Гіборійська ера. Пролог



Сторінка3/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
ДОНЬКА КРИЖАНОГО ГІГАНТА


...І ось стихнув брязкіт мечів і сокир. Замовкли крики побоїща. Тиша опустилася на скривавлений сніг. Біле холодне сонце, яке сліпило, блищало на поверхні льодовиків, спалахувало тепер на погнутих обладунках і поламаних клинках там, де лежали вбиті. Мертві руки міцно тримали зброю. Голови, увінчані шоломами, у передсмертній агонії дерли до неба руді чи золотисті бороди, мовби волаючи наостанок до Іміра, Крижаного Гіганта, бога народу воїнів.

Над кривавими заметами й закутими в обладунки трупами стояли один проти одного двоє воїнів. Тільки вони й зберігали ще життя в цьому мертвому світі. Над їхніми головами висіло морозне небо, навколо розстелялася безкрая рівнина, біля ніг лежали полеглі соратники. Двоє ковзали між ними, немов примари, доки це опинилися віч-на-віч.

Були вони високі на зріст і могутні, як тигри. Їхні щити були вже втрачені, а лати пом’яті й посічені. На броні й клинках застигала кров. На рогатих шоломах залишилися сліди нищівних ударів. Один із бійців був без бороди й чорнявий, борода й кучері другого на тлі залитого сонцем снігу відсвіжували яскраво-червоним.

- Гей, приятелю, - мовив рудий. - Назви своє ім’я, щоб я міг розказати своїм братам у Ванахеймі про те, хто зі зграї Вулфера поліг останнім від меча Хеймдала.

- Не у Ванахеймі, - пробурчав чорнявий, - а у Валгаллі1 розкажеш ти своїм братам, що зустрів Конана з Кімерії!

Хеймдал загарчав і стрибнув, його меч описав смертоносну дугу. Коли сталь зі свистом ударила по шолому, висікаючи сотні блакитних іскор, Конан похитнувся й перед його очима попливли червоні кола. Але й у такому стані він зумів завдати удару у відповідь. Клинок пробив пластини панцира, ребра й серце - рудий боєць упав мертвий до ніг Конана.

Кімерієць випростався, вивільняючи свій меч, і раптом відчув страшенну слабкість. Сонячний блиск на снігу різав очі наче ніж, небо стало далеким і тьмяним. Він відвернувся від побоїща, де золотобороді бійці разом зі своїми рудими вбивцями покоїлися в обіймах смерті. Йому вдалося зробити лише кілька кроків, коли потьмарилося сяйво сніжних полів. Він, зненацька засліпнувши, звалився у сніг, але зумів спертися на закуту в броню руку, спробував струсити з очей пелену - так лев струшує гривою.

...Сріблястий сміх пробив завісу мороку, і зір почав повертатися до Конана. Він розплющив очі. Щось незвичайне, щось таке, чому він не міг знайти ні пояснення, ні назви, сталося зі світом. Земля й небо набули іншого кольору. Але Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина. Вона здавалася вирізьбленою зі слонової кістки і була покрита лише мусліновою вуаллю. Її витончені ступні немовби не відчували холоду. Вона сміялася просто в лице приголомшеному воїнові, і сміх її був би солодший від шуму сріблястого фонтану, коли б не був сповнений отрути презирства.

- Хто ти? - запитав кімерієць. - Звідки ти взялась?

- Хіба це важливо? - Голос, схожий на звук тонкострунної арфи, був безжальний.

- Ну, клич своїх людей, - сказав він, хапаючись за меча. - Сили покинули мене, та моє життя вам дорого обійдеться. Я бачу, ти з племені ванів.

- Хіба я це сказала?

Погляд Конана ще раз зупинився на її кучерях, які спершу здалися йому рудими. Тепер він роздивився, що не були вони ані рудими, ані лляними, а подібними до золота ельфів - сонце горіло на них так яскраво, що очам було боляче. І очі її були не блакитні, не сірі, у них грали незнайомі йому кольори. Усміхалися її пухкі яскраво-червоні губи, і вся вона, від виточених ступень до променистого вихору волосся, була подібна до мрії. Кров кинулася в обличчя воїну.

- Не знаю, - сказав він, - хто ти - чи ворог із Ванахейму, чи союзник із Асгарду. Я багато мандрував, але не зустрічав такої краси. Золото твоїх кіс засліпило мене... Такого волосся я не бачив і в найпрекрасніших із дочок Асгарду, клянусь Іміром...

- Чи тобі поминати Іміра, - з презирством сказала вона. - Що ти знаєш про богів снігу й льоду, ти, той, хто шукає пригод серед чужих племен, прибулець із півдня?

Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина...

- Присягаюся грізними богами мого народу! - гнівно скрикнув Конан. - Хай я не золотоголовий ас1, але немає рівного мені в бійці на мечах! Вісім десятків мужів загинули сьогодні на моїх очах. Лише я один залишився живий на полі, де молодці Вулфера зустріли вовчу зграю Браги. Скажи, діво, чи бачила ти блиск сталі на снігу або воїнів, що бредуть серед льодів?

- Бачила я іній, що грає на сонці, - відповіла вона. - Чула шепіт вітру над вічними снігами.

Він зітхнув і сумно похитав головою.

- Ньорд мав приєднатися до нас перед битвою. Боюся, що він зі своїм загоном потрапив у пастку. Вулфер і його воїни мертві... Я гадав, що на багато миль довкіл немає жодного селища - війна загнала нас далеко. Але не могла ж ти прийти здалеку босоніж. О, проведи мене до свого племені, якщо ти з Асгарду, бо я заслабнув від ран і боротьби.

- Моє селище далі, ніж ти можеш собі уявити, Конане з Кімерії, - розсміялася діва.

Вона розкинула руки й закружляла перед ним, схиливши голову та виблискуючи очима з-під довгих шовковистих вій.

- Скажи, чоловіче, хіба я не прекрасна?

- Ти немов зоря, що освітлює сніги першим променем, - прошепотів він, і очі в нього запалали, як у вовка.

- Чому ж ти не встаєш і не йдеш до мене? Чого вартий міцний боєць, що лежить біля моїх ніг? - В її мові він відчув безумство. - Тоді лягай і здихай у снігу, як оті бовдури, чорноголовий Конане. Ти не дійдеш до моєї домівки.

Конан із прокляттям схопився на ноги. Його вкрите шрамами обличчя спотворилось. Гнів обпалив його душу, але ще шаленішим було бажання - кров пульсувала в його жилах. Пристрасть, сильніша за тілесну муку, заволоділа ним, небо стало червоним. Безумство опанувало воїна, і він забув про втому й рани.

Не кажучи жодного слова, він засунув скривавлений меч за пояс і кинувся до неї, широко розставивши руки.

Вона засміялась, відскочила й побігла, озираючись через плече і не припиняючи сміху. Конан помчав за нею.

Він забув про битву, про воїнів, залитих кров’ю, про Ньорда та його людей, які не встигли на битву. Всіма своїми думками він полинув до білої летючої постаті. Вони бігли сліпучою сніжною рівниною. Криваве поле лишилося далеко позаду, проте Конан продовжував бігти із властивим його народу тихим завзяттям. Його ноги, обтяжені залізом, глибоко провалювалися в сніг. А дівчина танцювала на сніжному насті, мов пір’їнка, і слідів її ступень не можна було побачити на інеї. Холод проникав під обладунок розпаленого воїна, під одяг, підбитий хутром, але втікачка у своїй вуалі відчувала себе наче серед пальмових гаїв півдня. Далі й далі йшов за нею Конан, вивергаючи жахливі прокляття.

- Не втечеш! - гарчав він. - Спробуй заманити мене в засідку - я постинаю голови твоїм родичам! Спробуй сховатись - я гори розіб’ю й піду за тобою навіть у пекло!

Глузливий сміх був йому відповіддю.

Вона заманювала його в безмовну далину сніжної пустелі. Минав час, сонце почало хилитися до землі, і пейзаж на обрії змінився. Замість широких рівнин з’явилися невисокі пагорби. Далеко на півночі Конан побачив величні гірські вершини, що відсвічували в промінні світила на заході блакитним та рожевим, У небі палало полярне сяйво. Та й сам сніг вилискував то холодною синявою, то крижаним пурпуром, то знову ставав по-зимовому срібним. Конан продовжував бігти в цьому чарівному світі, де єдиною реальністю була усе ще недосяжна біла постать, що танцювала на снігу.

Його вже ніщо не дивувало - навіть коли двоє велетнів перетнули йому дорогу. Пластини їхніх панцирів вкрилися памороззю, на шоломах і сокирах застиг лід. Сніг укривав їхнє волосся; бороди змерзлись, а очі були холодні, наче зірки на небосхилі,

- Брати мої! - вигукнула дівчина, пробігаючи між ними. - Дивіться - я привела до вас людину! Вирвіть його серце, доки? воно б’ється, і ми покладемо його на жертовник нашого батька!

Гіганти загарчали - немов айсберги зіткнулися в океані. Вони здійняли блискучі сокири, коли кімерїєць кинувся на них. Покрите памороззю лезо блиснуло перед ним, на мить засліпивши, але він відповів випадом, і клинок пробив супротивникові ногу вище коліна. Із криком упав той на сніг, але удар іншого велетня звалив і Конана. Воїна врятувала броня, хоча плече заніміло. І побачив Конан, як над ним постала на тлі холодного неба величезна, немовби висічена з льоду постать. Сокира вдарила - і встромилась у сніг, бо варвар відкотився вбік і схопився на ноги. Велетень заричав і знову підніс сокиру, але клинок Конана вже свиснув у повітрі. Коліна велетня підігнулись, і він поволі опустився у сніг, обагряючи його кров’ю із розітнутої шиї.

Конан озирнувся й побачив дівчину, яка розширеними від жаху очима дивилася на те, що відбувалось.

Краплі крові стікали з його меча, і Конан закричав грізно:

- Клич решту своїх братів! Я кину їхні серця на поживу полярним вовкам! Тобі не втекти від мене!

Вона перелякано кинулася вперед - не тямлячи себе, без сміху, не оглядаючись. Варвар чимдуж мчав за нею, але відстань між ними неухильно зростала.

Конан зціпив зуби так, що кров пішла з ясен, і прискорив біг. І ось уже між ними залишилося не більше ста кроків.

Бігти їй було дедалі важче, і він уже чув її тяжке дихання. Неймовірна витривалість варвара перемогла.

Пекельний вогонь, який вона розпалила в дикій душі Конана, розгорівся на всю силу. З нелюдським ревом він наздогнав її, і вона, захищаючись, простягла вперед руки. Він відкинув меч і стиснув дівчину в обіймах. Тіло її дугою вигнулося в його залізних пальцях. Золотисте волосся засліплювало Конана, а сама вона здавалася виточеною з обпалюючого льоду.

- Та ти крижинка! - бурмотів він. - Я зігрію тебе вогнем моєї крові!

Відчайдушним зусиллям вона звільнилась і відскочила назад, залишивши в його кулаці обривок вуалі. Золоте волосся її розкуйовдилось, груди високо здіймались, і Конана знов уразила її нелюдська краса.

Вона здійняла руки до зірок на небосхилі, і голос її назавжди запам’ятався Конанові:

- Іміре, тату, рятуй!

Воїн простягнув руки, щоб схопити її, і тут ніби розкололася крижана гора. Небо спалахнуло холодним вогнем, і був він таким сліпучим, що кімерієць примружився. Вогонь цей охопив тіло дівчини, і вона зникла.

Високо над його головою чаклунські світила кружляли в диявольському танку. За далекими горами прокотився грім, немов проїхала гігантська бойова колісниця і величезні коні висікали своїми підковами іскри на крижаній дорозі.

А потім заграва, білі вершини і сяюче небо загойдалися перед очима Конана. Тисячі вогненних куль розсипалися каскадами бризок, а небосхил закрутився, наче гігантське колесо, що сипле зоряним дощем.

Хвилею піднялася земля з-під його ніг, і кімерієць упав у сніг, нічого вже не бачачи й не чуючи.


...Він відчув присутність життя в цьому темному й холодному всесвіті, де й сонце вже давно згасло. Хтось безжально трусив його тіло і здирав шкіру зі ступень і долонь. Конан заричав від болю і спробував намацати меча.

- Він опам’ятовується, Хорсо, - пролунав голос. - Давай-но ретельніше розтирай йому руки й ноги - може, він ще знадобиться у бою!

- Ніяк не розтиснути ліву руку, - почувся інший. - Щось він у ній тримає.

Конан розплющив очі й побачив бороданів, що схилилися над ним. Його оточували високі золотоволосі воїни в латах і хутрі.

- Конане! - вигукнув один з них. - Бачу, ти живий!

- Клянуся Кромом, Ньорде, - простогнав Конан. - Або я живий, або ви всі вже у Валгаллі.

- Ми таки живі, - відповів ас, продовжуючи розтирати ступні Конана. - Не змогли з’єднатися з вами, бо довелось пробиватися крізь засідку. Тіла ще не встигли застигнути, коли ми прийшли на поле. Тебе не було серед полеглих, і ми пішли твоїм слідом. Клянусь Іміром, Конане, не можу зрозуміти, навіщо тебе понесло в полярну пустелю? Довго ми йшли за тобою і, клянусь Іміром, знайти не сподівались - поземок уже замітав сліди...

- Не згадуй Іміра надто часто, - сказав один із воїнів. - Це ж його володіння. Старі кажуть, ось між тими вершинами.

- Я бачив діву, - прошепотів Конан. - Ми зустрілися з людьми Браги на рівнині. Скільки часу билися - не знаю. Живим залишився тільки я. Я ослабнув і змерз, і весь світ навколо мене змінився - та тепер я бачу, що все як і було. Потім з’явилася діва й повела мене за собою. Вона була прекрасна, немов холодні вогні пекла. Тут напало на мене якесь безумство, я забув усе на світі й помчав за нею... Ви бачили її сліди? Бачили велетнів у крижаній броні, яких я вбив?

Ньорд похитав головою.

- Тільки твої сліди були на снігу, Конане.

- Значить, я з глузду з’їхав, - сказав кімерієць. - Але я бачив дівчину, що гола танцювала на снігу, бачив так само ясно, як тепер вас. Вона була вже в моїх руках, але згинула в крижаному полум’ї...

- Він марить, - прошепотів Ньорд.

- О ні! - вигукнув старий із палаючими очима. - То була Аталі - дочка Іміра, Крижаного Гіганта. Вона приходить до тих, хто вмирає на полі битви. Коли я був юним, то бачив її, лежачи напівмертвим на кривавому полі Вольфравен. Вона кружляла серед трупів, тіло її було подібне до слонової кістки, а волосся сяяло золотом у місячному світлі. Я лежав і вив, як умираючий пес, бо в мене, не було сил поповзти за нею. Вона заманює бійців із поля битви в крижану пустелю, щоб її брати могли принести їхні ще не остиглі серця в жертву Іміру. Точно кажу вам, Конан бачив Аталі, дочку Крижаного Гіганта!

- Ха! - вигукнув Хорса. - Старий Горм замолоду з’їхав з глузду, коли йому в битві проломили макітру. Конан просто марив після жорстокого бою. Подивіться-но, на що перетворився його шолом! Будь-якого з цих ударів вистачить, аби вибити з голови всякий розум. Він біг по снігу за примарою. Ти ж родом із півдня, звідки тобі знати про Аталі?

- Може, ти й маєш рацію, - сказав Конан. - Але злякався я неабияк.

Він замовк і подивився на свою ліву долоню. Підніс її вгору, і в тиші, що настала, воїни побачили обривок тканини, витканої з таких тонких ниток, яких не прядуть на земних веретенах.


Кілька місяців провів Конан у рідній варварській Кімерії і знов повернувся до цивілізованих гіборійських королівств. Але служба в армії Немедії та перебування в Офірі тривали недовго. Часи були спокійні, і в пошуках пригод кімерієць подався до Аргоса...




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка