Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка1/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


Гіркий солод

Марко Молоко 2012


Таня чекала на шістдесят другу маршрутку. Надворі була середина золотої осені. Aurea Mediocritas. Примарлива соняшність усе ще віддавала химерними рефлексами літа, але тільки імітувала його променистість, бо, незважаючи на вогнисту гаму листопада із помаранчевогарячими купами листя вздовж тротуару, що скидалися на палахкі багаття, було вже геть не тепло. Кленовий листок, як маятник гіпнотизера, підхоплений повітряним потоком, погойдувався на невидимій основі, а тоді опустився у її розтулену долоню. Три прожилки на ньому нагадували слід від курячої лапки. Підняла вгору руку – він злетів, помахала йому вслід, так як принцеси проводжають в дорогу принців.

Осінь для Тані – пора якоїсь нез’ясованої тривоги, непритомної туги, коли відчуваєш, ніби існування припиняється, і треба пережити крижане зимове заціпеніння під панциром морозу, щоб знову народитися весняного ранку, розквітнути та запахнути пелюстками, соковитою зеленню трави, свіжістю паводкової води, що точить та пробиває кригу. Осінь чимось схожа на недільний вечір – вихідні позаду і сум проймає за закінченими клубними вечірками, танцями, гарними сукнями, коктейлями і всім нічним безумством молодої крові. Вкотре настало неминуче і тягке, як жуйка, чекання туманно-віддаленого вихідневого свята. Тиждень, як і рік, своєю циклічністю потривожив її ймовірними змінами і водночас заспокоїв надією на продовження усього доброго, що трапилось за вихідні. Добре накручена спіраль життя вертілась навколо земної осі, виводячи різного діаметру кола годин, днів та років. Суміш повторних циклів та безконечних ліній породжувала гіркий солод льоду з окропом.

Маршрутки все ще не було. "Коли не треба, то їздять одна попри одну, а як запізнюєшся – хоч пішки йди", – подумала Таня, нервово вдивляючись в невеликий циферблат годинника. Людей вже назбиралось вдосталь, щоб влаштувати політичний мітинг об’єднаної опозиції. Усі стояли набундючені і не дивились один на одного, бо кожен обгородився колючим парканом недоторканості і ткав мереживне павутиння ще сонних думок. Дрімота, як осіла на кінчиках трави ранішня роса, гойдалась на їхніх віях і тягнула повіки донизу. Люди час від часу здригались і широко розплющували очі, щоб якось протистояти нападам сну. Чимало з них були візуально знайомі: щоранку о восьмій вони збирались на зупинці, п’ять днів на тиждень, і з часом стали заочними друзями, чи радше, тимчасовими сусідами з одним спільним інтересом – маршруткою. Не знаючи ні імен, ні життєписів, легко впізнавали одне одного за інших обставин – на ринку, на вулиці, і з характерною для таких ситуацій байдужістю відводили погляд в іншу сторону, наче заперечуючи свою належність до спільноти шістдесят другого маршруту. Приятелювали на манер пінгвінів, що стоять укупі, однак відвернувшись спинами.

Попри загальну нерухомість одна дівчина із сильно випнутими вперед ногами ходила, наче чапля на болоті, і тим самим розворушувала статуйну застиглість очікуючих. Вона перевалювалась з одного боку на інший і з неповносправною нервововістю міряла довжину тротуару показово атлетичними кроками, наче марширувала на невидимому військовому параді шахових фігур. Оминала помаранчевогарячі купи листя і вправно складала давно продумані чи радше фізично закладені комбінації ходів фігури коня. Два кроки прямо і крок ліворуч, два кроки прямо і праворуч. За дві-три хвилини таких маневрів майже впиралась у когось з очікуючих і першою не відступала, хіба що натрапляла на норовливого ферзя. За нею краєм ока спостерігав чи то учень чи студент перших курсів і поперемінно між розгляданням екрану мобілки та її химерних маневрів, зиркав на дорогу, звідки мав над’їхати автобус.

Збоку, в затінку зупинки, стояла середнього віку жінка в довгому вицвілому плащі із зеленим комірцем, викроєному та зшитому у стилі зламних дев’яностих. Його фіолетовість давно випарувалась і залишилась лише бруднувата бузкуватість. Біля її ніг розляглися, як перекормлені собаки, дві картаті торби – одна синя, а інша червона, і з них визирало перев’язане темнозелене із жовтими вкрапленнями бадилля кучерявої петрушки і густо перемотані чорною ниткою миті морквини. Складалось враження, що в торбах сидять, з цікавості вистромивши носи, сніговики в зелених перуках. Жінка щоранку возила городину на ринок, і цей день не був винятком. Неподалік стояли й інші заочно знайомі постаті – хлопці, жінки, чоловіки, бабусі, всі разом творячи сипкість людських стосунків, де обставини згортають їх докупи пісочним годинником на тридцять хвилин і розсипають на добу.

Нарешті підкотилось жовте чудо світу. Людей на кінцевій вже назбиралось тьма-тьмуща, орда Тамерланова. Наче на Ноїв ковчег під загрозою всесвітнього потопу, вишикувався в ряд люд Божий. Для багатьох ця жовта коробка залишалась єдиною надією встигнути на роботу, а для щасливців на початку черги була ще й можливістю додивитися сни сидячи. Весь натовп, як поле вишикуваних соняшників, що водночас повертають голови за сонцем, відслідковував траєкторію повороту жовтогарячого автобуса. А він, неквапливо, пихато, так, наче знаючи про свою жаданість, виводив велике коло, візуально творячи ефект віддалення від фанзони і тим самим ще більше тривожачи своїх палких шанувальників.

Таня стояла попереду черги, тому й зайшла однією з перших, позаду ж підпирали руки із сумками, чоловічі торси та жіночі тази, і з наростаючим натиском спрямовували людський потік в дверний отвір. Можна було і не докладати особливих зусиль, бо сила навали Ноєвої череди сама запихала досередини.

Таня замислилась. Є такі принципи, що лежать в основі кожного вчинку та руху людини, і не тільки людини, але й усього всесвіту. У свідомість вони потрапляють із першим досвідом дитини. От взяти принцип крапки. Крапка – це Альфа та Омега, початок і кінець. Все має початок і всьому приходить кінець, але нема початку чомусь одному, поки не настане кінець іншому. Крапка уособлює цей феномен, вона завершує речення і водночас дає сигнал починати нове – нове речення, чи пустоту, чи ще щось. Крапка як криза. Як випалений ліс, що дає можливість новому поколінню вибитись вгору. Таких принципів, як крапка, удосталь, і щойно ще один потрапив до Таниної колекції. Отвір. Дверний отвір прямокутної форми, через який вона зайшла в маршрутку. Кожен життєвий рух є входженням в отвір. Коли їси, то кладеш їжу в отвір рота, коли взуваєшся, коли пітнієш, коли дихаєш, коли слухаєш... Все закручене навколо входів та виходів, а пороги, як крапки – переламні моменти змін. Колись дивилась біографічний фільм "Tample Grandin" про хвору на аутизм жінку, яка присвятила життя вивченню душевного стану тварин, зокрема, корів. Після кількох невдалих спроб навчатись у коледжі Темпл перевели в інтернат для людей з особливими потребами. І її викладач Карлок допоміг їй уявити, що кожне нове випробування в житті – це лише ще одні двері, що відчиняються в новий світ. Тож коли вона стояла перед черговим викликом, уявляла, що стоїть перед дверима, які всього лишень потрібно відкрити. Отже, подумала Таня, отвір, вхід та вихід, лежать в основі не лише фізичного, але й душевного та духовного.

Таня задумалась, де ще вона могла зустріти у фільмах чи літературі яскраво виражену філософію отвору, і одразу згадала про Віні Пуха із його "Входить і виходить" і про Алісу із Країни чудес, яка падає в діру. Отже, геній авторів цих творів криється у вмінні розгледіти такі базові речі? Цілком можливо.

Кинула оком на водія, коли віддавала дві гривні. Її завжди дивували ці чоловяги за кермом – у засмальцованих сорочках, палених абібасівських штанах з лампасами, і півроку непастованих мештах – приголомшували своєю фамільярною домашністю, так наче їх викинули з дому і вони жили в цих автобусах, навіть ніколи з них не виходячи. Обклеєні тисненими софронівськими іконками вікна, імпровізовані багряні велюрові штори з торочками, наче в султанському палаці із виразною претензією на аристократизм та порфирородність; протертий килим із полюванням на оленя, прапори країн та футбольних кубків, песик біля лобового скла, що кольором та шкірою нагадує стиглий персик і від руху гойдає головою; ряд компактдисків, шмат паралону із прорізаними отворами для розмінних монет, вирисовували повну гармонію між внутрішнім та зовнішнім світом водія. Так званий благоустрій робочого місця мав певну градацію головного та другорядного – посередині на підвищенні стояло своєрідне святилище, жертовник, на якому відбувався ритуал обміну грошей на проїзд, і вони, водії, виступали в ролі майже філіпінських шаманів, що за рівнем примовляння чарівних слів переплюнули магів вавилонських, "що ворожать на зорях". Далі градація переходила на сидіння біля лобового скла, і тоді вже сама перегородка відділяла сакрум від профанум. Тепер їй стало зрозуміло, чому водій неохоче дозволяє сідати на крісло поруч себе – це як непрохано в гості зайти, перетнути заповітну лінію та увірватися в особистий простір.

Це все, включно з плюшевим мотлохом, штучними квітами та іконостасами з фотообразів, що треба, але шкода викинути, були одним з тих факторів, що понижували Львів в очах гостей до статусу провінційного містечка, бо їм місце водія скоріше нагадувало дешеву капличку на цвинтарі, аніж робоче місце жителя столиці королівства Галичина. Наступним кроком слід було б засадити центральні клумби біля Оперного капустою та буряком. Ну так, для повноти картини.

Щодо особистого простору, то в цій маршрутці лише водій мав право на нього, всі решта відразу вступали в близькі стосунки. Масовий інтим, де ніхто не має права обуритися, що на нього видерлись чи прилаштувались ззаду. Навіть з родичами ти не є в таких стосунках, як із цими людьми в громадському транспорті. Так, звісно буває на свята чи уродини обіймеш батька чи подругу, але ж тут суцільні обійми, наче тих пасажирів тисячу років не бачив чи не відчував їхнього тепла. Добре, що восени та взимку люди одягають більше вбрання, і фізичний контакт стає менш близьким завдяки прошарку зі светрів, курток та плащів. Ще одна осіння перевага – війни між тими, кому дме і тими, кому гаряче, також закінчились. Назагал осіннє оніміння приспало бурхливу емоційну діяльність, але саме в громадському транспорті люди все ще здригались, наче жахаючись крізь сон.

Повертаючись до близькості – Таня інтуїтивно відчувала, що багатьом така ситуативність подобається, зокрема пузатим чоловікам, яким вочевидь кортіло зблизитись з молодими дівчатами без знайомства. І вони навіть при нечисленності пасажирів і просторі для маневрів намагались пригорнутись до слабкої статі, і за кожним ривком маршрутки притискали заспаних студенток пузами до поруччя, вдаючи, що їх так заносить силою гравітації. На ямах поведінка пузанів відрізнялася способом, але не змістом, бо ціль то в них була одна і недвозначна. Зрозуміло, що нікому з дам не подобалась псевдоповедінка пивних лжекавалерів, бо всім відомо, що для зближення існують відповідні манери: спершу потрібно зробити абстрактну словесну прелюдію, потім запросити кудись на каву, і так далі, і що важливо – на кожному етапі дівчина має право вибору: погоджуватись на продовження чи ні. А тут одразу ні сіло, ні впало – близькість. Навіть львівські хвойди собі такого не дозволяють, а спочатку ведуть світську бесіду з клієнтом за келихом вина, обговорюють останні події та розказують свіжі жарти. В «Експресі» за 12-те число була стаття про хвойд королівського міста, де оповідалося про ритуали та традиції розпусти, що за рівнем обслуговування клієнтів не поступаються традиціям японських гейш чи навіть старогрецьких гетер. Перевага отих ритуалів зближення полягала в можливості вибору і наданні часу на роздуми.

Таня згадала свого знайомого, якому розповіли про тонкощі залицяння – з обов’язковими вступами, зав’язками та кульмінацією. Але йому, бідолазі, так приспічило, що вирішив трохи скоротити передмову і приступити ближче до діла, а радше – до тіла. Так отож, підійшов він до жаданої дівчини і каже: "У вас такі гарні черевички, можна з вами переспати?" І звісно ж, отримав ляпаса, бо замість повного твору запропонував голий зміст. Отож, знаючи про такі інтимні нюанси комунікації в громадському транспорті завдяки багаторічному досвіду Таня намагалася або сидіти або ставати там, де б ці засмальцьовані дядечки не добрались до неї.

Сіла позаду біля вікна, їхати досить таки далеко, "Вийду потім через задні двері", – подумала.

Деякі пасажири ставали ближче до передніх дверей, бо мусили незабаром виходити. Коли забракло стоячих місць, водій не стримався, виткнувся, як Пилип з конопель, з-за своєї перегородки, гримнувши на людей, що стояли спереду: "Чого поставали? Пхайтеся дальше!" І цим одразу загнав їх у кількасекундний шок. Всі витріщилися на нього, заціпенівши, а він продовжував: "Чого поставали як укопані?! Я сказав: дальше пхайтеся, а нє, то зараз монтіровкою попхаю!"

Наче потривожені бджоли першими у контратаку кинулись жіночки –їм у пазуху за словами не лізти – і взялися почергово відстрелюватись в сторону водія:

– Хамло, воно і в Африці хамло, йди спочатку культури навчися, янучарське бидло! – вигукнула одна.

– Їде маршрутка як собача будка, – підтримала її інша.

– Ми тобі зараз ту монтіровку в одне місце запхаємо, мудрагелик знайшовся! – почувся ще чийсь агресивний голос.

– А шоб тебе шляк трафив! – і собі підлила масла в вогонь жіночка у бузковорожевому плащі, та що із двома картатими торбами. Від останньої репліки цаплеподібна дівчина занервувала, видаючи свою стривоженість ритмічним переминанням з ноги на ногу.

Водій передумав сваритись із жінками і миттю заховався за перегородкою, він знав що добром це не закінчиться. Має вже одну таку видру ­­дома, жити не дає, а тут їх з двадцять. І на тих нервах закурив собі цигарку, широко відкривши вікно. Шлейфоподібний дим вітром занесло в салон і компліментів в сторону водя ще побільшало, але цигарковий смок, що вже перемандровував з його легень в мозкові клітини, нівелював весь негатив. Він примружився глибоко, наче востаннє затягуючи порцію нікотину і викинув наполовину викурену цигарку на вулицю. Вона впала неподалік, розкидаючи червоні іскри по асфальту.

Попри всі ті традиційні словесні баталії львівського панства Таня згадала кумедну пригоду, що трапилася з нею в Житомирі. Вона та ще кілька друзів-львів’ян їхали в маршрутці, хто сидів, хто стояв, більшість була поморена літньою спекою – і раптом російськомовний водій дуже голосно запитав: "Вам там, падлюкам, не дуєт?" Спершу запала могильна тиша, а потім народ заворушився та зреагував на таке хамське ставлення. Хтось просто хіхікав, а хтось і сварився, виставляючи норми водієвої поведінки на всегазальний осуд. Проте вже невдовзі з’ясувалося, що він запитував про вітер з люка: "Вам там, под люком, не дует?". У країні, де розмовляють двома мовами, такі лінгвонюанси зовсім дивина. Танин дідусь завжди на Різдво розказував історію про російського солдата, якому довелось зайти в гості до галицької родини на самі Різдвяні свята. Йому заздалегідь порадили привітатись словами "Христос народився!", що і він зробив. Але почувши у відповідь "Славіте його!" миттю втік з хати, трактуючи ті слова, як заклик упіймати його.

За вікном відбувалось чимало цікавого і Таня, усміхаючись своїм спогадам усмішкою Мони Лізи, мимоволі перевела погляд на вулицю. Біля величезного зрізаного стовбура тополі гуртувалась в купі дрібних гілляк та опилок зграя бездомних собак, і серед них виділявся світлий клаповухий песик, який, маючи господаря, був би, напевне, білосніжним. Він гасав за своїм хвостом, намагаючись піймати його, зупинявся на кілька секунд, щоб передушити надокучливих бліх, і далі зривався за тим цурпалком, що наче дратував його своєю присутністю. Таня подумала: ніхто тебе не розважить, якщо сам себе не розважиш.

Уздовж тротуару по проїзджій частині працівник жеку пхав возик із придорожнім сміттям, на ногах – потріскані та захляпані будрозчином кирзаки, спортивні штани з лампасами заправлені в чоботи, на голові шапка, чимось схожа на сачок для метеликів. Назагал він весь був такий зашморганий, обличчя порепане, сиві рідкі вуса частково прикривали тонкі посинілі губи, а поорані запалі щоки окреслювали чіткі вилиці. Куртка, завелика розміри на три, звисала, як на манекені і впадала у вічі іронічним оранжевим написом "ЛЕВ", що скоріш за все був абревіатурою чогось "львівського" – дві інші букви Таня не змогла розшифрувати. Тачанка отого працівника також облізла і на ній виднілись багаторічні нашарування фарби, що символізували передвеликодні весни, бо саме в цю пору фарбують жеківський інвентар. Зелений, синій, жовтий цікаво переплелись, як мазки на картинах імпресіоністів, чи радше пуантелістів. Кольорові плями оптично змішувались утворюючи нові відтінки – лососево-рожевий, фісташковий, баклажанно-індиговий. При вправному продюсуванні ця тачанка могла б бути виставлена на екпозиції сучасного мистецтва. Її прогумоване колесо ритмічно виляло, крутячись навколо своєї орбіти. Це колесо на мить заворожило Таню, ввело її наче в стан гіпнозу. Вона заглибилась в себе і підняла з дна спогадів щось для міркування та обдумування.

Згадала про Павла та вчорашню дискусію з ним про жінок. Він наполягав, що слабка половина людства навмисно робить себе слабкою, придумує та роздуває болячки, чи зокрема соціальні несправедливості.

– У вас постійно щось болить, ви всі такі нещасні, вам те не можна і се не можна, то не можете підняти, сьо не можете опустити, руку подай, крісло посунь, підвези-піднеси, а самі насправді – сильні та здорові. Всю історію людства жалієтесь, що у вас права відбирають. Ось маєте тепер рівні права – ідіть на війну, вбивайте, захищайте домівки та вмирайте, пензлюйте на лісоповали, на комбайни, скільки роботи на залізній дорозі, шукайте корисні копалини, лупайте вугіль. Чому ніхто не біжить за такою рівністю, га? Перекинувши жіночу роботу на чоловіків – багато з яких тепер і посуд миють, і готують та за дітьми дивляться, не хапаєтесь за молоти та зубила. Чому? Бо ви себе вважаєте богинями, яким цілий світ має прислуговувати та догоджати. Всі права односторонні – ви робите крок вперед в свободах, а чоловіки так і залишаються з тим, що мали. Було вам заборонено коротке волосся носити чи штани, а тепер можна, і ви це робите, а чоловіки ніяких змін не відчули, в спідницях не почали ж ходити. Чому так вигідно говорити про дискримінацію, коли так звана рівність обернулася обмеження прав чоловіків? Бо нема тут ніякої справедливості, тільки жіночий егоїзм. Мені дуже подобається історія про пса і кота, їхню логіку, вона ідеально ілюструє суть стосунків між чоловіком та жінкою. Чула?

– Ні, не чула, – відповіла Таня, розкладаючи в голові свої контраргументи по поличках.

– Ну пес собі думає: «Мені так добре тут живеться – годують смаколиками, буду мені превелику збудували, утеплили на зиму, щоб я не замерз, вигулюють мене, кісточки підкидають погризти, деколи в сіни пускають, ланцюг подовжили, щоб я міг вільніше бігати – такі фантастичні створіння, мабуть, вони БОГИ». А кіт думає так: «Мене шанують, розчісують, витребеньки купують, подушки під мене стелять – мабуть, я БОГ».

– Хах, дуже смішно, – іронічно зауважила вона.

– І така ж різниця між чоловіками та жінками, ви думаєте, що жінки – центр світу, пуп землі, сонце ненаглядне, і всі планети крутяться навколо вас і вашим теплом зігріваються.

– Ну так уже й зігріваються, – перебила вона.

– Наведу тобі найелементарніший приклад, – продовжив він. – На дорозі за кермом жінка ніколи не пропустить, і навіть коли їде з другорядної смуги, завжди нагло лізе поперед тебе, ніби вона сама – центральна. Я часто пропускаю машини з другорядної і ніколи жодна жінка не подякувала, а мужики всі мигають світлом. Отак. Для жінки зробити чоловікові послугу – це вже альфонсність найвищого ступеню, а чоловік – раб чи слуга – то абсолютно нормально. От дивись, ще один тобі простенький приклад: чоловік б’є жінку – хто він в очах суспільства? Деспот, нелюд. Жінка б’є чоловіка – значить, заслужив, або й взагалі – шмата, і викликає в оточуючих тільки сміх. Яка тут справедливість? Тож з отим рівноправ’ям нема в чоловіків прав взагалі. Де комітети захисту чоловіків від жінок? Де притулки від жіночих надуживань? Чому так все односторонньо? Чому при розлученні дітей жінці віддають, га?

– По перше, щодо воєн: то ви, чоловіки, самі їх починали, самі й помирали, – вкинула слівце Таня, поки Павло переводив подих та формулював наступну думку.

– По друге, жінок на дорогах настільки мало, що судити з них про все жіноцтво – не надто об’єктивно. По третє, вас треба захищати самих від себе.

– Чоловіків народжується більше, – гнув своє Павло, притримуючись чіткої лінії патріархії і мало зважаючи на її заперечення. – От згадай програму «Магнолія ТВ» – дівчаток наодилось дванадцять, а хлопчиків – шістнадцять, а після п’ятдесятки їх, чоловіків, удвічі менше, отака то сильна половина людства. А вмирають – бо зношуються на важких роботах, будівництвах, заробітках, а ви сидите вдома та скаржитесь, що вас змусили дупу тримати в теплі.

– Ой, я така нещасна – забрали в мене права, сиджу тут у путах перед улюбленим серіалом з тарілкою пирогів у руках, хата гірше в’язниці, а він там на будівництві в двадцятиградусний мороз на екскаваторі насолоджується свободою, – драматизував Павло скрипливо-сопливим голосом комічність ситуації. – І ще у вас постійно голова болить. Якщо болить, то треба лікувати, а не канапки біля телевізора жувати.

– Бачу, жінки тобі десь дорогу перейшли, що ти маєш на них зуб. Надіюсь, я тут ні при чому. Дивись, чоловіки вмирають не тому, що важко працюють, а тому, що п’ють і без потреби наражають життя на небезпеку. Ти тільки поглянь, як вони їздять на автівках – обганяють, підрізають, змагаються в швидкості. Жінки, може, і туплять на дорозі, але по дрібницях. Чоловічі хвороби – то насправді їхній вибір: пиятика, куриво, адреналін і бійки. Вам же самим не подобається вдома сидіти, бо ви завойовники, конквістадори, відкривачі нових земель чи, радше, нових жінок. Всілякі ваші дитячі суперечки за алкоголем до беззмістовних кровопролить призводять, то й війни не треба. У кожній газеті можна прочитати – випили і перерізали горлянки.

Оці гендерні суперечки вони провадили часто, але їй подобалось дискутувати, розминати звивини, добираючи аргументи, подобалось бачити його заповзятим та пристрасним. Деколи навмисно смикала за потрібні ниточки, щоб розпалити вогонь в горнилі, життя тоді вмить змінювалось, з’являлась якась драма, конфлікт. Все з такого нудного й одноманітного, ставало жагучим, непередбачуваним, ну майже, як в старих італійських фільмах: «Франческо, я тебе ненавиджу! – Маріє, і я тебе кохаю». Такий тип стосунків Таня називала "Fight and make love".

– Ми, чоловіки, можемо будь-який біль терпіти і скаржитись не будемо, а у вас навіть коли нічого не болить, то ви хнюкаєте і м’явкаєте.

– Я не кітка, щоб м’явкати, – підколола Таня, придушуючи смішок.

– Перестань пересмикувати, я тут про важливі речі говорю, – його брови на секунду насупились і знову розійшлись, осяяні чистою ідеєю:

– Отим своїм позиціюнуванням як слабкої половини прирівнюєтесь до неповносправних людей, інвалідів, що не можуть самі двері відкрити чи торбу донести додому. Хоча люди з особливими потребами набагато чесніші за вас, бо якби могли, то б несли свою сумку чи відкривали двері. А ви можете, але для чого? Нехай чоловік-лакей несе сумку і чоловік-швейцар відкриває двері.

– Так, частково погоджують, – буря розійшлась забагато і Таня своєю згодою стишила емоції Павла, але закінчувати їй зовсім не хотілось, тож знову піддала жару:

– Але ви, чоловіки, і самі не є досконалістю, досить глянути на ваш емоційний світ – такий скупий та бідний – де ваша ніжність, де турбота, де пристрасть? Хіба ви не є інвалідами почуттів? Хіба вам з дитинства не прищеплювали холоднокровність, не забороняли плакати, бо «ти мужик»? Такими і виростаєте – душевними яничарами, обділеними почуттями. А потім і своїм дітям не можете дати багатого емоційного світу, може, і тому віддаляєтесь від сім'ї? І хіба не звідси ростуть ноги в концепції: "Б’є - значить любить"? Бо як по-іншому ви ніжність проявите, ви ж мужики – тверді як сталь, жорсткі як, граніт, емоції – то не наше! – замахала рукою в повітрі, імітуючи поставу справжнього мужика. – «Я мужик, бля!» Згадай, як у школі хлопець проявляє свою симпатію до дівчини – сидить позаду і за косичку смикає, робить боляче, щоб показати, що вона йому подобається. Хіба це нормально? Ви навіть красою цього світу не можете повноцінно насолодитись, бо красиво – то вже сентимнтально, почуттєво. Красиві квіти – то не для вас, то віники, якими можна замітати вулиці.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка