Гіборійська ера. Пролог



Сторінка8/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

5
Конан пробирався чорним, безмовним тунелем, побоюючись щомиті трапити до якоїсь ями, та нарешті його ноги знову відчули міцні сходинки, і він почав підійматися ними, поки не дістався дверей із металевою ручкою, яку нетерпляче відшукали його тремтячі пальці. Він зайшов до похмурої величезної зали.

Фантастичні колони вишикувалися під строкатими стінами, підтримуючи стелю - водночас і похмуру, й напівпрозору, яка створювала вигляд нічного неба, закутого хмарами. Якщо зовні і проникало сюди якесь проміння світла, то воно невпізнанно заломлювалося.

У тьмяному, похмурому світлі рухався Конан зеленою підлогою. Величезне приміщення мало форму кола, проте з одного боку в стіні виднілася бронзова рама гігантських дверей. Напроти них, біля протилежної стіни, на узвишші, куди вели напівкруглі східці, височів мідний трон, і, коли Конан побачив те, що згорнулося в кільце на цьому троні, він поспішно відскочив назад і підняв шаблюку.

Оскільки ж істота не рухалася, він придивився до неї дещо пильніше і за якусь мить піднявся скляними східцями. Це була гігантська змія, вирізана з жовтувато-зеленого каменю. Кожна її лусочка була вирізана з неперевершеною майстерністю і мала вигляд справжньої, так уміла були передані всі її деталі й колір. Велика клиноподібна голова змії наполовину ховалася у вигинах тулуба, тому ні очей, ні щелеп не було видно. Спогади заворушилися в його мозку. Ця змія, очевидно, мала вдавати одного з тих жахливих болотяних монстрів, які багато століть тому мешкали в очеретяних заростях, на південних берегах Вілайєтського моря, проте, як і золотисті леопарди, вимерли ще за давніх-давен. Конану доводилося бачити їхні мініатюрні, але грубі зображення серед ідолів у хатинах юетші. Окрім того, їх було описано в книзі Скелоса, із посиланнями на доісторичні джерела.

Конан із захопленням дивився на лускатий торс, товстий, як його стегно, і, очевидно, надто довгий. Він підійшов до змії й поклав на неї руку. І тільки-но він це зробив, серце його майже зупинилося. Крижаний холод заморозив кров у жилах і звів волосся на голові. Під його рукою була не гладенька поверхня скла, металу чи каменя, а податлива, пружна маса живої істоти. Він відчував, як під його пальцями тече холодне й ліниве життя.

Інстинктивно його рука сіпнулася цазад, затремтіла шабля в другій. Жах і огида охопили його, він неквапливо відступив і обережно спустився вниз до скляних східцях, не спускаючи очей зі страхітливої істоти, що дрімала на мідному троні. Вона не ворушилася.

Він підійшов до бронзових дверей і натиснув на них. Він жахався, все тіло спітніло у передчутті того, що він не зможе вибратися з цього похмурого приміщення. Та двері піддалися його натиску, і, прослизнувши крізь стулки, Конан зачинив їх за собою.

Він опинився в просторому холі з високими, оббитими тканиною стінами, тьмяно освітленому, як і попереднє приміщення. У напівтемряві віддалені предмети були ледь помітні, і Конана охопили важкі думки про те, що десь поряд, у пітьмі, ковзають невидимі змії. У цьому примарному світлі Двері в іншому кінці холу здавалися віддаленими на кілька миль. Конан уважно озирнувся. Поруч шпалера на стіні провисала так, ніби за нею щось ховалося. Обережно піднявши її, Конан виявив вузькі сходи, що вели вгору.

Поки він розмірковував, іти чи не йти, у великій, залишеній ним кімнаті, пролунали важкі, човгаючі кроки, які він уже чув раніше. Отже, його переслідували по тунелю? Він швидко скочив на сходи й опустив за собою драпіровку.

Піднявшися у покручений коридор, він зайшов до перших дверей, які трапилися на його шляху. Тепер у нього було два завдання, і вирішити їх належало Негайно: утікати з цієї проклятої споруди і знайти немедійську дівчину, яка - він це відчував - знаходиться десь тут, у цьому палаці чи замку. Він знав напевно, що перебуває у величезній, куполоподібній споруді, посеред центру міста. Очевидно, тут живе правитель, до якого, поза сумнівом, приводять усіх полонених жінок.

Тепер він зайшов до приміщення, а не в коридор, і вже збирався повернутися назад, коли почув голос, що доносився з-за стіни. У стіні не було дверей, тому він притиснувся до неї й виразно почув усе, що мовилося. Уже вкотре його серце пройняв крижаний жах. Слова вимовлялися немедійською мовою, але говорила не людира. Потойбічний голос викликав резонанс, який розносився, немов голос дзвону в ночі.

- В Абіссі не було життя, крім того, яке було втілено в мені, - гримів голос. - Там не було світла, не було руху та звуків. Тільки пробудження, існуюче за межами життя, надихало й вело мене з пекла вгору, воно примусило здійснити цю подорож - сліпу, бездушну, непохитну. Через віки й над віками, через простори мороку, що не піддаються змінам, я підійнявся...

Зачарований цим резонансом, Конан сів, залишивши поза увагою все інше, поки гіпнотична сила голосу не викликала незнайомі переміщення, відчуття й сприйняття. Звук створив ілюзію, видіння. Конан більше не чув голосу, він сприймав якісь далекі ритмічні звукові хвилі. Перенесений за межі своєї епохи та своєї особистості, він спостерігав еволюцію істот, покликаних Хозатралом Хелом із мороку Ночі й Абісса сторіччя тому, аби втілитися в субстанцію матеріального світу.

Людська плоть була надто крихка й нікчемна, щоб умістити жахливу сутність Хозатрала Хела. Справді, він мав вигляд людини, але його плоть не була плоттю, його кістки не були кістками, а кров не була кров’ю.

Він нишпорив світом, немов собака, і жодна земна зброя не могла заподіяти йому шкоди. Сторіччя для нього тривало не більше години. У своїх шуканнях він наткнувся на примітивний народ, що населяв острів Дагонія, і пережив почуття задоволення, прищепивши цій расі щось на зразок культури й цивілізації. За його допомогою вони збудували місто Дагон, мешкали в ньому й поклонялися своєму добродійникові. Дивними й жахливими були його помічники - найогидніші істоти, релікти давно минулих епох, що збереглися в найтемніших куточках планети. Його будинок у Дагоні за допомогою систем тунелів з’єднувався зі всіма іншими спорудами, по них його жерці з голеними головами тягнули жертви на вівтарі.

Багато століть тому жорстокі й грубі люди з’явилися на берегах моря Вілайєт. Вони називали себе юетші й після жорстокої битви були переможені й обернуті на рабів. Упродовж життя цілого покоління вони вмирали на вівтарях Хозатрала

Його чорна магія тримала юетші міцніше від кайданів. Але їхній жрець, дивний сухорлявий чоловік невідомої раси, пішов у пустелю, і коли він повернувся, то приніс із собою ножа. Цей ніж був виготовлений із метеорита, який прокреслив небо, ніби вогненна стріла, й упав у віддаленій місцевості. Раби повстали. Їхні загострені, схожі на пилки криві ножі розтинали, як баранів, чоловіків Дагона. Проти цього неземного ножа магія Хозатрала була безсила. Коли різанина й убивства вихлюпнули на оповиті червоним димом вулиці, найжорстокіший акт цієї жахливої драми був зіграний у потаємній куполоподібній кімнаті - за великою залою, в якій стояв мідний трон, а стіни розмальовані візерунками, що нагадують шкуру змії.

Із цієї кімнати вийшов тільки жрець юетші. Він не убив свого ворога, бо мав намір використовувати погрозу його звільнення для підкорення повстанців. Хозатрал лежав на золотій плиті з магічним ножем на грудях, бездушний і нерухомий, чекаючи приходу судного дня.

Минули століття. Жрець давно помер, вежі знелюднілого Дагона розсипалися на порох. Залишилися тільки напівзабуті казки, а лави юетші значно спустошили чума, голод і війни. Рештки ж цього народу розсіялися уздовж берега моря й ледве животіли.

Тільки таємна кімната чинила опір усеперемагаючому часу, поки удар блискавки не зруйнував її, а цікавий рибалка не взяв із грудей бога своїх предків чудового ножа, знявши тим самим прокляття. Хозатрал Хел ожив, звівся і знову набув могуті. Із задоволенням відновив він місто, зробивши його таким самим, яким воно було в часи розквіту. За допомогою чаклунства він звів вежі з пилу забутих тисячоліть і вдихнув життя в народ, який давно вже був пилом.

Але народ, що зазнав смерті, був оживлений лише частково. У глибині їхніх душ і сердець гніздилася неподолана смерть. Уночі люди Дагона рухалися й кохалися, ненавиділи й бенкетували, як поганий сон згадуючи падіння Дагона і власну загибель. Вони рухалися, зачаровані туманом ілюзій, відчуваючи якусь незвичність свого існування, та навіть не намагалися з’ясувати причин. Із настанням дня вони поринали в глибокий сон, прокидаючись знову вночі, що цілком відповідало їхньому напівмертвому стану.

Усе це промайнуло у свідомості Конана жахливою панорамою, поки він стояв, зігнувшись біля задрапірованої стіни. Він був приголомшений, упевненість і розсудливість зникли. Залишився тільки примарний світ, у якому блукали якісь неясні тіні, обіцяючи йому необмежену могутність. Та крізь лункий голос, що торжествував над природними законами живої планети, у підсвідомість Конана вривалися звуки, котрі не давали йому змоги злетіти в похмурі сфери безумства. Це були істеричні ридання жінки.

Конан мимоволі напружився й піднісся духом.

6
Джехунгір Ага зі зростаючим нетерпінням чекав у човні серед заростів густих очеретів. Минуло понад годину, а Конан усе ще не з’являвся. Поза сумнівом, він продовжує обшукувати острів, сподіваючись, що дівчина сховалася там. Проте й інша підозра закралася в серце Аги. Що, коли отаман залишив поблизу своїх воїнів? Певне, вони вже почали щось підозрювати й невдовзі заявляться тут, аби перевірити, чому його так довго нема?

Джехунгір віддав наказ веслярам, і довгий човен, прослизнувши між очеретів, поплив до сходинок у скелі острова.

Залишивши півдюжини воїнів у човні, він наказав десяти могутнім лучникам Хаварізма - у гостроверхих шоломах і плащах із левових шкур - вибратися на острів. Наче мисливці, що відрізали леву шлях до відступу, вони тихо пробиралися серед дерев, тримаючи стріли на тятивах луків. Над лісом панувала тиша, яка іноді переривалася белькотінням папуг, що злітали над їхніми головами і швидко зникали в гущавині. Зненацька Джехунгір зупинив загін, і всі мовчки втупилися у вежі, які височіли за зеленими кущами просто на шляху воїнів.

- Тарім! - вилаявся Джехунгір. - Пірати відновили руїни. Конан, безперечно, там. Нам необхідно перевірити ці будинки. І як ш вдалося збудувати укріплене місто так близько до материка? Вперед!

З подвоєною обережністю пробиралися вони через ліс. Їхня роль змінилася - з переслідувачів і мисливців вони перетворилися на шпигунів.

Тієї миті, коли вони продиралися крізь чагарники зі своїми гострими стрілами, чоловік, якого вони шукали, перебував у набагато більшій небезпеці.

Конан здригнувся всім тілом, коли голос за стіною перестав гудіти. Він стояв не рухаючись, як статуя, і дивився на двері, з яких, він знав, скоро з’явиться щось жахливе.

У кімнаті панувала напівтемрява. Волосся Конана почало ставати сторч, коли він побачив голову й гігантські плечі, які поступово випливали з напівтемряви.. Кроків не було чутно, та величезна постать проявлялася все чіткіше, поки Конан не розпізнав у ній чоловіка. Він мав спідницю, підперезану широким шкіряним поясом, на ногах шкіряні сандалії, а густа грива була перехоплена золотим кільцем. Конан звернув увагу на розмах величезних плечей, на ширину грудей, на могутні м’язи тулуба, рук і ніг. Вираз обличчя не обіцяв милосердя. Величезні очі вивергали полум’я. І Конан зрозумів, що це сам Хозатрал Хел, бог Дагонії.

Вони не вимовили жодного слова. Та слова тут і не були потрібні. Хозатрал простяг свої величезні руки, але Конан, упірнувши під них і рубонувши шаблею по животу гіганта, тут же, здивований, відскочив назад. Гостре лезо, торкнувшись тіла, дзенькнуло, ніби ним ударили об ковадло, і відскочило. І знову Хозатрал нависнув над ним зі всією своєю незборимою могутністю.

Сталося швидке зіткнення, люта розвідка сил, коротке переплетіння рук і тіл, і Конан відступив - від напруги тремтіли всі його м’язи. У тих місцях, де торкнулися жахливі пальці гіганта, виступила кров. Він відчув на собі надприродну силу демона, якому жодна людина не змогла б заподіяти шкоди. Варвару протистояло тіло з живого металу.

Хозатрал вивершувався в напівтемряві над воїном. Варто лише дозволити цим величезним пальцям ухопити себе, і вони вже не розтиснуться, поки не ослабне тіло людини. Цей бій відбувався в напівтемній кімнаті, та здавалося, що людина веде боротьбу проти монстра в найжахливішому сні.

Відкинувши непотрібну шаблю, Конан схопив важку лаву й кинув нею в гіганта Це був снаряд, який ледве змогли б підняти кілька чоловіків. Але на грудях Хозатрала він розлетівся на тріски. Гігант, що міцно стояв на ногах, навіть не ворухнувся. Тепер його обличчя втратило людську подобу, вогненний німб спалахнув над його жахливою головою, і він, рухаючись ніби бойовий слон, пішов у наступ. Конан зірвав зі стіни ціле полотнище драпіровки й, зіжмакавши його, пожбурив у голову колоса. На якусь мить Хозатрал заплутався, задихнувся й осліпнув, сповитий тканиною, що накрила його голову й обмежувала силу, яку не змогли стримати ні дерево, ні сталь. Миттєво Конан схопив шаблю і стрілою вилетів у коридор. Так само стрімко він влетів до сусідньої кімнати, зачинив двері , й закрив їх на засувку.

І застигнув на місці, здавалося, вся кров прилила до його голови. Припавши до купи шовкових подушок, розсипавши золоте волосся по білосніжних плечах і широко розкривши очі, сповнені жахом, перед ним сиділа жінка, яку він розшукував. Він майже забув про смертельну небезпеку, що переслідувала його, та могутній удар у двері повернув його до дійсності. Він схопив дівчину і кинувся до дверей, що ведуть із приміщення назовні. Від страху дівчина втратила мову. Слабке схлипування - от і все, на що вона була здатна.

Конан не гаяв часу, щоб відкрити двері. Страшним ударом щаблі він розрубав замок навпіл і, швидко проскочивши через отвір до сходів за дверима, побачив, що голова й плечі Хозатрала вже вдиралися до кімнати через ті двері, які він щойно закрив. Колос розламував масивні мармурові панелі, ніби картонні.

Конан метнувся вгору сходами, несучи дівчину на одному плечі так легко, немов це була маленька Дитина. Куди бігти, він абсолютно не уявляв, але сходи закінчилися біля дверей, що вели до круглого приміщення з куполом замість стелі. Хозатрал мчався за ними сходами - мовчки, як вітер чи смерть, і так само стрімко.

Стіни й двері цієї круглої кімнати були сталевими. Конан швидко зачинив двері і замкнув їх величезним залізним засувом, накинувши його на гаки. Йому спало на думку, що це кімната самого Хозатрала, де він ховається, щоб поспати, не боячись монстрів, яких випускає з Безодні для виконання його наказів.

Щойно засув ліг на своє місце, як величезні двері затряслися й затремтіли під ударами гіганта. Конан знизав плечима - це був кінець його шляху, тому що з кімнати не було іншого виходу; ані дверей, ані вікон. Повітря й дивне туманне світло, вочевидь, проникали через невидимі отвори в куполі. Варвар провів пальцем по вищербленому лезу шаблі й зітхнув, усвідомивши, що становище надзвичайно складне. Він уже намагався тікати. Коли гігант уломиться в двері, він знову нападе на нього зі своєю шаблюкою, та не тому, що він сподівається на успіх атаки, а тому; що його бажанням завжди було померти в бою. Тепер же він не знав, що робити, проте його спокій не був вимушеним чи вдаваним.

Погляд, яким він обвів свою супутницю, висловлював таке захоплення, що здавалося, він збирається прожити ще сотню років.

Він без церемоній кинув її на підлогу, коли поспішав закрити двері. Тепер вона стояла навколішки, намагаючись зібрати хвилі золотого волосся, що розсипалося, і поправити свій убогий одяг.

Жорстокі очі Конана просвітліли, коли він оглядав її густе прекрасне волосся, її чисті очі, молочну шкіру, що свідчила про прекрасне здоров’я.

Вона скрикнула, коли двері знов потряс могутній удар і залізна смуга підскочила на гачках.

Конан навіть не озирнувся, він знав, що двері витримають ще кілька хвилин.

- Вони, повідомили мене, що тобі вдалося втекти, - сказав він. - Рибалка юетші вказав мені місце, де ти переховуєшся. Як тебе звуть?

- Октавія, - мовила вона механічно.

Відтак ринув цілий потік слів.

- О Мітро! Який жах! Люди - чорношкірі люди - один із них зловив мене в лісі й приніс сюди. Вони віддали мене цій істоті. Він сказав мені... - о, хіба я божевільна? Можливо, я сплю?

Він поглянув на двері, які гнулись усередину, неначе з другого боку в них били тараном.

- Ні, - сказав він, - це не сон. Двері піддаються. Дивно, що демон ламає їх, як проста людина, та, зрештою, сама його сила є породженням пекла.

- Хіба ти не можеш убити його? - видихнула вона. - Ти дуже сильний.

Конан був занадто чесний, аби дурити її.

- Якщо смертна людина здатна вбити його, він помре тут, - відповів він. - Але я вищербив шаблю об його живіт.

Її очі засмутилися.

-Тоді ти помреш, і я помру теж. О Мітро! - закричала вона, зненацька шаленіючи, і Конан схопив її за руки, боячись, що вона може поранити себе. - Він сказав мені, що зробить зі мною! Убий мене! Убий мене своєю шаблею, перш ніж він виламає двері!

Конан подивився на неї й похитав головою.

- Я зроблю все, що зможу, - сказав він. - Цього буде мало, та я дам тобі змогу прослизнути повз нього і спуститися зі сходів. Тоді втікай до скель. Там, біля підніжжя, я прив’язав човна. Якщо тобі вдасться вибратися з палацу, ти зможеш утекти звідси взагалі. Усі люди цього міста тепер сплять.

Вона обхопила голову руками. Конан міцно стиснув у руці шаблю і рушив до дверей, які стугоніли під ударами демона. Якби хтось подивився на нього зараз, він зрозумів би, що Конан чекав смерті, яку тепер уже вважав неминучою. Очі його заблищали яскравіше, м’язиста рука з шаблею підготувалася до удару - от і все.

Важкі замки піддавалися під лютими ударами гіганта, двері скажено тряслися на самих завісках. Та й могутні сталеві замки перекосилися, погнулися і випнулися зі своїх гнізд. Конан спостерігав за всім цим із безпристрасним захопленням, заздрячи монстру і його нелюдській силі.

Зненацька без жодного попередження бомбардування припинилося. У тиші, що настала, Конан почув інші звуки, які доносилися зовні, - ляскання стулок дверей і віддалений голос, який звучав, наче вітер, що заплутався в густих гіллях дерев. Потім знову настала тиша, але була вона вже іншою. Тільки треноване чуття варвара могло вловити це, і Конан знав тепер напевно, що господаря Дагона більше немає за дверима.

Він визирнув крізь тріщину, яка утворилася між дверима й сталевою рамою. Майданчик був порожній. Він зняв погнутого засува й обережно прочинив рипучі двері. На сходах Хозатрала теж не було, проте він почув, як далеко внизу клацнули залізні двері. Конан не знав, чи замишляє демон нові фокуси, чи його зацікавив цей віддалений голос, але не гаяв часу на роздуми.

Він покликав Октавію, ї нові нотки в його голосі примусили її хутко схопитися на ноги і стати поряд з ним.

- Що це? - видихнула вона.

- Не питай і нічого не говори! - Він схопив її за руку. - Ходімо! Можливість діяти змінила його, очі знов спалахнули вогнем боротьби, а голос зміцнів.

- Ніж! - вимовив він тихо, витягуючи волоком дівчину на сходи і поспішаючи довести справу до кінця. - Чарівний ніж юетші! Він залишив його в кімнаті під куполом! - Його голос зненацька замовк, коли перед очима знову виникла чудова оповідь.

Адже ця залізна кімната містилася по сусідству з великою залою, де стоїть мідний трон, - на його тілі виступив піт.

Єдиний шлях у купол лежав через цю залу, де спало жахливе чудовисько.

Конан більше не вагався: Вони швидко спустилися сходами; перетнули кімнату, спустилися ще одними сходами і зайшли до великої похмурої кімнати із загадковою драпіровкою. Хозатрала тут ве було. Зупинившись перед величезними бронзовими дверима, Конан обійняв Октавію за плечі й міцно її стиснув.

- Слухай! - наказав він. - Я піду в кімнату, а ти зачини двері. Стій тут і слухай, а якщо Хозатрал зайде, клич мене. Якщо ти почуєш, що я наказую тобі втікати, - біжи так, як ніби за тобою женеться демон - це, імовірно, так і буде. Утікай через двері, які знаходяться з того боку цієї кімнати, бо допомогти тобі я вже не зможу. Я йду по ніж юетші.

Вона не встигла заперечити ані словом, що він залишає її саму, як він ковзнув у прохід і зачинив за собою двері. Варвар обережно опустив засувку, не помічаючи, що вона може бути відкрита ззовні, У напівтемряві його очі шукали зловісний трон, на якому спало чудовисько, заповнивши його своїми огидними лускатими кільцями. За троном Конан знайшов двері й здогадався, що вони вели прямо в купол. Проте, щоб дістатися до них, йому потрібно було піднятися на підвищення і пройти мимо трону всього за кілька футів.

Коли б зненацька у цій кімнаті подув вітер, то й він наробив би шуму більше, ніж кімерієць, який скрадався. Не відриваючи очей від сплячої рептилії, він підійшов до підвищення і почав підійматися скляними східцями. Монстр не ворушився. Варвар попрямував до дверей... Клацнув замок на бронзових дверях, і Конан ледве стримав прокльони, побачивши, що до кімнати заходить Октавія. Вона озиралася навкруги, відчуваючи себе невпевнено в напівтемній кімнаті. Конан застиг на місці, не сміючи її попередити. Побачивши Конана в напівтемряві, вона кинулася до підвищення, вигукуючи:

- Я хочу йти з тобою! Я боюся залишатися одна... о боги!

Крик жаху вирвався з її горла, коли вона побачила чудовисько на троні. І тоді підвелася з кілець клиноподібна голова і блискавично метнулася в бік дівчини, не дотягнувшись усього якийсь ярд до її шиї.

Монстр безшумно і плавно почав сповзати з трону, розвертаючи кільця одне за одним. Конан, подібно до блискавки, .подолав відстань, що відділяла його від трону, відчайдушно розмахуючи шаблею. І з такою ж швидкістю діяла тварюка, перехопивши його в стрибку і обкрутивши тіло, руки й ноги півдюжиною своїх кілець. Удар Конана був наполовину погашений і виявився майже марним. Варвар упав на підвищення, тільки поранивши лускате тіло, але не завдавши йому якоїсь помітної шкоди.

Він корчився на скляних східцях, у кільцях монстра, викручуючись і крушачи шаблею його тіло. Права рука Конана була вільна, але він ніяк не міг приладитися й завдати смертельного удару, до того ж він не знав, чи буде й цього удару достатньо. Напруживши м’язи так, що вони стали схожими на величезні вузли, з венами, що майже лопалися, на скронях, Конан застогнав і звівся на ноги, піднявши на собі майже сорокафутового чудовиська.

Кілька секунд він крутився на місці, відчуваючи, як його ребра й усі органи здавлюються кільцями монстра. Лють охопила варвара, над головою його виблискувала шабля. І він ударив. Шабля розітнула тіло й нутрощі - там, де був один в’юнкий величезний торс, тепер стало два, що забилися в агонії. Конан рвонувся вбік, щоб не потрапити під сліпий удар.

Він утомився й відчував нудоту, кров текла у нього з носа. Йдучи навпомацки, він наткнувся на Октавію і струшував її доти, поки вона не почала дихати.

- Наступного разу залишайся там, де я тобі скажу, - прохрипів він.

Конан настільки втомився, що навіть не чув, що вона відповіла. Узявши дівчину за руку, немов малу дитину, він повів її повз кавалки, що продовжували сіпатись і звиватися на підлозі. Звідкись здалеку доносилися крики, але у вухах у нього шуміло так, що він не був певен, чи ті голоси були людськими.

Двері відчинилися під натиском його руки. Якщо Хозатрал поставив цю жахливу змію охороняти щось, чого побоювався, значить, він мав на це всі підстави. Конан був готовий, що з дверей на нього знову накинеться чудовисько, проте в сутіні побачив лише похмурий купол, тьмяний блиск золотої плити і серпоподібний мерехтливий предмет на камені.

Полегшено зітхнувши, він схопив ножа, вибіг із кімната й великою залою рушив до дверей, які - він де відчував - вели з будинку назовні. І не помилився. Вже за кілька хвилин він з’явився на безлюдних вулицях, майже несучи свою супутницю. Поблизу нікого не було, але за західною стіною лунали вигуки й крики, які примусили Октавію затремтіти.

Конан повів її до південної стіни і без зусиль знайшов кам’яні сходи, якими вони вибралися нагору. Ще раніше він прихопив товстий мотузок і тепер, підійнявшись на парапет, обв’язав дівчину цим мотузком і спустив по той бік стіни на землю. Потім, зав’язавши кінець мотузка за зубець стіни, спустився й сам. Проте з острова був лише єдиний шлях до порятунку - сходи в скелі у його західній частині. Утікачі поспішили до них, далеко обминаючи те місце, з якого долинали крики й звуки страшних ударів.

Октавія дрібно тремтіла від страху і тулилася да свого захисника. Ліс мовчав і нічим не погрожував, поки вони не вибралися із зелених чагарників і не побачили самотню постать людини, що стояла на краю скелі.

Джехунгір Ага уник жахливої загибелі, що спіткала його воїнів, коли з воріт замку зненацька вискочив залізний гігант і почав без будь-яких зусиль розривати їх на шматки. Коли Джехунгір побачив, як кришаться мечі його воїнів об цього людиноподібного колоса, то зрозумів, що їм протистоїть демон, і сховався в гущавині лісу. Правитель Хаваризму сидів там доти, поки звуки битви не припинилися. Тоді він виповз до східців, але його веслярів унизу не було. Вони чули звуки бою на острові, а потім, через кілька хвилин нервового очікування, побачили на скелі, прямо над ними, скривавленого монстра, що торжествував і розмахував величезними ручищами. Цього виявилося досить. Коли Джехунгір з’явився на скелі, вони вже сховалися в очеретах. А Хозатрал пішов. Чи він повернувся до міста, чи прочісував лісу пошуках людини, яка втекла від нього за межі стін.

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

- Собако! - вигукнув він. - Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із-за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим - укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох - на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав - багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина. .

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

- Де він? - запитала дівчина з острахом.

- Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, - щиросердо відповів варвар. - Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?

- Я не могла покинути тебе, - почала вона, а потім відверто зізналася: - Я не знаю, куди йти. Гірканці схоплять мене знову, а пірати...

- А що ти думаєш про мунганів? - запитав Конан.

- Хіба вони кращі за піратів? - запитала вона презирливо.

Захоплення Конана ще більш зросло, коли він побачив, як швидко повернулося до неї самовладання після пережитого жаху. Її зарозумілість тішила його.

- Здається, ти не думала так у таборі Горі, коли так мило дарувала мені свої усмішки, - відповів він.

Її яскраві вуста презирливо скривилися.

- Ти гадаєш, я закохалася в тебе? Багато честі для неотесаного варвара. Мій володар, чиє тіло лежить тут, примусив мене робити те, що я робила.

- О! - здавалося, Конан зовсім занепав духом. Потім він розсміявся. - Не має значення. Тепер ти належиш мені. Поцілуй мене.

- Як ти смієш так говорити, - почала вона обурено, та не встигла схаменутися, як була підхоплена й притиснута до м’язистих грудей отамана.

Вона люто відбивалася, напружуючи все своє юне тіло, але він тільки нестримно сміявся, сп’янілий близькістю цієї чарівної красуні, що пручалася в його руках.

Він легко зламав її опір і випив нектар з її губ зі всією нестримною пристрастю, що бушувала в ньому. Руки, що скажено били його в груди, раптом ослабли й обвилися навкруги його масивної шиї. Посміхнувшись у її чисті очі, він сказав:

- Чом би тобі не віддати перевагу вождю Вільних Людей, а не міському собаці Турану?

Вона відкинула густі кучері назад, все ще озиваючись кожною клітинкою на палкий поцілунок, проте не прибрала своїх рук.

- Ти вважаєш, що Ага рівня тобі? - кинула вона виклик.

Він розсміявся й попрямував до сходинок із дівчиною на руках.

- Ти сама оціниш це, - весело сказав він. - Я підпалю Хаваризм, аби освітити тобі шлях до мого намету.



...Переслідуваний військами давнього свого ворога - короля Ездигерда, Конан ледве виніс ноги і знов приєднався до піратів. Проте ця пригода виявилася не більше ніж швидкоплинним епізодом у неправдоподібно яскравій біографії кімерійця, він знову вирушив у мандри суходолом, очоливши, зрештою, палацову гвардію королеви Тараміс у Каурані...

...ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка