружини й діти на возах, запряжених волами. Вогнем і мечем аборигени були відкинуті і за Громову, і за Чорну Річку. Але смуглолиций народ ніколи не забував, що цей край, званий Конайохара, належав йому.

Стражник біля брами зажадав назвати пароль. Крізь заґратоване віконце пробивалося світло смолоскипа, відбиваючись на сталевому шоломі й у насторожених очах.

- Відчиняй браму! - гаркнув Конан. - Це ж я!

Він не терпів армійської дисципліни.

Брама відчинилась у двір, і Конан із товаришем пройшли у форт. Бальт помітив, що з двох сторін підносилися вежки з бійницями.

Стражник здивовано скрикнув, побачивши вантаж, доставлений прибульцями. Інші теж зібралися подивитися, та Конан сердито сказав:

- Ви що, безголових небіжчиків не бачили?

- Це Тіберій, - прошепотів один із солдатів. - Я впізнаю його за одягом. Отже, Валерій винний мені п’ять монет. Я ж говорив йому, що Тіберій пішов на поклик смерті, - я сам бачив, як він зі скляними очима проїздив на мулі у браму. Тоді я й посперечався, що не зносити йому голови.

Конан жестом наказав Бальту опустити ноші, й вони обидва попрямували до будинку губернатора. Аквилонець із цікавістю озирався, розглядаючи стайні, солдатські казарми, крамниці, надійний блокгауз та інші споруди. Назустріч їм через майдан поспішав народ - подивитися на страшну ношу. Тут були й аквилонські списоносці, і слідопити, і коренасті боссонські лучники.

Бальт не надто й здивувався, що губернатор прийняв їх особисто. Аристократія з її кастовими забобонами залишилася на сході від кордону. Валанн був чоловіком ще молодим, ставним, з благородним, але дещо похмурим лицем.

- Мені сказали, що ти вийшов з форту на світанку, - звернувся він до Конана. - Я вже почав побоюватися, що пікти все-таки дістали тебе.

- По всій річці буде відомо, коли вони почнуть на мене полювання, - сказав Конан. - Бо завивання піктянок по своїх небіжчиках почують навіть у Велітріумі. Я сам ходив у розвідку. Не спалося - за річкою всю ніч били барабани.

- Так вони щоночі б’ють, - сказав губернатор і уважно подивився на Конана. Він знав, що не варто нехтувати чуттям дикуна.

- Тієї ночі було інакше, - сказав Конан. - І це з тієї пори, коли Зогар Заг повернувся за річку.

- Так, треба було або обдарувати його й відпустити, або повісити, - зітхнув губернатор. - Ти ж так і радив, проте...

- Так, складно вам, гіборійцям, розуміти тутешні звичаї, - сказав Конан. - Але тепер нічого не поробиш, і не буде спокою на кордоні доти, поки Зогар Заг живий і згадує тутешню в’язницю. Я стежив за їхнім воїном - він переплив річку, щоб зробити пару карбів на своєму луку. Я розтрощив йому голову і зустрів цього молодця. Його звуть Бальт, і він прибув з Таурану допомогти нам охороняти кордон.

Губернатор прихильно подивився на відкрите лице Бальта і його міцну постать.

- Радий вітати тебе, юначе. Хотілося б, щоб більше приходило сюди твоїх родичів. Нам потрібні люди, звиклі до лісового життя. А то багато хто з наших солдатів і колоністів родом зі східних провінцій. Вони не лише не знають лісу, а й землю не вміють орати.

- Так, у Велітріумі багато таких, - погодився Конан. - Але послухай, Валанне, ми знайшли на дорозі мертвого Тіберія... - і коротко переказав усю похмуру історію.

Валанн зблід.

- Я не знав, що він покинув форт. Він що, з’їхав з глузду?

- Саме так, - кивнув Конан. - З’їхав з глузду, як і четверо інших. Кожен із них, коли надходила його година, втрачав розум і прямував до лісу назустріч власній смерті, немов кролик у пащу удава. Щось потягнуло його в гущавину. Проти чар Зогара Зага безсила аквилонська цивілізація.

- Солдати про це знають?

- Ми залишили тіло біля східної брами.

- Краще б ви заховали його в лісі. Солдати й без того хвилюються.

- Все одно б дізналися - чи так, чи сяк. Ну, залишив би я труп у лісі, а він би знову повернувся у форт. Як небіжчик Сократ - вони прив’язали його тіло до брами, щоб люди вранці знайшли його.

Валанн здригнувся. Відвернувшись, він підійшов до парапету вежі й мовчки подивився на темну воду річки, у якій відбивалися зорі. За річкою чорною стіною стояли джунглі. Віддалений рев пантери порушив тишу. Заходила ніч, заглушаючи голоси солдатів унизу й задуваючи вогні. Вітер шумів у чорних гілках, хвилював річкову гладінь. Вітер доносив із-за річки низький пульсуючий звук.

- А по суті, - сказав Валанн, немов би розмірковуючи вголос, - що ми знаємо... Що хто-небудь знає про те, що діється у хащах? Чули тільки неясні байки про величезні болота й річки, і що ліси покривають неозорі рівнини та гори й обриваються тільки на узбережжі Західного Океану. Але які таємниці приховує ця земля між Чорною Річкою й океаном, ми не насмілюємося навіть припустити. Жодна біла людина не повернулася з цих хащів і не розказала нам, що там діється. І вся наша наука й освіченість - тільки до західного берега цієї стародавньої річки. Хто знає, що за тварюки, земні й неземні, можуть знаходитися за межами того маленького світлого кола, яке ми називаємо знанням...

Хто знає, яким богам поклоняються в мороці цього язичницького лісу, що за демони виповзають із чорного болотяного багна? Хто може з упевненістю сказати, що всі мешканці цих темних країв належать до цього світу? Зогар Заг... Мудреці зі східних міст визнали б його примітивне чаклунство фокусами базарного факіра, а він звів із розуму й убив п’ятьох, причому абсолютно незбагненним чином. Я починаю сумніватися - чи з людиною ми маємо справу?

- Якби я підібрався до нього на кидок сокири, все стало б зовсім ясно, - пробурчав Конан.

Не питаючи, він налив собі вина, а інший келих посунув до Бальта. Той узяв келих, але з сумнівом подивився на господаря.

Губернатор обернувся до Конана.

- Солдати, які не вірять у духів і демонів, - сказав він, - уже в паніці від страху. А ти, хто вірить у духів, примар, гоблінів та іншу погань, зовсім нічого не боїшся.

- Немає на світі нічого такого, що не розрубала б холодна криця, - відповів Конан. - Ось я метнув сокиру в демона - і не влучив. Але ж я міг промахнутись у сутінках, сокира могла налетіти на гілку й відхилитися. Словом, я зійду з дороги, щоб помилуватися демоном, проте й ніякому демону дорогою не поступлюся. Валанн підвів голову й подивився кімерійцю в очі.

- Конане, від тебе зараз залежить більше, ніж ти можеш припустити. Ти знаєш усі слабкі місця провінції. Ти знаєш, що життя всього населення західного прикордоння залежить від цього форту. Якщо він упаде, червоні сокири встромляться у браму Велітріума раніше, ніж вершник устигне туди доскакати. Його Величність чи радники Його Величності не звернули уваги на моє прохання посилити прикордонний гарнізон. Вони знати нічого не хочуть про тутешні умови і не бажають присилати підкріплення. Доля прикордоння в наших руках.

Ти знаєш, що велика частина армії, що підкорила Конайохару, відкликана. Ти знаєш, що сил, які залишилися, недостатньо, особливо відтоді, як цей диявол Зогар Заг отруїв колодязі і за один день загинуло чотириста чоловік. Серед тих, що залишилися, багато хворих, укушених зміями чи поранених хижаками, яких навкруги форту стає все більше. Люди вірять у хвастощі Зогара, що він може викликати лісових звірів для розправи над своїми ворогами.

У мене три сотні списоносців, чотириста боссонських лучників і, може, півсотні слідопитів на кшталт тебе. Хоча б було і вдесятеро більше - усе одно мало. Чесно скажу тобі, Конане, становище моє ахове. Солдати говорять про дезертирство - вони вірять, що Зогар Заг насилає на нас демонів. Бояться чорної зарази, якою він погрожував, чорної смерті з боліт. Коли я бачу хворого солдата, мене кидає в піт; а раптом він почорніє, висохне і помре у мене на очах!

Конане, якщо почнеться мор, солдати втечуть усі до одного. Кордон залишиться без охорони, і ніщо не стримає орду, яка примчить під стіни Велітріума, а може, й далі. Якщо ми не зуміємо відстояти форт, то вони й поготів не врятують місто.

Словом, якщо ми хочемо утримати Конайохару, Зогар Заг мусить померти. Ти ходив на той берег далі всіх нас, ти знаєш, де знаходиться село Гвавела, тобі знайомі лісові стежки за річкою. Візьми цієї ночі кількох чоловік і спробуй вбити його чи полонити. Так, я знаю, що це божевільна витівка і навряд чи ви повернетеся живими. Але якщо цього не зробити, ми всі загинемо. Візьми стільки людей, скільки вважаєш за потрібне.

- Дюжина впорається з цим швидше, аніж полк, - відповів Конан. - П’ятсот солдатів не проб’ються до Гвавели, а дюжина прослизне. Дозволь мені самому вибрати людей. Солдати мені ні до чого.

- Дозволь піти з тобою! - хвилюючись, крикнув Бальт. - У себе в Таурані я все життя полював на оленів!

- Згоден. Валанне, я піду в таверну, де збираються слідопити, і виберу тих, хто мені потрібен. Вирушаємо за годину. Спустимося човном нижче села й підберемося до нього лісом. Отже, якщо будемо живі, повернемося вранці!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка