Гіборійська ера. Пролог



Сторінка25/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

4
Вулиці Тарантії були заповнені натовпами народу. Люди з переколеними люттю обличчями гнівно вимахували бердишами й списами, над головами знавіснілих городян підносився цілий ліс міцно стиснутих кулаків.

Займався ранок наступного дня після битви біля Шамара, і події розвивалися так швидко, що в усіх голова йшла обертом. Вже через кілька годин після битви звістка про поразку і смерть Конана, доставлена відомим лише Тзота-ланті способом, сколихнула столицю. Барони поспішно залишили місто. Підганяючи коней, вони мчали у свої маєтки, аби не допустити їх пограбування жадібними до чужого багатства сусідами. Добре налагоджене Конаном ділове й повсякденне життя городян розлагодилося, банкіри і купці зі страхом чекали повернення колишніх порядків. Народ вимагав обрання нового короля, який захистив би країну від зовнішнього ворога і приструнив аристократів, що розперезалися. Граф Троцеро, залишений колишнім королем як намісник у столиці, намагався заспокоїти знавіснілий натовп, але городяни пам’ятали, що це саме він під час громадянської війни кілька років тому штурмом узяв місто і влаштував криваву бійню його захисникам. На всіх перехрестях кричали, що граф зрадив короля і збирається знову пограбувати місто. Користуючись плутаниною і загальним замішанням, наймані солдати розпочали грабунки, викидаючи з крамниць переляканих купців і ґвалтуючи жінок.

Троцеро вогнем і мечем обрушився на грабіжників, заслав вулиці їхніми трупами, загнав до казарм тих, хто залишився в живих, і арештував ватажків. Але це мало допомогло, юрмища на вулицях лише збільшилися. Поширювалися чутки, що Троцеро навмисне розв’язав грабунки, аби власноруч потім придушити їх і залякати таким чином городян.

Принц Арпелло з’явився до Королівської Ради і заявив, що, оскільки в Конана не було сина - спадкоємця трону, він готовий звалити на свої плечі нелегкий тягар відповідальності і правити королівством до приходу нового короля.

Поки Рада обговорювала цю пропозицію, агенти принца снували в натовпі й нашіптували людям, що, мовляв, у жилах Арпелло тече голуба королівська кров. Навіть крізь подвійні віконні рами до зали Рад доносився рев натовпу, що зібрався під вікнами палацу, викрикуючи здравиці на честь Арпелло і звеличуючи його як рятівника і визволителя.

Рада капітулювала.

Троцеро спочатку відмовився підкоритися наказу, але, коли натовп накинувся на його лицарів, лаючи їх і кидаючи в них тухлими яйцями та нечистотами, він шпурнув жезл головнокомандуючого армією в обличчя принцу й вивів через південну браму міста п’ятнадцять сотень своїх лицарів, на прощання повісивши на ринковому майдані всіх ватажків мародерів.

Щойно за пойнтайнцями зачинилася брама, з лиця Арпелло спала маска фальшивої чесноти, оголивши його звіриний оскал. Тепер, коли розбиті й позбавлені ватажків найманці сиділи в казармах, у його руках опинилася абсолютна влада над містом. З’явившись перед розбурханими городянами на величезному коні, Арпелло проголосив себе королем Аквилонії під схвальний гул очманілого натовпу. Канцлер Публій намагався піддати сумніву законність коронації і був кинутий у в’язницю. Купці, котрі спочатку з полегшенням сприйняли появу нового короля, були приголомшені першим же указом самозванця, за яким на них накладалися величезні контрибуції. Община делегувала шістьох найбагатших і найповажніших купців, аби благати короля про пом’якшення доборів, - їм без довгих церемоній відру били голови. Після цієї страти в домівках багатих городян запанував відчай.

Купецтво, як завжди, зіткнувшись із грубою силою, непіддатливою підкупу, впало ниць і ладне було лизати чоботи новоявленому володареві. Простих людей мало турбувала доля купців, та й вони почали ремствувати, коли переконалися в тому, що солдати Арпелло під приводом наведення ладу теж грабують і ґвалтують, перевершуючи в жорстокості навіть найманців. Скарги на грабунки й убивства стікалися в палац канцлера, де влаштувався Арпелло, оскільки в королівському замку члени Королівської Ради забарикадувалися від розлюченого натовпу. Відмовившись від думки взяти головний палац штурмом, Арпелло захопив літню резиденцію Конана, де жили його дружини й наложниці. Городяни соромливо відверталися, коли солдати пеллійця просто на вулицях ґвалтували жінок колишнього короля. Чорноокі пойнтайнські товстухи, стрункі темнокосі заморянки, зингарянки і гірканки, красуні бритунки з лляним волоссям - усі вони ридали від страху й ганьби, коли, натішившись, їх викидали за браму.

Ніч опустилася на розтривожене й оглушене подіями місто, а після півночі його вулицями поповзла чутка про те, що котхійці не задовольнилися розгромом армії Конана й облягають Шамар. Розбурхані й охоплені жахом городяни, навіть не замислюючись над тим, яким дивом ця новина могла так швидко дістатися міста, зібралися біля літньої королівської резиденції, вимагаючи, аби новий король негайно ж виступив зі своєю армією на південь і розгромив ворога. Король же, сп’янілий від влади, замість того щоб спробувати пояснити підданим, що у нього недостатньо для цього сил, розреготався їм в обличчя.

Тоді молодий студент Афемід виліз на стовп на ринковому майдані і, не соромлячись у виразах, обвинуватив Арпелло в змові зі Страбонусом, а потім барвисто розмалював картину життя, яке очікує городян після приходу котхійців у Тарантію. Коли він закінчив, натовп завив від сорому, злості й жаху. Арпелло послав загін солдатів арештувати хлопця, але натовп заховав і захистив юнака, закидавши солдатів камінням і всім іншим, що трапилося під руку.

Арбалетники оточили площу, а кінна варта врізалася в натовп, залишаючи за собою гори трупів, проте Афеміду вдалося втекти. Він таємно залишив місто і попрямував до графа Троцеро, збираючись умовити його повернутися в Тарантію, а потім виступити на допомогу Шамару.

Студент знайшов графа під стінами міста, він саме віддавав наказ згортати табір, збираючись повернутися в рідний Пойнтайн, на західну околицю королівства. На настирні благання юнака Троцеро відповів, що у нього надто мало людей, аби перегородити дорогу Страбонусу, та і Тарантію він відбити не зможе навіть за підтримки городян. Крім того, продовжував Троцеро, жадібні сусіди так і дивися розграбують Пойнтайн, користуючись його, графа, відсутністю. Король Конан мертвий, і тепер кожний має сам поклопотатися про себе - він рушає додому, і нехай тільки спробують сунутися до нього Арпелло і його дармоїди.

Поки Афемід умовляв графа, юрба в безсилій люті кидалася містом. Безліч людей, які зібралися біля підніжжя вежі, що височіла поряд із королівським палацом, волали й обсипали прокляттями Арпелло і його солдат. Той же, стоячи на краю вежі, сміявся над безсиллям натовпу. Його лучники байдуже спостерігали за тим, що відбувається, тримаючи стріли на тятивах луків, пальці арбалетників нетерпляче постукували по прикладах зведених арбалетів.

Принц Пеллійський - кремезний чоловік середнього зросту - мав похмуре зле лице. Будучи досвідченим інтриганом, він не гребував мечем, під його розшитим золотом шовковим каптаном з буфами тьмяно поблискувала полірована сталь панцира. Його довге, чорне, кучеряве волосся було рясно полите пахощами й перехоплене на потилиці тонкою срібною сіточкою, але на поясі висів широкий меч з рукояттю, оздобленою коштовними каменями, який не раз виручав принца з халепи.

Широко розставивши ноги і підбочившись, він нахилився над черню, що юрмилася біля підніжжя вежі, і крикнув:

- Бовдури! Кричіть скільки хочете! Конан мертвий, і я тепер король Аквилонії!

Що йому до того, що проти нього може повстати вся країна? У нього вистачить солдатів, аби утримувати столицю до приходу Страбонуса. До того ж Аквилонію роздирали міжусобні розбрати - кожен з баронів чекав лише слушної нагоди, аби заволодіти добром сусіда. Залишалася чернь, а вже з нею він упорається без зусиль і спокійно чекатиме, поки Страбонус прорветься крізь рідкі застави розрізнених баронів, немов залізний таран, що пронизує піну на хвилі.

- Бовдури! Арпелло - король!

Із-за східних веж міста підіймалося сонце. На порожевілому вранішньому небі з’явилася чорна, швидко зростаюча цятка - ось вона вже розміром з кажана, ось - із орла...

Усі ахнули від здивування, коли з неба до фортечних стін Тарантії спланувала істота, відома людям лише із давніх, напівзабутих легенд. Вона повисла над вежею і, коли з її спини зістрибнув на дах чоловік, різко залопотівши крильми, злетіла вгору і за мить зникла в зеніті.

На тлі вранішнього неба чітко виділявся силует чоловіка, добре знайомого всім, що зібралися. Напівголий і скривавлений, він спокійно стояв між зазублинами вежі, і в руці його блищав величезний широкий меч.

Із глоток натовпу городян біля підніжжя вежі вирвався крик, від якого, здавалося, затремтіли стіни.

- Король! Це король!!!

Арпелло скам’янів, але тут же відчайдушно вискнув, вихопив із піхов меча й кинувся на Конана. Кімерієць відбив підступний удар широкого клинка, відкинув убік свою зброю, схопив Арпелло за горло й за ноги і підняв високо над головою його тіло, яке звивалося.

- Лети в пекло зі своїми змовами! - гарикнув варвар і шпурнув принца Пеллійського, немов мішок солі, в стоп’ятдесятифутову прірву, що зяяла біля його ніг.

Натовп розступився, тіло гепнулося об землю, розбризкуючи навколо згустки крові і мозку, і залишилося лежати нерухомо, нагадуючи роздавленого жука своїм спотвореним панциром.

Лучники на вежі, жахаючись, відсахнулися від бійниць і кинулися втікати вниз, охоплені панікою. На майдані їх зустріли радники, які вискочили з палацу, люто працюючи мечами.

Пеллійські лицарі пустили коней ускач, намагаючись загубитись у вулицях міста, та натовп оточив їх і розірвав на шматки. Місто вирувало, тут і там ще можна було помітити меч, що скажено крутився серед густого лісу списів, проте бойовий клич пеллійців, передсмертні хрипи поранених і благання про пощаду геть заглушав кровожерний рев сотень і тисяч глоток.

А високо над цим виром стояв на вежі, склавши руки на грудях і гучно регочучи, чоловік. Він сміявся над шаленіючим унизу натовпом, над недолугими пеллійцями і над самим собою.

Вечорове сонце кидало яскраві відблиски на води Тібора, що омивали південні бастіони Шамара. Знесилені й змучені захисники міста знали, що лише небагатьом із них доведеться побачити наступний схід сонця і скупатися в теплі його проміння.

Намети з’єднаних армій, що облягали місто, вибілили рівнину за річкою, немов щойно впалий сніг. Поступаючись супротивнику в чисельності, захисники Шамара не могли перешкодити його переправі через Тібор, і їм залишалося лише з безсилою злістю спостерігати, як орди завойовників безперервним потоком котяться мостом зі зчеплених барж, нагромаджуючись на їхньому березі.

Страбонус не зважився йти далі, залишивши за спиною сильну аквилонську фортецю, і послав у глиб країни лише кілька загонів легкої кінноти, аби ті сіяли паніку в стані ворога, сам же заходився зведенням поряд з містом облогових веж.

Флотилія човнів, пригнаних людьми Амальруса, заякорилася навпроти міських стін. Деякі з човнів уже пішли на дно, розбиті вщент величезними брилами, влучно посланими міськими катапультами, проте інші гойдалися на якірних ланцюгах, а з їхніх носів і з кошиків на високих щоглах лучники, ретельно прикриваючись солом’яними матами, посилали у бік міста смертоносні стріли. А цими лучниками були шеміти, про яких розповідали, що всі вони народжуються з луками у руках і сагайдаками за спиною.

Підтягнуті по суші, балісти Страбонуса закидали місто камінням і балками, густо втиканими сталевими цвяхами. Ці снаряди легко пробивали дахи будинків і зводили з розуму городян, оскільки товкли людей, неначе мух. Тарани невпинно били в кам’яні стіни, сапери, вгризаючись у землю, немов кроти, рили глибокі підкопи під бастіонами. Фортечний рів, перегороджений з одного кінця дамбою, був по самісінькі краї засипаний землею і завалений людськими і кінськими трупами. Під стінами діловито порпалися воїни в сталевих обладунках, не звертаючи уваги на потоки розтопленої смоли, що лилася зі стін з величезних чанів. Одні з них рубали браму, інші тягнули довгі драбини, котили облогові вежі із лучниками і пікінерами.

Рештки надії почали залишати захисників міста, хоча п’ятнадцять сотень із них усе ще відбивали атаки сорока тисяч нападників. З глибини королівства до аванпосту, яким був Шамар, не доходило абсолютно ніяких звісток. Лише про одне знали всі - про смерть Конана, і то лише з того, що про це безперервно трубили вороги, щоб посилити паніку в місті.

Міцні стіни і відчайдушна відвага їхніх захисників ще стримували ворога, та всі розуміли, що фортеця приречена.

Західна стіна перетворилася на купу сміття й уламків, і на її руїнах супротивники зчепилися в лютій рукопашній, на інших стінах з’явилися глибокі й широкі тріщини, підкопані вежі хиталися, немов п’яні, погрожуючи раптовим падінням.

Війська коаліції готувалися до вирішального штурму. Гуділи роги, вирівнювалися сталеві шеренги, облогові вежі, оббиті свіжими бичачими шкурами, поволі, зі зловісним скрипом, рушили до стін міста.

Над головами воїнів центральної групи наступаючих, військ маяло два королівські штандарти - Офіру й Котху, під ними, оточені лицарями у блискучих обладунках, квапили своїх коней королі - худий, в позолоченій кольчузі, Амальрус і невисокий, у воронованому панцирі, Страбонус. Між ними їхав вершник, чий профіль хижого птаха і худа постать, закутана в довгу, спадаючу на круп скакуна мантію, наводили жах навіть на найхоробріших із городян.

Рушили алебардники, розтікаючись по землі виблискуючою річкою сталі, за ними посунули офірські лицарі, схиливши до грив коней прикрашені вимпелами списи. Захисники фортеці глибоко зітхнули, звернулися до Мітри, доручаючи йому свої душі, і перехопили зручніше руків’я скривавлених і вищерблених мечів.

І раптом наростаючий шум наступу перервав чистий звук труби, а тупіт сотень кінських копит заглушив брязкіт зброї армії, що розгорнулася для вирішального штурму.

Рівнина, заповнена військами загарбників, обмежувалася з півночі пасмом невисоких пагорбів, і ось тепер із їхніх схилів, немов би зі східців гігантських сходів, піною на гребені хвилі скочувалися загони легкої кінноти, вислані Страбонусом у глиб Аквилонії. Навислі над загривками коней вершники не жаліли острог, а за їхніми спинами яскравим вогнем палав у призахідному сонці сталевий вал. Ось уже й силуети коней з’явилися на горизонті, і стало зрозуміло, що це важка лицарська кіннота. Над головами воїнів, що летіли попереду, маяв прапор Аквилонії із зображенням лева.

На стінах і бастіонах фортеці люди залементували від радості. Воїни, сп’янілі від надміру почуттів, били руків’ями вищерблених мечів по щитах, а городяни - багаті купці й жебраки в лахмітті, повії в коротких червоних спідничках і знатні дами в кринолінах - усі вони як один стали на коліна і простягнули руки до неба, шепочучи слова вдячної молитви, зверненої до Мітри, і сльози радості й полегшення збігали їхніми щоками.

Страбонус і його воєначальник Арбанус вибивались із сил, намагаючись зупинити війська й повернути їх проти несподіванрго супротивника. Смагляволиций монарх крикнув, намагаючись підбадьорити й себе, і своїх офіцерів:

- Нас більше, а солдати на облогових вежах відіб’ють будь-яку вилазку з міста, якщо ті на неї зважаться! Це всього лише пойнтайнці! Граф Троцеро тішить свою лицарську гординю!

Амальрус зненацька розгублено закричав:

- Я бачу Троцеро і його капітана Просперо... Але хто це скаче поряд із ними?!

- О Іштар, допоможи нам! - прошепотів, бліднучи, Страбонус. - Це король Конан!

- Ви обидва з’їхали з глузду! - шикнув на них Тзота. - Конан давно вже перетравився в череві у Сатхи!

І раптом замовк, вирячивши очі на аквилонців, які хвиля за хвилею випліскувалися з-за пагорбів. Помилки не могло бути - він упізнав чоловіка, вбраного в чорні, інкрустовані золотом обладунки, який скакав на величезному вороному жеребці під штандартом Аквилонії.

Тзота-ланті завищав від люті, бризкаючи спіненою слиною на рідку бороду. Страбонус уперше бачив мага в такому замішанні, і це видовище налякало його більше, аніж близький ворог.

- Це чаклунство! - кричав Тзота, в шаленстві мнучи бороду. - Навіть вибравшись із підземелля, коли вже це йому вдалося, неможливо було потрапити в своє королівство, та ще й армію зібрати за такий короткий час. Це Пеліас йому допоміг, будь він проклятий! І будь проклятий я сам за те, що не вбив його тоді, коли міг це зробити!

Обидва королі злякалися ще більше, почувши ім’я чорнокнижника, якого ось уже десять років вважали мертвим, і їхній страх, здавалося, миттю передався армії - тепер уже всі впізнали вершника в чорних обладунках. Шалена лють спотворила обличчя мага, перетворивши його на сатанинську маску, коли він помітив сум’яття в рядах військ коаліції і зрозумів, що марновірний страх заволодіває душами воїнів.

- Уперед! - заволав він на всю глотку. - Ми сильніші! Роздавимо цих собак! Сьогодні увечері ми святкуватимемо перемогу на руїнах Шамара!

Простерши худі руки до небес, він вигукнув:

- О Сет! Подаруй нам перемогу, і я присягаюся, що покладу на твого жертовника п’ять сотень шамарських дівчат, спливаючих кров’ю!

Тим часом аквилонці вже спустилися з пагорбів на рівнину. За лицарями мчали кремезні вершники на міцних маленьких конячках - боссонські лучники, запальні гандерландські пікінери, - усі вони поспішали зайняти місце в бойових лавах.

Армія, набрана Конаном за кілька страшенно напружених годин, була неймовірно різношерстою. Він почав з того, що відігнав жадаючий крові натовп від пеллійських солдатів і зарахував зобов’язаних йому життям лучників і пікінерів до своєї піхоти. Одночасно з цим він надіслав услід Троцеро гінця з наказом про негайне повернення до столиці. Сформувавши таким чином ядро майбутньої армії, Конан рушив на південь, прочісуючи міста й шукаючи рекрутів. Барони приєднувалися до нього разом зі своїми дружинами й челяддю, усі чоловіки з довколишніх околиць, здатні носити зброю, не з власної волі теж поповнювали його військо. Армія вийшла строкатою й різношерстою, та мала сильний дух і надзвичайну мобільність, її основу складали дев’ятнадцять сотень важкоозброєних лицарів, в основному пойнтайнців, піхота складалася з найманців, викурених, нарешті, зі столичних казарм, пеллійців та дружинників баронів - близько п’яти тисяч лучників і чотири тисячі пікінерів.

І ось тепер ця армія розгорталася в бойовий порядок: попереду лучники, за ними пікінери, а позаду всіх шикувалася важка кавалерія.

Арбанус кинув на них з’єднані сили союзних армій, цілий океан виблискуючої сталі. Городяни, що спостерігали зі стін за підготовкою до битви, зажурилися, коли побачили, наскільки вороги перевищують за чисельністю їхніх рятівників.

Першими йшли шемітські лучники, за ними котхійські пікінери, лад замикали закуті в сталь лицарі Амальруса й Страбонуса. Наміри Арбануса були очевидними - він хотів своєю піхотою зсунути убік і розвіяти піхоту Конана, щоб відкрити дорогу важкій кавалерії.

Шеміти почали стріляти з відстані в п’ять сотень кроків, і хмара стріл, піднята в небо між арміями, що зближалися, затьмарила сонце.

Уродженці західних провінцій Аквилонії - боссонські лучники, загартовані тисячолітньою запеклою війною з дикунами-піктами, незворушно крокували вперед, змикаючи ряди щоразу, коли падав той чи інший з них, пронизаний ворожою стрілою. Їх було набагато менше, та й шемітський лук б’є на більшу відстань, але у влучності боссонці не поступалися шемітам, їхні панцирі були міцнішими, а бойовий дух значно вищим.

Наблизившись, боссонці напнули тятиви, випустили смертоносний рій стріл, і шеміти почали падати ряд за рядом. Чорнобороді воїни в легких кольчугах не винесли вбивчого натиску, затремтіли, покидали луки й почали втікати, сіючи паніку в лавах наступаючих за ними котхійських пікінерів, ті ж, позбувшися підтримки лучників, гинули сотнями, але наполегливо бігли вперед, просто на шеренги озброєних списами гандерландців, раптово відкритих лучниками, що розступилися. Не знайти на землі кращих пікінерів, аніж гандерландці - уродженці найпівнічнішої провінції Аквилонії. Їхня батьківщина знаходиться за день шляху від кордону Кімерії, живуть вони відособлено і вельми пишаються чистотою крові у своїх жилах.

Котхійці, вже переполовинені боссонськими лучниками, були швидко розбиті вщент пікінерами Конана й утекли з поля бою.

Страбонус заричав від гніву, коли побачив загибель своєї піхоти, і наказав сурмити загальний наступ. Арбанус благав його відстрочити атаку й вивести спочатку лицарську кінноту з-під удару, бо боссонські лучники встигли перешикуватися й опинилися просто перед шеренгами лицарів, що стояли нерухомо, але Страбонус був уже в нестямі від шалу. Він подивився на довгі, виблискуючі сталлю й золотом ряди своїх лицарів, міряв презирливим поглядом жменьку безумців, що наважилися кинути виклик такій силі, і наказав Арбанусу сурмити наступ. Воєначальник доручив свою душу богині Іштар і подав знак сурмачу, той підніс до губ позолочений ріг.

Ліс списів опустився на гриви коней, і рівниною покотилася сталева хвиля, набираючи все більшої й більшої швидкості. Земля стогнала під лавиною кінських копит, а блиск золота й криці сліпив городян, що товпилися на стінах і бастіонах Шамара. Сталевий вал прокотився по ріденьких рядах пікінерів, не розбираючи, де свій, де чужий, його, у свою чергу, накрила густа хмара боссонських стріл. Лицарі ураганом мчали далі, устилаючи землю своїми трупами, немов сухим осіннім листям. Ще сотня кроків, і вони зметуть боссонців, зітруть їх безслідно з лиця землі, але плоть, навіть захищена сталлю, не в силах була вистояти під тим смертоносним дощем, який лився на неї. Лучники стояли пліч-о-пліч, широко розставивши ноги, чітко виконуючи уривчасті команди; вони посилали стрілу за стрілою, діючи злагоджено, як одна людина.

Увесь перший ряд лицарів Страбонуса впав, на втикані стрілами трупи коней і людей напирали наступні ряди, постійно збільшувалася гора тіл, замішання переростало в паніку. Страбонус викрикував одні команди, Амальрус - абсолютно інші, в дезорганізованій армії зчинився дикий хаос.

У цей час король Конан кивнув сурмачу. Почувши чисті звуки рогу, боссонські лучники відразу розступилися й відкотилися до флангів, даючи шлях для атаки аквилонській важкій кінноті.

Армії зіткнулися з таким гуркотом, що похитнулися стіни й нахилися підкопані вежі віддаленого Шамара. Розладнані бойові порядки завойовників не витримали прямого удару масивного сталевого клина і розірвалися, відкриваючи дорогу пойнтайнцям, котрі люто працювали своїми величезними дворучними мечами. Гуркіт і брязкіт стали нестерпними для людських вух, здавалося, незліченна кількість молотів невпинно б’є по ковадлах. Городяни міцніше вхопилися за кам’яні стіни, бо навіть їх оглушив шум, що донісся з поля бою, але всі дивилися, не відриваючи очей, на жахливий вир битви, яка найсильніше кипіла там, де над блискавками мечів підносилися ще пишні султани на шоломах і тріпотіли на вітрі королівські штандарти.

Амальрус, розрубаний навпіл дворучним мечем Просперо, зник під копитами знавіснілих коней.

Котхійці й офірці, немов мурашки, крутилися довкіл пари тисяч лицарів Конана, не маючи сил завдати їм відчутних втрат, - сталевий клин невблаганно вгризався глибше й глибше в тіло союзницької армії.

Лучники й пікінери Конана, добивши рештки ворожої піхоти, прийшли на допомогу своїй кінноті, обсипаючи стрілами офірськіх і котхійськіх лицарів, перерізуючи попруги і розпорюючи кінські животи, тикаючи довгими списами у щілини лицарських панцирів. Конан, орудуючи на вістрі клина, видав бойовий клич і обвів мечем круг, прорубуючи дорогу в густому натовпі, що наразі зімкнувся за його спиною. Проте Конан, зовсім не турбуючись про те, що позбувся підтримки вірних своїх лицарів, рвонув далі, продираючись до блідого як смерть Страбонуса, оточеного сталевим кільцем гвардійців. У цю мить вирішувалася доля битви, бо чисельна перевага була все ще на боці Страбонуса і можливість змінити хід битви, переламати його на користь союзників залишалася цілком реальною.

Побачивши біля себе найлютішого ворога, Страбонус вискнув і замахнувся сокирою. Сталеве лезо викресало іскру з шишака Конана, а сам він звівся на стременах і спрямував нищівний удар меча в голову Страбонуса, розрубуючи навпіл і його шолом, і череп. Скакун котхійця став дибки, позадкував і поскакав геть, волочучи по землі бездиханне тіло безталанного короля.

Із вуст котхійських лицарів вирвався крик відчаю, Троцеро зі своїми людьми націлився вперед, прорубуючись до короля, і за якусь мить бойовий штандарт Котха похитнувся і впав.

Тієї ж миті до вух супротивників, котрі зчепилися в смертельній сутичці, долетіли з боку міста шум і крики, а в небо зметнулися язики полум’я - це городяни, зробивши вилазку, вирізали загін котхійців, залишений Страбонусом біля брами Шамара, і увірвалися в його табір, громлячи намети, б’ючи табірних повій і підпалюючи облогові вежі.

І це виявилося краплею, яка переповнила чашу, - армія союзників, яка зовсім недавно здавалася непереможною, розпалася, і тепер уже всі її воїни шукали порятунку у втечі, а переможці переслідували їх і нещадно вбивали. Котхійці й офірці намагалися врятуватися, стрибнувши в річку, та команди човнів уже підняли якорі, кинувши нещасних напризволяще. Частина втікачів устигла переправитися через річку по мосту з барж, та захисники міста перерізали канати і сплавили баржі за течією. З цієї миті битва перетворилася на різанину - воїни союзників гинули сотнями й тисячами на березі, а в річці йшли на дно від важких обладунків. Коли перемагали вони, то нікому не давали пощади і тепер ні від кого чекати її не могли. Рівнина біля підніжжя пагорбів і береги Тібора були встелені трупами, а в річці текла, здавалося, чиста кров. Близько двох тисяч лицарів відправилися з Конаном на південь, але лише п’ять сотень з них залишилися в живих, серед лучників і пікінерів втрати були ще більшими, зате величезна сталева з’єднана армія Страбонуса і Амальруса припинила своє існування, знищена практично вщент. Ще тривала різанина над річкою, а на іншому її боці розігрувався останній акт кривавої драми. Серед тих, хто встиг проскочити по мосту з барж, перш ніж його зруйнували, був Тзота-ланті. Він вихором промчав по ньому на своєму величезному скакуні, з яким жоден із коней не міг змагатися в силі та швидкості, вискочив на берег, давлячи й топчучи всіх підряд на своєму шляху, озирнувся й побачив на іншому березі величезний похмурий силует Конана. Канати були вже перерубані, баржі пливли за течією, але варвар, нітрохи не збентежений цим, зострожив коня і майнув уперед, перескакуючи з баржі на баржу, немов з крижини на крижину в розпал льодоходу.

Тзота метнув у нього страшне закляття, та вороний витягнувся в останньому шаленому стрибку і виніс вершника на берег. Маг, не гаючи часу, повернув коня і поскакав геть, слідом за ним подався король, вимахуючи над головою скривавленим мечем.

Вони мчали щодуху - дичина й мисливець, - та відстань між ними не змінювалася ні на дюйм, незважаючи на відчайдушні зусилля вороного і його вершника. Вже сідало сонце, шум битви затихнув далеко позаду. Несподівано в небі з’явилася цятка, вона швидко зростала і незабаром перетворилася на величезного орла: він упав з височіні просто на голову скакуна Тзота-ланті, той пронизливо заіржав, став дибки і скинув їздця із сідла.

Тзота відразу ж схопився й обернувся до переслідувача, його очі горіли, немов очі розлюченої змії, лице спотворювала маска нелюдської люті. В обох його руках щось поблискувало, і Конан зрозумів, що маг тримає в них смерть.

Варвар зіскочив з коня й кинувся до Тзота-ланті.

- Ось ми й зустрілися знову, чаклуне! - прохрипів він, злісно усміхаючись.

- Не підходь! - вискнув Тзота. - Я спущу шкіру разом з м’ясом із твоїх кісток! Ти не зможеш мене перемогти - навіть коли порубаєш мене на шматки, тіло й кістки зростуться знов, і тоді стережися! Я відчуваю у всьому цьому руку Пеліаса, та я впораюся з вами обома! Я Тзота, син...

Конан стрибнув, примруживши очі, меч блиснув, відбиваючи проміння передзахідного сонця. Тзота змахнув правою рукою, король миттю відхилився вбік, повз його щоку пролетіло щось іскристе, воно впало позаду, обпаливши землю спалахом пекельного вогню. Перш ніж Тзота кинув другу кулю, що виблискувала в лівій руці, меч Конана просвистів у повітрі. Голова мага впала на землю, з перерубаної шиї ударив фонтан крові, а тіло, вбране в білу туніку, похитнулось і впало поряд з головою.

Але чорні, широко відкриті очі мага люто виблискували, губи бридко сіпалися, а руки мацали навколо, немов на дотик шукали відрубану голову.

І тут з неба упав, лопочучи крильми, той самий величезний орел, який кілька хвилин тому налякав коня Тзота-ланті, він схопив своїми могутніми кривими кігтями скривавлену голову і по крутій дузі злетів до хмар. Конан міг присягнути, що почув, як птах засміявся, більш того - сміх цей був добре йому знайомий: так сміявся колись Пеліас-чорнокнижник.

Але й на цьому все не скінчилося, бо безголове тіло підвелось із землі й побігло, хитаючись на ногах, що підгиналися, простягаючи скривавлені руки до чорної цятки на швидко темніючому небі, - до цятки, що віддалялася з усе зростаючою швидкістю.

Конан стояв, як статуя, і приголомшено дивився вслід утікаючій безголовій фігурі, що розплилася, зрештою, у густіючих сутінках.

- Присягаюся Кромом, - сказав нарешті велетень і стенув з огидою плечима, - з мене досить! Чума забери всі ці чаклунські суперечки й розбрати! Пеліас допоміг мені, але зустрітися з ним знову мені б не хотілося. Інша справа - гострий меч і нормальний ворог, в якого можна ввіткнути його аж до руків’я! Прокляття! Я б усе зараз віддав за глек доброго старого вина!



ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ


Минуло п’ять століть після правління Конана Великого, і Гіборійська цивілізація була стерта з лиця землі. Її занепад зовсім не був наслідком розпаду імперії, як бувало не раз в історії. Зміцніли зовнішні вороги - гірканці й варвари. Гіборійці ж, що оволоділи майже всім світом, зазнали поразки саме тоді, коли їхня культура досягла найвищого розквіту. Причиною тому була непомірна жадібність аквилонських владик: прагнучи розширити свої межі, вони оголосили війну сусіднім державам. Зингара, Офір і Аргос були просто захоплені. Їхню долю розділили західні міста шемітів, які лише нещодавно скинули ярмо Котху. Саме ж королівство Котх, як і Корінтія, і східні шеміти, було обтяжене даниною і зобов’язалося надавати аквилонцям військову допомогу.

Постійно тліла також ворожнеча між Аквилонією і Гіпербореєю. І ось гіперборейські армії рушили назустріч західним загарбникам. Прикордонне Королівство стало ареною великої і лютої битви; розрізнені загони гіперборейців відступили в свої засніжені терени. Переможці навіть не визнали за потрібне переслідувати їх.

Немедія, яка протягом сторіч успішно протистояла західному сусіду, залучила Бритунію, Замору і (таємно) королівство Котх у союз із метою знищити Аквилонську імперію, що набирала сили. Та, перш ніж союзні армії встигли завдати задуманого удару, на сході з’явився новий ворог. Уперше гірканці піднялися з такими значними силами проти західного світу. Підсилена розбійницькими бандами зі східного узбережжя моря Вілайєт, туранська кіннота з боями пройшла Замору і, спустошивши східну частину Корінтії, на бритунських рівнинах зчепилася з аквилонцями, зазнавши ганебної поразки. Рештки орди, переслідувані переможцями, утекли на схід.

Таким чином було зірвано військову змову проти Аквилонії, і в подальших війнах Немедія лише захищалася. Іноді їй допомагали Бритунія й Гіперборея, та ще королівство Котх - таємно, як завжди.

Поразка гірканців продемонструвала всьому світові справжню могутність Аквилонії. Її величезна армія постійно зміцнювалася найманцями, набраними серед зингарців та варварів - піктів і шемітів.

Замора була очищена від гірканців, але жителі її швидко переконалися, що східного гнобителя замінив західний. Аквилонські гарнізони розміщувалися на землях Замори не тільки для захисту розореного королівства, а й потім, аби утримувати народ у покорі.

Поразка не зламала гірканців: тричі підступали вони до кордонів Замори - і були тричі відкинуті аквилонцями. Та з кожним днем туранська армія ставала численнішою - з південного краю континентального моря йшли на захід усе нові й нові закуті в сталь воїни.

Але сила, якій судилося скинути аквилонських володарів, підіймалася саме на Заході.

Північний край клекотів: уздовж кімерійського кордону чорноголові варвари змагалися з воїнами із Нордхейму. Аси в проміжках між війнами з Ванахеймом налітали на Гіперборею і нищили місто за містом. Кімерійці не підтримували жодну зі сторін - били й піктів, і боссонців, кілька разів нападали навіть на Аквилонію, але це були швидше розбійницькі наскоки, аніж війни.

Тим часом пікти незвичайно розмножилися й зміцніли. На примху долі стараннями одного-єдиного чоловіка, та й то чужоземця, вони вийшли на шлях, що веде до створення власної імперії.

Цією людиною був Арус - немедійський жрець і природжений реформатор. Не зовсім зрозуміло, чому саме пікти привернули його увагу, але він вирішив податися в самісіньке серце західних лісів, аби викоренити варварські звичаї, проповідуючи гуманний культ бога Мітри. Його не злякали похмурі розповіді про долю купців і мандрівників, що заглиблювалися в ці ліси. Так судилося, що він, самотній і беззбройний, знайшов тих, кого шукав, - і був негайно схоплений і зв’язаний, немов жертовна тварина.

Пікти мали чимало вигод від контактів із цивілізацією, але опиралися їм щосили. Самі вони насилу обробляли мідь і олово, незначні поклади яких були в їхній країні. За іншими металами їм доводилося вирушати в глиб Зингари чи вимінювати на шкури, китовий вус, моржеві ікла та інші дикунські скарби. Пікти вже не мешкали в дуплах і печерах, а ставили намети зі шкур і незграбні курені - запозичивши ідею в боссонців. Вони продовжували вести кочове життя, оскільки в лісах було повно звірини, а в річках - риби. Знайомі вони були і з землеробством, але вважали за краще викрадати зерно в Боссоні й Зингарі. Об’єднувалися вони в клани, які безупинно ворогували між собою. Їхні обряди були примітивні, криваві й абсолютно чужі цивілізованій людині, яким був Арус із Немедії. Арус сподівався, що лісові варвари виявляться здібними до розвитку, - так воно й вийшло. Правда, не таких наслідків він очікував від цього розвитку...

Немедійському жерцю пощастило потрапити до вождя, котрий мав неабиякий розум. Звався він Горм. Його особистість складно зрозуміти до кінця, як складно зрозуміти душу Чингісхана, Аттіли й інших відомих мужів, народжених у голому степу, але від природи наділених інстинктом завойовників і засновників держав.

Каліченим боссонським наріччям жрець повідав пікту про свої наміри. Горм був настільки приголомшений, що не дозволив убити полоненого і навіть залишив його в племені, - такого історія піктів ще не знала.

Опанувавши мову, Арус заходився викорінювати з життя піктів наймерзенніші звичаї - приносити людські жертви, різати один одного і спалювати полонених живцем. Він часто і довго розмовляв з Гормом, знайшовши в ньому уважного, хоча й небагатослівного слухача.

Можна уявити собі цю картину - вождь із чорними кучерями у тигрячій шкурі й у намисті з людських зубів сидить на глинобитній підлозі в кутку жалюгідної мазанки і слухає красномовні розмірковування немедійського жерця, що влаштувався на стільці з червоного дерева, покритого шкурою. Арус, жестикулюючи тонкими випещеними ручками, викладає одвічні закони й правила, виголошені колись Мітрою. Жрець, звичайно, з обуренням показує на ряди черепів, що прикрашають стіни мазанки, і закликає Горма прощати ворогам своїм, а не глумитися над їхніми останками.

Арус містив у собі риси вищого досягнення раси художників і поетів, раси, яка знала століття цивілізації. Горм же був спадкоємцем варварства, що тривало сто тисяч років: крок його був ходою тигра, рукостискання - хваткою горили, а в очах палав той самий вогонь, що й у леопарда,

Арус, людина практична, спирався на зрозумілий навіть дикунам принцип матеріального зиску. Міць і процвітання гіборійських держав він приписував усемогутності Мітри, мовляв, його вчення й вивело ці держави на такий високий рівень. І розповідав про міста й квітучі рівнини, про стіни з мармуру й вози із заліза, про храми, куполи яких прикрашені коштовним камінням, про лицарів, закутих у сталь і завжди готових кинутися в битву...

Горм же з безпомилковим чуттям варвара пропускав повз вуха незрозумілі висловлювання про богів та їхні заповіти і більше звертав увагу на справи мирські, жваво описувані професійним проповідником.

У цій мазанці з глинобитною підлогою, де вождь у тигрячій шкурі вислуховував повчання жерця в білій шовковій хламиді, і була закладена основа могутньої імперії.

Як уже говорилося, Арус був чоловік практичний. Живучи серед піктів, він дійшов висновку, що вчена людина може принести немало користі навіть тим, хто ходить у шкурах і прикрашає себе намистом з людських зубів. Як будь-який жрець Мітри, він був обізнаним у багатьох галузях. Незабаром він виявив у пагорбах піктів багаті поклади залізної руди. Він навчив тубільців здобувати її, виплавляти метал і кувати з нього знаряддя. Для землеробства, наївно вважав він. Багато чого досяг жрець. Та ось що було найголовнішим: він розпалив у душі Горма бажання подивитися на цивілізований світ, навчив піктів обробляти залізо і налагодив зв’язки між варварами і рештою світу. За наказом вождя Арус провів його з кількома воїнами через Боссонське Прикордоння у світ, що купався в достатку. Арус, поза сумнівом, вважав, що навернув усе плем’я у свою віру, - адже пікти слухалися його й не рубали один одного мідними топірцями. Проте варвари не були схильні прощати ворогів і вести мирний спосіб життя. Здібностей до творчості у лісових дикунів не було: суть будь-якого пікта полягала у війнах і вбивствах.

Коли жрець вихваляв досягнення цивілізованих народів, його смагляволиці слухачі нашорошували вуха. Сам того не бажаючи” він, оповідаючи про багаті міста й квітучі села, розказував про майбутню військову здобич. Коли ж він наводив для прикладу якогось володаря, котрому Мітра допоміг перемогти ворога, пікти не звертали уваги на божественні чудеса - перед ними вставали бойові колони, кінні лицарі, вимуштрувані пікінери, влучні лучники. Арус тішився увагою, з якою вислуховували його повчання з ковальського та інших ремесел. Очі піктів були жваві, лиця ж непроникні; вони чекали кінця уроку і в мовчанні розходилися.

До його приходу вони викрадали залізну зброю й обладунки в боссонців і зингарців і майстрували власні жалюгідні вироби з міді або бронзи. Тепер перед ними відкрився новий світ, і в усій країні задзвеніли ковальські молоти. Завдяки новому мистецтву Горм став володарювати над іншими кланами. Де зброєю, де хитрістю, де дипломатією - а в ній він досяг успіху більше від інших варварських вождів.

Забезпечені відповідними охоронними грамотами, пікти вільно відвідували Аквилонію і поверталися, оволодівши новими секретами виготовлення панцирів, і гартування мечів. Більш того, вони почали вступати до загонів аквилонських найманців - на превелике незадоволення боссонців.

Владики Аквилонії могли б кинути піктів проти кімерійців і ліквідувати таким чином обидва вогнища загрози на заході. Але вони надто переймалися завоюваннями на сході й півдні і не звертали уваги на невідомі західні краї, звідки приходили все нові й нові бійці, що поповнювали загони найманців. Після закінчення служби воїни поверталися в ліси, досконало оволодівши бойовими мистецтвами розвинених народів і виповнившись іще більшого презирства до цивілізації після такого близького знайомства з нею.

Загупали на пагорбах барабани, запалали на вершинах багаття, скликаючи воїнів, а варвари-ковалі на тисячах ковадл виготовляли мечі й обладунки. Горм став вождем над вождями, справжнім королем піктів, королем, якого у них не бувало вже тисячі років. Довго чекав він цієї миті, устиг постаріти, але зміг, зрештою, вирушити до кордону, щоб не торгувати, а воювати.

Надто пізно зрозумів Арус свою помилку: йому не вдалося проникнути в душу язичника, яка вічно прагне крові. Його вишукане красномовство не торкнулося застиглої свідомості дикунів, марними були спроби збудити голос совісті в серцях варварів. . Уже не в тигрячу шкуру - у надійні обладунки вбирався Горм, але зміна була суто зовнішньою. Під латами пікт залишився самим собою - віковічним варваром, байдужим до богослов’я й філософії і з манерами розбійника й грабіжника.

Прокладаючи собі дорогу вогнем і мечем, пікти посунули на боссонський кордон - та не в звіриних шкурах і не з мідними топірцями Панцирі й кольчуги захищали їх, а клинки були викувані з найкращої криці.

Якийсь п’яний пікт проломив Арусу голову саме тієї миті, коли мудрець прямував до Горма в останній надії зупинити лавину, яку сам же мимоволі й викликав.

Горм був вдячним учнем: голова вбивці увінчала курган, насипаний над тілом жерця. Настільки жорстока іронія доль, що керують Всесвітом: адже похований під камінням чоловік завжди відчував огиду до помсти й кровопролиття.

Нової зброї й обладунків було недостатньо, щоб зламати оборону боссонців. Кордон палав уже цілі роки, але загарбникам протистояли добре озброєння, завзятість і відвага лучників. У найважчі моменти захисники Прикордоння отримували підтримку ліпших полків Аквилонії. Лише раптова зрада зламала стійкі шеренги боссонців. Проте, перш ніж розповісти про неї, вернімося до аквилонської імперії.

Із давніх-давен Аквилонія була багатим королівством; тепер же, після нових завоювань, туди потекли скарби у зовсім неймовірній кількості. На зміну простому, гідному способу життя прийшла розгнуздана розкіш, але звироднілість ще не зачепила ні правителів, ні народ. Аквилонці вбиралися в парчу і шовк, проте залишалисят життєстійким і мужнім народом.

Та все ж колишня їхня прямота змінилася нахабством і зухвалістю. З кожним днем зростало їхнє презирство до більш слабких народів, з кожним днем збільшувалися податки. Аргос, Зингара, Офір, Замора й країна шемітів проголошувалися провінціями, що було особливо нестерпно для гордих зингарців. Вони часто зчиняли заколоти, не боячись суворої кари.

Васальним зробилося й королівство Котх, що перебувало під протекторатом Аквилонії на випадок нападу гірканців.

Проте західній Імперії ніяк не вдавалося підпорядкувати Немедію. Немедійці уперто оборонялися, підтримувані військами Гіпербореї.

У цей період Аквилонія двічі зазнала поразки: спочатку при згадуваній спробі захопити Немедію, потім - зіткнувшись із військами Асгарду. Подібно до того, як гірканці не витримали натиску броньованої аквилонської кінноти, загони імперії, вторгнувшись у сніжні краї, були зупинені в кривавому рукопашному бою з сіверянами.

Аквилонські завоювання на півдні наблизилися до річки Стікс. Стигійська армія була розбита й знищена, стигійський король склав присягу на вірність і відкупився від вторгнення величезною даниною.

Коли після кількох недовгих сутичок впала Бритунія, імперія почала готуватися, аби завдати вирішального удару по вічному супернику - Немедії. Накопичивши війська, аквилонці, нарешті, рушили походом на схід, і йшлося до того, що під їхнім натиском мала впасти остання незалежна держава Заходу. Але тут почалися розбрати між аквилонцями і вірними їхніми созниками з Боссонського Прикордоння. Аквилонці стали грубими і нетерпимими, любили познущатися над простотою й неотесаністю боссонців - як тут не виникнути ворожнечі. Аквилонці скільки могли принижували боссонців, оголосивши їх підданими. На жителів Прикордоння накладалися непосильні податі й військові повинності заради більшої слави імперії - слави, від якої народу лучників нічого не перепадало. Пішовши на війну, боссонські найманці залишили на батьківщині кількість воїнів, ледве достатню для прикриття кордону. Коли до них дійшли звістки, що пікти нищать міста й села на їхній власній землі, усі боссонські полки негайно вийшли з немедійської кампанії, форсованим маршем попрямували до Прикордоння і встигли вчасно, щоб дати піктам рішучий бій і зупинити їх.

Завдяки цьому дезертирству уже зневірені немедійці зуміли розгромити аквилонську армію. Оскаженілі поразкою, аквилонці вирішили жорстоко помститися.

До кордону таємно були підтягнуті аквилонські війська. Боссонських вождів запросили на дружній бенкет. Орди диких шемітів, котрі прийшли нібито з метою покарати піктів, стали на постій у будинках селян, які нічого не підозрювали.

Вождів заманили в пастку й перебили. Шеміти напали на своїх приголомшених господарів, вогнем і мечем убиваючи беззбройних. На нічого не підозрюючий Боссон накинулися загони аквилонських лицарів. Обширна країна упала в прах. Імперська армія залишила після себе тільки руїни і біліючі кістки.

Ось тоді пікти й рушили в новий наступ - усіма силами, уздовж усього кордону. Це був не звичайний набіг, а добре організований удар цілого народу, воєначальники якого пройшли добру школу в аквилонській армії. Очолював напад Горм, який його й задумав. До самої старості його задуми не втратили ні сили, ні розмаху.

Цього разу піктам на всьому шляху не трапилися ні добре укріплені села, ні влучні лучники, котрі могли б протриматися до приходу аквилонської підмоги. Зітерши з лиця землі рештки боссонців, кровожерні варвари, підпалюючи й руйнуючи, вторгнулися на землю Аквилонії раніше, аніж легіони, що поверталися з Немедії, повернули на захід.

Можливістю скинути аквилонське ярмо скористалася Зингара. Її приклад надихнув Корінтію й племена шемітів. Найманці, вчорашні васали, повставали цілими полками і поверталися в рідні краї, дорогою грабуючи й спустошуючи країну.

Пікти невпинно просувалися на схід, буквально втоптуючи в землю загони захисників на своєму шляху. Позбувшись боссонських лучників, аквилонці виявилися безпорадними перед хмарами варварських стріл. Зі всіх провінцій імперії стягувалися легіони, аби зупинити натиск дикої орди, а з лісів тим часом виходили все нові й нові ватаги варварів - джерело це здавалося невичерпним.

Зненацька в самісіньку гущу цього хаосу посунули зі своїх пагорбів кімерійці, щоб завершити винищення. Вони пограбували міста й поруйнували все, що могли. Потім зі здобиччю вони повернулися в рідні селища, а на їхнє місце прийшли пікти.

Так у вогні й крові загинула аквилонська імперія.

І тоді з глибини блакитного сходу знов прийшли гірканці - адже імперські легіони залишили Замору і вона вже не могла протистояти загарбникам. Незабаром гірканський король оголосив найбільше місто планети своєю столицею.

Це вторгнення виходило із старовинного гірканського королівства Туран, що лежить на узбережжі внутрішнього моря. Та ось із півночі Гірканії обрушився ще могутніший удар. Загони закутих у броню вершників заповнили північний берег моря Вілайєт, перетнули холодну пустелю і вторглися в степи, женучи перед собою їхніх хазяїнів. Спочатку вони не порозумілися зі своїми братами-туранцями і били тих, не відрізняючи від гіборійців. Ворожнеча між спорідненими племенами тривала доти, поки з далекого узбережжя Східного Океану не з’явився великий вождь і не об’єднав їх під своєю владою.

Коли аквилонська армія припинила існування, гірканці стали непереможними. Вони розграбували й підкорили Бритунію, спустошили південні області Гіпербореї й Корінтії. На плечах чорнявих варварів вони вдерлися на пагорби Кімерії. Тут від кінноти користі не було, і кімерійці зуміли дати відсіч, та таку, що лише відступ врятував гірканські загони від цілковитої загибелі.

Тоді ж шемітські народи підкорили королівство Котх - своїх одвічних володарів - та зазнали поразки в Стигії. Не встигли шеміти розорити Котх, як самі опинилися під владою гірканців - значно жорстокішою, ніж гіборійська.

- Пікти на той час були вже неподільними господарями Аквилонії, вони майже поголовно винищили її мешканців, після чого перетнули кордон Зингари. Тисячі зингарців утекли в Аргос, здалися на милість гірканців, а ті переселили їх у Замору. .

Після втечі зингарців запалав Аргос. Почалася різанина - улюблене заняття піктів. Дика орда вдерлася в Офір і зіткнулася там з гірканцями, що рухалися на захід. Гірканці ж, підкоривши землю Шем, розбили на березі Нила стигійську армію і заволоділи континентом аж до земель Амазону, звідки вивезли безліч чорних рабів, поселивши їх серед шемітів.

Гірканці, певне, приєднали б до своєї імперії і Стигію, коли б не постійні набіги піктів на західні землі. Немедія, усе ще ніким не підкорена, стогнала під ударами східної кінноти і західної орди. Мандрівне плем’я асів, покинувши свої сніжні простори, уступило в ряди немедійських найманців. Вони виявилися такими чудовими вояками, що не тільки відкинули від рубежів Немедії гірканців, але й зуміли зупинити навіть піктів.

Карта світу набула такого вигляду: безкрая імперія піктів, дика й варварська, тягнулася від узбережжя Ванахейму на півночі аж до південних земель Зингари. На сході під їхньою владою була вся Аквилонія, окрім Гандерланда - ця північна провінція, що лежить високо в горах, пережила падіння метрополії і зберегла незалежність. Під піктами були також Аргос, Офір, західна частина Котху і західні землі Шем.

Північною межею ворожої піктам гірканської імперії були гірські хребти Гіпербореї, південної - пустелі на південь від Шем. Під рукою Гірканії перебували також Замора, Бритунія, Прикордонне Королівство, Корінтія, більша частина Котху і всі східні землі шемітів. Кордони Кімерії залишилися тими ж самими - ні пікти, ні гірканці не могли впоратися з відважними варварами. Немедія, посилена найманцями-асами, також відбивала всі напади.

На півночі ворогуючі імперії були розділені незалежними державами, але південне королівство Котх надовго стало полем битви між піктами і гірканцями, Іноді західних варварів вдавалося витіснити, та ненадовго - вони поверталися з підмогою і знову руйнували міста.

Далеко на півдні Стигія, ослаблена гірканським вторгненням, зробилася легкою здобиччю могутніх негритянських держав.

Нордичні племена продовжували невпинну війну з кімерійцями і грабували гіперборейські рубежі.

На той час завершився земний шлях Горма - він поліг від руки Хайльмара, ватажка асів-найманців. Вождю піктів тоді вже було під сотню років. Так, сімдесят п’ять зим і весен минуло відтоді, коли він уперше почув від Аруса розповіді про могутні держави. Для людини - довгий термін, для історії - одна мить. Але за цю мить Горм устиг із диких лісових племен створити імперію і знищити цивілізацію. Він, народжений в убогій хижці, під старість сидів на золотому престолі, і на золотих же тарелях йому підносили смажене м’ясо оголені рабині - доньки королів і владик земних.

Завоювання і багата здобич не змінили природи піктів. Із руїн цивілізації не відродилася, як фенікс, нова культура. Засмаглі руки, що нищили шедеври підкорених народів, жодного разу не спробували хоча б скопіювати їх. Проживаючи серед рештків минулої розкоші в руїнах палаців і вбираючись у шовки скинутих королів, пікти так і залишилися жалюгідними варварами: їх цікавили тільки ниці потреби, місця в думках дикунів для мистецтва і культури не знайшлося.

Зовсім інакше було з асами, які осіли в Немедії: вони швидко перейняли звичаї цивілізованих союзників і створили дивану, своєрідну і вельми життєздатну культуру.

Певний час гіркацці й пікти вищиряли один на одного ікла над руїнами підкореного світу. І в цей же час почався льодовиковий період - епоха мандрів північних народів. Під натиском льодовиків нордичні племена залишали свої вогнища і йшли на південь. Аси. при цьому стерли з лиця землі стародавню Гіперборею і на її руїнах зустрілися з гірканцями. Немедія ж віддавна вважалася нордичною державою, та й правили нею нащадки асів-найманців.

Північна експансія зірвала з місця й кімерійців. Жодне військо, жодна фортеця не могли протистояти їм. Ураганом пройшли вони , Гандерланд, потім прорубали собі шлях через Аквилонію. Вони розгромили північних немедійців і взяли багато їхніх міст, та не затрималися, а перетнули кордон Бритунії і розбили гірканську армію. Слідом за кімерійцями рушили аси і вани. Немедія впала, і її вже напівцивілізовані мешканці втікали від своїх диких родичів, залишаючи за собою зруйновані й спустошені міста. Сіверяни, рухаючись на південь, забрали з собою і назву давнього королівства. Отже, будемо й надалі іменувати їх немедійцями. Вони дійшли до королівства Котх, вигнали звідти і піктів, і гірканців, а заразом допомогли позбавитися гірканського ярма племенам шемітів.

На всьому Заході влада гірканців і піктів здригалася від ударів більш молодих і більш войовничих народів.

Одне з племен асів вибило.гірканську орду з Бритунії й осіло на цій землі, залишивши їй колишню назву. Сіверяни, які скрутили Гіперборею, досягли таких успіхів у боротьбі з ворогом на сході, що нащадки лемурійців відступили в степи, до внутрішнього моря Вілайєт.

Тим часом кімерійці, які наступали на південний схід, розгромили стародавнє гірканське королівство Туран і оселилися на південно-західному узбережжі моря.

Міць східних загарбників була зламана. Під невпинними ударами народів Нордхейму й кімерійців вони зруйнували міста, перебили полонених, нездатних до далекого переходу, і, женучи перед собою тисячі рабів, порернулися в загадкові землі Сходу, обійшовши північний край моря Вілайєт. Вони зникли з історії Заходу, аби через тисячі років повернутися зі сходу під ім’ям гунів, татар, монголів і тюрків. Разом з ними повернулися змішані нащадки народів Замори і Зингари - нинішні цигани.

У цей же час кочове плем’я ванів з півночі на південь перетнуло прибережні землі піктів і, спустошивши давню Зингару, вторгнулося в межі Стигії. Цю країну вражали удари негритянських племен, мешканці ж її нещадно пригноблювалися місцевою аристократією. Рудоволосі вани збунтували рабів і, поваливши правлячу касту, зайняли її місце. З часом вони підпорядкували собі північні негритянські держави, заснували велику імперію і нарекли її Єгиптом. Від рудих переможців пішла перша династія фараонів.

На Заході панували північні варвари. Пікти, як і раніше, утримували Аквилонію, частину Зингари й західне узбережжя континенту, але на схід від моря Вілайєт і від полярного кола до самої землі Шем єдиними мешканцями були вихідці з Нордхейму. Лише кімерійці оселилися в межах колишнього Турана.

Наступні, одна за одною, хвилі піктів, гірканців, кімерійців і сіверян обернули на порох усі міста - вони збереглися тільки в Стигії і землі Шем. Гіборійці, які дали ім’я епосі, зникли з лиця землі, залишивши пам’ять про себе лише в крові своїх руйнівників.

Тільки невелика кількість назв західних країн, міст чи племен залишилася в наріччі варварів, аби пережити століття в легендах та переказах, і вся історія Гіборійської ери розчинилася в туманних міфах і казках. Так, у мові циган збереглися назви “Зингара” і “Замора”. Аси, які підкорили Немедію і взяли ім’я немедійців, пізніше з’явилися під цим ім’ям в історії Ірландії. Сіверяни, що осіли в Бритунії, звалися бритунцями, бритонцями або - британцями.

Нічого подібного до колишніх імперій не існувало: як у давнину, кожне плем’я мало свого вождя чи короля, і всі вони відчайдушно ворогували між собою.

Яке було призначення цих народів, нам ніколи не дізнатися, бо наступний зсув земної кори, який надав континентам нинішніх контурів, знову занурив світ у хаос. Величезні масиви західного узбережжя зникли під водою. Ванахейм і західна частина Асгарду - безлюдні крижані пустелі - також сховалися під хвилями. Океан розлився навкруги гір західної Кімерії, утворивши Північне море, а самі гори стали островами, названими пізніше Англією, Шотландією та Ірландією. Ліси піктів і Боссонське Прикордоння назавжди залишилися морським дном.

На півночі утворилося Балтійське море, Асгард став півостровом, де виникли потім Норвегія, Швеція і Данія. На далекому ж півдні стигійський континент відділився від решти світу по лінії, що збігається із західною течією річки Стікс, або Нілу. Над Аргосом і західними землями Шем і Котх голубів океан - майбутнє Середземне море. Але якщо одні масиви затонули, то в західних областях Стигії земля, навпаки, піднялася і стала західною частиною континенту, відомого нині під назвою Африки.

Зіткнення материків призвело до утворення великих гірських пасом у центральній частині північного континенту. Цілі племена сіверян зникли, уцілілі ж перебралися на схід. Землі довкола поволі висихаючого моря Вілайєт зазнали не надто великих пошкоджень, і там, на західному узбережжі, зайнялися землеробством народи Півночі. Вони перемішалися з кімерійцями і жили з ними, загалом, мирно.

Решта піктів на заході знову були відкинуті катастрофою на рівень кам’яного століття, але з властивою їхній расі люттю почали захоплювати сусідні землі, доки не були зупинені кімерійцями і сіверянами. Від грізних колись імперій залишилися тільки неясні легенди.

Спогади про так зване велике переселення народів належать да початку класичної історії, тому немає необхідності зупинятися на ньому детально. Викликано воно було тим, що кількісно зросли степовики, що кочували на захід від континентального (пізніше - Каспійського) моря. Степовиків було так багато, що міграція стала економічною необхідністю. Кочівники ринули на північ, на південь і на захід - до земель, відомих нині як Мала Азія, Індія, Центральна і Західна Європа. Мандрівники прибули сюди під ім’ям аріїв чи арійців. Між примітивними арійськими племенами існували відмінності, що частково збереглися й донині. Так, світловолосі ахайці, гали і бритони походили від чистокровних асів; немедіани з ірландських легенд - це аси з Немедії. Дани вели своє походження від благородних ванів, готи - предки інших скандинавських і германських племен, у тому числі й англосаксів, - походили від змішаної раси ванів, асів і кімерійців. Кельти - предки ірландців і шотландських горян - вийшли з корінних кімерійських кланів. Валлійські племена Великобританії - нащадки сіверян і кімерійців - вигнали з островів корінних сіверян. Так виникли легенди про давній родовід гельських кланів. Ця ж кров текла в жилах кімврів, ворогів Риму, і гіммерів, що боролися з греками і ассірійцями, і гомерів, згадуваних у Біблії. Інші кімерійські клани пішли на схід від висихаючого моря і через століття, змішавшися з гірканцями, повернулися на захід під ім’ям скіфів. Справжні предки гелів - кельти, іменовані також кімврами, дали назву сучасному Криму.

Давні шумери не були ріднею племенам Заходу - у їхніх жилах текла кров гірканців і шемітів, спадщина завойовників. Утім, багато шемітських племен уникли неволі, і від них, змішаних із гіборійцями і сіверянами, ведуть родовід араби, євреї та інші семіти. Хананеяни й гірські семіти походять від шемітів, що породичалися з кушитами, - типовим прикладом є народ стародавнього Елама.

Предки римлян - етруски, міцні й кремезні, походили від народу, що поєднував у собі кров стигійців, гірканців і піктів. Спочатку вони заселяли стародавнє королівство Котх.

Прканці, що відступили на схід Євразії, перетворилися на племена татар, монголів, гунів і тюрків.

Таким самим чином можна простежити походження й інших народів сучасного світу. В усякому разі їхня історія набагато довша, ніж ми гадаємо, бо вона йде навпростець у забуту й оповиту млою таємниці Гіборійську еру.



ЗМІСТ

Гіборійська ера. Пролог .................................................................................... 7

Вежа Слона ....................................................................................................... 18

У домі лише негідники .................................................................................... 40

Донька крижаного гіганта. ............................................................................. 63

Королева Чорного Узбережжя ....................................................................... 71

Сталевий демон ............................................................................................... 92

“...Вродиться відьма!” ................................................................................... 121

Примари Замбули .......................................................................................... 155

Люди Чорного Кола ...................................................................................... 182

Повзуча тінь ................................................................................................... 256

Червоноголові цвяхи ..................................................................................... 285

По той бік Чорної Річки ................................................................................ 348

Фенікс на мечі ................................................................................................ 391

Ясно-червона Цитадель ................................................................................ 412

Гіборійська ера. Епілог ................................................................................. 450





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка