Глибинний екологічний опір



Сторінка11/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33




  • кожною хвилиною ми стаємо все більш тупими, жорстокими і пригніченими. Олівер Джеймс на-зиває цінності корпоративних медіа – аффлюенца38, уподібнюючи їх до вірусу, який поширюється по всьому суспільству. Він вказує, що занепокоєння, депресія і пристрасті зростають разом із зростанням нерівності в країні. Цінності, які потрібні, щоб узаконити нерівність – це цінності, руйнівні для людсь-кого щастя і громад. Несправедливість вимагає, щоб ми зводили людей і самих себе до «зручних то-варів». Джеймс пише: «Якщо ти дивишся на іншу людину як на об’єкт маніпуляцій, зручний для твоїх цілей, то близькості вже немає, як в роботі, так і в особистому житті. Так людина стає самотністю, захоплена жадобою емоційного контакту, сприйнятливістю до депресії».

Як так вийшло, що людям стало байдуже? Одне з пояснень марксистського культурного теоретика Антоніо Грамщі таке: щоб пригнічення спрацьовувало гладко, потрібно передати ідеологію гнобителів гнобленим. Вони не можуть стояти над нами цілодобово зі зброєю в руках. Така передача ідеології повинна бути добровільною і активно сприйматися, щоб мати вплив на все суспільство. Якщо домі-нуючий клас може зробити ідеологію приємною, то тим краще. Ніщо не може впоратися із завданням краще, ніж стимулювання пасивності, викликання залежності, технології, ізолюючи людей один від одного: спершу телебачення, а потім Інтернет.


Корпораціям вдалося змусити більшу частину населення забути про цінності і звичаї, які роблять людей щасливими, діяти проти власних інтересів, насаджаючи нам нові міфи і ряд варіантів компуль-сивної поведінки. Немає сумніву в тому, що телебачення та інші ЗМІ викликають звикання, ведуть до «набутої несприйнятливості, звикання і зростаючого рівня збудження... необхідного для продовження задоволення». Очевидно, що людей захоплює короткочасне задоволення, а довгострокові втрати ве-личезні. Буквально тисячі досліджень задокументували шкоду телебачення для дітей, і ось уже ціла коаліція професіоналів, включаючи Американську медичну асоціацію та американську академію пе-діатрії, 2000 року оприлюднили спільну доповідь, в якій заявляють, що насильство в ЗМІ є серйозною загрозою суспільному здоров’ю дітей «з прогнозованими і довготривалими ефектами».


36.

Відкидають свій моральний обов’язок заступатися за пригноблених викорінюючи пригнічення

73

37.

Перший історичний документ західної цивілізації, що описує права людини.




38.

Аффлюенца - різновид депресивного стану, притаманного процвітаючим молодим людям; серед симптомів – втрата мотивації, почуття провини,




самотності.
Американська академія педіатрії пише в звіті: «Результати детальних досліджень однозначно вка-зують на те, що мас-медіа роблять свій внесок в агресивну поведінку, нічні кошмари, страх отримання травми». Дослідження пов’язують телебачення з депресією підлітків, розладами в харчуванні і са-могубствами. Якщо знищення наших дітей недостатня причина, щоб дати відсіч, то що тоді має нею стати? Як культура в цілому, ми активно передаємо виховання молоді в руки корпоративної Америки


  • її, по суті, аморальними цінностями. В середньому дитина проводить з батьками 2 000 годин, а перед екраном - 40 000 годин. Навіщо взагалі брати на себе турботу про дітей?

Якщо культура – це ряд історій, які ми всі разом переказуємо, то зараз ці історії перетворилися на короткі звуки прибутку, що подаються у вигляді болісної і викликаючої звикання досади, яка відго-роджує нас від нас самих і навіть від наших душ. Меггі Джексон пише: «Наш спосіб життя розмиває здатність до глибокої, постійної, сприйнятливої уваги – основи близькості, мудрості і культурного прогресу». Для молодих ця блокада може бути перманентною. Дітям потрібно переживати зв’язок з батьками (бондинг), інакше вони отримають спотворення особистості39, будуть жити з нарцисизмом, як відлюдники або психопати. Вони повинні засвоїти основні цінності, такі як співчуття, щедрість, обов’язок стати функціональними членами суспільства. Вони повинні володіти мізками, здатними вчитися, спостерігати, сумніватися, щоб не тільки мати багатий внутрішній світ, але і бути здатними щось запропонувати світові в якості учасника демократичного суспільства. У дитини, що розвиваєть-ся, бондинг, очікування і цінності створюють неврологічні патерни, які залишаються у неї на все жит-тя. Їх відсутність залишає непоправну порожнечу. У мозку є тільки одна можливість побудувати себе, тільки одна.


Робота батьків – виховати дитину як члена суспільства. До недавнього часу батьки і діти перебува-ли в рамках загальної соціальної системи, де одні і ті ж цінності сповідалися як в суспільстві в цілому, так і вдома. Зараз батькам говорять захищати своїх дітей від культури в цілому, що є нездійсненним за-вданням. Суспільство – це місце, де всі ми живемо, хіба що крім тих, хто мріє жити в Антарктиці. На-віть якщо вам вдасться усунути всі гірші надмірності споживання, насильства і жінконенависництва


  • найближчого оточення дитини, їй все одно доведеться залишати будинок. Якщо культура настільки сильно отруює, що її впливу не можна піддавати своїх дітей, то потрібно міняти культуру.

Цінності, що передаються через мас-медіа, виховують в людях найгірше. Якщо люди – об’єкти40, то ні близькість, ні спільність неможливі. Якщо ми – лише образ, то нам завжди буде потрібно опинитися на екрані, на увазі. Невидимість для суспільства – своєрідна смерть для суспільних творінь. Ми купує-мо все більше: чи то машини з високим кліренсом, або блузки з глибоким вирізом, щоб отримати біль-ше шансів бути побаченими як подія дня. Люди, оточені культурою, що складається з маси образів (як протилежність реальних людей), відчувають себе знеособленими, відстороненими, роздробленими. Саме це підпадає під опис посттравматичного синдрому. Додамо до цього сексуальну об’єктивізацію та приниження цих образів – і отримаємо дівчат з посттравматичним синдромом, навіть без епізодів зґвалтування в їхньому минулому. Сама культура стала злочинцем.


Так, ми можемо намагатися зробити собі і своїм дітям щеплення проти масових медіа: як проти їх повідомлень, так і їх процесів. Але чи повинно бути так, щоб людина захищалася від культури, в якій живе? І чи є сенс в добрих розмовах і феміністських казках, що надають силу, коли твоя дитина оточе-на фанатами не Gaia Girls41 а Girls Gone Wild42?
Як сміливо пише Тет Мерфі: «Стверджувати, що медіа є в цілому шкідливими і повинні бути усу-нені (або пропонувати значне скорочення часу споживання контенту) спочатку здається абсурдом. Але це не більший абсурд, ніж стверджувати, що епоха нафти та інших горючих копалин пройшла. Медіа, енергетика і корпоративний контроль розвивалися разом. Нам потрібні нові поняття і нові погляди на світ, щоб відійти від корпоративної інфраструктури, побудованої навколо нафти, яка включає в себе і медіа».



39. Особливого роду патерн поведінки, що характеризується глибокою інтеграцією, яка погано піддається впливу, зазвичай проявляється в

74

підлітковому віці і в довготривалій перспективі робить неможливою інтеграцію особистості в суспільство.




  1. Суб’єкт – той, хто впливає, вершитель, активна сторона взаємодії, стосовно об’єкта є маніпулятором. Об’єкт – той, на кого впливають, жертва маніпуляцій, нижчий стосовно суб’єкта. Тут також мається на увазі уречевлення, суб’єктивація.

Знову-таки, праві не володіють монополією на цінності. Ми можемо відкидати авторитарність, кон-формізм, соціальну ієрархію, анти-інтелектуальність і релігійний фундаменталізм. Ми можемо захи-щати рівність, справедливість, співчуття, розумову залученість, громадянську відповідальність і на-віть любов від корпоративного джихаду43. Це наш обов’язок.


  • минулому рухи за соціальну справедливість наполегливо вимагали від своїх рекрутів чесності, вірності і цілісності в характері. Культура опору, створена іспанськими анархістами, цінувала мораль-ну поведінку. Мюррей Букчин пише: «Вони були робітниками, чоловіки і жінки, які свідомо утримува-тися від куріння і алкоголю, уникали борделів і кориди, очистили свою мову від брудних слів, і своєю непідкупністю, гідністю, повагою до знань, войовничим духом намагалися дати моральний приклад цілому класу». У нас може вийти гірше. Праві продовжать успішно звинувачувати лівих в руйнуванні культури і громади до тих пір, поки ліві не зможуть або не захочуть твердо встати на захист своїх цін-ностей.

Можливо, прийшов час захищати поняття моральної цінності праці44. Альтернативна культура 1960-х частково була реакцією на конформізм 1950-х і його покірність авторитетам. У 1959 році моя мама і її друзі вирішили заснувати підпільну газету в своїй школі. Яким був їх перший крок? Вони піш-ли просити дозволу у директора. Він відмовив. Вони залишили затію. Не дивно, що трапилися 1960-і. Альтернативна культура ґрунтувалася на тій передумові, що, по суті, ніхто не повинен робити нічого, чого йому не хочеться робити. Основна частина їх повстання була запереченням моральної цінності праці, що завжди подається як протестантська цінність. Але якщо довести цей принцип до його ло-гічного кінця, то (альтернативна культура) це позиція паразита. Молодь-недоучки отримували гроші на освіту або від батьків, або від друзів, які, в свою чергу, отримали їх від батьків або від держави. Я бачила чимало таких протестів і альтернативних громад, що виживають на «халяві». Я сиділа на ди-ванчиках з щурами, їла страви, від яких заробила гастроентерит, і дізналася (добре, що не особисто), що якщо дупа свербить на заході, то це гострики. Я бачила, як величезні ресурси витрачалися дарем-но – будинки руйнувалися від старості, землю відбирали – все за просту відмову виконувати прості дорослі дії на кшталт сплати податків. Я не знаю, що гірше: привілеї, якими себе наділяє ця культура, або дурість, запах сараїв, немитих тіл або марихуани.


Повстання проти моральної цінності праці – це ще одна типова риса молодіжної культури. Шлу-ночковий стріарний вузол, який є центром мотивації в мозку людини, не дуже добре працює в під-літковому віці, через що підлітків часто звинувачують у лінощах. Це означає, що норми в молодіжній культурі завжди тяжіють до безладних днів без очікувань і цілей. Це також означає, що молодіжна культура і марихуана – погане поєднання. Війна проти наркотиків огидна. Вона з особливою силою руйнує спільноти кольорових і ускладнює життя тих, хто насправді бореться з болем за допомогою марихуани. Застосування конопель в медичних цілях при багатьох захворюваннях, деякі з яких, такі як аутоімунні захворювання, загрожують життю. Ті, кому потрібна конопля, повинні мати можливість її отримати, а суспільство в цілому жило б краще, якби її легалізували.
Але наркотики і алкоголь давно стали страшною вадою як для культури активізму, так і для при-гноблених товариств. Я бачила, як тих, кого я любила, роз’їдала залежність, повільна смерть, яку мені не зупинити. Я з великою симпатією ставлюся до панків стрейт-едж (відгалуження панк-культури, яке пропагує відмову від шкідливих звичок і вегетаріанство). У свої 14 років я вже чітко розуміла, що для боротьби мені буде потрібно дві речі: світлий розум і серце воїна. Наркотики руйнують перше і отупляють друге. Я зареклася від вживання наркотиків і ніколи не пошкодувала про своє рішення.

Залежність від наркотиків і алкоголю руйнівно впливає на пригноблені спільноти і на культуру опору. Результати даного впливу досягають такого розмаху і такої глибини, що проявляються самоза-коханість, брак мотивації, а розірвані синапси формують цілий прошарок суспільства з людей, майже постійно прикутих до дивану. Наркотики і алкоголь ніяк не допомагають нам, коли потрібна самовід-дача, наполеглива праця і самопожертва – основи будь-якої культури опору. Наркоманам не місце на передовій опору, оскільки наркоман завжди ставить на перше місце свою залежність. Завжди!




  1. Гайя - жіноче ім’я душі нашої планети згідно з різними легендами.




  1. Girls Gone Wild – здичавілі дівчата, – образ, що зустрічається, зокрема, в одній з пісень Мадонни, яка проповідує насильство, індивідуалізм, помсту.

75





    • стала повнолітньою в лесбійській громаді вже після Стоунвола45, в громаді, яка визнавала ту роль, яку алкоголь грав в руйнуванні життів геїв і лесбіянок. Ми старанно уникали барів як місць зустрічей

  • нас часто називали «утриманки». Це і були акти общинної самодопомоги, які пов’язувалися з вижи-ванням і опором. Це була важлива частина етики, її розуміли і приймали. Групи активістів корінних народів Америки також закликають до подібного: наркотики і алкоголь приносять так багато шкоди, що їх можна вважати зброєю геноциду. Радикальні ліві теж могли б піти цим свіжим прикладів і спри-ймати етику тверезості як колективною турботою про себе, так і опором. Нам потрібні мізки кожного. Якщо наша мета – це серйозний опір, то нам потрібна цілеспрямованість, надійність і відданість. Нам потрібно знати, що наші товариші на передовій непохитні як скеля. Нам потрібна культура з мораль-ними і поведінковими нормами, щоб побудувати спільноту, яка здатна вижити. Простого розуміння того, що таке пристрасть, які її симптоми і варіанти лікування, недостатньо, щоб допомогти стражден-ним і убезпечити силу наших груп.

Пов’язана проблема – це загальна апатія, втома, викликані поганим харчуванням на тлі вегетаріан-ських і веганських дієт. Один дослідник альтернативних громад пише: «...діяльність багатьох сільсь-ких груп обмежена частковою зайнятістю в ролі фермерів. Часто їх вільна атмосфера сприяє посла-блюючій гіпотиреоїдній бездіяльності, яка виглядає як повна протилежність фанатичної зайнятості їх батьків».Саме таким і буває стан, викликаний дієтою, популярною в лівих колах. Етика їжі, позбав-лена білків і жирів, можливо, і задовольняє ідеологію, але не біологічні потреби, обумовлені будовою людського тіла. Наші нейротрансмітери (передавачі нервових імпульсів) – хімічні сполуки мозку, що дають нам відчуття спокою і щастя, синтезуються з амінокислот, а амінокислоти – це білки. Напри-клад, серотонін виробляється з триптофану. Ми не здатні виробляти триптофан, ми можемо лише вживати його в їжу. Та ж ситуація і з ендорфінами і катехоламинами (катехоламіни – органічні сполу-ки класу фенолів, які відіграють роль медіаторів біохімічних процесів в живих організмах). Щоб наш мозок взагалі функціонував, нам потрібно їсти білок. І без жирів нам теж не обійтися.


Ви, можливо, помічали, що в природі білок і жир «упаковані» разом. Щоб ваші нейротрансмітери працювали, обов’язково потрібно вживати в їжу жири. Саме тому люди, які сидять на дієтах з низьким вмістом жиру, в два рази більше ризикують захворіти на депресію, покінчити життя самогубством або померти насильницькою смертю. Якщо вам потрібні ще причини, щоб почати їсти справжню їжу, то врахуйте, що всі статеві гормони синтезуються з харчових жирів46. Прошу вас, вживайте їх в їжу хоча


  • потроху. А дієта, заснована на постійному вживанні вуглеводів, навпаки, вганяє людей в депресію, страх, дратівливість через стрибки цукру в крові, що, по суті, резюмує всю мою юність. Автор дуже до-речно згадує слово «гіпотиреоїдних»: опис якраз в точку. Соя найчастіше є єдиним прийнятним видом білка в меню47. У досить великих кількостях, як наприклад в разі вживання в якості джерела білка, а не в якості приправи, вона може придушити і навіть знищити щитовидну залозу.




    • побувала на дуже багатьох обідах вскладчину, де поїдали темний рис, виловлені на смітниках манго, вічні чіпси і хумус (паста з нуту). Я відчуваю, як моя прабабуся із жаху перевертається в мо-гилі: чому ми годуємо один одного їжею для бідних? Це якраз той рідкісний випадок, коли я відчуваю жалість до чоловіків, коли дивлюся, як вони постійно, не менше 4-5 разів, підходять до мого столика з яловичиною, вирощеною на траві з цибулею і просять добавки. Вони в розпачі. Вони, можливо, і отримують свою добову дозу калорій, але вони голодують. Чоловіки схильні відчувати особливу тягу до білків, оскільки їх потреба в білку вище: тестостерон означає, що у чоловіків більше м’язів, ніж у жінок, а м’язи будуються з білків. Жіночі тіла тяжіють до жиру, оскільки вони побудовані так, щоб накопичувати жир для вагітності і годування. Нинішні анорексичні стандарти краси є ефективним інструментом патріархату і капіталізму, що вказує на глибоко вкорінене в нашій культурі прагнення до смерті. Люди поклонялися жіночої повноті – а поклоніння було як духовним, так і естетичним, – з тих пір як ми створили мистецтво і релігію. Перші твори людського мистецтва шанували ті життя, які забезпечували нашу можливість виживати: великих жуйних тварин і жінок, які виносили нас. Ми повинні перестати ненавидіти тих тварин, якими самі є. Тільки ідеологічні фанатики (а я була фана-тичною веганкою протягом майже 20 років і можу дозволити собі такі висловлювання)

43. Автор посилається на священну війну мусульман проти немусульман, подібну до тієї, яку ведуть корпорації проти всіх неугодних, незручних і вже 76 тим більше незгодних



  1. Work ethic - початково релігійний принцип, згідно з яким праця сама по собі є гідною нагороди.




  1. Stonewall Inn Riots – бунти, які є частиною боротьби за права ЛГБТ.

здатні дотримуватися такого тілесного покарання, і не важливо як довго. Будь-який інший буде «зри-ватися» і відчувати себе винуватим у власних моральних і навіть духовних падіннях, не розуміючи причин цих «падінь». Відповідь проста: наші тіла були сформовані в період палеоліту і залишаються такими, а значить, нам потрібна палеолітична їжа. У боротьбі з еволюцією нам не перемогти. Ви не просто так хочете жирів і білків, не просто так відчуваєте втому в м’язах, а в голові туман, не просто так переживаєте сіру тяжкість депресії. Рослинна їжа не забезпечує тіло і мозок речовинами для під-тримки і зцілення в довготривалій перспективі. Цей фактор уже кілька поколінь важко позначається на рядах лівих сил.


Остання відмінність між альтернативною культурою і культурою опору – проблема духовності. Згадайте, що рух романтиків (романтизм), що виник з опору індустріалізації, вихваляв природу як ідеал і оплакував втрату людьми «природного стану». Перевага віддавалася емоціям, безпосереднім і автентичним. Вважалося, що люди поза цивілізацією жили в тому самому чистому природному стані. Вандерфьоґель ідеалізував середньовічних селян, заохочуючи любов до тунік, народної музики і за-мків. Кейт Мелвіл писав: «Як і очікувалося, такий потяг так ніколи і не став надійним союзом. З усіма їх розмитими поняттями про солідарність з народом, німецька молодь недовго залишалася з селянами


  • не заступилася за них на політичній арені. Ким селяни стали, так це символом і прикладом, який відточив незгоду німецького молодіжного руху проти масової культури, проти сучасності, проти інду-стріалізованого міста і прогресу».

Коли субкультура була перенесена в США, вже не було ніяких селян, прикладу яких Хлопці Приро-ди могли б слідувати. Селянські блузки та інші елементи одягу знайшли собі застосування, а реальний тягар експлуатації ліг на корінні народи Америки і негрів. Примітивізм, відгалуження романтизму, формує імідж корінних народів так, ніби вони поза часом і історією. Як я вже описувала на початку глави, така позиція не наділяє корінні народи людським виглядом, ігноруючи той факт, що вони теж створюють культуру. Примітивізм бачить в «диких» племенах дитячість, сексуальну розкутість, єд-ність зі світом природного світу природи. Корінні народи можуть бути або мирними, або невимуше-ними в своїй жорстокості, в залежності від схильностей білошкірого спостерігача. Саме з цієї причини Джек Керуак міг написати: «Бузковим вечором я йшов, незважаючи на біль в кожному м’язі, серед вогнів 27-й і Уелтон в кольорових кварталах Денвера, бажаючи бути чорним, відчуваючи, що краще, що білий світ міг мені запропонувати, не могло принести мені захоплення, мало життя, радості, ударів, темря-ви, музики, недостатньо музики, недостатньо світла».


Він вважав за краще б бути чорним? Правда? Він вважав би за краще мати більше шансів потрапити до в’язниці, ніж до коледжу? Він вважав би за краще розраховувати на 1/38 частину багатства білих? Він вважав би за краще водомети і лінчування за право голосувати? Це романтизм в найагресивнішій його формі, повне стирання болючої реальності життя пригнобленого суспільства, яке воно змушене переносити заради розумових замальовок привілейованих. В крайній ступені огидно, що це занадто поширене в альтернативній культурі.
Присвоєння релігійних практик американських індіанців стало таким поширеним, що в 1993 році старійшини виступили із заявою про «Оголошення війни проти експлуататорів духовності народу Лакота». Декларація отримала одноголосну підтримку серед 500 представників племен і груп Лакота. Заява була гранично чіткою: білі, які зловживають духовними практиками Лакота, настільки деструк-тивні, що це можна назвати геноцидом Лакота. Старійшини говорили ясно і чітко, і навіть повторно затвердили свою заяву. Нам потрібно було засвоїти це вже в дитсадку: не брати чужого. Культури ін-ших народів – це не супермаркет, куди привілейовані можуть прийти і вибрати. Американці живуть на краденій землі. На землі, що належала людям, які все ще намагаються вижити, незважаючи на безпере-рвний геноцид. Ці люди – не якісь залишки далекого і таємничого доісторичного стану природи. Вони живуть тут, і їх атакують кожен день. Серед корінних народів Америки спостерігається найвищий відсоток алкоголізму, найнижча народжуваність, найвищий відсоток самогубств, найнижча середня тривалість життя. Їх розривають на частини з усіх боків.
46. Тут і в інших місцях автор має на увазі насичені жири тваринного походження, багаті жирними кислотами Омега-3, що забезпечує баланс, неможливий при вживанні будь-яких рослинних масел. В іншій своїй книзі автор ґрунтовно розвіює міф про шкоду холестерину, так звану «ліпідну 77 теорію», згідно з якою холестерин є винуватцем серцево-судинних захворювань


  1. Йдеться про політичні і моральних переконаннях вегетаріанців, які вважають, що вони можуть позбавити тварин від страждань, а світ від несправедливості, якщо вони особисто утримаються від вживання м’яса.

Давайте вчитися на помилках Вандерфьоґель. Їх інтерес до селян не мав ніякого відношення ні до реальних умов їхнього життя, ні до такої популярної солідарності і відданості сільської бідноти. Цей інтерес мав безпосереднє відношення до їх власних привілеїв і апетитів. Виходячи з багаторічного досвіду сучасної альтернативної культури, мало що змінилося. Люди, що переймають священні сим-воли корінних народів Америки (трубка миру, ініпі), роблять це для задоволення своїх суб’єктивних потреб, навіть всупереч відкритих протестів індіанців. Такі євроамериканці можуть навіть претен-дувати на антирасистську сутність своїх дій. Вражає, як їм вдається вивернути реальність навиворіт. Не важливо, скільки людей відчувають на собі привабливість якоїсь своєї варіації на тему духовності корінних народів, і не важливо, наскільки вони цінують ритуали обмивання паром (які, швидше за все, проводять пластикові шамани).
Жодна з суб’єктивних потреб не переважує бажань власників культури. Вони відповіли відмовою. Повага починається з сприйняття відмови та, по суті, неможлива без такого сприйняття. Просто тому, що щось тебе сильно чіпає, зачіпає болючу порожнечу в твоєму житті, не дає тобі дозволу (брати це). Як і у випадку з Вандерфьоґель, сучасна альтернативна культура практикує підхід, який ніяк не назвеш солідарністю і політичною участю в житті індіанців. Навпаки, суть її в тому, чого хочуть білі люди, на що вони дають собі право. Вони хочуть отримати переживання від обмивання паром. Вони не хочуть займатися важкою і часто нудної роботою заради відновлення і справедливості. А якщо, здійснюючи таку роботу, старійшини запросять тебе взяти участь в їх релігії, то це буде їхнє рішення.


  • багатьох людей є тяга до духовних практик і духовної спільноти. Очевидних і гідних відповідей на цю потребу у євроамериканців немає. Більшу частину радикалів відлякують авторитети, мілітаристсь-ке женоненависництво авраамічних релігій. У лівому крилі кожної такої релігії часто збираються ра-дикали, такий варіант є, і немає необхідності перевіряти себе на тверезість мислення на вході туди: ти відразу бачиш робоче співтовариство. Але багатьох з нас основи цих релігій все ж занадто відштовху-ють і вони сприймаються як, відверто кажучи, такі, що не піддаються реформуванню. У цих релігій за століття накопичилися докази того, якого роду культуру вони можуть створити, а результати довіри не вселяють.

Далі йдуть язичники і поклоніння Богині48. На відміну від авраамічних релігій, вони пропонують бачення світу, яке більше підходить радикалам. Деякі з них вірять в пантеон надприродних істот і проявляють ступінь уваги до дрібниць життя вірян, що викликає тривогу. Інші язичники вірять в анімістичні сили: все суще живе, має свідомість і священне. Але там, де теологія підходить, практика не залишає від цих релігій каменю на камені. Можливо, вони і засновані на древніх малюнках, однак духовні практики язичництва – нові, і створені урбаністами в сучасному контексті. Ритуали дають від-чуття незручності і навіть розгубленості. Нам не варто відмовлятися від цього проекту: врешті-решт нам потрібна нова легенда про Всесвіт і релігійні практики, які допомагають людям зберігати зв’язок з ним. А ось нові релігійні практики не мають ні глибини традицій, ні живих спільнот, де б вони могли з часом розвинутися.


Щоб зрозуміти, чому заблукали язичники, можливо, варто обговорити значення духовних тради-цій. Існують, як видно, три компоненти: зв’язок з божественним, зв’язування громади воєдино і під-кріплення властивою культурі етикою. Які форми священного шукає субкультура і якими шляхами має намір їх досягти? Досить велика громада, щоб включати в себе все від зцілення кристалами до кельтського віканства, дасть безліч різноманітних і конкретних відповідей. Але в цілому, духовний імпульс виявився перенаправлений зі світу духовного в світ психології, що є повною протилежністю релігійного досвіду.
Але як його не назви, священне – світ, що не піддається опису людини, що Вільям Джеймс коректно описав як «невимовне». Релігійний досвід полягає в «подоланні звичних обмежень між індивідуумом і Абсолютом... в містичних станах ми ніби вступаємо в зв’язок з Абсолютом, так і приходимо до усві-домлення своєї окремості». Він описує цей досвід як «зростання, єдність і звільнення». Джеймс пропо-нує приголомшливо точне визначення цього неймовірного досвіду.
78
48. http://en.wikipedia.org/wiki/Goddess_movement

Але духовне зростання, єдність і звільнення не приходять від зосередження на психології. Ми від-чуваємо ці три почуття, коли покидаємо темницю нашого особистого болю і радості і єднаємося з таїн-ством, яке оживляє все. Стріла, духовний шлях, націлена назовні, а не всередину. Однак, як все здатне дати нашим життям силу і сенс, духовне життя (так само як і духовні спільноти, яких воно прагне і творить) була знищена диктатурою капіталізму. Наша увага спрямована виключно на нас самих, як ніби на якийсь проект, дає в результаті не тільки передбачуваний нарцисизм, а й протистоїть будь-якій гідній релігії. Весь сенс духовних практик – переживання чогось, що знаходиться поза наших потреб, страждань і сподівань.


Десять років тому я відвідала воркшоп під назвою «Повернення Великої Богині». Вже тоді я з підоз-рою ставилася до таких заходів, але там був один вчений, якого я хотіла послухати. Опис, у всій безлічі слів, пропонував те, що багато людей хотіли почути: підтримку, громаду, обдарування силою, полег-шення після болю і відчуження, зв’язок з собою, одне з одним, із Всесвітом. Це нормальні потреби, і


  • не хочу принизити нікого, хто бореться з самотністю, ізоляцією або травмою. Моя критика спрямо-вана проти типових для неоязичництва помилкових шляхів. Музика з СД-програвача м’яко відбивала ритм в затемненій кімнаті.

Сотні людей сказали закрити очі і уявити подорож назад у часі до древньої праматері в печері. Мені, по правді сказати, був не зрозумілий сенс всього цього, але я не хотіла «ставати в позу» по відношенню до духовності ще практично не почавши практику, так що я візуалізувала. Нам видали по маленькому шматочку глини. Було заборонено розмовами переривати священний техноритм. Нам запропонува-ли зліпити щось із глини. Гаразд. Зараз березень, а я садівниця: я зробила стручок. Час розмірено біг вперед. Ритм музики викликав швидше плутанину, а не прозріння. І взагалі, скільки часу потрібно, щоб сформувати щось зі шматочка глини розміром з кексик. Я чекала, ритмічна музика продовжувала стукати. Нарешті, нам сказали розламати наші вироби на крихти. Гаразд. Я перетворила мій стручок




  • крихти і повернулася до очікування і моєї внутрішньої боротьби з демонами зайнятої мною позиції. Нудьга дратує. А ще, нудьга дуже сильно дратує. Я не хотіла дивитися по сторонах – всі сиділи зігнув-шись з такою серйозністю, що мене це збивало з пантелику, – але мене вся ця ситуація вже більше спантеличувала, ніж дратувала. Я що, пропустила той момент, коли вони сказали: «Зруйнуйте вашу скульптуру шматочок за шматочком»? Нарешті настав момент захоплення: подальші інструкції. «Зно-ву зліпіть вашу скульптуру», долинув приглушений голос. Що? Навіщо? Я не особливо хотіла робити мій перший стручок. Я повинна зліпити його ще раз? А між тим, барабани все били і били, відбиваючи ритм моєї наростаючої нудьги, і знову, всі голови навколо мене схилилися над шматочками глини, ніби




  • Шостий день в саду. Я знову сформувала стручок, приблизно за 6 секунд, і прочекала ще вічність. Я намірилася «серйозно поговорити» з тим товаришем, який винайшов барабан.

Потім світло потроху стало яскравішим, освітлюючи ніч душі, що нудьгує. Нас швидко розділи-ли на групи і дали наступні інструкції: «Поговоріть про те, що ви тільки що пережили». Поговорити про… що? Я зробила мій стручок. Я розчавила мій стручок. Я знову його зробила. Потім світло стало яскравішим, а я намагалася не зійти з розуму від нудьги.


На щастя, я була сьомою в колі, що дало мені можливість зрозуміти правила і логіку того, що від-бувається. Мешканці Країни психологічних Ритуалів відмінно знали, чого від них чекають. Першою була жінка за п’ятдесят. Не пам’ятаю, що вона зробила зі свого шматочка глини. Пам’ятаю, що вона сказала: знищення фігурки сколихнуло в ній спогади про найстрашнішу втрату в її житті, смерть її маленької доньки. Вона плакала над своєю глиною, розповідаючи про це нам, групі зовсім незнайомих людей. Наступна сказала, що це було її розлучення, що розламування фігурки означало кінець шлюбу. Вона теж плакала. Для третьої розламування глини було знищенням її дитинства, коли брат зґвалту-вав її у віці п’яти років. Вона тремтіла, але не плакала. Для четвертої жінки все оберталося навколо її боротьби з раком.
Далі я вже не слухала, я почала думати про те, що я розповім цим людям. Я теж дійшла до критич-ного перевантаження. Не через біль в тих історіях (за роки активізму та боротьби проти насильства
79

чоловіків я виробила емоційний навик справлятися зі вторинною травмою), а через те, що біль їх жит-тя заслуговував на повагу, яку той воркшоп активно знищував. Це було театралізоване дійство болю, яке здешевлює горе і втрати, що я вважала огидним. Наскільки непідробними були переживання тих жінок, якщо їх реакції були мало не на рефлекторному рівні, як у собак Павлова, але замість слини у них текли сльози. Розламай фігурку – відчуй горе. Не знаючи очікувань, не натренувавшись у відтво-ренні емоцій по команді, я відчувала себе нікчемною, у нестямі від досади під час вправи, а під час «зворотного зв’язку» відчувала якусь суміш занепокоєння, незручності, жалості та відрази. Мені не було діла до таких історій. Ми не були знайомі. Я не просила їх про раниму відкритість і не заслугову-вала її. Бути відвертими про найгірші печалі своїх життів – значить, ображати як саму біль людини, так і природний зв’язок людського суспільства. Це не було фактичним розкриттям фактів: «Я втратила свою першу дитину, коли вона була ще дуже маленькою» – це повноформатне висловлювання скорбо-ти і воно неправильне.


Справжня близькість з собою та іншими затьмарюється при такому оголенні. Близькість вимагає повільного накопичення взаємного здоров’я між людьми, які погоджуються на взаємини, безперерв-ний зв’язок з турботи і уваги. Шоу болю – це, по суті, бондинг, психічна прив’язка на основі травматич-ного досвіду, а люди схильні до залежності від ендорфінів. Це що завгодно, але не духовний досвід. Це навіть не хороша психотерапія, оскільки вона геть відділена від рефлексії та ведення. Якщо ви маєте намір вивчити те, як сформувалося ваше минуле і як воно впливає на ваше майбутнє, то як раз для цього існують друзі, і заради цього працюють сертифіковані професіонали.
Цей «ритуал» був, знову-таки, продуктом підліткового мозку та альтернативної культури 1960-х, що чітко відбилося у всій культурі воркшопів нею породженої. Ніколи стукіт барабана не перетворить одержимість собою і емоційну насиченість в досвід, який Рудольф Отто назвав «незбагненне». Він ніколи не створить життєздатну громаду. «Миттєва громада» так само суперечлива, як і «швидка їжа»,


  • в такій же мірі живильна. Я ходила за покупками для людини, яка недавно перенесла операцію, відпо-відала на дзвінки о 2 годині ночі, щоб запобігти першому глибокому запою друга і запрошувала гостю-вати вмираючих друзів. А ще я святкувала все на світі – від весіль до виходу чергової книги про Гаррі Поттера. Справжня громада створюється часом, повагою, участю; це означає, просто кажучи, турботу про тих людей, яким ти відданий. Етика сценічного шоу, навпаки, є самоописувальним нарцисизмом, що протилежно до етики громади, а її сценарна насиченість – лише гонитва за відчуттями. Чому хтось взагалі може захотіти перетворити це в релігійну практику?




    • знаю масу подібних прикладів, щоб все ще сподіватися. Від найгірших прикладів мене судомить (білі люди отримали запрошення на ініпі, а я – лише цю жалюгідну образу?). Мене робили учасником індіанських ритуалів, і я спостерігала мерзенну поведінку неоязичників і альтернативників. Уявіть, що вас запросили на католицьку месу. Стали б ви кататися по підлозі і благим матом кликати маму в той момент, коли католики наближаються до місця причастя? І стали б ви виправдовувати свою поведінку, як нібито очевидним «катарсисом» або «розрядкою» і «результатом сили»? Коли це поп-психологія піднеслася до рівня обов’язкової частини будь-якої релігійної практики? Невже мені дійсно потрібно пояснювати, чому звичайні люди ніколи не стали б вести себе так під час своїх або чужих священних ритуалів. Вони б радше померли, ніж робили б подібне голяка. Їх почуття власної гідності, довгі паузи тиші, смиренність перед обличчям таїнства, все веде до активної сприйнятливості духовного світу




  • того, що його населяє. Ендорфінові перегони сценічного характеру – це спроба схопити порожню насиченість, яка ніколи не виведе людини з його «я» у всюдисуще. Така спроба ніколи не посилить етику громади або міжособистісні зв’язку, хіба що крім тих випадків, коли ця етика будується навко-ло самовдоволеного і все більш помпезного гедонізму, що вже само по собі прирікає її на неминучий провал.

Отже, ми залишилися наодинці з деякими реальними і нагальними потребами людей і неможливіс-тю їх задовольнити. Багато з нас пройшли свій шлях через серію духовних спільнот і практик і вияви-ли, що жодне з них нас не влаштовує. Моя спроба викрити привласнення культури в альтернативних течіях була зустрінута вороже.


80

Моє засмучення поступилося місцем прийняттю. Сили, які збивають з пантелику спроби зробити євроамериканців і інших корінним народом Америки працювали ще з часів Вандерфьоґель. Мені не вдасться виявити або створити справжню і гідну духовну практику або громаду, поки я жива. Я встиг-ну лише викласти моє бачення проблем і, можливо, якісь підказки і надію, що з часом з’явиться щось краще.




  • людей на генетичному рівні зашита потреба в духовному екстазі. Ми – голодні тварини, яких треба вчити скромній і шанобливій участі в циклах смерті і відродження, від яких залежать наші жит-тя. Ми – громадські тварини, яким потрібні норми поведінки, які виховують і направляють нас, щоб формувати наше мислення і спрямовувати поведінку, за умови, що ми хочемо жити як частина гідної культури. Ми – індивідууми, які страждають, схильні до поневірянь та смерті, передбачувано шукають розради і благодаті. А ще ми шукаємо красу. «Музика польоту» викликає у більшості людей вироблен-ня ендорфіну. І щоб погодитися з більшою частиною вищесказаного, не обов’язково вірити в щось більше, ніж фізіологію.

Деякі білі люди кажуть, що вони хочуть «знову стати корінним народом», хочуть духовний зв’язок із землею, на якій живуть. Це вимагає побудови відносин з цією землею. А це місце, по суті, є мільйона-ми творінь, велика частина з них прихована від неозброєного ока, що працюють всі разом, щоб твори-ти життя, більше життя. Деякі з них створюють кисень, інші ґрунт, хтось творить середовище прожи-вання, як бобри створюють заболочені території. Повернення до природи (перетворення в корінного жителя) означає запропонувати їм усім дружбу. А це означає, що треба бути обізнаним з ними, з їх історією, радощами і смутками. Це означає – поважати їх межі та віддано захищати їх. Це означає – навчитися чути, що вимагає виключення внутрішнього діалогу і статичності власного его. Можливо, тоді вони дадуть нам відповідь і навіть запропонують допомогу. Зараз всі вони під ударом: кожен біом, кожна жива спільнота розривають на шматки по 200 видів за раз. Я вже 30 років намагаюся вникнути




  • таємницю того, як неоязичники нібито поклоняються природі і, за рідкісними винятками, байдуже ставляться до її захисту. Є лише розмитий лібералізм і немає гучного заклику до дії. Тут потрібні змі-ни, якщо ця неоперена релігія претендує хоча б на якусь моральну опору в священності землі. Якщо священне не заслуговує захисту, то що тоді заслуговує.

Знову-таки нам, окремим особистостям і руху в цілому, належить зробити вибір. Якщо наша задача


– створити культуру опору, тоді кожен її елемент повинен підтримувати політичний опір і постійно стверджувати наші цінності в поведінці на рівні громади і на особистісному рівні. І духовність руху може бути важливим елементом. Практичне єднання людей і інших істот, з якими ми разом живемо на Землі, відновлення цих взаємин може надати сили і відданості самій боротьбі. Такого роду духовність могла б також, будемо сподіватися, направляти нас у створенні такого способу життя, який базувався б на важливих нам цінностях, таких як співчуття і рівність. Вона могла б знову затвердити нас на роль скромних учасників наших людських спільнот, наших спільнот живих істот і Всесвіту. Вона могла б на-правляти нас у всьому – від соціалізації дітей (інтеграції їх в суспільство) до взаємодії в рамках нашої матеріальної культури. Одна з функцій релігії – формування морального кодексу конкретного суспіль-ства в рамках такої ідеології, яка простягається від однієї особи до неосяжного Всесвіту. Моральний кодекс може примушувати до підпорядкування авторитетам всього суспільства, а може закликати нас боротися з несправедливістю: ми легко знайдемо приклади як одного, так і іншого, навіть в одній і тій же релігійній традиції. Релігійне прокляття (анафема) лихварства, для прикладу, століттями оберігала європейські країни від гірших кошмарів капіталізму і все ще стоїть на шляху капіталізму в мусуль-манському світі. Невиплата робочому його заробітку була гріхом, криком про несправедливість, що долинали до небес. Таким же був і гріх Содому.
Неоязичництво все ще намагається намацати свої моральні орієнтири поряд з суспільними нор-мами і релігійними практиками. Це, можливо, занадто різношерста група, щоб бути спільнотою. Цей акцент на плюралізмі, ймовірно, і дає інтелектуальну і емоційну гнучкість, якої монотеїстичні релігії, особливо ті, в яких є авраамічне «немає бога вище мене», ніколи не досягнуть. Це може підкреслювати якість індивідуальної свідомості, а не індивідуальних привілеїв, якщо є правильний контекст.
81

Час, проведений в пошуках в інтернеті, привів мене до цікавих обговорень. Джун, по всій видимо-сті, оголосила місячник язичницької моральності. Я – не єдина, хто відчуває відчуження, побачивши моральні стандарти і поведінку в масі язичницького руху. Сім’ї з дітьми переживають проблеми, жінки ситі по горло чоловічими погрозами і зґвалтуваннями на публіці під час ритуалів, а ще люди зрозумі-ли, що алкоголь і ритм барабана приводять людину в стан безцільного трансу. Спостерігаємо цілий ряд незадоволених потреб, які не отримають своєї відповіді в доступному для огляду майбутньому.


Спадщина Вандерфьоґель в кращому випадку – мильна булька, коли вона застосовується до найг-либших бажань, на які ми тільки здатні, бажань релігійного імпульсу. Крадіжка чужих символів і цере-моній егоїстична і аморальна, підліткове захоплення собою і театральність не можуть виростити міц-ну і стійку громаду, а тренування навички емоційної насиченості і драматизму ніколи не підготує нас до великого і ніжного причастя, яке приведе нас додому. Сподіваюся, що ця дискусія здатна допомогти


  • побудові чогось більш корисного і благодатного. Нам потрібна ця нова релігія, щоб допомогти нам виправити цей світ, вкоренити кожне людське життя в цілісне коло індивідуальної совісті та бажань, єднати спільноти, зв’язати безліч членів цього племені на ім’я вуглець і, врешті-решт, наше надійне місце в утробі таїнства.

Сутність опору проста: влада, несправедлива і аморальна, отримує відсіч і скидається. Більш силь-ним відмовляють в їх праві завдавати страждань менш сильним. Домінування замінюється рівністю, зміною або заміною суспільних установ. Така зміна в результаті формує нові людські взаємини як в міжособистісному плані, так в суспільстві в цілому. Велика частина населення ніколи не приєднаєть-ся до реального опору. Ми – соціальні істоти і, за визначенням, нам важко йти проти стада. Саме так успішні системи гноблення ефективно пригнічують людську здатність до опору. Андреа Дворкін ска-зала: «Фемінізм вимагає саме того, що женоненависництво знищує в жінках – нездоланну сміливість у протистоянні чоловічій владі». Людей, потенційно здатних на опір, мало. Конформізм винагороджує




  • наділяє привілеями, а опір приносить покарання і відчуження. Більшість людей психологічно не від-повідають вимогам, обов’язковим для участі в опорі. І чим швидше ми це зрозуміємо, тим краще.

На індивідуальному рівні ми можемо перестати витрачати час на розмови, що не приносять нічого, крім роздратування. Політично, ми можемо приймати більш вдалі стратегічні рішення на основі більш реалістичної оцінки наших потенційних рекрутів. Нам усім доведеться прийняти рішення щодо тих ризиків, на які кожен з нас готовий піти. Для кожного знайдеться роль. Є люди, згодні з цілями нашої спільної боротьби, але з об’єктивних причин не готові вийти на передову або працювати в підпіллі. Тому більшість рекрутів, внаслідок обставин або причин особистого характеру, будуть частиною куль-тури опору.


Рухам опору потрібно всього лише дві речі: вірність і матеріальна підтримка. Отримання обох – го-ловне завдання культури опору, хоча можуть бути і інші завдання в залежності від цілей конкретного опору. Інші завдання включають в себе побудову альтернативних установ для рівноправної системи управління на основі прямої участі (прямої демократії), створення системи вирішення суперечок, створення економічних мереж для забезпечення основних потреб для виживання без прив’язки до шкідливої системи; процеси виховання як дітей, так і дорослих, щоб повернути собі і захистити куль-туру корінного населення, що зникає або щоб створити нову культуру для тих, хто біжить від панівної культури. У реальному житті ці проекти не завжди окремі заняття, а часто взаємозміцнюючі види діяльності.
Пов’язує їх разом загальний набір цінностей, що включає в себе усвідомлене прийняття політич-ного опору. Перш за все, це має на увазі розуміння того, чим політичний опір є, і того, чим він не є. Без цього розуміння ми отримаємо лише ту ж альтернативну культуру самоусунення, яка буде за-довольнятися своїм співіснуванням з несправедливістю у всіх її жахливих проявах, не має значення, наскільки огидними є ці жахи. Не знаю, чи є ця поразка недоліком мужності або, як сказала Едріен Річ, «недостатньо палкою жагою свободи», але така поразка стає долею занадто багатьох радикальних рухів. Джина Шарпа можна цитувати нескінченно, особливо коли він пише про «неучасників» або, як він їх називає, «утопістів».
82
Утопісти – це, як правило, особливо чутливі до несправедливості люди, які жадають визначеності, чистоти, повноцінності, вони твердо відкидають зло і прагнуть уникати з ним будь-яких компромісів. Замість цього, утопісти стверджують нове бачення світу, приходу якого бажають. Їхнє бачення мож-на позначити як «релігійне» або «політичне», що в рамках даної дискусії не настільки важливо. Вони очікують приходу нового світу, який з’явиться за велінням бога, завдяки змінам в духовності людей, автономним змінам в економічних умовах або великому обуренню в суспільстві, тобто внаслідок чин - ників, непідконтрольних волі людини. Таких «вірян» насамперед хвилює «справжнє» розуміння зла і принципів, за якими люди повинні жити, надбання нових послідовників, спосіб життя з мінімально можливими компромісами зі злом і вони живуть, чекаючи приходу великих змін. Вони можуть на-вмисно прагнути створити спосіб життя, щоб зробити його прикладом своїх принципів і надихати інших.
Найбільша слабкість такого підходу до проблем цього світу – це не відсутність широких поглядів і не слабка прихильність послідовників. Слабкість в тому, що такі віряни не володіють результативними способами досягнення бажаного устрою суспільства. Нетерпимість до несправедливості в суспільстві, прихильність альтернативного його влаштуванню, глибока особиста самовіддача і спроба жити відпо-відно до принципів – все це хороші і потрібні речі, але, на жаль, самі по собі вони не можуть привести до трансформації суспільства та його інститутів. Для зміни потрібна практично реалізована програма зі здійсненних кроків для подолання реального зла існуючого суспільства і створення поліпшеного суспільного ладу.
Один історик називає анархістський рух в Іспанії (більш серйозний, ніж що-небудь із сучасних лі-вих рухів, якщо судити по його розмаху) «світським міленаризмом». Ці два слова характеризують мою юність. У середовищі справжніх радикалів існує гігантська прірва між стратегією пуристів- «неучас-ників» і стратегією, заснованою на емоційній потребі щось робити (що, по суті, є купою односпрямо-ваних тактичних прийомів). Жоден з напрямків не є, по суті, стратегічним: обидві позиції частіше є проявами відчаю і, приношу свої вибачення Річу, колективної нездатності подбати про наше визволен-ня зі старанністю. Обидві тенденції відкочуються до лібералізму: ми змінимо світ своїм «особистими прикладом». Цим прикладом може бути наш пермакультурний сад і, як додаток, поїздки на велосипеді, або це можуть бути сміливі, але непотрібні атаки проти власності якоїсь дрібної ланки в харчовому ланцюжку гнобителя. У нас можуть бути невиразні уявлення про те, як такі дії можуть надихнути ін-ших, і якимось невловимим чином нагромадившись трансформують суспільство і запустять спонтан-не повстання. Але станеться це нібито через те, що це має статися – все визначать або легенди прогресу про «Переломний момент», або полум’я праведного гніву. Але міленаризм49 – слабка заміна реального руху опору. А з огляду на той факт, що перемога не неминуча, нам потрібно ясно розуміти основний принцип опору: усунення несправедливості вимагає організованого політичного опору. Влада змі-нюється тільки з примусу. Чи буде примус насильницьким або ненасильницьким, питання подальшо-го обговорення. Занадто багато лівих активістів відмовляються визнавати справжню природу влади, природу системного гноблення, структуру соціуму, проти якого ми боремося.
Для тих з нас, хто не може бути на передовій, а це більшість, робота полягає в створенні культури, яка просуватиме і заохочуватиме політичний опір. Відданість і матеріальна підтримка – найперші за-вдання.
Ліві сили мають велику потребу в відданості. Найперше і найгірше – це зрада. Велика частина членів руху «Зелений страх» (Green Scare), що опинилися за ґратами, були закладені колишніми друзями, а в одному випадку навіть колишнім чоловіком. У будь-якому серйозному русі зі стукачами поводяться


  • усією серйозністю просто тому, що зрада означає, що твої товариші, друзі будуть заарештовані, під-дані тортурам та вбиті. У міру того як Глибинний Екологічний Опір буде ставати все більш серйозним, і, отже, наслідки репресій держави будуть ставати все більш жорстокими, колективний опір доносів буде розвиватися. У цьому не буде нічого приємного, швидше це буде навіть дуже травматично. Най-краще, на що ми можемо сподіватися, це встановити високу цінність вірності в нашому русі вже зараз, щоб зупинити доноси ще до того, як вони почнуться. Крістабель Панкхерст (Christabel Pankhurst) пи-

сала про культуру войовничих суфражисток таке:
83


  1. Міленаризм – це будь-який релігійний рух, яке пророкує крах звичного нам світового порядку і подальший перехід до «тисячолітнього царства», періоду справедливості, рівності, порятунку тощо. Рухи міленаристів вважаються крайнім випадком використання релігії для «втечі» від соціальних потрясінь і подальшої анемії.

«Дух руху був неймовірним: серце наповнювали радість і тяжкість одночасно. Егоїзм кожної учасни-ці відходив в сторону, коли вони приєднувалися. Вірність – найбільша з чеснот, – була вирішальним фактором руху, по-перше, в досягненні цілей, по-друге, для лідерів, а також для всіх членів. На другому місці стояла мужність, не просто у фізичному сенсі, хоча і її було вдосталь, а здебільшого моральна мужність, щоб витримувати жорстку критику і громадський осуд. У русі присутні легкі риси «безос-обовості», які давали силу і почуття гідності. Ще його характеризувало почуття гумору, що робило наших жінок схожими на британського солдата, який вміє жартувати і посміхатися в боротьбі і по-невіряннях».
Все, що нам потрібно мати в нашій культурі опору, згадується в її описі і все це характерно для руху суфражисток. Більше тисячі жінок пережили «одиночне ув’язнення, каторгу, жорстокість, підірване здоров’я, а потім і смерть». Ще більше число жінок було арештовано за прояви фізичної мужності: від зіткнень з поліцією до таємного знищення власності. І потім, були ще рядові солдати, які зай-малися повсякденними завданнями, такими як збір коштів, освіта, громадські виступи, друк газет, роз’яснювальна робота серед населення, організація груп підтримки, підтримка в’язнів. Всі ці жін-ки підтримували своїх збройних товаришів. Було близько 500-600 невійськових організацій суфра-жисток по всій Британії, і цікаво відзначити, що підвищення активності збройних груп призвело до відродження мирних груп. Історик Мідж МакКензі пише, що «неоднозначна тактика WSPU і широке висвітлення їх діяльності в новинах дали друге життя питанням про права голосу для жінок, а невоєні-зовані общини суфражисток знайшли силу і міць».
Найпершим пріоритетом їх руху була вірність – як спільній справиі, так і своїм лідерам. І в цьому полягає одна з найбільш важливих проблем сучасних радикальних груп. Ми схильні придушувати наших лідерів критикою, часто критикою особистою, злісною. Анти-ієрархічна позиція радикалістів призводить до різкої реакції проти будь-якої людини, що займає значне громадський місце. Одного за іншим письменників звинувачують у продажності, хоча написанням книг на життя не заробиш, не ка-жучи про заробіток на ефективну діяльність. Ці ж звинувачення спрямовані і на людей, які володіють невеликими видавництвами, книгарнями, та й взагалі на всіх, хто в своїй безрозсудній сміливості ро-бить хоч щось. Це поєднання дріб’язкової заздрості і «півнячих боїв». І хоча точно така ж установка за замовчуванням на «атакуй лідера» присутня і в групах жінок, маскулінність більш характерна для чоловіків. Ми повинні розпізнавати таку поведінку і чітко позначати її, якщо таке трапляється. Якщо винуватці не відмовляються від своєї поведінки, то їх потрібно ігнорувати доти, поки вони не виправ-ляться. Атаки на лідерів болючі і руйнівні: як для окремих людей, так і для рухів в цілому.
Від молодих членів не варто очікувати здатності позначити таку поведінку і приймати по відно-шенню до неї принципову позицію. У них немає життєвого досвіду і вони природним чином схильні виступати в ролі бійців на цьому етапі життя. Норми поведінки та очікування від поведінки членів встановлюють члени середнього і похилого віку. Люди, які здаються занадто вже дорослими для такої поведінки, з радістю реалізують її. Це дратує і розбиває серце, так як навіть найстійкіші з людей на планеті не в силах пережити безперестанні нападки на свою особистість. Ніхто не може поранити так, як ранять свої. Давайте знову поглянемо на WSPU і бойовий рух суфражисток. Багато жінок опини-лися у в’язниці як в результаті застосування ними актів громадянської непокори, так і після руйну-вання власності. Як і будь-який політв’язень, вони робили серйозні, безперервні голодування. Владі доводилось випускати голодувальників через загрозу їхньому життю. І, звичайно ж, вони поверталися до політичної боротьби відразу після відновлення. Уряд виявився в скрутному становищі і вирішив годувати голодуючих в’язнів насильно. Будь ласка, не обманюйте себе, це була одна з форм тортур. Міра набула протилежну дію: мужність в’язнів, які зазнали катувань з боку уряду, допомогло широкій громадськості зробити чіткий і ясний вибір на користь того, кому симпатизувати.
Емелін Панкхерст писала: «Звичайно ж, суфражистки з самого початку люто зненавиділи цей акт. Ми не мали ні найменшого бажання допомагати пану МакКену в застосуванні несправедливих вироків солдатам армії свободи, і коли ворота в’язниці закрилися за моєю спиною, я зробила місячне голодуван-ня так, ніби я припускала, що воно, як і раніше, стане способом набуття мною свободи».
84

Панкхерст утримували під вартою 10 днів, і весь цей час вона голодувала. Вона згадує день, коли її, виснажену і майже без свідомості, збиралися відпустити згідно «Акту кота і миші»: «Губернатор при-йшов в мою камеру і прочитав мені документ, згідно з яким я мала повернутися до в’язниці через 15 днів, а між тим слухняно інформувати поліцію про всі свої дії. Сил, які залишалися у мене, вистачило на те, щоб розірвати документ на частини і, кинувши їх на підлогу камери, я сказала: «Не маю наміру підкорятися цьому ганебному закону. Ви відпускаєте мене, прекрасно знаючи, що по своїй волі я ніколи не повернусь ні в одну з ваших в’язниць».


Інші суфражистки також продемонстрували силу і почуття гумору щодо «Акту кота і миші». Енні Кенні, ще одна з лідерів руху, була відпущена через три дні після початку голодування з приписом повернутися пізніше. Вона втекла з дому пізно вночі, прийшла на зустріч суфражисток, не сповістив-ши про це поліцію, там вона провела аукціон з продажу своєї ліцензії на вихід з в’язниці. Її негайно заарештували. Багато з тих, хто оголосив голодування, були відпущені згідно з «Актом кота і миші» і отримали захист з боку вірних прихильників, які відмовлялися їх видавати. Чудовим прикладом ма-теріальної підтримки була місіс Брекенбурі, яка віддала весь свій великий будинок в Лондоні на по-треби WSPU, де жінки відновлювалися стільки, скільки їм було потрібно, і навіть отримували медичну допомогу. Цей будинок з любов’ю прозвали «Мишачий замок».
Керівникам довелося грати в кішки-мишки з поліцією, коли вони були на лікуванні. Вони були сповнені рішучості виконати свій обов’язок лідерів, але в рівній мірі рішуче уникали можливості бути пійманими з її неминучим «повільним судовим вбивством». Коли Емелін Панкхерст з’являлася на пу-бліці, жінки захищали її від поліції своїми тілам, прагнучи убезпечити її. Її повторно заарештували 21 липня 1913 року, але знову відпустили, так як через відмову від їжі і води вона почала відчувати про-блеми зі здоров’ям. Її принесли на найближчі збори суфражисток, де вона була рішуче налаштована побувати, хоча була занадто слабка, щоб говорити. Аукціон з продажу її тюремної ліцензії приніс 100 фунтів, які, як вона пообіцяла губернатору, підуть на «войовничу мету». Вона втекла в США, щоб від-новити здоров’я, проте після повернення була арештована біля узбережжя поблизу Плімута, причому не через нестачу захисників. Дві жінки на моторному катері, незважаючи на два бойових кораблі (!), безуспішно намагалися врятувати її. Відразу ж після арешту вона негайно почала голодний страйк.


  • підсумку, її заарештовували 6 разів згідно «Акту кота і миші» у віці 55 років. Для охорони Емелін Панкхерст від поліції був найнятий офіційний охоронець, навчений джиу-джитсу. Поліція так бояла-ся зіткнень, що в одному з випадків ціла платформа на «Вікторія Стейшн» була евакуйована і оточена батальйоном поліції, щоб заарештувати місіс Панкхерст. І все це заради того, щоб упередити захист Емелін від арешту.

Її дочка Сільвія Панкхерст також ризикувала повторним арештом і подальшими тортурами, проте продовжувала публічні виступи. На одному із заходів, «Жіночий день травня» в Вікторія Парк, 20 жі-нок стали щільним ланцюгом навколо Сільвії в спробі нейтралізувати зусилля поліції. Вони зазнали невдачі: поліція оточила всю групу і розбила їх «ланцюг» поліцейськими кийками; але навіть на змаза-них фотографіях «ланцюгової охорони» на їхніх обличчях сяє вираз стійкою вірності. Поліція пропо-нувала нагороду жителям цілої вулиці за можливість зробити засідку під час параду, але ні в одному будинку не взяли грошей.


Справжнім рухам потрібні лідери. Незважаючи на всю ворожість, з якою радикали накидаються на будь-якого, хто займає громадський пост, лідери з’являються. Група людей, незалежно від того, на-скільки вони злі або натхнені, назавжди залишиться лише зародком без спільної мови і неефективною без направлення. Рухи легко зруйнувати, убивши або посадивши лідерів, саме тому уряди так і роб-лять. Іспанські анархісти так ніколи і не оговталися від вбивства їхнього улюбленого Буеавентура Ду-руті, смерть Мартіна Лютера Кінга залишила страшну рану в серці руху за громадянські права. Успішні рухи завжди тренують нових лідерів, оскільки визнають за лідерами критично важливі функції. Бри-танський уряд багаторазово намагався зломити рух суфражисток, заарештовуючи лідерів, але у жінок була передбачена структура управління: від Емелін і Крістабел Панкхерст управління переходило до Енні Кенні, потім до Грейс Роу і так далі. Кожна жінка готувала собі заміну.
85

Ми можемо скільки завгодно відкидати поняття лідерства, але необхідність у ньому викорінити не вийде. Звичайно ж, невеликі і легальні групи повинні бути по можливості демократичними, але це не скасовує того факту, що лідери повинні з’являтися, а підпільні групи, задіяні в координованих або па-рамілітарних завданнях, потребують ієрархії. Бійцям особливо необхідні командири. Еммелін Петик Лоуренс пояснювала недемократичну структуру WSPU так: «Сам факт того, що для бойових дій була потрібна самопожертва окремих людей, накладав на керівників кампанії величезний тягар відповідаль-ності. Люди, готові принести жертву своїми активними діями, отримували підтримку в формі повної єдності в рядах борців».


Якщо ми приймаємо лідерство, то ризикуємо проміняти захист на очікування. Відданість працює двояко. Ясність ідей, прояснення цілей, особиста мужність можуть підняти організатора, вчителя, письменника або служителя до лідерської позиції. З іншого боку, ті, хто погоджується бути веденими, мають право очікувати кристально чистої етики, самопожертви і самовіддачі спільній справі. Харизму


  • статус можна використовувати для дуже брудних справ і, звісно, особистості, які використовують владу для особистої наживи або сексуальних утіх, повинні бути усунені від лідерства. Але відкидати лідерство взагалі може тільки мала і неефективна група: відчуття, можливо, радикальне, але змін нія-ких.

Вірність один одному, особливо для бійців на передових, де вони стикаються з серйозними ризи-ками, важлива так само, як і їх вірність командирам. Ця вірність вимагає, щоб відкритий рух надавав підтримку прямої дії при кожній нагоді. Нам потрібно користуватися такими словами, як «опір» і «культура опору», нам потрібно відкинути «рішення» проблем типу індивідуальних споживчих пере-ваг (наприклад, відмова від м’яса та хутра не зупиняє вимирання життя на планеті) і пояснити кому тільки можна, чому це важливо, і ще ми повинні захищати прийнятну для нас войовничість боротьби і навіть більшу.


Вірність має на увазі і матеріальну підтримку. Час, гроші, інші ресурси завжди потрібні активі-стам. Тільки подумайте, що було потрібно, щоб працювала «Підземка» (підпільна мережа пересування звільнених негрів з Півдня на Північ). Так, потрібні були лідери, такі як Геріет Табмен, щоб бути бойо-вим, сміливим і відданим, незважаючи на серйозні наслідки, ми пам’ятаємо її ім’я і нам не варто його забувати. Але для цього квакерам потрібно було відкрити свої будинки для втікачів, а себе піддати ри-зику, потрібні були люди, готові співати пісні про потяги, гуляючи по поселеннях рабів. Потрібні були спільноти вільних чорних і симпатиків білих, готових підтримати втікачів-поневолених їжею, житлом, роботою. Ті люди повинні були мати абсолютну відданість провідникам і рабам, що ризикували свої-ми життями заради свободи. Потрібні були люди, що говорили на зборах і в колі друзів, що Підземка
– це хороший проект, гідне починання. Сьогодні ми розуміємо важливість і моральність такого проек-ту, але тоді це сприймалося як вкрай радикальний проект, навіть в середовищі аболіціоністів. Він був частково успішним, оскільки багато активістів друкували газети, влаштовували лекції, писали петиції до Конгресу і навіть переїжджали в Техас, щоб там боротися за широкі структурні зміни, що супро-воджували і пояснювали Підземку. Всі ці люди працювали разом, незважаючи на глибокі розбіжності в етиці і стратегіях, ризикуючи кожен по-своєму.
Квакери дуже швидко розвинули етику і культуру взаємної підтримки – переслідування сприяють цьому. У Брістолі (Англія) було заарештовано настільки багато квакерів (3000), що ув’язнені вмирали від задухи в тюрмі. Дітей залишали за головних в товаристві і героїчно продовжували богослужіння. Деяких з них потім катували: били, а потім заковували в колодки. Культура опору перейшла в усе їх товариство.
Деякі присяжні відмовлялися судити квакерів. Інші присяжні вважали їх невинними і отримували покарання від судді, що призвело до прийняття принципу імунітету присяжних (вони завоювали те, що ми вважаємо сьогодні нормою). А коли трьох квакерів засудили до переселення в Америку і Східну Індію, брістольські моряки відмовилися їх везти. Вірність і матеріальну підтримка також яскраво вид-но в історії «Підпілля Погоди».
86

Описуючи арешт всієї групи в Сан-Франциско, який ледь не відбувся, один з її членів згадує: «Ми дивом уникли арешту не тому, що володіли методами ведення підпільної боротьби або оволоділи гол-лівудськими трюками, а тому що такою була політична обстановка і таку підтримку мало «Під-пілля Погоди». Гілберт пише: «Звичайно, кмітливість і спритність додають історії драматизму, але основна причина нашого успіху полягає в протидержавній усвідомленості, яка домінувала в той час в молодіжному середовищі, що означало, що потік інформації йшов не до ФБР, а до нас». Навіть люди, які не брали безпосередньої участі в ПП і не мали з ним контактів, чинили опір допитам поліції і інфор-мували своїх про дії ФБР. Саме ця підтримка і підвела ФБР.


Спільноти, які звикли піклуватися один про одного, легше мобілізуються і перетворюють вже іс-нуючі мережі в культуру опору. Такі напрацьовані мережі підтримки можна назвати культурою ви-живання. Наприклад, чоловіки, які працювали провідниками, часто виявлялися в південних містах і могли бути вбиті просто тому, що заблукали або виявилися не на тій вулиці. Уздовж колії шикувалися чорні жінки, щоб запропонувати їм нічліг. Навіть якщо все, що вони мали, був матрац в коморі, все ж це було безпечніше і до того ж додавали обід. Зазвичай у цих жінок були чоловіки і сини, які теж пра-цювали провідниками, і вони не з чуток знали про реальний жах перебування в незнайомому місті з його сегрегацією. Ці жінки пізніше стали серцем і душею і рядовими солдатами руху за громадянські права.
Рух за громадянські права не виник випадково. Історик Тай пояснює: «У розквіті своєї боротьби за профспілку братство провело серію трудових конференцій для широкого загалу для цілих 3000 учасни-ків. Кожна з конференцій несла чіткі послання: чорні заслуговують повноцінних цивільних і економічних прав, вони повинні бути самодостатніми і вільними від білих благодійників і прийшов час замінити прохання вимогами. Братство не просто стало попередником руху за громадянські права, а стало його зародком. Це була не звичайна профспілка, вона стала школою протестантської політики».
Братство провело подібні освітні конференції від Канади до Флориди, було створено цілий рух з будівельних блоків освіти, політичної свідомості, розумної стратегії та існуючої культури виживан-ня в середовищі чорних. Іспанські анархісти являють собою ще один приклад культури виживання, здатної на мобілізацію і опір. Мюррей Букчин пише: «Важливо підкреслити, що іспанський анархізм був не просто програмою, зашитою в щільну теоретичну матрицю. Це був спосіб життя: почасти, це було життя іспанців в тісному колі сусідів в селах, насичене подіями життя робітничого класу в робітничих кварталах, також, частково, роз’яснення того способу життя в поняттях Бакуніна: де-централізація, взаємодопомога, народне самоврядування... В Іспанії була усталена століттями тради-ція сільськогосподарського колективізму... іспанський анархізм... спирався на докапіталістичні сільські традиції, підживлював ті живі і важливі елементи таких традицій, волав до революційного потенціа-лу визвольними прийомами взаємодопомоги і самоврядування, і застосовував їх для усунення раболіпст-ва, слухняності, ієрархічної ментальності, авторитарних поглядів, вихованих фабричною системою...
Іспанські анархісти намагалися використовувати докапіталістичні традиції селянства і робітничо-го класу проти пристосування світогляду робочого до авторитарної промислової раціональності... Їх зусилля отримали підтримку з боку іспанського пролетаріату: сільських трудівників, які освіжали ці традиції з кожним днем мігруючи в міста... По всьому середземноморському узбережжю в прибережних містах робочі, можливо, і залишалися живими свідками некапіталістичної культури: тієї, де кожна хвилина життя не регламентована обліком робочого часу, фабричним гудком, начальником зміни, ма-шиною, ритмом робочого дня і атомізованим світом великого міста».
Іспанські анархісти славилися своєю вірністю. Страйки робітників на підтримку товаришів у в’язниці були більш масштабними, ніж страйки з вимогами поліпшення умов праці.
Радикальний рух захисників навколишнього середовища здебільшого складається з білих, які до-бре асимілювалися в не-громади, що належать культурі, яка підконтрольна ЗМІ і є продуктом інду-стрії сучасних США і їх колоній. Громади зруйновані до такої міри, що ми не знаємо імен людей, які живуть в 10 метрах від нас, а спілкування обмежується натисненням клавіш і абревіатурами. Ті з нас, хто походить з цього світу, починають навіть не з чистого аркуша, а з руїн.
87

Будемо сподіватися, що ми зможемо навчитися на прикладі товаришів з менш покалічених громад, від старійшин, які пам’ятають про спосіб життя, побудований навколо потреб людей, а не навколо прибутковості корпорацій, і зробимо висновки з історії. Нам необхідно знову винайти самих себе. Або згідно зі знаменитим висловом Монік Віттіг: «Згадуйте. Постарайтеся згадати. А якщо не вий-де – винайдіть». Можливо, нам вдасться добре усвідомити той факт, що опір потрібно створювати. Кожен рух зіткнеться з завданням вирощування волі до боротьби в суспільстві в цілому і особливо се-ред рекрутів. Людям потрібен міфологізований зразок героїзму, мужності, вірності товаришам і спіль-ній справі, і віра в перемогу добра над злом. Їм потрібна підтримка активно працюючого товариства, яке вірить у опір. І їм потрібна атмосфера, яка спонукає до аналізу, обговорень, дискусій та розвитку політичної свідомості.


Одним з яскравих прикладів є життя Мод Гонн (Maud Gonne). Вона народилася в англо-ірландській родині в 1865 році і вже в ранньому віці стала частиною ірландської боротьби за незалежність. Її пер-шим проявом активізму була участь в організації «Ірландська національна ліга Землі», яка виступала від імені фермерів-орендарів землі. Ці фермери не володіли землею, яку обробляли. Володіння землею все більше концентрувалася в руках небагатьох, що призвело до тотальної бідності і страждання і, вре-шті-решт, до опору. Організовані страйки по несплаті оренди привели до того, що називалося «Війна за Землю» (Land War).
Боротьба за зниження орендної плати та за можливість викупу землі мала успіх і перемога була до-сягнута з використанням майже виключно ненасильницьких прийомів. До 1914 року землі перейшли від великих холдингів до дрібних фермерів. Багато з цих фермерів продовжили боротьбу за незалеж-ність Ірландії. Саме такою була обстановка, в якій Гонн вчилася політичному активізму. Вона брала дуже активну участь в культурних заходах ірландців. Кінець XIX століття був періодом культурного відродження, названим «гельське відродження». Такі організації, як Гельська Ліга і Гельська Атлетична Асоціація, швидко розвинулися в підтримку спорту, історії, літератури і, особливо, ірландської мови. Національне літературне товариство було засноване Дугласом Хайдом і Вільямом Батлером Ітсом (Douglas Hyde, William Butler Yeats) в 1892 році для «деанглізування ірландців». Культурні заходи в прив’язці до професійного середовища мали магічний вплив, допомагаючи опору закласти основу – як політичну, так і емоційну. У перше десятиліття XX століття члени Ірландського республіканського братства стали виділятися в Гельській Лізі і в Гельській Атлетичній Асоціації. Всі ці сили привели до створення Сінн Фейн (Sinn Fein). За словами одного історика, «національний рух початку XX століття народився з гельського Відродження пізнього XIX століття».
Гонн грала визначну роль в Відродженні. Вона створила організацію «Дочки Ірландії» для жінок і дівчат, щоб вони могли займатися ірландської драмою, мовою, літературою. Вона також була актив-ним членом Кельтського літературного товариства і Національного руху акторів. Вона заснувала жур-нал «Вільна Ірландія», присвячений ірландській боротьбі. Вона також знаходила час, щоб ілюструвати книги кельтського фольклору.
Але культурна робота не була самоціллю для Гонн і всього руху. Її чоловік, Джон МакБрайд, взяв участь у Великодньому повстанні, за що і був страчений. Гонн провела час у в’язниці Холлоуей і пі-сля виходу невпинно працювала, допомагаючи політичним в’язням. Деякі з цих людей просиділи у в’язниці десять років без єдиного відвідування. Гонн заарештували за контрабанду їжі в тюрму Маунт-джой. Вона оголосила голодний страйк на 31 день, що майже вбило її, але вона і інші, хто голодував, завоювали певні права для ув’язнених. Коли республіканські двори правосуддя (суди) поставили вище британських судів, Гонн була обрана і служила суддею. Вона також допомагала Ірландському Білому Хресту, надаючи матеріальну допомогу нужденним сім’ям після війни за незалежність. Їй дали пріз-висько ірландської Жанни Д’Арк, що цілком зрозуміло. Ірландська боротьба не протиставляла свою культуру і свій опір. Навпаки, ірландці розуміли, що одне потребує іншого. Життя Гонн є прикладом цілого спектра – від культурної роботи до серйозних прямих дій.
Вона також народила сина, Шона МакБрайда, чий послужний список вражає не менше. У віці 15 років він записався добровольцем і воював за незалежність.
88

Він був проти Англо-Ірландської Угоди і був не раз заарештований силами Вільної Ірландської Держа-ви. Він був особистим секретарем Імон де Валера, одного з лідерів Пасхального Повстання, служив керівником розвідки ІРА, і керував кадрами. Під час своєї адвокатської кар’єри він захищав багатьох політичних в’язнів ІРА. У 1948 році отримав посаду в МЗС. Він зіграв вирішальну роль у скасуванні «Акту про іноземні відносини» і в проголошенні республіки, чим Ірландія домоглася своєї незалежно-сті від Співдружності Великобританії. Перебуваючи на посаді міністра, він став вирішальним моти-ватором підписання Європейського «Акту про Права Людини». Він був основною причиною неприєд-нання Ірландії до НАТО. Він був співзасновником «Амнесті Інтернешнл», створив проект конституції Гани і конституції Організації Африканської Єдності, служив верховним комісаром ООН у справах біженців та з прав людини, був призначений головою ЮНЕСКО.


Він лобіював Міжнародний суд, щоб той визнав ядерну зброю поза законом. Він отримав Нобелівсь-ку премію миру. Судді сказали, що він «мобілізував усвідомленість світу в боротьбі за справедливість». Він ніколи не зупинявся. Якби хтось з нас міг би досягти хоча б одного такого результату, то напевно вважав би, що життя прожите не дарма. І при всьому цьому він залишався скромним до кінця.
Це культура опору, яка працювала результативно. Вона привела до реальних змін в розстановці сил, передаючи силу і витривалість активістам через покоління. Ми можемо поглянути на політичну бо-ротьбу в ході історії і виявимо схожі патерни діяльності. Борці, що залишилися в нашій пам’яті, були сформовані своєю ситуацією, культурою опору. Така культура формує характер борців навколо ядра таких цінностей як мужність, вірність, відданість справедливості. Вона дає їм розумовий інструмен-тарій, необхідний їм для політичної свідомості. Вона вплітає їх у соціальну мережу товариства, при-належності до групи. Вона надихає їх на подвиги опору, надаючи гроші, ресурси, адвокатів, підтримку в’язнів. І поки боротьба набирає силу, люди в відкритих організаціях беруть на себе завдання з побу-дови альтернативних громадських інститутів від шкіл до ополчення, організацій, які будуть потрібні, коли система владного гноблення впаде.
Екологічний рух зробив свій вибір, вибір, який ми просимо кожного з наших читачів піддати пере-оцінці на тлі безперервної агресії індустріальної культури проти нашої планети. Колективно було при-йнято рішення відхилити серйозний рух опору. Таке рішення було виховане безліччю культурних чин-ників, деякі з яких, як ми бачили, сягають корінням в століття. Релігійні рухи, як східні, так і західні, вже давно оголосили Землю місцем страждання і розпусти, пропонуючи неучасть та індивідуальний «порятунок» в якості виправлення ситуації. Класичний лібералізм, зі своїм індивідуалізмом та ідеаліз-мом також був постійним джерелом плутанини і перешкоджання. Сучасна альтернативна культура, що зародилася з Лебенсреформ і Вандерфьоґель, богемського руху, понад сто років розривалася між двома полюсами: боротьбою з владою і подоланням обмежень, боротьбою за справедливість, з одного боку, і показною дорослістю, з іншого. Настав час вирішувати: чи існує світ поза нас самих і чи варто за цей світ боротися? Сьогодні зникли ще 200 видів живих істот. Вони були моїми братами. Твоїми теж. Якщо ми визнаємо їх нашими братами, то чому ж ми не боремося за їх порятунок усіма силами?
Відповідь на це питання знайдеться у найбільш не легковажніших людей, у тих, хто знає, що нашу планету вбивають, у тих, чиї серця, можливо, сповнені горя і відчаю. Вони спробують переконати тебе, що політичний опір неможливий і не рекомендується. Можливо, вони об’єдналися навколо ідей пер-макультури, простого життя, перехідних міст. Далі йдуть головні аргументи, які автори цієї книги ба-гато разів чули від пермакультурного крила екологічного руху. «Людство увійшло в доросле життя. Ми повинні подорослішати».
Якщо це правда, тоді нинішнє руйнування неминуче, тоді воно є частиною «життєвого циклу» лю-дей як виду. Деякі люди навіть заявляють, що руйнування природи людиною є частиною життєвого циклу планети. Ми можемо годинами міркувати, намагаючись розібратися в психологічних потребах, що обумовлюють такі версії, але чи є в цьому сенс? Деякі з них морально вийшли з відчаю і, за словами Ісака Дінесена (Isak Dinesen), «будь-яке страждання терпиться, якщо воно сприймається як частина історії».
89

Інші занадто прив’язані до життєвого комфорту, щоб його порушувати, хоча вони розуміють, скіль-ки насильства закладено в їхніх комп’ютерних чіпах і приміських будинках. Третя група – це просто боягузи: якщо руйнівність людини неминуча і природна, то з нею неможливо боротися і їм не по-трібно нічим ризикувати. Але нинішній рівень руйнування відповідає не стадії розвитку. Від цієї ідеї віє образливою поблажливістю стосовно всіх культур, які були до нас. Вони і справді були «дітьми», які породили неперевершених нас? Є безліч прикладів культур, які не руйнували живі спільноти, ча-стиною яких вони були. Немає нічого неминучого в жодній культурі людей. По суті, цей аргумент не працює навіть щодо своїх власних висновків: маючи справу з жорстокою і психопатичною поведінкою, ми в першу чергу повинні зупинити її, незважаючи ні на що. У будь-якому випадку, цей аргумент пато-логічно сповнений нарцисизму: наш світ вбивають, щоб ми чогось навчилися? Тільки остаточно хвора культура може звести таку ідею в концепцію, вже не кажучи про те, щоб дозволити її озвучити.


«Єдиний спосіб щось змінити, це міняти серця і уми людей, кожного окремо». Це лібералізм, стисне-ний в одне речення, і ми про це вже говорили. Рухи, які домагаються соціальних змін, повинні мати свою програму дохідливої політичної освіти. Успішні рухи досягли особливо багато в цьому. Але сенс не в тому, щоб міняти людей одного за одним. Справа в створенні руху, здатного змінити або скасувати установи, які започатковують владу. «Наші нападки на (підстав що хочеш: імперію, промислову цивілі-зацію, патріархат) не матимуть успіху, якщо ми не змінимо культуру нескінченного споживання і руйнування. Є лише одне питання: як змінити культуру?».
Це спритний ліберальний трюк, який замовчує про природу влади, якій властивий садизм і систем-ність. Уявіть собі чорних на півдні США при сегрегації, які вирішили, що зміна «культури» сегрегації або «сердець і умів білих» було б вірною стратегією. У цьому випадку вони б все одно сиділи в автобусі позаду. А насправді вони атакували ключові точки сегрегації в громадських підвалинах. Автобусний бойкот Монтгомері був чудовим, оскільки у чорних був в руках економічний важіль і саме економічна влада усунула сегрегацію в автобусах. У той час як активісти на передовій ризикували життями в ході обідніх страйків і реєстрували голосуючих, інші активісти виступали на підтримку законів, які вивели


  • сегрегацію за рамки закону і змістили розстановку сил. Так і з’явився «Акт про громадянські пра-ва» від 1964 року. І... вгадайте що? Культура змінилася. Змінилися уми і серця. Ціле покоління людей середнього віку, яким жодного разу не доводилося пити з «кольорового» бювету (для чорних). Один з них навіть президент. Паралельно були накладені обмеження на ціле покоління білих людей, які зі своєю ментальністю, зав’язаною на привілеї, користувалися узаконеною можливістю робити нелюдей з чорних. Все це тому, що структурні зміни на користь справедливості впливають на серця і уми в широкому масштабі. Ось чому лібералізм, з його упором на індивідуальну усвідомленість, ніколи не змінить світ.

Навіть якщо твоя пристрасть – займатися «культурною роботою», тобі потрібно думати про те, як організована влада і як ми можемо її атакувати. І ми всі повинні підтримувати людей, готових взяти на себе найбільші ризики. Але якщо не сприймати все як воно є, то шансів у нас взагалі жодних. Можли-во, прем’єр-міністр Монсанто або коронований принц Порно переживуть духовне прозріння? Якщо шанси – один на мільйон, то це ненадійний фундамент для побудови політичної стратегії.


«Нам їх не перемогти.» Це мантра альтернативного крила. На особистісному рівні може бути безліч причин вважати, що репресивна система непереможна. І звичайно ж, є підстави, через які можновлад-ці хочуть, щоб ми сприймали їх як непереможних. Тиранії, від найпростіших до найскладніших, від сімейних до громадських і політичних, найкраще функціонують, коли жертви насильства і свідки самі тримають себе під контролем. А один з кращих способів змусити їх контролювати себе - зробити так, щоб вони визнали тиранів непереможними. Ще ефективніше змусити жертв і свідків «проповідувати» цю «непереможність» всякому, хто зважиться порушити розпусне коло тиран-жертва-свідок.
Але ті, хто вірить в непереможність злочинців і їх систем, помиляються. Системи влади створені людьми і можуть бути зруйновані людьми. Можновладці не володіють надприродними здібностями або безсмертям, їх можна скинути.
90

Люди, котрі володіли (спільно) набагато меншими ресурсами, ніж будь-який окремо взятий житель багатої і розвиненої країни, боролися з системами гноблення і перемагали. Немає причин вважати, що ми не здатні на те ж саме. Опір починається з віри в нього, а не з умовлянь проти нього. І вже точно не зі спроби вмовити інших не брати в ньому участь.


Історія дає нам багато прикладів успішного опору, про те ж свідчать нинішні події в світі. Сьогод-ні рух за емансипацію дельти Нігеру (MEND) унеможливив видобуток близько 30% нафти в Нігерії і компанії розглядають можливість повного виходу з ринку. Якби у нас була одна сота їх мужності і відданості землі і громаді, то ми змогли б зробити те ж саме і у нас. У нашому розпорядженні набагато більші ресурси, а ми не придумали нічого кращого, ніж... що? Компостні купи? Наш світ знищують, а екологи вважають, що їзда на велосипедах якось вирішить проблему? Просто тому, що ми відчуваємо таке сильне бажання боротися, чи не краще боротися просто, щоб боротися, незважаючи на постійні поразки?
Давайте залишимо осторонь той факт, що екологічний рух в США ніколи не вів збройної бороть-би. Приймемо за основу те, що «боротьба» – це узагальнене поняття опору. Тепер запитаємо себе: чому екологи задовольняються одними і тими ж стратегіями, коли вони явно не працюють (напри-клад, корінні народи робили спроби «змінити культуру» переконанням і особистими прикладом чи то один-два рази, то чи вже один-два мільйони разів)? Чому б не поговорити про те, що дійсно потрібно для порятунку планети? Спалювання горючих копалин має припинитися. Це не обговорюється. З фі-зичною реальністю переговори неможливі. Вона – реальність. Далі, інфраструктура вразлива, і це до-бре відомо будь-якому досить обізнаному члену руху опору або компетентному у військовій стратегії. Що потрібно зробити? Чому ми взагалі не обговорюємо серйозну стратегію порятунку планети?
Ми згодні. І три з цих базових переконань такі: (а) опір даремний, (б) сьогодні найбільше сенсу в опорі через зміну способу життя і зведення його в приклад і (в) фізичні об’єкти інфраструктури, що дають психопатам можливість керувати світом, чомусь непорушні і не можуть бути знищені фізично.А між тим, невелика групка напівголодних жебраків нігерійців поставила на коліна нафтову індустрію. Вони пам’ятають, що означає любити свою землю і свою громаду. Напевно, тому, що вони потопають не в привілеях, а в токсичних відходах від видобутку нафти. MEND сказав нафтовій промисловості: «Потрібно чітко розуміти, що нігерійський уряд не може захистити твоїх робітників і активи. Покинь нашу землю поки можеш або ти залишишся в ній». І сьогодні вони втілюють свій план в життя.
Андреа Дворкін одного разу сказала: «Я виявила, що завжди краще боротися, ніж не боротися. Зав-жди і не зважаючи ні на що». У нас є останній шанс відчути цю пристрасть, захистити те, що ми лю-бимо, це як особливого роду чеснота. Занадто багато лівих заявляють, що опір не дає плодів. Таке собі поєднання цинізму, відчаю, неосвіченості і боягузтва охопило їх і навіть пустило коріння. Однак деякі мають у своєму розпорядженні солідний радикальний аналіз капіталізму, расизму, патріархату, цивілі-зації. Не розуміють, що нашу планету вбивають, і все, що нам дороге, знаходиться в небезпеці.


  • все ж, опір – його можливість, його активізація, – немислимо для них. Ці люди перекривають шлях будь-якій спробі усвідомлення варіантів організації опору промисловій цивілізації і будь-якій іншій формі гноблення. На це є історичні причини: такі саботажники поодинці не діють. За ними стоять адаміти, рантери, богемці, Вандерфьоґель, деякі запозичення з буддизму, які побудували культурну спадщину, що живить нас розпачем, відчуженням і навіть аналізом, ведучи нас від дії до індивідуаль-ного життя. Це життя може бути побудоване на тихому спогляданні і на добрій справи, на відторгненні надмірностей і обмежень, або на поетичному стражданні, але не на спротиву системам влади. Без куль-тури опору альтеративні культури і антиполітичні цінності, які вони просувають, стануть єдиним, що пригноблені отримають, а цього мало. Деревам потрібен дощ, опору потрібна культура.

Протягом всієї історії там, де з’являлося пригнічення, зароджувався і опір: нехай це буде нашою краплею дощу, яка стане першою після посухи. Нам потрібно вчитися у тих, хто був до нас, щоб вирі-шити, де нам потрібно будувати, а де відступити.


91

Успішні рухи слідують розвиненим патернам і одним з важливих елементів їхнього успіху є куль-тура опору, яка їх оточує. Культури опору об’єднують існуючі культури виживання, спираючись на взаємну підтримку і товарний обмін в громадах, виживаність, яку повинні розвинути пригноблені безчесною несправедливістю, і на джерела духовності, які часто виявляються в центрі культур вижи-вання. Якщо наше походження визначено такою культурою, то ми здатні надати свої навички і досвід для створення культури саме Екологічного опору. На сьогоднішній день найбільш радикальні екологи


– білі, вони мають привілеї в усьому світі, що означає, що їхні культурні норми багато в чому неповні. Але визнавши нестачу, можна зробити перший крок до побудови чогось кращого, того, що дуже по-трібно нашому руху, якщо він хоче перемогти.
Для того щоб успішно перейти від виживання до опору, потрібні два взаємопов’язані процеси. Один – це активне колективне і політичне прийняття прямої конфронтації з владою. Другий – це «пси-хологічне відторгнення ототожнення себе з гнобителем». Малькольм Ікс виражав ці переживання се-ред чорних американців, Ді Грехем і її теорія загального стокгольмського синдрому описує подібний процес вбудовування та ототожнення себе з чоловіками в жіночій психології. Така психологічна пе-ребудова часто відмежовує одне покоління від іншого і може стати джерелом болю і конфліктів. Коли виживаєш завдяки тому, що не піднімаєш очей і не відкриваєш рота, наслідки того, що ти говориш відкрито і даєш відсіч, повинні були бути серйозними, і відчуваєш тривогу, коли твоє стадо відмов-ляється коритися. Але ця відмова – це основа опору і вона повинна відбуватися.


  • 1960-і роки ліві, з одного боку, були розділені контркультурою гедонізму, наркотиками і «містич-ною аполітичністю», а з іншого – була культура протесту, яка користувалася критичним аналізом, але потерпіла поразку через відсутність довгострокової стратегії. Обидві сторони були передбачувані, оскільки їх привела на світ молодіжна культура. Не дивно, що течія хіпі дала основу для розвитку нью-ейдж і глядачів пупка: їх спадщина прямо перегукується з Вандерфьоґель і Асконією. Але культура протесту також була молодіжною культурою і створила «манію революційної величі» і «подальший крах надій і розчарування». Не було довгострокових планів, тому що активісти були ще не здатні на мислення в довгостроковій перспективі, а заперечення авторитетів і неприйняття будь-кого старше 30 означало, що вони не допускали до керівництва людей з боку, здатних на стратегічне планування. Будучи залишеними самі собі, молоді люди віддалися секулярному (світському) міленаризму, а пога-но сформульована (хоча і добре відчутна) мотивація до бойового опору зайшла в глухий кут разом з рухом проти війни і лівим рухом в цілому. Ті з нас, хто намагається пропонувати продуманий і стра-тегічний бойовий опір, наприклад, націлити атаки на промислову інфраструктуру, постійно ведуть боротьбу проти спадщини «Підпілля Погоди» і «Чорних Пантер».

Стратегія Екологічного Опору – це не стратегія військових дій, які магічним чином перетворять все на загальний хаос і бунт, не заклик діяти заради кращого самопочуття і не спроба зміцнити посла-блений маскулінізм. Стратегія ЕС – це, навпаки, прийняття масштабів того, що стоїть на кону (наша планета), чесна оцінка ймовірності створення масового руху (нульова), і визнання того факту, що про-мислова інфраструктура насправді дуже вразлива. Якщо ми хочемо поставити під сумнів будь-яку з цих трьох передумов, що ж, дуже добре. Але будьте ласкаві, сприймайте нас як рух, що відрізняється від інших, чиї стратегічні цілі ми категорично відкидаємо.


Без довгострокової стратегії – і давайте будемо чесні, досягнення культури справедливості і (еко) стійкості потребуватиме не одного покоління, – незадоволеними опанує деяке сполучення міленариз-му і прагнення до особистої чистоти, а обидва цих направлення ведуть у глухий кут. У своїй книзі «Від гасел до мантр» Стівен А. Кент відстежує як радикали 1960-х прийняли і те й інше. Він пише: «Револю-ція все одно повинна відбутися, але має передбачати особистісну трансформацію очищених особисто-стей, а наступ революції має стати організованим проявом божественної волі (оскільки гіркий досвід навчив їх тому, що організувати це як суспільну подію неможливо)».
Гіркий досвід, здається, приблизно, п’яти-десяти років. Культура опору повинна поєднувати в собі ідеалізм і ту мужність, яку молодь зазвичай привносить, зі знаннями і досвідом, характерними для
92

зрілого мислення в довгостроковій перспективі. Вона також повинна вірити в опір, якщо воно має намір включати його в свої плани, і крім цього вона має розуміти і приймати інші свої функції як гор-нило, де виковується опір. Щоб народжувати на світ активістів, які залишаться ними і після юності, культура опору повинна надавати емоційну і матеріальну підтримку, інакше люди здадуться і підда-дуться найближчому доступному особистому втішенню.


Ключовою частиною цієї підтримки є система поглядів, яка наділяє все змістом. Люди – це тварини, здатні розповідати історії: ми вибудовуємо хід подій і живемо в цій історії. Не випадково ірландська незалежність народилася з Гельського відродження, не випадково рух за громадянські права відрахо-вують Гарлемським Ренесансом. Людям потрібні історії, тим, хто чинить опір, потрібні історії про опір. Але сьогодні заклики до зміни культури націлені проти опору. Стверджується, що «політичні зміни ні до чого не приведуть, міняти потрібно культуру, яка лежить в основі». Обидва явища взаємозалежні. Без культури опору борці швидко здадуться від втоми, що буде не індивідуальною поразкою, а колек-тивною. Подібним же чином, якщо супротив не знаходиться в центрі всього, культурі залишається лише виживати або піти в забуття меншовартості. Стратегія ГЕО визнає фундаментальний і символіч-ний зв’язок між культурою опору і борцями опору. Автори цієї книги не відкидають одного на ко-ристь іншого, так як одного не може бути без іншого. Завдання культури опору включають: підтримку


  • зміцнення общинних норм справедливості, рівності, відданості, солідарності; натхнення насиченої політичної дискусії і дебатів; створення творів культури (віршів, пісень, картин...), які створюють іде-ологічне середовище з міфів на тему опору; а також побудова характеру особистості, заснованого на мужності, витримці і вірності. Конкретні матеріальні проекти – від підтримки ув’язнених до альтер-нативних шкіл і створення громадських інститутів, здатних управляти громадянським суспільством після краху системи. На цьому шляху – від особистих відносин до невеликих груп і далі до наших великих установ, – культура опору повинна втілювати справедливість і відкидати домінування. Це оз-начає, що білі повинні зізнатися в привілеї білих, стати союзниками кольорових і проявляти відданість у справі знищення расизму. Це означає, що представники поселенських культур повинні визнати, що Америка – це земля, вкрадена в ході безперервного геноциду, який ми повинні зупинити. Це означає, що чоловіки повинні припинити сексуальне насильство проти жінок і дівчаток, жорстокість, що стала повсякденністю як в лівих, так і в правих колах, і це означає, що жінки повинні бути солідарні одна з одною. Чоловіки повинні стати союзниками жінок і противниками їх кривдників.

Ми протистоїмо системі, яка не тільки несправедлива, але і божевільна. Культура опору повинна колективно повернутися обличчям до всього жаху, у всіх пластах історії. Бачити повсякденні акти сек-суального садизму, що включають рабство, завоювання і зґвалтування; знання, що ці акти - не помил-ка заблукалих і засмучених дітей. Пробачай їх чи ні, вони знають, що роблять. Культура опору вірить




  • опір, тому що скільки б не було любові, співчуття або серйозної освіти, скільки б не подавали бли-скучих прикладів общинної екостійкості або індивідуальної самоповаги, це ніколи не зупиняло мож-новладців. Екостійкі та рівноправні суспільства були стерті з лиця землі одне за одним, континент за континентом, лише невеликі епізоди історії показують протистояння багатства, а люди, які очолювали їх – сміливі, повні самоповаги, стійкі, – стояли або у вільного кінця ласо, або перебували під вагою тіл ненависників. «Влада нічого не віддає без ультиматуму. Ніколи не віддавала і ніколи не віддасть», – пи-сав Фредерік Дуглас, красномовне висловлювання дійсно розумної людини. Культура опору – це різке зростання у відповідь на ці потреби, де оживає сплетіння болю і мужності. Як кожна жива клітина повідомляє про своє бажання жити, так і культура опору – зумовлене диво. Якими б примарними були шанси вижити, люди будуть боротися.

Сьогодні шанси ще більш примарні, ніж будь-коли, положення погіршують види, що зникають і наростаюча концентрація вуглецю. Але все ж існують воїни, готові кинути свої тіла між залишками нашого майбутнього і його вбивцями, аби у них була реалістична стратегія і дієва підтримка. Так що питання полягає в одному: допоможемо ми цим героям? Кинемо ми наш жереб разом з ними, будемо говорити в їх захист, розділимо з ними небезпеки, прославимо їхні вчинки, виховаємо в наших дітях бажання піти по їх стопах, чи прокладемо шлях для їх перемоги, назвемо їх кращими і найсміливіши-ми? Ще 200 видів не стало сьогодні. Робіть ваш вибір.


93



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка