Гіборійська ера. Пролог



Сторінка7/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26
СТАЛЕВИЙ ДЕМОН


1
Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть - зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння. .

Зовнішність рибалки була типовою для юетші - представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще - тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур - один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею - через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.

Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.

Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.

Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути тільки на островах моря Вілайєт. Здавалося неймовірним, що людські руки змогли вирубати й скласти ці блоки, і, звичайно ж, людина ніколи не змогла б перекинути таке громадище. Але удар блискавки розколов багатотонні брили, як просте скло, перетерши деякі з них на зелений порошок і скинувши купол зі споруди.

Рибалка вибрався на руїни й зазирнув усередину; те, що він побачив, зацікавило його. Усередині зруйнованої споруди, серед розколотих кам’яних брил, на золотій плиті лежала людина. На ній був одяг, який чимось нагадував спідницю, перехоплену в талії шагреньовим поясом. Чорне волосся, що хвилею спадало на масивні плечі, було перехоплене на скронях вузькою золотою стрічкою. На м’язистих оголених грудях лежав чудовий кинджал. Його руків’я теж було обтягнуте шагреньовою шкірою й оздоблене коштовним камінням, а широке лезо вигиналася наче півмісяць. Кинджал нагадував формою того ножа, якого рибалка носив на поясі, проте коштовне лезо не було зубчатим, і зроблене воно було рукою справжнього майстра.

Рибалка прагнув мати таку зброю. Ця людина, звичайно ж, була мертва і пролежала тут багато століть. А купол служив їй могилою. Аборигена аж ніяк не цікавило мистецтво, за допомогою якого стародавнім удалося зберегти тіло, і навіть смаглява шкіра на його м’язистому торсі здавалася дивно пружною й свіжою, лице - живим. Обмежений розум юетші працював тільки в одному напрямі - як здобути жаданий кинджал, чудове лезо якого тьмяно поблискувало на грудях у мертвяка.

Спустившись униз, рибалка взяв ножа в руки. І щойно він це зробив, сталося щось неймовірне й жахливе. Сіпнулися могутні м’язисті руки, широко відкрилися повіки, під якими виявилися великі темні магнетичні очі. Їхній погляд ударив у рибалку й ледве не збив його з ніг. Той відскочив назад, і в сум’ятті випустив дорогоцінну здобич. Людина сіла на золотій штаті, і тепер рибалка міг переконатися в справжніх розмірах колоса. Примружені очі незнайомця утримували бідолаху на місці, і в них не було ні дружності, ні подяки. У них горіли невгасима ворожість і полум’я, яке запалюється в очах розлюченого тигра.

Зненацька незнайомець підвівся на ноги й скелею нависнув над рибалкою. У кожному його русі відчувалася загроза. У тупому мозку рибалки не було страху, принаймні такого, який охоплює людину, що несподівано стикається з проявом надприродних сил. І щойно величезні руки опустилися йому на плечі, він вихопив ножа й завченим рухом завдав удару. Проте ніж не встромився в бугристий живіт незнайомця, а ковзнув по ньому, немов по сталевій колоні, ї наступної миті товста шия рибалки тріснула, наче гнила лозина, у могутніх руках велетня.

2
Джехунгір Ага, намісник Хаваризма й начальник прикордонного загону, що охороняв узбережжя, знов уважно розглянув пишно оздоблений сувій пергаменту, на якому стояла масивна печатка, і розсміявся сардонічним сміхом.

- То як? - різко запитав його радник Газнаві.

Джехунгір знизав плечима. Це був вродливий чоловік, із яскраво вираженими рисами фамільної пихи,

- Король вельми нетерплячий, - сказав він. - Проводячи свою жорстку політику, він напосідає на мене за недоліки в охороні кордону. Тарим говорить, що, коли я не розберуся зі степовими розбійниками, в Хаваризмі може з’явитися новий намісник.

Газнаві задумливо посмикав свою коротку сиву бороду. Ездигерд, король Турана, - наймогутніший монарх світу. В його палаці, у великому портовому місті Аграпурі, накопичилася маса награбованих у всіх імперіях багатств. Армади військових галер короля, оснащених пурпурними вітрилами, перетворили море Вілайєт у Гірканійське озеро.

Темношкірі жителі Замори, так само як і східні провінції Котху, платили йому данину. Шеміти підкорялися йому так само, як і держава Сушан, розташована далеко на заходь На півдні армії Ездигерда спустошували прикордонні землі Стиглу а на півдні - укриті снігом володіння гіперборейців. Вершники жорстокого короля з мечем і вогнем вторгалися на заході у володіння Бритунії, Офіру й Коринтії, доходили до кордонів Немедії. Його воїни, що носили позолочені шоломи, топтали копитами своїх коней усе живе; палили міста, що раніше славилися неприступністю. На переповнених ринках рабів в Аграпурі, Султанапурі, Хаваризмі, Шахпурі і Хорузуні жінки продавалися всього лише за три маленькі срібні монети - білявки з Бритунії, жовтошкірі стигійки, чорнокосі заморянки, чорні кушитки, оливкові шемітки.

Проте, в той же самий час, коли його вершники нищили ворожі армії далеко за межами країни, тут, у себе вдома, якийсь зухвалий розбійник сміливо смикав його за бороду своєю невмитою, пропахлою димом багаття рукою.

У просторих степах між морем Вілайєт ї східними кордонами Гіборії за останню половину століття з утікачів-злочинців і рабів, розорених ремісників і дезертирів виросло нове плем’я. Ці люди вчинили численні злочини, вони прийшли сюди з різних країн, дег які з них народилися в степах, деякі припливли з далеких західних імперій і королівств. Вони називали себе мунганами, що в перекладі з їхньої мови означало - “пропащі люди”.

Проживаючи в диких, неозорих просторах, не підкоряючись ніяким законам, окрім свого неписаного кодексу, вони перетворилися на могутню силу, здатну завдавати поразки навіть Великому Монарху. Мунгани безупинно чинили напади на прикордонні райони Турану, зникаючи в степах, коли регулярні війська короля намагалися знищити цю вольницю. Об’єднавшись із піратами моря Вілайєт, людьми тієї ж самої крові й однакових переконань, вони тероризували узбережжя й грабували купецькі судна, що курсували між гірканійськими портами.

- Як же мені знешкодити цих вовків? - задавався питанням Джехунгір. - Якщо я пожену їх у степи, вони відріжуть мене від основних сил і знищать. До того ж, вони можуть, вчинивши обманний маневр, повернутися назад і спалити місто за моєї відсутності. Останнім часом у них виникла така можливість.

- І все це завдяки новому ватажку мунганів, - відповів Газнаві. - Ви знаєте, кого я маю на увазі.

- О, так! - з почуттям мовив Джехунгір. - Цей диявол Конан навіть більш жорстокий, аніж самі мунгани. До того ж він хитрий і підступний, як гірський лев.

- У нього більше розвинені звірині інстинкти, ніж людський інтелект, - відповів Газнаві. - Адже мунгани - це відщепенці, але, принаймні, цивілізованого суспільства. А він - варвар. Якщо нам вдасться ліквідувати його, ми завдамо цій банді найпотужнішого удару.

- Але яким чином? - запитав Джехунгір.

- Він вправно уникнув тих місць, де йому була вготована смерть. І не важливо як, за допомогою інстинкту чи хитрості, та йому досі вдається обходити всі пастки, розставлені на нього.

- На кожного звіра і на кожного чоловіка існує пастка, якої йому не уникнути, - промовив Газнаві. - Коли ми вели переговори з мунганами про викуп полонених, бачив я цього Конана. Він, наскільки я знаю, вельми ласий до жінок і не цурається міцних напоїв. Накажи привести сюди твою полонянку Октавію.

Джехунгір ляснув у долоні, і перед ним виріс євнух-кушит, безмовний чорношкірий ідол у шовкових панталонах. Він схилився в підлесливому уклоні перед повелителем і тут же кинувся виконувати наказ. Не минуло й кількох хвилин, як він повернувся, ведучи за руку високу красуню, чиє золоте волосся, чисті очі й світла шкіра свідчили про чистоту раси. Коротка туніка, підперезана в талії, не могла приховати прекрасних форм її чудового тіла. Чисті очі потемніли від обурення, а коралові вуста виражали скорботу й відчай, але полон навчив дівчину підкорятися сильним світу цього. Вона стояла, опустивши голову, перед своїм хазяїном, поки той не зводив рухом руки запросити її сісти на диван поряд із ним.

Джехунгір запитливо погляну в на Газнаві, чекаючи продовження.

- Ми мусимо виманити Конана з мунганської банди, - раптово вимовив радник. - Тепер їхній табір стоїть десь у районі нижньої течії річки, у царстві очеретів і болотистих джунглів, де наша остання військова експедиція була поділена на частини і вирізана цими безжальними дияволами.

- Цього неможливо забути, - кисло сказав Джехунгір.

- Але там, недалеко від материка, є один безлюдний острівець, - сказав Газнаві. - Його називають фортецею Ксапур через стародавні руїни. Саме вони й дадуть змогу використати цей клаптик суші для здійснення нашої мети. Він не має прибережної смуги, оскільки його скелі, заввишки сто футів, підіймаються прямо з води. Навіть мавпа не змогла б видертися на них. Тільки в одному місці на південному боці є вузька напівзруйнована стежка, висічена у вигляді сходів у твердій породі. Якщо ми заманимо Конана на цей острів, то зможемо вдосталь пополювати на нього, застосовуючи тільки лук і стріли, як звичайно люди полюють на лева.

- Але це ж неможливо! - роздратовано промовив Джехунгір. - Не пошлемо ж ми до нього гінця, який переконає його вибратися на ці скелі й чекати нашого приходу?

- А чом би й ні! - продовжував Газнаві, бачачи зацікавленість в очах намісника. - Ми запропонуємо провести переговори з мунганами щодо полонених у форті Горі, що на межі зі степом. Як завжди, ми прийдемо туди з озброєним загоном і станемо табором біля замку. Вони з’являться з таким самим загоном, і переговори підуть в обстановці взаємного недовір’я й підозри. Але цього разу, ніби випадково, ми візьмемо з собою вашу прекрасну полонянку.

Октавія змінилася на лиці, дослухаючись до слів радника.

- Вона має застосувати всі жіночі принади, аби привернути увагу Конана. Їй це буде нескладно. Перед таким неприборканим ловеласом вона постане як сліпуче видиво ніжності й краси, в усій своїй життєстверджуючій силі, на відміну від лялькоподібних красунь із вашого сералю1.

Октавія схопилася на ноги. Її кулаки побіліли від напруження, очі виблискували як вуглинки. Дівчина тремтіла від обурення йлюті.

- Ти хочеш змусити мене зіграти роль повії з цим варваром? - вигукнула вона. - Ні! Я не така продажна, аби строїти улесливі пики перед степовим грабіжником. Я дочка барона Немедії...

- Точніше, ти належала до обраних кіл Немедії доти, поки мої вершники тебе не захопили, - цинічно мовив Джехунгір. - Тепер ти просто рабиня, яка робитиме все, що їй накажуть.

- Але я не буду! - вигукнула вона.

- Ні, - продовжував Джехунгір із навмисною жорстокістю, - ти будеш. Мені подобається план Газнаві. Говори далі, о королю радників.

- Конан певне захоче її купити. Звичайно ж, ви відмовитеся продати чи обміняти її на гірканських полонених. Тоді, можливо, він спробує викрасти її чи відняти силою, хоча я не думаю, що він розірве перемир’я. Проте ми маємо бути готові до будь-яких кроків із його боку.

Потім, невдовзі після завершення переговорів, аби не дати йому часу забути про неї, ми пошлемо до нього гінця, обвинуватимо розбійника в тому, що він викрав дівчину, і зажадаємо повернути її назад. Можливо, він уб’є гінця, проте мета буде досягнута - Конан гадатиме, що вона втекла від нас.

А потім ми пошлемо шпигуна в табір мунганів, я думаю, цю роль краще всього зіграє один із рибалок юетші, який заявить, що Октавія ховається на Ксапурі. Наскільки я знаю варвара, він негайно вирушить прямо на острів.

- Але ми не знаємо, чи піде він туди сам-один, - нагадав Джехунгір.

- Хіба чоловік бере з собою загін воїнів, коли йде на побачення з жаданою жінкою? - запитанням на запитання відповів Газнаві. - Упевнений, він прийде один. Але ми продумаємо й інші варіанти. Ми не чекатимемо його на острові, де нас самих можуть захопити, а засядемо в очеретах на болотистому острівці, за тисячу ярдів від Ксапура. Якщо він прийде з сильним загоном, ми відступимо і придумаємо якийсь інший фокус. Якщо ж він з’явиться один або з малим загоном, пастка спрацює. Будьте певні, він прийде, пригадавши чарівні усмішки вашої рабині та її багатообіцяючі погляди.

- Я ніколи не опущуся до такого приниження, - Октавія шаленіла від гніву й сорому. - Краще померти!

- Не помреш, моя неслухняна чарівнице, - сказав Джехунгір, - проте будеш піддана досить болючому й принизливому випробуванню.

Він ляснув у долоні, і Октавія покрилася мертвотною блідістю. На цей раз зайшов не кушит, а шеміт, м’язистий чоловік середнього зросту з короткою кучерявою чорною бородою.

- Для тебе є робота, Гілзане, - сказав Джехунгір. - Візьми цю дурепу й побався з нею трохи. Проте будь обережний і не зіпсуй її вроди.

З невиразним бурчанням шеміт схопив Октавію за руку, і при дотику його залізних пальців вся упертість тут же вилетіла з дочки барона. З відчайдушним криком вона вирвалася з лап шеміта й кинулася на коліна перед невблаганним володарем, благаючи його про милосердя.

Джехунгір жестом наказав розчарованому кату піти геть і мовив до радника:

- Якщо твій план завершиться успішно, я осиплю тебе золотом.



3
У передсвітанковому мороці пролунав незвичайний звук, порушивши первісну тишу, яка панувала над каламутними прибережними водами й болотами, порослими густим очеретом. Це кричав не сонний водяний птах і не дикий звір, - то був голос людини, що пробирається крізь густі, вище за людський зріст, очерети.

Коли б у цей час хтось виявився тут, він побачив би, що це була висока золотоволоса жінка. Її прекрасні форми ледве прикривала забруднена туніка. Октавія насправді втекла від своїх мучителів, і тепер, від згадки про мерзотне рабство, в її тілі дзвенів кожний нерв, життя в неволі було нестерпним. Перебування у Джехунгіра саме по собі було досить тяжким, але жорстокість володаря не обмежувалася приниженням - він знущався над нею винахідливо й методично, а тепер віддав її вельможі, чиє ім’я уособлювало мерзенність і невігластво всього Хаваризму.

По пружному тілу Октавії пробігали мурашки, коли вона згадувала про нього. Відчай примусив дівчину вибратися із замку Джелала Хана по мотузці, сплетеній із смужок розірваної тканини, і лише щасливий випадок привів її до прив’язаного коня. Вона скакала всю ніч, і світанок застав її та накульгуючого коня на болотистому березі моря. Тремтячи від огиди, від усвідомлення того, що її можуть повернути назад до Джелала Хана, вона безоглядно кинулася в трясовину, намагаючись відшукати надійний притулок від переслідувачів. Коли очерети сховали її з головою, а вода піднялася до стегон, вона побачила попереду неясні контури острова. Між берегом і островом була досить значна відстань, але дівчина не вагалася. Вона йшла вперед, поки вода не досягла грудей, а потім сильно відштовхнулася ногами й попливла зі швидкістю, що свідчила про незвичайну витривалість і силу.

Коли Октавія наблизилась до острова, то побачила, що гранітні скелі, схожі на вежі замку, підіймаються до неба прямо з води. Підпливши впритул до гігантських круч, вона не змогла знайти жодної заглибини, куди можна було б поставити ногу, не кажучи вже про те, аби вибратися нагору. Вона попливла далі, огинаючи скелі й відчуваючи, як важчають кінцівки від тривалого й виснажливого запливу, її руки, що обмацували гладке каміння, раптом знайшли, нарешті, виступ. Зітхнувши з глибоким полегшенням, вона вибралася з води і притислася до мертвого каменя - прекрасна біла богиня в неясному світлі далеких зірок.

Трохи перепочивши, вона озирнулася на всі боки і побачила, що з цього малесенького майданчика тягнуться вгору вирубані в скелі й вищерблені часом сходинки. Вона підіймалася по них, всім тілом притискаючись до скелі, коли раптом до її вух донеслися приглушені удари й поскрипування весел. Октавія напружила зір і побачила, що до того болітця, яке вона щойно залишила, наближається якесь темне судно. Але відстань була досить велика, до того ж різко потемніло, і вона не змогла роздивитися, що там було. Незабаром і ці слабкі звуки припинилися, і вона продовжила підйом. Якщо там і були її переслідувачі, то складно було придумати краще місце, ніж цей острів, аби сховатися від них. Тим паче, що більшість островів, недалеко від цього болотистого берега, були безлюдними. Можливо, тут, на цьому острові, є піратський барліг, але за цієї ситуації вона вважала за краще потрапити до рук піратів, аніж залишитися під владою тварюк, від яких втекла.

Дівчина поволі підіймалася вгору, і раптом її пронизала дивна думка - вона спробувала порівняти свого колишнього хазяїна з вождем мунган, із яким вона з примусу фліртувала в наметах біля форту Гарі, де гірканці вели переговори з степовими воїнами. Його гарячий погляд лякав і непокоїв її, але вона без вагань віддала б перевагу степовику, а не Джелалові Хану, монстру, якого могло породити тільки цілком розбещене суспільство.

Октавія, нарешті, видерлася на скелю і боязко вдивилася в густі тіні. Дерева росли упритул до скель суцільною темною загустілою масою. Щось прошелестіло над її головою й налякало її, хоча вона одразу впізнала кажана. Їй не сподобався вигляд цих чорних тіней, але вона зціпила зуби і рушила туди, прагнучи не думати про змій. Босі йоги тихо ступали по пористому суглинку1, з якого проростали кущі й могутні дерева.

Серед них її знову вхопила в свої обійми лячна темінь. Не ступивши й дюжини кроків, вона була вже не в змозі озирнутися назад, аби ще раз поглянути на скелі й море за ними. Ще кілька кроків уперед, і свідомість дівчини безнадійно затьмарилася, вона втратила відчуття орієнтації. Крізь переплетене гілля не було видно зірок. Вона ще трішки просунулася вперед, насилу намацуючи дорогу, та зненацька різко зупинилася.

Десь попереду ритмічно загримів барабан. Не цей звук хотіла вона почути у цей час і в такому місці. Потім вона забула про барабан, оскільки зрозуміла, що поряд хтось є. Вона нічого не бачила, проте знала, що хтось стоїть у темноті поряд із нею.

З приглушеним криком дівчина відскочила назад і, незважаючи на паніку, яка охопила її, відчула, що на її талію лягла рука людини.

Вона скрикнула і вклала всю свою молоду силу в могутній ривок, але людина, що захопила в полон, утримувала її як дитину, легко гасячи відчайдушні спроби звільнитися. Повне мовчання, в, якому це відбувалося, виповнювало дівчину жахом. Вона відчула, що її несуть крізь темряву до далекого барабана, що продовжував серед ночі свій таємний гуркіт.

4
У ті хвилини, коли перші ніжні тони світанку забарвлювали море в легкий рожевий колір, до скель Ксапура підплив невеликий човен із самотнім веслярем. Чоловік у човні мав дуже колоритний вигляд. На його голові була малинова пов’язка, просторі шовкові штани кольору полум’я підтримувалися широким поясом, на якому висіла крива шабля в шкіряних піхвах. Позолочені шкіряні черевики вказували на людину, звиклу до коня, а не до моря. Проте човном він управляв уміло. Широко розстебнута шовкова сорочка відкривала загорілі богатирські груди.

На важких засмаглих руках незнайомця грали могутні м’язи, коли він вправно налягав на весла. Могутня життєва сила відчувалася в кожному його русі, в кожному вигині тіла, красномовно підкреслюючи його перевагу над звичайними людьми. Проте в обличчі воїна не було нічого жорстокого чи похмурого, хоча полум’я, що тліло в блакитних очах, нагадувало про приспану до часу лють. Це був Конан, що забрів до мунганів із єдиним багатством, яке завжди було при ньому: з гострим розумом і не менш гострим мечем. Завдяки тому й іншому він за короткий час домігся лідерства серед цих суворих степових вовків.

Він упевнено підплив до сходинок у скелі, неначе це місце було йому добре знайоме, і, прив’язавши човна до каменя, що виступав із води, без найменших вагань почав підійматися вгору по напіввитертих виступах. Він уважно стежив за всім, що відбувалося навколо, але не тому, що підсвідомо чекав зустрічі з небезпекою, а тому, що пильність складала частину його єства, виробленого тим диким способом життя, яке він вів.

Те, що Газнаві називав звіриною інтуїцією або шостим чуттям, було просто ретельно натренованою здатністю гострого розуму варвара. Проте навіть вовчий інстинкт Конана не підказав йому, що група воїнів спостерігає за ним з укриття в очеретах, що ростуть на узбережжі материка поблизу острова.

Коли він видерся на скелю, один із цих воїнів в очеретах глибоко зітхнув і поволі підняв лука. Джехунгір Ага схопив його за руку й прошипів на вухо:

- Бовдуре! Ти хочеш виказати нас? Хіба ти не бачиш, що стріла не дістане його? Хай він вибереться на острів і вирушить на пошуки дівчини, а ми поки залишимося тут. Він може почути нас або здогадатися про нашу пастку. Можливо, його воїни сховалися десь неподалеку. Почекаємо. Через годину, якщо не станеться нічого підозрілого, ми підпливемо до сходів у скелі й чатуватимемо на нього там. Якщо він не спуститься протягом певного часу, кілька воїнів піднімуться на острів і поженуть його вниз. Особисто я не збираюся йти туди, проте, у разі потреби, допоможу. Декому з нас доведеться померти, якщо ми переслідуватимемо його в лісі. Я ж хочу зловити його тоді, коли він ітиме вниз сходами. Тоді ми зможемо розстріляти його з лука з безпечної відстані.

Тим часом варвар, ні про що не підозрюючи, заглибився в ліс. Він ішов майже безшумно в своїх м’яких шкіряних черевиках, ретельно досліджуючи кожний кущ у пристрасній надії зловити погляд прекрасної, золотокудрої дівчини, про яку він Мріяв відтоді, як уперше побачив у наметі Джехунгіра Аги біля форту Горі. Така дівчина була б бажаною для нього, навіть коли б показала свою неприхильність до нього. Її привабливі усмішки й погляди запалили його кров, і він, зі всією неприборканою силою, що дісталася в спадок від буйних предків, прагнув до цієї золотоволосої жінки, яка потрапила в дикі степи з цивілізованого світу по волі злої долі.

На Ксапурі він бував і раніше. Не минуло й місяця відтоді, як він вів тут секретні переговори з піратами. Конан наближався вже до того місця, звідки можна було побачити таємні руїни, які дали острову ім’я, - він розраховував знайти дівчину там, причаєну серед руїн. Все ще думаючи про це, він несподівано зупинився, немов уражений громом.

Прямо перед ним серед дерев підносилася якась споруда. Здоровий глузд підказував, що він є свідком чогось неймовірного й надприродного. Це була величезна темно-зелена стіна з вежами, що нависали над її зубцями.

Конан стояв, уражений видивом, яке паралізувало всі його відчуття. Адже таке може статися з кожним, хто зненацька зустрічається з явищами, що зводять на ніщо здоровий глузд. Він не ставив під сумнів свої очі й свій розум, але це було понад його розуміння. Менше місяця тому тут не було нічого, окрім руїн серед лісу. Чиї ж руки змогли звести за декілька тижнів цю колосальну споруду, що стояла тепер перед ним? До того ж пірати, котрі невпинно борознили Вілайєтським морем, мали б знати про роботи такого масштабу на острові і повідомити про них мунганам.

Розумного пояснення побаченому не було, але сумніватися не доводилося: він знаходиться на Ксапурі, й цей фантастичний кам’яний монстр теж стояв на Ксапурі. Все це мало парадоксальний і неймовірний вигляд, але все таки було наяву.

Він обернувся, щоб кинутися назад крізь джунглі, злетіти вниз вичовганими сходинками, перетнути блакитні води, щоб якнайскоріше опинитися в безпечному місці - військовому таборі мунганів у гирлі річки. В ці миттєвості безглуздої паніки навіть сама думка залишитися тут, біля внутрішнього моря, була йому огидна. Якнайшвидше втекти б звідси, залишити мунганів, степи і зникнути за тисячу миль від блакитного, загадкового Сходу, де головні закони природи зводяться нанівець якоюсь диявольською силою, що не піддається його розумінню.

На мить майбутня доля королівств, яка залежала від цього строкато вирядженого варвара, набула рівноваги. Але, здавалося б, абсолютно незначна річ - тоненька смужка шовкової тканини, яка тріпотіла на кущі й раптом потрапила під його важкий погляд, переважила терези в потрібний бік. Конан кинувся до неї, його ніздрі затремтіли, а нерви напружилися до краю, побачивши цю ніжну дрібничку. По цьому шматочку розірваного одягу, що мав ледве вловимий запах, він інстинктивно відчув і дізнався про те, що хотів знати, - то був хвилюючий і болісний запах, пов’язаний із чарівною жінкою, яку він бачив у наметі Джехунгіра. Отже, рибалка не збрехав - вона була тут!

Потім він побачив на землі відбиток людської ноги, довгий і нечіткий. Але це був слід босої ноги чоловіка, а не жінки, і він вдавлений у ґрунт глибше, ніж звичайно. Висновок був очевидний: людина, що залишила цей відбиток, переносила вантаж, але що він міг переносити тут, окрім дівчини, яку розшукував він, Конан? Варвар мовчки стояв, обернувшись лицем до темних веж, що неясно вимальовувалися з-за дерев: вузькі щілини на його обличчі замість очей загорялися блакитним полум’ям. Бажання бути поряд із цією золотоволосою дівчиною змагалося в ньому з важкою первісною ненавистю до того, хто поніс її. Людська пристрасть здолала його несвідомий страх, і, прибравши позу полюючої пантери, він пробрався до стін, намагаючись не витикатися з густого листя, аби не бути поміченим із укріплень.

Підкравшись до стіни, він побачив, що вона складена з такого ж зеленого каменя, що й розбиті брили в руїнах, і його пройняла думка, що це каміння на щось схоже. Складалося враження, що він дивиться на щось, чого ніколи не бачив раніше своїми очима, а тільки уві сні чи уявляв. Нарешті він дійшов думки, що стіни й вежа зведені за планом тієї споруди, яка лежала в руїнах. Здавалося, що її зламані й викривлені лінії знову відродилися в тій будові, яка постала перед ним.

Жоден звук не порушував уранішньої тиші, коли Конан прикрадався уздовж підніжжя стіни, яка вертикально зводилася вгору над буйною рослинністю. З південного боку буяла майже тропічна рослинність. На укріпленнях, серед зубців, не видно було людей, не чутно було і звуків за стіною. Недалеко ліворуч він побачив масивну браму і навіть не подумав про те, що вона може бути зачиненою чи охоронятися. Він знав одне - дівчина, яку він шукає, перебуває десь там, за стіною, і шлях, обраний ним, аби потрапити туди, був зовсім нерозсудливим.

Гілки дерев, перевиті виноградними лозами, діставали до зубців стіни. Вправно, як кішка, виліз він на дерево. Досягнувши точки над парапетом, Конан ухопився обіруч за товсту гілку, розгойдався і, вибравши момент, відпустив руки. Пролетівши повітрям кілька футів, він приземлився, знову ж таки як кішка, на стіні. Сівши навпочіпки, він дивився вниз, на вулиці цього дивного міста.

Стіна оточувала невеликий майданчик, дроте будівель, зведених із зеленого каменя, було багато. Ці споруди мали два чи три поверхи, плоскі дахи, а взагалі відчувався чудовий архітектурний стиль. Вулиці, як спиці колеса, сходилися до восьмигранного майдану в центрі містечка, над яким підносилася оточена банями й вежами велична споруда, яка домінувала над містечком. На вулицях не видно було людей, ніхто не визирав із вікон, хоча сонце було вже досить високо. Пануюча тиша свідчила про те, що місто вимерло чи спустошене. Поряд із Конаном спускалася зі стіни вузька драбинка, нею віці рушив.

Споруди стояли так близько до стіни, що, минувши половину сходів, він опинився на відстані витягнутої руки від вікна. Конан зупинився, щоб зазирнути до середини. Вікна не мали ґрат, а шовкові завіски стягували сатинові стрічки. Він побачив кімнату, стіни якої покривала темна атласна тканина. Підлогу встеляли товсті килими, стояли лави з чорного полірованого дерева і балдахін із слонової кістки, оздоблений хутром.

Він уже посунув далі, коли зненацька почув, що хтось унизу наближається до сходів. Перш ніж невідомий повернув за ріг і побачив його на сходах, Конан здолав невелику відстань до вікна і легко стрибнув до кімнати, вихоплюючи на ходу шаблю. Якусь мить він стояв нерухомо, як статуя, а потім, оскільки нічого не сталося, рушив по килиму до склепінчастих дверей. Зненацька відгорнулася драпіровка, відкривши викладене подушками заглиблення, з якого на нього млосно поглянула тоненька, чорнокоса дівчина.

Конан втупився у неї важким поглядом, чекаючи, що вона ось-ось почне кричати. Але дівчина просто позіхнула, звелася з подушок і недбало притислася до драпіровки, підтримуючи її однією рукою.

Без жодних сумнівів, вона належала до білої раси, хоча шкіра її була досить темною. Волосся було чорне, як вороняче крило. Шматок шовкової тканини, що огортав гнучкий стан, складав весь її наряд.

Вона заговорила, але Конан не зрозумів її мови і заперечливо хитнув головою. Дівчина позіхнула знову, потягнулася і, не виказуючи ні остраху, ні здивування, перейшла на мову, зрозумілу йому. Це був один із діалектів юетші, але звучав він якось дивно й архаїчно.

- Ти шукаєш когось? - запитала вона так байдуже, неначе вторгнення озброєного незнайомця до апартаментів було звичайною справою.

- Хто ти? - запитав у свою чергу Конан.

- Мене звуть Ятелі, - відповіла чорнявка. - Я затрималася на бенкеті цієї ночі, тому тепер така сонна. А хто ж ти?

- Я - Конан, мунганський отаман, - відповів він, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя, оскільки вважав, що вона тільки прикидається і чекає зручного моменту, щоб втекти з кімнати й розбуркати весь будинок. Проте сигнального шнура, іцо висів поряд із нею, вона навіть не доторкнулася.

- Конан, - сонно повторила красуня. - Ти не дагонієць, ти, певне, найманець. Скільки ж ти зрубав юетшівських голів?

- Я не воюю з водяними щурами! - сердито мовив варвар.

- Але вони жахливі, - пробурмотіла Ятелі. - Я пам’ятаю той час, коли юетші були нашими рабами. А потім вони зчинили заколот, палили й убивали. Тільки дивовижна сила Хозатрала Хела утримала їх за стінами.

Дівчина перевела подих, намагаючись подолати сонливість.

- Я забула, - знову забурмотіла вона. - Вони видиралися на стіни минулої ночі. Вони кричали й палили багаття, і люди марно волали до Хозатрала.

Труснула головою, ніби прагнучи очистити її від невеселих думок.

- Але цього не може бути, - тихо промовила вона, - бо я жива, хоча й гадала, що вже померла. О сатано!

Вона перетнула кімнату і, взявши Конана за руку, підвела його до балдахіна. Він нерішуче їй піддався. Дівчина посміхалася йому, як сонна дитина, її довгі шовковисті коси впали на темні сонні очі. Вона просунула пальці крізь його густі кучері, ніби бажаючи переконатися, чи існує він наяву.

- Це був сон, - позіхнула вона. - Можливо, все довкола мене - сон? Я відчуваю себе тепер, як уві сні. Але мене це не хвилює. Я не можу згадати щось таке, про що я забула. І мене відразу ж долає сон, коли я думаю про це. Та все це пусте.

- Що ти маєш на увазі? - запитав Конан. - Ти сказала, що вони вибиралися на стіни минулої ночі? Хто це був?

- Імовірно, юетші. Хмара диму все закрила, а потім оголений, забризканий кров’ю демон схопив мене за горло і встромив ніж у мої груди. Мені й досі болить. Та це був сон, бо на грудях немає ніякого шраму, поглянь. Я не можу пригадати, - шепотіла вона далі, притиснувшись до нього. - Все в якомусь тумані. Та все - дарма. Ти - не сон. Ти сильний. Кохай мене.

Він колисав прекрасну голову дівчини на вигині своєї важкої руки і цілував її вуста.

- Ти сильний, - повторювала вона ослабло. - Коханий мій...

Сонний шепіт затих, темні очі заплющилися, довгі коси закрили її обличчя, тіло розслабилося.

Конан приголомшено дивився на дівчину. Поза сумнівом, вона була частиною омани, яким було пройнято все це місто, але тверда пружність її тіла, до якого торкалися його пальці, переконала Конана в тому, що перед ним жива дівчина, а не примара. Відчуваючи тривогу й неспокій, він обережно переніс її на хутра дід балдахіном.

Сон її був досить глибокий, тому він вирішив, що вона перебувала під впливом якогось наркотика, можливо, схожого на квітку чорного лотоса з Ксутала.

А потім він знайшов, іще одну річ, яка вельми зацікавила його. Серед хутра, розкиданого на ложі під балдахіном, лежала яскрава плямиста шкура з переважаючим золотим забарвленням. Це не була вміла підробка, шкура належала справжньому звіру. І такі звірі, Конан знав напевно, вимерли, принаймні, тисячу років тому. Шкура належала великому золотистому леопарду, якого згадано майже в кожній гіборійській легенді. Цей звір закарбований у роботах стародавніх художників, втілений у фарбах і мармурі.

Труснувши головою, але не позбувшись складнощів, Конан пішов покрученим коридором. У будинку панували тиша й спокій. Зненацька його слух спіймав якийсь звук зовні. Він зрозумів, що хтось спускається тими самими сходами, якими йому вдалося зайти до цієї споруди. За мить він почув, як щось глухо впало в щойно залишеній ним кімнаті. Він швидко побіг геть покрученим коридором, але картина, що зненацька постала перед ним, примусила його зупинитися.

Він побачив у холі тіло людини, прикрите панеллю від частини стіни. Це був смаглявий і худорлявий чоловік, з голеною головою, грубими рисами обличчя, із пов’язкою на стегнах. Він лежав у такому положенні, ніби смерть уклала його, коли він з’явився з-за стіни. Конан схилився над людиною, намагаючись визначити причину смерті, та, на його здивування, виявилося, що людина спала глибоким сном, так само, як дівчина в кімнаті.

Чому ж чоловік вибрав таке дивне місце для сну? Роздумуючи над цим, Конан раптом почув за спиною якісь звуки - щось рухалося до нього коридором. Великі двері в кінці коридору, очевидно, були замкнені. Конан затягнув людину до середини і зробив крок назовні, різко зачинивши за собою панель. Ляскіт за його спиною свідчив, що панель стала на місце. Стоячи в повній темряві, він почув, як всередині стихло човгання ніг, і у нього по спині забігали холодні мурашки. Ці кроки не належали людській істоті, і навіть звіра такого він ніколи раніше не стрічав.

Тиша тривала всього якусь мить, потім почулося легке потріскування дерева і металу. Витягнувши руку, він відчув, як тремтять і видавлюються двері, неначе величезна вага навалилася на неї зсередини. Коли він схопився за свою криву шаблю, натиск припинився, і він почув дивні слиняві схлипування, від яких у нього волосся стало дибом. З шаблею в руці він почав задкувати, і зненацька його ноги намацали сходинки, якими він нещодавно спускався. Він стояв на вузьких сходах, що вели кудись униз.

Конан навпомацки продовжував спускатися в темряві. Він відчував, що перебуває поза будинком, десь глибоко під землею. Конан зупинився перед входом до тунелю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка