Гіборійська ера. Пролог



Сторінка9/26
Дата конвертації22.03.2018
Розмір6.15 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

1
Тараміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу - швидше на спокій похмурих підземель.

Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.

У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що струменіло з неї, ставало все яскравішим і яскравішим, поки не осяяло оббиті шовком стіни. Тараміс підвелася й побачила, що перед нею вимальовуються контури людської голови. Вражена королева хотіла покликати слуг, та жоден звук не зронився з пересохлих вуст. Риси примари ставали все чіткішими: гордо відкинена голова, увідчана копицею чорного волосся. Королева завмерла: перед нею було її власне обличчя! Ніби вона дивилася в дзеркало - щоправда, криве. Таким жорстоким і хижим був вираз цього обличчя.

- О Іштар! - прошепотіла Тараміс. - Я зачарована!

З жахом вона почула, як віддзеркалення відповіло голосом, що точив солодку отруту:

- Зачарована? Ні, люба сестричко, це не чаклунство!

- Сестричко? - запитала королева. - У мене немає сестри!

- І ніколи це було? - поцікавився голос. - Невже у тебе ніколи не було сестри-близнючки з таким же тонким тілом; чутливим і до тортур, і до ніжності?

- Так, колись у мене була сестра, - відповіла Тараміс, усе ще вважаючи це жахливим сном. - Але вона померла...

Прекрасне лице в пітьмі спотворилося гримасою, такою жахливою, що королева відсахнулася - їй здалося, що чорні кучері зі зміїним шипінням ворушаться над мармуровим чолом примари.

- Ти брешеш! - видихнули яскраво-червоні викривлені губи. - Вона не померла! Ти дурепа! Та досить маскараду - дивися на здоров’я!

Свічки в золотих свічниках зненацька запалилися - немов світна змійка прослизнула по стінах. Тараміс затремтіла й зіщулилася в головах укритого шовком ложа, очі її розширилися і з жахом втупилися в постать, що виникла з мороку. Здавалося, що перед нею стоїть друга Тараміс, схожа з королевою кожною жилкою тіла, проте нібито одержима злим демоном. Лють і мстивість палали в її зіницях, як в очах кішки, жорстокість таїлася у вигині соковитих яскраво-червоних вуст, кожний рух тіла немовби кидав виклик. І волосся було укладене так само, як у королеви, і на ногах такі ж позолочені сандалії...

- Хто ти? - пересохлими вустами прошепотіла Тараміс. - Поясни, як ти сюди потрапила, або я накажу слугам покликати варту!

- Кричи, хоч надірвися від крику, - відповідала непрохана гостя. - Слуги твої не прокинуться до ранку, навіть якщо весь палац згорить. І гвардійці не почують твого виску - я відіслала їх із цього крила палацу.

- Що ти сказала? - вигукнула ображена Тараміс. - Хто, окрім мене, насмілиться наказувати моїм гвардійцям?

- Я, люба сестричко. Саме перед тим, як зайти сюди. Вони подумали, що це їх улюблена повелителька. Ха! Я вдало зіграла цю роль! З якою величчю, гідною богині, з якою чарівною жіночністю трималася я з цими броньованими бовдурами...

Тараміс відчула, що якісь грізні й загадкові події стискають кільце круг неї.

- Хто ти? - крикнула вона у відчаї. - Навіщо ти прийшла? Що за маячня?

- Хто я? - У лагідному голосі почулося шипіння кобри. Незнайомка нахилилася до ложа, міцно схопила королеву за плечі й зазирнула їй у вічі. Погляд цей паралізував Тараміс.

- Дурепа! - вискнула гостя. - І ти ще запитуєш? І ти ще гадаєш? Я ж Саломея!

- Саломея! - вигукнула Тараміс, і волосся заворушилося в неї на голові, коли це ім’я набуло змісту в її пам’яті. - Я гадала, що ти померла відразу ж після народження...

- Багато хто так гадав, - сказала та, що назвалася Саломеєю. - Мене понесли вмирати в пустелю - будьте ви всі прокляті! Безпорадну, ледве живу й заплакану дитину! А знаєш, чому мене прирекли на смерть?

- Я чула... Мені розповідали...

Саломея зареготала й розірвала туніку на грудях. Саме між двома тугими персами виднілася дивна родимка у вигляді червоного як кров півмісяця.

- Відьмацький знак! - Тараміс відсахнулася.

- Атож! - сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. - Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво-червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” - так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні - так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами - горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні - все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!

- Але ж ти... ти...

- Що я? - очі відьми спалахнули зеленим вогнем. - Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно - а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.

Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, - це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому...

Вона загадково посміхнулася і продовжувала:

- Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж - усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі - владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.

- Що це означає? - ображена Тараміс схопилася. - Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте...

Саломея злобно засміялася.

- Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?

- Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.

- А що їх привело на наші терени?

Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:

- Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.

- Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?

Тараміс гнівно глянула на сестру:

- Звідки ти знаєш?

Відьма знизала плечима й запитала:

- Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?

- Авжеж! - відповіла Тараміс. - Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь-яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!

- І Констанцій справді знемагає в Південній вежі? - допитувалася Саломея.

- Я ж сказала! Чому ти запитуєш?

Саломея плеснула в долоні, її голос виповнився жорстокого торжества:

- Королева запрошує тебе на прийом, Соколе!

Розчинилися роззолочені двері, до покою зробив крок гінкий воїн. Побачивши його, Тараміс вигукнула з гнівом і здивуванням:

- Констанцію, як ти посмів зайти сюди?

- Так, це я і є, ваша величносте! - прибулець опустив голову в глумливому поклоні.

Риси його обличчя й справді нагадували хижого птаха, і врода його була хижою. Обличчя його було обпалено сонцем, чорне, як вороняче крило, волосся зачесане назад. Він був одягнений у чорний камзол і високі чоботи - звичний похідний наряд, який де-не-де навіть мав сліди іржі від панцира.

Підкрутивши вуса, найманець окинув королеву, що втискувалася в куток ліжка, поглядом з такою безцеремонністю, що вона здригнулася.

- Присягаюся Іштар, Тараміс, - сказав він ласкаво. - Нічна сорочка тобі більше до лиця, ніж королівські шати. Так, хай йому чорт, це досить цікаво!

Жах майнув в очах Тараміс: вона відразу зрозуміла, що Констанцій не наважився б на таку образу ні з того ні з сього,

- Божевільний! - сказала вона. - Хай у цій кімнаті я в твоїй владі, але тобі не минути помсти моїх слуг - вони на шматки розірвуть тебе, якщо посмієш мене торкнутися! Спробуй, якщо життя для тебе нічого не варте!

Констанцій розреготався, та Саломея зупинила його:

- Досить жартувати, перейдімо до справ. Слухай, люба сестричко. Це я послала Констанція в твою землю, тому що вирішила зайняти престол. А для цієї мети вибрала Сокола, бо він абсолютно позбавлений якості, іменованої у людей чеснотами.

- Дивуюся твоїй щирості, пані! - іронічно усміхнувся Констанцій і вклонився.

- Я послала його в Кауран. А коли його люди отаборилися під стінами і сам він попрямував у палац, пройшла в місто через Західну браму - бовдури, що стережуть її, вирішили, що це ти повертаєшся з вечірньої прогулянки.

Щоки Тараміс спалахнули, гнів узяв гору над королівською гідністю.

- Ти змія! - крикнула вона.

Саломея посміхнулась і продовжувала:

- Вони, звичайно, здивувалися, але впустили мене без зайвих слів. Так само пройшла я в палац і наказала варті, що стереже Констанція, зникнути. Потім прийшла сюди, а по дорозі заспокоїла твою служницю...

Тараміс зблідла і запитала тремтячим голосом:

- А потім?..

- Слухай! - Саломея гордо відкинула голову і показала на вікно.

Крізь товсті шибки все ж таки доносився рух загонів, брязкіт зброї й обладунків. Приглушені голоси віддавали накази чужою мовою, сигнали тривоги перемішувалися з переляканими криками.

- Люди прокинулись і дещо здивувалися, - ущипливо зауважив Констанцій. - Непогано б, Саломеє, піти заспокоїти їх.

- Віднині зви мене Тараміс, - відповіла відьма. - Нам потрібно звикати до цього...

- Що ви зробили? - закричала королева. - Що ви ще зробили?

- Ах, я зовсім забула тобі сказати, що наказала варті відімкнути брами. Вони здивувалися, але не посміли не послухатися. І ось армія Сокола входить до міста!

- Диявольський виплодок! - вигукнула Тараміс. - Ти скористалася нашою схожістю й обдурила людей! О Іштар! Мій народ вважатиме мене зрадницею! О, я вийду зараз до людей...

З крижаним сміхом Саломея схопила її за руки і штовхнула назад. Молоде й міцне тіло королеви виявилося безпорадним проти тоненьких рук Саломеї, наповнених нелюдською силою.

- Констанцію, тобі знайома дорога з палацу до підземелля? - запитала відьма і, бачачи, що Констанцій згідливо кивнув, продовжувала:

- От і гаразд. Візьми цю самозванку і відведи до найглибшої в’язниці. Варта там приспана зіллям - я поклопоталася про це. Поки вони не прокинулися, пошли кого-небудь перерізати їм горлянки. Ніхто не має знати, що сталося нині вночі. Відтепер я Тараміс, а вона - безіменний, забутий богами й людьми в’язень підземелля.

Констанцій посміхнувся, відкривши ряд великих білих зубів.

- Діла наші йдуть непогано. Сподіваюся, ти не відмовиш мені в невеликій розвазі, перш ніж ця пустунка потрапить до камери?

- Я тобі не забороняю. Напоум цю злюку, якщо маєш бажання.

Саломея штовхнула сестру в обійми Констанція і, торжествуюче посміхаючись, залишила спальні покої.

Вона ще раз посміхнулася, коли почула, ідучи довгим коридором, відчайдушний крик.

2
Одяг молодого воїна був укритий засохлою кров’ю, потом і курявою. Кров продовжувала сочитися з глибоких ран на стегні, на грудях і руках. Краплі поту виступили на його спотвореному люттю обличчі, пальці терзали покривало.

- Вона, певне, з’їхала з глузду! - знов і знов повторяв він. - Все це як поганий сон! Тараміс, улюблениця народу, продає нас цьому дияволові! О Іштар, краще б мене вбили! Краще впасти в бою, аніж знати, що королева зрадила свій народ!

- Заспокойся, Валерію, - благала дівчина, перев’язуючи йому рани. - Ну, любий, заспокойся! Ти роз’ятриш рани, а я не встигла ще покликати лікаря..

- Не роби цього! - сказав поранений юнак. - Чорнобороді дияволи Констанція “зачищатимуть” усі будинки в пошуках поранених кауранців і докінчать усіх, хто намагався дати їм відсіч. О Тараміс, як могла ти зрадити людей, що обожнювали тебе!

Валерій відкинувся на ложі, здригаючись від гніву, а перелякана дівчина обхопила його голову руками і притиснула до грудей; благаючи заспокоїтися,

- Краще смерть, аніж ганьба, що випала на долю Каурана, - стогнав Валерій. - Невже ти все це бачила, Ігво?

- Ні, любий, - її ніжні чуйні руки знову взялися до його ран. - Я прокинулася від шуму битви на вулиці. Виглянула у вікно й побачила, що шеміти вбивають наших, а потім ти постукав у двері - ледве чутно...

- Я гадав, що мені вже кінець, - пробурмотів Валерій. - Упав у провулку біля будинку і не міг підвестися, хоч і знав, що тут мене швидко розшукають. Присягаюся Іштар, я забив трьох! Вони вже не поганитимуть своїми лапами бруківок Каурана - їхні серця пожирає нечисть у пеклі!..

...Я не був на стінах, коли шеміти ввійшли до міста. Я спав у казармі разом з іншими вільними від служби воїнами. Удосвіта вбіг наш командир, блідий, при мечі і в обладунках. “Шеміти в місті, - сказав він. - Королева вийшла до Південної брами і наказала їх впустити. Я цього це розумію, та й ніхто не розуміє; але наказ я чув своїми вухами, і ми, як звичайно, підкорилися. У мене нове розпорядження - зібратися на майдані перед палацом. Вишикуватися біля казарм у колони і без амуніції рухатися на майдан. Тільки Іштар відає, що все це означає, але такий наказ королеви”.

Коли ми вийшли на майдан, шеміти вже були напоготові. Вони вишикувалися в каре - десять тисяч озброєних броньованих дияволів, а міщани визирали з вікон і дверей. Вулиці, що вели до майдану, заповнювалися приголомшеними людьми. Тараміс стояла на сходах палацу з Констанцієм, а той крутив вуса, немов товстий котяра, що зжер пташку. Перед сходами стояли шеренгою півсотні шемітських лучників, хоча це місце королівської гвардії. Гвардійці ж стояли серед нас і теж нічого не розуміли. Зате вони, всупереч наказу, прийшли озброєні.

Тараміс звернулася до нас і сказала, що повторно обдумала пропозицію Констанція, - хоча ще вчора при всьому дворі відмовила йому, - і порішила проголосити його чоловіком королеви. І ні слова про зрадницьке вторгнення шемітів. Сказала тільки, що в Констанція достатньо вмілих воїнів, тому кауранська армія відтепер не потрібна і буде розпущена.

І наказала нам розійтися мирно по домівках. Покірність королям у нас у крові. Але її слова так уразили нас, що ми заніміли й поламали шеренги. А коли наказали скласти зброю й гвардійцям, уперед несподівано вийшов їхній капітан, Конан. Люди говорять, що цієї ночі він служби не ніс і сильно напився. Проте тепер був при здоровому розумі: наказав гвардійцям не рухатися без його командирі вони підкорилися йому, а не королеві.

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви - шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся - проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди-сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися - без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї... Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство...

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його - сотня проти одного. Я побачив, що він упав, - і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша...
...Саме така посмішка була в Констанція й зараз.

Ватажок шемітів сидів на коні, оточений товпищем своїх людей - кремезних, закутих у броню, із чорними бородами й гачкуватими носами. Вечорове сонце грало на їхніх гостроверхих шоломах і сріблястій лусці панцирів. Десь за милю звідси, серед зелених лугів, видніли вежі й стіни Каурана..

На узбіччі караванного шляху стояв укопаний у землю масивний хрест, до якого залізними цвяхами було прибито чоловіка. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах. Краплі смертного поту виступили на лобі й могутньому торсі розіпнутого, з пробитих ступень і долонь повільно сочилася кров, але очі під чорною гривою волосся горіли диким голубим вогнем.

Констанцій глумливо вклонився і сказав:

- Вельми жалкую, капітане, що не зможу бути присутнім при твоїй кончині - я маю справи в місті. Залишаю тебе твоїй власній долі. Не можу ж я примусити чекати нашу чарівну королеву. Тобою займуться он ті красені, - він показав на небо, де чорні силуети невпинно виписували широкі кола.

- Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь-якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам...

Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:

- Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.

Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.

- І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, - кинув він через плече. - Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами - з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.

І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста - стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.

Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.

Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.

Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, - і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.

Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено - вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і - не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.

Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди...

Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.

Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.

Сонце спускалося за горизонт - похмура бліда куля занурювалася в огненно-червоне море. На яскраво-червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору - небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво-червоною.

Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.

Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, - і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.

Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати - отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.

- Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?

- Ніколи в житті не бачив нічого подібного!

Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.

Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами - кочівниками з-за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу - Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.

Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.

Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:

- Мітра свідок, ця людина мені знайома.

- Так, пане, - озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. - Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!

- Ось, значить, як позбавляються фаворитів, - пробурчав вершник. - Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні - тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, - він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, - та ще цього конаючого пса!

Конан підняв залите кров’ю лице.

- Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! - прошепотіли почорнілі губи.

- О Мітро, ця падаль мене знає! - здивувався вершник.

- Ти ж один такий в окрузі, - пробурчав Конан. - Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.

- Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?

- Безглузде запитання, - відповів Конан.

- Я важка людина, - сказав Гарет, - і в людях ціную лише мужність. Ось і подивимося, чи справжній ти чоловік, а чи конаючий пес.

- Якщо ми почнемо його знімати, нас побачать зі стін, - застеріг один із кочівників.

Гарет владно сказав:

- Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.

- Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, - заперечив Джебал. - А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.

- Витримає, якщо гідний їхати зі мною, - нетерпляче кинув Гарет. - А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!

Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.

Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди-сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, - тільки груди важко здіймалися.

Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.

Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень - вони були забиті не так глибоко.

Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль - почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.

Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, - і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.

Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:

- Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.

Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

Схожі:

Гіборійська ера. Пролог iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
Гіборійська ера. Пролог iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка