Глибинний екологічний опір



Сторінка22/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Вирішальні – це операції, «які безпосередньо виконують завдання» або досягають поставленої мети. У нашому прикладі з лососем, вирішальна операція може бути реалізована у вигляді усунення дамби або запобігання суцільної вирубки лісу у верхів’ї річки, де лосось відкладає ікру.
Підтримувальні операції – це операції, які «в будь-якому сенсі роблять можливими вирішальні операції», надаючи безпосередню підтримку для зазначених операцій. Підтримувальні операції мо-жуть включати в себе фінансування і логістичну підтримку, комунікації, безпеку, іншу допомогу і по-слуги. У випадку з лососем, це може означати надання транспортних засобів тим людям, які будуть усувати дамбу, доставку їжі людям, які сидять на деревах або допомогу в аналізі апеляцій зі справ щодо продажу лісу. Це може означати забезпечення шляхів втечі, відходу або підтримку ув’язненим.
Визначальні операції «створюють і зберігають умови, необхідні для успіху вирішальної операції». Вони змінюють обставини конфлікту і допомагають створити умови, необхідні для перемоги. Визна-чальні операції можуть враховувати проведення кампанії на тему важливості усунення дамб, підрив діяльності лісозаготівельної компанії, або допомогу в розвитку культури опору, яка вважає важливі-шими ефективні дії та відмовляється від співпраці з системою. Однак, визначальні операції не завжди повинні бути масовими і непрямими. Якщо союзний підпільний осередок має на меті атакувати най-ближчий нафтопровід як відволікаючий маневр, щоб дозволити основній групі зруйнувати дамбу, то такі відволікаючі дії будуть вважатися визначальною операцією. Навіть лобіювання Акту про Чисту воду можна вважати визначальною операцією, тому що воно допомагає зберегти умови, необхідні для перемоги. Якщо ви поглянете на типологію активізму, то побачите, що види діяльності, показані зліва, включають в себе в основному визначальні операції, а ті, що праворуч – в основному вирішальні.
Такі категорії застосовуються невипадково. Кожна ефективна операція, а значить і кожна ефектив-на тактика, повинні потрапляти в одну або кілька з цих категорій. Вони повинні виконувати одну з функцій. А якщо ні, якщо внесок тактики або операції в справу досягнення кінцевої мети невиразний або не визначений, тоді успішні борці опору не стануть тратити часу на таку тактику.
Вчимося ненасильницької стратегії.
Також корисно поглянути на принципи, які визначають стратегічний ненасильницький рух. Ефек-тивна організація ненасильницької боротьби – це не просто пацифістична спроба переконати державу


  • тому, що вона робить помилки, а інтенсивне, агресивне застосування сили, яке опирається на ряд тактичних прийомів, які відрізняються від тих, що застосовуються при збройних зіткненнях.

Це визнає Джин Шарп, а Пітер Акерман и Крістофер Крюглер продовжили стратегічні традиції Шарпа в своїй книзі «Стратегічний ненасильницький конфлікт: динаміка сили людей у XX столітті». Вони розуміють, що немає чіткої межі між «насильницькими» і «ненасильницькими» методами бо-ротьби, а скоріше безперервний спектр. Крім того, вони також розуміють необхідність тактичної гнуч-кості: дотримання лише однієї тактики, наприклад, масових демонстрацій, дає можновладцям шанс передбачити и і нейтралізувати стратегію опору. З погляду стратегії, вони вважають, що «на сьогод-нішній день більша частина ненасильницьких конфліктів була імпровізована і моглиа б розвинутися набагато краще, якби в них була серйозна підготовка і планування». Я вважаю, що те ж саме відносить-ся до будь-якого руху опору, незалежно від застосовуваної ним тактики.


Провівши аналіз історії ненасильницького опору в XX столітті, Акерман і Крюглер пропонують 12 стратегічних принципів, «розроблених для охоплення найбільш важливих факторів, які визначають успіх або поразку» ненасильницького руху опору, принципів боротьби і осмислення.


Ось їх принципи розвитку:

179










Сформулюйте цілі. Перший принцип є однозначно важливим для будь-якого руху опору і для будь-якої застосовуваної ним тактики. «Будь-яка адекватна стратегія виходить з ретельно обраної, визначеної і мети, яку розуміють». І все ж, на подив, безліч груп, які знаходяться в стані конфлікту, спроможні сформулювати свої цілі лише в дуже абстрактних поняттях [6]. Акерман і Крюглер також відзначають, що «більшість людей будуть боротися і приносити жертви тільки заради досить кон-кретних і досяжних цілей». А раз так, то якщо кінцева мета стратегії вимагає довгострокових і безпе-рервних зусиль, то стратегію потрібно поділити на ряд проміжних цілей. Такі цілі допомагають руху опору оцінити власний успіх, наростити підтримку, набратися оптимізму і зберігати курс на досяг-нення кінцевої стратегічної мети. Це особливо важливо, коли домінуючі структури влади вже давно знаходяться біля керма (на відміну від окупанта, що з’явився нещодавно). Поширеною є схильність бачити домінуючу владу як всесильну, і цю схильність можна підірвати рівномірним потоком скром-них, але конкретних досягнень. Це особливо вірно щодо таких груп, які намітили собі великі, амбітні цілі, наприклад, усунення капіталізму, расизму або повалення цивілізації.
Розвинути силу організації. Акерман і Крюглер пишуть, що «формування нових груп або перет-ворення вже існуючих груп в ефективні в боротьбі організації» – ключова тема для стратегів [8]. Вони також відзначають, що «оперативні координатори», яких ми називали «кадре», повинні ефективно ор-ганізовуватися, щоб протистояти факторам, які загрожують силі організації, а саме «опортуністам, халявникам, колаборантам, заблукалим ентузіастам, які руйнують наші ряди, апелюючи до доміную-чої стратегії, і особам, які претендують на роль миротворців, які можуть наполягати на передчасному примиренні» [9].Ці загрози шкодять бойовому духу і ефективності стратегії.
Безпечний доступ до критично важливих матеріальних ресурсів. Вони визначають дві основні причини, через які важливо налагодити ефективні логістичні системи: фізичне виживання і забез-печення операцій опору, а також створення можливості, щоб рух опору не залежав від домінуючої культури, і щоб таким чином можна було вживати різних заходів НЕ співпраці. «Потрібно вже на початкових етапах продумати контроль над достатньою кількістю основних ресурсів, щоб боротьба змогла дійти до свого успішного завершення. Незважаючи на те, що основні товари і послуги викори-стовуються насамперед для оборонних цілей, інші ресурси (зв’язок і транспорт) формують основу для наступальних операцій» [10]. Зокрема, вони рекомендують запасатися комунікаційним обладнанням.
Розвивати зовнішню допомогу. Користь від розвитку зовнішньої допомоги та наявності союзни-ків повинна бути очевидною. Бій з ворогом, що володіє глобальними ресурсами, вимагає стількох союзників і солідарності, скільки взагалі можна залучити.
Розширити набір санкцій. П’ятий принцип – ключовий, бо він легко переноситься на інші види діяльності. Під словами «розширити набір санкцій» вони мають на увазі просто розширення різно-манітності тактичних прийомів, які рух здатен ефективно реалізувати. Вони також закликають страте-гів оцінювати ризики щодо користі по кожній з різних тактик. «Деякі акції (санкції) можуть бути дуже безпечними або недорогими. На жаль, такі санкції мають відповідний слабкий ефект. Прикладом тому може служити хвилина мовчання на робочому місці, яка демонструє рішучість. Інші санкції можуть бути складними, дорогими і сповнені ризиків. Але вони можуть також мати максимальний ефект» [11].
Друга група складається з принципів битви
Атакувати стратегію ворога, щоб контролювати ситуацію. Цей принцип спеціально призначений для масових рухів, але, по суті, автори говорять про підрив структури управління можновладців, по - валенні їх і гарантуванні того, що будь-яка спроба репресій або примусу з боку влади буде складною і ризикованою завдяки зусиллям опору. Заглушити вплив зброї насильства ворога. Кадре спротиву не можуть протистояти розгортанню сил і насильницьких дій ворога, але вони можуть вдатися до ряду заходів, які заглушать їх вплив.
Ми можемо бачити деякі способи досягнення такого результату: ухилення від удару, позбавити180

їх жала (зробити зброю нешкідливою, підготувати людей до найгірших наслідків насильства, знизити стратегічну важливість можливих втрат від актів насильства)» [11]. Ці варіанти (мобільність, викори-стання розвідки для маневру тощо) – основні підходи опору до атак з боку влади, і вони призначені не тільки для ненасильницьких активістів.


Ізолювати опонентів від джерел підтримки. Акерман і Крюглер пропонують використовувати «політичне джиу-джитсу», щоб насильницькі дії влади служили справі підриву їх підтримки. Звичай-но, ми могли б додати сюди всілякі підтримувальні структури, на які спираються можновладці – со-ціальні, політичні, інфраструктурні тощо.
Підтримувати дисципліну ненасильства. Найцікавіше, що ключове слово тут скоріше не «нена-сильство», а «дисципліна». Підтримка ненасильницької дисципліни не є ні випадковим, ні насамперед моральним вибором. Йдеться про підтримку конкретної стратегії [12]. Вони порівнюють це з тим, як солдати в армії стріляють тільки тоді, коли їм наказують. Незалежно від застосовуваної тактики ясно, що вона застосовується тільки тоді, коли вона повинна застосовуватися для досягнення цілей, продик-тованих загальною стратегією.
Третя і остання група принципів – принципи осмислення.
Оцінюйте події і варіанти дій з точки зору стратегічного прийняття рішень. Планування по-винно здійснюватися, виходячи з обставин і цілісного розуміння ситуації, так щоб виявити стратегію

  • застосовувану тактику. І, як ми вже обговорювали, це часто просто не робиться. Нездатність сфор-мулювати довгостроковий оперативний план з чітко прописаними кроками означає, що оцінка успіху стає неможливою. «Недолік завзятості, основна причина невдач в ненасильницьких зіткненнях, часто є наслідком відсутності довгострокового мислення» [14].


Коригувати операції нападу і захисту в залежності від відповідних вразливостей гравців. Стра-теги повинні аналізувати і гнучко реагувати на мінливу тактичну і стратегічну ситуацію, щоб адекват-но переходити з захисту в напад і навпаки.
Підтримувати зв’язність санкцій, механізмів і цілей. Повинен бути логічний зв’язок між цілями, стратегією і застосовуваними тактичними прийомами.
Тут, природно, є елементи, менш пристосовані для повалення цивілізації. Зважаючи на вже обго-ворені нами причини, серед яких головна – недостатня чисельність активістів, – стратегія строго не-насильницької боротьби не допоможе нам запобігти вбивству планети домінуючою культурою. А ще


  • багато моментів, в яких я не можу погодитися з Акерманом і Крюглером. Але вони не догматичні в своїх підходах: вони бачать використання ненасильницької боротьби (яка для них також включає і са-ботаж), як спосіб вести тактичну і стратегічну боротьбу, а не моральну або духовну. Чого я навчився на їх засадах (і що, як я сподіваюся, запам’ятайте і Ви), так це те, що ефективна стратегія завжди керується одними і тими ж загальними принципами, незалежно від застосовуваної тактики. Обидві потребують активного застосування добре спланованого нападу. Стратегія неминуче змінюється в залежності від набору доступних і адекватних тактичних прийомів, і стратегія, яка застосовує лише ненасильницькі методи, є прикладом цього. Основне стратегічне розходження між силами опору і військовими сила-ми в історії не в тому, що військові вдаються до насильства, а сили опору – ні, а в тому, що армійські офіцери навчені розробляти ефективну стратегію, а сили опору занадто часто просто затинаються на шляху до погано визначеної мети.


ВЕЛИКА СТРАТЕГІЯ
Коли я вивчаю стратегії опору Другої світової війни, мене постійно гризе думка: борці опору в оку-пованій Європі були сміливими, навіть героїчними, але їх дії самі по собі не вигнали нацистів. Опір


послаблював нацистів, ускладнював їх дії, порушував їх логістику і знищував їх ресурси.

181










Але їм не вистачало ресурсів і організованості, щоб вступати в рішучу сутичку в Гітлером і вразити його сили. Щоб завершити війну, треба було військове вторгнення союзників. І найбільше зусиль до-клали росіяни зі своєю великою армією і піхотною тактикою. Ми можемо поспекулювати, чи змогли б партизанські повстання в окупованих країнах розвинутися і в кінці кінців зламати владу нацистів, але цього в ході фактичної окупації не відбулося.
Для тих з нас, хто прагне запобігти знищенню життя на планеті нинішньою культурою, не існує союзників з великими арміями і ресурсами. Така суть нашого скрутного становища. Ми можемо всту-пити в союз з силами меншого зла, як іспанські анархісти брали союз з іспанськими республіканцями


  • радами в Іспанії, або як передвоєнні аболіціоністи вступали в союз і з союзом республіканців проти конфедератів Півдня. Але на цьому далеко не заїдеш, і близькість з силами меншого зла може бути небезпечною.

Як інакше може успішний рух опору перейти від перешкоджання цивілізації до рішучого знищення централізованої системи влади, якщо полягає в союзі з тими, хто дозволяє красти у бідних і знищува-ти планету? Ми повернемося до цього в розділі, присвяченому основній стратегії, однак існують три основних відповіді з точки зору теоретичних «союзників» глибинного екологічного опору. Перший


– це виснаження не нескінченних ресурсів поряд з індустріальною пірамідою, що веде у глухий кут (подібно фінансовій піраміді) на ймення промисловий капіталізм, що викличе наростаючий колапс промисловості та економіки. По суті, вже за час написання цієї книги я став свідком банківської кри-зи, яка перетворилася на велику кредитну кризу, яка розрослася до економічної кризи і млявої гло-бальної економічної кризи. Подібного роду саботаж підірве здатність можновладців поширювати свій вплив і концентрувати багатство, і взагалі викличе у промисловій цивілізації судоми.
Друга відповідь – екологічний і кліматичний колапс. Дешева нафта до недавнього часу захищала го-родян від більшої частини негативних наслідків і катастрофічної шкоди біосфері. Але крах промисло-вості усуне подібний захист і зажадає від людства оплати накопиченого за тисячі років «екологічного боргу». Більш того, Земля – не просто пасивне поле бою, вона жива і бореться на боці живого.
Третя, більш спокуслива відповідь – це те, що коли все це стане надбанням громадськості, то менш відверто воєнізовані відкриті організації можуть вступити в боротьбу з можновладцями, переслідую-чи свої власні інтереси. Як тільки можновладці втратять «енергетичних рабів», яких їм постачає деше-ва нафта і промисловість, вони будуть (знову) все більше намагатися отримати робочу силу безпосе-редньо з людей, буквально використовуючи їх як рабів. Будемо сподіватися, що люди в світі меншості, де живе багата і владна меншість, виявляться здатними це зрозуміти і боротися з насаджуваним їм рабством, як це вже давно роблять люди в світі збіднілої більшості. Але це більш слабка пропози-ція. Народне невдоволення може швидко спалахнути проти конкретного глави держави або окремої політичної партії. Розвиток масової культури опору проти всієї економічної або політичної системи може зайняти десятиліття. Люди, приголублені привілеями і правами, змінюються повільно, якщо це взагалі відбувається. Вони, швидше за все долучаться до когось, хто дає великі, але порожні обіцянки.
Хороша стратегія – це почасти планування і частково можливість, а успіх залежить від успішно-го використання того й іншого. У своїй книзі «Партизанські стратегії: історична антологія» Джерард Чайланд висловлює думку, що революційні війни середини ХХ століття зводяться до двох ключових моментів. Перший, як він пише, «умови для повстання повинні бути якомога більш сформованими, причому найсильнішою з умов можна вважати зовнішню окупацію або агресію, коли можлива мобіліза-ція широкої підтримки для досягнення соціальних і національних цілей. Якщо цього немає, то панівна верхівка виявляється посеред гострої політичної кризи, а народне невдоволення повинно бути сильним


  • поширеним». Другий момент, на його думку, наступний: «Найважливіший елемент партизанської кампанії – це підпільна політична інфраструктура, заснована на низовій самоорганізації населення і координується кадрами середнього рангу. Така структура є умовою зростання і забезпечує необхідни-ми бійцями, інформацією і місцевою логістикою». Ми точно наближаємося до періоду затяжного над-

звичайного стану. Хоча кризи і будуть згодом переходити з гострих в хронічні і навпаки.

182










Це збільшує шанси революційної, а точніше - дореволюційної боротьби, особливо якщо радикальні організації виявляться здатні передбачити і ефективно використовувати можливості, що виникають


  • кожною окремо взятою кризою. Дуже малоймовірно, що масова підтримка попрямує у бік боротьби




  • цивілізацією в доступному для огляду майбутньому, в той час як більшість людей радісно користу-ються матеріальними благами нинішньої культури і не звертають уваги на наслідки. Однак зростання політичного невдоволення може бути позитивним, навіть якщо воно не створює більшості.

Другий висновок Чайленда – ключовий, і навіть я вважаю трохи дивним те, що він так високо цінує розвиток підпілля. Однак це логічно: відкриту організаційну інфраструктуру, хоча це, можливо, і важ-ка робота, відносно легко масштабувати. Підпільна інфраструктура сприймається як більш проблема-тична і навіть взагалі, як непотрібна, особливо в ті періоди, коли рух опору є занадто маргінальними або пасивними, щоб являти собою загрозу. Але як тільки рух опору виявляється досить успішним для провокації помітних репресій, підпілля стає обов’язковою умовою, а його створення вкрай важким.


Використання кризи як можливості – НЕ недавній винахід. Воно зіграло ключову роль у страте-гічній теорії. Наполеон Бонапарт сказав, що «все мистецтво війни полягає в реально обґрунтованій і продуманій обороні, після якої слідує стрімка і смілива атака». Подібним варіантом поділився і бри-танський стратег Базил Ліддел Харт. Будучи рядовим солдатом Першої світової війни, Ліддел отримав поранення під час хімічної атаки і відчув жах від безглуздого кровопролиття. Після війни він намагав-ся розвинути стратегію, при якій можна було б уникнути такої м’ясорубки, в якій він побував.У своїй книзі «Стратегія: непрямий підхід» (вперше опублікована в 1941 році) він виступав за військову стра-тегію, у якій було багато спільного з асиметричною стратегією. Замість того, щоб намагатися зробити прямий напад на озброєні сили ворога, він рекомендував здійснювати непрямі і несподівані атаки на системи забезпечення ворога, щоб рішуче закінчити війну і уникнути тривалих і кровопролитних боїв.
Борці опору можуть взяти на озброєння цей підхід. Найчастіше, оскільки багато рухів опору де-зорганізовані, початкові операції атакуючого характеру є лише слабкими і погано скоординовани-ми спробами. Іноді таким пишаються, мовляв, «ми робимо хоча б щось». Але самі по собі такі атаки неефективні і можуть поставити підніжку опору і передати ініціативу в руки можновладців. Коли я намагаюся знайти щось подібне до цивілізації, то часто згадую про боргів зі Стар Треку. Постійно розширюючи свої кордони і будучи, по суті, колоністами, вони наполегливо змушують будь-яку корін-ну культуру, яка опинилася на їхньому шляху, «пристосуватися і служити» їм, щоб кожен або прийняв їх основний імператив, або помер. Як будь-яка примусова гегемонія, вони наполягають на тому, що опір даремний. Вони, в основі своїй – промислова цивілізація. У них величезні збройні сили і вони добре підготовлені до опору. У позитивних героїв є лише кілька пострілів, а потім борги адаптуються


  • роблять зброю практично марною. Потім позитивні герої перебудовують тактику або тікають до на-ступного вдалого моменту.

Ось, по суті, те, що відбувається з групою опору, якщо вона робить символічну атаку в невірний момент. Якщо ж, замість «раптової і сміливої», операція повільна і боязка, то результатом буде лише вказівка ворогові на його слабке місце, яке він завдяки цьому зможе зміцнити. При цьому зникає ефект несподіванки. І це вірно незалежно від того, використовує рух збройні методи боротьби, саботаж або ненасильницький підхід.


Успіх і невдачі
Ключова проблема у визначенні успішних стратегій полягає в тому, що контекст, в якому оперували рухи опору минулого, відрізняється від сучасного. Часто їх цілі також сильно відрізнялися. Існує різ-ниця між тим, щоб знищити або вигнати сили ворога, і тим, щоб примусити владу піти на переговори


  • поступки, і тим більше тим, щоб знищити власну систему влади або економічну систему. У цих від-мінностях і полягає причина того, чому ми використовували відносно мало антиколоніальних рухів як




історичні приклади: їх контексти і стратегії аж надто відрізнялися.

183










Деякі групи опору стають жертвами значних стратегічних помилок. Нижче ми розглянемо п’ять найбільш значущих:


  • Ігнорування принципів асиметричної боротьби.




  • Відсутність адекватної стратегії і цілі.




  • Надмірна надія, ігнорування мети боротьби.




  • Відсутність встановлених взаємовідносин між відкритим і підпільним крилом.




  • Небажання або нездатність застосовувати необхідні тактики і методи.

Перша з помилок – ігнорування принципів асиметричної боротьби. Так, багато борців хочуть всту-пити в чесну сутичку і пряме, відкрите зіткнення може бути привабливим. Але таке можна робити тільки тоді, коли у опору є переважні сили, тобто майже ніколи. На початку своєї історії ІРА вступали




  • гострі сутички і не раз їх програвали. В окупованій Європі, як пише М. Р. Д. Фут, «повсякчас, коли намічалося формування великої партизанської сили, люди просили важке озброєння» замість напівавто-матичних гвинтівок, які їм постачалися. Але артилерії завжди не вистачало на передових традиційної війни, її присутність серйозно підривало мобільність груп, а амуніцію було важко знайти. «Підрозділи борців опору, які вимагали артилерію, були жертвами омани про національний редут... і старомодну ідею про те, що солдат повинен встати і боротися. Нестандартний солдат був набагато кориснішим для справи, якщо він втече і вступить в сутичку в іншому місці, в один з обраних ним моментів» [16].

Колишні Чорні Пантери виявили схожу проблему зі своєю стратегією, а саме зі своєю звичкою обладнувати свої офіси і дома як псевдо-фортеці. Кертіс Остін пояснює: «Використання офісів в гет-то в якості баз для проведення операцій також було помилкою. Оскільки вони були воєнізованою ор-ганізацією, їм не варто було приймати суворі правила щодо захисту вразливих офісів. Сундата Алколі вторив цим настроям, коли помітив, що така політика затягувала ЧП в програшну позицію стаціо-нарного захисту офісів ЧП. «...нечисленним загонам ніколи не варто займати оборонну позицію навколо своїх укріплених пунктів (будинків, будівель, офісів...) як загальне правило».


Частота і швидкість того, як їх оточували і перемагали, повинна була привести їх до розробки нової доктрини, яка дозволила б їм переміщатися з однієї бази в іншу швидко і таємно. А насправді недавно створені групи постійно виявлялися в добре укріплених офісах і залишалася там, поки не закінчува-лися боєприпаси». Стратегія Підпілля погоди на ранніх етапах і стратегія СДС так само ігнорували важливість ефекту несподіванки при плануванні акцій, анонсували і заздалегідь рекламували відкриті конфлікти з державою і поліцією. Подібна поведінка стала об’єктом критики з боку інших груп того часу. Рон Джейкобс пише: «Ідея того, щоб призначати день битви з державою була сміховинною: врахо-вуючи зростаючу здатність поліції на контратаки, а також втрату елемента несподіванки – єдиної переваги активістів...»
Вказуючи на відмінності між запланованими акціями агресивного (атакуючого) насильства Везер-мена і спонтанними і захисного характеру у йіппі, Еббі Хоффман визначив зіткнення Везермена як «гандійске насильство» заради очищення совісті моральним свідченням» [18] (цей аналіз цікавий, хіба що злегка дивує і віддає іронією, з огляду на схильність йіппі до символічних і театралізованих дій).
Найзнаменитіший приклад, який ілюструє цю проблему – збори Днів гніву в Чикаго в 1969 році. На думку Людини Погоди Джона Джейкобса, ідея Днів гніву полягала в тому, щоб зіткнутися з силами влади і «засунути війну в їх тупі фашистські горлянки, і в ході цього показати їм, наскільки ми кращі за них як тактично, так і стратегічно, як народ» [19]. Джейкобс сказав Чорним Пантерам, що при-йдуть 25 тисяч протестувальників [20]. Однак прийшли тільки 200 чоловік, яким протистояла тисяча добре натренованих і споряджених поліцейських. У своїй промові на заході того дня Джейкобс змінив риторику і виступав, наголошуючи на важливості боротьби за справедливі і моральні (а не тактичні


  • стратегічні) цілі: «Сьогодні ми, напевно, зазнаємо поразки... Нам не потрібно тут перемагати. Вже один той факт, що ми готові боротися з поліцією – політична перемога» [21].

184


Протестувальники почали щось подібне заколоту, розгромили не тільки кілька поліцейських ма-шин і шикарних магазинів, але і інші машини, перукарню, і навіть вікна будинків середнього кла-су і бідняків [22] – не дуже яскравий доказ переваги в стратегії і тактиці. Поліція швидко розсіяла протестувальників сльозогінним газом, кийками і кулями. У наступні дні було заарештовано майже 300 осіб, включаючи велику частину лідерів Підпілля Погоди і СДС. Чорні Пантери, які не боялися політичного насильства або боїв з поліцією, відреклися від акції як від дурної і непродуктивної. Все ж, здавалося ніби Підпілля Погоди засвоїло урок, коли пішло в підпілля і почало застосовувати більш адекватні для асиметричної боротьби тактичні прийоми (наскільки їх тактики були ефективними в підпіллі – це вже окреме питання).
Все це приводить нас до другої поширеної проблеми груп опору. Нехай їх мотивація і цінності по-хвальні, нехай їх відданість революції безсумнівна, але багато груп опору просто не розробили адек-ватну стратегію і мету. Для того, щоб стратегія була доведено реалістичною, потрібно мати точно опи-саний кінцевий пункт, так само як і ясно і обґрунтовано прописані кроки до цієї кінцевої точки, або кроки, що з’єднують впровадження стратегії з кінцевим результатом. Дехто називає це фактором «від


  • до Я». Чи дійсно пропонована стратегія прокладає реалістичний шлях з точки А в точку Б? Якщо неможливо пояснити, як стратегія може спрацювати, або як її можна застосувати, то реальну оцінку такій стратегії дати не вийде.

Здавалося б, це все абсолютно очевидно, особливо коли викласти все в таких поняттях, але реальної стратегії просування з А в Б у груп опору часто немає. Проблеми можуть здаватися непереборними, ризики розколу в групі – настільки значними, що багато рухів волочаться, маючи сильну мотивацію до досягнення справедливості, і, в деяких випадках, необхідністю давати відсіч. Але це призводить до ко-роткострокового і маломасштабного мислення, і, отже, борці опору скоро перестають бачити ліс стра-тегії за деревами тактики. Ця проблема не нова. М. Р. Д. Фут описує її в своїх працях про опір проти нацистів в окупованій Європі. «Менш треновані підпільники з більшою легкістю втрачали з поля зору свою мету в гармидері саботажу, і кидалися на найближчу доступну мету, ураження якої було б оче-видною незручністю для ворога, не переконавшись у тому, куди саме їх веде найлегший із шляхів» [23].


Боротьба за справедливість сповнена доброти і мужності, але борці опору, які дають лише часткову відсіч, діючи по ситуації, без довгострокової стратегії, в результаті зазнають поразки. Найчастіше пи-тання вироблення істинної стратегії навіть не ставиться на порядок денний. Джеремі Варон написав


  • своїй книзі про Підпілля Погоди і німецьку Фракцію Червоної Армії, що «в 1960 році радикалами рухав апокаліптичний імпульс, що йшов з ланцюжка припущень: існуючий порядок повністю корумпо-ваний і повинен бути знищений, його знищення звільнить шлях для чогось радикально нового і кращого , а трансцендентна природа цього стрибка робила майбутнє здебільшого чистим аркушем неймовір-ної утопії» [24]. Звичайно ж, вони мали рацію в тому, що існував, та й понині існуючий порядок є дощенту корумпованим і руйнівним. Думка про те, що його руйнування неминуче призведе до чогось кращого, згідно із звичайними людськими поняттями, уже не так обґрунтована. Але основна пробле-ма – зяюча прірва замість мети і стратегії. У них не було практично ніякого плану, окрім вибору між декількома тактичними прийомами, які, у випадку з Підпіллям Погоди, стали в цілому символічними за своєю суттю, не дивлячись на використання вибухівки. Їх некритичні «апокаліптичні» вірування на тему природи революції - щось схоже серед усіх воєнізованих груп - були практично гарантією того, що вони були приречені на нездатність сформулювати довгострокову і ефективну стратегію. Ми по-вернемося до цього питання пізніше.

Дуже цікаво – і, будемо сподіватися, повчально, – що групи схожі на Підпілля Погоди багато ро - били правильно, але повністю провалили справу стратегічно. Ми знову і знову повертаємося до них і критикуємо їх, але не тому, що їх дії були неодмінно помилковими, а тому, що в безлічі аспектів вони були на правильному шляху. Наприклад, внутрішня організація Підпілля Погоди, як таємної групи, була розвиненою і ефективною. А їх бажання повернути війну додому, їх відданість діяльності набага-то перевершували якості інших лівих, які агітували проти в’єтнамської війни.


185


Але, як зазначив Варон, «оптимізм американських і західнонімецьких радикалів щодо революції ґрунтувався на їхньому сприйнятті подій, яке, здавалося, знаменувало драматичні зміни. Вони деба-тували про революційну стратегію, а їх власний активізм в загальних рисах підказував те, яким мало стати звільнене суспільство. Але вони ніколи не уточнювали, як загальний бардак може привести до глибоких змін суспільства, як вони на практиці захоплять владу, як реорганізують політику, культуру


  • економіку після революції. Вони, навпаки, тримали курс згідно сильного почуття обурення і невислов-леної віри в те, що хаос стане причиною кризи, а з кризи повстане нове суспільство. Таким чином вони, спираючись на свою віру в те, що революція була політичною і моральною необхідністю, приходили до помилкового відчуття, ніби революція була вірогідною і навіть неминучою» [25].

Все це приводить нас до третьої традиційної вади в стратегії опору, яка називається надлишок надії. Сьогодні ми з усією очевидністю розуміємо, що в 1960-х роках американська революція була далека від неминучої. Так чому тоді Підпілля Погоди та інші вірили в це? До деякої міри, такого роду безпід-ставний оптимізм – це психологічний механізм, що допомагає справлятися з труднощами. Групи опо-ру ведуть боротьбу з могутніми ворогами, так що віра в неминучість бажаної перемоги в якомусь сенсі підтримує бойовий дух. Але це може бути і помилкою. Нам варто пам’ятати «дуже важливий урок» колишнього військовополоненого Джеймса Стокдейл: «Ніколи не можна плутати віру в прийдешню перемогу і дисципліну, необхідну перед обличчям найжорстокіших фактів нинішньої реальності, якими б вони не були» [26].


Ще один фактор – це те, що можна було б назвати ефект бульбашки або силосу. Люди схильні самі визначати себе в групи, з якими у них є щось спільне. Це може привести до того, що активісти вияв-ляться оточені людьми зі схожими переконаннями і навіть в ізоляції від тих, хто не поділяє їх поглядів. Як наслідок, трапляється групове мислення і люди починають думати, що число їх однодумців значно перевищує реальну кількість. Залишається лише один крок до виразного відчуття, ніби ось-ось наста-нуть глобальні зміни. Так трапляється, коли цілі розпливчасті і їх важко оцінити. Помилкова впев-неність в тому, що «революція близька», природно, навряд чи обмежується групами лівого спрямуван-ня 1960-х. Навіть дисиденти часів Другої Світової, такі як Карл Фрідріх Герделер – консервативний, але антинацистський політик, стали жертвами такого ж нерозуміння. Аллен Даллес пише: «Не дивлячись на те що Герделер усвідомлював небезпеку нацистів, він занадто переоцінював міць відносно слабких антинімецьких сил, які протистояли їм». Будучи оптимістом за темпераментом, він часто сприймав плани як реальність, брав хороші наміри за незаперечні факти. А як революціонер, він був наївний, занадто сильно вірячи в дієздатність інших [27].
Знаменний той факт, що його наївність поширювалася не тільки на потенційний опір, але і навіть на Гітлера. До змови 20 липня він непохитно вірив, що тільки він зміг би сісти і поговорити з Гітлером, що він зміг би переконати його раціональними аргументами, зробити так, що Гітлер визнав помилко-вість власних методів і подав у відставку. Його друзям кілька разів ледь вдавалося зупинити його, що було б дурним і небезпечним для опору, з огляду на їх запланованого вбивства [28]. Звичайно ж, на-цистська Німеччина не була однією великою помилкою, і після невдалого перевороту Герделер був заа-рештований, гестапо катувало його протягом місяців, а потім він був страчений. Четверта стратегічна помилка - нездатність адекватно залагодити стосунки між відкритими і підпільними активістами. Ми вже торкалися цього моменту кілька разів в розділі, присвяченому організації. Багато груп - особливо Чорні Пантери - не змогли створити належний бар’єр між відкритою організацією і підпіллям. Але якщо ми говоримо не просто про підрозділи організації і їх поділ; історія рухів опору минулого знову і знову показує наскільки великий стратегічний виклик кидає координація відкритого руху і підпільної діяльності.
І справді, Підпілля Погоди навмисно шукало конфронтації навіть з тими, кого вони оголошували союзниками. Наприклад, в ході однієї з акцій під час В’єтнамської війни члени Підпілля Погоди пішли на пляж робочих в Бостоні і підняли прапор В’єт-Конга, знаючи, що багато хто з присутніх мали роди-чів в армії США. Коли прапор був піднятий, то замість того, щоб обговорювати війну, вони агресивно наростили напругу, ідеалістично вважаючи, що після бійки обидві сторони можуть перейти в бар для серйозної розмови. А насправді, їм начистили морди [30].
186

Існують аргументи на користь зміщення кордонів «легітимного» опору. Потрібно дещо сказати на користь копняка під дупу для тих борців, хто вагається, або хоча б дати їм кращий приклад, коли вони повинні діяти ефективніше. Але не цим займалося Підпілля Погоди. Частково проблема була в тому, що їм бракувало чіткої, сформульованої стратегії. У своїх мемуарах, анархіст Майкл Альберт розпо-відає історію того, як проходила одна з акцій на початку утворення Підпілля Погоди, яку йому спе-ціально показали. « Нас було приблизно десять, ми набилися в вагон метро, наступною зупинкою якого була станція поруч зі студентським гуртожитком університету Бостона. Поки вагон їхав тунелем, один з бійців Погоди, згідно попередньо узгодженого сценарію, встав і висловив промову своїй випадковій аудиторії, що складалася з інших пасажирів вагона. Він нервово прокричав: «Наша країна - відстій! Покажіть на що ви здатні!». І швиденько сів. Це було все. Ось це і була їх чортова Енчілада»[31]. Що повинні були люди з цього зрозуміти? При цьому ніхто не помилявся щодо стратегії і цілей Чорних Пантер, якщо читав їх План з Десяти Пунктів.


При цьому найефективніші акції Підпілля Погоди як у відкритій, так і в підпільній секціях ви-являлися такими, які шкодили відкритим організаціям. Їх акції в СДС (Студенти за Демократичне Суспільство) – найяскравіші тому приклади. СДС була організацією з широкою опорою в суспільстві, широкою платформою, яка фокусувалася на демократії прямої участі, прямої дії, ненасильницької гро-мадянської непокори для боротьби за цивільні права і антивоєнної діяльності. До формування Підпіл-ля Погоди група під назвою «Революційний молодіжний рух» (RYM) під проводом Бернардини Дорн, пізніше лідера Підпілля Погоди, по суті викрала СДС. Вони набрали обертів в 1969 році на національ-ному з’їзді СДС і вигнали членів протиборчої фракції (Прогресивна Лейбористська Партія і Альянс Робочих Студентів). Вони сподівалися спрямувати всю організацію в сторону збройної боротьби, але їх переворот викликав розкол організації, яка швидко розпалася в наступні роки. У наступні деся-тиліття жодна ліва студентська організація не змогла навіть близько дорости до масштабу СДС.


  • чистому залишку: RYM взялися за групу, що працювала ефективно і знищили її. Підпілля Погоди звеличувало збройну боротьбу, що завадило їм домагатися корінних (радикальних) змін, одночасно це стало причиною непоправних втрат в народному лівому русі. Чого не розуміли члени Підпілля По-годи, так це того, що не всі люди готові брати участь в діяльності підпілля або в збройному опорі, і що не обов’язково кожному брати участь в подібному. Рух за громадянські права і антивоєнні рухи були адекватними місцями, де бійці могли побудувати масові ненасильницькі рухи, де відбувалася б дуже важлива робота, а СДС якраз і були такою групою, що здійснювала таку роботу. Відкриті і підпільні групи потребують один одного, і вони повинні працювати спільно – як організаційно, так і стратегіч-но. Було б дуже суттєвою стратегічною помилкою, якщо б кожна з фракцій – відкрита або підпільна, –- зневажливо ставилася до іншої половини їх власного руху. Самовпевнене знищення живої, корисної організації ще гірше.




  • ще одна стратегічна помилка, яка в певному сенсі є більш значущою, ніж всі інші разом узяті: не-бажання і нездатність застосовувати адекватні тактики для реалізації стратегії. Чи використовує ваш рух опору весь арсенал доступних інструментів? Рух опору, який орієнтований на перемогу, розгля-дає будь-яку операцію і будь-яку тактику як варіант дій. Це не означає, що він буде використовувати будь-який метод або інструмент. Але ніщо не відкидається без уважного розгляду. Підпілля Погоди, якщо ми знову повернемося до їхнього прикладу, було групою, яка почала з запеклого бажання дати відсіч, принести війну додому і висловити щиру солідарність з народом В’єтнаму та інших країн, які перебували під військовою окупацією США, і вони хотіли зробити це зі зброєю в руках. Початково передбачалося здійснювати атаки на ключові фігури в військово-промисловому комплексі. І дійсно, перш ніж вони пішли в підпілля, як ми вже обговорили, Підпілля Погоди було готове атакувати низь-корангових представників державної ієрархії, особливо поліцейських. Незабаром після відходу в під-пілля вони змінили стратегію.

Поворотним моментом в стратегії насильства-ненасильства у Підпілля Погоди був вибух таунхауса в Грінвіч Віледж. Навесні 1970-го підпільний осередок створював там бомби, готуючись до запланова-




ної атаки на публічний захід для рядового складу на військовій базі поблизу.

187










Однак бомба вибухнула завчасно в підвалі, троє загинули, двоє поранені і втекли, а будинок був зруйнований. Після вибуху Підпілля Погоди прийняло так званий ненасильницький підхід до закла-дання бомб – вони атакували символи влади, такі як Пентагон і будівля Капітолію, проте захищали місця вибухів, щоб уникнути людських жертв. Іронічно, але їх тактичні підходи змінилися і стали здебільшого символічними і ненасильницькими, як у критикованих ними самими відкритих групах. Не маючи зв’язків з іншими рухами і організаціями, діючи без конкретної стратегічної мети, Підпілля Погоди прирекло свої зусилля на неефективність.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка