Глибинний екологічний опір



Сторінка23/33
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.85 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

Стратегія аболіціоністів
Підпілля Погоди далеко не єдина група, яка мала труднощі з застосуванням необхідних тактичних прийомів. Історія аболіціоністів до громадянської війни дає нам один кращих прикладів, частково завдяки широті і глибині їх боротьби. Боротьба почалася, як щось маргінальне для тодішнього су-спільства, але з часом боротьба навколо проблеми рабства спалахнула у всій культурі і привела до найкривавішої війни в історії США.
Ми почнемо нашу історію з 1830-х років, коли в кількох країнах стали швидко зростати політич-ні течії проти рабства. Одним з цих течій була Підземка (Underground Railroad), діяльність якої за-безпечували як білі, так і чорні. Ще один рух полягав тому, що можна було б назвати ліберальним аболіціонізмом, де серед білих учасників були кілька чорношкірих. Загалом історія Підземки відома, але є і кілька поширених міфів. Чорні раби-втікачі з’явилися в 1500 році (коли втечі в Іспанську Флори-ду були звичайним явищем), хоча в деяких аспектах Підземка XIX століття була більш організованою.
Одне поширене, але неправильне сприйняття Підземки полягає в тому, що нею нібито займалися добрі, великодушні білі, щоб допомогти чорним, які інакше не змогли б самі допомогти собі. Насправді така ревізіоністська міфологія далека від правди. До 1840-х Підземкою займалися, перш за все, чорні і для чорних, які не довіряли участі білих. Втікачі чорні були завжди в більшій небезпеці, ніж білі, і повинні були володіти значним досвідом і мужністю, щоб втекти. Велика частина втеч планувалася самими втікачами, які готувалися місяцями і навіть роками, плануючи і виглядаючи шляхи втечі і затишні місця.
Деякі історики вирахували, що до 1850 року близько 95% втеч відбувалися поодинці або з одним-двома товаришами. Крім того, незважаючи на те, що сьогодні Підземка вважається важливою і ге-роїчною частиною історії опору рабів, не всі аболіціоністи того часу брали в ній участь. Згідно однієї історії, «аболіціоністів роз’єднували питання тактики і стратегії, але вони були дуже активні і по-мітні. Багато з них були частиною організованої Підземки, яка процвітала в 1830-1862 роках. Не всі аболіціоністи віддавали перевагу допомозі втікачам-рабам, а деякі вважали, що гроші і енергію варто направити на політичну діяльність» [34].
Безсумнівно: всі, хто брав участь у Підземці, були сміливими, незалежно від кольору шкіри; важ-ливість Підземки для рабів-утікачів та їхніх сімей неможливо переоцінити. Проблема була в тому, що Підземка не могла бути загрозою рабству в цілому. У 1830 році в США була близько 2 мільйонів рабів. При цьому, на самому піку своєї роботи Підземка звільняла щонайменше 2000 рабів в рік, тобто менше одного з тисячі. Такий темп не перевищував народжуваності серед негрів. Звичайно ж, багато рабів працювали, щоб викупити свої сім’ї з рабства, що означало, що Підземка звільняла більше людей, ніж тих, що фізично проходили по ній.
Тактичний розвиток: від умовлянь до політичної конфронтації [35]


  • той час як Підземка росла в 1830-х, одночасно з нею зростала й інша течія проти рабства. Вона в основному складалося з білих аболіціоністів, керованих християнськими принципами і бажанням пе-реконати рабовласників припинити грішити і відпустити рабів. Ці ранні християнські аболіціоністи,




білошкірі, визнавали жахи рабства, але дотримувалися пацифізму.

188










Історик Джеймс Брюер Стюарт обговорюючи їх підхід, писав: «Називаючи цю стратегію «умов-лянням», ці початківці аболіціоністи вважали, що несли з собою звістку зцілення і примирення, якій найкраще було бути донесеній християнськими миротворцями, а не чварами повстанців... Вони звер-талися безпосередньо до (як передбачалося) винної, а значить, сприйнятливої совісті рабовласників зі своїми закликами до негайного звільнення». Вони вірили, як властиво лібералам, що жахи гноблення, які чинить влада, були здебільшого непорозумінням (а не обмеженням системою влади, що винаго-роджує тих, що пригноблюють за скоєне ними зло). Так що, вони, природно, вважали, що могли ви-правити помилку, просто ввічливо пояснивши ситуацію.
Стюарт продовжує: «Передбачалося, що це надихне господарів відпустити своїх рабів добровільно і це поведе націю в нову еру християнського примирення і моральної гармонії... Прихильники негайного скасування рабства бачили себе як тих, хто гармонізує, а не як повстанців, тому що переважна біль-шість з них на клятві відреклися від насильницького опору... «неодмінники», просто кажучи, бачили себе не як людей, які ведуть опір проти рабства реактивно, а як тих, хто підриває основи рабства, духовно революціонуючи гріховні цінності тих, хто практикував і підтримував його». Іншими словами, вони стали жертвами чотирьох стратегічних помилок, які ми вже обговорили. Вони не використовували принципи асиметричної боротьби в основному тому, що взагалі не користувалися стратегією опору. Вони по суті лобіювали, а їх морально «перевершувальний» підхід означав, що як політична фракція вони не володіли силою впливу на об’єкт лобіювання. Крім того, вони були безнадійно наївні (або, якщо уточнити суть проблеми, були обнадійливо наївними) щодо природи влади і економіки рабства. Як результат, вони виявилися нездатні скласти адекватну стратегію просування з точки А в точку Б. Їх так звана «стратегія», нехай з добрими намірами і моральна, більше нагадувала колективну ілюзію, яка ігнорувала суть і розмах насильства, яке культура рабства могла застосувати до своїх ворогів.
Стюарт теж визнає це як проблему. Беручи християнський пацифізм і вважаючи себе революційни-ми миротворцями, ці ранні білошкірі «неодмінники» жахливо недооцінювали міць сил, що їм проти-ставили. Задовго до початку їх Хрестового походу, рабство закріпило за собою переважаючий контр-оль над економікою і політичною культурою. Щоб кинути виклик настільки укоріненому і міцному суспільному інституту, потрібно було прийняти позицію непримирення, до чого ці аболіціоністи спо-чатку зовсім не були готові» [36].
Чи потрібно шукати паралелі з нашою нинішньою ситуацією? Виберіть будь-який ліберальний або популярний рух за екологічну або соціальну справедливість. Популярні екологічні рухи завжди були дуже наївними в цьому відношенні, в цілому ігноруючи глибоко вкорінену суть природовбивчої діяль-ності в капіталістичній економіці, в промисловості, в повсякденному житті і психології цивілізованих людей. Крім того, активісти масових рухів, які часто вже не мають за спиною кілька поколінь традицій опору, тотально ігнорують ту силу, яку можновладці можуть застосувати до будь-якої загрози їх владі. Припускаючи, що суспільство перейде до стійкого способу життя, за умови, що можна переконати окремих людей, екологічні активісти ігнорують те, як винагороджується не (еко) стійкість (вироб-ництво, токсичні відходи, викиди вуглецю), і надто часто ігнорують тих, хто несе витрати на подібні винагороди (світ живої природи, пригноблених людей...).
Звичайно, масові екологічні рухи не унікальні в цьому напрямку. По суті, основна тенденція на-стільки розповсюджена, що майже архетипова. Ми знову і знову спостерігаємо цей феномен, коли привілейовані стають союзниками пригноблених. Явно заперечуючи насильство, яке переповнює по-всякдення життя домінуючої культури, багато привілейованих людей заблукали в тактичному і стра-тегічному задзеркаллі, де бажаний ними опір визначається їхніми особистими мріями, а не реалістич-ною стратегією, націленою на успіх і спирається на досвід пригноблених людей за довгу Історію опору. Іноді привілейовані слухають і вчаться, а іноді – ні.
Звичайно ж, ці перші аболіціоністи були на боці добра, і звичайно ж, їх відповідь на існування рабства була, за моральними мірками, набагато вищою, ніж відповіді більшості білих. Але, як пише


Стюарт:

189










«При тому, що найсильніші інститути держави були настільки сильно пов’язані з підтримкою раб-ства і перевагами білих, легко зрозуміти, що молоді білошкірі аболіціоністи займалися найглибшим самообманом, коли характеризували свою роботу як «повалення помилки силою правди – спростуван-ня забобонів силою любові – скасування рабства духом покаяння». Виходячи з такої точки зору, вони глибоко і щиро, і трагічно помилялись. Проводячи кампанію на користь швидкої відміни рабства, вони, по суті, стимулювали не «силу любові» і «покаяння», а, навпаки, провокували опір не просто величезної кількості потужного ворога – всієї політичної системи, а й найсильніших економічних су-противників – найвпливовіших представників еліти країни, а популярна політична культура настіль-ки глибоко загрузла в ліберальному обскурантизмі, що не йшла в жодне порівняння з більш ранніми етапами історії країни». Нам варто пам’ятати цей урок.
Вони були дуже оптимістичні в оцінці своїх шансів на успіх. Після того як радикальне невдоволен-ня накопичилося і вихлюпнулося в ряд повстань на початку 1830-х, один «неодмінник» передбачав, що «вся система рабства розпадеться на шматки з вражаючою швидкістю» [57]. Таке ставлення зно-ву-таки нагадує надлишок надії, який ми обговорювали раніше. Нам варто зауважити, що це були не просто білі аболіціоністи, які заперечували серйозний опір на тому етапі, а також і деякі кольорові. Історик Луїс Е. Хортон пише, що один чорний редактор газети «настрочив статтю, адресовану «без-думній частині наших кольорових громадян», де він закликав читачів діяти з великою гідністю і ви-тримкою при затриманні втікачів рабів. Редактор пропонував залишити захист втікачів на адвокатів
.. громадський протест, навіть громадські збори, попереджав він, могли б означати втрату підтримки шановних союзників. Його особливо шокувала участь в протесті чорних жінок, він затаврував їх «віч-ною ганьбою» і звинуватив в тому, що вони «принизили» себе участю в подібному» [58].
Однак стали популярними і більш войовничі аболіціоністи. Колись раб-втікач Генрі Хайланд Гарнет відкинув пацифізм як білих, так і чорних аболіціоністів, сказавши: «Мало надії в спокуті без крово-пролиття». Багато білих аболіціоністів дотримувалися своїх пацифістських переконань, але з ростом аболіціоністського руху вони стали більше сприйматися рабовласниками і владою як загроза. Відбу-лася хвиля ескалації у вигляді жорстоких репресій, в ході яких аболіціоністи і їх союзники піддава-лися атакам, а їх поселення та будинки спалювалися. Багато білих аболіціоністів залишили пацифізм після того як білий редактор газети та аболіціоніст Елайджа Лавджой був застрелений в своєму офісі бандитами, найнятими рабовласниками. Вільям Ллойд Гаррісон, видавець основної аболіціоністської газети «Визволитель», написав: «Коли ми вперше розгорнули прапор «Визволителя»... ми не перед-бачали того, що, щоб захистити рабство на Півдні, вільні штати стануть навмисно зневажити закон і порядок, а також уряд , або затаврують прихильників загальної свободи як підбурювачів і злочинців...
Нам навіть на думку не спадало, що майже кожна релігійна секта і кожна політична партія стануть на сторону гнобителів» [39]. Звичайно ж, вони не брали до уваги і навіть відмітали таку можливість, проте ці репресії спонукали дедалі чисельніших жителів Півночі приєднатися до аболіціоністів через страх порушення закону з боку влади і антиаболіціоністів.
Гарна новина полягала в тому, що все більше і більше аболіціоністів ігнорували закони проти рабів-утікачів, і навіть брали в руки зброю, щоб допомагати рабам-втікачам як у Підземці, так і поза нею. Почалися жорстокі протистояння, або, висловлюючись точніше, стало більш поширеним застосуван-ня насильства з боку аболіціоністів заради захисту, оскільки рабство ґрунтувалося на насильницькій конфронтації з самого свого початку, але для чорних в цьому не було нічого нового. Незабаром пе-рестали бути поодинокими випадки вбивства мисливців на рабів і рабовласників, а в 1854 році в Бо-стоні натовп навіть увірвався в зал суду, де перебував раб-втікач і роззброїв охоронців. Стюарт пише: «І навіть коли фізичне насильство не давало результатів... войовничі оратори все одно мотивували своїх слухачів вдаватися до фізичного руйнування, якщо більш мирні методи не зупиняли федеральних мисливців на рабів. У кількох випадках добре організовані групи аболіціоністів перевершували в силі маршалів і забирали рабів з собою в безпечне місце. Іноді вони зберігали зброю, планували виснажливі маневри і збиралися в загрозливі натовпи» [40]. При тому, що вони ще 10 років тому обіцяли не вда-ватися до насильства, білі аболіціоністи погодилися з тим, що використання летальних заходів проти


мисливців на рабів (у вигляді самозахисту) було морально виправданим.

190










Збройний опір мисливцям на рабів вже перетворився на добру традицію для чорних активістів того часу, але це стало значною зміною тактики. Багато християнських аболіціоністів змінили тактику, стверджуючи, що бог не тільки вимагає пацифізму, але і робить християнським обов’язком і «Законом Божим» застрелити мисливця на рабів.
Джон Браун і рейд на паром Харпера
Такий перехід до більш войовничої непокори системі рабства був, звичайно, прекрасним. І він точно збільшив успішність Підземки, особливо якщо б мисливець на рабів знав, що поїздка в аболіціоністсь-кий район могла б закінчитися для нього кулею в груди. Але знову-таки, з цим пов’язана одна пробле-ма. Навіть цей швидкозростаючий і все більш зухвалий аболіціоністський рух не зміг кинути виклик самому інституту рабства. Стюарт пише: «Більше двох десятиліть мирних проповідей проти гріха ра-бовласництва дали не звільнення, а кілька нових рабовласницьких штатів і півмільйонний приріст населення рабів – тренди очевидно підсилювали смертельну хватку «сили рабства» на американських бавовняних плантаціях, часто знищуючи природні системи, які разом зі зростаючим населенням рабів означали його прибутковість, а на думку деяких істориків навіть обумовлювали надзвичайну необ-хідність в просуванні на захід заради збереження економіки, заснованої на рабстві. Кожен новий раб зміщує баланс політичної сили в Союзі штатів на користь рабства».
Проаналізуємо особистість Джона Брауна, палкого аболіціоніста і глибоко моральної людини, який вже вступав в битви з бійцями за рабство в декількох ситуаціях. Браун, виробник вовни за професією, боровся, щоб штат Канзас став штатом без рабства. Його, очевидно, не цікавили промови перед пу-блікою, і він мало думав про одну лише риторику, з огляду на серйозність ситуації. Брауна дратували аболіціоністи популярних напрямків, за словами свідків, він говорив: «Ці люди тільки говорять. Нам потрібно діяти, діяти!»
Саме дія і була в нього на думці. У 1858 році Браун провів серію невеликих рейдів з Канзасу в Міссурі, в процесі яких він звільняв рабів, крав коней і вози. Він допоміг вивезти звільнених рабів в Канаду. Але його основний план був набагато більш зухвалим. Таємно збираючи пожертви від бага-тих спонсорів-аболіціоністів, він купував зброю і тренував невелику групу бійців-рекрутів, плануючи зробити рейд на арсенал на Харперс- Феррі, що в Західній Вірджинії. План був простим: Браун і його солдати мали намір напасти на арсенал і вкрасти якомога більше зброї. Далі вони планували звільнити


  • озброїти рабів в окрузі. Вони планували потім поїхати на південь, і, діючи як партизани, продовжува-ти звільняти рабів і озброювати їх, а воювати тільки з метою самозахисту. Браун сподівався, що рух виросте експоненціально в ході їх просування вглиб півдня, він сподівався на те, що ланцюгова реак-ція розвалить і знищить сам інститут рабства.

І, хоча деякі історики – особливо ті, хто його критикує, – вважали його повстанцем, це не було сут-тю задуманої ним стратегії. Біограф Брауна, Луїс А. Декар, обговорював саме цей факт: «Браун ніяк не планував повстання, що є по суті збройним заколотом з наміром знищити рабовласників. Браун пла-нував військову кампанію захисного характеру. Його наміром було вивести рабів з рабства, озброїти їх, щоб вони захищали себе, в процесі того як вони звільняли ще більше людей, воюючи малими групами




  • горах до тих пір, поки економіка рабовласництва не зруйнується. Браун не виправдовував вбивства, крім випадків крайньої необхідності» [42].

Все склалося трагічніше, ніж передбачалося. Частиною проблеми була чисельність. Чорновий план рейду на Харперс-Феррі був розрахований на тисячі чоловік, а в день рейду у Харпера їх було 21, се-ред них як білі, так і чорні. Браун опинився в незвичній для борців опору ситуації, коли у нього було більше зброї, ніж бійців. Браун отримав від північних товариств аболіціоністов по десять карабінів на кожного з тих, що були бійцями. Не зважаючи на це, відчуваючи сильну мотивацію, Браун вирішив піти в рейд.


Спочатку рейд йшов успішно. Вони з легкістю увійшли в місто Харперс-Феррі, перерізали дроти телеграфу і захопили арсенал.
191

Але Браун зробив помилку – найгіршу помилку, якої тільки можуть припуститись партизани: вони не схопили зброю і не відійшли з позицій негайно. Як результат, місцева поліція незабаром почала стріляти по арсеналу, в той час як бійці залишалися всередині. Після декількох перестрілок і смертей прибули морські піхотинці, оточили і захопили арсенал. П’ять бійців Брауна втекли, десятьох убили,




  • інших схопили. Схоплених посадили під варту і судили. Джон Браун і ще п’ятеро людей були згодом повішені.

Надзвичайно важливо зрозуміти, чому рейд не вдався. Проблема була радше тактичною, а не стра-тегічною. Не зважаючи на поразку в рейді, навіть його вороги визнавали, що «це була найкраща із задуманих і виконаних змов, яка коли-небудь провалювалася» [43]. Фактично, навіть на тактичному рівні планування у Брауна було чудовим. Але замість блискавичної атаки і швидкого відходу – тактика лежить в основі асиметричної боротьби, – Браун загруз в арсеналі. За інформацією біографа Луїса А. Декара, «Причина, з якої рейд зазнав невдачі, полягала в тому, що він був дуже заклопотаний своїми заручниками, включаючи рабовласників-нитиків, і в тому, що він намагався вести з ними переговори». Крім цього, і це дуже дивно, Декар зауважує, що Браун навіть дозволив «своїм в’язням піти додому під охороною і побачити сім’ю, а також посилав людей за сніданком для них».


Браун провів в Харперс-Феррі два дні, поки не прибули морські піхотинці. Як повідомляє Декар: «Якби він дотримувався плану і розкладу, то він і його швидкі союзники могли б практично спокійно вийти із Харперс-Феррі без будь-якого значного опору і могли б легко відійти в гори, як було заплановано. Повністю спростовуючи думку, ніби Браун був бездумним вбивцею, складається враження, ніби він був занадто м’якосердечним і продовжував сподіватися вирішити деяку частину проблеми переговорами. Це була його найбільша помилка» [45]. Новини про рейд ширились швидко. Більшість аболіціоністів


  • їх прихильників автоматично відреагували на це ворожо по відношенню до дій Брауна. Навіть Лін-кольн назвав його «фанатиком, що заблукав». Варто зауважити, що Генрі Девід Торо був одним з тих, хто миттєво встав на захист Брауна. Він благав своїх співгромадян прислухатися: «Я чую, багато хто засуджує цих людей, бо їх було так мало. Але коли ж так бувало, щоб сміливих виявлялася більшість?» [46] (нині настав момент поставити це питання нам самим і нашим союзникам, особливо якщо ми чекаємо, що хтось Інший в стані діяти).

Декар зауважує, що історична репутація Брауна постійно піддавалася атакам, а «факти» про цю подію були передані вустами рабовласників, прихильниками рабства і пацифістами. Ті, кого можна віднести до останньої категорії, можливо, оцінять значущість, а можливо і приниження того, що їх закинули в один і той самий смітник з такою огидною компанією. Але не всіх вдалось так легко пере-конати в тому, що Браун був ідіотом. Малькольм Ікс, на диво, ставився до Джона Брауна з великою по-вагою, а до лібералів, що критикували його – з малою часткою терпіння. «Джон Браун... був білим, який пішов війною на білих, щоб допомогти звільнити рабів. Будь-який білий, який готовий проливати кров за чужу свободу, в очах других білих – збожеволів». Іншими словами, ненависники Брауна ненавиділи його в основному за те, що він був «зрадником раси».


Рейд на Харперс-Феррі загострив стосунки між Півднем і Північчю. Деякі історики вважають цей випадок однією з безпосередніх причин Громадянської війни. Іронічно, але Браун зневажав пусте кро-вопролиття і, як багато людей того часу, усвідомлював можливість війни між Північчю і Півднем. Він сподівався запобігти війні, знищивши рабську економіку партизанськими методами, тому що війна могла стати ще більш кровопролитною. Ймовірно, що, якби він був більш безжальним, то можливо домігся б успіху. Його нерішучість у прийнятті безжальних рішень, можливо, стала причиною більшої кількості смертей. Проблема Брауна, як і багатьох борців за справедливість, була в тому, що він був просто занадто добрим, маючи справу з жорстоким гнобителем. Сам Браун зрозумів це занадто пізно.


  • день свого повішення він написав наступне: «Я, Джон Браун, нині повністю переконаний, що злочи-ни цієї країни не змити нічим окрім крові. Я тепер розумію, що марно обманював себе, що цього можна досягти без великого кровопролиття» [48].


Відкрита громадянська війна

192


Невдала атака Брауна стала осередком займання накипілих протиріч між Північчю і Півднем, а не-забаром почалася справжнісінька громадянська війна. Нам не варто обговорювати всю історію війни


  • її причини, проти є кілька моментів, важливих для розуміння того, як відкрита громадянська війна вплинула на опір. Багатьох людей вчили, що громадянська війна велася, «щоб покласти край рабству», але це не так. Соціальна справедливість не була основною рушійною силою Громадянської війни, і до вибуху збройних зіткнень Авраам Лінкольн наполягав на тому, що рабовласництво – питання індиві-дуального вибору кожного окремого штату. Можливо, було б точніше стверджувати, що громадянську війну заподіяло зростання «сили рабовласництва» (тобто міць рабовласницьких штатів) і конфлікт інтересів між економічними і політичними установами. Безпосереднім початком війни став вихід пів-денних штатів і їх вступ в Конфедерацію, чого Авраам Лінкольн не дозволяв.

Початок Громадянської війни і особливо вторгнення на територію Конфедерації сил Союзу Півночі вилилися в два окремі наслідки для аболіціоністів. По-перше, опір рабів Півдня різко зріс, а по-друге, багато людей з Півночі, які не були до того аболіціоністами, були змушені стати віч-на-віч з інститу-том рабства. Громадянська війна справила дуже значний вплив на опір рабів там, де ще не проходив збройний конфлікт. Багато рабів намагались втекти через лінію фронту Союзу, де вони виявлялися нібито вільними, а багато хто приєднувалися до армії Союзу, щоб боротися і покласти край Конфе-дерації і рабству. Але навіть раби, які не тікали, були натхненні на опір – або як мінімум на те, щоб саботувати роботу. Подібно Франції 1943 року, все більше число рабів почали чинити опір, коли стало ясно, що рабовласники можуть зазнати поразки.


Історик Брюс Левін зауважує: «Злам рабовласницької системи став очевидним поза межею проник-нення сил жителів півночі в південні райони. У все ще неокупованих районах Конфедерації, власники, офіцери армії і представники влади, все частіше запекло сперечалися про те, хто з них мав більшу по-требу і попит на працю рабів, що залишилися. Цей процес позбавив реальної влади повсталих хазяїнів


  • надав сміливості тим, хто все ще перебував під їх формальним контролем. Куратор Південної Ка-роліни нарікав на «велику непокору деяких» на його плантації, «в основному серед жінок багато сварок, суперечок і брехні». Джеймс Алькорн, плантатор з Міссісіпі, виявив, що рейди в його регіоні глибоко деморалізували його рабів (ця фраза була характерним висловлюванням рабовласників про те, що його влада над рабом – а значить, і страх раба перед господарем – згасає). Така зміна, скаржився Аль-корн, позбавила його людей в його власності «майже будь-якої практичної цінності». Навіть серед тих польових робітників, які не втекли, як повідомив куратор своєму винаймачу, «лише деякі залишились відданими, а дехто з тих, хто залишився – гірші за тих, хто втік». В одному з інших районів під-невільні люди стали вимагати поліпшення умов життя, а також того, що зазвичай замовчується, але є не менш значущою зміною їхнього статусу, і вони усувалися від роботи, поки ці умови не виконували-ся... «Вони перебували в стані цілковитого безвладдя і повстання, – була відвертою у своєму щоденнику господиня плантації Мері Джоунс, – вони стали в позицію повного протиріччя зі своїми господарями, з будь-якою владою і контролем. Ми не наважуємося передбачити кінець всього цього» [49].

Змінилася і сама суть опору рабів, тому що організатори перейшли від діяльності заради вижи-вання, типу організації Підземки, до збройних операцій. Багато колишніх рабів працювали з силами Союзу, включаючи Герріет Табмен, яка працювала провідником, вела рейди і масові звільнення рабів. Війна також змусила не-аболіціоністів-з-півночі безпосередньо зіткнутися з суттю рабовласництва. Левін пише: «Криза рабства військового часу залишила глибокий відбиток не тільки у білих з Півдня,




  • й у солдатів Півночі. Як боявся Лінкольн та інші, і як показали вибори 1862 року, рішення зробити скасування рабства однією з цілей війни Півночі викликало сильну протидію в деяких частинах Союзу. Мала частина солдатів пішла на війну через ідеї скасування рабства... проте бачачи справжню приро-ду рабства, солдати Союзу дійсно змінювали своє ставлення і пом’якшували свої серця» [50].

Коли руйнівна система глибоко вкорінена і звичайні люди не бачать, у що обходиться система, то справжні зміни приходять не з промовами. Справжні зміни відбуваються, і можуть відбутися, тільки коли система зламана силою. Тоді пригноблені можуть видихнути вільніше і дати відсіч, а апатичні можуть вперше по-справжньому поглянути в обличчя системи.


193


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

Схожі:

Глибинний екологічний опір iconЛекція №1 Тема Наука про опір матеріалів. Основні гіпотези І передумови. Предмет І завдання науки про опір матеріалів
Опір матеріалів – це наука про інженерні методи розрахунку на міцність, жорсткість І стійкість елементів машин І споруд
Глибинний екологічний опір iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Глибинний екологічний опір iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Глибинний екологічний опір iconКурс лекцій до виконання самостійної роботи студентів з кредитного модуля «екологічний моніторинг»
«Комп'ютерні науки та інформаційні технології» спеціалізації «Інформаційні технології моніторингу довкілля»
Глибинний екологічний опір iconВиховний захід «планета захворіла» (екологічний журнал) Мета
Землі, плакати «Природа – наш спільний дім»; вислів М. Пришвіна про природу «Рибі – вода, птиці – повітря, звірю ліси, степи, гори....
Глибинний екологічний опір iconК. Д. Ушинського “шхуна “колумб”: поетика закритого твору
Лахтак”, “Шхуна Колумб”, “Мандрівники”, згодом роман “Глибинний шлях”. Молодого письменника насамперед турбувало питання якісного...
Глибинний екологічний опір iconНаказ №1072 Про проведення міського освітнього проекту «Екологічний марафон»
На виконання Програми охорони навколишнього природного середовища м. Суми на 2016-2018 роки, з метою проведення освітньо-інформаційних...
Глибинний екологічний опір iconОсвітній проект «в світі дерев»
Представляємо до вашої уваги освітній екологічний проект «В світі дерев» алгоритм роботи щодо ознайомлення з деревами найближчого...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Глибинний екологічний опір iconЗалишенець. Чорний ворон Василь Шкляр
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка