Гіборійська ера. Пролог



Сторінка4/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ


Немов листок, розбуджений весною,

Який охопить осені вогонь,

Віддать судилось долею складною

Обранцю пломінь серденька свого.

Пісня про Бьоліт”1



І. КОНАН ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО ПІРАТІВ


Вулицею, що вела до морського узбережжя, мчав чорний вершник. Перехожі з криками розбігалися в різні боки, звільняючи дорогу. Вони встигали помітити лише пурпурний плащ, що фондувало вітром. Вершник не озирався. Шум погоні переслідував його, не вщухаючи.

На пристані вершник зупинив свого коня так, що той присів на задні ноги. Моряки, які ставили смугасте широке вітрило на готовій до відплиття високобортній галері, із цікавістю розглядали вершника. Кремезний чорнобородий шкіпер2 приготував багра, щоб відштовхнутися від причалу. Цієї миті вершник стрибнув із сідла просто на палубу галери.

- Хто тобі дозволив зійти на корабель? - заволав шкіпер.

- Відчалюй! - наказав непрошений гість, змахнувши великим скривавленим мечем.

- Ми пливемо до Куша... - спробував пояснити шкіпер, закипаючи гнівом.

- Тоді пливи до Куша. Мерщій, відчалюй! - перебив його незнайомець, кинувши тривожний погляд на берег. У кінці вулиці з’явився загін закутих в обладунки вершників, які мчали галопом, за ними ледве встигав загін лучників.

- У тебе є чим заплатити? - не вгамовувався шкіпер.

- Відчалюй, тобі кажу! Я добре заплачу, - крикнув незнайомець, розмахуючи своїм, величезним мечем. - Або твоя галера відчалить, або вона потоне в крові команди.

Шкіпер знався на людях. Покрите шрамами обличчя незнайомця виражало рішучість і гнів. Здавалось, за мить незнайомець здійснить свою обіцянку. Шкіпер різко віддав команду, міцно уперся в пристань багром, відштовхуючи корабель від берега. Моряки швидко й чітко виконували всі команди. Веслярі дружно налягли на весла, вітер наповнив вітрило, і галера, узявши курс, незабаром опинилася досить далеко від берега.

На пристані воїни в обладунках вимахували мечами й вигукували прокляття й накази шкіперу повернути корабель.

- Нехай казяться, - скривився незнайомець. - Шкіпере, пильнуй курс.

Він стояв біля щогли, сторожко озираючись навколо, не опускаючи свого меча. Шкіпер зіскочив з містка, пройшов між веслярами, підійшов до штурвала, а тоді уважно подивився на незнайомця. Перед ним стояла висока сильна людина в чорному блискучому обладунку. Сталевий блакитний шолом із рогами, подібними до рогів бика, прикривав голову незнайомця. За плечима майорів пурпурний плащ. До широкого поясу з золотою пряжкою були прикріплені піхви для меча.

- Якщо подорожуватимемо далі разом, - мовив шкіпер, - треба жити мирно. Мене звуть Тіто, я з Аргоса. Пливу до Куша, щоб обміняти прикраси, шовк і цукор на слонову кістку, руду, рабів і перли.

Воїн кинув погляд на узбережжя, де все ще метушилися озброєні воїни, які марно намагалися знайти якийсь швидкий човен, здатний наздогнати галеру.

- Мене звуть Конан-кімерієць, - після короткої паузи відповів незнайомець. - Приїхав до Аргоса, щоб знайти собі заняття, але не знайшов нічого, до чого можна було б докласти рук.

- Але чому тебе переслідували гвардійці? - запитав Тіто. - Звісно, це не моє діло, але я не думаю...

- Мені нічого приховувати, - перебив його кімерієць. - Минулої ночі сотник королівської гвардії хотів силою узяти в заїзді дівчину молодого воїна. Той заступався за неї й убив сотника. Але, мабуть, якийсь клятий закон забороняє вбивати гвардійців. Хлопець із дівчиною втекли. Хтось сказав, що я там був. Мене вранці схопили й відвели до судді. Старий крутій почав з’ясовувати, куди я міг сховати втікачів. Навіть якби хлопець не був моїм другом, виказати його я не міг. Суддя чомусь розсердився, багато говорив про мої обов’язки перед державою, суспільством і про різні інші речі, які для мене були незрозумілі. Слухаючи його, я ледве стримувався. Але коли суддя заявив, що я знущаюся з нього і тому буду кинутий до в’язниці, де сидітиму, доки не знайдуть утікачів, мені це не сподобалося. Довелося дістати свого меча й прокласти собі шлях на вулицю. Кінь начальника гвардії примчав мене на пристань, де я й побачив вас.

- Що ж, - рішуче озвався моряк, - судді багато попсували мені крові у справах проти багатих купців, тому любити мені їх нема за що. Певна річ, після повернення вони причепляться до мене, але я завжди зможу довести, що діяв під загрозою. Можеш сховати свого меча. Ми мирні моряки й проти тебе нічого не маємо. Крім того, добре, щоб у плаванні на кораблі був такий воїн, як ти. Ходімо, вип’ємо прохолодного вина.

- Це мене влаштовує, - охоче погодився Конан, вкладаючи до піхов свого меча.

“Аргуз” був звичайною невеликою галерою, схожою на багато інших купецьких кораблів, що плавали між портами Зингари й Аргоса. Корабель мав випнуту корму й високий вигнутий ніс. Велике смугасте вітрило було зшито з міцного шовку. Веслами користувалися тільки коли відпливали від пристані або в безвітряну погоду. Всього було десять пар весел обіч бортів. Вантаж знаходився під палубою, і тому веслярі спали на палубі між лавами. Команда корабля складалася з двадцяти веслярів-матросів, трьох рульових і шкіпера Тіто.

Погода була сприятлива, і “Аргуз” упевнено рухався на південь. З кожним днем спека посилювалась, і на кораблі нап’яли зшитий з клаптів тканини покрив від сонця.

Корабель ішов уздовж берегів Шему й Стигії. Море й морське життя були для Конана загадкою. Але й сам він був загадкою для моряків, які ще не бачили раніше людей його раси.

Кімерієць їв за трьох, міцні напої були його втіхою й слабкістю. Багато в чому він був наївним, як дитина. Проте в гніві він був страшний. Варвар відрізнявся природженими моторністю й сторожкістю. Якщо хтось зазіхав на його права або заподіював навіть незначну образу, він ставав грізним, наче голодний тигр. Тривалі мандри загартували кімерійця фізично, він був подібний до твердої скелі. Одяг і обладунок Конана мали на собі сліди усіх його мандрів: улюблений асами рогатий шолом, панцир і наколінні щитки виготовили в Котху, кольчугу зробили в Немедії, величезний меч був аквилонської роботи, а пурпурний плащ ткали в Офірі.

Після кількох днів подорожі на південь уздовж берегів Куша корабель пристав неподалік від селища чорних людей. Проте мандрівники знайшли лише руїни будівель і трупи вбитих.

- Колись тут можна було добре торгувати. Прокляті пірати все знищили, - вилаявся шкіпер.

- Що буде, якщо ми їх зустрінемо? - запитав Конан, поклавши руку на рукоять меча.

- Війна не моє ремесло. Вбиватимемо. Кілька разів ми щипали, піратів, при нагоді можемо повторити. Якщо тільки не зустрінемо “Тигрицю Бьоліт”.

- Хто така Бьоліт?

- Дика чортиця ця Бьоліт. Усі звуть її Королевою Чорного Узбережжя, під її орудою банда чорних горлорізів грабує всі стрічні кораблі. Чимало багатих купців вони відправили на морське дно.

Коли вони повернулися на корабель, шкіпер показав Конану на складену біля містка зброю - списи, луки й стріли,

- Слабка зброя, якщо доведеться захищатись. Але віддавати життя дарма для нас теж образливо.

Сонце щойно почало підніматися на обрії, коли дозорець повідомив про небезпеку. З правого борту корабля з’явилася галера, яка стрімко наближалася до них.

Незабаром стало видно голі тіла воїнів на борту галери. Вони дико галасували, стукали списами по своїх овальних щитах. На щоглі корабля майорів пурпурний прапор.

- Бьоліт! - скрикнув сполотнілий Тіто. - Стерно ліворуч! - подав він команду. - Треба дістатися до берега раніще від піратів, тоді ми врятуємося.

“Аргуз” круто повернув до узбережжя. Шкіпер, бігаючи між лавами, прокльонами й погрозами підганяв веслярів. Його очі блищали, борода трусилася від хвилювання.

Стоячи на кормі “Аргуза”, Конан спостерігав, як швидко зменшується відстань між кораблями. Хоча він і не розумівся на морських справах, проте було видно, що пірати наздоженуть “Аргуз”, перш ніж галера торкнеться берега. Піратські стріли поки ще не долітали до корабля й із тихим посвистом падали в море.

- Краще було б битися з ними, - мовив Конан. - Інакше ми загинемо під їхніми стрілами, не обмінявшись жодним ударом.

- Швидше, собаки! - ричав Тіто на веслярів, підганяючи їх своїми важкими кулаками. Бородаті веслярі веслували мовчки й щосили, піт струмував по їхніх тілах.

До берега залишалася тільки миля1, коли різко ущух вітер і вітрило обвисло. Пірати швидко наближались. Один із стернових на “Аргузі” захитався і впав за борт зі стрілою в шиї. Тіто кинувся на його місце. У цей час Конан, широко розставивши ноги на палубі, яка гойдалась все дужче, здійняв свого лука Тепер він добре бачив усе, що чинилося на кораблі піратів. На невеликому містку в передній частині корабля стояла жінка. Її біла шкіра вирізнялася на тлі чорних тіл воїнів. Поза всяким сумнівом, це була Бьоліт.

Конан натягнув лук, але, раптом передумавши, трохи змінив напрям, і його стріла пронизала високого воїна, що стояв поряд із жінкою.

Піратське судно стрімко наздоганяло корабель Тіто. Під стрілами загинули всі стернові. Шкіпер, вигукуючи всілякі прокльони, сам-один тримав величезне весло. Дощ зі стріл із піратського судна падав на палубу “Аргуза”, і дедалі частіше лунали стогони й передсмертні крики веслярів. Одна зі стріл влучила просто в серце шкіпера, і корабель лишився без керування. Перелякані моряки озирнулися на Конана, який спокійна посилав у ціль стрілу за стрілою. Оцінивши ситуацію, Конан відклав убік лук і звів свого грізного меча.

- Сміливіше, хлопці, - підбадьорив він моряків. - Дамо відсіч цим псам, перш ніж вони переріжуть нам горлянки. Навіщо мучити весла, коли нас однаково наздоженуть. Готуйтеся до битви.

Моряки швидко розібрали зброю й приготувалися до битви. Піратська галера вдарила у борт, і на палубу “Аргуза” рвонула юрба чорних піратів, залишивши на своєму кораблі більше десятка тіл своїх товаришів, уражених стрілами Конана.

Битва була кривавою й короткою. Моряки не змогли протистояти натиску численного натовпу піратів, і всі як один загинули під ударами мечів. Конан бився, стоячи на кормі “Аргуза”, яка була на одному рівні з палубою піратського корабля. Його меч раз у раз здіймався вгору і з силою опускався в чорну масу тіл, залишаючи кривавий слід. Купа порубаних тіл зростала перед Конаном “з кожним помахом його меча Проте натиск піратів ставав дедалі сильнішим, прагнення знищити останнього захисника й зайнятися грабуванням підганяла їх. Довго не роздумуючи, Конан перескочив на палубу піратського корабля. Кімерійця охопив бойовий азарт, властивий його племені. З палаючими очима Конан рубав направо й наліво, розламуючи черепи, пробиваючи груди, відтинаючи кінцівки. Палуба піратського корабля поступово вкривалася кривавим місивом.

Раптом пірати відхлинули й підвели, готуючи до кидка, свої списи. На мить застигли, мов статуї, і чорні велетні зі списами, і білий воїн із скривавленим мечем. У цю коротку мить, яка могла стати останньою для Конана, наперед вибігла Бьоліт і підвела руку, зупинивши піратів.

Серце Конана виповнилося захопленням, коли він побачив смагляву струнку Бьоліт. На ній не було іншого одягу, крім широкої шовкової пов’язки на стегнах. Сильне гнучке тіло. Розкішне чорне волосся, що падало пасмами на смагляві плечі. Палаючи темні очі Вона була некерована, як степовий вітер, і небезпечна, як пантера.

Не звертаючи уваги на величезний скривавлений меч, Бьоліт підійшла до Конана настільки близько, що вістря меча торкнулося її стегна. Губи її розкрились.

- Хто ти? - запитала вона. - Я проплавала від узбережжя Зингари до дальнього південного берега і ніколи не стрічала подібного до тебе. Звідки ти?

- З Аргоса, - коротко відповів Конан, остерігаючись пастки.

Якби тільки її смаглява рука зсунулася в напрямку до кинджала, що висів на шовковому поясі, цей рух став би для неї останнім.

Але в її очах не було ворожості,

- Ти не з гіборійців, - припустила Бьоліт. - Ти грізний, як вовк. Твої очі не затьмарені життям у місті, м’язи твої не обм’якли серед мармурових стін.

- Я Конан, кімерієць, - твердо вимовив воїн.

Для людей півдня північ була такою ж далекою й невідомою, як міфічний край, де жили могутні гіганти, що рідко кидали свої сніжні долини.

Безпомилковий жіночий інстинкт підказував Бьоліт: цей воїн гідний її.

- А мене звуть Бьоліт, - гордо вимовила вона, немов сказала: “Я королева!”

- Подивись уважніше на мене, Конане! - вела далі вона. - Я Бьоліт, Королева Чорного Узбережжя! Ти - північний тигр, холодний і неприступний, як сніжні гори. Ходімо зі мною на край землі. Вогонь і залізо зробили мене королевою. А ти можеш стати моїм королем.

Конан обвів суворим поглядом шеренги піратів, очікуючи, що побачить на їхніх обличчях ознаки зла або заздрості. Але нічого подібного не побачив. Суворість і гнів зникли з його обличчя. Конан зрозумів, наскільки пірати обожнювали Бьоліт. Вона була для них богинею, що ніби зійшла з небес. Її волі ніхто не насмілився б опиратись.

Потім він подивився на “Аргуз”: корабель сильно нахилився на лівий борт, морські хвилі плескалися вже на палубі. Окинув поглядом берег, безкраю гладінь моря, дівчину. Дрож пройняла варвара: плавати з цією молодою тигрицею, кохати, мандрувати й грабувати...

- Гаразд. Я залишаюся з тобою, - згодився Конан, струшуючи краплі крові з меча.

- О-о! - радісно вигукнула Бьоліт і одразу ж твердим голосом наказала піратам: - Перенесіть усю здобич на корабель, ми відпливаємо.

Вантаж нещасного “Аргуза” пірати швидко перетягли на “Тигрицю” й розмістили в маленьких комірках під палубою. Конан мовчки сидів на кормі й спостерігав за роботою піратів. Старий чаклун-пірат оглянув його рани на руках і ногах, до найглибших приклав цілющий відвар.

Закінчивши вантаження здобичі, пірати очистили палубу, покидавши за борт тіла вбитих. Поранених поклали на палубі біля щогли для огляду й лікування.

Нарешті “Тигриця” гойднулась, блиснули на сонці й занурились у воду весла, і судно поволі рушило у напрямку на південь.

Бьоліт піднялася на корму, підійшла до Конана. Її очі блищали, як у пантери, що причаїлася в пітьмі.

Швидко вона скинула з себе свої прикраси та сандалії, поклавши їх до ніг Конана. Виструнчилась, підвела вгору руки - схвильована, горда. - і крикнула своїм воїнам:

- Вовки синіх морів, дивіться танок, весільний танок Бьоліті Бьоліт, доньки королів Асгалуниі

Вона почала кружляти в швидкому ритмі. Її рухи були то плавними, то звабливо різкими. Її білі ступні майже не торкалися скривавленої палуби.

Пірати зачаровано дивилися на неї. Поранені забули про біль і смерть.

У сутінках, що невдовзі настали, білошкіра Бьоліт здавалася казковим видінням. Сутінки згущалися, замиготіли зірки. Коли пітьма остаточно поглинула воїнів, Бьоліт із криком радості кинулася до Конана. Пристрасть, що охопила кімерійця, змусила його забути про все на світі. Він палко притиснув Бьоліт до своїх широких грудей...



ІІ. ЧОРНИЙ ЛОТОС
Коли коштовностей жадібно блиск

Ти в Мертвім Місті зором поглинала,

Я заздрості відчув у серці стиск, -

Неначе став хтось третій поміж нами.

Пісня про Бьоліт”


“Тигриця” кружляла морями, наводячи жах на прибережні поселення. Від одного міста до іншого і далі летіла новина: морська відьма знайшла собі коханця, залізного варвара, гнів якого був страшнішим за гнів пораненого лева. Ті, кому вдалося пережити страшні погроми піратів, проклинали Бьоліт і білого воїна з блакитними очима. І довго ще пам’ятатимуть на узбережжі їхні розваги й утіхи.

Вільна, як вітер, “Тигриця” плавала уздовж південного узбережжя материка, аж доки однієї чудової днини не зупинилася в гирлі великої похмурої річки, береги якої заросли непролазними джунглями.

- Це річка Заркгеба, що означає “смерть”, - похмуро мовила Бьоліт. - Подивись, яка в ній темна вода. Її уникають усі чорні люди. Якось стигійська галера, рятуючись від мене, попливла вгору річкою й зникла. А за кілька днів течія винесла сюди, де ми стоїмо на якорі, цей корабель. Його палуба була безлюдна. Вантажу ніхто не чіпав, але команда пропала тихо й загадково. Ми знайшли єдину людину, яка збожеволіла й невдовзі марячи померла.

- Коханий, гадаю, десь вище річкою є місто, - вела далі Бьоліт. - Я чула від моряків, які підіймались угору за течією, всілякі легенди та розповіді про високі вежі й стіни, що оточують місто. Мені хочеться побачити його стіни й вулиці. Нам удвох нічого не страшно, Давай піднімемося річкою.

Трохи поміркувавши, Конан кивнув на знак згоди. Він завжди погоджувався з нею. Вона керувала доходами й пропонувала плани, а меч Конана ці плани здійснював. Він був задоволений таким життям, його не цікавило, де вони плавали, з ким бились, - головне, плавати разом із Бьоліт і битися за неї.

У битвах і походах команда корабля скоротилась, та залишилося кілька відчайдушних шибайголів, які пройшли крізь усі випробування. Бьоліт не хотіла гаяти часу на тривалий рейс до південних берегів для поповнення екіпажу, її цікавість і привела “Тигрицю” в гирло цієї загадкової річки.

Корабель поволі увійшов у гирло. Течія була слабка й не змушувала веслярів над силу працювати. Обігнувши перший поворот, корабель увійшов у сутінь джунглів. Жодної живої душі не було видно: ані крокодилів чи інших тварин, ані птахів. Лунали лише дивні, загадкові шерехи, моторошний стогін, глухе й далеке виття, поскрипування великих дерев. Зненацька пролунав і різко стих нелюдський крик.

- Це мавпа, - припустила Бьоліт і згодом, задумливо додала: - У цих людиноподібних бестіях живуть душі грішників, покараних за скоєні гріхи.

Конан у подібні легенди не вірив, він мовчки дослухався до загадкового шуму джунглів. Зійшов місяць, схожий на пдяму крові, джунглі зустріли це сильним шумом, що долинав здалеку. Здавалося, звірі, як і люди, уникали каламутної води Заркгеби.

Місяць підбився ще вище, освітивши своїм блідим світлом річку. Складалося враження, що весла занурювали не у воду, а в холодне срібло. Каміння на руків’ях мечів сяяло тьмяним блиском.

Точно такий блиск випромінювали коштовні прикраси Бьоліт. Вона лежала на шкурі леопарда, розстеленій на палубі. Спершись ліктем, вона вдивлялася в обличчя Конана, її очі блищали в місячному світлі.

- Ми оточені таємницями, - тихо мовила Бьоліт. - Пливемо в країну привидів і смерті. Ти не боїшся?

У відповідь Конан знизав плечима.

- І я теж не боюсь, - задумливо говорила Бьоліт. - Ніколи нічого не боялась. Часто доводилося дивитись у розкриту пащу Смерті. Тільки... Конане, ти боїшся богів?

- Не хочу мати з ними справи, - відповів варвар. - На цьому світі людина безглуздо бореться, бідує, зазнає втіхи в битві, а коли вмирає, її душа потрапляє у сірий туманний світ, сповнений темних хмар і холодних вітрів, щоб мандрувати у безкінечності. Бьоліт тихо засміялась:

- Життя, навіть найгірше, краще від такого існування в іншому світі. У що ти віриш, Конане?

Конан знизав плечима.

- Я знаю багатьох богів. Хто не вірить в їхнє існування, такий самий сліпий, як і той, хто глибоко вірить у це. Я не знаю, що стане зі мною після смерті. Можливо, мою душу поглине морок, як стверджують немедійські мудреці, а може, і хмари з льодом чи сніжні рівнини. Поки я живу, хочу жити сильно, хочу відчувати в роті смак м’яса й міцного вина, знати обійми жіночих рук, насолоджуватися азартом боротьби. Я щасливий, коли маю це. Хай мудреці й філософи думають над тим, що є життя. Я знаю одне: якщо життя ілюзія, тоді й сам я ілюзія і своє життя сприймаю за ілюзію. Живу, кохаю, вбиваю - і радію життю.

- Але боги існують насправді, - сказала Бьоліт, - і є життя після смерті. Знаю, знаю. - Вона підвелася стрімким рухом з колін і обійняла Конана. - Моя любов сильніша за смерть. Моє серце поєднане з твоїм, моя душа є частиною твоєї душі! Якщо б я померла, а ти бився за своє життя, я із безодні поспішила би тобі на допомогу! Так! Мій дух вилетів би до тебе з Раю або виповз би з полум’я Пекла! Я належу тобі, і ніяка сила не розлучить нас!

Пірат, що стояв на вахті, закричав страшним голосом. Відштовхнувши Бьоліт, Конан різко схопився на ноги і з мечем у руці побіг на ніс судна. Один із піратів висів над палубою, його утримувало щось, схоже на велике дерево, яке підносилося над бортом корабля. Кімерієць зрозумів, що сталося: гігантська змія піднялася з річки, нахилилася над кораблем і схопила нещасного воїна величезною страшною пащею. Слизька луска змії блищала в місячному світлі. Нещасний кричав і звивався, як миша в зубах у пітона. Конан підбіг до змії й сильним ударом свого великого меча майже перерубав їй тулуба. Кров бризнула на всі боки, змія почала поволі падати в річку, усе ще міцно тримаючи свою жертву. За мить змія й людина зникли.

Конан залишився вартувати на носі корабля, проте ніч минула спокійно. І коли світанок охопив верхівки дерев, кімерієць. побачив контури руїн. Він гукнув Бьоліт, яка спала на палубі під його пурпурним плащем. Вона підбігла до нього, пильно вдивляючись туди, куди вказував Конан. Її очі округлилися: перед нею було місто. Наче вмите вранішнє сонце освітлювало пошарпані будівлі. Тріщини стін і плити вкривала смітна трава. З усіх боків, крім того, де струмували води річки, у місто вдерлися джунглі, ховаючи повалені колони й будівлі під своєю буйною зеленню.

На центральній площі височіла мармурова піраміда з якоюсь фігурою. Конану спочатку здалося, що це статуя, поки його гострозорі очі не помітили ознаки руху.

- Це гігантський птах, - сказав один із воїнів, що стояли поряд.

- Ні, це жахливий кажан, - заперечив другий.

- Це мавпа, - вигукнула Бьоліт.

Тим часом нерозпізнана істота розпрямила крила й полетіла в напрямку джунглів.

- Крилата мавпа, - схвильовано підтакував Бьоліт чаклун Н’Гона. - Це зачароване місце.

Бьоліт посміхнулася і наказала причалити судно. Вона перша зійшла на берег, і відразу за нею зійшов Конан, а за ними один за одним воїни зі списами. Панувала тиша.

Бьоліт на тлі руїн мала досить екзотичний вигляд, і життєва сила, якою дихала кожна клітинка її стрункого тіла, особливо контрастувала з навколишньою руїною й безлюддям.

Поволі сходило над хащами сонце, заливаючи зруйновані вежі матовим золотом.

Бьоліт указала на круглу вежу, до якої вела дорога з потрісканих плит із пророслою крізь них травою. Дорога закінчувалася перед вежею масивним вівтарем. Королева піратів підбігла до нього.

- Це храм невідомих богів. Дивись! Канавки для стоку крові жертв ідуть із боків вівтаря, і навіть тисячі дощів не змили з них темних плям. Стіни розсипалися на порох, а цей камінь стоїть, глузуючи з плину життя й часу.

- Які ж вони були, ці стародавні боги? - запитав Конан.

Бьоліт розвела руками.

- Навіть легенди мовчать про це місце. Але подивися на підвищення з двох боків вівтаря. Звичайно жерці ховають своє багатство під вівтарем. Ви, четверо, спробуйте відсунути цю плиту!

Бьоліт відійшла вбік, звільняючи місце воїнам, і задивилася на нахилену вежу. Троє піратів могутньої статури разом із Конаном ухопилися за кам’яні виступи в плиті. У цю мить Бьоліт пронизливо скрикнула. Всі завмерли, а кімерієць з прокльоном відпустив плиту й обернувся до неї.

- Змія в траві, - видихнула Бьоліт. - Убий її, а ви відсуньте плиту.

Конан швидко підійшов до Королеви Чорного Узбережжя, на його місце став інший воїн. Поки кімерієць обережно оглядав траву в пошуках гада, воїни напружилися і спробували зсунути плиту.

Щита не рухалася з місця, але вівтар раптом почав повертатись. Угорі пролунав скрегіт і страшний гул. Вежа звалилася вниз, поховавши воїнів під своїми руїнами.

Усі скрикнули, а тонкі пальці Бьоліт вчепилися в плече Конана.

- Змії не було, - прошепотіла вона, - я обдурила бо боялася за тебе... Боги завжди добре охороняють свої скарби.

Воїни почали розбирати завал, що утворився на місці вежі. Під чотирма знівеченими тілами відкрився вхід у склеп, обагрений кров’ю останніх жертв. Плита вівтаря, майстерно підвішена на кам’яних завісах, служила входом до підземелля. Здавалося, що зі склепу б’є полум’я. Уранішнє світло відбивалося в мільйонах дзеркал. Перед очима приголомшених піратів виблискували скарби: діаманти, рубіни, сапфіри, опали, аметисти, місячні камені. Багато іншого незнайомого каміння блищало різними кольорами. Склеп був повний-повнісінькій коштовностей.

Бьоліт із криком захоплення опустилася на коліна серед скривавлених уламків біля краю склепу і запустила по лікоть свої білі руки у скарби. Коли вона вийняла руки, у неї в долонях опинився довгий шнурок. На золоту струну було нанизане пурпурне каміння, яке відсвічувало кривавим блиском.

В очах Бьоліт спалахнув вогонь безумства. Шемітська душа знаходить у багатстві радісне забуття, а вигляд цих скарбів уразив би навіть відомого своїм багатством і розкішшю кесаря Шушана.

- Вантажте коштовності, ви, псюки!

Голос її став хрипким від збудження.

- Дивись! - м’язиста чорна рука вказувала в бік “Тигриці”.

Бьоліт обернулася з лайкою на яскраво-червоних губах, чекаючи, що побачить інший корабель, який прибув, аби відібрати в неї здобич.

З галери піднялося щось темне й полетіло над джунглями.

- Проклята мавпа хазяйнувала на кораблі, - пробурмотів наляканий воїн.

- Ну, то й що? - гнівно крикнула Бьоліт і нервово відкинула пасмо волосся з чола. - Зробіть ноші з плащів і списів, щоб перенести коштовності... а ти куди йдеш?

- Огляну галеру, - буркнув у відповідь Конан. - Цей “кажан” міг пробити діру в днищі.

Він добіг до берега й вибрався на корабель. Оглянув палубу, потім із похмурим виразом обличчя обстежив місце, де похазяйнувало чудовисько. За хвилину кімерієць повернувся до Бьоліт. Вона вдягла намисто, і червоні діаманти заіскрилися на її грудях.

Величезний чорний воїн стояв до пояса в скарбниці й вичерпував багатства повними жменями, подаючи їх у простягнуті руки своїх товаришів.

- Цей літаючий диявол продірявив бочки з водою, - сказав Конан. - Ми зробили дурницю, що не залишили нікого на галері. Воду з річки пити не можна. Я візьму двадцять воїнів і спробую знайти в джунглях джерело свіжої води.

- Гаразд, - відповіла Бьоліт роздратованим тоном. - Я тим часом перенесу здобич на корабель.

Навколо були джунглі, денне світло заступила напівтемрява. Звислі ліани були схожі на пітонів. Пірати розтягнулися ланцюжком, ішли в сутінках, мов чорні привиди під орудою білого духа. Вони заглиблювалися в джунглі, але ніяких слідів води не було - ані дзвінкого струмочка, ані тихого озера. Раптом Конан зупинився, і його воїни застигли, як статуї. Навколо було тихо. Кімерієць занепокоєно похитав головою.

- Ідіть далі, - сказав він Н’Гоні. - Ідіть, доки не спустите мене з очей, тоді зупиніться й чекайте на мене. Мені здалося, що за нами хтось стежить. Я чув шерехи...

Чорношкірі пірати занепокоєно переступали з ноги на ногу, але зробили так, як їм наказали. Коли воїни відійшли, Конан швидко сховався за величезним деревом і став удивлятися в той бік, звідки вони прийшли.

Усе могла приховати ця густа зелень...

Нікого не було. Не чулося голосів піратів, що йшли попереду. Несподівано Конан відчув у повітрі якийсь незнайомий, екзотичний аромат. Він блискавично обернувся; щось ласкаве торкнулося його голови. Із зеленої гущавини до нього схилилися величезні чорні квіти, а одна з них уже встигла торкнутися його шкіри. Квіти розкрили свої пелюстки й шелестіли, хоча вітру не було. Конан відскочив, пізнавши чорний лотос. Його нектар спричиняв смерть, а аромат викликав сонні видіння. Але було вже пізно. Кімерієць відчув, що летаргічний сон затьмарює його свідомість. Спробував звести меча, щоб обрубати гілки, але руки не слухались і безсило опустились. Спробував покликати своїх воїнів, але з вуст замість крику зірвався тихий шепіт. За мить закачалися, потьмарилися й попливли перед його очима джунглі, і він уже не чув страшних криків і стогонів, що лунали неподалік. Ноги його обм’якли, і Конан безсило впав на землю. Над його розпростертим тілом у нерухомому повітрі гойдалися чорні квіти.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка