Глибинний екологічний опір



Сторінка14/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33

РОЗДІЛ 6:

shape 34shape 35shape 36shape 37shape 33


ТИПОЛОГІЯ МЕТОДІВ БОРОТЬБИ АРІК МАКБЕЙ
«А ось ще одна настирлива спокуса. Чому б не почекати, поки причина не стане досить очевидною і невідкладною, поки наші ряди не стануть достатньо численними, щоб голосуванням усунути наших опонентів з їхніх посад? Чому ж не бути терплячими? Моя відповідь: поки ми тут терпимо, все більше лісів, гір, річок, народів знищувати-муться заради видобутку вугілля в Апалачах. Невже мало 160 тисяч гектарів знищеної землі та двох тисяч кіломе-трів мертвих річок? Це потрібно зупинити. Це не потріб-но «врегулювати». Як ясно продемонстрували федераль - ний уряд і уряд штату, гидоту врегулювати неможливо. Її потрібно зупинити.»
Уенделл Беррі, письменник, фермер
«Ми домоглися більшого, розбиваючи вітрини, ніж даю-чи їм змогу розбивати нам голови.»
Крістабел Пенкхерст, суфражистка

Що стоїть на кону? Дрімлюги, чия самиця настільки вірна своєму потомству, що не покине гнізда, поки на нього не наступиш, а весільна пісня самця – звук прекрасної літургії. 97% з них вже зникли зі сходу.


Що стоїть на кону? Мікоризні гриби, що живлять свої обрані рослини-компаньйони і допомагають створювати ґрунт кілометрами ниток в кожній чайній ложці землі. Блакитний тунець, теплокровний, що пускає іскри від швидкості. Надприродна краса мухоморів. Сотні кілометрів річок, сріблястих від маси риби. Тисячі крил осені, що квапляться додому. Мільйони маленьких корінців, які проникають у землю, кожен з мрією про листя, дива цих мережив, де кожна нитка – люта та крихка, з корінцями, що втримують все інше на місці.
Якщо ти любиш нашу планету, то час відкласти вбік «неможливості», що відволікають від припи-нення поточного знищення: зміну способу життя, екошопінг, моральну чистоту. Час відкласти вбік надії, що відволікають – останню марну зброю зневірених. У нас є краща зброя. Якщо ти любиш нашу планету, то час усю нашу зброю скласти на один стіл і прийняти добре продумані рішення. Чого ми хочемо? Ми хочемо зупинити глобальне потепління. Ми хочемо припинити експлуатацію бідних у всьому світі. Ми хочемо, щоб припинилося пожирання нашої планети живцем. Ми хочемо, щоб наша планета відновилася і помолодшала.

118


Ми хочемо, ні багато, ні мало, повалити цивілізацію. Як влучно пише Деррік у книзі «Ендшпіль», «повалення цивілізації означає позбавити багатих здатності красти у бідних і позбавити владних здатності знищувати планету». Це має на увазі ретельне знищення політичної, соціальної, фізичної та технологічної інфраструктури, яка не тільки дає змогу багатим красти у бідних і владним знищува-ти, а й винагороджує їх за це.
Обрані нами стратегія і тактика повинні бути частиною генеральної стратегії. Це не те саме, що побудова руху; повалення цивілізації не вимагає участі більшості чи єдиного узгодженого руху. Ге-неральна стратегія обов’язково має бути різноманітною, децентралізованою та враховувати роботу різного роду борців і активістів. Якщо можновладці прагнуть домінування повного спектру, то і нам потрібен опір повного спектру.
Ефективна боротьба вимагає високого ступеню ризику або особистої самопожертви, так що від-сутність генеральної стратегії позбавляє багатьох істинно радикальних людей мотивації до боротьби. Навіщо мені ризикувати власною безпекою заради марних символічних протестів? Одна з цілей цієї книги – визначення переможних стратегій, які вселяють довіру. Якщо ми хочемо перемогти, то повин-ні вчитися в історії. Подивімося уважніше на те, що робило рухи опору минулого ефективними. Чи існують загальні критерії оцінювання ефективності? Як ми можемо судити про ефективність тактики і стратегії історичних прикладів для наших завдань? Чи існує своєрідний каталог або типологія методів боротьби, звідки групи опору могли б черпати варіанти? Відповідь на кожне з цих питань – так.
Щоб вчитися на прикладах історії, нам потрібно знати чотири конкретні відповіді на питання про групи, що боролися: їхні цілі, стратегії, тактика й організація. Цілі повідомляють нам, чого конкретний рух прагнув домогтися і чи була їхня діяльність успішною на їх власний погляд. Чи домоглися вони того, що заявляли, як мету?
Стратегія і тактика – дві різні речі. Стратегія – це довготривалі масштабні плани з досягнення мети. Історик Лінделл Харт визначав військову стратегію як «мистецтво розподілу і застосування військо-вих ресурсів для досягнення цілей доктрини». Бомбардування союзниками інфраструктури Німеччи-ни під час Другої світової війни є прикладом успішної стратегії. Інші приклади нараховують бойко-ти в боротьбі за права людини і стратегії суфражисток у петиціях і прямому та непрямому тиску на політичних кандидатів через дії, що включали руйнування власності та підпали.
Тактика, з іншого боку, це короткочасні, меншого масштабу дії, окремо взяті акти, які дають змо-гу реалізовувати стратегію. Якщо стратегія – систематичні бомбардування, то тактикою може бути окремий політ союзної авіації і бомбардування конкретної фабрики. Стратегія бойкотів в боротьбі за громадянські права використовувала тактику пікетів і протестів біля окремих магазинів. Суфражист-ки домоглися своєї стратегічної мети, плануючи локальні підпали деяких будівель. Успішна тактика підігнана під особливості ситуації і відповідає наявним ресурсам і чисельності борців.
Організація – це спосіб формування групи для вчинення актів опору. Рухи опору можуть відрізня-тися розмірами: від атомізованих одинаків до великих централізованих бюрократичних організацій, при чому самоорганізація групи визначає, яку стратегію і тактику вона здатна застосовувати. Група централізована або децентралізована? Чи є в ній ранги та ієрархічне підпорядкування або вона від-верто анархічна? Чи є група у високому ступені організованою з відповідними кодексами поведінки та правилами або вона підпорядковується імпровізованій ситуативності? Хто може бути членом і як багато членів набирається?
КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ БОРОТЬБИ
Ми всі бачили біологічну систематику, яка відносить будь-які живі організми до земних царств і ти-пів аж до роду та виду. І хоча існують десятки мільйонів видів живих істот у крайньому ступені різних форм, розмірів і кольорів, ми можемо використовувати систематику, щоб швидко віднести конкрет-ний вид до маленької групи.
119
Коли ми підбираємо ефективні стратегії і тактику, ми повинні перебрати мільйони дій, можливих і вже скоєних, велика частина яких призвела до провалу або просто в глухий кут. Ми можемо заощади-ти багато часу та вберегти себе від безлічі неприємностей, якщо застосуємо простеньку класифікацію методів опору. Охоплюючи поглядом одразу цілі класи або підвиди методів, ми можемо оцінити, яка тактика насправді виявиться прийнятною й ефективною для порятунку планети (або для багатьох інших видів боротьби за соціальну чи екологічну справедливість).


    • широкому сенсі, ми можемо поділити всі наші методи (тактики) і проекти на конфронтацію58 і акти ухилення59 (див. рис. 6.1). Звісно, іноді ці категорії перетинаються. Протест може бути способом лобіювання уряду, способом підвищення усвідомленості населення, цілеспрямованою діяльністю з економічного підриву або всіма трьома, залежно від намірів організації. Іноді один тактичний прийом підтримує інший: акти ухилу, на зразок страйку робітничих, швидше за все, будуть ефективнішими




  • поєднанні з пропагандою і протестом. Ми незабаром проведемо короткий огляд різних можливих методів боротьби. Але спочатку – попередження. Освоєння уроків історії дає дуже багато цінного, але ці подарунки не дістануться дарма. На додачу до них ти отримуєш тягар. Так, історії борців повні бли-скучої мужності та драматизму. Так, ми можемо знайти в них натхнення й осяяння, як в перемогах, так і в поразках. Але тягар історії такий: легких шляхів не буває.




    • Star Trek кожна проблема вирішується в останній сцені, особливо якщо поміняти полярність від-бивної батареї. Ось тільки це нереально, і таким наше майбутнє не буде. Кожна перемога опору була досягнута кров’ю і сльозами, болем і самопожертвою. Наш тягар – це знання того, що є кілька способів боротися, що ці способи вже були винайдені, і що всі ці способи - це страшні і небезпечні битви. Коли опір перемагає, то це тому, що вони боролися з усіх сил, завзятіше, ніж самі очікували.




    • це друга частина нашого тягаря. Як тільки ми дізнаємося про історію тих, хто боровся, коли ми дійсно їх зрозуміємо, коли ми проллємо сльози вивчаючи їх, коли ми їх запишемо в наших серцях, коли ми носитимемо їх у собі як ветерани болісно носять шрапнель, у нас не буде вибору: ми помчимо




  • бій самі. Тільки справами ми зможемо наблизитися до їх прикладу. Люди боролися в найжахливіших і непереборних обставинах; ці люди – наші брати в боротьбі за справедливість, за життєздатне майбут-нє. І ми знайдемо цих хоробрих людей не тільки в минулому, але і в сучасності. І це не тільки люди, це всі, хто бореться і дає відсіч.

Ми повинні дати відсіч, бо інакше ми помремо. Це правильно не тільки в практичному сенсі, а й на іншому рівні: як тільки ти дійсно пізнаєш самопожертву та невтомність і сміливість, яку наші люди показали в найважчі часи, ти або дієш, або помираєш як особистість. Ми повинні озиратися в минуле не тільки щоб перемагати, а й щоб показати, що ми не померли, що ми заслуговуємо на життя.


УХИЛЕННЯ
Англійське слово strike (страйк) з’явилося в ті часи, коли англійські моряки вісімнадцятого століття прибирали вітрила з кораблів і відмовлялися виходити в море, однак поняття робітничого страйку виникло ще в стародавньому Єгипті. Страйки стали популярною тактикою за часів промислової рево-люції, паралельно з появою профспілок і поширенням багатолюдних і небезпечних фабрик. В історії страйки були не просто актами ухилу. Капіталісти йшли багато на що, щоб насильством запобігати або припиняти страйки, які приносили їм збитки, так що страйки виходили за рамки пікетів і мар-шів, вони часто ставали жорстокими боями між страйкарями з одного боку та поліцією і найманими головорізами – з іншого. Не варто дивуватися: будь-яка ефективна дія проти володарів призведе до сильної і скоріш за все насильницької протидії. Тому страйкарі минулого дуже прагматично ставились до використання насильства: вони планували захищатися за нагальної потреби.
У травні 1968 року студентські протести та загальний страйк у Франції, в якому брали участь 10 мільйонів людей, тобто дві третини всіх робочих Франції, примусили уряд до розпуску і нових виборів (а також до масового жорстокого придушення поліцією).
120


  1. Слово «конфронтація» використане в українському перекладі, як протилежність слову «ухилення». У цьому контексті, конфронтація - протистояння між боротьбою за владу і боротьбою за справедливість, тобто конкретні дії, спрямовані проти влади.

  2. Також їх можна називати «актами недіяння», тобто ухиленням від дії, неучастю, співпрацею з системою влади.

  • 1980 році, на суднобудівному заводі в польському Гданську спалахнула та поширилася всією краї-ною серія страйків, що стало одним з чинників падіння комунізму в Східній Європі; а керівник по-встання Лех Валенса став Нобелівським лауреатом миру та був пізніше обраний президентом Польщі. Загальні страйки були нормальним явищем у Іспанії на початку двадцятого століття, особливо в роки, що передували громадянській війні й анархічній революції.

Бойкоти та ембарго ставали ключовими факторами багатьох епізодів боротьби: від бойкотів у спо-живанні продукції, виробленої рабами в США, від боротьби за цивільні права й автобусного бойкоту




  • Монтгомері до бойкотування конкретних компаній типу Нестле, Форд і Філіп Морріс. Метод бой-коту народився раніше самого імені та своєї назви. Капітан Чарльз Бойкот був закордонним агентом ірландського землевласника у 1880 році. Капітан Бойкот виганяв орендарів, які просили зниження оренди, громадськість боролася з ним, ізолюючи його економічно та соціально. Люди відмовлялися працювати на нього, продавати йому речі, торгувати з ним, і навіть листоноша відмовлявся носити йому пошту. Британському уряду довелося привезти 50 сторонніх робітників, щоб збирати урожай і захистити робітників тисячею поліцейських. Така демонстрація сили означала, що було витрачено 10 000 фунтів на збір картоплі вартістю 350 фунтів. Бойкот втік до Англії, а його ім’я стало прозивним.

Як ми вже обговорювали, споживчі уподобання можуть бути лише маленьким важелем у боротьбі рухів опору, оскільки велика частина витрат здійснюється корпораціями, урядами та іншими устано-вами. Якщо відставити вбік обов’язкові програми надання харчування, житла і медицини, то амери-канці витрачають близько 2,7 трильйона доларів на рік на одяг, страховку, транспорт тощо. Витрати уряду можуть сягати $4,4 млрд, а корпорації витрачають на один тільки маркетинг 1 млрд доларів. На розсуд споживачів залишається витрачання лише малої частини коштів, і навіть якби бойкот проти конкретної корпорації мав успіх, то уряд надав би цій корпорації допомогу на гроші платників подат-ків, що він вже чітко продемонстрував.


Однак, безсумнівним залишається той факт, що бойкоти можуть бути дуже ефективним методом боротьби в деяких ситуаціях. Історія з капітаном Бойкотом вказує нам на необхідні для успіху бой-коту умови: участь всієї спільноти, використання додаткової сили, що виходить за межі економічних заходів, соціально і географічно обмежений контекст. Такого роду боротьба може призвести до на-слідків, які ірландський натхненник повстання і політик Майкл Давітт називав «падіння феодалізму в Ірландії».
Звісно, існують винятки. Коли сьогодні на ферму прибув вантаж корму для курей на всю зиму, мер нашого містечка повільно і обережно вів вантажівку проштовхуючись повз зацікавлений натовп навколо. Але більшість людей не отримують звісток від обраних ними чиновників і – хай вибачить мене мер Джим – мери маленьких міст не особливо значущі на світовій арені влади. По суті, корпора-тивна глобалізація створила зовсім іншу ситуацію, ніж колись в селах. Не існує жодної громади, яку можна було б об’єднати в опір єдиним фронтом. Коли корпорації стикаються з проблемами на ринку праці або просто хочуть платити людям мало, вони перевозять бізнес. А можновладці відокремлені від інших соціально, економічно, культурно та фізично, знеславлення та вигнання практично неможливі


  • сучасному світі. Навіть якщо ми хочемо побути оптимістами і сказати, що велика кількість людей здатна почати бойкот проти десяти найбільших корпорацій, то логічно припустити, що якби бойкот серйозно підривав становище можновладців, то вони б просто зробили бойкот незаконним.

Насправді, США вже видали кілька законів проти бойкотів з 1970-х. Бюро промисловості та безпе-ки (Відділ забезпечення антистрайкової діяльності) пояснюють, що ці закони були створені щоб «мо-тивувати, а в деяких випадках і примушувати, американські компанії не брати участі в бойкотах за кордоном, які Сполучені Штати не можуть санкціонувати». Ці закони забороняють компаніям брати участь у бойкотах і ділитися інформацією, яка може сприяти бойкотам. Крім того, всі запити такої ін-формації потрібно доносити уряду. Наприклад, компанію з Канзас-Сіті оштрафували на 6 000 доларів за те, що вони відповіли на питання клієнта, чи містили їх товари матеріали, вироблені в Ізраїлі (а вони їх не містили), і за те, що ця компанія не доповіла про такий запит в Бюро промисловості та безпеки. 121



122


Американські закони дають змогу цьому Бюро штрафувати компанії на суми «до 50 000 доларів або


  • п’ятикратному розмірі вартості» тих товарів, про які йде мова. Ці закони не просто застосовні до корпорацій, а й націлені на «протидію участі громадян США» в бойкотах та ембарго, «які суперечать політиці, що ведеться США».

Звісно, велика маса людей здатна скористатися бойкотом, щоб чинити додатковий тиск на уряд або на корпорації, що може призвести до зміни політичного курсу. Але бойкоти навряд чи значно транс-формують структуру капіталізму зокрема або структуру цивілізації в цілому, і вже точно не скинуть їх. Подібно до страйків і бойкотів, відмова від сплати податків глибоко сягає корінням в історію. Че-рез податки спалахували повстання та велися війни: від британських колоніальних податків на житло до Бостонського чаювання. І навіть якщо оподаткування не є причиною війни, то відмова від сплати швидше за все буде грати в цьому свою роль: або в якості методу опору несправедливій війні (як це робили свого часу Квакери), або як частина революційної боротьби (як в німецькій революції, коли Карл Маркс проголосив, що «несплата податків – найперший обов’язок громадянина»).


Успіх від несплати податків, як метод опору, зазвичай працює слабо, частково через те, що люди і без того намагаються ухилятися від сплати податків по відмінним від політичних причинам. Найпер-ший приклад – це той факт, що в США 41% дорослих не платять федеральний прибутковий податок, отже, логічно припустити, що уряд міг би впоратися і з більш високими рівнями несплат. Навіть якщо відмова від сплати податків не скине цивілізацію, в певні моменти вона може виявитися вирішальним фактором. Деякі локальні та регіональні уряди, які знаходяться на межі банкрутства, можуть бути змушені закрити в’язниці або припинити фінансування будівництва нової інфраструктури для еко-номії коштів, а організований податковий опір може виявитися корисним у посиленні цих трендів, одночасно спрямовуючи кошти в народні за своєю суттю соціальні та екологічні програми. Деякі люди обирають відмову від обов’язкової військової служби за моральними міркуваннями або прийняття не-стройових обов’язків в армії. Іноді ті, хто вже пішов в армію, змінюють своє ставлення на протилежне.


  • хоча відмова від військової служби точно рятувала людей від необхідності вбивати, вона не зав-жди вберігає людей від смерті або смертельних ризиків, оскільки наступні покарання й альтернативна служба у вигляді роботи на шахтах або розмінуванні бомб небезпечні самі по собі. Навряд чи відмова від військової служби колись закінчувала війну або принаймні викликала відчутну нестачу солдатів. Якщо уряду не вистачає солдатів, то вони зазвичай проводять призов на строкову або контрактну службу. Там, де програми альтернативної служби існували, відмовники зазвичай займалися традицій-ної чоловічою роботою, такою як фермерство або вирубка лісу, таким чином звільняючи для військо-вої справи інших чоловіків. Відмова від військової служби сама по собі навряд чи буде ефективною формою опору війні або уряду.

Для тих, хто вже служить в армії, заколоти та непокора – головні способи здійснювати акти ухилу. Теоретично, солдати мають право і навіть обов’язок відмовлятися виконувати незаконні накази. На практиці солдати рідко долають примус з боку вищестоящих у своїх підрозділах. А відмова від вико-нання незаконного наказу працює лише тоді, коли злодіяння незаконне під час його вчинення (війсь-кові злочинці, засуджені в Нюрнберзі, висували на свою користь той аргумент, що жоден закон не за-бороняв їх дії). Оскільки індивідуальна непокора може привести до жорстокого покарання, військові іноді об’єднуються і влаштовують заколот. Однак широкомасштабні відмови підкорятися практично невідомі історії через культури, індокринації та загрози покарання в армії (щоправда, існують відомі виключення, такі як бунт на броненосці “Потьомкін” або масові солдатські бунти під час Лютневої революції). Можливо, ще більшою надією є військові, які потенційно можуть докласти свої цінні на-вички до справи опору, ставши частиною його активних груп.


Осоромлення та ігнорування іноді використовуються у випадках серйозних порушень і проступків перед суспільством, таких як домашнє насильство, зґвалтування або насильство над дітьми. Така так-тика, скоріш за все, виявиться ефективною у згуртованих громадах або в громадах з низькою щільніс-тю, які не так поширені в сучасному урбанізованому світі, хоча деякі окремі громади
123

(такі, як анклави іммігрантів) можна вважати винятком з причини мовної та культурної ситуації. Ефект від ігнорування може бути помітно посилений у таких ситуаціях, як з капітаном Бойкотом, якщо соціальні зв’язки також є і економічними. Але так чи інакше, оскільки велика частина еконо-мічних взаємодій (чи то працевлаштування, чи споживання) опосередковані великими корпорація-ми і працею чужих людей, ігнорування рідко спрацює в наші дні. Ігнорування вимагає ефективності більшості, тому це не той інструмент, який можна використовувати щоб скинути цивілізацію, хоча він може виявитися корисним, щоб відвадити порушників порядку, встановленого всередині громади, включаючи товариство активістів.


Громадянська непокора, відмова слідувати несправедливим законам і звичаям – основополож-ний акт «нічогонероблення». Цей метод давав приголомшливі результати, як, наприклад, кампанія з цивільних прав у Бірмінгемі, штат Алабама. У 1960-х Бірмінгем був одним з найбільш сегрегованих міст США, де сегрегація була обов’язкова згідно з законом, а виконання цього закону рішуче застосо-вувалося. Комісаром Громадської Безпеки був Булл Коннор, закоренілий расист навіть за тодішніми поняттями. Поліція переслідувала афроамериканців з особливою жорстокістю. Місцевий уряд пішов на багато що, аби знищити будь-які можливі зміни, наприклад, коли суд вирішував, що сегрегація парків була незаконною, то міська рада закривала парки. Однак активісти, враховуючи Мартіна Лю-тера Кінга, які боролися за громадянські права, зуміли провести успішну кампанію з антисегрегації та перетворити ту жахливу ситуацію на перемогу.
Кампанія в Бірмінгемі враховувала безліч тактичних прийомів, що давало їй силу та гнучкість. Вона почалася з низки економічних бойкотів проти компаній, які підтримували терпіли сегрегацію. Бойко-ти почалися в 1962 році і були націлені на компанії, магазини та заклади, які розташовувалися в центрі міста, що іноді знижувало їх виручку до 40%. Організатори бойкотів, афроамериканці, патрулювали, щоб упіймати порушників бойкоту. Коли вони виявляли афроамериканців, які робили покупки в ата-кованому бойкотом магазині, то вони влаштовували їм очну ставку, соромили та змушували приєдна-тися до бойкоту, подекуди навіть знищували куплені товари. Коли кілька магазинів зняли свої таблич-ки, які попереджали про сегрегацію, комісар Коннор пригрозив відібрати у них ліцензії на торгівлю.
Наступним кроком кампанії громадянської непокори був «Проект С» – систематичне порушення законів сегрегації. Організатори заміряли час, необхідний для подолання відстані між закладами піш-ки та провели розпізнання сегрегованих (тобто повністю або частково розділених) закладів: їдалень, церков для білих, магазинів, федеральних будівель тощо. Потім компанії учасників влаштовували си-дячі протести в різних будівлях, бібліотеках, їдальнях (а у випадку з церквами – в молитовних залах). Магазини здебільшого відмовлялися обслуговувати протестувальників, на деяких з них білі відвіду-вачі плювали, сотні активістів були арештовані. Деякі спостерігачі, чорні та білі, вважали «Проект С» екстремістським підходом і критикували Кінга з іншими протестувальниками за те, що вони не дотримувалися простої стратегії переговорів. «Марно і бездумно», проголошувала міська газета чор-них. Вісім білих священиків назвали демонстрації «нерозумними і несвоєчасними» та написали, що такі протести «підбурюють до ненависті та насильства», тоді як «чорні люди» повинні зосередитися на «смиренній праці». (І вони, природно, звинувачували жертву. Звісно, вони попереджали, що сидіння в їдальні або замовлення сендвіча – лише «технічно мирні» та попереджали про небезпеку таких «край-ніх заходів». І, звісно, для цього правильний момент ніколи не настане. Чи не так?).
Місто швидко отримало ордер на заходи проти протесту та збільшило заставу в 4 рази до 1200 до-ларів за людину (що дорівнює 8000 доларів на гроші 2010 року). Однак протести тривали і двома днями пізніше були заарештовані 50 осіб, разом з Мартіном Лютером Кінгом-молодшим. Замість того, щоб виплатити заставу за нього, організатори дозволили поліції тримати його у в’язниці, щоб привернути увагу до боротьби. Увага нації означала розширення бойкотів. Почав страждати роздріб по всій країні, господарі почали тиснути на Білий Дім, щоб ті якось вплинули на ситуацію.
Незважаючи на увагу, кампанія почала відчувати брак протестувальників, готових бути заарешто-ваними. Як наслідок, вони вдалися до неоднозначного плану під назвою «Марш Дітей», у ході якого
124

для участі в протестах вербувалися молоді люди. Організатори проводили воркшопи, де показува-ли фільми інших протестів, і таким чином допомагали молодим подолати страх перед в’язницею та поліцейськими собаками. 2 травня 1963 року понад тисячі учнів не пішли в школу, щоб взяти участь




  • протесті, при чому деякі з них перелізли через стіну, тому що директор спробував їх закрити. Шість сотень з них були арештовані, враховуючи школярів від восьми років.

Проти студентів, які марширували, використовували пожежні брандспойти та поліцейських собак. Образи того насильства, що вже стало легендою, привернули величезну увагу протестувальників і оживили товариство афроамериканців Бірмінгема. Ситуація прямим курсом призвела до дня 7 травня 1963 року, коли тисячі активістів заполонили вулиці та ділове життя зупинилося, місто, по суті, за-знало поразки! Власники закладів перші підтримали вимоги протестувальників, і незабаром політики (під тиском президента Кеннеді) були змушені капітулювати та піти на компроміс з Кінгом й інши-ми організаторами. Однак опір не буває без помсти. Будинок Мартіна Лютера Кінга був підірваний. Те саме відбулося і з готелем, де він перебував. Будинок його брата також підірвали. Будинок лідера протестів Фреда Шаттлсворта був підірваний. Будинок адвоката NAACP був підірваний! Деякі зви-нувачували Ку-Клукс-Клан, але ніхто не був спійманий. Через кілька місяців Ку-Клукс-Клан підірвав баптистську церкву, де загинули 4 дівчинки.


Та й сам компроміс викликав сумніви. Багатьом здавалося, що Кінг занадто рано пішов на угоду, і що її умови були гіршими, ніж навіть помірні вимоги. Так чи інакше переможну кампанію в Бірмінгемі прийнято вважати переломним моментом та успішним прикладом у боротьбі за громадянські права. Порівняймо цілі історії в Бірмінгемі з нашими. Успіх був зумовлений тим, що афроамериканці проте-стували, щоб мати змогу брати участь у громадському та політичному житті. Насправді, в цьому поля-гала сама суть боротьби: люди хотіли брати активнішу участь в економіці та політиці на рівних з біли-ми правах в єдиному громадянському суспільстві. Оскільки їх було настільки багато (вони становили третину населення міста) і через їхні мотивації, загроза їх виборчої неучасті в економіці (бойкоту) була настільки значущою (я майже написав «переконливою», бо в тому-то і справа, що вони перестали покладатися на одне лише переконання).


  • що, якщо ми не хочемо брати участь в капіталізмі або політиці нашого уряду? Що, якщо ми не хочемо, щоб вони взагалі існували? Бойкоти не надто переконливі з погляду керівників підприємств, хіба що бойкоти стануть постійними. Активісти, які боролися за громадянські права, змусили мож-новладців змінити закони шляхом покарання за їх поведінку, підвищенням вартості ведення справ у старому ключі до такої міри, що стало економічно вигідніше піддатися вимогам.

Ми безсумнівно можемо спробувати застосувати той самий підхід і в нашій ситуації. Ми можемо накласти санкції на погану поведінку, як на рівні спільноти, так і на глобальному рівні. Однак доміну-юча культура влаштована так, що повинна брати більше, ніж здатна давати, тому вона нестійка. Щоб люди змінилися, нам довелося б застосувати пропорційно більше покарання. Спроба переконати мож-новладців у необхідності серйозних змін – безумство: абсолютно неможливо приймати екостійке рі-шення, виходячи з системи переконань домінуючої культури. А переконання взагалі застосовне лише до людей, в той час як ми маємо справу з величезними громадськими машинами типу корпорацій, які в самій основі своїй соціопатичні.


Так чи інакше, те, що ми називаємо громадянською непокорою, можливо є прототипом акту ухи-лення, і також вимогою чогось більшого, ніж кілька актів діяння. Відмова від виконання несправедли-вого закону – це один крок на цілому шляху до більш ефективного опору таким законам.
Найпоширеніший акт ухилення – відхід від суспільства в цілому або інтеграція в інше суспільство. Як одне, так і інше часто зустрічається в історії. Такі рішення часто приймаються від відчаю, через відчуття безвиході, коли поточний стан справ стає нестерпним. Звісно, якщо культура, яку покидаєш, стає настільки нестерпною, що її залишають хороші люди, то, швидше за все, реформувати її НЕ вийде.

125


Це не означає, що люди не повинні емігрувати, або намагатися вийти з нестерпних або небезпечних ситуацій у суспільстві. Це лише означає, що вихід сам по собі не є політичною стратегією, яка має шан-си привнести позитивні зміни.
Можливо, найбільша проблема з неучастю як стратегією полягає в тому, що сьогодні цивілізація глобальна. Куди можна піти? Куди можна сховатися від кліматичних катаклізмів, наприклад? І який направду вплив матиме відхід на домінуючу культуру? Не існує браку робочих рук, тому для помітних змін в ухиленні повинні взяти участь величезні маси людей. Відмова від покупки товарів споживання не покладе край капіталістичній економіці, а відмова від сплати податків не скине владу. Якби у нас насправді було достатньо прихильників для таких заходів, то ми були б загрозою, небезпечним при-кладом, і з нами поводилися б відповідно. Як тільки досить гарних людей підуть від цивілізації, щоб це стало поганим прикладом, цивілізація сама піде за ними, таким чином припинить їх неучасть і зму-сить їх або здатися, або давати відсіч.
Історія вже показала нам, що ухилення (неучасть) – це не той варіант, якому цивілізація дасть змогу реалізуватися. Титульні нації всюди в США і Канаді, для прикладу, не мали права залишатися ззов-ні європейської цивілізації, яка окупувала їх землі. Їхніх дітей силою забирали і поводилися з ними жорстоко, нібито «окультурюючи» їх, а насправді, змушуючи до осілого життя. Це парадокс. Ухилення (неучасть) може тривати, лише якщо не приносить плодів, а значить, воно марне як стратегія опору. Інші акти неспівпраці можуть виявитися функціональними в малому контексті, на кшталт приватних релігійних храмів або, наприклад, в романтичних стосунках. Малі громадські структури, можливо, і не мають впливу на суспільство в цілому, однак для змін не потрібно багато людей. Крім усього іншого, це дієвий прийом.
Акти ухилення можуть бути ефективними, тільки якщо в них братиме участь велика кількість лю-дей і при масштабності дій. Існує безліч прикладів того, як страйки тимчасово закривали фабрики, але що, якщо ми хочемо, щоб ця фабрика взагалі більше ніколи не працювала? Що, якщо хтось працює на виробництві крилатих ракет або ядерних боєголовок? Чи всі робітники там жадають вийти на страйк назавжди? Величезна маса безробітних і працюючих за гроші людей завжди готова замінити їх і пра-цювати за гроші, навіть за невеликі. Якщо це не вдасться, то виробництво можуть просто перенести за кордон, як це вже було зроблено в безлічі випадків. Все це особливо показово в часи, коли капіталізм функціонує з труднощами, а повалення цивілізації – однозначно поставить капіталізму перешкоду.
Ті ж проблеми стосуються й економічного бойкоту. Можна перестати купувати продукцію будь-якої окремо взятої компанії. Або можна перестати купувати взагалі все продане через всесвітню ка-піталістичну економічну систему. Ми напевно побачимо широко розповсюджені акти економічної неучасті, але тільки лише тоді, коли величезні маси людей стануть занадто бідними, щоб купувати розкіш широкого вжитку. Однак, в результаті автоматизації та глобалізації, ці акти неучасті будуть менш ефективними, ніж в попередні періоди.
Це означає, що нам не варто робити такі дії, коли буде можливість. Акти ухилення повинні бути ча-стиною стратегії рухів опору, вони є скоріше чимось само собою зрозумілим, ніж навмисними актами. Перед громадянською війною в США аболіціоністи не мали рабів. Однак це був зрозумілий наслідок їхньої моральності та політичної філософії, а не спосіб боротьби за зміни. Мало хто з аболіціоністів припустив би, що відмова від володіння рабами представляла хоч яку-небудь серйозну або фундамен-тальну загрозу інституту рабства. Ефективний рух опору, заснований на актах ухилення, може потре-бувати участі 10, 50 або 90 відсотків населення, щоб досягти перемоги. Один учасник бойкоту на тися-чу учасників цивілізації дасть результат, яким можна знехтувати. А ось активна боротьба – це зовсім інша історія. Що, якби одна людина на тисячу населення приєдналася до кампанії заради повалення цивілізації? Сім мільйонів сміливих і розумних людей могли б забезпечити виживання нашої планети.
Якщо вже ми маємо намір говорити про виживання або хоробрість, яка для нього необхідна, то нам варто поговорити і про Собібор.

126


Собібор був нацистським концтабором, побудованим у віддаленій частині Польщі, поблизу ні-мецького кордону. Він почав свою роботу в квітні 1943 року й отримував в’язнів цілими потягами, а в’язнями були майже виключно євреї. Як і інші концтабори, Собібор був трудовим табором, як для в’язнів з деякими професіями, так і для некваліфікованих робітників, які могли, наприклад, приби-рати тіла. Собібор не був найбільшим концтабором, але працював із убивчою ефективністю. Записи показують, що до жовтня 1944 роки там знищили чверть мільйона людей, а деякі вважають, що жертв було набагато більше.
Собібор мав два обличчя. По прибутті до табору відібрані на смерть вислуховували ввічливу віталь-ну промову від нацистів (іноді одягнених у білі халати, що навіювало відчуття важливості моменту та вводило в оману щодо особистості солдатів) і слухали класичну музику з гучномовця. Двері в смер-тельні «душові» були прикрашені квітами та зіркою Давида. Такі штрихи допомагали їм тихо і спокій-но заходити туди, де на них чекала вірна смерть. А ті, хто були відібрані для роботи, бачили вигляд не-прикритої жорстокості, піддавалися побиттю у випадковому порядку, іноді побивалися за найменший вияв непокори. Як і в інших концтаборах, якщо окремі в’язні намагалися втекти, то інші вбивалися в покарання (в Аушвіці охоронці зазвичай вбивали десятьох випадково відібраних за кожного втікача).
Собібор став уроком, тому що він став місцем найбільш успішного і найбільш зухвалого повстан-ня в концтаборі за всю історію Голокосту. Багато хто з в’язнів визнавав, що від неминучої смерті їх відділяв лише час, і вирішив, що втеча варта ризику. При цьому вони знали, що ті, хто залишиться, зіткнуться з наслідками їх дій. Вони розробили сміливий план, щоб всі змогли втекти. Це була нелегке завдання. Табір був оточений кількома рядами найгострішого колючого дроту і мінними полями, за якими були ліси. Крім СС, табір охороняли натреновані охоронці різних народів Східної Європи, які самі були взяті з таборів військовополонених. Периметр табору висвітлювався яскравими прожекто-рами та численними кулеметними вежами.
Прорив настав з прибуттям російсько-єврейських військовополонених, разом з якими «старі» втікачі спільно розробили план втечі. Щоб не розкрити себе, вони посвятили в план лише невелику групу, що означало, що більшість в’язнів мали бігти без попередження і підготовки. Лідер російських військовополонених Саша (Олександр Аронович Печерський) розумів переваги. «Будучи військовим, він розумів, що раптова атака дорівнює батальйону солдатів. Якщо ми можемо зберегти план у таєм-ниці до останньої хвилини перед втечею, то повстання вже буде успішним на 80%. Найбільшою небез-пекою була деконспірація». В ході підготовки до втечі, змовники скористалися своїми професійними навичками, щоб зробити і викрасти досить маленькі сталеві ножі та сокири, які можна було заховати


  • одязі.




    • 4 годині в день втечі вони взялися за справу. Обережно, але швидко, вони почали заманювати охоронців СС у тихі куточки під різними приводами. Потім невеликі групи підготовлених втікачів швидко і тихо вбивали ССівців ударом сокири по голові або закриваючи їм рот і заколюючи на смерть. За одну годину вони вбили 11 ССівців, тобто половину тих, що були на той момент в охороні та схо-вали їхні тіла. До п’ятої вечора вони разом вийшли на перекличку, але трохи раніше, ще до того, як охоронці, що залишилися, зібралися. Їх план передбачав, що вони уникнуть мінного поля просто тим, що вийдуть через головні ворота, так, ніби вони йдуть туди працювати. Дійшовши до воріт, вони сподівалися застрелити двох українських охоронців і натовпом вибігти через ворота.




  • хоча їм щастило до цього моменту, одне з тіл було виявлено в останній момент ще до того, як вони дісталися воріт. Олександр Печерський коротко звернувся до всіх, повідомивши, що «кожен сам за себе» та спонукав усіх негайно бігти. Тоді табір перетворився на повний хаос, коли дехто кинувся до воріт, інші кинулися до огорожі, ризикуючи підірватися на мінному полі. Всі виявилися в зоні уражен-ня кулеметів на вежах.

Із приблизно 550 ув’язнених, 150 не захотіли або не змогли втекти. Деякі були в окремих таборах і не знали про втечу, інші просто відмовилися бігти.



127

Всі, хто не захотів або не зміг бігти, були застрелені охоронцями. Приблизно 80 з втікачів загинули від мін та кулеметів. Решта 300 (велика частина непідготовлених) зуміли втекти з табору в навколишні ліси.


Трагічним чином половину з них схопили і стратили в наступні тижні, завдяки облавам. Однак, оскільки вони і так були б убиті солдатами СС, їх втеча все ж є дивовижною історією успіху. Більш того, вже за кілька днів після повстання, принижений начальник СС Генріх Гіммлер наказав закрити табір, розібрати і висадити на його місці дерева. Деякі з утікачів приєдналися до дружніх груп пар-тизанів того регіону та продовжили боротьбу з нацистами (включаючи Печерського, який пізніше повернувся в Червону Армію і був відправлений до ГУЛАГу за те, що взагалі «дозволив» взяти себе в полон).
Ті, що вижили, провели десятиліття в роздумах про втечу. За великим рахунком, вони навіть і мрія-ти не могли про таке везіння. Якби їх дії були розкриті раніше, то можливо всі в таборі були б страчені. Крім того, просто дивно, що половина групи, з якої дуже мало хто мав у своєму розпорядженні зброю, навички втечі, виживання і скритності, зуміли уникнути затримання нацистами.
Їм би, звісно, не завадили навички і підготовка, хоча це суперечило їх власній безпеці. Ще один момент зазначений тими, хто вижив, – це те, що майже вся вогнепальна зброя дісталася російським військовополоненим, так що більшість втікачів були беззахисні. Їм також бракувало зумовлених ор-ганізаційних осередків і згуртованих груп, а багато тих, хто знав про втечу, розділилися після неї. Ще одна проблема в тому, що в ув’язнених не було зв’язку з групами опору або союзними військами, які могли б надати зброю і припаси. І нарешті, велика кількість загинула від рук польських антисемітів-націоналістів, ураховуючи деяких польських партизан.
Незважаючи на ці проблеми, ми можемо багато чому навчитися з цієї історії. Ув’язнені прекрасно скористалися для втечі своїми обмеженими ресурсами. Один факт спроби втечі надихає, особливо на тлі буквально мільйонів смертей людей, які не дали відсічі. Насправді, враховуючи, що настільки ба-гатьом з них не вистачало навичок битви та втечі, а також обладнання, можна зробити висновок, що сотні життів врятувала одна лише хоробрість.
Жодне ухилення або «відхід» не врятували б їх: їхні життя врятувала зухвала конфронтація.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка