Глибинний екологічний опір



Сторінка16/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Питання: Не можна змусити людей змінитися. Насправді їм потрібна зміна парадигми.
Арік МакБей: Ті, хто пропонує переважно освітню стратегію, часто стверджують, що невпинна робота заради розвитку суспільної свідомості в результаті призведе до «зміни парадигми», що, в свою чергу, призведе до суттєвих змін у діях і думках більшості. Термін «зміна парадигми» прийшов до нас


  • книги Томаса Куна (Thomas Kuhn) 1962 року з назвою «Структура наукових революцій», але він не підходить до нашої ситуації з низки причин. І хоча цей вислів став модним у маркетингу 90-х, Кун пря-мо писав, що ідею можна застосувати тільки до тих галузей, які прийнято називати точними науками: фізика, біологія, хімія тощо). Парадигма, говорив він, це домінуюча система розуміння однієї з цих наук, до того часу, коли «студент, який вивчає гуманітарні, науки постійно стикається з безліччю суперечливих і неоднозначних рішень, вибір яких залежить від нього самого». Вчені, які намагають-ся пояснювати, скажімо, орбітальну механіку, можуть прийти до згоди з приводу найкращої теорії, оскільки намагаються розробити найбільш точно пророковані рівняння. Громадські науки й інші га-лузі гуманітарних знань не володіють такою розкішшю, тому що немає загальної згоди щодо того, які проблеми важливі, наскільки точними вони мають бути і що робити з результатами досліджень.

Зважаючи на ці відмінності, Кун вважав, що справжня зміна парадигми завжди веде до кращої парадигми, до тієї, яка пояснює світ краще. Однак це взагалі не може бути застосовано до суспіль-ства: домінуючі погляди легко замінюються набагато гіршими в поясненні світу або поглядами, які шкодять людям і живому світу, що повторюється в історії гнітюче часто. Крім цього, Кун вважав, що навіть коли набагато більш прогресивна парадигма спирається на солідні докази, наукове товариство не завжди достатньо швидко переходить на неї. Вчені, що практикували в застарілій парадигмі все професійне життя, можуть не змінити своїх уявлень навіть перед обличчям беззаперечних доказів. Кун цитує Нобелівського лауреата Макса Планка (Max Planck), який сказав, що «нова наукова істина не торжествує над науковими опонентами, переконуючи їх, а скоріше тому, що ці опоненти, зреш-тою, вмирають і виростає нове покоління [вчених] знайомих з нею».


Що ще гірше для нас з вами, Кун і Планк припускали, що описувані люди щиро і навмисно нама-галися виявити найкращу парадигму. Займалися цим з ранку до вчора професійно. Чи віримо ми, що більшість людей проводять свій вільний час, намагаючись досягти більш глибокого розуміння світу, намагаючись відфільтрувати гігантські обсяги доступної інформації, охопити історію, екологію та еко-номіку? Сама ідея зміни парадигми передбачає, що більшість активно намагається знайти масштабні рішення нашого поточного і найнебезпечнішого становища, замість того, щоб бути навмисно дурни-ми та зручно зав’язаними на економічній і соціальній системах, які заохочують руйнування планети. По суті, частина проблеми з цією «освітою» полягає в тому, що займаються нею не тільки ліві сили, вона до того ж рідко буває об’єктивною. Дослідження показали, що в правому крилі більш освічені люди рідше визнають існування глобального потепління. Це, мабуть, тому, що вони вміло раціоналі-зують свої ілюзії.
Але зупинімося на хвилинку і приймемо трішки спотворену, але дуже позитивну інтерпретацію по-няття «зміна парадигми». Припустімо, що відбудеться не погіршення панівної політики та світоглядів,


  • добровільна зміна парадигми. Така зміна вимагає багатих доказів того, що панівна культура, тобто цивілізація, по суті своїй, є деструктивною та приречена на руйнування як самої себе, так і світу живої природи. Оскільки у нас немає можливості зробити багато експериментальних прогонів глобальної індустріальної цивілізації, для багатьох людей єдиним незаперечним доказом фундаментальної еко-логічної нестійкості планети буде обвал цієї системи. Тільки досягнувши цього моменту, більшість людей будуть особисто і найсерйознішим чином зацікавлені дізнатися, як їм жити, не руйнуючи пла-нету. І навіть тоді ці люди продовжать наполягати на своїх застарілих поглядах, до тих пір, поки, як зауважив Макс Планк, вони не помруть, переносячи такі зміни в далеке після колапсу майбутнє. Це означає, що навіть найоптимістичніше та розважливе оцінювання «зміни глобальної парадигми» буде дуже і дуже запізнілим.


Питання: Як я можу допомогти усуненню цивілізації, але при цьому не викинути своє життя в одному марному пориві?

137


Деррік Дженсен: Є три відповіді. Філософська відповідь: ми не знаємо майбутнього. Ми ніколи не знаємо, чи буде дія корисною. Ми повинні обирати найефективніші варіанти на власний розсуд. Але це не дає гарантії, що будь-яка дія принесе успіх. Ми лише знаємо, що якщо ця культура продовжить свою ходу, то вона прийде туди, куди прямує: до смерті планети. Вже є жертви: лосось, акули, чорні крячки, перелітні співочі птахи, океани, річки, корінні народи, бідні люди, селяни, жінки.
Друга, історична відповідь, про те, як працюють рухи опору. Ти терпиш поразку за поразкою, поки не перемагаєш. Тобі розбивають голову, а потім ще раз, а потім ще раз розбивають голову, і після того ти перемагаєш. Але боротьба будується на боротьбі. Вона повинна початися і набрати силу. Це від-бувається завдяки організації та діям. Завдяки перемогам. Найкращий спосіб вербувати прихильників
– якось перемагати. Без спроби перемоги не досягти. А тепер прагматична відповідь: наш противник переважає нас у мільйони разів, і ми не маємо права на таку розкіш, як втрачати життя даремно. Як можна бути найбільш ефективним? Потрібно бути розумними. Обирати цілі, обережно оцінювати і стратегічну цінність, і ризик. Ми хочемо організуватися. Шанси одного запалити полум’я більшого руху набагато нижче, ніж шанси групи організованих людей.
Які б дії не робила людина (це правильно відносно до всіх галузей життя), вони повинні мати цін-ність. Багато з нинішніх дій є, по суті, актами вандалізму, а не активного саботажу, що уповільнює рух машини. Отже, обирай. Як можна зробити свої дії (і життя) найбільш значущими в справі припинен-ня насильства? Всі, хто починає діяти проти будь-якої репресивної держави, повинні зрозуміти, що їхнє життя зміниться. Їм потрібно прийняти дуже серйозне рішення. Деякі з тих, кого схопили під час цькування активістів, знали, на що йшли, деякі приймали не дуже обдумане рішення. Останні стали зрадниками одразу після арешту. Один з них зробив це через п’ять секунд після того, як опинився в поліцейській машині. Ця людина, вочевидь, не надто серйозно обдумала наслідки розпочатих ним дій. Чорні Пантери знали, коли починали боротьбу, що вони виявляться або у в’язниці, або в труні.
Зрештою, нам потрібно завжди бачити те, заради чого ми боремося. Ми боремося за життя на пла-неті. А правда в тому, що життя – це більше, ніж ти сам. Воно цінніше окремо взятого життя. Воно – джерело всього життя. Але це не змінює того факту, що нам потрібно бути розумними. Потрібно діяти стратегічно. Потрібно діяти тактично. І потрібно діяти.
Джон Браун (американський борець за скасування рабства) віддав життя даремно? З одного боку, можна сказати, що так. Його проект зазнав невдачі. Але, з іншого боку, можна також сказати, що він підготував набагато більш значущі речі. Нат Тернер (американський лідер повстання рабів) віддав життя даремно? А в’язні концтабору Собібор даремно втратили життя? З одного боку, так. З іншого боку, – вони зробили те, що було правильно і необхідно. І ми повинні пам’ятати ось що: ті, хто брав участь у повстанні Варшавського гетто мали більше шансів вижити, ніж ті, хто підкорявся. Коли всю планету руйнують, твоя бездіяльність не врятує тебе. Потрібно обирати життя в більш широкому ро-зумінні цього слова. Потрібно зважитися діяти в ім’я порятунку планети. Істинно, вона – наша єдина оселя.

138


ЧАСТИНА ІІ: ОРГАНІЗАЦІЯ РОЗДІЛ 7:

shape 39shape 40shape 41shape 42shape 43


ПСИХОЛОГІЯ ОПОРУ
АРІК МАКБЕЙ

«Я чую, як багато хто засуджує цих людей, оскільки їх було так мало. Але коли добрі та сміливі були у більшості?»


Генрі Девід Торо «Благання за капітана Джона Брауна»

«Як ми можемо очікувати перемоги праведного, коли май-же ніхто не хоче віддати себе самого правому ділу. Такий прекрасний сонячний день і мені час іти. Проте, що озна-чає одна моя смерть, якщо завдяки нам тисячі людей про-будяться і спроможуться на справу?»


Останні слова Софі Шолл, «Спільнота Білої Троянди»
Ми виходимо з того, що більшість людей ніколи не стануть частиною опору. Деякі з причин цього очевидні: укорінена покірність, невігластво та переваги участі в домінуючій культурі. Існують також і конкретні психологічні бар’єри, що обмежують участь в опорі, як мінімум чотири з них були виявлені


  • ході психологічних досліджень. У 1950-х психолог Соломон Аш (Solomon Asch) провів низку експе-риментів для дослідження впливу соціального фактору на сприйняття. Аш вирішив довести, що, коли людині пропонують висловити судження щодо простих і очевидних речей, її судження не опиниться під впливом оточуючих. Випробовуваних приводили до кімнати один за одним з іншими людьми, які вдавали, що вони такі ж учасники, проте перебували в змові з ведучим експерименту. Їм показували кілька відрізків: відрізок-зразок і кілька відрізків різної довжини, довжина одного з яких точно відпо-відала довжині зразка. Вони робили все це з дванадцятьма різними фігурами. Трюк був у тому, що під-ставні випробовувані брехали. Їм дали вказівку наперед обрати лінію, яка була явно значно довшою або помітно коротшою.

Після того як п’ять підставних учасників вказували на свій вибір, надходила черга справжнього випробуваного. Результати експерименту виявилися повністю протилежними тому, чого очікував Аш. Більш ніж у половині проведених експериментів випробовувані примикали до думки більшості, незважаючи на те, що правильна відповідь була очевидна. Близько 25% випробовуваних відмовилися піддатися на вплив, однак 75% учасників давали консенсусну відповідь хоча б один раз. У подальших дослідженнях Аш виявив, що більшість людей визначили лінію правильно, але їм здалося, що «одначе як більшість групи прийшла до консенсусу, то, мабуть, я помилився». Деякі розуміли, що група поми-лялася, але погоджувалися з ними, щоб не виділятися. А деякі наприкінці експерименту наполягали на тому, що вони бачили лінії точно так само, як і всі інші в групі. Останнє дослідження, проведене іншими психологами, виявило деякі спільні риси між тими людьми, які найбільше схильні підкоря-тися більшості. У цих людей був підвищений рівень тривоги, низький статус, велике прагнення до схвалення і виражена авторитарність. Останній момент особливо цікавий: люди схильні командувати




ближніми самі опинилися психологічно податливими.

139

Причому конформізм визначався не тільки чисельною перевагою думок. Важливим фактором був авторитет. Психолог з університету Йейл Стенлі Мілгрем почав низку відомих експериментів у 1961 році, майже одразу після початку трибуналу над військовим злочинцем Адольфом Айхманом. Він хо-тів зрозуміти, до якої міри відповідальні за Голокост «просто слідували наказам». В експерименті Міл-грема, випробуваний отримував від начальника (керівника експерименту в білому халаті) вказівки піддавати ударам струму іншу людину, актора, який вдавав, ніби у нього болить серце. Актор насправ-ді не отримував ударів струмом, але кричав від удаваного болю, бив руками стіни, а потім мовчки па-дав, коли рівень струму «перевищував» смертельний поріг.
До експерименту Мілгрем опитав своїх студентів і колег, всі вони вважали, що лише дуже небага-то людей готові піддати іншу людини удару струмом максимального рівня в 450 вольт. Звісно, в ході проведення експерименту 65% випробовуваних піддали «жертву» ударам струму, які доходили до мак-симуму. Серед тих, хто відмовлявся доводити струм до максимуму, ніхто не вимагав зупинити експе-римент, ніхто не поставив під сумнів його існування. У більш пізніх експериментах Мілгрем дослід-жував, що може статися, якщо влада розставить ще більш спритні пастки. Він виявив, що чим більш респектабельним було місце проведення (скажімо, будівля суду, а не офіс в закутках), тим вищим був рівень покори. (Підозрюючи, що випробовувані розпізнавали удавання «жертви», два інших психоло-га провели такий самий експеримент з використанням справжніх удари струмом на живому щеняті. Вони виявили ще більш високий рівень покори, ніж у початковому експерименті). Коли підставний учасник по-справжньому бив струмом, а випробуваний лише мав допомагати з іншими аспектами експерименту, то практично всі випробовувані йшли в експерименті до кінця. Гарна новина полягає в тому, що коли два підставних учасника навмисно йшли проти влади, майже всі випробовувані відмов-лялися продовжувати експеримент.
Експеримент Мілгерма – одне з найбільш часто цитованих досліджень, коли мова йде про при-чини підпорядкування владі на тлі очевидної несправедливості діянь. І, звісно, як і в експерименті Аша, справжні люди, що живуть в реальному світі, переживають ситуації набагато гірші, ніж жертви описаних експериментів. У Мілгрема експериментатор в лабораторному халаті міг застосувати лише словесний тиск, щоб викликати покору. Випробуваний не ризикував вигнанням з сім’ї або соціальної групи. Він не ризикував втратити роботу. Не ризикував бути осміянням громадськістю. Експеримен-татор не міг тиснути за допомогою судової системи, погрожувати їм або забезпечити підпорядкування завдяки застосуванню фізичної сили. У реальному світі все це застосовується проти тих, хто розглядає можливість опору.
Надбана безпорадність – це ще одна важлива дефініція в розумінні психології опору і неопору. Тер-мін сформувався в ході низки експериментів, проведених ученим на ім’я Мартін Селігман наприкінці 1960-х. У цьому експерименті кілька груп собак посадили на ланцюг. Першу групу незабаром відпу-стили (це була контрольна група) без шкоди для них. Друга група отримала ряд ударів електричним струмом, але при цьому в них був важіль, натиснувши який можна було зупинити удари струмом, а третя група отримувала удари струмом, які проводилися непередбачуваним чином, і не мала способу їх зупинити. Перші дві групи незабаром відновилися після експерименту, а собаки з третьої групи по-чали демонструвати симптоми схожі на симптоми клінічної депресії.


    • другій половині експерименту, неприв’язаних собак поміщали у відкритий короб, з якого вони могли легко вистрибнути. Собаки з перших двох груп вискакували з коробів, коли починалися уда-ри, а велика частина третьої групи просто лежала і скавуліла, хоча вони могли спокійно втекти. Вони отримали навичку надбаної безпорадності. Гарна новина полягає в тому, що близько третини собак




  • останній групі не стали безпомічними і змогли втекти з короба, незважаючи на свій травматичний досвід.




Коли Селігман екстраполював досвід цих більш стійких собак на досвід людей, то разом з іншими




психологами виявив, що «їхня поведінка корелювалася з оптимізмом». Однак вони попереджають, що




це не наївний оптимізм Поліанни.

140

Це було не прагнення до захоплення. Навпаки, подолання набутого безсилля полягає в розумінні й аналізуванні джерела травми. Люди, які вважали свої проблеми неминущими, постійними («завжди так було і буде») й особистими («це все моя вина»), набагато більше страждали від набутої безпорад-ності та депресії.
Це також можна екстраполювати на нашу власну ситуацію. Можновладці підштовхують нас до ро-зуміння того, що сьогоднішній стан речей – природній, неминучий і навіть є найкращим з можливих варіантів положення в суспільстві. А якщо хтось незадоволений тим, як влаштоване суспільство, то вони кажуть, що у цієї людини емоційний розлад. Крім того, індивідуальні травми, яких постійно за-знають (з вини можновладців) окремі люди, групи людей і Земля, можуть, на перший погляд, здавати-ся випадковими. Але якщо ми відстежимо їхнє спільне коріння, то вони приведуть нас до капіталізму, патріархату, що домінують у нашій цивілізації в цілому, потім ми зможемо зрозуміти їх як прояви дисбалансу влади, а далі ми зможемо подолати набуту безпорадність, яку в іншому випадку весь цей жах тільки зміцнює.
Крім того, можновладці систематично намагаються змусити нас повірити, що знищення навколиш-нього середовища – це наша провина (ми ж теж користуємося туалетним папером), а не наслідки рішень і дій тих, хто перебуває біля керма економіки. Якщо можновладцям вдасться переконати нас, що «ми всі винні», то вони ще на один крок підштовхнуть нас до набутої безпорадності, депресії і, врешті-решт, до неопору. Ефект спостерігача та пов’язане з ним розпорошення відповідальності – це останній психологічний феномен, який визначає, буде людина чинити опір або ні. Появу цього тер-міну пов’язують зі вбивством 1964 року жінки на ім’я Кітті Дженовезе. Дженовезе зарізали поруч з


  • будинком, причому цей процес тривав близько півгодини. Дюжина людей чула її крики та звуки боротьби, а деякі навіть бачили фрагменти нападу, в ході якого вона загинула. І ніхто не прийшов на допомогу. Ефект спостерігача – це те, свідком чого кожен з нас часом стає. Я пам’ятаю, як кілька років тому знаходився в своїй квартирі, це було ввечері, я читав. З коридору почувся крик жінки. Вона кли-кала на допомогу, била в стіни та двері руками й ногами, а нападник тягнув її коридором за волосся. З 10-15 людей, які жили на поверсі, я був єдиним, хто вийшов з квартири, щоб перешкодити нападу. Ніхто навіть не викликав поліцію.

Після вбивства Кітті Дженовезе, психологи Джон Дарл і Бібб Латейн провели серію досліджень, щоб вивчити розсіювання відповідальності. Вони розмістили студентів у кількох різних офісних від-сіках, а на тлі говорили по інтеркому на відсторонену тему. На початку експерименту один підставний учасник говорив про те, що у нього можуть бути приступи. Пізніше він удавав такий приступ і пові-домляв про це інтеркомом, просив про допомогу, говорив, що у нього приступ, і що він може померти,




  • потім замовкав. Імовірність того, що хтось міг покинути свій відділ, щоб допомогти «жертві нападу» безпосередньо корелювалася з кількістю людей, які брали участь у розмові інтеркомом. Коли там була тільки одна людина, то ймовірність, що він вийде та допоможе «жертві» становила 85%. Коли учасни-ків було двоє, то показник падав до 62%. У присутності п’яти досліджуваних тільки 31% реагували. Також разом з ростом числа учасників значно зростав час реагування. Іншими словами, чим більше було людей, тим більше розсіювалось почуття відповідальності. Дослідження не виявили різниці в поведінці чоловіків і жінок.

Цікаво, що Дарл і Латейн повідомляють, що ті учасники, які реагували, були менш засмученими, ніж ті, хто не виходив на допомогу. Люди, які покидали свої відсіки зазвичай виглядали спокійно та не панікували, а ті, хто залишався в своїх відсіках, часто виглядали засмученими, потіли і тремтіли. Справа була не в тому, що ті люди були нездатні діяти, а в тому, що вони боялися, що вони можуть «показати себе дурнями, реагуючи занадто виражено».




  • другому дослідженні Дарл і Латейн вирішили дослідити, як реакція спостерігачів вплине на по-ведінку випробуваного. Під час експерименту його учасники сиділи в кімнаті та заповнювали анкети. За кілька хвилин експериментатори пускали в кімнату дим.

141


Якщо випробуваний був один, то він в 75% випадків залишав приміщення та сповіщав про пожежу. При трьох учасниках шанс того, що один з учасників сповістить про дим, падав до 38%. У завершаль-ній стадії дослідження експериментатори помістили в кімнату одного випробуваного і двох підстав-них учасників, яким дали вказівки помітити, а потім навмисно ігнорувати дим. У цьому експерименті лише 10% учасників сповістили про дим.
Джон Дарл писав, що в такій ситуації спостерігач розуміє бездіяльність товаришів, як таку ситу-ацію, що не несе небезпеки та не вимагає термінових дій. Ми знову можемо проводити паралелі з нашою ситуацією: можновладці обіцяють, а в більш витонченому варіанті – підкреслюють, своєю без-діяльністю, що все в порядку. Що масова бідність – не проблема, що глобальне потепління – не термі-нова проблема. Вони заявляють, що люди, які попереджають про такі проблеми, – панікери, і дають зрозуміти, що, визнаючи серйозну глобальну проблему, вони викликають хаос і масову паніку.
Навіть таке покровительське відношення не надто сильно підтверджується історією. Марта Воль-фштайн в своїй книзі «Катастрофа: психологічне есе» досліджувала відносини британського уряду та консультантів протягом місяців, що передували бомбардуванню Англії нацистами. Експерти очікува-ли, що бомбардування викличуть паніку, маси людей в жаху тікатимуть з Лондона, а кількість психо-логічних травм перевершить фізичні в три рази. Звісно, цього не відбулося. «Не було панічної втечі з Лондона або будь-якого іншого міста. Евакуація була спокійною і кількість людей, які побажали поки-нути свої будинки, виявилася нижчою за очікувану». Оскільки ідея масової паніки є звичною яскравою картинкою в уяві, Вольфштайн пише, що, на противагу очікуванням, «населення під впливом ката-строфи... здатне впадати в тихе, приголомшене заціпеніння».
Вольфштайн також досліджує причини того, чому так багато людей перед обличчям безпосередньої небезпеки або катастрофи не роблять нічого. Переконливі аргументи можновладців, а також до певної міри саме існування системи влади і їх передбачуваного досвіду, сприяють пасивності людей. Воль-фшатйн пише: «Це впевненість, що «лідери» або «уряд» можуть і стануть робити щось у поєднанні з переконаністю в тому, що жоден окремо взятий громадянин не може вплинути на ситуацію. Такого роду ставлення до подій у світі відображає тренд названий «приватизація»». Пересічний громадянин схиляється до того, що він не має ні знань, ні ресурсів, щоб взяти в свої руки масштабні заходи, які впливають на його долю. Вони не тільки відчувають, ніби не можуть нічого зробити: багатьом людям


  • такій ситуації (як у психологічному експерименті з димом) здається, ніби вони відчувають, що не відбувається нічого незвичайного: «Очікування того, що вищі органи щось зроблять з загрозою, в поєд-нанні з вірою в безпорадність окремо взятої людини здатні витіснити занепокоєння».

Звісно, не кожен попадається на такі когнітивні пастки. Крім того, деякі люди, як показує психоло-гічне дослідження, не так схильні слідувати вказівкам влади і не настільки схильні до конформізму. Навпаки, деякі люди виявляють психологічну схильність до опору. Таких людей меншість і їх група включає тих, хто першими йде в бій проти несправедливості, першими організовують групи опору. Це




не ті, хто першими приймає нове, а ті, хто першими дають відсіч.




Клод Бурде (лідер руху «Комбат» під час Французького опору в ході Другої Світової) сказав, що




члени опору були людьми, які вже «порвали зі своїм громадським і професійним оточенням». Відомий




французький борець опору Еммануель д’Асті де ла Віжері вважав, що «борцем опору могла бути тіль-




ки невлаштована людина». Однак, описуючи історію німецької окупації Франції, Джуліан Джексон




висловлював думку, що більшість перших членів опору «були далеко не аутсайдерами», були людьми




високоморальними і, до того ж, займалися традиційними заняттями та професіями. Це були не невла-




штовані волоцюги, хоча вони точно були особистостями з сильним складом розуму, готові порвати з




сім’єю і друзями».




Хоча багато післявоєнних історій Франції показують масу епізодів боротьби проти нацистів, на-




справді в боротьбі брала участь дуже невелика кількість людей. Французький опір охоплював близько




1% дорослого населення або приблизно 200 000 осіб.

142

Повоєнний уряд Франції офіційно визнав участь близько 220 000 людей. Хоча один історик вважає, що реальна кількість активних учасників опору становила 400 000. Крім активних учасників, існували близько 300 000 людей, що брали участь у русі опору опосередковано. Якщо взяти до уваги всіх тих лю-дей, які були готові ризикувати, читаючи підпільні газети, то кількість тих, які симпатизували опору, сягала 10% населення, або два мільйони людей.
Звісно, опір сорокових років у Франції не був єдиним випадком. У момент максимального підйому ірландської війни за незалежність (заснована на 700-річному досвіді культури опору) ІРА налічувала 100 000 членів (або близько 2% від 4,5-мільйонного населення), приблизно 15 000 з них брали участь у партизанській війні, при чому в будь-який з моментів війни ці показники не падали нижче 3 000 бор-ців. Серед євреїв у нацистській Німеччині кількість людей, які чинили опір, була значно нижчою, ніж кількість тих, хто просто сам наклав на себе руки. У Берліні близько 4% євреїв, викликаних для «пере-селення», скоїли суїцид, майже всі з них зробили це в момент отримання такого розпорядження (вони були здебільшого старими і глибоко інтегрованими в німецьке суспільство). Всередині нацистської Німеччини опір здебільшого складався з невеликих ізольованих груп.
Навіть після війни люди дуже стримано висловлювалися на підтримку колишнього опору. У 1952 році, після Нюрнберзького процесу та широких публікацій інформації про концтабори, жахливі ме-дичні експерименти й інші жорстокості нацистів, було проведено опитування громадської думки щодо опору в Західній Німеччині. Громадськість запитували, чи був виправданий опір людини, переконаної


  • «несправедливості та злочинності» політики нацистів, чи був би виправданий будь-якого роду опір. Тільки 41% людей відповіли, що опір був виправданий. Гірше того, на питання про виправданість опо-ру у військовий час лише 20% відповіли «так». Ще 34% людей сказали, що потенційні борці опору мали б почекати повернення миру (що при правлінні нацистів, так само як і в будь-якій імперії, значить, що миру не буде ніколи). Друга за величиною група (31%) висловила сумнів у виправданості опору нацистам. Вони висловлювали сумнів не в тому, чи стали б вони самі брати участь в опорі (ми можемо впевнено припускати, що вони б не стали боротися), вони сумнівалися в необхідності існування опору взагалі! Ще 15% опитаних наполягали на тому, що опір був невиправданим, як у військовий час, так і в мирний. Я сприймаю це все як огидне і жалюгідне видовище. Я дуже хотів би сказати, що мене це здивувало.

Люди, що готові надавати серйозний опір, завжди знаходяться в меншості, незалежно від обста-вин. Це так в основному через соціальні та психологічні причини, що їх ми описали вище. Простіше кажучи, нам потрібно залишити будь-яку надію на те, що на стороні опору коли-небудь виявиться більшість, і сфокусувати наші зусилля на тому, що ми можемо робити, маючи в своєму розпорядженні наявні ресурси. Виходячи із всього цього, мета організації опору – зробити можливим опір якомога більшої кількості людей, організувати цих людей таким чином, щоб максимально використовувати




ресурси в умовах обмеженої чисельності учасників.




Як ми обговорювали кілька розділів тому, ми занадто часто в нашій діяльності спираємося на таку




думку, ніби нам для перевороту в цій проклятій системі потрібен масовий рух протесту. Досвід Німеч-




чини підказує зворотне: для масового руху потрібен переворот системи. Ще довгі роки після поразки




Німеччини переважна більшість німців не вважали опір виправданим. Тільки після того, як мертва




хватка нацистського авторитаризму була зламана, тільки після десятиліть німці зрозуміли, чому опір




був не просто прийнятним, а й необхідним. Я можу повірити лише в те, що, якщо масовий рух про-




ти можновладців коли-небудь і сформується, то це станеться тільки після того, як цивілізація впаде.




Не до того. Ефективний борець опору володіє важливими особистими характеристиками, серед яких




найважливішими є хоробрість, розум, завзятість. Лише розуму ніколи недостатньо.




Хоча розумна людина, можливо, і виявиться здатною чинити опір пропаганді та розуміти нагаль-




ність проблем, справжня хоробрість – обов’язкова вимога до тих, хто діє перед обличчям небезпеки.




Найкмітливіший боягуз завжди має в своєму розпорядженні більш хитросплетені виправдання без-




діяльності.

143

    • завзятість потрібна, щоб продовжувати боротьбу, незважаючи на всі труднощі зіткнення з на-багато сильнішим ворогом, яке обов’язково буде наповнене помилками і невдачами. Для тих людей, які психологічно схильні до опору і бажають протистояти, важливі кілька факторів, що визначають, наскільки активно ці люди братимуть участь в опорі: сприймання вигод боротьби, сприймання шансів на успіх, сприймання ризику, пов’язаного з участю, суб’єктивне оцінювання частки особистої відпо-відальності за вирішення проблеми (ефект спостерігача), сприймання легітимності організації опору та її діяльності, а також достатня кількість можливих товаришів з опору. Можна в цей список додати




  • інші чинники: просто подумайте про те, що могло б вплинути на Ваше рішення.

Так чи інакше, правильна організація опору працює над усіма цими факторами. Вона може вести пропаганду щодо сьогоднішнього стану і рекламувати наслідки перемоги. Уже саме існування пра-вильної організації підвищує шанси на успіх. З діяльністю опору завжди пов’язаний ризик, але якісна організаційна робота знижує його, завдяки культурі безпеки і професійній тактиці. Регулярні успіхи




  • наборі членів допомагають подолати ефект спостерігача, завдяки тому, що конкретні люди отриму-ють конкретні завдання та необхідні для їх виконання ресурси. Організація опору може підвищити свою легітимність, використовуючи спеціальні механізми прийняття рішень, дотримуючись мораль-них принципів, залучаючи підтримку влади, яка їм симпатизує, і, що найважливіше, завдяки своєму довголіттю й ефективності.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка