«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі



Скачати 458.88 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації09.04.2017
Розмір458.88 Kb.
ТипУрок
  1   2

УРОК

Тема: «ГІМН» - ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ТВОРІВ РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ЛІРИКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Мета: ознайомити учнів із поезією «Гімн», розкрити образ вічного революціонера як втілення могутності, нездоланності трудового народу, римо-ритмічні особливості поезії, популярність її в на­роді як пісні (музика М. Лисенка); розвивати навички аналізу поезії, виховувати любов до поезії, патріотичні почуття.

Тип уроку: комбінований.

КМЗ: епіграф до уроку, таблиця, портрет І. Франка.

Віддаючи належне всім граням Франкового таланту,

ми відзначаємо: як митець І. Франко в першу чергу поет.

Поезіями він розпочав свою творчість, ними він і закінчив її.

Б. Степанишин



ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми, мети уроку

III. Актуалізація опорних знань

1. Знайдіть відповідність

«Не мовчи» Поема

«Мойсей» Вірш

«Малий Мирон» Повість

«Борислав сміється» Оповідання

«Украдене щастя» Драма

2. Робота за таблицею

Збірки творів І. Франка



Дата виходу у світ

Назва збірки

1876

Збірка віршів «Баляды и росказы»

1877

Збірка оповідань «Борислав»

1887

Збірка поезії «3 вершин і низин»

1890

Збірка оповідань «В поті чола»

1893

Друге видання збірки «3 вершин і низин»

1896

Збірка поезій «Зів'яле листя»

1898

Збірка поезії «Мій Ізмарагд»

1900

Збірка поезій «Із днів журби»

1902

Збірка «Панталаха» :

1903

Збірка «Малий Мирон»

1906

Збірка поезії «Semper tiro»

1911

Збірка поезій «Давне і нове»

1913

Збірка оповідань «Рутенці»

1914

Збірка поезій «Із літ моєї молодості»

IV. Перевірка домашнього завдання

Тестові завдання

1. Франко народився в селі:

А Ясениця Сільна;

Б Нагуєвичі

В Моринці.

2. Стає студентом:

А Харківського університету;

Б Київського університету;

В Львівського університету.

3. 1876 р. вийшла перша збірка:

А «Баляды і росказы»;

Б «З вершин і низин»;

В «Мій Ізмарагд».

4. У якому році створено збірку «Зів'яле листя»?

А 1887р.;

Б 1897 р.;

(В) 1896 р.

5. Останній вірш І. Франка:



А «Нє мовчи»;

Б «Гімн»;

В «Декадент».

6. Філософська поема:

А «Панські жарти»;

Б «Ботокуди»;

В «Мойсей».

7. До історичної тематики належить твір:

А «Лель і Полель»;

Б«Великі роковини»;

В «На дні».

8. Твір із життя інтелігенції:

А «Ліси і пасовиська»;

Б «Борис Граб»;

В «Історія кожуха».

9. Під впливом «Слова о полку Ігоревім» написана історична драма:

А «Три князі на один престол»;

Б «Украдене щастя»;

В «Рябина».

10. У якому році написана поема «Мойсей»?

А 1900р.;

Б 1903р.;



В 1905р.

11.1874р. були надруковані ранні вірші І. Франка в журналі:

А «Друг»

Б «Дзвін»;

В «Молот».

12. У якому році святкувався 40-літній ювілей творчої діяльності І. Франка?

А 1911р.;

Б) 1914 р.;

В 1915р.

V. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Слово вчителя

У 1887 році у Львові вийшла збірка поезій І. Франка «З вершин і низин». До неї увійшло багато віршів, які раніше друкувалися в різних журналах.

У 1893 р. вийшло друге, значно доповнене видання цієї збірки.

У другому виданні збірка «З вершин і низин» має такі розділи: перший «Deprofundis» («З глибини»), що поділяється на цикли: «Веснянки», «Осінні думи», «Скорбні пісні», «Нічні думи», «Думи пролетарія» і «Ехсеlsіог!» («Вище!»); другий розділ — «Профілі і маски», який охоплює цикли: «Поезія», «Поет», «Україна», «Карта любові», «Знайомим і незнайомим», «Зів'яле листя», «Оси»; третій — «Сонети», що має два цикли: «Вольні сонети» і «Тюремні сонети»; четвертий — «Галицькі образи»; п'ятий — «Жидівські мелодії»; шостий — поема «Панські жарти»; сьомий — «Легенди».

Збірку відкриває вірш «Гімн» («Вічний революціонер», 1880). Поет оспі­вує невмирущий революційний дух народів, віковічну боротьбу проти гніту й поневолення, боротьбу «за поступ, щастя й волю».

2. Виразне читання поезії І. Франка «Гімн» учителем .

3. Аналіз поезії «Гімн»

У 1887р. І. Франко видав збірку «З вершин і низин». Збірка містить 7 роз­ділів, замість прологу її відкриває програмний вірш «Гімн». Автор створив високохудожній образ «вічного революціонера», що символізує вічний дух неспокою та прагнення свободи, рух уперед, до нового щасливого життя.

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю...

Ідея незламності бажання й пошуків волі і правди, невпинного зростання визвольного руху в рядках вірша підсилена анафорою «ні». Франко глибоко був переконаний, що реакційні сили неспроможні спинити революційний на­род, який прагне знищити будь-яку експлуатацію і перебудувати світ на основі соціальної справедливості:



Ні попівські тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Тематичною новизною твору стає психологічний та патріотичний дра­матизм, пафосна напруженість, які вдало поєднуються з логікою, строгістю думок. Саме таке поєднання здається найбільш вдалим для проголошення нових задач, нових демократичних ідей.

Велику роль надавав поет агітаторському слову — рушійній силі в зрос­танні самоусвідомлення українців як нації. І цей дужий рух передається у вір­ші низкою дієслів руху — рве, розповився, простується, спішить.

Завершується твір пафосним розгорнутим риторичним запитанням, яке й містить відповідь, сповнену віри й оптимізму. Світлі часи, день свободи неодмінно прийде на Україну.



І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

«Гімн» є кращим зразком політичної лірики, пройнятою мотивами муж­ності й визвольної боротьби.



4. Визначити розмір поезії «Гімн»

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою...



Висновок: чотиристопний ямб.

5. Виразне читання поезії «Гімн» учнями.


VI. Підсумок уроку

Бесіда


Які особливості поетичного стилю поезії «Гімн»?

Чому Франко називає дух нації силою, що «тіло рве до бою»?

Для чого вжито протиставлення пітьми цьому духові нації?

Як ви розумієте слова І. Франка: «Я син народу, що вгору йде»?



VII. Домашнє завдання

Вивчити напам'ять вірш «Гімн», аналіз поезії.

УРОК НА ТЕМУ: « ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

І.ФРАНКА»


УРОК


Тема: Життєвий і творчий шлях І.Франка.

Мета: Виховувати любов до творчості І.Франка, повагу до його життєвого подвигу.

КМЗ: Портрет письменника, плакати з його висловами, ілюстрації, виставка творів.

І.Актуалізація опорних знань:

ІІ. Оголошення теми і мети уроку

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя:

Коли Тарас помер і думами царі,

Що буде супокій на Пруті й на Дніпрі,

Що темні бунтарі—рутенці малороси -

Зніміють, як вовки в зачиненій норі, -

Тоді горів огонь в одній карпатській кузні,

А ковалі з вогню виймали білі кузні

Заліза — й молоти гриміли замашні,

І дзиндзри бризкали на піл і стіни грузні.

Там, у закутані сидів хлопчак.

Йому Призначено пройти ядушливу тюрму,

Спалитися в труді, невигасно спахнути

І вогняним стовпом вести народ крізь тьму.



(Словникова робота: рутенці — від «русини» — назви українців; дзиндзри — іскри).

Цим хлопчиною був майбутній письменник Іван Якович Франко. Його називають Мойсеєм українського народу. Як легендарний біблійний Мойсей, що вивів свій народ крізь пустелю до землі обітованої, Франко своїм палким поетич­ним словом вів наш народ крізь усі незгоди до свободи, до незалежності.



Учитель.

Так, поети народжуються на цій землі не випадково. Ви вже не раз чули про Івана Франка, вивчали його твори в молодших та середніх класах. Пригадаймо ці твори. Роздивіться ілюстрації на дошці й скажіть, до якого твору кожна з них:

1. «Захар Беркут».

2. «Каменярі».

3. «Товаришам із тюрми».

4. «Добрий заробок».



ІV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.

Сьогодні ми ближче познайомимося з великим поетом, доторкнемось душею до його великої бентежної душі, відчуємо серцем биття його полум'яного серця.

Готуючись до уроку, ми з вами на деякий час стали дослідниками, вивчали окремі сторінки життя і творчості поета.

Перша сторінка називається «Юність Великого Каменяра» (розповідь учня).

Цитати до розповіді зачитують інші учні:

1. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугілля, і яриться в його глибині щось іще більше, проміняєте, відки раз по разу палахкотять гилькасті дзиндри. Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

2. «...Шевченка... я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)».

3. У Франковій хаті пахнуть чорнобривці,

Де снувалось тихо мамине життя.

І доріжка ткана сяє на долівці,

Простилає стежку до його життя.

У печі селянській там вогонь палає,

Гріє, наче пам 'ять, мліє, мов печаль,

І в одежу слова думку зодягає,

Береже надію зустрічей-прощань.

Господині дому дикі груші сушать

І чекають знову бажаних гостей.

У Франковій хаті пахнуть дикі груші,

Як життя родюче спраглістю ідей.

На подвір'ї кузня — батькова наука,

До народу свого пломені тепла.

Тут кувалась пісня—зачудовна штука,

Й переможну силу праця їй дала.

Пригощає доля вдячністю святою.

У Франковій хаті гості знов і знов...

Вам стола застелять барвою простою.

У Франковій хаті — правда і любов.



Друга сторінка - «Біля життєдайних джерел».

Учень розповідає за таким планом:

1. Серед студентської молоді. Перша збірка «Балада і розкази».

2. Франко - ідейний натхненник журналу «Друг».

3. Зв'язок з робітничим рухом.

4. Перший арешт.

Цитати до розповіді:

1. Живий у могилу заритий,

Гляджу я на світлом облитий,

На вільний, веселий той світ —

Кров жаром у жилах кипить.

За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі.

Для скривджених кращої далі

І рівного права для всіх –

Се весь і єдиний мій гріх.

2. Не покивай мене, пекучий болю.

Не покидай, важкая думо-муко,

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мені, бліда жура-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучастя –

Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя,

Докіль круг мене міліони гинуть,

Мов та трава схне літом під косою. ...

Мруть з голоду бездомні сиротята. ...

Люд трупом стелять люті Тамерлаки.

Учитель. Франко ніколи не сідав до писання з пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед всілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи і поки не починала ч вона, як сказав сам поет, співати.

Перша зародила любов до пісні у Франкові його мати — Марія Кульчицька, яка була родом з села Ясениці Сільної. Вона сама любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельців і заїжджих жінок. Живучи на селі, у вільний час Франко виходив на ниву, сідав коло робітників і просив, щоб вони співали, а він записував. І.Франко міг похвалитися власним чималим доробком фольклориста: 400 пісень і 1800 коломийок.

Учитель читає вірш «Пісне, моя ти сердечна дружино».

Звучать 2 строфи пісні «Час рікою пливе» у виконанні вчителя.



Учитель. Як бачите, ця пісня на дещо змінені слова Франка давно стала народною. У поета ці рядки звучать так:

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що хтось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Це любов моя плаче так гірко.

Коли, на вашу думку, любов може гірко плакати? Так, любов буває гіркою тоді, коли вона нерозділена. Серце поета знало горе і радість, переживало біль і смуток. Ці почуття вилились у прекрасні вірші, які увійшли до збірки «Зів'яле лис­тя». Ми будемо говорити про цю збірку ва окремому уроці. Український письменник Роман Горак написав прекрасну книгу «Тричі мені являлася любов», їй ми присвятимо урок з позакласного читання. Про взаємини поета з Ольгою Рошкевич розповідається в книзі Петра Колесника «Терен на шляху».

У березні 1885 р. в Києві поет знайомиться з Ольгою Хоружинською. Це була освічена дівчина з демократичними поглядами, привітна й дотепна. Франко дивився ва неї, як на жінку-друга, товариша та сподвижника в боротьбі. Восени цього ж року він пише Ользі листа з проханням стати його дружиною. 16 травня 1886 р. в Павлівській церкві у Києві їх повінчали. Від цього шлюбу на­роджуються сини Андрій, Тарас, Петро і дочка Ганна. Сім'я жила дуже бідно. Ольга була вірною дружиною, багато допомагала своєму чоловікові, переживала з ним радість і горе.

Хвороби дітей і чоловіка, постійні злидні, заборона І.Франкові викладати в Львівському університеті - то був для Ольги крах усіх надій. Нещасливі події цих років порушують її психіку. Почалися напади божевілля. А після смерті сина Андрія Франко змушений віддати її до божевільні. Вона пережила чоловіка, померла в 1941 р. Похована на Личаківському кладовищі поряд з І. Франком.

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій - щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив - відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе,

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корчем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вглядіть - світиться десь оконечко!..

Так у горі нам - щире словечко.

Тож за дар малий, за безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!-

писав поет у вірші, який так і назвав - «Дружині».

А наступна сторінки нашої літературно-мистецької вітальні називається «Розквіт творчого генія».



Учень. У 1887 р. вийшла збірка поезій Івана Франка «З вершин і низин», яка принесла авторові велику славу. У наступне десятиріччя було створено збірку оповідань «В поті чола», драма «Украдене щастя», багато інших цікавих творів. І. Франко їде до Віденський університету, де блискуче складає необхідні іспити й захищає дисертацію «Роман про Варлаама і Йоасафа», здобуває звання доктора наук. Він мріє про викладання літератури в Львівському університеті, проте австрійський уряд не допустив його до університетської кафедри. У Львові Франко коштом дружини Ольги Хоружинської починає видавати журнал «Життє і слово». Молодий Франко стає найвизначнішим ученим у Галичині. Він публікує численні праці з історії української літератури, пише розвідки про найдавніші українські літописні пам'ятки, про творчість Шевченка, Федьковича, Руданського.

Майже десять років І.Франко був співробітником, а потій і головним редактором журналу «Літературно - науковий вісник », що об'єднав навколо себе кращі інтелектуальні сили Східної і Західної України.

Постать великого Каменяра цього періоду його життя відтворив у спогадах Михайло Коцюбинський:

«Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачернена борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а мова здається не словом, а сталлю, що б'є о кремінь і сипле іскри.

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!»

Учитель. Наприкінці свого життя Франко був уже загальновизнаним корифеєм наукового й літературного житті України. На смертному ложі, знеможений і приречений, він скаже: «Скрізь і завжди у мене була провідна думка - служити інтересам мого народу і загальнолюдським поступовим ідеям. Тим двом провідним я, здається, не споневірився досі і не споневірюся, доки мого життя ».

2 липня 1913 року під час святкування 40-річчя творчої діяльності поета в найбільшому філармонічному залі Львова Франкові приготували ложу, прикрашену декоративною золотою лірою, але поет сів у другому ряду партеру, відмовившись від почесного місця, зі словами: «Я лише був пастух свого народу, і така ложа не для мене, дозвольте мені бути тут».

Від делегації з Ходорова Франкові було вручено терновий вінок з китицею білих троянд.

-Від кого сей вінок? -спитав.

- Від жіноцтва Ходорівської землі.

-Чому ж терновий? - усміхнувсь неначе.

- Бо тернова ваша слава...

-А ця китиця білих рож?

-Це—китиця ясних хвилин у вашому житті, високодостойний ювіляре! Поглянув швидко й допитливо і тихо, якась болісно сказав:

-І стільки їх не було... але - додав у момент якийсь, - ся хвилина, яку дали мені нині, є одною з тих білих рож...

Понад сорок років працював І.Я.Франко на терені української і світової літератур і науки. Як поет він створив класичні зразки політичної поезії, шедеври лірики світового значення, філософські, історичні, соціально-побутові поеми. Його перу належать вісім повістей і більше ста оповідань, що становлять цілу епоху в історії української художньої прози.

Значне місце у творчості Івана Франка посідають переклади і переспіви з багатьох літератур світу: слов'янських (російської, чеської, польської), східних і західноєвропейських (німецької, англійської, французької, італійської), з дав­ньоєврейської, давньогрецької, давньоримської.

Плідно працював І.Франко як учений-теоретник та історик літератури й театру, фольклорист, мовознавець, мистецтвознавець, літературний критик і публіцист. Він - автор численних праць у галузі економіки, історії, філософії, соціології, що є величезним внеском у розвиток суспільних наук в Україні. Чимало художніх, наукових і публіцистичних творів написав російською, польською, німецькою мовами.

Багатогранна постать генія українського народу Івана Франка співмірна з постатями геніїв епохи Відродження.

9 березня 1916 року Франко підписав заповіт. Рукописи й бібліотеку заповів народові, будинок - дітям. 28 травня 1916 року о 16-й годині Франка не стало.

Учень.

Народна шана — не вельможна малість:

Життя стає до вічності містком.

Поете, спіть,

Ви дуже потомились.

Це так непросто -

Ви ж були Франком!

Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи,

Всі дні твої безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми.

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми!

VІ. Підсумок уроку

Учитель. А зараз пригадаймо, які вислови з творів Великого Каменяра стали крилатими.

Учні.

1.Клониться дерево, плодом обтяжене;

Чесний, розумний, і ти так клонись!

Висохне древо, безмізкії голови

Зломляться та не похиляться вниз.

2. Краще малеє надбання

З ласкою Бога набути,

Як незліченне багатство

Серед проклять загорнути.

3. В здоровому тілі здорова душа,

Та часто буває не варта гроша.

В уломленому тілі буває душа.

Що красою світ і Бога втіша.

4.Обрубане дерево зеленіє,

І місяць із серпа знов повний стає;

Се бачачи, чесні, не тратьте надії,

Хоч доля гнівная вас гонить і б'є.

5.Мухи сідають на ранах.

Пчоли - на квітах пахучих.

Добрий все бачить лиш добре,

Підлий—лиш підле у других.

6.Ті, що крізь помилки до правди добиваються,

Мудрецями називаються;

А ті, що в своїх помилках угурні,

То справжні дурні.

7.Книги—морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

VІ. Домашнє завдання .

Вивчити біографію І. Франка , знайти цікаві факти з його життя.



Відкрите засідання літературного гуртка на тему:

Народе мій, до тебе ще я верну,



І в смерті обернуся до життя..."

Мета: Поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях великого українця і великого поета XX століття Василя Стуса, який став символом незнищенності людського духу, національної гідності і мистецького самоутвердження попри всі заборони, переслідування і арешти, заслання, тюрми й табори.

КМЗ: На столі стоїть портрет Василя Стуса, прикрашений українським рушником. Поруч розташовані збірки творів поета. У вазах квіти. На плакаті надпис:

„Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь..."

Василь Стус



ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ:

Шановні друзі! Сьогодні відкрите засідання літературного гуртка, присвячене вшануванню пам’яті великого українця і поета XX століття Василя Стуса. Ці рядки із його твору „Як добре те, що смерті не боюсь я " стали пророчими. Такі заповіти звучали в поезії Тараса Шевченка, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Василя Симоненка. Його творчість навіки вписана в новітню поезію й історію, і не тільки тому, що він повторив трагічну долю Тараса Шевченка, Павла Грабовського, митців „Розстріляного Відродження", переслідуваних російською царською і радянськими імперіями. Як і вони, Стус став символом незнищенності людського духу, національної гідності і мистецького самоутвердження попори всі заборони, переслідування, арешти і табори.



ВЕДУЧА 1:

А почалося все в таємничий Святвечір - 6 січня 1938 року - в мальовничій Рахнівці на Вінниччині. Саме тоді (за паспортом 8 січня, бо мати - Ялина Стус - вирішила не дратувати радянську владу збігом дня народження дитини з днем великого релігійного свята) в родині Стусів народилася четверта й остання дитина - Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір'ю поета крізь усе своє життя, саме революцію уможливила шлюб його батьків - дочки заможного селянина й сироти, що прибився до села разом з російським військом. ВЕДУЧА 2:

Дід Василя Стуса довго не бажав „добровільно" вступати до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки. Коли життя „не. стало зовсім" — перебрався до Криму, залишивши своїй дочці та бідному зятю чималий статок, який родина остаточно втратила в 1931-1933 роках. Попри весь тягар голоду, схоже, що для родини Стусів цей період минув не так трагічно — обійшлося без втрат у вузькому родинному колі.

ВЕДУЧА 3:

У 1936-937 роках, коли тиск на заможних селян був нестерпним, Семен Стус (батько поета) почав шукати можливостей вирватися до міста, аби позбутися того принизливого, „закріпаченого" стану українського селянина, проти якого держава диктатури пролетаріату повела відверту неоголошену війну. Йому вдалося „завербуватися" на один з хімзаводів міста Сталіна (Донецьк), і він зі старшою дочкою Палажкою поїхав туди, навіть не очікуючи народження Василя.



ВЕДУЧА 4:

Десь через півроку після появи сина переїхала туди і мати, залишивши малих Марію та Василя з тіткою. Забрати менших дітей вдалося лише восени 1940 року.



ВЕДУЧА 1:

Перші враження малого Василя від донецького бараку - глум, на який піднімали сільську традиційність його сім'ї. Ще не усвідомлюючи своїх дій, він поділив світ на „своїх „ і „чужих" - тих, хто здіймає твоїх батьків на кпини, висміює твою мову.



ВЕДУЧА2:

Хоч як було важко, однак іще до початку війни родині вдалося звести невеличку халупку, в якій вони й перебували воєнне лихоліття. Надмірна робота підірвала здоров'я старшої сестри Палажки, яка померла від менінгіту (її могилу після війни так і не знайшли).



ВЕДУЧА 3:

Нове випробовування очікувало родину вже після визволення: 1944 року на міні підірвався 15-річний брат Іван.



ВЕДУЧА 4:

Восени того ж року сестра Марія пішла до школи. За нею - і шестирічний Василь. Пізніше в автобіографії В.Стус так схарактеризує період учнівства: „...шкільне навчання вадило. Одне - чужомовне, а друге -дурне".



ВЕДУЧА 1:

У тяжкі повоєнні роки родина Стусів бідувала - низька платня та небажання зректися релігійності й традиційного селянського родинного життя прирікало всю родину на становище „білих ворон".



ВЕДУЧА 2:

Це дитяче протистояння з суспільством зародило в серці В. Стуса перші парости сумнівів: чи ж правда, що ми живемо у „найщасливішій у світі країні?" ВЕДУЧА 3:

„Пам'ятаю, як у 1951 році я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об'їждчик - я втікав, але він - верхи на коні -наздогнав мене, почав відбирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу ".

ВЕДУЧА 4:

Так у 13 років уперше виявився головний імператив Стусової поведінки. Готовність до опору та протесту заради своїх і байдужість до існування чужих, ворожих рідній землі й здоровому глузду, законів.



ВЕДУЧА 1:

Байдуже, що вони існують. Байдуже, що це - право сильного. Я мушу чинити саме так, бо мене попросила бабуня, бо вона бідує, бо зароблених трудоднів не вистачає на людське життя, бо врешті-решт хтось таки має лишатися мужчиною, не підкоряючись сваволі держави-монстра.



ВЕДУЧА 2:

І що вдієш, коли зберегти вірність своєму роду, своїй землі, а отже, й самому собі, означає протиставити себе існуючим порядкам Пізніше це відіб'ється у рядках відомого вірша:

У цьому полі, синьому , як льон,

Де тільки ти і ні душі навколо

Уздрів я скляк: блукало в тому полі сто тіней.

В полі, синьому, як льон.

А в цьому полі, синьому, як льон,

Судилося тобі самому бути,

Аби спізнати долі, як покути в цьому полі,

Синьому, як льон.



ВЕДУЧА 3:

Цей свідомий вибір домінанти традиції над законом, який порушує віками усталений порядок речей, а відтак, за філософією В. Стуса, не є обов'язковим для мужчини, поступово кристалізував свідому позицію: ти — ніщо поза своїми батьками, родиною, землею, краєм...



ВЕДУЧА 4:

І навіть коли весь світ проти тебе, ти - поет, - аби не втратити ґрунту під ногами під тиском усіляких „сучасних" ідей та концепцій, маєш, нехай і на жилах, відстоювати своє, рідне , національне. І хоч би яким важким був цей шлях, він значно легший за зрадництво.



ВЕДУЧА 1:

Завдяки позиції матері й батьківській любові Василю Стусу вдалося зрозуміти це дуже рано. Гострий біль за батьків, котрі, аби не зректися традицій та мови предків зачаїлися в нірці власної хати без жодних надій на життєвий успіх, примушував завжди жити на максимумі, аби відплатити цьому світу за приниження твого роду. Можливо, саме тому для нього стала такою близькою провідна ідея філософії екзистенціалістів: справжнє життя завжди на межі, завжди між життям і смертю.



ВЕДУЧА 2:

У шкільні роки поет знайомиться зі світовою класичною літературою, музикою... Самотужки конструює приймач. Проте було б очевидним спрощенням говорити, що на нього зовсім не вплинула потужна" ідеологічна обробка комуністичного виховання. Він захоплюється класикою соцреалізму (роман „Мати" Максима Горького, „Як гартувалася сталь"Миколи Островського). Але навіть у цих творах він бачить не стільки конфлікт між робітничим класом і його визискувачами, скільки конфлікт між добром і злом, людьми і нелюдами.



ВЕДУЧА 3:

Для Стуса невписаність батьків у соціальне середовище зденаціоналізованого Донбасу означала неминучий і болісний вибір: протистояння або з батьками, або з однолітками. І вибір на користь батьків прирікав на самотність, або, як окреслюють це нині, соціальну неадаптацію.



ВЕДУЧА 4:

До такого висновку підштовхує і відсутність будь-яких свідчень про друзів дитинства, сталих захоплень, яскравих незаідеалізовних спогадів про перше кохання, які переживають більшість із нас.

Проте, якщо з часом людина знаходить у собі сили здолати цей поріг і таки адаптуватися до суспільства, ця початкова „непристосованість", окрім негативного, збагачує людину й позитивним досвідом - умінням бути не таким , як усі

ВЕДУЧА 1:

Несподіваним порятунком стала поема І.Франка про Мойсея. Очевидно, саме з неї у Стуса й почався процес свідомого формування людини, потенційно здатного до вчинку. Якось він обмовився: „Ще в школі я щодень влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що злого". Уже в інститутські роки поет був готовий до відповідальності за кожне своє слово, за кожен вчинок.



ВЕДУЧА 2:

У 1954-1959 роках В.Стус навчався в Донецькому педагогічному інституті, відвідував літературну студію. Стуса дуже бентежило неповноцінне функціонування української мови у Донбасі.

Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус, аби дати змогу однокурсниці залишитися в Донецьку (йому, мовляв, однак служити), їде працювати вчителем української мови та літератури у школу села Тужного, поблизу Гайворона. „Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва", - зазначає він у передмові до „Зимових дерев".

ВЕДУЧА 3:

Наприкінці жовтня - військо. Почесний обов'язок, від якого не можеш ухилитися. Служити йому довелося на Південному Уралі, за якихось 400-500 км від Кучино, в якому обірвалася його земна путь.

На Уралі, немов збираючись туди повернутися, він залишив фалангу безіменного пальця, після чого вже ніколи не міг грати на гітарі.

Лейтенантське звання не викликало жодних позитивних емоцій.



ВЕДУЧА 4:

Незважаючи на декларовану тугу за справжньою Україною, Василь Стус повертається на Донбас і йде працювати викладачем української мови та літератури до школи №23 м. Горлівки. Працює він там лише один рік, швидко зрозумівши, що треба або заплющити очі на відверте небажання учнів вивчати цей предмет, або ...протестувати, або ... йти. Він вибрав останнє.



ВЕДУЧА 1:

Він пише листа Андрію Малишку:

„Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу, коли Ви в змозі це зробити, зарадьте, будь-ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це - божевілля, що це - трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається Расула Газматова, котрий в рамках ортодоксальних усе ж прохопився зі своїм потаємним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні...

ВЕДУЧА 2:

Коли хвиля русифікації - це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього, то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не „перекваліфікуватися", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів як козацькі літописці і Капніст, і братчики, і Тарас, і ...Драгоманов, і Франко...



ВЕДУЧА 3:

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження...Чому ж ми такі байдужі, звідки в нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу - це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи".



ВЕДУЧА 4:

В ті ж дні народився й чотиривірш, який випадково зберігся в одній із численних папок, але, як цілком поетично не досконалий, випав із пам'яті Стуса:

«Кубло бандитів, кагебістів,

злодіїв і ґвалтівників

у стольному засіли місті

як партія більшовиків».

Саме ці чотири рядки і були основною підставою для того, аби в 1972 році виписати ордер на арешт В. Стуса.

ВЕДУЧА 1:

У ті роки приходить і перше велике кохання, її звали Олександрою... Але коли Василь привів цю дівчину до матері. Вона не «прийняла» її, ввічливо, але сухо виставивши із хати:

- Не наша вона, розбитна якась...
ВЕДУЧА 2:

Так удруге перед поетом постала дилема невписаності й відвертого протистояння традиційного укладу та реалій сучасного життя. Не отримати благословення від батьків означало зрадити найвищу ідею, якій перед собою зобов'язувався служити.



ВЕДУЧА 3:

Отже, розрив. І швидкий від'їзд до Києва. Поет успішно склав вступні екзамени до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Академії Наук України і в серпні 1963 року переїхав до Києва - міста, яке майже не вплинуло на його світогляд, але остаточно визначило долю.



ВЕДУЧА 4:

У перші ж роки молодого поета цілком захоплює нове, вишукане товариство. З-поміж близьких йому людей варто виділити двох — Івана Світличного та Аллу Горську. І не тому, що вони були найближчими . З Іваном Дзюбою Василь зустрічався ніяк не рідше.



ВЕДУЧА 1:

У 1965 році, коли більш ніж на півроку було несправедливо заарештовано І.Світличного, Василь Стус приєднавшись до організованого І.Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти арешту в колі українських шістдесятників, під рев сирени, яка глушила спокійні слова Дзюби, вигукнув:

- Хто проти тиранії — встаньте!

Зал, долаючи страх, таки піднявся на ноги. А за кілька днів поета було виключено із аспірантури.



ВЕДУЧА 2:

У грудні 1965 року, не маючи постійної роботи й київської прописки, Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх - жінкою, яка в його поезії постає в образі незрадливої берегині, тієї, хто вірить у правоту кожного вчинку Василя Стуса лише тому, що його зробив він, Василь.



ВЕДУЧА 3:

У літературній творчості цього періоду більше розчарувань, ніж здобутків. Збірка „Зимові дерева" - книга, виношувана роками, не здобула прихильності навіть у ближчому колі друзів. До всього, відразу ж після відрахування з аспірантури, у видавництві „Молодь" „розсипано" вже готовий набір „Круговерті" - збірки ранніх віршів поета.



ВЕДУЧА 4:

На кілька літ В. Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання критичних праць („Феномен доби" присвячено творчості П.Тичини, „Зникоме розцвітання" - В. Свідзінському), займаючись підготовкою до перекладу українською мовою Гете. Офіційна робота в Міністерстві будматеріалів не приносить радості, але особливо і не дратує.



ВЕДУЧА 1:

Але так було тільки до грудня 1970 року. Як грім вибухнула звістка: вбито Аллу Горську. Художника, приятельку, просто чуйну і красиву жінку. Всіх, хто мав якісь плани на офіційне майбутнє, попереджено: „На похоронах вас бути не повинно". Але В.Стуса не попереджав ніхто.



ВЕДУЧА 2:

Однак те, що він говорив над могилою, декого налякало і змусило пошкодувати через факт свого туди приходу. Офіційно вбивць, які сокирою зарубали художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова В.Стуса: „Її вбито представниками КДБ"... Цього йому не подарували й на нього , ще задовго до суду, було заведено справу.



ВЕДУЧА 3:

Репресії не забарилися. Незважаючи на те, що поет успішно витримав творчий конкурс на московські вищі сценарні курси, під тиском українського ЦК йому відмовлено в прийому документів.




ВЕДУЧА 4:

Але спокійне рішення впевненої у собі людини навертає В.Стуса до поезії. Протягом місяця пишеться збірка „Веселий цвинтар" - образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі не сповнених надій та ілюзій.

Запущена в дію репресивна машина протягом року продовжувала збір інформації проти поета й очікувала лише приводу до арешту.

ВЕДУЧА 1:

1972 рік став тією межею, яка розділила шлях В.Стуса на дві, дзеркально обернені одна до одної половини його життєвої містерії, поміж якими пролягало „квітування" особистого вибору поета. Василь Стус (у 1972 році він ще мав ілюзії щодо можливості діалогу із владою) здійснив спробу пробу порозумітися з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю він і справді не займався. Його почули й запропонували „розкаятися", давши свідчення на своїх друзів. Він обурився, і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню, звідки В.Стус вийшов з діагнозом „патологічно чесний".



ВЕДУЧА 2:

Найвищою нагородою долі стала щасливо віднайдена мова „палімпсестів", яку сприймали навіть не розуміючи змісту. Перший вірш ранніх „палімпсестів" -„Мені зоря сіяла нині вранці..." (книга „Час творчості") - написаний на п'ятий день перебування в камері попереднього ув'язнення київського КДБ. Далі треба було знайти сили бути гідним свого вибору і навчитися жити в умовах тотальної фізичної несвободи.

У таборах та на засланні поет написав близько 1000 віршів та 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Він був символом нескореності людини, яка бере на себе відповідальність за все, що діється навколо неї. Вибір було зроблено, й тепер з гідністю треба було нести свій хрест.

ВЕДУЧА 3:

Друге ув'язнення - десять років табору особливого режиму і п'ять років заслання - одержав за головування в 1979-1980 роках в українській групі сприяння Гельсінських угод із захисту прав людини (1980-1985).

У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелевської премії з літератури , проте здійснитися цим планам не судилося. У ніч із 3 на 4 вересня він помер у карцері від серцевого нападу на другий день „сухого"(без вживання води) голодування.

ВЕДУЧА 4:

Через чотири роки після смерті поета — в пізні листопадові дні 1989 року, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984-1985 роках), проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною процесією відверто майоріли сотні червоно-чорних і блакитно-жовтих корогв і прапорів. Морозний Київ смиренно схилявся перед людиною, двічі виштовхнутою ним у таборову невідомість.



ЛІТЕРАТУРНЕ СВЯТО на тему:

Я правді хочу бути вірним другом



І ворогом одвічним злу"

(За творчістю українського поета Василя Симоненка)


МЕТА: Поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях українського поета Василя Симоненка. Розкрити перед учнями красу поезії Симоненка, а також духовну велич, щедрість серця самого поета.

Навчити учнів розуміти поетичні твори, вміти їх аналізувати. Через поезію Василя Симоненка привити у молоді любов до української мови, любов до своїх рідних та близьких, повагу до людей, а також рости патріотами своєї землі - України.



КМЗ: Портрет Василя Симоненка, збірка його поезій. Ксерокопії фотографій із життя В.Симоненка.

На плакаті вислів: „Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок

Є тисяча ланів, але один лиш мій"

ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ:

Сьогодні в цій затишній залі зібрала нас визначна дата і пам'ять про одного із достойних синів українського народу - поета Василя Симоненка. Сьогодні ми вшановуємо пам'ять поета, який так передчасно залишив планету Земля, проживши на ній тільки 28 років, яких доля дарувала йому. За своє коротке життя Василю Симоненку довелося зазнати і слави, і заздрощів, і публічної самотності. Він завжди віддавав незрівнянно більше тепла, ніж отримував його. Мабуть, тому і згорів так швидко.

Василь Симоненко уже став для нас легендою. Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів своєї Батьківщини, великий патріот українського народу, щирий у своїй любові до Вітчизни, до людей, увійшов у літературу, як поборник права і добра.

ВЕДУЧА1:

Яскравого представника шістдесятників Василя Симоненка за творчість, геніальну своєю простотою, мужню і безкомпромісну, Олесь Гончар назвав „витязем молодої української поезії".

Перша його збірка „Тиша і грім" побачила світ, коли йому було 27 років. Через рік його не стало, а слава й визнання вже прийшли після смерті.

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів.

Я для тебе горів,

Український народе

Тільки, мабуть, не дуже

Яскраво грів.

Тільки, мабуть, не міг

Як болід спалахнути,

1Щоб осяяти думкою

Твій небозвід,

Щоб устать, ніби зірка,

Сіянням окута,

Твоїх подвигів гордих

Й незлічених бід.

Скромна праця моя —

То не пишна окраса,

Але в тому, їй Богу,

Не бачу біди -

Щось у мене було

і від діда Тараса,

і від прадіда Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду -

Ти у грудях моїх,

І в чолі, і в руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

(Виходить учень і читає уривок із статті, опублікованої в газеті „Молодь Черкащини" 27 липня 1962 року під назвою „Наша рідна Вітчизна").

УЧЕНЬ:

„ Кожна нація і народ створили десятки тисяч слів. Одні із них звучать вагомо і живуть довго, інші з часом стираються, темніють, як мідяки, і щезають з пам'яті людської. Але є слова, які можуть зникнути лиш тоді, коли зникне сам народ, що створив їх. До таких належить прекрасне й просте сово „Батьківщина". Воно вічне, як вічний народ.

Воно вічне тому, що за ним стоїть цілий світ. Це слово начинене силою людської любові і ненависті, освячене потом і кров'ю кращих синів народу. Важко знайти ніжні й сердечні слова, які б не були вже сказані про Вітчизну. Велика, священна і прекрасна любов до Батьківщини жива, живе й житиме у всіх щирих і чистих серцях. Але було б примітивно й убого мислити, що ця любов є лише вдячністю за добро, за ласку, за щедрість землі, на якій живеш.

Для багатьох Вітчизна стала мукою, раною на душі, але від того любов до неї не згасла, а спалахнула ще більш яскравим полум'ям."



ВЕДУЧА 2:

Отак щиро мислив молодий журналіст газети „Молодь Черкащини", поет Василь Симоненко..

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївці Лубенського району Полтавської області в селянській родині.

Хтозна, чи можна знайти в світі кращий куточок, аніж ці місця, звідки ми родом...Тут нам уперше віє затишним вітром, промениться сонячне сяйво, дише теплом землі, дзвенить у вухах ластів’яний щебет і колискова пісня, лунає з материнських уст мова України. А потім - із заповітним словом - передається і свята мудрість поколінь, і звичаї, й давно відшумілі події, й запорошені постаті далеких пращурів... (Учень читає вірш „Найогидніші очі порожні").



ВЕДУЧА 2:

Інтонації поезії Василя Симоненка щиро піднесені, вони видають натуру рвійну, сповнену душевного захоплення, відкриту романтичним обрієм.

(Вірш „Квіти")

ВЕДУЧА 1:

Творчість В.Симоненка є й буде злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один із найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом і життям своїм ствердив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. З колоссям Симоненкової поезії ллються незгасне світло любові до людей, до рідної землі, до всього світу.

(Учень читає вірш „Грудочка землі").

(Учениця читає вірш „Ти знаєш, що ти людина").



ВЕДУЧА 2:

Своїм талантом Симоненко бажав служити правді і знищувати зло. Він палко любив свою Україну, її доля найбільше турбувала митця. „Я — українець. Оце і вся моя біографія" - сказав В.Симоненко.

(Вірш „Україні" , „Верби і тополі").

ВЕДУЧА 1:

У грудях молодого поета билось незвичайне серце. Воно було наповнене любов'ю до України. У В.Симоненка було багато літературних вчителів, але ім'я Великого Кобзаря для молодого митця було дороговказом на шляху людської правди „Для нього завжди звучало слово Кобзаря". І, наче сьогодні, він писав:

„Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття

Твоя, Тарасе, звільнена земля."



ВЕДУЧА 2:

Саме у Шевченківський край, опісля закінчення університету приїхав молодий поет і журналіст. Було нелегко йому на Черкаській землі. Була самота, зневіра, розчарування - як у кожної талановитої людини у сумні часи застою і бездум'я.

(Вірш „Древній обкрадений народ" , „Моралісти нас довго вчили").

„Мені здається, - може я не знаю,

-Було і буде так і всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

(Учениця читає вірш „Вона прийшла").



ВЕДУЧА 1:

Людмила стала совістю і душею, і щастям у подружньому житті. Багато чого збігалося у дитячих роках Василя і Людмили. Виходило із розповідей, що обом їм дитинство покалічила війна. Про страшні нещастя, які принесла війна людям, писав Симоненко у своїх поезіях і прозових творах.

Послухайте легенду „Русалка" (Учениця читає легенду).

ВЕДУЧА 2:

Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав:

„Не докорю ніколи і нікому

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ з'явилась в серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.



ВЕДУЧА 1:

Василь Симоненко залишив нам багато красивих, чесних, безкомпромісних, палких поезій. Найпопулярнішим серед читачів став Симоненків вірш „Лебеді материнства". Сама назва - безмежна ніжність та любов.



ВЕДУЧА 2:

На жаль, життєвий шлях Василя Симоненка виявився ще коротшим: він помер 13 грудня 1963 року. У пізній грудневий вечір навіки зупинилося його молоде серце, що проболіло усіма людськими болями і кривдами. Похований у Черкасах. На гранітному пам'ятнику викарбовано рядки із славетної пісні митця „Виростеш ти, сину..." „Можна все на світі вибирати, сину Вибрати не можна тільки Батьківщину".

Та остання Симоненкові дорога, яка ніколи не зупиниться — це дорога у людське безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт: (Звучить музика. Ансамбль виконую пісню „Лебеді материнства").

ВЕДУЧА 1:

Василь Симоненко до останніх днів свого життя відносився до України з щирою синівською пошаною і високо підносив її престиж.



ВЕДУЧА 2:

Сьогодні кожен із нас хай хоч часткою любові пройметься до своєї землі, до Батьківщини і до своїх близьких.

І слід пам'ятати, як писав В.Симоненко:

„Минуле не вернуть, не виправить минуле.

Вчорашнє - ніби сон, що випурхнув з очей.

Як луки навесні ховаються під мулом

Так вкриється воно пластами днів ночей".

ВЕДУЧА 1:

„Але воно живе - забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернуть, Щоб заново по іншому прожить." (Вірш „Безсмертні предки" або „Нашої заслуги в тім не бачу").



ВЕДУЧА 2:

І коли Василь Симоненко вже повноголосим поетом, заповзято кликав побратимів „В океані рідного народу відкривай духовні острови" - він мав на це моральне право. Таким духовним островом для нього були Біївці. Це про свою рідну землю він писав:

„Люди - прекрасні

Земля - мов казка,

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце у землю в'язко,

Вона мене цупко трима.

І хочеться так любить,

Щоб навіки каміння байдуже

Захотіло ожить

І жить!"

ВЕДУЧА 1:

Дитинство Василя Симоненка не малюється рожевими фарбами, адже над ним гуде холодний вітер і пливуть чорні грозові хмари. Там холодна осіння грязюка хлюпала у дірявих чоботях, а взимку збивала з ніг немилосердна хуртовина. Василь долав дорогу до школи в 9 кілометрів. І там же, на горі Лисак, де знаходяться сільське кладовище, ридма ридав невтішний Василь бо хоронив свого найпершого вчителя і мудрого наставника - рідного діда Федора. Того діда Федора, про якого він згодом напише вірш „Дід умер". (Учень читає вірш).



ВЕДУЧА 2:

У школі В.Симоненко вчився на „відмінно". А в 1952 році юнак вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Студентом відвідував літературну студію імені В.Чумака.

Перші літературні спроби В.Симоненка припадають на 1955 рік. Уже тоді він заявляє, звертаючись до молоді:

„Нехай серця не знають супокою Хай обганяють мрії часу біг, І наша юність буде хай такою Щоб їй ніхто не заздрити не міг". (Учень читає вірш „Гей, нові Колумби і Магеллани !").



ВЕДУЧА 1:

Після закінчення університету Симоненко працював у газетах „Черкаська правда", „Молодь Черкащини", кореспондентом „Робітничої газети". На журналістській ниві зарекомендував себе як автор гострих і глибокозмістовних кореспонденцій, нарисів, репортажів, статей. Перша збірка поезій „Тиша і грім"( 1962р.) стала явищем у суспільному житті України. Наступні книги - „Земне тяжіння"( 1964р.) автору не судилося дочекатися. Збірка „Берег чекань" була заборонена до друку і побачила світ лише за кордоном (Мюнхен, 1965) В Україні було опубліковано книгу новел „Вино з троянд", (1965), ліричні збірки „Поезії" (1966), „Лебеді материнства"( 1981 ),"Народ мій завжди буде"( 1990), "3 матір'ю на самоті" (1990), щоденникові записи „Окрайці думок".



ВЕДУЧА 2:

Поет так любив життя, людей, свою землю, був сповнений мрій і благих намірів. Він прагнув жити.

„Можна жить, а можна існувати

Можна думать - можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!"



ВЕДУЧА 1:

Він знав не тільки творчі муки, а й творчі радощі. Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. В своїх найкращих віршах Симоненко досягає високого Кобзаревого звучання. (Учень читає вірш „Де зараз ви, кати мого народу?").



ВЕДУЧА 2:

Найбільше віршів у поетичній спадщині Василя Симоненка адресовано Україні. Діалог з Україною, з українським народом, звернення до славного минулого українців - то міцна основа майже всієї його громадської лірики.



ВЕДУЧА 1:

Поезія „Задивляюсь у твої зіниці..." написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері - України. Синівська розмова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції. (Учениця читає вірш „Задивляюсь у твої зіниці").



ВЕДУЧА 2:

Дитинство, мати, Україна, кохана... Вони - в серці поета і проходять через усю його творчість. Симоненко майстер інтимної лірики. Його вірші вражають нас глибиною і щирістю почуттів, „вогнем душі жаріють", як говорив про них О.Гончар.

(Учениця читає вірш „Матері"). (Учень читає вірш „Лист").

ВЕДУЧА 1:

Василь свято беріг чисте синівське почуття любові до матері. Адже він із дитинства бачив, як нелегко було їй ставити сина на ноги і виводити в люди. Він ніколи не забував турбуватися про матір навіть тоді, коли зустрів справжнє кохання.



ВЕДУЧА 2:

Якось, ідучи коридором редакції, Василь раптом зупинився, вражений блискавицями синіх очей невеликої на зріст дівчини. Вона гордо пройшла повз нього. Блискавки тих синіх очей раптом порушили душевний спокій. Та синь бентежила, стояла перед його карими очима майже до самого ранку. Володаркою синіх очей була Людмила. І саме їй він освідчився в коханні.



ВЕДУЧА 1:

„Вітер пісню співав стоголосно,

Але раптом в екстазі німім

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм..."

ВЕДУЧА 2:

Проживши коротке життя, Василь Симоненко став митцем першої величини, символом правди і свободи для наступних поколінь. „З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка, - писав Олесь Гончар. - з мужністю народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідти той дух непоборний, яким вона пройнята, звідти та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій..."




УРОК



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconСтатья посвящена исследованию
Вказано, що твори фанфікшену є самостійними текстами хоча мають вторинний характер. Зроблено спробу осмислити «Енеїду» І. Котляревського...
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі icon«В бур'янах» С. Васильченка один з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка
Тема «В бур'янах» С. Васильченка один з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconКонтрольна робота з дисципліни культуродогія на тему №30: Т. Г. Шевченко геній нації виконала: студентка юридичного
Творчість Т. Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській...
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconКонтрольні питання з дисципліни «Психологізм в українській літературі ХХ – ХХІ ст.» доц. Тараненко А. В
Становлення психологізму в українській літературі
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconТема. Т. Шевченко. Розповідь про письменника. Україна часів Т. Шевченка. “В бур’янах” С. Васильченка – один з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка. Мета

«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconДев’ятдесятники: молодий струмінь в сучасній українській літературі
Молодь – один із закамуфльованих ресурсів, котрі є в кожному суспільстві, від мобілізації яких залежить його життєздатність…
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconНаталена Королева – найекзотичніша постать в українській літературі
Наталена Королева – найекзотичніша постать в українській літературі: біографічна довідка (до 130-річчя від дня народження Н. А. Королевої,...
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconЗміст Вступ Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років Розділ ІІІ
Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі icon80 років від дня народження євгена пилиповича гуцала євген Пилипович Гуцало
Гуцало – дивовижний, загадковий, майже нерозкритий критиками письменник. Він – один з найбагатших кількісно І найрізноманітніших...
«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі iconУрок №11 українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької
Обладнання: портрет І. Вишенського, П. Могили, Г. Смотриць- кого, І. Федорова; текст творів І. Вишенського І про нього; підручник;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка